Category: Література

  • Загадки про комп’ютер українською

    Загадки про комп’ютер на українській мові, про комп’ютерну мишку можуть бути використані на уроках інформатики в молодших класах.

    Загадки про комп’ютер для дітей

    Кілобайти, гігабайти,
    Папки, файли, блоги, сайти…
    Знань чимало різних має,
    Цілий світ про нього знає.

    ~~~

    Може він порахувати,
    Може він пісні співати,
    Малювати і писати,
    Помилки перевіряти.
    Може він листа прийняти,
    З другом швидко нас зв’язати,
    Він багато чого може
    І завжди нам допоможе! (комп’ютер )

    Дитячі загадки про комп’ютер

    Ця техніка непроста,
    Багатьом допомага.
    Може швидко рахувати
    Та малюнки малювати.
    Про цікаве розказати,
    Складний текст перекладати,
    Різні фільми показати,
    Гарну пісню заспівати.

    Загадки про комп’ютерну мишку

    Миша на столику живе.
    Крупи миша та не гризе,
    Водить стрілку курсору
    По екрану монітора. (Комп’ютерна миша.)

    ~~~

    Має хвостик, очі-кнопки,
    Не боїться кішки!
    Під долонею працює
    Вправна, зручна…(Мишка)

    ~~~

    В неї довгий сірий хвіст,
    До курсору має хист. (Комп’ютерна мишка )

    ~~~

    Скромний сірий колобок
    Довгий, тонкий проводок
    Зверху на коробці
    Дві великі кнопки
    В тебе є хороша книжка,
    А в комп’ютера є……(мишка).

    Загадки про клавіатуру

    Сотня клавіш, різні знаки
    Спершу учні – небораки,
    А тепер раз – два і готово
    Відстукали слово.
    Ось де пальцям фізкультура
    І це все – ……(клавіатура).

    ~~~

    Є багато різних кнопок
    І струнка статура.
    Відгадайте, діти, що це?

    Це…

    (клавіатура)

    Загадки про монітор

    Ось на нім комп’ютер пише
    І малює без зупинки
    Найцікавіші картинки
    А влаштовує цей хор
    Чарівник наш – ……(монітор)

    ~~~

    Стрілка рухається курсору
    На екрані… (монітора).

    Загадка про принтер українською

    Ось я кнопку натискаю
    І папір вже заправляю.
    Він друкує без зупинки
    Вірші, пісні і картинки
    І швидкий він, наче спринтер
    Відгадайте, що це…(принтер)

  • Степан Рудницький коротка біографія

    Степан Рудницький біографія скорочено відомого українського географа та картографа викладена в цій статті.

    Степан Рудницький коротка біографія

    Народився 3 грудня 1877 У місті Перемишль, Австро-Угорщина у сім’ї вчителя.

    Вищу освіту здобув в університетах Львова (де слухав лекції М. Грушевського, І. Шараневича, Л. Фінкеля, А. Ремана), підвищував кваліфікацію у Відні та Берліні. З 1899 працював у львівських гімназіях. 1901 – здобув ступінь доктора філософії, став членом Наукового товариства імені Шевченка.

    1904 – брав участь у польових експедиціях Інституту географії А. Пенка та Геологічного інституту В. Уліга. Цього ж року отримав звання професора.

    1908 – професор кафедри географії Львівського університету.

    1919 – польська окупаційна влада звільнила його з університету, емігрував до Відня (Австрія).

    1920 – професор економічної географії Академії торгівлі у Відні.

    1921 – професор географії та декан філософського факультету у Вищому педагогічному інституті ім. Драгоманова в Празі.

    1926, жовтень – емігрує до УРСР, де очолює кафедру топології і картографії Геодезичного інституту в Харкові.

    1927 – організатор і перший директор Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, редактор “Вісника природознавства”. Здійснив низку експедицій на Дніпро та Донбас.

    1929 – керівник кафедри географії ВУАН, комісії краєзнавства, Музею антропології та етнографії імені Ф. Вовка.

    1933 – заарештований органами НКВД СРСР. Звинувачений у приналежності до контрреволюційної організації, шкідництві та шпигунстві й за постановою судової трійки колегії ДПУ УСРР

    23.9.1933 засуджений до п’яти років позбавлення волі. В ув’язненні написав дві книги – “Геономія (Астрономічна географія)” (1933) і “Ендогенна динаміка земної кори”, рукописи яких не збереглися.

    9.10.1937 за постановою Особливої трійки НКВД Ленінградської області РРФСР засуджений до розстрілу і 3 листопада 1937 розстріляний у числі т. зв. “Соловецького етапу”. Місце розстрілу – урочище Сандармох, поблизу міста Каргумякі (Медвежьєгорськ, Республіка Карелія).

    Головні праці С. Рудницького: “Нинішня географія” (1905 р.), “Начерк географічної термінології” (1908 р.), “Коротка географія України” (1910-1914 рр.), “Україна: земля і народ” (1916 р.), “Україна – наш рідний край” (1917 р.), “Основи землезнавства України” (1924, 1926 рр.), “Основи геології й морфології Закарпаття” (1925, 1926 рр.), “Завдання географічної науки на українських землях” (1927 р.).

    С. Рудницький значною мірою засновник української геоморфології, антропогеографії, політичної, соціально-економічної та демографічної географії. Особлива заслуга Рудницького в тому, що він започаткував картографічний напрямок в українській географії. Розробляти географічні карти українською мовою почав у Львові, продовжував в еміграції у Відні, а також в радянській Україні. Завдяки йому Україну чи не вперше було представлено у картографічних працях як цілісну просторову одиницю.

  • Рільке “Орфей, Еврідіка, Гермес” аналіз

    Райнер Марія Рільке “Орфей, Еврідіка, Гермес” аналіз вірша наведений в цій статті.

    Аналіз вірша “Орфей, Еврідіка, Гермес”

    Автор : Райнер Марія Рільке

    Рік : 1904

    Збірка : “Нові вірші”

    Літературний рід : лірика

    Жанр : ліричний вірш

    Стиль : символізм

    Основа вірша : міф

    Відмінність вірша від міфу : зображено не силу кохання Орфея, а його поразку, адже почуття співця переконали Аїда, але не врятували Еврідіку.

    Короткий переказ міфу про Орфея

    Орфей – співак та музикант, який наділений магічною силою, завдяки якій йому підкорюються не тільки люди, а й звірі. Раптово від укусу змії помирає дружина Орфея – Еврідіка. Орфей йде до царства померлих. Гра співця зачаровує володаря світу померлих Аїда, і той обіцяє відпустити Еврідіку з одною умовою: Орфей не повинен обертатися до дружини, яка буде йти за ним. Вже на виході з царства мертвих Орфей не витримує та озирається, а Еврідіка назавжди щезає у світі мертвих.

    “Орфей, Еврідіка, Гермес” ідейно-художній аналіз

    Автор передає, як зачудовано увесь навколишній світ слухає спів Орфея. Таким співцем має бути і поет. Його мають слухати, наслідувати і захоплюватися його поезією.

    У вірші “Орфей, Еврідіка, Гермес” розповідається про спробу Орфея вивести із підземного царства свою кохану Еврідіку. Орфей ішов попереду, приставши на умову ні в якому разі не обертатися назад. Він усіма клітинами тіла відчував, шо позаду ідуть двоє: бог мандрівок і доручень та його кохана Еврідіка:

    Тепер вона ступає поруч Бога,
    хоч довгий саван заважає йти,
    невпевнена, і ніжна, і терпляча.
    Вона неначе стала при надії,
    не думала й про мужа, що простує
    попереду, не думала й про шлях,
    що приведе її назад в життя.

    Однак Орфей не витримав і обернувся. Спуск в царство мертвих не приніс ніякого результату. Але для Орфея це була остання надія повернути кохану, якби він повернув Еврідіку до життя, тим самим він би повернув собі сенс існування. Перестав би бути самотнім і знову б почав грати прекрасну музику.

    Але возз’єднання Орфея і Еврідіки виявилося неможливим, тому що смерть це неминуча частина життя. Ніхто і ніколи не повертався з царства мертвих, і вже тим більше тільки за примхою однієї людини.

    У Рільке своє тлумачення Образу Еврідіки. Побувавши у потойбіччі, вона дуже змінилася: вона стала чутливою, тихою, покірною, по-жіночому мудрою:

    Вона уже – не та білява жінка,
    оспівана колись в піснях поета,
    вона уже – не пахощі, не острів
    широкої постелі, бо уже
    вона не власність жодного мужчини.
    її розв’язано, мов довгі коси,
    і віддано, мов пробуялу зливу,
    й поділено, немов запас стократний.
    Вона – вже корінь,
    і коли нараз
    її спинив і з розпачем промовив
    до неї Бог: “А він таки оглянувсь”,-
    безтямно й тихо запитала: “Хто?”

    Евридіка у Рільке – символ жіночності і всього жіноцтва на землі. Такою в уявленні поета і має бути справжня жінка – “невпевнена, і ніжна, і терпляча”.

  • “Вечір проти Івана Купала” аналіз

    Аналіз твору М. Гоголя “Вечір проти Івана Купала” – Тема, ідея, основна думка, жанр, проблематика, композиція, історія написання.

    “Вечір проти Івана Купала” Гоголь аналіз

    Тема: розповідь про те, як Петрусь заради свого щасливого кохання вимушений був пов’язати власну долю з “нечистою силою”.

    Ідея: засудження жорстокості, підступності; жаги до збагачення (Басаврюк).

    Основна думка: “сатана, що прибрав людської подоби для того, щоб відкопувати скарби, а через те, що скарби не даються нечистим рукам, так от він і приманює собі молодців”; людина – творець своєї долі, необхідно вміти особисто долати ті труднощі, у яких вона опиняється, а не звертатися по допомогу до диявола.

    Жанр: оповідання, бувальщина.

    Композиція “Вечір проти Івана Купала”

      Експозиція: знайомство з Хомою Григоровичем, який полюбляв розповідати різноманітні бувальщини. Зав’язка: звернення наймита Петруся до Басаврюка, аби той допоміг йому в одруженні на дочці багатого козака. Розвиток дії: контактування героя з нечистою силою, обезголовлення Івася, нестерпне життя Петруся з Пидорою. Кульмінація: з’явлення привида; зникнення Петруся, де він стояв – купа попелу. Розв’язка: служба ПидоYри черницею в лаврі; “господарювання Басаврюка у шинку”.

    Проблематика твору “Вечір проти Івана Купала” аналіз:

    – казка і реалії життя;

    – соціальна нерівність – перешкода до щасливого життя;

    – злочин і кара;

    – духовність і нечиста сила;

    – людина і оточуючий світ.

    Історія написання твору “Вечір проти Івана Купала”

    1830 року з’являється в журналі “Отечественные записки” повість “Басаврюк” (пізніше переназвана “Вечір проти Івана Купала”). Нею М. Гоголь започаткував двотомний цикл повістей та оповідань “Вечори на хуторі поблизу Диканьки”. Обидві книги викликали захоплення читачів, а критики одностайно визнали молодого Гоголя першорядним майстром слова. Переважно відзначили його талант гумориста, лірика у змалюванні природи й людських почутів, його глибоку обізнаність із українською міфологією.

  • “Жайворонок” скорочено

    Ануй Ж. “Жайворонок” скорочено Читати українською Ви можете за 8 хвилин.

    “Жайворонок” короткий зміст (переказ)

    У 1429 році Жанна д’Арк, юна селянка з Домремі, встала на чолі французької армії і за рік змінила хід Столітньої війни між Англією і Францією. Переломною подією стало зняття облоги з Орлеана. Натхненні Жанною, солдати здобули ряд блискучих перемог і відвоювали частину Франції, захопленої англійцями.

    Однак багатьом стрімкий зліт дівчини з народу був не до вподоби; ставши жертвою зради, Жанна потрапляє в полон до прихильників англійців і постає перед церковним судом. У цей важкий для неї час глядач і зустрічається з героїнею п’єси. Ось уже дев’ять місяців в Руані триває процес: англійський граф Варвік, французький єпископ Кошон, Фіскал і Інквізитор намагаються будь-що-будь зганьбити Жанну і змусити її відректися від своїх діянь.

    Судді пропонують Жанні розповісти свою історію, і та поринає у спогади. У дитинстві вона вперше почула голоси святих. Спочатку вони закликали її бути слухняною і молитися Богу, а коли вона виросла, наказали йти на допомогу королю і повернути йому королівство, яке роздирали на шматки англійці. Батько Жанни, дізнавшись, що дочка його збирається стати на чолі армії і відправитися в похід рятувати Францію, приходить в лють і б’є її. Мати теж не схвалює намірів Жанни. В сльозах дівчина скаржиться голосам святих…

    Натхненна понад, Жанна вирушає в найближче містечко Вокулер, йде до коменданта Бодрикуру і просить у нього чоловічий костюм, коня і озброєний ескорт до Шинона, де знаходиться резиденція дофіна Карла, з яким їй неодмінно треба зустрітися.

    Бодрикур не проти розважитися з симпатичною дівчиною, але дати їй коня та інше – ні вже, вибачте! Однак Жанні вдається уламати самолюбного солдафона. Всім відомо, що частина французької знаті перейшла на сторону англійців. Орлеан в облозі, а французькі солдати зовсім зажурилися через постійні поразки. Їм потрібен хтось, хто надихне їх. І цією людиною стане вона, Жанна. А Бодрикур, який направив Жанну до двору, буде помічений і нагороджений. Вражений її міркуваннями Бодрикур відправляє дівчину в Шинон.

    У похмурому Шинонському замку сидить некоронований король – дофін Карл. Король, його батько, був божевільний, син же гадає, що краще – бути бастардом або божевільним. Карл перетворився на пішака в руках різних політичних партій, бо має сумнів у своєму походженні.

    Карлу повідомляють, що якась сільська дівчина хоче його бачити: вона заявляє, що прийшла врятувати Францію і коронувати його. Дофін вирішує її прийняти – гірше не буде. Тим більше що можна ще й посміятися: простачка ніколи не бачила короля, тому він посадить на трон пажа, а сам загубиться в натовпі придворних. Ось і подивимося, чи дійсно вона послана йому згори, або це просто дурепа.

    Ввійшовши в тронний зал Жанна безпомилково знаходить дофіна. Вона заявляє йому, що Господь наказав їй встати на чолі французької армії, зняти облогу з Орлеана і коронувати його в Реймсі. Здивований Карл виганяє всіх придворних і залишається з Жанною наодинці. Він хоче знати, чому ж Бог раніше не згадав про нього? “Бог не любить тих, хто боїться”, – просто відповідає дівчина. Вражений простотою і ясністю її відповідей, Карл призначає її командуючою французькою армією. Спогади Жанни перериває Варвік. Він заявляє, що Карл просто скористався Жанною, як талісманом. Хоча – вимушений він визнати – дійсно, Орлеан був звільнений, а французи несподівано здобули ряд значних перемог. Може бути, їм допоміг Бог, а може, “жайворонок, що співає в небі Франції над головами піхотинців…”. Але тепер жайворонок попався – Жанна в полоні, голоси її замовкли, король і двір від неї відвернулися, а років через десять взагалі ніхто не згадає про цю історію.

    Єпископ Кошон і фіскал хочуть заплутати Жанну підступними питаннями. Чи вірить вона в чудеса, створені Господом? Так, вірить, але головні чудеса творить людина за допомогою сміливості і розуму, даних їй Богом. Кошон звинувачує Жанну в тому, що їй подобається воювати. Ні, просто війна – це праця, а щоб вигнати англійців з Франції, треба добре попрацювати. Перед поглядом Жанни виникає один з її капітанів, Лаір. Тепер вона знає, що ненажера, богохульник і забіяка Лаір настільки ж Богові милий, як єпископи і святі, тому що він простодушний і бореться за праве діло. Жанна впевнена: Лаір прийде і звільнить її. Ні, відповідає їй Кошон, Лаір став ватажком банди і тепер промишляє розбоєм на дорогах Німеччини. Бачачи, як потрясла дівчину зрада її бойового товариша, Кошон вкрадливо пропонує Жанні відректися від своїх голосів і від своїх перемог. “Від скоєного мною ніколи не відречуся”, – гордо заявляє дівчина.

    Лунає зловісний голос Інквізитора. Він вказує на головного ворога церкви – людину, що вірить в свої сили, одержима любов’ю до людей. Інквізитор вимагає відлучити Жанну від церкви, передати її в руки світської влади і стратити.

    На сцену виходить руанський кат. Але Жанна страшиться не його, а відлучення, адже для неї церква і Бог нероздільні. Ще більше збільшує страждання Жанни мова Карла. Ставши королем, він більше не потребує її допомоги, навпаки, йому неприємні нагадування про те, що своєю короною він зобов’язаний простій сільській пастушці, яку до того ж збираються оголосити єретичкою. Ні-ні, він більше не бажає навіть чути про неї.

    Жанна остаточно падає духом – всі, хто був дорогий їй, відвернулися від неї. Вона погоджується надіти жіноче плаття і відректися від усіх своїх звершень. Не вміючи писати, Жанна ставить під зреченням хрестик. Варвік вітає Кошону: страта Жанни стала б “торжеством французького духу”, а в зреченні є “щось жалюгідне”. Дійсно, маленька самотня Жанна в тюремній камері викликає співчуття. Вона марно волає до голосів, вони мовчать, не хочуть допомогти їй. Приходить Варвік Жанну привітати. По суті, вона йому глибоко симпатична, йому зовсім не хочеться стратити її, це тільки прості люди дають вбити себе ні за що.

    Слова Варвіка глибоко ранять душу дівчини: вона сама з народу! Жанна раптом усвідомлює, що допустила помилку: вона ніколи не зможе забути того, що зробила! Нехай голоси мовчать – вона все бере на себе! Вона відмовляється від зречення!

    Лунають крики: “У вогонь єретичку! Смерть!” Всі дійові особи хапають оберемки хмизу і споруджують багаття. Жанну прив’язують до стовпа. Вона просить дати їй хрест, і якийсь англійський солдат подає їй хрестик, пов’язаний з двох паличок. Хтось підпалює хмиз, Жанна сміливо і прямо дивиться перед собою.

    Раптово з гучним криком на сцену вривається Бодрикур. Не можна закінчувати п’єсу, адже вони ще не зіграли коронування! “Справжній кінець історії Жанни – радісний. Це – жайворонок в небі! Це – Жанна в Реймсі, в усій красі її слави”

    Всі кидаються розтягувати багаття. Жанні приносять її меч, стяг і плащ. Лунає дзвін дзвонів, звучить орган. Всі опускаються на коліна. Архієпископ покладає на голову Карла корону. Жанна стоїть, гордо, посміхаючись до небес, як на картинці з хрестоматії з історії для школярів. “Історія Жанни д’Арк – це історія зі щасливим кінцем”

  • “Різдвяна пісня в прозі” переказ

    “Різдвяна пісня в прозі” короткий зміст повісті Діккенса ви можете прочитати в цій статті. Більш Скорочений варіант “Різдвяна пісня в прозі” можна прочитати за 5 хвилин, а повністю за 1,5 – 2 години.

    “Різдвяна пісня в прозі” переказ

    Цитата:

    Марлей помер. Скрудж зоставив Марлеве йменна на вивісці. І після Марлевої смерті над дверима при вході в контору було написано: Скрудж і Марлей. Всі знали торгову спілку, що звалася “Скрудж і Марлей”.

    Якось, перед одним з найкращих днів року, перед Різдвом, старий Скрудж сидів і працював у своїй конторі. Година була холодна, похмура.

    – Будьте здорові, зі Святим вечором, з веселим Різдвом, дядечку! Щасти вам, Боже! – залунав зненацька радісний голос. То говорив Скруджів племінник, хутко ввійшовши в кімнату.

    – Що за дурниці! – відказав Скрудж.

    – Ну, та не гнівайтеся ж, дядечку! – сказав племінник.

    – Як же мені не гніватися, – бурчав дядько, – коли той світ, де я живу, заселений Такими дурнями, як ти! “Радісне Різдво”! Не говори мені такого. На Різдво платять борги без грошей; воно показує, що чоловік став на рік старший і ні на одну годину Не став багатший; це той час, коли треба лічити по книгах і бачити, що кожна стаття за всі дванадцять місяців була проти нас.

    – Коли б я міг робити так, як бажаю, – скрикнув Скрудж з лютістю, – то я б кожного дурня, що шляється та славить Христа, зварив разом з його різдвяною стравою й поховав би, застромивши йому ялинку в серце!

    – Дядечку! – благав племінник.

    – Племіннику, – одказав суворо дядько, – святкуй собі Різдво по-своєму і не заважай мені святкувати його, як я хочу.

    – Прощавай, – сказав ще раз Скрудж.

    – І щасливого Нового року бажаю вам!

    – Прощавай, – знов промовив Скрудж. Але, незважаючи на все це, племінник вийшов із хати, не промовивши жодного гнівного слова. Він зупинився коло вхідних дверей, щоб побажати й Писареві щасливих свят, той, хоч уже мало не зовсім замерз, але був тепліший від Скруджа, від щирого серця відповів на привітання.

    Переказ:

    Так само Скрудж не відповів на щирість джентельменів, що збирали гроші для бідних, і різдвяну пісню хлопчика, що колядував під вікнами.

    Коли Скрудж повернувся додому, то замість молотка-колотушки побачив обличчя колишнього компаньйона – Марлі.

    Цитата:

    – Дурниці! – сказав знов Скрудж. – Не хочу цьому вірити.

    Але він таки змінився в лиці, як привид, не спиняючися, перейшов крізь двері, увійшов у кімнату і встав перед ним. Коли він входив, згасаюче полум’я спалахнуло, немов хотіло сказати: “Я знаю, це – Марлеєва тінь!” – і знов померкло.

    То була, справді, Марлеєва тінь у його звичайному каптані, у вузьких штанях і високих чоботях з китицями, що ворушилися так само, як кіска, поли від каптана і волосся на голові. Ланцюг, що тяг Марлей за собою, був прив’язаний йому до стану. Ланцюг той був дуже довгий і звивався як хвіст. Він був зроблений (Скрудж це добре запримітив) із скриньок на гроші, з ключів, із замків, з конторських книг, паперів і з важких мішків з грошима. Все це було зроблене із заліза. Тіло в привида було таке прозоре, що Скрудж, дивлячися на нього спереду, міг бачити два гудзики на каптані ззаду.

    – Ви сковані, – промовив Скрудж тремтячим голосом. – Чому?

    – Я ношу ланцюг, який сам собі викував за життя, – відповів привид. – Може, ти хочеш знати вагу й довжину свого ланцюга? Він великий і важкий!

    Скрудж глянув додолу, немов сподівався побачити навкруги себе довгий залізний ланцюг, але не побачив нічого.

    – Якове, – почав він благати, – старий Якове Марлею, скажи мені що-небудь. Заспокой мене, Якове.

    – Я не маю чим тебе заспокоїти, Ебенезере Скрудже, – одказала мара. – Заспокоєння приходить із других володінь, його приносять інші посланці і дають іншим людям. Я навіть не можу Тобі всього сказати, що хотів би. Мені дозволено говорити з тобою дуже мало. Я ніде не можу затриматися. Я ніде не можу відпочити або забаритися. Моя душа за життя ніколи не переступала за поріг нашої контори, – слухай мене уважно, – ніколи не виходила на вузькі межі нашої грошової ями, через це мені тепер треба відбути багато тяжких мандрівок.

    – У цю пору року я найбільше страждаю, – казав він далі. – О, нащо я ходив, заплющивши очі, між своїми близькими; чому я ні разу не підвів очей до тієї зірки, що завела волхвів до убогої печери! Хіба мало тут бідних домівок, що сяйво тої зірки завело б мене до них!

    Од цих речей Скруджеве серце боляче стислося, він почав тремтіти.

    – Слухай мене! – скрикнув привид. – Бо я скоро муситиму тебе лишити. Сьогодні я прийшов для того, щоб сказати, що ти ще можеш мати надію минути моєї долі. Я допоможу тобі.

    – Ти завжди був моїм добрим другом, – промовив Скрудж, – дякую тобі!

    – До тебе прийдуть три Духи, – закінчив привид. У Скруджа був тепер такий нещасний вигляд, як у привида, коли у нього звисли щелепи.

    – Хіба в цьому та можливість і надія, що ти говорив, Якове?

    – Саме в тому.

    – Я думаю… що того… Мені не хотілось би того!.. – мовив Скрудж.

    – Без їх візиту ти матимеш таку саму долю, як я.

    Строфа II

    Перший із трьох духів

    Цитата:

    Цей гість був чудна істота: він мав дитячу постать, однак був більше схожий на діда; але якийсь дивний простір одсовував його від очей і зменшував у дитину.

    Волосся спадало йому на плечі й було зовсім біле, як у діда, але на його свіжому обличчі не було жодної зморшки.

    – Хто ви, і що ви таке? – спитав Скрудж.

    – Я Дух Минулого Різдва.

    – Давно минулого? – жваво спитав Скрудж, придивляючись до малесенької істоти.

    – Ні, твого останнього Різдва.

    Потім Скрудж насмілився спитати, чого прийшов Дух.

    По тій мові вони пройшли крізь стіну й опинилися на сільській дорозі. З обох боків простягайся поля, місто зовсім зникло, не було видно й знаку. Зникли туман і темрява; був ясний холодний зимовий день, і земля була вкрита снігом.

    Скрудж озирнувся і, сплеснувши руками, скрикнув:

    – Боже мій, та я ж тут ріс, я був тут дитиною!

    Дух ласкаво глянув на нього. Його делікатне доторкання, хоч дуже легеньке та коротке, здавалося, все ще впливало на почуття старого чоловіка.

    – Школа ще не зовсім порожня, – сказав Дух. – Там ще до цієї пори сидить самотній хлопчик, покинутий своїми близькими.

    Скрудж сказав, що він знає те, і заплакав.

    – Подивимося на друге Різдво.

    При тій мові давніший маленький Скрудж став більший, кімната потемнішала і стала ще брудніша. Двері покосилися, вікна потріскалися. І ось хлопець знов тут сам, бо всі хлопці пороз’їздилися додому на веселі святки…

    Він тепер не читав, ходив сумний по кімнаті сюди та туди. Скрудж глянув на Духа, смутно покивав головою й боязко глянув на двері. Вони одчинилися, і маленька дівчинка, Значно менша за хлопця, вбігла і кинулася до нього, почала його обіймати, цілувати, мовлячи:

    – Любий, любий братику мій! Я приїхала по тебе, любий! – Та й почала плескати щупленькими рученятами й сердечно сміятися. – Я приїхала’ по тебе, щоб одвезти тебе додому, додому, додому!

    – Додому, моя маленька Фанні? – спитав здивований хлопчик.

    – Еге ж! – одповіла дівчинка, сяючи од втіхи. – Додому, зовсім і назавжди! Тато став такий добрий, що в нас дома тепер просто рай! Він так ласкаво зі мною розмовляв одного вечора, як я йшла спати, що я не побоялася у нього спитати ще раз, чи можна тобі вернутися додому. Він відповів, що можна, і послав мене з повозом по тебе. Ти будеш дорослим чоловіком, – провадила дівчинка, широко розчиняючи очі, – і вже ніколи не вернешся, сюди; ми святкуватимемо усі свята вкупі й будемо веселитися більше всіх у світі!

    – Дівчинка була завжди таким тендітним створінням і могла зів’янути од найменшого подиху вітру, – зауважив Дух, – але серце в неї було добре.

    – О! – скрикнув Скрудж. – Твоя правда! Я не буду казати, що ні. – Боже мене борони.

    – Вона потім умерла, вже бувши заміжньою, і в неї, здається, зосталися діти? – спитав Дух.

    – Одна дитина, – відповів Скрудж.

    – Твій племінник?

    Скруджеві стало ніяково, він відповів коротко:

    – Еге…

    – Часу мені зосталося мало, – мовив Дух. – Швидше!

    Знову Скрудж побачив себе. Тепер він був старший – уже чоловік зрілого віку. Обличчя його ще не вражало грубими та неприємними рисами, як це було пізніше, але вже мало ознаки наклопотаності та скупості. В очах у нього був якийсь неспокійний заздрий вираз, і той вираз виявляв, які почуття пустили в Скруджеві коріння, маючи розростися страшенно.

    Колишній Скрудж був не сам: коло нього сиділа молода гарна дівчина в жалобі; сльози стояли у неї в очах і блищали од світла, що йшло від Духа.

    – Нічого, – говорила дівчина тихим, ніжним голосом, – нам усе одно; другий божок став вам за мене, і коли він може вас веселити й підтримувати так само, як я, то мені нема чого журитися дуже…

    – Який божок став мені за вас? – спитав Скрудж.

    – Золотий.

    – Того потребує світ, – сказав Скрудж. – Світ найбільше буває суворий до бідності, дарма що так ганить тих, що женуться за багатством.

    – Ви занадто боїтеся світу, – лагідно одповіла дівчина. – Всі наші надії та наміри пожерло одне бажання: минути нікчемних докорів світу. Всі ваші величні почуття потроху пожерла охота наживати гроші, вона зовсім опанувала вами. Хіба ж не правда?

    Він хотів щось сказати, але вона, відвернувшись від нього, говорила далі:

    – Може бути (згадка про те, що минуло, дає мені цю надію), може бути, що ви який час будете журитися за мною, але дуже недовго, а потім з охотою одженете од себе всі згадки минулого, як безкорисний сон, прокинувшись. Дай, Боже, щоб були щасливі в тому житті, що ви тепер собі вибрали!

    Вона вийшла, і вони розлучилися.

    Переказ:

    Дух Минулого Різдва показав цю ж дівчину вже щасливою матір’ю багатодітного сімейства, та без Скруджа: у нього навіть навернулися сльози, бо таким щасливим могло бути і його сімейне життя.

    Строфа ІІІ

    Другий із трьох духів

    Переказ:

    Скрудж прокинувся, почуваючи, що зараз зустріне другого Духа, посланого Марлеєм.

    Цитата:

    – Увійди! – гукнув чоловік, – увійди, познайомся зі мною.

    Скрудж боязко увійшов і нахилив голову перед Духом. Скрудж уже не був давнім упертим Скруджем, і хоч Духів погляд був дуже ясний та ласкавий, однак Скруджеві не хотілося його зустріти.

    – Я Дух Теперішнього Різдва, – промовив здоровань, – подивися на мене!

    Скрудж покірно глянув. Дух був убраний у просту зелену кирею1, облямовану білим хутром, Кирея була накинута вільно, і було видно широкі Духові груди; з-під широких пол видно було босі ноги. На голові в Духа був вінок, зроблений із зимового зілля, прикрашений де-не-де блискучими льодинками. Його темно-каштанові кучері були довгі й розпущені по плечах; обличчя було добре, очі блищали, голос був веселий. Взагалі від нього віяло радістю та щирістю.

    – Духу, – промовив Скрудж, – веди мене, куди хочеш! Останньої ночі я ходив по неволі, і та наука багато вдіяла… Коли ти хочеш учити мене, то я хочу скористатися з твоєї науки.

    Може, втіха виявляти тую снагу, а може, просто Духове ласкаве, великодушне серце та прихильність до вбогих людей привели його до домівки Скруджевого писаря, і Дух пішов просто туди разом зі Скруджем, що міцно тримався за Духову кирею. На порозі Дух затримався, усміхнувся, поблагословив оселю Боба Кретчита і покропив кількома краплями зі свого каганця. Подумайте собі тільки! Боб брав усього п’ятнадцять шилінгів на тиждень, і, незважаючи на це, Дух Різдва поблагословив його маленьку домівку.

    Переказ:

    У домівці Кретчитів сім’я готувалася до свята: серед усіх дітей був і Тайні Тім. Побачивши за допомогою Духа Теперішнього Різдва можливу смерть хворого хлопчика, Скруджу стало ніяково за свої слова, сказані раніше: “Поменше трохи людей, а то вже дуже багато їх наплодилося”. Вразило Скруджа й те, що Боб Кретчит у Різдвяний вечір підняв тост за нього, Скруджа, хоча інші бачили в ньому, лише скупого господаря, що жаліє підвищити платню панові Кретчиту.

    Скрудж хотів би, щоб майбутнє змінилося на користь життя і здоров’я Тайні Тіма.

    Далі Дух і Скрудж подалися до оселі племінника Скруджа, в якій почули веселий сміх Фреда. Племінник Скруджа розповідав про дядька:

    Цитата:

    – Він сказав, що Різдво – дурниця! – вигукнув племінник. – Та ще й сам тому вірить!

    – Я тільки хотів сказати, – вимовив племінник нарешті, – що, сварячися з нами та не хочучи разом з нами повеселитися, він сам од себе відбирає втіху, що не зробила б йому жодної шкоди. Замість того, щоб побути у веселім товаристві, сидить собі сам зі своїми думками у вільготній конторі або в своїх кімнатах, повних пилу. Я наважився запрошувати його до себе щороку; нехай він приймає це, як хоче, а мені його шкода!..

    Строфа IV

    Останній дух

    Цитата:

    Помалу, поважно та мовчки наближалася примара. Коли вона підійшла близько, Скрудж упав на коліна. Навіть повітря навкруг Духа немов випромінювало тьму й невідомість. Дух був покритий чорною шатою – вона закривала йому голову, обличчя й тіло; видно було тільки простягнуту руку. Коли б не та рука, то не можна було б одрізнити Духову постать серед ночі й темноти, що його обступала.

    Скрудж бачив тільки, що Дух був величезного зросту; коли він наближався, Скрудж почував, що таємнича присутність Духа сповняє його душу жахом. Більше Скрудж нічого не знав, бо Дух не озивався й не ворушився.

    – Чи я бачу перед собою Духа Прийдешнього Різдва? – спитав Скрудж.

    Дух не відповів, а тільки показав рукою вперед…

    – Духу Прийдешнього! – скрикнув Скрудж. – Я боюся тебе більше, ніж всіх тих Духів, що я бачив… Але я знаю, що ти хочеш робити мені добро, а я вирішив стати іншим чоловіком; через те я готовий терпіти твоє товариство з подякою. Чи будеш ти говорити зі мною?

    Дух нічого не відповів. Його рука була простягнута просто вперед.

    – Веди мене! – промовив Скрудж. – Веди! Ніч хутко йде, а цей час дорогий для мене, я знаю… Веди ж мене!

    Переказ:

    Дух Прийдешнього Різдва дав можливість Скруджеві підслухати розмову з майбутнього, побачити те, що чекає на Скруджа, якщо він не зміниться.

    Цитата:

    – Чули? – спитав перший. – А старий скнара таки добувся свого, сконав. Га?

    – Еге, кажуть, нібито.

    – Духу! – скрикнув Скрудж, увесь тремтячи. – Я бачу, бачу: моя доля могла бути подібна до долі того нещасливого чоловіка; моє життя йшло до того… Боже милосердний! Що це таке?!

    Скрудж глянув на Духа. Його тверда рука показувала в голови ліжка. Покривало було так недбало накинуте на покійника, що коли б Скрудж тільки доторкнувся пальцем, то все обличчя відкрилося б. Скрудж думав про це, знав, як це легко зробити, і хотів це зробити, але він не мав сили відгорнути покривало, так само як не міг віддалити від себе Духа.

    Переказ:

    Потім Дух показав Скруджеві могилу.

    Цитата:

    Скрудж наблизився до Духа, увесь тремтячи, і, дивлячись в напрямку його пальця, прочитав на всіма покинутій могилі своє власне ймення: “Ебенезер Скрудж!”

    – Невже?! – скрикнув Скрудж, упавши на коліна. – Невже той чоловік, що лежав на ліжку, – це я?..

    Дух показав пальцем на нього, а тоді знов на могилу.

    – Ні, Духу! О ні, ні!

    Але палець не ворушився.

    – Духу! – скрикнув Скрудж, міцно тримаючися за Духів одяг. – Слухай, що я казатиму! Я вже не той чоловік, що був раніше. Після твоєї науки я вже не хочу бути тим, чим я був. Нащо ж би мені показувати все не, коли нема надії, що я виправлюся?

    Уперше Духова рука немов затремтіла.

    – Добрий Духу, – казав Скрудж, все стоячи на колінах, – ти жалієш мене; запевни мене, що я можу змінити ті тіні, що ти мені показував, коли зміню своє життя.

    Добра рука затремтіла.

    – Я шануватиму в своєму серці Різдво і думатиму про нього цілий рік! Я спокутую минуле теперішнім і майбутнім. Усі три Духи будуть завжди зі мною. Я не забуду їхньої науки. О, скажи мені, що я можу стерти напис з цього могильного каменю.

    Переклад О. Кривинюк

    Строфа V

    Закінчення

    Переказ:

    Відтоді Скрудж змінився: у день Різдва він нагородив хлопчика, якого перед тим вигнав, послав своєму писареві Бобу Кретчиту різдвяну індичку, надав щедру допомогу бідним дітям через пана, що збирав пожертви, навідався в гості до племінника Фреда і поновив сімейні зв’язки, став Тайні Тіму, що видужав, другим батьком.

    Цитата:

    Після тієї пригоди Скрудж не бачився більше з Духами; але все життя він поводився, як наказує любов до людей, відривав від себе й допомагав іншим, і про нього казали, що вже хто-хто, а Скрудж уміє шанувати Різдво.

  • “Шинель” скорочено

    “Шинель” Гоголь скорочено читати

    Головний герой повісті Акакій Акакієвич Башмачкін – “…чиновник нельзя сказать чтобы очень замечательный, низенького роста, несколько рябоват, несколько рыжеват, несколько даже на вид подслеповат, с небольшой лысиной на лбу, с морщинами по обеим сторонам щек и цветом лица что называется геморроидальным… Что касается до чина, …то он был то, что называют вечный титулярный советник”. Єдина пристрасть Акакія Акакієвича булла дивною, безглуздою і нікчемною: переписуючи в департаменті ділові папери, він вкладав у цю справу всю душу; куди б не йшов і що б не робив, завжди перед ним мерехтіли улюблені чорнильні рядки. “Вряд ли где можно было найти человека, который так жил бы в своей должности. Мало сказать: он служил ревностно,- нет, он служил с любовью. Там, в этом переписыванье, ему виделся какой-то свой разнообразный и приятный мир… Вне этого переписыванья, казалось, для него ничего не существовало.” За свою жалюгідну роботу чиновник отримував мізерну платню і не міг просунутися по службі через те, що не мав хисту і талантів.

    Образом-символом його життя була його стара, жалюгідна, витерта шинель, предмет постійного глузування товаришів по департаменту. “Он не думал вовсе о своем платье: вицмундир у него был не зеленый, а какого-то рыжевато-мучного цвета. Воротничок на нем был узенький, низенький, так что шея его, несмотря на то, что не была длинна, выходя из воротника, казалась необыкновенно длинною, как у тех гипсовых котенков, болтающих головами, которых носят на головах целыми десятками русские иностранцы. И всегда что-нибудь да прилипало к его вицмундиру: или сенца кусочек, или какая-нибудь ниточка; к тому же он имел особенное искусство, ходя по улице, поспевать под окно именно в то самое время, когда из него выбрасывали всякую дрянь, и оттого вечно уносил на своей шляпе арбузные и дынные корки и тому подобный вздор…” Шинель стала немов частинкою його єства. З роками вона змінювала свій зовнішній вигляд, оскільки потребувала все частішого ремонту.

    “Есть в Петербурге сильный враг всех, получающих четыреста рублей в год жалованья или около того. Враг этот не кто другой, как наш северный мороз, хотя, впрочем, и говорят, что он очень здоров. В девятом часу утра, именно в тот час, когда улицы покрываются идущими в департамент, начинает он давать такие сильные и колючие щелчки без разбору по всем носам, что бедные чиновники решительно не знают, куда девать их. В это время, когда даже у занимающих высшие должности болит от морозу лоб и слезы выступают в глазах, бедные титулярные советники иногда бывают беззащитны. Все спасение состоит в том, чтобы в тощенькой шинелишке перебежать как можно скорее пять-шесть улиц и потом натопаться хорошенько ногами в швейцарской, пока не оттают таким образом все замерзнувшие на дороге способности и дарованья к должностным отправлениям. Акакий Акакиевич с некоторого времени начал чувствовать, что его как-то особенно сильно стало пропекать в спину и плечо, несмотря на то что он старался перебежать как можно скорее законное пространство. Он подумал наконец, не заключается ли каких грехов в его шинели. Рассмотрев ее хорошенько у себя дома, он открыл, что в двух-трех местах, именно на спине и на плечах, она сделалась точная серпянка; сукно до того истерлось, что сквозило, и подкладка расползлась…” Зрозумівши, що шинель його зігріти не зможе, він вирішив уже вкотре віднести її в ремонт, але кравець категорично заявив, що шинель ремонту не підлягає і що він може пошити нову.

    “При слове “новую” у Акакия Акакиевича затуманило в глазах, и все, что ни было в комнате, так и пошло пред ним путаться…” Гоголь дуже докладно розповідає про те, як непросто було наважитися Акакію Акакієвичу на нову шинель, як довго він вів переговори з кравцем Петровичем, приноровлюючись до нього (приходив і до тверезого, і до п’яного), як збирав він гроші, як вибирав сукно і підкладку, як роздумував над хутром для коміра і нарешті спинився на кішці, бо з куницею було б дорого. “Еще каких-нибудь два-три месяца небольшого голодания – и у Акакия Акакиевича набралось точно около восьмидесяти рублей. Сердце его, вообще весьма покойное, начало биться. В первый же день он отправился вместе с Петровичем в лавки. Купили сукна очень хорошего – и не мудрено, потому что об этом думали еще за полгода прежде и редкий месяц не заходили в лавки применяться к ценам; зато сам Петрович сказал, что лучше сукна и не бывает. На подкладку выбрали коленкору, но такого добротного и плотного, который, по словам Петровича, был еще лучше шелку и даже на вид казистей и глянцевитей. Куницы не купили, потому что была, точно, дорога; а вместо ее выбрали кошку, лучшую, какая только нашлась в лавке, кошку, которую издали можно было всегда принять за куницу. Петрович провозился за шинелью всего две недели, потому что много было стеганья, а иначе она была бы готова раньше…”

    І ось шинель готова. “Это было… трудно сказать, в который именно день, но, вероятно, в день самый торжественнейший в жизни Акакия Акакиевича, когда Петрович принес наконец шинель… Между тем Акакий Акакиевич шел в самом праздничном расположении всех чувств. Он чувствовал всякий миг минуты, что на плечах его новая шинель, и несколько раз даже усмехнулся от внутреннего удовольствия. В самом деле, две выгоды: одно то, что тепло, а другое, что хорошо…” Усі його вітали, так що він спочатку тільки посміхався, а потім йому навіть стало соромно. “Когда же все, приступив к нему, стали говорить, что нужно вспрыснуть новую шинель и что, по крайней мере, он должен задать им всем вечер, Акакий Акакиевич потерялся совершенно, не знал, как ему быть, что такое отвечать и как отговориться… Наконец один из чиновников, какой-то даже помощник столоначальника, вероятно для того, чтобы показать, что он ничуть не гордец и знается даже с низшими себя, сказал: “Так и быть, я вместо Акакия Акакиевича даю вечер и прошу ко мне сегодня на чай: я же, как нарочно, сегодня именинник”… Впрочем, ему потом сделалось приятно, когда вспомнил, что он будет иметь чрез то случай пройтись даже и ввечеру в новой шинели…”

    Цього вечора Акакій Акакійович уперше в житті після обіду вже нічого не писав, дозволив собі поніжитися. Виявляється, що і на прогулянку Акакій Акакійович не виходив увечері уже кілька років. “Этот весь день был для Акакия Акакиевича точно самый большой торжественный праздник. Он возвратился домой в самом счастливом расположении духа, скинул шинель и повесил ее бережно на стене, налюбовавшись еще раз сукном и подкладкой, и потом нарочно вытащил, для сравненья, прежний капот свой, совершенно расползшийся. Он взглянул на него, и сам даже засмеялся: такая была далекая разница! И долго еще потом за обедом он все усмехался, как только приходило ему на ум положение, в котором находился капот. Пообедал он весело и после обеда уж ничего не писал, никаких бумаг, а так немножко посибаритствовал на постеле, пока не потемнело. Потом, не затягивая дела, оделся, надел на плечи шинель и вышел на улицу… Он уже несколько лет не выходил по вечерам на улицу…”

    Після веселої гулянки, на якій Акакій Акакійович випив два келихи шампанського, він, піднявши свою шинель з підлоги в передпокої, тихенько вийшов за двері. “Чтобы как-нибудь не вздумал удерживать хозяин, он вышел потихоньку из комнаты, отыскал в передней шинель, которую не без сожаления увидел лежавшею на полу, стряхнул ее, снял с нее всякую пушинку, надел на плечи и опустился по лестнице на улицу. На улице все еще было светло… Акакий Акакиевич шел в веселом расположении духа… Скоро потянулись перед ним те пустынные улицы, которые даже и днем не так веселы, а тем более вечером. Теперь они сделались еще глуше и уединеннее: фонари стали мелькать реже – масла, как видно, уже меньше отпускалось; пошли деревянные домы, заборы; нигде ни души; сверкал только один снег по улицам, да печально чернели с закрытыми ставнями заснувшие низенькие лачужки. Он приблизился к тому месту, где перерезывалась улица бесконечною площадью с едва видными на другой стороне ее домами, которая глядела страшною пустынею…

    Он вступил на площадь не без какой-то невольной боязни, точно как будто сердце его предчувствовало что-то недоброе…” І ось тут його підстерегло лихо. На широкій темній площі, що мала вигляд страшної пустелі, шинель у нього відібрали якісь люди. “Он оглянулся назад и по сторонам: точное море вокруг него. “Нет, лучше и не глядеть”,- подумал и шел, закрыв глаза, и когда открыл их, чтобы узнать, близко ли конец площади, увидел вдруг, что перед ним стоят почти перед носом какие-то люди с усами, какие именно, уж этого он не мог даже различить. У него затуманило в глазах и забилось в груди. “А ведь шинель-то моя! ” – сказал один из них громовым голосом, схвативши его за воротник. Акакий Акакиевич хотел было уже закричать “караул”, как другой приставил ему к самому рту кулак величиною в чиновничью голову, примолвив: “А вот только крикни!” Акакий Акакиевич чувствовал только, как сняли с него шинель, дали ему пинка коленом, и он упал навзничь в снег и ничего уж больше не чувствовал. Чрез несколько минут он опомнился и поднялся на ноги, но уж никого не было. Он чувствовал, что в поле холодно и шинели нет, стал кричать, но голос, казалось, и не думал долетать до концов площади.” “Акакий Акакиевич прибежал домой в совершенном беспорядке: волосы, которые еще водились у него в небольшом количестве на висках и затылке, совершенно растрепались; бок и грудь и все панталоны были в снегу… печальный побрел в свою комнату, и как он провел там ночь, предоставляется судить тому, кто может сколько-нибудь представить себе положение другого.” А вранці розпочались нові поневіряння чиновника, які вимагали від нього незнаної досі мужності, а саме – походи до начальства. Але ані будочник з алебардою, ані пристав, ані навіть одна “значна особа” йому не допомогли, а генерал ще й нагримав на нього (Гоголь докладно пояснив, що генерал повинен гримати на того, хто хоча б на один чин нижчий за нього.) “Акакий Акакиевич так и обмер, пошатнулся, затрясся всем телом и никак не мог стоять: если бы не подбежали тут же сторожа поддержать его, он бы шлепнулся на пол; его вынесли почти без движения… Как сошел с лестницы, как вышел на улицу, ничего уж этого не помнил Акакий Акакиевич. Он не слышал ни рук, ни ног. В жизнь свою он не был еще так сильно распечен генералом, да еще и чужим. Он шел по вьюге, свистевшей в улицах, разинув рот, сбиваясь с тротуаров; ветер, по петербургскому обычаю, дул на него со всех четырех сторон, из всех переулков. Вмиг надуло ему в горло жабу, и добрался он домой, не в силах будучи сказать ни одного слова; весь распух и слег в постель. Так сильно иногда бывает надлежащее распеканье! На другой же день обнаружилась у него сильная горячка.”

    І тут Гоголь зі співчуттям розповідає про спроби вилікувати Акакія Акакійовича. “Благодаря великодушному вспомоществованию петербургского климата болезнь пошла быстрее, чем можно было ожидать, и когда явился доктор, то он, пощупавши пульс, ничего не нашелся сделать, как только прописать припарку, единственно уже для того, чтобы больной не остался без благодетельной помощи медицины; а впрочем, тут же объявил ему чрез полтора суток непременный капут. После чего обратился к хозяйке и сказал: “А вы, матушка, и времени даром не теряйте, закажите ему теперь же сосновый гроб, потому что дубовый будет для него дорог”. Слышал ли Акакий Акакиевич эти произнесенные роковые для него слова, а если и слышал, произвели ли они на него потрясающее действие, пожалел ли он о горемычной своей жизни,- ничего этого не известно, потому что он находился все время в бреду и жару…” Як непомітно жив Акакій Акакійович, так тихо він і помер. “Несколько дней после его смерти послан был к нему на квартиру из департамента сторож, с приказанием немедленно явиться: начальник-де требует; но сторож должен был возвратиться ни с чем, давши отчет, что не может больше прийти, и на запрос “почему? ” выразился словами: “Да так, уж он умер, четвертого дня похоронили”. Таким образом узнали в департаменте о смерти Акакия Акакиевича, и на другой день уже на его месте сидел новый чиновник, гораздо выше ростом и выставлявший буквы уже не таким прямым почерком, а гораздо наклоннее и косее…”

    Повість цим не закінчується. Петербургом пішли чутки, що ночами став з’являтися мрець у подобі чиновника, який зриває з людей шинелі, незважаючи на чини та звання. У поліції видали наказ спіймати мерця “хоч би живого чи мертвого”. Багато було шинелей здерто з плечей, та мерця спіймати не могли. “По Петербургу пронеслись вдруг слухи, что у Калинкина моста и далеко подальше стал показываться по ночам мертвец в виде чиновника, ищущего какой-то утащенной шинели и под видом стащенной шинели сдирающий со всех плеч, не разбирая чина и звания, всякие шинели: на кошках, на бобрах, на вате, енотовые, лисьи, медвежьи шубы – словом, всякого рода меха и кожи, какие только придумали люди для прикрытия собственной. Один из департаментских чиновников видел своими глазами мертвеца и узнал в нем тотчас Акакия Акакиевича… В полиции сделано было распоряжение поймать мертвеца во что бы то ни стало, живого или мертвого, и наказать его, в пример другим, жесточайшим образом…”

    Нарешті, мрець напав на “значну особу” – самого генерала, коли той їхав до своєї коханки, і це так налякало генерала, що він швидко скинув з плечей свою шинель і поїхав додому. “Вдруг почувствовал значительное лицо, что его ухватил кто-то весьма крепко за воротник. Обернувшись, он заметил человека небольшого роста, в старом поношенном вицмундире, и не без ужаса узнал в нем Акакия Акакиевича. Лицо чиновника было бледно, как снег, и глядело совершенным мертвецом. Но ужас значительного лица превзошел все границы, когда он увидел, что рот мертвеца покривился и, пахнувши на него страшно могилою, произнес такие речи: “А! так вот ты наконец! наконец я тебя того, поймал за воротник! твоей-то шинели мне и нужно! не похлопотал об моей, да еще и распек,- отдавай же теперь свою!” Бедное значительное лицо чуть не умер…” Гоголь зауважує, що після цього випадку генерал почав дещо по-іншому розмовляти з підлеглими, а мрець перестав з’являтись: напевно, генеральська шинель йому підійшла за розміром. “Но еще более замечательно то, что с этих пор совершенно прекратилось появление чиновника-мертвеца: видно, генеральская шинель пришлась ему совершенно по плечам; по крайней мере, уже не было нигде слышно таких случаев, чтобы сдергивали с кого шинели…”

  • Порівняльна характеристика Федька та Толі “Федько-халамидник”

    Порівняльна характеристика Федька та Толі “Федько-халамидник”

    Порівняльна характеристика Федька та Толі за оповіданням В. Винниченка “Федько-халамидник”

    Порівняння Федька та Толі “Федько-халамидник”

    Походження Федька та Толі.

      Федько був сином бідних робітників Толя – син хазяїна того будинку, де жила Федькова родина.

    Непосидючість Федька і делікатність Толі.

      У Федькові ніби біс вселився. Він був непосидючим, любив бешкетувати, лазити по дахах будинків або сидіти на воротах. “Спокій був його ворогом”. Толя ж був дитиною ніжною, смирною, соромливою. На вулицю виходив завжди чистеньким, посміхаючись своїми невинними синіми очима.

    Стосунки з батьками.

      На Федька часто скаржилися його однолітки, і батько, прийшовши з роботи, часто його бив. “Вибивши “сибіряку”, батько виймає з кишені дві або три копійки й дає йому” за те, шо завжди говорить правду. Толина мати мало не непритомніла, бачачи, шо її син водиться з Федьком. Толя завжди починав плакати і говорити, що в усьому винен Федько.

    Благородство Федька і підлість Толі.

    Федько врятував Толю, допомігши йому з крижини вибратися на берег. А потім, бачачи переляканого Толю, може, вперше збрехав, взявши на себе вину.

    Толя ж тулився до матері, яка милувала його і жаліла. Він сказав, шо Федько штовхнув його на кригу. Через Толю покарали безвинного Федька, через Толю Федько застудився і помер. А Толя ше у бідної Федькової матері виманив чижика.

    Моє ставлення до хлопців.

    Мені подобається Федько своєю правдивістю, відвертістю, готовністю прийти на допомогу у скрутну хвилину. Шкода, шо він помер. А байдужий до чужого горя безсердечний і брехливий Толя живе.

  • “Пісня про Роланда” характеристика героїв

    Пісня про Роланда – героїчний епос французького середньовіччя, що належить до циклу поем”Chanson de geste” (пісні про діяння).

    “Пісня про Роланда” характеристика героїв

    Роланд – граф, племінник короля, пасинок Ганелона. Головний герой французького героїчного епосу, яким Карл завжди захоплюється, його хоробрістю та відвагою. Роланд вірно служить королю. Герой готовий завжди захищати свою Батьківщину, він гордий і самовпевнений лицар.

    Граф Ганелон – негативний герой поеми. Гордий та запальний, він не може стримати гніву й образи на пасинка Роланда і страшно мститься йому і своїм співвітчизникам. Графа не зупиняє те, що Роланд – його родич, а Карл – його король. Виявляючи егоїзм та зрадництво, Ганелон не стає щасливим. Його покарання було жорстоким, але справедливим.

    Французький король Карл, що наділяється епітетом Великий, уособлює в собі ідею державної єдності та християнської віри. Карл – добрий до своїх воїнів, прямий та благородний, трохи наївний (слухає Ганелона і не йде одразу на допомогу Роланду, чуючи звуки Оліфанта). Карл горює, бачачи загибель франків, дорікає собі, що не зміг урятувати своїх воїнів.

  • “Три долі” скорочено

    “Три долі” скорочено повість Ви можете прочитати за 10 хвилин.

    “Три долі” Марко Вовчок скорочено

    Марко Вовчок зображує життя трьох дівчат, двоє з яких закохалися у одного і того ж хлопця і по різному визначили своє майбутнє життя. Розповідь ведеться від імені однієї з дівчат – Хими. Хима була сиротою, її взяли на виховання родичі. Хима жила разом зі зведеною сестрою Катрею, їй ніколи не дорікали в тому, що вона не рідна. Хима і Катря товаришували з сусідською дівчиною Марусею. Хима була спокійна, а у Катрі була весела вдача.

    Хима і Катря товаришували з сусідською дівчиною Марусею. Родичі запросили дівчат на весілля, а коли вони дізналися, що там буде найгарніший хлопець – Яков Чайненко, то не могли діздатися важливого дня.

    Всі три познайомилися з Яковом Чайненком на весіллі. Він танцював з усіма дівчатами, але жодній не дивився у очі. Катря після першої зустрічі скрізь шукала його очима, хоча жив він у сусідньому селі. Маруся приховувала свої почуття, а Хима розуміючи, що не можуть всі зацікавитися одним хлопцем намагалася навіть не думати про нього.

    Пристрасна і горда Катря спочатку нібито знаходить щастя взаємної любові. Вони з Яковом починають зустрічатися, матері їх підтримують. Мати Катрі намагається переконати батька, що Чайненко гарна пара для їхньої дочки. Але батько знайшов для дочки іншого хлопця. І як Катря, і мати не вмовляли батька, той своєї згоди на весілля не давав. Катря була закохана, вона готова була на все заради Якова. У нього були сумні очі, але вона не розуміла цієї причини. Коли Яков дізнається, що батько Катрі вважає його недостойною парою, він починає уникати зустрічей з Катрею.

    Скоро до Катрі прийшли свати від хлопця, якого батько мріяв побачити зятем. Але Катря відмовила йому і цим зіпсувала відносини з батьком. З точки зору здорового глузду, причина незгоди батька незрозуміла, бо козак Чайченко і багатий, і з хорошої сім’ї. Яків не приходить до Катрі і просить, щоб вона не шукала зустрічей з ним. І незважаючи на це вона впевнена, що він її кохає. Хима розуміла, що почуття Чайненка нещирі і скоро це підтвердилося.

    Як дізнається Катря і Хима, у Якова було перше кохання до вдови. Ця любов героя до вдови опанувала Яковом на все життя і від неї було позбутися неможливо. “Одколи зазнався із нею мій Яків, – каже його мати, – ні до чого став парубок – ні до роботи, ні до господарства, й гуляння покинувши парубоцьке. Де вона, там його і очі, там і гадки його <…> Таку покинути б, та ще Богу подякувати, а він усе любив… Дала вона якесь дання йому, – якісь чари зачарувала…”.

    Катря в результаті нещасливого кохання приходить до висновку про неможливість людського щастя взагалі. Вона страждає, і страждають її батьки, так як не можуть її розрадити.

    “Була весела, – каже героїня про своє колишнє життя, – бо перше Було жити легко в мире, як дурному з гори бігті… Тут мені Дещо нахватом – Зупини мене… спитай я тоді: що то за життя наше? І нащо чоловік живе? Пощо у світ народитися? Живе на борошно – народитися на смерть. Нічого шукати, ні по чім боліті – усе проходити, як дим, усе минає, як зіліна… “. Звідси її бажання піти в монастир.

    Для сильної Катрі відхід у монастир – можливість залишитися самою собою, смиренність через гордість, використання єдиної можливості уникнути приниження. Батьки не розділяли бажання Катрі піти в монастир, тому вона втекла. Досить довгий час вони не знали, що з їх дочкою, але згодом дізналися, що вона стала послушницею в монастрирі. Мати благословила її і надсилала гроші, а батько відмовився від доньки.

    Інша героїня повісті, Маруся, вибирає шлях боротьби в покірності. Вона довгий час приховувала кохання до Якова, і відмовляла іншим хлопцям. Маруся готова на все, лиш би бути поруч з коханим. Коли мати Якова, каже, що хотіла б мати таку невісту, Маруся погоджується вийти заміж за нього (Катря на той час вже буда в монастирі). Вона не відмовляється від любові, переступає через гордість, виходить заміж за Чайченка, незважаючи на його неприкритий зв’язок з вдовою, в цьому самозреченні розділяє не тільки чоловікове горе, а й сором, приниження. Таке самозабуття для збереження любові – почуття такої ж сили, що й у Катрі. Однак в цьому випадку жінка платить за торжество пристрасті приниженнями і самозреченням.

    Маруся і Яков жили разом, але були як чужі, хоча мали трьох дітей. Мати Марусі Пилипиха спочатку підтримувала дочку, хоча і не розуміла такого сліпого кохання до Якова. Коли Пилипиха дізнається про зради Якова, то Маруся забороняє їй влаштувати чоловікові допит. Її влаштовувало все, лиш би жити з коханим. Вона навіть частувала коханку Якова (вдову з чоловіком) у себе вдома. Але чоловік вдови здогадувався, що у жінки зв’язок з Яковом і виставляв того зі свого шинка.. Вдова прохала Якова не з’являтися поруч. Яків почав хворіти і пити, а Маруся щиро хвилювалася за нього. Коли у шинку знайшли вдову і шинкаря мертвими, то намагалися звинуватити Якова (жінку було вбито ножем у груду, а шинкаря хтось задушив). Якова посадили до в’язниці, а Маруся, щоб бачити його продавала все майно, щоб бути поруч казала, що і вона в тому винна. Через деякий час їх відпустили, але Яків все більше і більше хворів, все господарство трималося на Марусі.

    Третя героїня, Хима, є свідком трагедії любові і оповідачкою про неї. Вона і сама зізнається, що закохана в Якова Чайченка:

    “Чи він у барвінку купаний, що так дівчат чарує? Коли вже на правду йде, то й мені він чи одну нічку снився?”.

    Хима не тільки встояла проти чар любові ( “Вже я ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася, – говорить вона. – Подумала, зітхнула, та й сказала:” Годі! “, але і відмовила двом нареченим. Не захотіла у бідного ставати робітницею в будинку і не погодилася терпіти ревнощів багатого, який “любив якось, наче бився”.

    Проте у такий спосіб саме Хима, змогла самореалізуватися, залишитися самою собою без принижень і самозречення.

    Хима доглядала батьків Катрі до смерті. Мати сподівалася, що дочка приїде попрощатися з батьком, але Катря відписала лише, що буде вимолювати його гріхи. Коли помирала мати, Катря теж не приїхала. З’явилася Катря в рідному селі, лише щоб розпорядитися батьківським спадком. Вона приїхала з монахинею Меланією, яка розпоряджалася майном Катрі. Катря віддала все в монастир, лише будинок лишився Химі. Ні Маруся, ні Хима не пізнали Катрю, вона була збайдужіла до всього, говорила лише про Бога та молитви.

    Через кілька днів Катря повернулася до монастиря, а Маруся продовжувала жити і сама обробляючи все своє господарство, так як Яков все більше хворів. Хима жила своїм життям.