Category: Література

  • “Наталка Полтавка” історія написання

    Історія написання “Наталка Полтавка” І. Котляревського

    Написана п’єса І. Котляревським до 1819 року, точної дати її створення не залишилось.

    Ставши директором полтавського театру, І. Котляревський був невдоволений репертуаром. Тому, на відміну від “високої” класицистичної трагедії, яка за допомогою абстрактно-логічного узагальнення показувала подвиги й страждання великих людей, та комедії, де об’єктом смішного виступав народ, у п’єсах І. Котляревського представники простого народу виходять на сцену як герої, гідні поваги й наслідування.

    Джерело для написання “Наталка Полтавка” – життя українського суспільства (дівчат раніше часто віддавали заміж силоміць), лірично-побутові, обрядові, купальські пісні, балади (“Ой оддала мене мати за нелюба заміж”, “Брала дівка льон…”, “Розлилися води на чотири броди”, “Чорна хмаронька наступає”, “Лимерівна”).

    Тепер ви знаєте історію створення “Наталка Полтавка” відомої пєси Котляревського.

    Популярність п”єси “Наталка Полтавка”

    П’єсі судилося тривале сценічне життя. Ще за часів Котляревського вона мала нечуваний театральний успіх у Полтаві, Харкові, Києві, Москві, Петербурзі, у багатьох інших містах Російської імперії, про що писала тодішня преса. Вона увійшла до репертуару більшості театрів, скрізь сприймалася “з гучним схваленням, а ім’я творця повторювалося з любов’ю не тільки в усій Україні, а й у багатьох містах Росії”. Першою роль Наталки виконувала артистка Полтавського театру Катерина Нальотова. Майстерною грою відзначалися актори М. Щепкін, корифеї українського театру: М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський. Образ Наталки відтворила неперевершена М. Заньковецька, пізніше М. Садовська-Барілотті, О. Петрусенко.

  • “Одруження Фігаро” скорочено

    “Одруження Фігаро” Бомарше скорочено

    Одруження Фігаро короткий зміст ви можете прочитати за 10 хвилин.

    ” Божевільний день, або Одруження Фігаро ” – п’єса Бомарше, друга з трилогії про Фігаро. Відома тим, що надихнула Моцарта на створення однойменної опери.

    Дія перша

    У замку графа Альмавіви готуються до весілля його камердинера Фігаро і Сюзанни, камеристки подружжя графа Розіни. Подія це стає причиною багатьох пригод, адже з графом треба тримати вухо остро. Взяти, наприклад, його подарунок: він відвів молодим кімнату, яка з’єднує його покої з покоями графині. Не встигнуть панове їх покликати, як і Фігаро, і Сюзанна тут як тут. Фігаро подобається кімната, але Сюзанна… Що з нею? Вона рішуче відмовляється від цього знака уваги з боку графа. Де ж твоя повсякчасна кмітливість, Фігаро? Адже Альмавіва напевно хоче скористатися правом першої ночі! Сюзанні відразу стала ясна справжня причина графської милості. Фігаро вражений. Граф після свого одруження на Розині оголосив про скасування цього звичаю.

    Як би там не було, Фігаро не дасть себе провести. Він добре служить пану, але за свою честь зуміє постояти. Шлюбу Фігаро і Сюзанни намагається перешкодити графська економка Марцеліна і її старий коханий – доктор Бартоло. Бартоло досі не забув, як спритний цирульник одурманив його, влаштувавши одруження Альмавіви на красуні Розині. Зараз мстивий старий вирішив скористатися нагодою, щоб розправитися з Фігаро. Свого часу Фігаро зайняв у Марцеліни гроші і письмово зобов’язався у разі несплати одружитися з нею. Пред’являючи позов Марцеліни, хитромудрий Бартоло розраховує розладнати весілля незалежного Фігаро, незважаючи на те що Марцеліна раніше хвилює його кров. Сюзанна не на жарт стурбована нинішнім становищем. З цікавістю слухає вона юного пажа Керубіно, який розповідає про свою любов до графині. Втім, не до неї однієї живить він ніжні почуття. Юнак закоханий у всіх жінок замку і тому частенько потрапляє в неприємні халепи. Зовсім недавно граф застав його наодинці з Барбаріной, молоденькою племінницею садівника Антоніо, і, розгнівавшись, наказав вигнати молодика із замку. Тільки заступництво графині може пом’якшити гнів Альмавіви, і Керубіно просить Сюзанну замовити за нього слівце перед пані. Але, як на гріх, з’являється граф. Зачувши його наближення, Керубіно в переляку ховається за крісло і мимоволі стає свідком того, як Альмавіва просить побачення у Сюзанни. Однак і його світлості доводиться наслідувати приклад пажа. Не бажаючи, щоб прийшов учитель співу Базиліо застав його наодинці з Сюзанною, Альмавіва ховається.

    Він чує розповідь Базиліо про любов Керубіно до графині. Не тямлячи себе від обурення вискакує граф зі свого укриття і приходить у лють, побачивши Керубіно. Неперелевки б пажу, якби не Сюзанна. Натякнувши, що Керубіно був свідком виливів графа, дівчина кілька стримала гнів свого пана. Збентеження графа ще більше посилюється, коли йому доводиться вислухати селян, що з’явилися дякувати сеньйора за те, що він скасував феодальне право першої ночі. Селян привів у замок Фігаро, який поспішає швидше відсвяткувати своє весілля з Сюзанною. Альмавіві нічого іншого не залишається, як дозволити весілля і милостиво погодитися бути на ній гостем. Скориставшись розгубленістю графа, Керубіно вимолює собі прощення. Але він повинен негайно відправитися в полк, на військову службу. Фігаро демонструє розпещеному пажу “жахи” військової служби.

    Дія друга

    Кімната графині. Сюзанна, графиня і Фігаро вирішують провчити графа. Сюзанна повинна пообіцяти Альмавіві побачення, але замість неї до місця зустрічі з’явиться переодягнений Керубіно. Ледве пажа встигли народити в сукні Сюзанни, як він змушений сховатися в сусідній кімнаті, бо чутні кроки Альмавіви. Однак від уваги ревнивого графа не вислизнуло, що двері кімнати замкнені. Він вимагає від Розіни ключ і, не отримавши його, відправляється за інструментом, щоб зламати двері. Графиня змушена підкоритися чоловікові і супроводжувати його. Скориставшись цим, Сюзанна проникає в кімнату, а Керубіно вистрибує у вікно. Граф торжествує, зараз він викриє дружину в зраді. Двері зламані – і з кімнати виходить Сюзанна. Осоромлений Альмавіва змушений просити у дружини пробачення. Але несподівано з’являється садівник Антоніо з розбитим квітковим горщиком. Хтось вистрибнув з вікна і зламав квіти. Графиню і Сюзанну виручає винахідливий Фігаро. Він заявляє, що тільки що сам вистрибнув з вікна. Граф в замішанні. Прихід Бартоло, Базиліо і Марцеліни різко змінює становище. Пред’явлений до оплати позов старої дуеньї. У Фігаро немає грошей, щоб розплатитися з боргом – йому належить відповідати перед судом.

    Дія третя

    Зал в замку. Суд вирішив справу на користь Марцеліни, але Фігаро вдається уникнути одруження на дуеньї. Несподівано з’ясовується, що він – викрадений в дитинстві син Марцеліни і Бартоло. Обрадувані батьки вирішують сьогодні ж разом з весіллям знову знайденого сина зіграти і своє весілля. Фігаро зауважує, що граф читає якусь записку. У ній Сюзанна призначила графу побачення. Попередньо вона домовилася з графинею обмінятися з нею сукнею, і вночі до Альмавіва в сад прийде його ж власна дружина, переодягнена Сюзанною. Записка заколота шпилькою. Якщо граф згоден бути в домовлений час в обумовленому місці, він повинен повернути Сюзанні шпильку. Фігаро підозрює недобре і вирішує стежити за графом.

    Дія четверта

    Сад замку Альмавіви. При світлі місяця Барбаріна шукає загублену в траві шпильку. На питання Фігаро, навіщо вона це робить, дівчина відповідає, що за наказом графа повинна доставити шпильку Сюзанні. Вражений віроломством нареченої, Фігаро вирішує влаштувати засідку і підстерегти Сюзанну з графом. Поява Сюзанни в костюмі графині і графині в сукні Сюзанни служить приводом для забавних непорозумінь. Зрештою, все розплутується і з’ясовується. Граф молить дружину про прощення, і Розіна поступається його благанням. Божевільний день закінчується веселим святом.

  • “Блакитна панна” аналіз вірша

    Вірш “Блакитна панна” Вороного – взірець пейзажної лірики. Вороний витворює гімн весняній природі, молодості, натхненню, оспівав весну як блакитну панну. Поряд зі звичними, традиційними у фольклорі та в літературі засобами виразності (весна запашна, чарівна, у прозорих шатах, у серпанках) автор використовує біблійну урочисту лексику (“Осанна!”), метафори (“в душі моїй, в сяйві мрій в’ються хмелем арабески”), мистецькі терміни (арабески, фрески, гротески). І це надає творові непо­вторне інтелектуально-мистецьке естетичне забарвлення.

    “Блакитна панна” аналіз вірша

    Літературний рід: лірика.
    Жанр “Блакитна панна”: ліричний вірш.
    Вид лірики: пейзажна (весняні настрої).

    Віршовий розмір “Блакитна панна” : хорей.

    Тема “Блакитна панна”: “має крилами Весна запашна,

    Лине все в прозорих шатах,

    У серпанках і блаватах… “

    Ідея “Блакитна панна”: довгожданна, нездоланна…

    Ось вона – Блакитна Панна!…

    Художні засоби “Блакитна панна”

    Епітети : весна запашна, прозорих шатах, вродою святою, неземною чистотою, променистою росою

    Метафори : ” сміючись на пелюстках,

    На квітках”

    Порівняння : а вона, як мрія сна чарівна

    Гіпербола : сміючись на пелюстках,

    На квітках

    Анафора : має крилами Весна запашна

    Окличні речення : ось вона – Блакитна Панна!

    ЇЇ виспівує: ” Осанна!”

    Інверсія : лине все, крізь блакить майорить, сяє вродою, сміючись на пелюстках

    Провідний мотив: Возвеличення краси природи та єдність її з мистецтвом. Блакитна панна – це образ-символ Весни “у серпанках і блаватах”, якій уся земля виспівує: “Осанна!” і тривожить душу ліричного героя:

    І уже в душі моїй
    В сяйві мрій
    В’ються хмелем арабески,
    І Миготять камеї, фрески,
    Гомонять-бринять пісні Голосні
    І сплітаються в гротески. Новаторство Миколи Вороного виявилося в розширенні музичних можливостей українського вірша. “Я писав не так од образу, як од звуку “, – зазначав він. Джерелом його поезії є мелос, мелодія. Звук для символістів – понад усе. Специфічним є розміщення рядків у строфах “Блакитної панни”: вони ніби сходинки, по яких скрапує навесні талий сніг під грою сонячного проміння. Таке розміщення рядків поезії будить особливий темпоритм.

    Аналіз (критика вірша Блакитна Панна) : вірш має витончену форму, яскраві тропи. Провідні моти­ви твору – возвеличення краси природи і єдність її з мистецтвом. Бла­китна панна – це образ Весни “у серпанках і блаватах”, якій уся земля виспівує: “Осанна!” і тривожить душу ліричного героя. Для симво­лістів, як і для представників інших модерністських стилів, форма вір­ша, художні засоби набували дуже великого значення: важливо не стіль­ки що сказати, а як сказати. Микола Вороний став, по суті, новатором у розширенні музичних можливостей українського вірша. “Блакитна панна” рясніє асонансами й алітераціями, як і сама Весна, що приходить до нас із співом птахів і ручаїв. Сам автор зазначав: “Я писав не так од образу, як од звуку. І дійсно, мелос, спершу примітивний, а далі техніч­но все більше ускладнений, був джерелом моєї пісні-вірша”. Справді, джерелом поезії, її ритму й звучання, є мелодія. Звук для символістів – понад усе. У науці навіть відоме поняття “звукосимволізм”.

    Не можна не помітити в “Блакитній панні” Вороного і специфічно­го розміщення рядків у строфах: вони ніби сходинки, по яких скрапує на весні талий сніг під грою сонячного проміння. Таке розміщення ряд­ків поезії будить особливий темпоритм. Отже, форма у поетів-символіс-тів – це надважливий засіб витворення потужного ліричного струменя.

  • “Міф про створення світу” Давнього Китаю

    Давньокитайський міф про створення світу

    СТВОРЕННЯ СВІТУ

    У той час, коли ще земля і небо не були відділені одне від одного, Всесвіт був суцільним хаосом1 і виглядом своїм нагадував куряче яйце. В тому яйці зародився першопредок Паньгу. Він спав і ріс, важко дихаючи, в тому величезному яйці. Минуло вісімнадцять тисяч літ перш ніж він прокинувся. Паньгу розплющив очі, але, на жаль, нічого не побачив: навколо нього був суцільний чорний і липкий морок. Серце Паньгу сповнила туга. Не знаходячи виходу з того яйця, він схопив невідомо ким приготовану сокиру і з усієї сили вдарив. Пролунав громовий гуркіт, такий, ніби тріскають гори, – і величезне яйце розкололось.

    Усе легке та чисте тієї самої миті піднялося догори й утворило небо, а все важке та брудне опустилося додолу й утворило землю. Так небо і земля, які спочатку були лише хаосом, завдяки удару сокири відділились одне від одного. Після того, як Паньгу відділив небо від землі, він підпер його головою і стояв, змінюючись разом з ними: кожного дня небо піднімалося вище на три кілометри. Ставав вищим на гри кілометри і Паньгу.

    Минуло ще вісімнадцять тисяч літ – небо піднялось дуже високо, земля стала товстою, і тіло Паньгу теж виросло до небачених розмірів. Зріст Паньгу сягнув відстані, на яку небо піднімається над землею. Як височенний стовп, стояв велетень Паньгу між небом і землею, не дозволяючи їм знову з’єднатися і перетворитися на хаос. Так він стояв сам-самісінький, підтримуючи небо та упираючись у землю, і не помічав важкої роботи. Минули тисячоліття. Нарешті Паньгу міг більше не турбуватися, що небо та земля знову з’єднаються. Йому теж треба було хоча б час від часу відпочивати. Врешті-решт, як і всі живі істоти, він упав та й помер.

    1 Хаос – початковий невпорядкований стан Всесвіту. Протилежне йому поняття – космос, яке означає впорядкований стан Всесвіту.

    Зітхання, що зірвалося з його вуст, зробилося вітром і хмарами, голос – громом, ліве око – сонцем, праве – місяцем, тулуб з руками та ногами – чотирма частинами світу та п’ятьма знаменитими горами, кров – ріками, жили – дорогами, плоть – грунтом, волосся, вуса та шкіра – зорями на небосхилі, травами й деревами, зуби та кості – блискучими металами, перлинами та іншими дорогоцінними каменями і навіть піт, що виступив на тілі Паньгу, перетворився на дощ і росу.

    Отак, помираючи, Паньгу всього себе віддав для того, щоб новий світ був багатим і прекрасним.

    Переказ Ольги Бондарук

    СТВОРЕННЯ ЛЮДЕЙ

    У ті часи, коли земля відділилася від неба, були на ній гори, ріки, трава та дерева і навіть птахи та звірі, комахи та риби, але не було жодної людини, і тому світ був простим і тихим. По землі бродив великий жіночий дух Нюйва. В серці своєму Нюйва відчувала страшенну самотність і розуміла, що для того, аби оживити землю, чогось бракує.

    Якось Нюйва присіла на березі ставка, зачерпнула долонею жовтої глини, змочила її водою і, дивлячись на своє відображення у ставку, виліпила щось схоже на маленьку дівчинку.

    Поставила її на землю, і раптом – о диво! – ця маленька фігурка ожила, закричала “уа-уа” і почала радісно підскакувати. І Нюйва дала їй ім’я Шень – що означає “людина”.

    Перша людина була дуже маленькою, але її створила богиня, і тому ця людина відрізнялася од птахів, що літають, од тварин, які бігають на чотирьох ногах. Та іі поводилась вона як господар Всесвіту. Нюйва була дуже задоволена своїм творінням і, продовжуючи цю справу, виліпила з глини багато людей обох статей. Голісінькі люди оточили богиню, танцювали й радісно кричали. А потім вони поодинці та групами розбіглися на всі боки.

    Надивувавшись і заспокоївшись, Нюйва продовжувала працю. З-під її пальців поставали живі люди, і, чуючи їх сміх, вона вже не почувалася такою самотньою – світ був заселений її синами та доньками. Нюйва бажала заселити усю землю цими маленькими розумними істотами, працювала дуже довго й страшенно стомилася.

    І тоді богиня взяла до рук довжелезний мотузок, а може, це була зірвана з гірського урвища ліана1, занурила його в рідку глину і струсила цю глину на землю. В тих місцях, куди падали шматочки глини, з’являлися маленькі рухливі чоловічки.

    Так Нюйва полегшила собі працю. Здавалося, вона на цьому могла б і спинитися, але замислилася, що можна зробити, аби людський рід продовжувався і без неї. Адже люди з часом помирали, і створювати їх щоразу заново було б дуже важко. Тому богиня наказала жінкам виходити заміж за чоловіків, аби народжувати дітей. Так рід людський почав продовжуватися сам собою, і з дня на день людей на землі ставало все більше і більше.

  • Хто автор пісні “Ніч яка місячна”

    Всі мабуть чули пісню “Ніч яка місячна”, але хто її автор, хто написав музику мало знають.

    Хто автор пісні “Ніч яка місячна”

    Автор пісні “Ніч яка місячна” Михайло Старицький, а музика – народна.

    Ніч яка місячна, ясная, зоряна

    Ніч яка місячна, ясная, зоряна,
    Видно, хоч голки збирай,
    Вийди, коханая, працею зморена,
    Хоч на хвилиночку в гай!

    Сядемо вкупочці тут під калиною,
    І над панами я пан!
    Глянь, моя рибонько, – срібною хвилею
    Стелеться в полі туман.

    Гай чарівний, ніби променем всипаний,
    Чи загадався, чи спить;
    Ген на стрункій та високій осичині
    Листя пестливо тремтить.

    Небо глибоке засіяне зорями,
    Що то за божа краса!
    Перлами ясними попід тополями
    Грає краплиста роса.

    Ти не лякайся, що босії ніженьки
    Вмочиш в холодну росу:
    Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
    Сам на руках однесу.

    Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,
    Тепло – ні вітру, ні хмар…
    Я пригорну тебе до свого серденька,
    А воно палке, як жар.

    Ніч яка місячна, ясная, зоряна,
    Видно, хоч голки збирай,
    Вийди, коханая, працею зморена,
    Хоч на хвилиночку в гай!

    Варіант 2

    Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная!
    Видно, хоч голки збирай.
    Вийди, коханая, працею зморена,
    Хоч на хвилиночку в гай.

    Сядемо вкупочцi тут пiд калиною –
    I над панами я пан!
    Глянь, моя рибонько, – срiбною хвилею
    Стелеться полем туман.

    Гай чарiвний, нiби променем всипаний,
    Чи загадався, чи спить:
    Он на стрункiй та високiй осичинi
    Листя пестливо тремтить.

    Небо незмiряне, всипане зорями, –
    Що то за божа краса!
    Перлами ясними ген пiд тополями
    Грає краплиста роса.

    Ти не лякайся, що нiженьки босiї
    Вмочиш в холодну росу:
    Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки
    Сам на руках однесу.

    Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,
    Тепло – нi вiтру, нi хмар…
    Я пригорну тебе до свого серденька,
    А воно палке, як жар.

    Ти не лякайся, що можуть пiдслухати
    Тиху розмову твою:
    Нiчка поклала всiх, соном окутала, –
    Анi шелесне в гаю.

    Сплять вороги твої, знудженi працею, –
    Нас не сполоха їх смiх.
    Чи ж нам, окраденим долею нашею,
    Й хвиля кохання – за грiх?

  • “Пригоди Олівера Твіста” головні герої та їх характеристика

    “Пригоди Олівера Твіста” герої твору – Олівер Твіст, Бідл Бамбл, Білл Сайкс, Ненсі, містер Браунлоу, Фейгін, Монкс.

    “Пригоди Олівера Твіста” герої

    “Вищий клас”, дворянствоЧиновникиРемісники, слугиЗнедоленіЗлочинці
    Містер Браунлоу; місіс Мейлі; Роза; лікар Лосберн; ГарріМістер Бамбл; судді; рада робітного домуМісіс Менн – власниця ферми; сажотрус Гемфілд; трунар Соуерберрі; Джайлз – слуга місіс МейліОлівер Твіст ; Дік; діти й мешканці робітного домуПроноза; Феджін ; Сайкс; Ной; Чарлі Бейтс; Ненсі; Монкс

    Персонажі “Пригоди Олівера Твіста” легко поділяються на героїв і лиходіїв, причому перші обов’язково піднесено ідеальні, безгрішні та правильні, а другі – зловісні, похмурі й маніакальні.

    “Пригоди Олівера Твіста” характеристика героїв

    До Позитивних героїв роману належать, крім самого Олівера Твіста, містер Браунлоу, місіс Мейлі та її названа дочка Роза, доктор Лосберн, місіс Бедвін. Усіх їх об’єднують одні й ті самі риси: жертовність, сентиментальність, чутливість, м’яка, неагресивна вдача й добрий гумор. Вони милі, приємні люди, які вміють співчувати й відгукуватися на чужий біль. Разом із тим ці герої різні.

    Місіс Мейлі – практична, розсудлива, зі становими забобонами (забороняє синові одружуватися з Розою через її невідоме, “темне” походження); Роза – чиста, наївна, самовіддана дівчина, готова пожертвувати щастям заради спокою своєї благодійниці; Містер Браунлоу – дивак (посеред вулиці читає книгу, нічого не помічаючи навколо себе, “наче сидів у кріслі у своєму кабінеті” замість того, щоб вимагати для Олівера покарання чи принаймні хоча б підозрювати його, він залишає хлопчика у себе). Лікар Лосберн – детектив за покликанням, діяльний, енергійний, може потрапляти через це навіть у небезпечні ситуації.

    Героям позитивним протистоять Негідники : Фейгін, Білл Сайкс, Монкс, містер Бамбл та ін. Злодії, награбувавши грошей, здатні тільки пиячити або битися одне з одним. Вони боягузи й здатні на зраду. Їх побут, кімната з павуками й мишами, з трухлявими віконницями, хаосом і занедбаністю найкраще характеризують примітивізм їх духовного світу.

    Незважаючи на багато спільних рис, ці герої також усі різні.

    Фейгін – хитрий лицемір, який очолює банду кишенькових злодіїв. Його мова улеслива, коли заманює новачків, удавано ласкава (“Старий єврей усміхнувся, низько вклонився Оліверові й, стискаючи його руку, сказав, що сподівається з часом ближче зійтися з ним”; “- Любі хлоп’ята, любі! – сказав єврей.- Що ж ти приніс, Пронозо? – Двоє гаманів,- відповів молодий джентльмен”) Разом із тим він радіє, що повісили п’ятьох його спільників, і тепер не треба ні з ким ділити здобич, ніхто його не викаже поліції.

    Білл Сайкс – грубий, жорстокий убивця, у якого не залишилося нічого людського. Навіть його пес такий самий “злочинний”. Злочинець не має жалю ні до жінки, яка його віддано кохала, ні до своїх спільників (“Ти ніколи нічого не чуєш,- злісно засміявся Сайкс,- підкрадаєшся і зникаєш нечутно, щоб ніхто не помітив. Шкода мені, що ти не був тим собакою, Феджіне, за півхвилини до цього!”, “Із мене тобі не вдасться насміятись, хіба що на шибениці. Я тебе тримаю за хвіст, і щоб я пропав, коли випущу. Пам’ятай! Як я встрягну, то потягну й тебе за собою!”)

  • Салтиков-Щедрін біографія скорочено

    Михайло Салтиков-Щедрін біографія українською мовою коротка російського письменника викладена в цій статті.

    Салтиков-Щедрін біографія скорочено

    Михайло Салтиков народився 15 (27) січня 1826 в старій дворянській родині в селі Спас-Кут Калязінського повіту Тверської губернії. Першу освіту отримав в домашніх умовах.

    У 10 років він вступив до Московського дворянський інститут, а два роки потому був переведений, як один з кращих учнів, казённокоштним вихованцем в Царськосельський ліцей. Саме там він і почав свою діяльність письменника.

    Під час навчання в ліцеї почали друкуватися його вірші, проте пізніше розчарувавшись у своїй поезії, залишив це заняття.

    У 1844 поступив на службу у військову канцелярію. Там став серйозно займатися прозою – писав замітки, повісті (“Протиріччя”, “Заплутана справа”). За вільнодумство в 1848 році в Салтикова-Щедріна заслали в Вятку. Там він служив канцелярським чиновником, там же під час відряджень збирав інформацію для своїх творів.

    У 1855 році повернувся із заслання, став служити в міністерстві внутрішніх справ. У 1856-57 роках були опубліковані його “Губернські нариси”. У 1858 році став віце-губернатором Рязані, потім Твері. Багато друкувався в журналах.

    В 1862 році Салтиков-Щедрін йде зі служби. Він зупинився в Петербурзі, працює редактором “Современника”. У 1864 знову повернувся на службу, ставши керуючим казенної палати Пензи, потім Тули, Рязані. До 1884 року працює над виданнями “Вітчизняних записок” .

    Здоров’я Салтикова-Щедріна, розхитане ще з половини 1870-х років, було глибоко підірвано забороною “Вітчизняних записок”.

    Він помер 28 квітня (10 травня) 1889, згідно його бажанню похований Волковському цвинтарі, поруч з І. С. Тургенєвим.

  • “Знати собі ціну” фразеологізм

    “Знати собі ціну” значення та походження фразеологізму ви дізнаєтеся в цій статті.

    “Знати собі ціну” фразеологізм

    Знати собі ціну – мати гідність, самоповагу, не зазнаватися; правильно оцінювати свої здібності та можливості.

    “Знати собі ціну” походження фразеологізму

    На перших порах фразеологізм “знати собі ціну” виступав як вільне словосполучення, але згодом даний вислів став крилатим.

    Тобто, народна мова – джерело походження даного фразеологізму.

    “Знати собі ціну” приклади

    На обличчі її не було розгубленості, воно мало той вираз збудженої розбишацької веселості, властивої для жінок, що Знають собі ціну і звикли покоряти (Григорій Тютюнник);

    У товаристві Наталя поводилася просто. Дружила однаково зі всіма.. дівчатами, не цуралася хлопців, але Ціну собі знала, уміла кожного поставити в належні рамки (Ю. Збанацький).

    (Уляна) –…І все оте багатство, що ми з батьком настаралися, теж твоє. Пануй та знай собі ціну, як у бога за пазухою… Павло тебе (Катрю) любить (Кучер, Трудна любов, 1960, стор. 417).

  • Вольтер “Простак” переказ

    Вольтер “Простак” переказ повісті можна прочитати за 8 хвилин (можна Читати детальний переказ )

    Вольтер “Простак” переказ

    Липневим вечором 1689 абат де Керкабон прогулювався з сестрою по берегу моря в своєму маленькому пріораті в Нижній Бретані і роздумував про гірку долю брата і його дружини, двадцять років тому відпливли з того самого берега до Канади і зниклих там навіки. В цей момент в бухту причалює судно і висаджує на берег молоду людину в одязі індійця, яка представляється Простодушним, оскільки так називали його друзі-англійці за щирість і незмінну чесність. Він вражає поважного пріора чемністю і розсудливістю, і його запрошують на вечерю в будинок, де Простодушного представляють місцевому суспільству. На наступний день, бажаючи віддячити своїм господарям за гостинність, юнак дарує їм талісман: зв’язані на шнурку портретики невідомих йому людей, в яких пріор з хвилюванням впізнає зниклих в Канаді брата-капітана і його дружину. Простодушний не знав своїх батьків, і його виховали індіанці Гурон. Здобувши в особі пріора і його сестри люблячих дядька і тітку, юнак поселяється в їхньому будинку.

    Першим ділом добрий пріор і його сусіди вирішують охрестити Простодушного. Але спершу треба було просвітити його, так як не можна звернути в нову релігію дорослу людину без її відома. Простодушний читає Біблію, і завдяки природній тямущості, а також тому, що його дитинство не було обтяжене дрібницями і нісенітницями, його мізки сприймали всі предмети в неспотвореному вигляді. Хрещеною матір’ю, згідно бажанню Простодушного, була запрошена чарівна м-ль де Сент-Ів, сестра їх сусіда абата. Однак таїнство несподівано виявилося під загрозою, оскільки юнак був щиро упевнений, що хреститися можна тільки в річці за прикладом персонажів Біблії. Незіпсований умовностями, він відмовлявся визнати, що мода на хрещення могла змінитися. За допомогою чарівної Сент-Ів Простодушного все ж вдалося вмовити хреститися в купелі. У ніжній бесіді, що послідувала за хрещенням, Простодушний і м-ль де Сент-Ів зізнаються у взаємній любові, і юнак вирішує негайно одружуватися. Цій дівиці довелося пояснити, що правила вимагають дозволу на шлюб їх родичів, і Простодушний визнав це черговою безглуздістю: чому щастя його життя повинне залежати від його тітоньки. Але поважний пріор оголосив племінникові, що за божеськими і людським законам одружуватися на хрещеній матері – страшний гріх.

    Простодушний заперечив, що в Священній книзі про таку дурість нічого не сказано, як і про багато іншого з того, що він спостерігав у своїй новій батьківщині. Він також не міг второпати, чому римський папа, що живе за чотириста льє і що говорить чужою мовою, повинен дозволити йому одружитися на коханій дівчині. Він поклявся одружитися з нею в той же день, що і спробував здійснити, вломившись в її кімнату і посилаючись при цьому на її обіцянку і своє природне право. Йому стали доводити, що, не будь між людьми договірних відносин, природне право зверталося б в природний розбій. Потрібні нотаріуси, священики, свідки, договори. Простодушний заперечує, що тільки безчесним людям потрібні між собою такі обережності. Його заспокоюють, сказавши, що закони придумали якраз чесні і освічені люди, і чим краще людина, тим покорніше вона має їм підкорятися, щоб подавати приклад порочним. В цей час родичі Сент-Ів вирішують заховати її в монастирі, щоб видати заміж за нелюба, від чого Простодушний приходить у відчай і лють.

    В похмурій зневірі Простодушний бродить по берегу, коли раптом бачить відступаючий в паніці загін французів. Виявилося, що англійська ескадра віроломно висадилася і збирається напасти на містечко. Він відважно кидається на англійців, ранить адмірала і надихає французьких солдатів на перемогу. Городок був врятований, а Простодушний прославлений. У захваті битвою він вирішує взяти штурмом монастир і визволити свою наречену. Від цього його утримують і дають пораду поїхати до Версаля до короля, а там отримати винагороду за порятунок провінції від англійців. Після такої честі ніхто не зможе перешкодити йому одружитися з мадемуазель де Сент-Ів.

    Шлях Простодушного у Версаль лежить через маленьке містечко протестантів, які щойно позбулися всіх прав після скасування Нантського едикту і насильно зверталися в католицтво. Жителі зі сльозами покидають місто, і Простодушний пробує зрозуміти причину їх нещасть: чому великий король йде на поводу у тата і позбавляє себе на догоду Ватикану шестисот тисяч вірних громадян. Простодушний переконаний, що провиною всьому підступи єзуїтів і недостойних радників, що оточили короля. Як би інакше він міг потурати папі, своєму відкритому ворогові? Простодушний обіцяє жителям, що, зустрівши короля, він відкриє йому істину, а пізнавши істину, на думку юнака, не можна не послідувати їй. На його нещастя, за столом під час бесіди був присутній переодягнений єзуїт, що був детективом при духівнику короля, отець Лашез, головний гонитель бідних протестантів. Сищик настрочив лист, і Простодушний прибув до Версаля майже одночасно з цим листом. Наївний юнак щиро вважав, що по приїзді він відразу зможе побачити короля, розповісти йому про свої заслуги, отримати дозвіл на шлюб з Сент-Ів і відкрити очі на становище гугенотів. Але ледве вдається Простодушному домогтися прийому у одного придворного чиновника, який говорить йому, що в кращому випадку він зможе купити чин лейтенанта. Юнак обурений, що він ще повинен платити за право ризикувати життям і битися, і обіцяє поскаржитися на дурного чиновника королю. Чиновник же вирішує, що Простодушний не при своєму розумі, і не надає значення його словам. В цей день батько Лашез одержує листи від свого сищика і родичів м-ль Сент-Ів, де Простодушний названий небезпечним баламутом, що підбиває палити монастирі і красти дівчат. Вночі солдати нападають на сплячого юнака і, незважаючи на його опір, везуть в Бастилію, де кидають в темницю до ув’язненого філософа-янсеніста.

    Найдобріший батько Гордон, що приніс згодом нашому героєві стільки світла і розради, був ув’язнений без суду за відмову визнавати папу необмеженим владикою Франції. У старця були великі знання, а у молодого – велика бажання до придбання знань. Їх бесіди стають все повчальніше і цікавіше, при цьому наївність і здоровий глузд Простодушного ставлять в тупик старого філософа. Він читає історичні книги, і історія видається йому суцільним ланцюгом злочинів і нещасть. Прочитавши “Пошуки істини” Мальбранша, він вирішує, що все суще – коліщата величезного механізму, душа якого Бог. Бог був причиною як гріха, так і благодаті. розум молодої людини зміцнюється, він оволодіває математикою, фізикою, геометрією і на кожному кроці висловлює кмітливість і здоровий розум. Він записує свої міркування, що приводять в жах старого філософа. Дивлячись на Простодушного, Гордону здається, що за півстоліття своєї освіти він тільки зміцнював забобони, а наївний юнак, прислухаючись до одного лише простого голосу природи, зміг набагато ближче підійти до істини. Вільний від оманливих уявлень, він проголошує свободу людини найголовнішим її правом. Він засуджує секту Гордона, яка страждає і переслідується через суперечки не про істину, а темні помилки, тому що всі важливі істини Бог вже подарував людям. Гордон розуміє, що прирік себе на нещастя заради якихось бреднів, і Простодушний не знаходить мудрими тих, хто піддає себе гонінням через порожні схоластичні суперечки. Завдяки виливам закоханого юнака, суворий філософ навчився бачити в коханні благородне і ніжне почуття, здатне підняти душу і породити доброчесність.

    В цей час прекрасна кохана Простодушного вирішується їхати в Версаль на пошуки коханого. Її випускають з монастиря, щоб видати заміж, і вона вислизає прямо в день весілля. Опинившись в королівській резиденції, бідна красуня в повній розгубленості намагається добитися прийому у різних високих осіб, і нарешті їй вдається з’ясувати, що Простодушний поміщений до Бастілії. Говорить їй це чиновник говорить з жалем, бо у нього немає влади робити добро, і він не може їй допомогти. Але ось помічник всесильного міністра пан де Сент-Пуанж творить і добро і зло. Схвалена Сент-Ів поспішає до Сент-Пуанж, і той, зачарований красою дівчини, натякає, що ціною своєї честі вона могла б скасувати наказ про арешт Простодушного. Знайомі також штовхають її заради священного обов’язку пожертвувати жіночою честю. Доброчесність вимушує її піддатися. Ціною ганьби вона звільняє свого коханого, а змучена свідомістю свого гріха, ніжна Сент-Ів не може пережити падіння, і, охоплена смертельною лихоманкою, вмирає на руках Простодушного. В цей момент з’являється сам Сент-Пуанж, і в пориві каяття клянеться загладити заподіяне нещастя.

    Час пом’якшує все. Простодушний став чудовим офіцером і до кінця життя шанував пам’ять прекрасної Сент-Ів.

  • “Говорюща риба” скорочено

    Емма Андієвська “Говорюща риба” скорочено

    “Говорюща риба” короткий переказ ви можете прочитати за 8 хвилин.

    У великих водах народилася балакуща риба, засмучені батьки сподівались, що з віком балакущість риби зникне. Але це не проходило, її балакучість набрала такої вправності, що батькам було соромно, що вони одна родина.

    Балакуща риба була дуже добра і не розуміла, чому сумують батьки, їй подобалось говорити. Але бачачи, як батьків убиває неслава, балакуща риба попрощалася з блакитними водоростями, де жила її рідня, і попливла шукати іншого табуна.

    Але і в іншому табуні говорющій рибі не знайшлося співрозмовника, коли вона починала говорити всі риби мовчки затулялися плавниками й тікали. Скоро стало відомо, що балакуща риба, говорячи без упину, заважає рибам зосередитися, а це порушує гідність риб’ячу. Тому вся рибна громада ухвалила безслівний присуд, який був намальований верховодами на верхніх верствах води, щоб балакущу рибу видалили з води.

    Балакуща риба саме гналася за виводком оселедців, щоб розповісти їм жарт, коли мовчазні виконавці вироку, взявши її на спини, одним махом винесли її на берег. Там вони її поставили на ноги, і, вручивши листок, де було намальовано, що їй назавжди заборонено користуватися водяним царством, зникли в глибині.

    З цих пір риба стала жити на березі. Спочатку вона трохи побоювалася оточення, крізь кущі не можна було проплисти, і в повітрі, яке так нагадувало глибину, вимовлені слова не лишали за собою найменшої бульки. Крім того, на березі існували рибалки. Балакуща риба не раз бачила їх знизу, нехтуючи забороною.

    Тільки крізь воду рибалки виглядали інакше, вони насамперед ніколи не розмовляли й не рухалися, а тепер риба на власні очі бачила, як вони не лише розмовляють, як вона, а й бігають, і напевно серед них можна було знайти не одного співрозмовника.

    Як їй хотілося, щоразу, як рибалки вирушали в море, підійти й привітатися, однак кожного разу їй щось заважало завести знайомство, і риба ходила по березі й розмовляла сама з собою.

    Одного дня, проспавши у холодку довше, ніж звичайно, риба побачила недалеко від себе рибалку, що відбився від гурту і лагодив човен, нарікаючи на долю. Почувши так близько від себе розмову, говорюща риба не втрималася. Будь-що-будь, вирішила вона, і зірвавшись на ноги, підійшла до рибалки.

    Говорюща риба сказали рибалці, що шукає співбесідника, і він взяв її на свій човен, коли їхав ловити рибу.

    З цього часу вони подружили. Риба допомагала рибалці вибирати добрі місця для ловитви, розповідала, що дієтьсяпід водою, а рибалка ділився з нею турботами, розповідав про сімю та дітей. Інколи, коли щастило добре продати вилов, рибалка приносив пляшку вина, і вони удвох розпивали її по чарці, приємно гуторячи. Так однієї місячної ночі, рибалка зрозумів, що риба його кращий дуг і запросив її до себе в гості, щоб познайомити з родиною.

    Рибалка пояснив рибі, як знайти його хату в селищі, і пообіцяв зустріти. Риба пообіцяла завітати до нього в гості на обід.

    Наступного дня, ледве сонце вийшло з води, як риба підхопилась і, протерши бризками очі, випростала плечі й зібралася в гості до рибалки.

    Рибалка попередив жінку, що в гості до них завітає його кращий друг і має бути приготоване все найліпше. Сам вийшов ненадовго, але не попередив, що його друг – то риба.

    Риба зайшла у двір рибалки, де була жінка з дітьми. Діти угледіли говорющу рибу, але мати не звернула увагу на неї, бо була дуже заклопотана.

    Риба ще декілька разів привіталася до жінки, але та готувала обід і не помітила її. Риба подумала, що прийшла невчасно, і вже виходила, коли її побачила жінка.

    Жінка подумала, що то чоловік загубив рибину зі свого вилову і вирішила її засможити. Жінка без упину говорила і не чула, що риба розмовляє. Риба намагалася пояснити, що вона і є приятель чоловіка, що її запрошено у гості.

    Та жінка від власної балаканини не почула риб’ячих слів, і засмажила рибу.

    Рибалка, повернувшись додому з покупками, щоб вразити свого приятеля. А жінка повідомила, що засмажела рибу, яку він загубив на подвір’ї. Чоловік, пригадавши, що він забув сказати жінці, що його приятель – риба, кинувся до сковорідки.

    Глянув рибалка на сковорідку, але смажені риби всі однакові, і рибалка не впізнав свого приятеля.

    Довго чекав рибалка на свого приятеля, та балакуща риба не з’являлася. Рибалка кілька разів виходив на дорогу, шукав рибу, але її ніде не було. Він навіть розпитував перехожих і рибалок, чи не бачили вони його приятеля, говорющої риби, але люди тільки похитували головами. Згодом рибалку почали цуратися, бо він не ловив рибу, а ходив по березі й гукав свого приятеля, а коли витягували з виловом сіті на пісок, він просив рибу, щоб вона сказала йому хоч одне слово.

    В кінці оповідання подана розмова шакала і консервної бляшанки. Їм шкода героїв казки – рибалки й говорющої риби, заклопотаної жінки, що не почула риб’ячого голосу. Рибалка знайшов собі друга – говорющу рибу, бо його дружина ніколи не слухала і не чула.

    Риба загинула – це сумно. Однак кожен мусить раніше чи пізніше вмирати. І, як на мене, горе рибалки з приводу загибелі приятеля навіть сумніше, ніж сама смерть риби. Та вмирати, за все життя не почувши голосу риби, – це справді найгірше, що може трапитися людині.