Category: Література

  • Сентименталізм: визначення, представники

    Визначення сентименталізму

    Сентименталізм – напрям у європейській літературі другої половини ХVІІІ – початку ХІХ ст., що характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати у читача співчуття до героїв.
    Напрям походить від назви роману першого англійського сентименталіста Л. Стерна “Сентиментальна подорож Францією та Італією”.
    Жанри: елегія, медитація, послання, щоденник, епістолярний роман, роман-подорож.

    Особливості сентименталізму

    – намагання показати особистість в рухах, думках, почуттях, прагненнях;
    – культ почуття, культ природи;
    – утвердження багатства духовного світу представників нижчих станів;
    – домінування чіткої ієрархії морально-етичних цінностей;
    – збереження класицистичної тенденції поділу героїв на позитивних і негативних.

    Теми бралися з тогочасної дійсності, велика увага приділялася побуту, взаєминам у родині, стосункам між знайомими і незнайомими людьми.

    Героями творів стали вихідці з народу, переважно громадяни середньої заможності: торговці, міщани, багаті селяни. Ці персонажі внутрішньо благородні, здатні на самозречення, схильні до сильних переживань, скромні, вродливі.

    Конфлікти переважно психологічного та побутового характеру: між інтересами панівних і середніх верств суспільства. Посилюється роль пейзажу: тепер він стає важливим засобом відтворення душевного стану героя, поглиблення відповідного настрою у творі.

    Представники сентименталізму

    В українській літературі сентименталізм найяскравіше виявився в повістях Г. Квітки-Основ’яненка. Послідовників сентиментализму було дуже мало, тому в самостійний напрям він не розвинувся.

    Головні представники в живописі

      Жан Батіст Грьоз Елізабет Віже-Лебрен Ангеліка Кауфман Вільям Гамільтон (художник) Боровиковський Володимир Лукич

  • “Буря на Чорному морі” дума

    “Буря на Чорному морі” читати

    Ой на Чорному морі,
    На білому камені,
    Ой то там сидить ясен сокіл-білозорець:
    Низенько голову склонив,
    Та жалібно квилить-проквиляє;
    Та на святее небо,
    На Чорноє море
    Іспильно поглядає,
    Що на святому небі,
    На Чорнім морі негаразд починає:
    На святому небі усі звізди потьмарило,
    Половина місяця у тьму уступило;
    На Чорному морі негаразд починає:
    Ізо дна моря сильно хвиля вставає,
    Судна козацькі молодецькі на три часті розбиває.
    Першу часть одбивало –
    У тихий Дунай заношало;
    Другую часть одбивало –
    У землю Грабськую
    На каторгу турецьку заношало;
    Третю часть одбивало –
    Да на Чорному морі затопляло.
    То-то же при тій часті два братики рідненькі,
    Як голубоньки сивенькі,
    То вони потопали,
    Порятунку собі нівідкіля не мали.
    Да вони один до одного припливали,
    Словами промовляли.
    Гірко ридали –
    Прощенія домагали,
    Перед господом милосердним гріхи свої сповідали.
    Ой между ними третій, чужий-чужениця,
    Бездольний, безродний і безпомощний, потопає,
    Порятунку собі нівідкіль не має.
    То він до їх припливає,
    Словами промовляє,
    Гірко сльозами ридає,-
    Прощенія домагає,
    Перед господом милосердним
    Гріхи свої сповідає.
    То ті брати промовлять словами,
    Обіллються гірко сльозами:
    “Се ж то нас, браття, не сильна морська хвиля
    затопляє;
    Се то отцева молитва і материна
    Нас видимо карає:
    Що як ми у охотне войсько виряджалися,
    То од отця, од матки прощенія не приймали,
    Да старую матусю ми од себе а й стременами одпихали;
    То тоже ми собі превелику гордость мали:
    Старшого брата у себе за брата не мали,
    Сестру середульшу марно зневажали,
    Близькому сусіді хліба і солі ізбавляли;
    То же ми собі превелику гордость мали:
    Проти божих церков їжджали,
    Шличків із голов не здіймали,
    На своє лице хреста не клали,
    Милосердного творця на поміч не призивали,
    Да по улицях кіньми вигравали,
    Да проти себе нікого не стрічали,
    Діток малих кіньми розбивали,
    Кров християнську на сиру землю проливали!
    Ей, коли б то нас, браття, могла отцева і матчина
    молитва відсіля визволяти,
    То нехай же б ми могли вже знати,
    Як отцеву і матчину молитву штити-поважати,
    І старшого брата за рідного батька мати,
    Сестру середульшую штити-поважати,
    Близького сусіду у себе за рідного брата мати!”
    То як стали словами промовляти,
    Отцеву і матчину молитву споминати,-
    Став господь милосердний їм помагати,
    Стало Чорне море утихати;
    Та так-то утихало,
    Ніби не гуляло.
    То стали ті два брати к берегу припливати,
    Стали за білий камінь рученьками брати
    Да на край виходжати,
    На край веселий,
    Между мир хрещений,
    У города християнськії,
    Та до отця, до матки в гості прибувати.
    То тоже отець-мати навпроти синів виходжали,
    Синів питали:
    “Ой сини, пани-молодці!
    Чи добре вам у дорозі починало?”
    “Добре, отець і мати, нам було на Чорному морі гуляти;
    Тільки недобре було, отець і мати,
    Чужому-чужениці на Чорному морі потопати:
    Йому прощенія ні од кого прийняти
    І на чужині порятунку дати!”
    Да услиши, господи, у просьбах, у молитвах
    Люду царському,
    Народу християнському
    І усім головам слухающим
    На многая літа,
    До конця віка!
    Записано 1873 р. від кобзаря Остапа Вересая.

  • Редьярд Кіплінг цікаві факти

    Редьярд Кіплінг цікаві факти з життя та творчості відомого письменника Ви дізнаєтеся в цій статті.

    Джозеф Редьярд Кіплінг цікаві факти

    Кіплінг народився 30 грудня 1865 Бомбеї, в Британської Індії. Але у віці 6 років батьки відправили його з сестрою на навчання до Англії. Про ці роки у Кіплінга залишилося безліч негативних спогадів, так як господиня приватного пансіонату, мадам Роза, часто застосовувала до дітей фізичні покарання, через що Джозеф Редьярд страждав безсонням до кінця життя. Пізніше письменник говорив, що із задоволенням би спалив будинок Холлоуей (господарів пансіону) і посипав попелище сіллю.

    Своє ім’я Редьярд Кіплінг отримав, як вважають, на честь англійського озера Редьярд, де познайомилися його батьки.

    Кіплінг першим з англійців отримав Нобелівську премію з літератури в 1907 році. До речі, він став і наймолодшим здобувачем цієї нагороди.

    Редьярд Кіплінг міг писати свої твори тільки Чорними чорнилами.

    У нього була особиста неприязнь до нацистів через те, що вони вкрали свою символіку у древніх народів. Мало хто знає, але на багатьох книгах Редьярда Кіпліга, які були опубліковані до 1935 року, обкладинку прикрашала свастика – символ удачі в Індії.

    В останні роки життя Редьярд Кіплінг жив настільки усамітнено, що в одній з газет з’явилося повідомлення про його смерть. На це письменник відповів негайно: “Тільки що дізнався, що я мертвий, – написав у відповідь Кіплінг. – Будь ласка, не забудьте видалити мене зі списку ваших передплатників “.

    Тільки один з його романів, “Кім”, вважається визнаним літературним шедевром.

    Редьярд і його дружина Кароліна в Першу світову війну працювали в Червоному хресті. Війна забрала в Кіплінга сина, тому після її закінчення Кіплінг присвячує себе роботі в Комісії з військових поховань.

  • Улас Самчук хронологічна таблиця

    Улас Самчук хронологічна таблиця життя і творчості українського письменника викладена в цій статті.

    Улас Самчук хронологічна таблиця

    20 лютого 1905 – народився Улас Олексійович Самчук в селянській родині у с. Дермань (Рівненська область).

    1917–1920 – навчання в чотирикласовій вищепочатковій школі, що діяла при Дерманській Св. Феодорівській учительській семінарії.

    1921–1925 – навчання у Кременецькій українській мішаній приватній гімназії імені Івана Стешенка.

    1926 – опубліковане перше оповідання “На старих стежках ” у журналі “Наша бесіда” (Варшава).

    1927 – призваний до польської армії, з якої дезертирував і нелегально перейшов через кордон до Німеччини. Вступив до Бреславського університету, але невдовзі переїхав до Чехословаччини.

    1929 – 1931 – навчався в Українському Вільному Університеті у Празі, але так і не закінчив його.

    1929-1941 – проживає у Чехословаччині та в Закарпатській Україні.

    1936 – роман “Гори горять”, спогад про перебування за кордоном.

    1941-43 – редактор газети “Волинь”, що виходила у тодішній “столиці” України Рівному. Багато їздив по Україні, побачив на власні очі жахи фашистської окупації, жалюгідний стан України.

    1944-48 – живе у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР.

    1948 – переїздить до Канади. Вийшов перший том трилогії “Ост” – “Морозів хутір”. 1982 р. – третій том – “Втеча від себе”.

    1948–1946 – роман “Юність Василя Шеремети”.

    1954 – заснував видавництво “Слово”

    1959 – роман “Чого не гоїть вогонь?”.

    1967 – роман “На твердій землі” – твір про долю українських переселенців у Канаді.

    9 липня 1987 – письменник помер у Торонто (Канада).

  • “Муха й бджола” Глібов

    Леонід Глібов “Муха й бджола”

    Весною Муха-ледащиця
    Майнула у садок
    На ряст, на квіти подивиться,
    Почуть Зозулин голосок.
    От примостилась на красолі
    Та й думає про те,
    Що як то гарно жить на волі,
    Коли усе цвіте.
    Сидить, спесиво поглядає,
    Що робиться в садку;
    Вітрець тихесенько гойдає,
    Мов панночку яку…
    Побачила Бджола близенько:
    – Добридень! – каже їй. –
    Оддиш хоч трохи, моя ненько,
    Сідай отут мерщій.
    – Та ніколи мені сидіти, –
    Одвітує Бджола, –
    Вже час до пасіки летіти:
    Далеко від села.
    – Яка погана, – Муха каже, –
    На світі доленька твоя:
    Раненько встане, пізно ляже…
    Мені б отак – змарніла б я,
    За тиждень би головоньку схилила.
    Моє життя, голубко мила, –
    Талан як слід:
    Чи де бенкет, чи де обід
    Або весіллячко, родини, –
    Такої гарної години
    Ніколи не втеряю я:
    І їм, і ласую доволі, –
    Не те що клопоти у полі
    І праця бідная твоя! –
    На річ таку Бджола сказала:
    – Нехай воно і так;
    Та тільки он що я чувала,
    Що Муху зневажає всяк,
    Що де ти не поткнешся
    Або до страви доторкнешся, –
    Тебе ганяють скрізь:
    Непрохана не лізь.
    – Стару новинку, – каже Муха, –
    Десь довелось тобі почуть!..
    Запевне, дурень дурня слуха…
    Велике діло – проженуть!
    Не можна в двері – я в кватирку
    Або пролізу в іншу дірку –
    І зась усім!

    Нехай ся байка мухам буде,
    Щоб не сказали часом люде,
    Що надокучив їм.

  • “Літопис Самійла Величка” автор, історія написання

    Літопис Самійла Величка – наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози XVII–XVIII ст., який разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Грабянки й “Історією Русів” творить комплекс козацької історіографії.

    “Літопис Самійла Величка” автор

    Автор літопису – Самуїл Васильович Величко

    Знаємо про С. Величка дуже небагато. Народився він, як гадають учені, близько 1670 р. на Полтавщині в козацькій родині. Закінчив Києво-Могилянську колегію, знав старослов’янську, польську, латинську, німецьку мови. На службу до канцелярії Величко потрапив уже немолодим, майже сорокарічним, і був це, як підкреслює Валерій Шевчук, “не такий вже типовий канцелярист”. Чому нетиповий? Бо не дбав про власну вигоду, навряд чи мав маєтки, якесь багатство, зате глибоко вболівав за долю України. А був тоді час дуже складний. У жовтні 1708 року І. Мазепа з частиною козаків переходить на бік шведів, інша частина козацтва залишається на боці російському. Перед цим у липні страчують Величковського патрона – В. Кочубея, а Величко надовго потрапляє до в’язниці. Ярослав Дзира припускає, що вийшов він на волю аж 1715 року завдяки сприянню сина Кочубея. Відтоді літописець жив на Полтавщині і “в селі Жуках повіту Полтавського, року 1720” закінчив свій фундаментальний твір. Певно, була ця робота дуже копітка і виснажлива, бо наприкінці життя свого Величко осліп.

    Історія написання “Літопис Самійла Величка”

    Цей монументальний історичний літопис був опублікований у 1848–1864 рр.

    С. Величко заглиблюється в козацькі літописання, студіює віршовану книгу польського автора Самуїла Твардовського “Війна домова”, праці німецького автора, історика Самуїла Пуфендорфія і діаріуша Самійла Зорки, писаря та секретаря Хмельницького. Джерелами Величкової праці стали твори не лише “трьох Самійлів”, а й інших авторів, документи, акти, універсали, іменні реєстри, топографічні описи і власні спостереження та враження.

    Не тільки історичні документи були джерелами літописця, а й народні легенди, перекази, приказки та прислів’я, якими пересипана мова твору. Оповідання Величка про подвиги Сірка, козацькі походи в Крим, татарський напад на Січ, про Хмельницького і Барабаша засвідчують неабиякий літературний хист літописця, як, до речі, і своєрідна, відмінна від канонічної, інтерпретація ним біблійних сюжетів про Каїна та Авеля, Вавилонську вежу, Йосипа та його братів, царя Соломона, Содом та Гоморру й ін.

  • “Притча про блудного сина”

    “Притча про блудного сина” читати повністю має кожен, адже вона досить повчальна.

    Притча про блудного сина – одна з найвідоміших притч Ісуса Христа. Сюжет цієї притчі у символічній формі ілюструє взаємовідносини між людиною та Богом. Син спочатку відходить, а потім повертається до батька, ніби людина повертається до свого небесного Отця Бога.

    “Притча про блудного сина” читати

    У чоловіка було два сини. Молодший з них сказав батькові: “Дай мені, тату, цю частину маєтку, яка мені належить у спадок!”.
    Батько поділив маєток і роздав синам те, що їм належало.

    Невдовзі молодший син забрав все, що йому було розподілено, і подався до далекого краю. Там він жив марнотратно і розтратив там весь маєток. Якраз тоді наступив у цьому краї великий голод і молодший син, залишившись без драхми, почав бідувати.
    Щоб не померти з голоду, молодший син найнявся пасти свиней у одного господаря цього бідового краю. Він голодував, бо йому не дозволяв господар їсти навіть того, що їли свині чи залишали у кориті.

    Тоді він, голодуючи і терплячи муки свинопаса, згадав про свого рідного батька, згадав, що його батько живе заможно, тримає наймитів, має хліба надмір, брат його не страждає так, як він – молодший син – тут у чужому краї з голоду гине.
    Міркуючи так, молодший син вирішив: “Залишу цей край і піду до батька свого й скажу йому: “Згрішив я, отче, проти неба та проти тебе. Не достойний я вже зватися сином твоїм. Прийми мене, як одного із своїх наймитів” (Лк. 15. 18 – 19).

    Ось із таким планом в голові молодший син рушив до батька. Коли він був ще далеко-далеко від обійстя, то батько перший побачив його на горизонті. Батька переповнив жаль і він побіг назустріч своєму синові, кинувся йому на шию, почав обнімати та цілувати його.
    Син у сльозах каже татові: “Провинився я, отче, проти неба і проти тебе. Я не достойний вже зватися твоїм сином”.
    Тоді батько каже своїм рабам: “Принесіть сюди найкращу одежу і зодягніть його, дайте йому персня на руку і сандалі на ноги.
    Приведіть найкраще вгодоване теля і заколіть його, бо будемо їсти та радіти. Бо цей син мій був мертвий – і ожив, був пропащий – і знайшовся!” (Лк. 15. 11 – 24). І почали всі вдома веселитися.

    Старший син працював на полі й надвечір зібрався йти додому. Коли старший син наблизився до дому, то почув у селі музику і танці. Тоді він покликав одного зі слуг та питає:
    – Що це таке?
    А слуга відповідає старшому синові:
    – Це ж повернувся додому твій брат. Твій тато звелів заколоти відгодоване теля – бо здоровим його він прийняв.
    Розгнівався старший син і навіть не хотів додому йти, бо вважав це несправедливістю.

    Тоді вийшов назустріч батько і почав просити свого старшого сина – не гнівайся, не сердься, прости. А старший син каже татові:
    – Я, тату, стільки років служу тобі, ніколи не порушив твого наказу – ти ж ніколи мені й козеняти не дав, щоб я з приятелями потішився. А коли повернувся оцей твій син, котрий проїв, пропив і прогуляв твій маєток із блудницями, ти ж для нього звелів заколоти відгодоване теля.
    Батько каже старшому синові:
    – Ти ж завжди зі мною, дитино, і все моє – це й твоє! (Лк. 15. 31). Веселитися і тішитися треба нам, бо цей брат твій був мертвий – і ожив, був пропащий – і знайшовся! (Лк. 15. 32). Ця притча розказує про велику відмінність між синами одного батька, яка існує і між нами людьми.

    Молодший син попросив батька розділити маєток, хоча в ці часи маєток не ділився поміж дітьми до тих пір, поки батько міг працювати і керувати маєтком. Однак батько розділив маєток.
    Через кілька днів молодший син забрав свою долю і подався у далекий край, де з блудницями розтратив все багатство. Жив він розпутно. Тут, мабуть, Ісус натякає, що Його звинувачують у тому, що Він спілкується з блудницями, грішниками, які ведуть розгульний і аморальний спосіб життя, далекий від Бога.
    Старший син весь цей час був разом із батьком, слухався його у всьому, тяжко працював по господарству зранку до пізньої ночі.

    Коли ж почався голод, то молодшому синові прийшлось пасти свині. Це на Сході вважалося найпринизливішим заняттям. Можливо під “далеким краєм” Ісус, розповідаючи цю притчу, розумів східну частину Галілеї, де жили язичники і займалися розведенням свиней. І тут молодший син, працюючи свинопасом, навіть не міг споживати того, що їдять свині. Це найунизливіше в очах людей. І ось молодший син вирішив, що краще бути наймитом, або рабом, у свого батька, аніж працювати на чужих людей. Тут йдеться, що молодший син від язичництва (“від праці на багатьох богів”) повертається до свого рідного батька (“свого єдиного істинного Бога”). Батько (“Отець наш Небесний”) дуже зрадів, що повернувся син і почав каятися (“навернувся грішник на праведні діла”), тому батько звелів зробити бучний прийом. А бенкет, як і в попередніх притчах, є символом Царства Небесного.

    І грішники, такі як блудний син, коли вони розкаються й перестануть грішити, то матимуть можливість увійти до Царства Небесного. Під “старшим сином” треба розуміти фарисеїв і законовчителів, які сердилися на Ісуса Христа. Їм не подобалося Його вчення, бо він говорив про чужинців (язичників), котрих вони (“фарисеї та законовчителі”) не поважали, а Ісус їм обіцяв Царство Небесне, якщо вони покаються. Але й Ісус (“батько”) почав просити фарисеїв та законовчителів (“старшого сина”) не відмовлятися увійти до Царства Божого (“на бенкет”). Царство Боже Ісус пропонує всім людям.

  • Кревська унія: причини, зміст, наслідки

    Кревська унія 1385: причини, зміст, наслідки

    14 серпня 1385 р. в литовському місті Крево була укладена унія між Великим князівством Литовським і Польським королівством.

    Кревська унія 1385 року – угода про династичний союз між Великим князівством Литовським і Польщею, за яким великий князь литовський Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, проголошувався польським королем.

    Причини Кревської унії:

    – у часи князювання в Литві Ягайла для неї та Польського королівства посилилася загроза з боку Тевтонського ордену, що примусило обидві держави зблизитися і укласти державно-політичний союз;

    – прагнення Ягайла знайти підтримку в боротьбі за владу з князем Вітовтом;

    – прагнення Польщі мирним шляхом через унію з Литвою підпорядкувати українські землі.

    Основні умови Кревської унії:

    – Ягайло мав одружитися з польською королевою Ядвігою і стати польським королем і правителем Литви;

    – Ягайло зобов’язувався прийняти разом з язичниками Литви хрещення за католицьким обрядом;

    – Польща і Литва утворювали єдину державу;

    – Литва мала передати Польщі всі будь-коли захоплені руські землі.

    Наслідки Кревської унії.

    – унія викликала опір литовського боярства, підтриманого частиною руської знаті, очолив боротьбу князь Вітовт. Два останні пункти державно-політичного союзу фактично не були втілені у життя. У 1392 р. він був визнаний довічним правителем Великого князівства Литовського (князював до 1430 р.);

    – початок роздачі українських земель польським феодалам, поширення католицизму;

    – у 1434 р. Польща із земель Галичини створила Руське воєводство, тоді ж до Польщі було приєднано західне Поділля і створене Подільське воєводство, існувало також Белзьке воєводство;

    – 15 липня 1410 р. відбулася вирішальна битва військ Тевтонського ордену з об’єднаною польсько-литовською армією, у складі якої було чимало українських і білоруських вояків. Німецькі лицарі були розгромлені, згодом вони навіть визнали васальну залежність від Польщі.

  • “Мертві душі” характеристика героїв

    “Мертві душі” образи повісті переконливо розкривають внутрішню убогість поміщиків. Кожен із них має індивідуальні риси. Однак усі вони – поміщики, тому в них є і спільне, породжене ладом: паразитизм, життя за рахунок селян-кріпаків; обмежені тваринні інтереси, відсутність будь-яких високих ідейних поривань душі; ницість, притуплення людських почуттів, грубий егоїзм; відсутність суспільно корисної діяльності. Усі вони – “мертві душі”. Такими бачив їх Гоголь.

    “Будьте не мертвими, а живими душами… Забирайте ж з собою в дорогу, виходячи з м’яких юнацьких літ у сувору жорстоку мужність, забирайте з собою всі людські почуття, не залишайте їх на шляху, не піднімете потім!” – закликав письменник.

    “Мертві душі” характеристика героїв

    Образ Чичикова “Мертві душі”

    Чичиков зовні акуратний, любить чистоту, одягнутий у хороший модний костюм, завжди старанно поголений, напарфумлений; завжди на ньому чиста білизна та модне вбрання “коричневих та червонуватих відтінків з іскрою” або “кольору наваринського диму з вогнем”. Але зовнішня охайність, чистота Чичикова, разюче контрастує із внутрішнім брудом та непорядністю героя.

    Образом Чичикова автор підкреслив типові риси хижака, негідника та накопичувача. В одинадцятій главі автор детально розповідає про життєвий шлях героя від народження до моменту, коли він зайнявся придбанням мертвих душ. Як формувався характер Чичикова? Які життєві інтереси, сформовані під впливом зовнішнього оточення, керували його поведінкою?

    Ще в дитинстві батько учив його: “…найбільше догоджай учителям та начальникам… спілкуйся з тими, хто багатший, щоб у деяких випадках були тобі корисними, <…> а більше усього бережи копійку, ця річ найкорисніша у світі… Усе зробиш і проб’єш на світі копійкою”. Ці поради батька лягли в основу взаємин Чичикова з людьми ще зі шкільних років. Ще в училищі він домігся доброго ставлення учителів, успішно накопичував гроші. Служба в різних закладах розвинула його природні дані – практичний розум, винахідливість, лицемірність, терпіння, уміння “зрозуміти дух начальника”, відшукати слабке місце в душі людини та уміння впливати на неї з корисливих міркувань. Усі свої уміння Чичиков спрямував на досягнення бажаного збагачення. Він умів причарувати і губернське місто, і садиби. Чичиков уміє знайти підхід до будь-кого, чітко розрахувавши кожен свій крок та пристосувавшись до характеру поміщика. Читач помічає різницю в манері його спілкування з кожним з поміщиків. Гоголь сатирично викриває свого героя “негідника”, представника тих хижаків, яких немало з’явилось в 30-ті роки XIX ст., коли буржуазно-капіталістичні сили уже почали розвиватися в рамках феодально-кріпацького ладу.

    Образ Манілова “Мертві душі”

    Образом Манілова відкривається галерея поміщиків. Він дещо нагадує Чичикова своєю “солодкою” охайністю та вишуканістю одягу і рухів. Його життя порожнє та нікчемне. Навіть імена своїм синам Манілов дає виняткові – Фемістоклюс та Алкід. Своє життя поміщик проводить у повній бездіяльності. Він відійшов від будь – якої праці, навіть нічого не читає. Своє безділля Манілов прикрашає безгрунтовними мріями та “прожектами”, які не мають сенсу. Замість справжнього почуття в Манілова – “приємна посмішка”, солодка люб’язність; замість думки – безглузді судження; замість діяльності – порожні мрії. Що стосується головної мети візиту Чичикова, Манілов навіть не знає, скільки в нього померло селян, і виявляє до цього цілковиту байдужість.

    Образ Коробочки “Мертві душі”

    Настасія Петрівна Коробочка перед нами постає пародією на людину, втіленням такої ж духовної порожнечі, як і Манілов. Дрібна поміщиця (володіє 80-ма душами), вона домовита хазяйка, але її світогляд вкрай обмежений. Автор підкреслює її тупість, неосвіченість, забобонність, потяг до наживи. Не завжди можна довіряти першим враженням. Чичикова вводить в оману зовнішня простота Коробочки, наївне патріархальне мовлення, які свідчать про те, що вона завжди мешкала в селі, серед селян, ніякої освіти не здобула, а в місті буває з єдиною метою: дізнатись про ціни на деякі товари. Чичиков називає Коробочку “дубиноголовою”, але ця поміщиця не дурніша за нього; як і він, вона ні за що не прогавить свій зиск. Вона добре знає, що робиться в її господарстві, за яку ціну і які продукти продаються, скільки в неї кріпаків, кого як звуть і скільки коли померло.

    Образ Ноздрьова “Мертві душі”

    Тип “живого мерця” являє собою Ноздрьов. Це повна протилежність і Манілову, і Коробочці. У нього “нестримна жвавість та войовничість характеру”. Він гуляка, пройдисвіт та брехун. Навіть не розуміючи суті афери Чичикова, він розпізнає в ньому пройдисвіта. Своє господарство Ноздрьов украй занедбав, відмінно утримується лише псарня, бо він полюбляє полювання.

    Образ Собакевича “Мертві душі”

    Собакевич – нова сходинка морального падіння людини. Він прихильник старих кріпосницьких форм ведення господарства, вороже ставиться до міста та просвітництва, палко прагне наживи. Жага до збагачення штовхає його на нечесні вчинки. Цей поміщик уміє господарювати. Багатство надає йому впевненості у собі, робить незалежним у судженнях. Він добре знає, як розбагатіли інші поміщики і вищі чиновники в губернії і глибоко їх зневажає. Собакевич, окрім панщини, застосовує ще й грошово-оброчну систему. Кріпаки його помирають через нелюдські умови існування, бо він з ними поводиться жорстоко, незважаючи на їхні таланти і здібності. А селяни у нього справді талановиті: умілий каретник Михеєв, тесля Степан Пробка, цегельник Милушкін, швець Максим Телятников та інші. Прохання Чичикова продати “мертві душі” не дивує Собакевича, оскільки той переконаний, що гроші можна робити на всьому. Автор підкреслює широке узагальнююче значення цього образу.

    Образ Плюшкіна “Мертві душі”

    “Проріха на людстві”, Плюшкін – повна протилежність Собакевичу. Він настільки втратив людську подобу, що Чичиков спочатку вважає його ключницею. Безперечно, він має статки, і чималі: понад тисячу душ кріпосних, повні комори усякого добра. Однак його надзвичайна скнарість перетворює багатство, зароблене для нього важкою працею кріпаків, на пил і гниль. Чи є щось дороге для нього в житті? Плюшкін забув, заради чого живе на світі. Його кріпаки страждають від скнарості господаря і “мруть, як мухи”. За словами Собакевича, він усіх людей переморив голодом. Усе людяне померло в ньому; це в повному розумінні “мертва душа”. У цього поміщика нема людських якостей, навіть батьківських. Речі для нього дорожчі, ніж люди, яких він вважає злодіями та шахраями. В образі Плюшкіна з особливою силою та сатиричною загостреністю втілено ганебне прагнення до накопичування за будь-яку ціну, породжене суспільством.

    Не випадково Гоголь образом Плюшкіна завершує галерею поміщиків. Автор показує, що може статися з кожним із них. Гоголя ображає наруга над людиною як подобою Божою. Він говорить: “І до такого нікчемства, дріб’язковості, гидоти могла дійти людина? Могла так змінитися! І схоже це на правду? Все схоже на правду, все може статися з людиною…”

  • “Адамові діти” значення фразеологізму

    “Адамові діти” вислів досить популярний, значення його та приклади ми розглянемо в цій статті.

    “Адамові діти” значення фразеологізму

    “Адамові діти” – нащадки Адама, рід людський. Цей вислів став крилатим у нас завдяки Шевченковій поемі “Сон”, де є такі слова:

    Усі на сім світі – І царята, і старчата – Адамові діти.

    “Адамові діти” приклади (речення)

      … його (польського поета Ю. Словацького) почали вважати людиною, безумовно, обдарованою надзвичай­ними здібностями, однак все-таки людиною, наділе­ною великою кількістю тих самих прикмет і вад, що й інші Адамові діти. (І. Франко). Адамові сини По світі розійшлися, здвигаючи міста і тереми для Єви. (Б.-І. А н т о н и ч)