Category: Література

Гумореска Павла Глазового “Про пілюлі й порошки” висміює нинішню систему медицини, колі лікарі часто назначають не ефективні ліки, а ті, що подорожче)

Павло Глазовий гумореска “Про пілюлі й порошки”

Занедужав наш Омелько,
Кілька літ хворів.
Побував у кабінетах
Всяких лікарів.
Порошки й пілюлі всякі
Без кінця ковтав,
Доки висох, як тараня,
Аж зеленим став.
На дослідження недавно
Він в лікарню ліг.
Терапевт його облапав
З голови до ніг.
Всю історію хвороби
Пильно прочитав:
Скільки з’їв пілюль Омелько,
Скільки поковтав.
Прочитав і довго думав:
Дати щось нове –
Порошки якісь, пілюлі?
Чи нехай живе?..

Персонажі “Наталка Полтавка” зображені в пєсі Івана Котляревського – це звичайні українські люди, які жили в досить нелегкий час.

“Наталка Полтавка” головні герої твору

Наталка Полтавка її коханий Петро Мати Горпина Терпелиха Возний Тетерваковський Виборний Макогоненко бурлака Микола.

“Наталка Полтавка” характеристика головних героїв

Наталка – народний ідеал української жінки. У цьому образі є всі ті якості, які притаманні для молодої дівчини в народних піснях, казках… Наталка вродлива, трудівниця, невсипуща хазяйка, розумна, чемна, привітна, ласкава, любить і шанує свою матір, але, поважаючи інших, вона вимагає поваги і до себе. Глибоке, вірне, самовіддане кохання Наталки до Петра відтворено таким, яким це почуття зображено в народних піснях. Наталчин ідеал сімейного щастя співпадає з народним. Наталка завжди чарує великою пошаною до матері, до старших, своєю працелюбністю, дівочою чистотою, скромністю і відданістю великому коханню.

Петро – представник трудового народу. Поставлений автором у типові умови тогочасної дійсності, сирота Петро виховується у чужій родині, з якої був вигнаний за те, що покохав доньку свого багатого покровителя (Наталка говорить, що Петро був бідний, любив її і за те потерпів і мусив її оставити), і блукає по заробітках. Але сам образ не є цілком типовим. Як на бурлаку-заробітчанина, Петро надто чутливий, м’яко – хараткерний, нерішучий, слабовільний. Разом з тим у п’єсі ці риси характеру Петра мають і соціальну та психологічну вмотивованість: вони є результатом залежного, підневільного становища сироти-бурлаки

Микола – сирота без роду, без племені, без таланту і без приюту”. У цьому образі І. Котляревський відтворив патріотизм українського трудового народу. Найсильніше почуття в Миколи – прагнення до особистої волі, прагнення позбутися залежності від багатіїв. Його мрії не обмежуються бажанням мати сім’ю, власну хату, господарство. Він прагне волі, хоче незалежного життя. Єдиним місцем, де бідна людина могла почувати себе хоч відносно вільною, в той час були причорноморські степи, куди й направляється Микола. Але він любить свій поневолений край, пишається тим, що його рідна Полтава благоустроюється: “…вулиці застроюють новими домами, то кришки красять, то якісь пішоходи роблять…- аж дивитися мило”

Тетерваковський – тип дрібного чиновника часів кріпосництва.
Тетерваковський – дворянин, але займає найнижчу посаду, яку могла одержати людина його середовища: він – возний, розвозив різні папери до повітових судів, виставляв майно на продаж тих, хто заборгувався. Складав також різним людям позови, скарги й ін. Ця служба відкривала йому можливість обдирати клієнтів, багатіти за їхній рахунок)
Возний виховувався у середовищі чиновників, хабарників, сприйняв погляди та переконання цього середовища і керувався ними все життя)

Виборний Макогоненко – тип заможного українського селянина, який вибився на дрібного сільського урядовця. Возний характеризує виборного як хитру і вертку людину. “Ти умієш увернутися – теє-то як його – хитро, мудро, недорогим коштом,- говорить він виборному, вмовляючи його згодитися висватати Наталку. На ці ж риси вдачі “старшого в селі” вказує і Микола: “…чоловік і добрий був би, так біда – хитрий, як лисиця… і на всі сторонни мотається: де не посій, там і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже”

Терпилиха – типовий образ селянки-біднячки. Усі вчинки і поведінка героїні визначаються перш за все глибокою материнською любов’ю. Вона якнайгарячіше хоче своїй дочці-одиначці щастя, бореться за нього. Але її розуміння щастя зовсім протилежне Наталчиному: для неї воно – в достатках. У минулому багата, а тепер дуже бідна, вона добре знає перевагу багатства над бідністю. Терпилиха бачить, як її дочка б’ється над чужою роботою, щоб забезпечити матір, і цінує це. Але, добре знаючи сучасні їй умови життя, вона прекрасно розуміє, що чесною працею злиднів не позбутися

Якщо вам потрібно написати опис тварини зайця на українській мові у науковому чи художньому стилі, надаємо твір опис зайця, узявши за основу який ви зможете легко використовуючі певні дані та інформацію самостійно написати власний твір опис про зайця.

Опис зайця

У нашій країні найбільш поширені два види зайця : біляк і русак. Обидва влітку буро-сірого кольору. До зими русак трохи світлішає, а біляк різко змінює забарвлення хутра на чисто біле. Біляк живе в лісі – це лісовий заєць. Днем біляк спить, а вночі виходить на годівлю. Взимку він харчується корою дерев. Заєць біля дерева часто піднімається на задні лапи, щоб дістати кору яка більш м’яка. Найчастіше гризе він молоді осики, берізки, бігає на берег річки, щоб поласувати м’якою корою верби.

Заєць – біляк легко пересувається по глибокому снігу. Ноги його до зими обростають шерстю, навіть між пальцями виростає волохата шерсть. Зайцю тепло, та й втриматися на снігу легше: нога стає ширша, наче біляк надів лижі. Коли заєць стрибає, він так само як і білка, заносить задні ноги далеко вперед. Від них-то і залишаються на снігу ямки більшого розміру, ніж від передніх лап.

За заячим слідом можна добратися і до зимового лігва зайця. Взимку лігво глибше і являє собою довгасту ямку. У ній заєць ховається і від ворогів, і від вітру. Але заєць не лягаю попусту: так ніби біг, біг, побачив відповідне містечко і влігся. Ні, він почне петляти, повертатися по своєму сліду, робити величезні стрибки убік – все, щоб заплутати слід. Наплутає, запетляє і зробить останній стрибок. Пробіжить ще трохи і ляже. Іноді в сильну завірюху зайця заносить зовсім. Над ним утворюється сніговий звід, з під якого йому доводиться викопуватися, щоб вийти на світло.

Заєць – русак живе в полях і степах. Він теж відправляється на годівлю вночі, розкопує сніг на озимих. Коли поле покриває глибокий сніг, і русак не може дістатися до озимини, він починає бігати на городи – гризти качани. Якщо їх немає, скаче до стогів сіна. Він бігає також і в сади, де обгризає кору молодих яблунь. Русаки приносять садам великої шкоди. Днем русак спить в ямці на лузі або в полі. Часто він забивається і під кучугуру снігу.

Біляк в лісі більше покладається на слух. Ховаючись, він частіше, ніж русак завмирає і залягає. Від погоні зайці йдуть кругами. У біляків вони менші, у русаків ширші. Русак на ходу нерідко зупиняється, намагаючись побачити ворога. А ворогів у зайців тьма: мисливці, вовки, лисиці, собаки, орли, сови. Але більш за все боїться він лісової кішки – того й гляди ринеться з вершини, як з неба, стрибне на спину. Зайців рятує їх здатність швидко бігати: під час погоні вони можуть пробігти за годину 70 км.

Біляка рятує також біла шуба під колір снігу, а русак на полі схожий на пеньок або камінь, припорошений снігом. Однак заяче плем’я досить живуче. Зайчиха приносить 3-4 посліду на рік від 3 до 10 дитинчат в кожному. Перші зайчата народжуються, як правило, в березні, останні – в вересні. Після народження дитинчат зайчиха, нагодувавши, залишає їх на 2-3 дні. Зайчата весь цей час сидять у траві нерухомо, що рятує їх від хижаків. Ще 3-4 рази погодує їх мати або інша зайчиха. А через 1,5-2 тижні після народження зайчата починають самостійно годуватися рослинами.

Тепер ви знаєте багато цікавої і необхідної інформації, щоб самостійно написати твір про опис зайця, такі як художній опис зайця, науковий опис зайця чи навіть опис зайця взимку.

Олександр Македонський Цікаві факти З життя відомого полководця викладені в цій статті. Історики всього світу визнають Олександра Великого, як найбільшого генерала і завойовника за всю історію людства.

Цікаві факти про Олександра Македонського

Був вихованцем Аристотеля. Македонський проявляв великий потяг до знань і філософії, дуже любив читати.

Він заснував велику державу, що охоплювала Македонію, Грецію, завойовану Перську імперію та Єгипет.

Олександр Македонський Мав очі різного кольору – карого і блакитного. Це рідкісне явище називається – гетерохромія і зустрічається тільки у 1 % населення Землі.

Олександр Македонський був епілептиком, так само як і Юлій Цезарь. До того ж Олександр і Юлій народилися в липні.

Олександр, як і його батько – Філіп, страждав скалеотичним розладом шийних хребців. Його шия була викривлена так, що здавалося, ніби він увесь час дивиться вгору під кутом.

Олександр Македонський був невисокого зросту за македонськими стандартами, але при цьому у нього була коренаста тілобудова.

Олександр не програв жодної військової компанії. Тактичні схеми Олександра викладають у військових академіях і ВНЗ всього світу і сьогодні.

Олександр відрізнявся особливою вдачею та імпульсивним характером.

Коня запропонував македонському царю Філіпу II торговець з Фессалії Філонік за 13 талантів, що було величезною сумою в ті часи. Ніхто не міг приборкати норовливу тварину. Олександр схопився на спину коня і поскакав.

У самого Олександра Були три дружини : Роксана, Парисатіда і Статіра. Роксана була однією з найкрасивіших жінок в Азії. Олександр узяв її в дружини по любові. У Олександра Македонського були два сини: Олександр VI Македонський (від Роксани) і Геракл Македонський (від Барсіни). Обидва його сини були вбиті не повнолітніми.

Коня Олександра Македонського звали “Буцефал”, що означало “голова бика” або “бикоголовий”. Це був вірний супутник Олександра протягом всього шляху в Індію. Олександр назвав більше 70 міст на честь себе і одне на честь свого коня.

Вважається, що він помер від лихоманки, але причина смерті Олександра залишається однією з найбільших таємниць стародавнього світу.

З ім’ям Гіппократа пов’язане уявлення про високий моральний вигляд і поведінку лікаря. Гіппократ є історичною особистістю. Відомо, що Гіппократ часто приписував хворим молоко – як ліки. Яку хворобу Гіппократ лікував молоком

Що Гіппократ лікував молоком

Гіппократ вважав, що козяче молоко лікує від сухот, коров’яче – від подагри і анемії, а осляче – практично від усіх хвороб і нервових розладів. До нас дійшов рецепт, який Гіппократ прописав одному хворому: один тиждень вранці, вдень і ввечері пити розбавлене осляче молоко (до речі, по жирності воно ближче всіх до людського молока), другий тиждень – молоко коров’яче.

Славний Гіппократ, якого вважають батьком медицини, називає в своїх книгах багато випадків лікування молоком. Гіппократ лікував молоком нервові хвороби, хвороби нирок, серця і шлунку.

Гіппократ радив “пити молоко при неспокої, позіханні і тремтінні” , а також “вживати його при болю в вухах” .

Молоко пили різне – козяче, осляче, верблюже, коров’яче, молоко кобил. Особливо корисним вважалося осляче. У стародавньому Єгипті думали, що ванни з ослячого молока здатні зміцнити здоров’я, врятувати слабіюче життя.

І сироватку тоді цінували більше, ніж зараз. Досвідчені господині завжди зберігали в ній від псування сире м’ясо і рибу.

А скільки оповідань ходило про молоко. У багатьох країнах всі поля засівали лікарськими травами, і пасли на цих луках стада корів. Говорили, ніби ніхто не хворіє в тих краях, люди довго живуть… А хворі, які приїжджали туди, незабаром виліковувались від своїх недуг.

У цілющу силу молока вірили всюди. Але що таке молоко, з яких речовин воно складається – цього довгий час не знали навіть найосвіченіші люди.

Історія про лікування молоком

Дві з половиною тисячі років тому в Греції, в Абдерах, захворів син багатої людини. Хлопець страждав хворобою нирок, але ніхто не міг вилікувати його. Тоді батько послав за славнозвісним лікарем Греції Гіппократом. І хоча в ті часи вже були відомі цілющі зілля і трави, Гіппократ, оглянувши хворого, не ліки призначив йому, а молоко.

– Давайте юнакові вранці, серед дня і до вечора розбавлене осляче молоко А ще через десять днів нехай юнак п’є молоко корови…

І хворий незабаром одужав.

Тепер ви знаєте що Гіппократ лікував молоком, але в наш час мало хто стане приймати молоко, як ліки, для нас – це вже просто продукт харчування.

Олег Чорногуз біографія скорочено українського письменника, журналіста, редактора журналів “Перець” та “ВУС”, автора численних книжок гумору та сатири викладена в цій статті.

Олег Чорногуз біографія

Олег Федорович Чорногуз народився 15 квітня 1936 В с. Іванів, Калинівського району, Вінницької області. Батько був лікарем-ветеринаром.

Після закінчення Івано-Франківської с/ш № 5 вступив до Чернівецького військового училища, але згодом покинув навчання.

У 1959 році вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка, який закінчив у 1964 році.

Свою творчу діяльність він розпочав у редакціях районних газет на Вінничині.

1961–1963 – завідувач відділу листів Погребищенської райгазети.

1963–1964 – завідувач відділу сатири та гумору газети “Вінницька правда”.

1983–1986 – завідувач редакції прози, директор видавництва “Радянський письменник”.

Більше 20 років працював у журналі “Перець” – від фейлетоніста (у 1964) до головного редактора (у 1986).

Член НСПУ (з 1963), НСЖУ (з 1960).

Був делегатом XXXIX сесії Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від України (1984 рік, Нью-Йорк). Захоплюється риболовлею.

Член ради Товариства “Вінничани у Києві”.

Лауреат премій ім. Остапа Вишні, ім. І. Багряного, ім. О. Гончара та ін.

Твори Олег Чорногуз

Серед найвідоміших книг письменника:

повість “Голубий апендицит” (за яку і автор, і редакція журналу “Прапор” були піддані компартійній критиці, зокрема й у московській “Правді”); книги гумору та сатири “Портрет ідеала”, “Сіамський слон”, “Веселі поради”, “Між нами кажучи”, “Сповідь старого холостяка”, “Як доглядати Зевса”, “Українські колобки” та ін. Сатиричні романи: “Аристократ” із Вапнярки” (написаний 1973, опублікований 1979 р.), “Претенденти на папаху” (1983), “Вавілон на Гудзоні” (1985), “Я хочу до моря” (1974, знятий з друку, опублікований 1989 р.), “Дари пігмеїв” (2005), “Примхи долі” (2006), “Золотий скарабей” (2007), “Ремезове болото” (2007), “Гроші з неба” (2009), “Твори” (в 2 т., 1986), “Твори” (в 7 т., 2006).

“Ромео і Джульєтта” короткий зміст (скорочено) за актами можна прочитати за 15-20 хвилин.

“Ромео і Джульєтта” короткий зміст по главах

Головні герої “Ромео і Джульєтта”:

Ескал, князь Веронський
Граф Паріс, молодий чоловік, родич князя
Монтеккі
Капулетті – глави двох ворогуючих будинків
Дядько Капулетті
Ромео, син Монтеккі
Меркуціо, родич князя, друг Ромео
Бенволіо, племінник Монтеккі, друг Ромео
Тибальт, племінник леді Капулетті
Брат Лоренцо
Брат Джованні – монахи
Балтазар, слуга Ромео
Самсон, Грегоріо – слуги Капулетті
Петро – ??слуга годувальниці
Абрам – слуга Монтеккі
Аптекар, Паж Паріса
Леді Монтеккі – дружина Монтеккі
Леді Капулетті – дружина Капулетті
Джульєтта – дочка Капулетті
Годувальниця Джульєтти

Місце дії – Верона і Мантуя

Час дії – п’ять днів одного тижня

Знаменитій трагедії передує пролог, в якому Шекспір??виклав використаний їм бродячий сюжет епохи італійського Ренесансу:

Однаково шляхетні дві сім'ї В Вероні пишній, де проходить дія, Збували в ворожнечі дні свої. Аж враз кривава скоїлась подія. Коханців двоє щирих, запальних Ворожі ті утроби породили; Нещастя сталося у сім'ях тих,- Вони одвічні звади припинили. Життя коротке і сумну любов, Трагічну смерть, що потрясла родини, Як змила ту ненависть чиста кров, Ми вам покажемо за дві години. Даруйте нам недоліки пера, Всі хиби виправить старанна гра.

“Ромео і Джульєтта” Акт 1 короткий зміст

На площі Верони Самсон і Грегоріо, озброєні мечами і щитами, готуються “не осоромитися” перед “шавками Монтеккі”. Угледівши Абрама і Балтазара, Самсон і Грегоріо починають задирати їх, Самсон демонстративно закликає товариша показати свій “молодечий удар”. З’являється Бенволіо. Він наказує слугам заховати зброю і розійтися. Однак Тибальт, помітивши Бенволіо, заявляє, що йому “ненависний світ і слово “мир””. Бенволіо і Тибальт б’ються на шпагах. Прихильники обох будинків приєднуються до хуліганів. На площу виходять глави обох ворогуючих сімейств з дружинами. Вони гучно ображають один одного. Втручається князь. Він зупиняє “зрадників, вбивць тиші”, наказує “кинути шпаги з безславних рук” і велить Монтеккі і Капулетті з’явитися до нього для дачі свідчень.

Леді Монтеккі стурбована станом сина. Вона запитує Бенволіо, чому Ромео шукає усамітнення, уникає спілкування з батьками, не відповідає на запитання. Бенволіо обіцяє вивідати у нього його таємницю.

Бенволіо дізнається від Ромео, що той закоханий в Розалін. Бенволіо радить одному: “Дай волю і простір своїм очам – іншими полюбуйся”.

Капулетті розповідає Парису, що князь оштрафував його і Монтеккі. Паріс сватається до Джульєтти, але поки Капулетті відповідає на його пропозицію ухильно. Він радить Парису “порозумітися” з Джульєттою, і тоді через два роки батько оголосить її нареченою Паріса. Капулетті запрошує Паріса ввечері до себе на свято, де буде бал. Там молодий чоловік неупереджено зможе оцінити красу Джульєтти.

Слуга, якому наказано обійти зі списком усіх гостей Капулетті, випадково зустрічає на вулиці Ромео і Бенволіо і просить їх прочитати йому імена та адреси запрошених (слуга неписьменний). Ромео бачить у списку Розаліну і вирішує у що б то не стало проникнути під чужим ім’ям на бал, щоб подивитися на свою кохану. Бенволіо розділяє прагнення свого друга, але переслідує при цьому іншу мету: “У Капулетті будуть на балу найвизначніші красуні Верони”. Стало бути, Ромео зможе порівняти Розаліну з іншими дівчатами, і Бенволіо впевнений, що друг тут же забуде свою печаль.

Леді Капулетті оголошує Джульєтті, що за неї посватався молодий Паріс. Годувальниця і мати в один голос на всі лади розхвалюють нареченого – “не людина, а картинка”, “квітка, яких Верона не бачила”. Мати радить Джульєтті як слід придивитися до Паріса на балу, постаратися дізнатися його трохи краще. Джульєтта покірно погоджується, щоб доставити батькам задоволення.

Ромео, Меркуціо і Бенволіо з кількома рядженими і факельник стоять перед воротами будинку Капулетті. Ромео і раніше нарікає на свою нещасну долю за любов до Розалін. Йому здається, що він іде в гості не до добра, так як напередодні він бачив поганий сон.

Ромео, Бенволіо і Меркуціо в масках входять в залу, де танцюють гості Капулетті. Ромео бачить серед танцюючих Джульєтту, не може відвести від неї очей, запитує слугу, хто ця дівчина, але слуга не може дати відповідь. Ромео не знає, що перед ним – дочка Капулетті, заклятого ворога його сімейства. Ромео моментально забуває Розаліну, забуває своє нещастя і нарікання.

Переодягнений монахом, Ромео підходить до Джульєтти, цілує дівчину, вона цілує його у відповідь. Ромео дізнається у годувальниці, що Джульєтта – господиня дому. Він вражений, але не може боротися з пристрастю, яка охопила його. Ромeo не має наміру відступитися від Джульєтти тільки тому, що вона – Капулетті. Коли сама Джульєтта дізнається, хто поцілував її на балу і хто так сподобався їй, вона чудово розуміє, що в очах її батьків – “Ромео не жених”.

“Ромео і Джульєтта” Акт 2 короткий зміст

Почуття всепоглинаючої любові охоплює молоду пару. І Ромео і Джульєтта не можуть думати ні про що, крім як один про одного. Ромео, прокравшись в сад Капулетті, чекає, коли Джульєтта появиться на балконі своєї кімнати, щоб ще раз поглянути на ту, що потрясла його уяву.

Джульєтта з’являється на балконі. He бачачи свого коханого, дівчина розмовляє вголос сама з собою. Їй шкода, що Ромео носить прізвище Монтеккі, вона мріє, щоб він відрікся від сім’ї і зробив її своєю дружиною, щоб їй не бути більше Капулетті. Адже ім’я не головне, головне – сама людина.

Ромео знизу відповідає, що заради коханої він прийме нове хрещення. Його любов не зупинять ні висока огорожа, ні ворожість рідних Джульєтти. Для нього краще “смерть від їх ударів, ніж довгий вік без ніжності” Джульєтти.

Джульєтта просить юнака не брехати їй, не давати порожніх клятв.

Джульєтта просить Ромео, якщо він “вирішив одружитися не жартома”, на наступний день повідомити її служниці, коли і де відбудеться вінчання. Закохані довго не можуть розлучитися. Неодноразово попрощавшись, вони знову і знову повертаються один до одного. Нарешті Джульєтта, яку наполегливо кличе годувальниця, зникає.

Брат Лоренцо приносить в келію кошик сонної трави, з якої буде готувати цілюще зілля. Він розмірковує про те, що на світі все має сенс і все необхідне, бо все створено землею, “праматір’ю всіх порід”.

До Лоренцо приходить Ромео, просить ченця якнайшвидше повінчати його з Джульєттою. Лоренцо жартує над тим, як швидко Ромео забув про Розалін. Ho у юнака готова відповідь: він зволів Розалін Джульєтту, бо “та злоба, а ця – доброта”. Лоренцо погоджується виконати прохання юнака, бо в шлюбі Ромео і Джульєтти йому бачиться кінець боротьби Монтеккі і Капулетті.

Ромео зустрічає Бенволіо і Меркуціо. Tі дивуються, куди зник їх товариш напередодні ввечері, коли вони домовилися після балу у Капулетті йти разом. Ромео відповідає ухильно; він ще не знаходить сил повідати друзям про все, що з ним сталося за вчорашній вечір.

З’являється годувальниця. Їй треба поговорити з Ромео віч-на-віч з приводу вінчання. Ромео передає через неї Джульєтті, щоб та під будь-яким приводом прийшла до полудня на сповідь до ченця Лоренцо, який погодився повінчати закоханих.

Джульєтта з нетерпінням чекає в саду годувальницю. Вона рахує хвилини до приходу няні, лає її за повільність. Годувальниця передає їй слова Ромео, розповідає і про те, що вночі чоловік прийде до Джульєтти мотузяною драбиною.

Брат Лоренцо здійснює весільний обряд над Ромео і Джульєттою. Ромео просить Джульєтту знайти слова, щоб виразити почуття, які переповнюють його.

“Ромео і Джульєтта” Акт 3,4 короткий зміст

За площею йдуть Меркуціо, Бенволіо, паж і слуги. Бенволіо вмовляє Меркуціо піти додому: він передчуває, що сьогодні їм не уникнути неприємностей, тому що “всюди Капулетті”. Ho поки вони сперечаються, з’являється Тибальт. Він чіпляється до Меркуціо, задирає його. Спалахує сварка. Бенволіо з усіх сил намагається запобігти конфлікту, пропонує усамітнитися, обговорити виниклі “питання” з “холодною душею” і розійтися.

Ho тут Тибальт бачить Ромео. Ні за що на світі він не згоден піти без бійки. Ромео (який тепер родич Тибальта) спокійно пояснює, що не хоче сваритися з ним, що готовий пробачити його “сліпу злобу”, пропонує розлучитися друзями. Меркуціо, який поки не в курсі факту одруження Ромео, з презирством заявляє, що повинен кров’ю змити ганьбу Ромео.

Меркуціо оголює шпагу і кидається на Тибальта. Ромео всіма способами намагається розняти забіяк, кидається між ними. З-під руки Ромео Тибальт ранить Меркуціо і ховається зі своїми спільниками.

“Чума візьми сімейства ваші обидва!” – Вигукує вмираючий Меркуціо. Бенволіо веде його геть. Ромео відчуває свою провину за те, що його друг і родич князя так небезпечно поранений через нього, в той час як сам Ромео “мовчки зніс смертельну образу” – публічна образа від Тибальта, людини, яка годину тому стала йому рідною.

Бенволіо підходить до Ромео і оголошує йому, що Меркуціо помер. Торжествуючий Тибальт повертається. Ромео кидається на нього, щоб помститися за померлого друга, вбиває Тибальта і біжить геть.

Вбігають городяни, князь, Монтеккі, Капулетті. Бенволіо розповідає князю, що сталося. Леді Капулетті ридає над трупом племінника, вимагає справедливості і помсти. Князь, чиї родинні почуття теж постраждали (Меркуціо – його родич), повеліває негайно вислати Ромео з міста. Розсерджений князь накладає на Монтеккі і Капулетті, чий розбрат остаточно набрид йому, величезний штраф. Якщо ж Ромео знову з’явиться у Вероні, князь розпоряджається стратити його.

В саду Капулетті Джульєтта чекає вечора, коли вона знову побачить Ромео. Годувальниця розповідає Джульєтті, що Тибальт убитий, а Ромео вигнаний. Спочатку Джульєтта приймається корити Ромео за вбивство двоюрідного брата.

Тут Джульєтта, наче прокинувшись, осмикує себе. Її улюблений “для ганьби не народжений”, він прекрасна людина, чистий, щирий, а лаяти чоловіка – ницість з боку дружини. Для неї найстрашніше – не смерть двоюрідного брата. Ho якби щось погане сталося з Ромео, життя Джульєтти затьмарилось назавжди. Їй нестерпна думка про вигнання коханого. Годувальниця обіцяє знайти Ромео (він ховається у Лоренцо в монастирі) і привести його до Джульєтти.

Брат Лоренцо вмовляє Ромео непомітно виїхати з міста, перечекати, поки гнів князя пройде. Ho Ромео глухий до всіх його переконань. Він хоче мчати до Джульєтти, він марить нею, без неї йому немає життя.

Годувальниця приходить до келії Лоренцо, сповіщає Ромео про те, що Джульєтта жадає бачити його. Ромео в пориві благородства відрікається від своїх рідних і вихоплює шпагу, щоб заколоти себе (бо він доставив Джульєтті стільки страждань). Брат Лоренцо зупиняє юнака, сварить його за сльозливість і сліпоту вчинків, за те, що Ромео лає свій рід.

Лоренцо нагадує, що Ромео слід було б Богу дякувати за своє щастя. Він не убитий Тибальтом, його любить і чекає Джульєтта. Брат Лоренцо радить Ромео потихеньку відправитися до Джульєтти вночі, а вранці, до обходу варти, повернутися і негайно відбути до Мантуї, поки не випаде нагода оприлюднити їх шлюб і примирити сім’ї Монтеккі і Капулетті. Лоренцо обіцяє регулярно посилати Ромео до Мантуї звістки про Джульєтту зі своїм слугою.

Джульєтта весь час плаче, бо Ромео вигнаний. Батьки ж вирішують, що дочка побивається за покійним Тибальтом. Батько вважає, що Джульєтту треба чимось відволікти від сумних думок. Паріс, з’явившись в траурний день (похорон Тибальта) в будинку Капулетті, нагадує про своє сватання. Сам Капулетті обіцяє Парису руку Джульєтти, призначає весілля на найближчий четвер (через три дні) і розпоряджається повідомити про прийдешнє торжество дочці.

На світанку Ромео збирається йти з кімнати Джульєтти. Закохані не в силах розлучитися. Ромео обіцяє посилати дружині повідомлення з чужини, закликає її сподіватися на краще, запевняє, що муки розлуки послужать їм потім спогадом. Джульєтту мучать недобрі передчуття. Ромео зникає.

Леді Капулетті оголошує дочці, що через три дні у неї весілля з Парісом. Джульєтта гірко плаче, пояснюючи свою тугу болем втрати Тибальта. Мати обіцяє поквитатися з убивцею Тибальта, через вірних людей підмішати йому отруту в їжу. Джульєтта викликається сама скласти отруту, а за Паріса йти заміж відмовляється.

З’являється Капулетті. У нього не вкладається в голові, як наважилася дочка не послухатися його і не пишатися вибором батьків. Батько грубо лає Джульєтту. Його буквально зводить з розуму те, що його багаторічні клопоти з пошуку для дочки достойного жениха не увінчалися вдячністю і послухом з її боку. Капулетті загрожує вигнати Джульєтту з дому, позбавити шматка хліба і дає їй на роздуми два дні. Джульєтта благає мати заступитися за неї і відкласти шлюб хоча б на місяць, але мати непохитна. Батьки йдуть.

Джульєтта плаче на руках у годувальниці. Ta радить їй плюнути на чоловіка і вийти заміж за Паріса, тому що “новий шлюб затьмарить своїми вигодами колишній”, а “нинішній чоловік в так далеко, що це – як покійник, та ж користь”. Зміркувавши, що годувальниця їй більше не союзниця, Джульєтта посилає її до батьків: просити, щоб ті відпустили Джульєтту до сповіді в келію брата Лоренцо.

Паріс іде до Лоренцо, призначає своє вінчання з Джульєттою на четвер. Лоренцо намагається відмовити молодого графа від поспішного шлюбу. У Лоренцо Паріс стикається з Джульєттою, називає її дружиною. Джульєтта, прямо не відмовляючись від шлюбу, проте на питання Паріса не відповідає і всіляко уникає спілкування з ним.

Залишившись наодинці з Лоренцо, Джульєтта просить його зробити що завгодно, лише б відвернути її від ненависного шлюбу і допомогти возз’єднатися з Ромео. Лоренцо велить їй йти додому, дати батькові згоду на весілля, а в середу ввечері випити перед сном склянку зілля, яке дає їй Лоренцо. Воно занурить Джульєтту в такий глибокий сон, який буде не відрізняється від смерті. Рідні поховають її в сімейному склепі в труні без кришки (така фамільна традиція Капулетті). Тим часом Лоренцо викличе Ромео і разом з ним прийде в склеп. Потім Джульєтта прокинеться, і Лоренцо влаштує їм з Ромео втечу. Джульєтта безстрашно бере склянку і обіцяє в точності виконати його інструкції.

Під приводом, що їй треба як слід помолитися перед весіллям, увечері в середу Джульєтта вмовляє годувальницю залишити її на ніч у спальні одну. При думці про те, що монах міг дати їй випити справжню отруту, Джульєтту “пронизує легкий холод, і жах зупиняє кров”. Їй ввижається Тибальт, який насаджує Ромео на шпагу. Джульєтта п’є отруту “за здоров’я Ромео” і падає на ліжко без дихання.

Вранці в будинку Капулетті йдуть активні приготування до весілля. Нарешті годувальниця відправляється будити юну наречену, але повертається в сльозах. Звістка про смерть Джульєтти розноситься по дому. Капулетті у відчаї. З’являється Лоренцо, який готувався “вінчати Джульєтту і Паріса”, але тепер буде відспівувати її, а святковий обід “на похоронний церемоніал піде”.

“Ромео і Джульєтта” Акт 5 короткий зміст

Балтазар приносить Ромео до Мантуї звістку про те, що Джульєтта померла і лежить у фамільному склепі. Лоренцо віддав лист для Ромео, в якому він пояснював, що Джульєтта ще прокинеться від сну, братові Джованні, але тому виявилося не з ким відправити лист до Мантуї.

Ромео негайно збирається в Верону. Жити без Джульєтти Ромео не хоче, але прагне побачити її перед кончиною, хоч і мертву. Перед від’їздом його відвідує аптекар. Він приносить Ромео на його прохання отруту, один ковток якого вбиває людину миттєво і без мук.

Лоренцо дізнається від брата Джованні, що його лист до Ромео не було надіслано. Брат Лоренцо поспішно пускається до склепу Капулетті, по-тому що “з хвилини на хвилину Джульєтта може встати”. Лоренцо вирішує вкрити її у себе в келії, а поки все ж написати Ромео і викликати його з Мантуї. Лоренцо не знає, що Балтазар вже побував в Мантуї, і Ромео мчить у напрямку до Верони.

До гробниці Капулетті приходить Паріс зі своїм пажем, Паріс прощається зі своєю нареченою, прикрашає її труну квітами. Зачувши кроки, Паріс ховається.

З’являються Ромео з Балтазаром. Ромео відсилає Балтазара геть, пояснюючи, що хоче зняти з пальця дружини дорогий перстень. Однак Балтазар на всякий випадок ховається в кущах неподалік, щоб у разі чого прийти на допомогу, оскільки вид Ромео страшний.

Паріс зупиняє Ромео, заарештовує його (Ромео не має права бути у Вероні). Ромео намагається уникнути конфлікту, пояснює, що “сам готує над собою розправу”. Ho Паріс стоїть на своєму. Вони починають битися, і Ромео вбиває Паріса. Паж кидається кликати караул. Ромео вносить Паріса, це його передсмертне прохання, в склеп Джульєтти. Залишившись наодинці з Джульєттою, Ромео ридає над її бездиханним тілом.

Ромео припадає губами до лиця Джульєтти, щоб “закарбувати довгим поцілунком зі смертю свій безстроковий договір”. Ромео п’є отруту за свою любов і вмирає.

У гробницю входить брат Лоренцо. Він вже знає від Балтазара, що Ромео приїхав до Верони, не отримавши звісток від нього. Лоренцо бачить біля труни Джульєтти Ромео і Паріса. Він не відразу знаходить “ключ до розгадки цієї”.

Джульєтта пробуджується. Лоренцо з гіркотою пояснює їй, що зла сила попередила його дії. Він не дотримав своєї обіцянки. Ромео мертвий. Лоренцо квапить Джульєтту, вмовляє її залишити склеп. Він готовий допомогти нещасній прийняти чернечий постриг.

Джульєтта відмовляється виходити зі склепу. Лоренцо йде. Джульєтта бачить, що склянка, з якої Ромео випив отруту, порожня. Вона цілує чоловіка в губи, сподіваючись, що хоч крапля отрути залишилася на його вустах. Джульєтта чує чиїсь голоси. Це підходять до склепу сторожа, викликані пажем Паріса. Джульєтта дістає кинджал Ромео і заколює себе.

До склепу приходять, крім сторожів, князь і Монтеккі з Капулетті. Вони влаштовують упереджений допит Балтазару і Лоренцо.

Лоренцо розповідає князю, в чому була справжня причина загибелі молодих нащадків родин Монтеккі і Капулетті. Дружина Монтеккі теж померла: вона не винесла розлуки з сином. Князь з докором звертається до голів ворогуючих сімейств.

Капулетті і Монтеккі на могилі дітей потискують один одному руки, домовляються, що встановлять з чистого золота пам’ятник Ромео і Джульєтті. Всі видаляються, щоб разом сумувати. За словами князя, “повість про Ромео і Джульєтту залишиться найсумнішою на світі”.

Щоденники вампіра – відомий серіал, знятий за мотивами книги. Але хто автор, хто написав Щоденники Вампіра знають лише палкі прихильники цього серіалу.

Хто написав Щоденники вампіра

Автор Щоденники вампіра Ліза Джейн Сміт. Це серія романів, що вийшла в 1991 році. 10 вересня 2009 року на американському телеканалі CW стартував серіал, знятий за мотивами цих книг.

У Росії та Україні були опубліковані такі книги – “Пробудження” (2009), “Голод” (2009), “Гнів” (2010), “Воз’єднання темряви” (2010), “Повернення: Сутінки” (2011), “Повернення: Тінь душі” (2012); “Щоденники Стефана-1: Початок” (2011), “Щоденники Стефана-2: Жага крові” (2011), “Щоденники Стефана-3: Жадоба” (2012), “Щоденники Стефана-4: Різник” (2013) та “Щоденники Стефана-5: Притулок” (2013).

Аналіз твору “Момент” Винниченка – тема, ідея, жанр, герої, проблематика, сюжет, характеристика викладені в цій статті

“Момент” Винниченко аналіз твору

Літературний рід “Момент” : епос.

Жанр “Момент” : новела.

Тема “Момент” : історія короткої любові між революціонером і панною в ризи­кованій для життя ситуації.

Головна ідея “Момент”: оспівування почуття кохання; усвідомлення скороминущості щастя.

Головні герої “Момент”: революціонер, панночка Муся, контрабандист Семен Пустун.

Проблематика “Момент”

життя і смерті миті як частини вічності сенсу щастя людини порівняння природної сутності людини і моралі, нав’язаної суспільством

Сюжет “Момент”

Революціонер зустрічається з панночкою в клуні перед спланованим нелегальним переходом через кордон. Панночка так само тікає від переслідування поліції. Герой закохується в панночку – і чи­тач стає свідком народження й розвитку високого почуття. Молоді лю­ди переживають страшний, екстремальний момент: перебігаючи при­кордонну смугу під обстрілом, вони уникають смерті і як переможці святкують радість життя.

“Момент” характеристика

Історія кохання в новелі психологічно витончена, світла й прекрасна, але й печальна, адже герой новели залишається наодинці з мукою осиротілого щастя, яке спалахнуло було на мить (звідси й назва новели “Момент”) – і зникло разом із чарівною панною.

У цій новелі В. Винниченко використав увесь арсенал імпресіоніс­тичних засобів. Колористика твору концентрує в собі сонячні барви, лі­сову зелень, небесну блакить; багатство зорових і слухових образів уви­разнює пейзаж, творить тло, на якому розгортаються події в новелі. Штрихова імпресіоністична техніка передачі вражень головного героя (а розповідь ведеться від першої особи) ніби виплітає малюнок душев­ного стану закоханого. Усе навколишнє читач “бачить” і сприймає че­рез внутрішній світ головного героя.

Момент щастя – миттєвий: закохані тут же розлучаються навіки, адже щастя, за Винниченком, – це “свободна воля”, воля від тягаря й обов’язку, що є наслідком тривалих стосунків. Справжнє щастя – у миттєвому захваті.

У цій новелі чітко простежується доволі відверте протиставлення усталеної, традиційної моралі з її суворими, а то й пуританськими приписами природності й принадності душевних і тілесних поривань двох молодих людей. Емоційно звучить у новелі й піднесений, і мі­норний водночас апофеоз “великому, прекрасному процесу життя”, частка якого і ліс, і бджоли, і пташки, і “сплетені коханням метели­ки”, і юнак та дівчина, які ніби розчиняються в зеленому рухливому царстві природи.

Спалах почуттєвої любові в природі – момент, найвища точка бут­тя. Людина перетворює свято кохання на побутовий елемент щоден­ного життя. Звідси і рівень оцінки: “Щастя – момент. Далі вже бу­денщина, пошлість”. Ідеальну модель поведінки всього живого в при­роді Муся окреслює так: “Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання”. Пропозиція панни скористатися цією моделлю, перенісши її з рівня біологічного на рівень духовний {“наше кохання повинно вмер­ти зараз”), з розумінням сприймається героєм. Муся стає Дамою, а юнак благочестивим, шляхетним лицарем: “Я схопив краї її сукні, по­цілував і випустив”.

“Дорогою ціною” – повість М. Коцюбинського. Дія відбувається у 1834–1836 роках, коли вже була ліквідована Задунайська Січ і в Україні існувала панщина.

“Дорогою ціною” історія написання

Повість писалася упродовж 1899–1901 Рр. автор кілька разів переробляв її. Задумавши поважну повість, він змушений був частково обмежитися компромісом. Письменник переконався, що для епічного розмаху бракує сил його молодому талантові. Тому-то варіант, підготовлений до друку в листопаді 1901 р. та опублікований 1902 р. на сторінках “Киевской старины”, залишився нормативним, попри факт, що не все в ньому подобалося авторові.

Історичний матеріал, що зумовив написання твору “Дорогою ціною”.

Одним із секретів твору є його час. Час незвичайний. Події укладаються в невеличкі межі кількох тижнів, але за своїм змістом твір охоплює великий історичний відрізок – близько двох століть. Відкриваючи кожну нову часову площину, відображену у творі, читач усе глибше проникає в історію українського народ, її славетні й трагічні сторінки. Твір “Дорогою ціною” написаний у 1901 р. і надрукований у 1902 р.

Тому не випадково М. Коцюбинський з першого ж речення (“Діялося се в тридцятих роках минулого століття”) настроює читача на те, що розповідь ітиме про минувшину. Часова проекція спрямовує погляд в історію, її далеке й незриме, як перспектива на картині художника.

Що ж вимальовується на цьому живописному полотні? Початок ХІХ ст. позначений небувалим зростанням антикріпосницької, антифеодальної боротьби. Кріпаки і селяни, які віками страждали від надзвичайних економічних і політичних утисків, починають піднімати голову, протестуючи проти існуючих умов життя. Антикріпосницькі протести селян виявлялися в різних формах. Кріпаки спалювали садиби панів, псували знаряддя праці, вбивали панів, їх управителів, відмовлялися відробляти панові, навіть виступали із зброєю проти царських військ. Це був час Устима Кармалюка. Це була велика битва, що наближувала скасування кріпацтва, що й сталося в 1861 р.

Однією з форм протесту проти кріпаччини була втеча від свого пана. На початку ХІХ ст. це явище набуло масового характеру. Так, тільки в Київській губернії на березень 1816 р. налічувалось 25 тисяч селян-утікачів, які ховалися на території Донського та Чорноморського війська. В результаті таких утеч у деяких селах кількість кріпаків зменшилась удвічі, а то й більше. Царський уряд вживав усіх заходів для розшуку втікачів і жорстоко карав їх. Упійманим бунтівникам призначали від 1000 до 12000 ударів шпіцрутенами. Більшість не витримувала і гинула. А того хто вижив, міг чекати ще й Сибір. Тільки в 1822–1833 рр. за втечу було заарештовано і вислано в Сибір 12428 чоловік. Саме про такі події і розповідає М. Коцюбинський у творі “Дорогою ціною”, отже, вони мають історичний грунт.

Є у творі ще одна часова площина. І про неї письменник також говорить у вступній частині: “Ще недавно, вмившись в Умані власною кров’ю і накидавши в Кодні стіжок гайдамацьких голів, пан смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий інвентар – хлопа”. Мова йде, безперечно, про героїчну сторінку визвольної боротьби українського народу – Коліївщину.

У 70-х рр. XVIII ст. значна частина України перебувала під владою Речі Посполитої. Кордон Польщі доходив до Києва. Невдоволене подвійним – національним і соціальним – гнітом селянство піднімалося на повстання і виступало проти польсько-шляхетського уряду. В 1768 р. польський сейм, наляканий розмахом народної боротьби, змушений був прийняти постанову, яка забороняла поміщикам страчувати селян. Найбільш реакційна частина польських магнатів і шляхти була незадоволена змінами, що поліпшували становище некатолицького населення: 29 лютого 1763 р. в м. Барі на Поділлі магнати і шляхтичі створили конфедерацію – військове і політичне об’єднання, яке повинно було боротися за збереження їхньої необмеженої влади. Конфедерати закликали шляхту інших воєводств на розправу з українським населенням, яке боролося проти феодального і релігійного гніту. Гайдамацький рух, спрямований проти конфедератів, сколихнув майже всю Україну. Протест проти національної і феодальної неволі об’єднував селян у гайдамацькі загони. Повстання гайдамаків, яке налякало і царський уряд, було придушене в 1798 р. У селі Кодня на Волині, про яке згадує М. Коцюбинський у творі, розміщувався спеціальний суд, що засудив на смерть сотні гайдамаків. Згадуючи дитинство, Остап уявляє січових емісарів, що приїжджали до діда вербувати нові гайдамацькі загони. Пам’ять про Коліївщину надихає Остапа і на втечу від пана, і на подолання тих перешкод, які виникають на його шляху.

Чому ж письменник у 1901–1902 рр. звертається до подій столітньої і двохсотлітньої давності? Наближалися грізні роки першої російської революції 1905–1907 рр. Поширювалися селянські повстання за землю, за волю. У вихорі цих історичних подій знов оживали спогади про героїчну минувшину – Коліївщину, гайдамаччину, коли селянам, хоч і ненадовго вдалося здобути собі волю. Дорогою ціною діставалась вона. Саме цією назвою твору М. Коцюбинський наголошує на тому, що боротьба за соціальну справедливість ніколи не була легкою.