Category: Література

  • Шарль Перро біографія коротко

    Шарль Перро біографія скорочено на українській мові викладена в цій статті.

    Шарль Перро біографія коротко

    Шарль Перро – французький поет і критик епохи класицизму, відомий в основному як автор “Казок матінки Гуски”.

    Народився 12 січня 1628 року в Парижі в сім’ї парламентського судді. Був молодшим з семи дітей. Сім’я Перро намагалася забезпечити дітей хорошою освітою, тому у віці восьми років Шарль був відправлений у коледж на північ Франції. Однак юнак так і не довчився, вирішивши зайнятися юридичною кар’єрою. Але і це йому швидко набридло. Незабаром він став клерком у свого брата-архітектора, Клода Перро, який прославився як автор східного фасаду Лувру.

    Незважаючи на те, що Перро став плідним літератором, його художні твори майже не збереглися, за винятком казок. Перші твори письменника з’явилися в 1653 році. Це була поема в комічному стилі “Стіни Трої, або Походження бурлеску”. Слави вона поетові не принесла, але поклала початок його літературній кар’єрі. Ш. Перро користувався довірою державного діяча і фактичного правителя Франції після 1665 року – Жана Кольбера. Брав участь у створенні Академії наук, а також відновленні Академії живопису. Коли була заснована Академія словесності у 1663 році, Перро був призначений її секретарем.

    У 1672 році Перро одружився на 19-річній Марі Гішон, яка померла у 1678 році після народження дочки і трьох синів.

    Після смерті Кольбера (1683) він позбувся всього: місця секретаря та літературної пенсії.

    У 1697 році з’явилася збірка “Оповідання моєї матінки Гуски”, до якого увійшли 7 перероблених народних казок і одна казка, складена самим Перро. Ця була казка “Ріке-чубчик”, яка широко прославила письменника.

    Вважається, що саме Ш. Перро ввів жанр народної казки в “високу” літературу. За сюжетами його казок згодом були створені опери і балети.

    Помер великий казкар 16 травня 1703 року.

    Популярні казки Перро : “Попелюшка”, “Кіт у чоботях”, “Червона шапочка”, “Спляча красуня”, “Синя борода” і т. д.

  • Характеристика “Україна в огні”

    Кіноповість “Україна в огні” – один із найсильніших, найбільш вражаючих творів української літератури про трагедію народу в роки другої світової війни та й упродовж усієї своєї історії.

    Характеристика “Україна в огні”

    Саме Україна прийняла на себе перші удари загарбників; найстрашніші і найбільші битви, відбувалися на її полях, і вся вона палала у вогні та стражданнях.

    Ці картини з жалем і болем, а ще більше з жагучою ненавистю до ворогів змальовує автор: “Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми, підводами… Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці… Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней”.

    Повна розгубленість серед населення, розгубленість у військах перед раптовою залізною навалою… Сини Купріяна Хуторного, одного з героїв кіноповісті, стали дезертирами, повернулися додому і виправдовуються перед батьком: “У нас, тату, – генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла.. Розгубилися ми… Мости, тату, зірвані. Плавати не вміємо”.

    Письменник дошукується причин зрадництва і говорить про них у прямих авторських зверненнях до читача. Ці слова звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за виховання молоді: “У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного. 1 ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам’ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово “священна” не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі”.

    Про таку ахіллесову п’яту українського народу знають навіть вороги. Німецький офіцер Ернст фон Крауз говорить своєму синові: “Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть з ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова “нація” остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них. так багато зрадників…”

    Війна підняла на ноги всю Україну. Тисячі біженців, перевалено жителів міст, їхали на схід. А селяни, прив’язані “тисячолітніми узами до землі”, не могли всі виїхати, тому дивилися услід від’їжджаючим і говорили: “А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було! Щоб вони бігли й не переставали! Та нащо ж їх везуть машинами? Може б, машини та на щось інше пригодилися!”

    Ті, що їхали в тил, питали один одного: “Слухайте, чому вони не тікають? Ви бачите? Вони не тікають? – Ну, ясно. Чого ж їм тікати? Вони ждуть німців”.

    Так розколювалася нація зсередини, і це ще один із трагічних наслідків війни, який переживатиме народ ще довгі роки по війні. А з наближенням фронту іще більше поглибилася прірва між тими, хто їхав у тил, і тими, хто йшов чи залишався: “Пролітали вантажні машини різних снабів, зоєнторгів, управлінь, постачань. Холодні, злі шофери, здавалось, не. бачили нічого на дорозі. Не бачили й пасажири. Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, скука формалізму, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених”.

    Але найстрашніше було те, що “державні діячі середньої руки”, втікаючи самі, звинувачували інших у паніці, приховували правду. Василь Кравчина, почувши розмову голови виконкому одного містечка Н. Лиманчука з двома дівчатами про відступ, з гіркотою вигукнув їм: “Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф,- показав Василь на голову,- що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту”.

    Так і сталося потім з героїнею твору – Христею й сотнями інших дівчат, яким довелося пройти всі кола фашистського пекла, а потім ще й постати перед судом холодних та бездушних “незгораємих шкафів”, які вирішили, що саме вони – провідники державної політики, лінії партії.

    Довгою, дуже довгою була війна. І крові пролилося багато, як зазначає письменник, “більше ніж би могло пролитись. І страждань”.

    Автор показує усю глибину народного горя в окупації – довелося й орати замість коней та волів, і віддавати цвіт нації – найкращих, юнаків та дівчат – у Німеччину на каторжні роботи, зазнавати принижень, гинути у вогні пожеж, під дулами фашистських автоматів, на шибеницях. Ось лише один з таких страшних епізодів, змальованих у кіноповісті. Ернст фон Крауз, переслідуваний партизанами, погано спав. А розплата за це була страшна: “Сотні нещасних людей, розстріляних, покалічених, з вирізаними на грудях і на лобі зірками, згоріли тієї ночі в селі, замкнуті в палаючих клунях і церквах. Розплатилися за німецький хворобливий сон тяжкими муками у вогні українські діти”.

    Невблаганна війна не раз і не двічі прокочувалася українською землею, збільшуючи число жертв і розруху. Автор подає зловісний пейзаж, від якого стає, моторошно: “Димом сходили обрії. Вогняні вали з громом і гуркотом не один раз перекочувалися із сходу на захід і з заходу на схід. Мертві танки чорніли на полях грізними своїми тушами, неначе вимерлі страховища в пустелі. І куди не поїхати, куди не піти,- всюди несло духом непохованого людського трупу. Міновані нескошені поля були сповнені зловісних таємниць”.

    А якою стала улюблена Довженкова ріка! “Вона була збещена, згвалтована і спотворена ворогами.

    Вода текла в ній каламутна й кривава, з дохлою рибою, трупами й іншими останками страждань… І грязь, і каламуть, і кров у річці, і смерть! Це була вже не річка, а стік нечистот”.

    Безмірною була трагедія простих, рядових наших воїнів, які прийняли на свої плечі увесь тягар битви за рідну-землю. Цих боїв не витримували ні звірі, ні птахи, ні плазуни: “Такий страшний був світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти бій…”

    Опис бойових дій займає у Довженка кілька сторінок. Але це біль зраненого серця, це крик душі: “Люди, схаменіться!” Побачене, відчуте й пережите письменник пропускає через призму мистецького сприйняття і з великим талантом подає читачам: “Повітряні хвилі й буйні завихрення од пролітаючих великих снарядів і вибухів мін зривали людей з землі, крутили їх угорі, як осінній лист, і кидали на землю.

    Все повітря прийшло в шалений рух, все воно, вся атмосфера звучала, ревла, вибухала, крякала і гриміла тисячами громів, повітря горіло. На бійцях загоралися сорочки.

    …Сім раз сходилися бійці з противником. Сім найтяжчих німецьких атак одбили вони вщент, в порох, в дим. Тридцять шість ворожих танків палало вже перед ними і позносило до неба грізну їхню славу. Трупу ворожого лежало між танками множество”.

    І таких смертельних боїв було безліч, а закінчувалися вони найчастіше одним:

    “Все віддали. Все до останньої нитки. Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на. всю силу. Не мудрували, не ховались по резервах і тилах, не обростали родичами на простих своїх артилерійських постах. Не видушували з малих своїх талантів великої користі, …не любили виставлятися напоказ ні в цілому вигляді, ні в пораненому, ні в яких доблестях…”

    Автор накиває цих героїв поіменно, а за ними постає весь героїчний народ, який грудьми захистив землю від фашистської орди.

    У цьому списку, відповідно до історичної правди, ми бачимо не лише прізвища українців, а й росіян, грузинів, представників різних національностей, усіх, хто плечем до плеча воював проти німецько-фашистських окупантів. Тому безпідставним видається звинувачення О. П. Довженка в націоналізмі (в гіршому розумінні цього слова).

    Письменник захоплюється мужністю своїх героїв, прославляє їх подвиг у віках, хоч серце його при цьому обливалося кров’ю за марно втраченими силами і життями.

    “Як билися люди! Немов цілі століття незламної упертості і бойових щедрот розкрилися раптом в Вернигорах, Труханових, Вовках і Якимахах. Рідна батьківська земля умножила їх гнів і силу бойового запалу. Вони немов уросли в землю, і коли німці були вже зовсім близько, вони встали як один і пішли в атаку якраз проти середини грізного німецького валу”.

    Отже, письменник у кіноповісті “Україна в огні” з переконливою прямотою і великою художньою майстерністю розкрив трагедію українського народу в найбільшій світовій війні. Висновок у читачів може бути лише один – таке не повинно повторитися!

    Але не тільки війна в полі зору художнього дослідження письменника. Він з усім жаром серця, чутливого до несправедливості, засуджує більшовицьку концепцію класової боротьби. Саме ця теорія, впроваджувана в практику, породила репресії, страх людей, недовіру один до одного, моральне спустошення душі, догматизм і бездуховність. Прикладів цього ми знайдемо в кіноповісті чимало.

    Ось прокурор партизанського загону Лиманчук дізнався, що партизани захопили в полон жінку італійського офіцера Пальми Христю. Він дуже зрадів (?!) і відразу заочно присудив її до розстрілу як підлу зрадницю вітчизни. Лиманчук “недавно прибув до загону з Великої землі з високою місією чинити в самому пеклі боротьби справедливий суд над підлими відступниками, запроданцями, націоналістами-душогубами та іншим пропащим людом. Він був людиною великої кришталевої чесності і такого ж душевного холоду, який помагав йому не втрачати, як він казав, лінії ні за яких обставин…” Хоч перед цим ми бачимо цього “незгораємого шкафа” втікаючим. І при цьому він звинувачує дівчат у паніці, обманює й заспокоює, що місто ніколи не здадуть. Тепер він “чистий”, а ті, хто побував в окупації,- ні.

    Жертви війни, мучениці, як Христина Хуторна, правомірно задають питання своїм суддям: чому ж вони виросли не горді, не достойні і не свідомі? І самі ж дають відповідь, що до війни “міряли дівочі… чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові…”, не дбаючи про виховання гідності та духовний розвиток.

    Цікавий напружений діалог Лавріна Запорожця і Максима Заброди на колючому дроті концтабору. Обидва вони українці, але між ними прірва: розкуркулення, страждання на чужині, голод і холод Сибіру з одного боку та віра в справедливість ідей “вождів пролетаріату” з другого.

    Україна – єдина в світі країна, де не вивчають як слід історію власного народу, де люди не знають і не шанують своїх героїв. То ж звідки взятися патріотизму, відданості й мужності в людині-безбатченкові? Ось на цьому наголошує письменник. Він вірить, що такі жорстокі уроки історії не пройдуть даремно.

    Незважаючи на жахливі картини боїв і страждань, змальовані автором, кіноповість “Україна в огні” залишає якесь світле враження. Може, завдяки тому зворушливому сімейному мотивові, що нагадує Шевченкове “Садок вишневий коло хати…”. О. Довженко показує багату на дітей і щасливу довоєнну родину Запорожців, яка дружно співає улюблену материну пісню “Ой, піду я до роду гуляти. А у мене увесь рід багатий…”

    На чолі роду – голова колгоспу Лаврін Запорожець. Мати Тетяна Залорожчиха – центр родини, її душа. Сини: Роман – лейтенант прикордонних військ, Іван – артилерист, Савка – чорноморець, Григорій – “майстер урожаю”, Трохим – рільник, щасливий батько п’ятьох дітей. А ще “дочка Олеся – всьому роду втіха. Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень”. І пасічник дід Дємид, колишній чорноморець, з “божественною білою бороцою”, якому “хочеться їхати в чисте поле літа доганяти”.

    Дружну, роботящу родину розсіяла війна. У перші ж дні вона забрала життя в сміливого, але нерозважливого Савки, поранила матір, кинула у вир боїв синів. Батька Лавріна Запорожця чекало гірше за смерть – звинувачення у зрадництві, бо він на прохання громади став старостою. Примушував людей орати землю, тягнучи ярмо замість коней – щоб зліші були, не корилися ворогові та йшли в партизани. Склав список найкращих сільських парубків та дівчат для відправки в Німеччини, додавши при цьому знак партизанам, які могли визволити молодь. Селяни вирощували хліб, худобу, але все це десь зникало. Лаврін хоч таким чином виконував, священний обов’язок боротьби із фашистськими зайдами. Але знайшовся зрадник – і ось уже Запорожець за колючим дротом концтабору. Сила любові до життя і ненависті до ворогів допомогла йому разом із товаришами звільнитися. Але що ж далі? А далі – страшне. І у своїх, у партизанів, які знали лише зовнішній бік справи, що цей чоловік – староста, він – зрадник. Свідків немає – уся Тополівка згоріла. За всі свої страждання, за свій патріотизм і добрі справи Лавріна чекає лише ганебна смерть запроданця. Така неприкрита правда життя. Тільки випадок рятує цю мужню людину від смерті – приїжджає з-за Дніпра його син Роман, командир партизанського загону.

    Не оминула й дочки Олесі лиха година, поносила по німецьких полонах. І хай ніхто не питає, якою ціною добралася вона додому. “Вона була вже не красива не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди”. Її врятувала “мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність”.

    Закінчується кіноповість так, як і починається – щасливою зустріччю хоч і поріділого, але багатого на красивих та сильних людей роду Запорожців. Знову лунає улюблена материна пісня, хоч і без неї (мати загинула разом зі своїм селом). Тепер уже Олесі, як хранительниці роду, доводиться проводжати на війну свій рід: “А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи”.

    Отже, рід залишився жити, і це глибокий довженківський символ безсмертя українського народу.

    Про жіночі образи твору дуже проникливе написав відомий літературознавець Б. Степанишин.

    Усе краще, що є в українському етносі, Довженко втілив у величних, прекрасних образах жінок. Зауважимо: всі вони трагічні і всі уособлюють та конкретизують загальний образ України. Це їй берегиня роду -.Тетяна Запорожчиха, і її дочка Олеся, Христя Хуторна, Мотря Левчиха й інші.

    Усі жінки змальовані автором з великою симпатією, та Олеся найближча його серцю: мабуть, це його ідеал української дівчини. Красива і чепурна, невсипуща в роботі і скромна, цнотлива й співуча. Олеся “співала так голосно і таїс прекрасно, як не снилось, ні одній припудреній артистці”. Взагалі була “вона тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброго, роботящою і бездоганно вихованою чесним родом”. Велика патріотка своєї нації, Олеся глибоко переживає всенародну біду – окупацію. Вражена нападом фашистів, притуливши руки до грудей, вона чисто по-жіночому вигукує: “Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами?” З “нами” – це з родом, рідним селом, усією Україною. Вважаймо, що цей вигук болю вустами Олесі вирвався з грудей всього українського народу.

    Є в повісті незвичайно смілива сцена, не властива українській літературній і моральній традиції, коли Олеся, не бажаючи бути погвалтованою кимось з окупантів, свідомо пропонує себе першому з наших воїнів, що відступають (ним виявився Василь Кравчина). Треба бути великим майстром художнього слова та ще й неабияким психологом, щоб не збитись у цій сцені на голу еротику чи фальшиву сентиментальність. Опис ночі-зустрічі Олесі і Василя займає понад чотири сторінки, і це чи не найкращі, найпоетичніші сторінки повісті. Перша ніч незайманих дівчини і парубка, в яку вони перед Богом і собою стали чоловіком та жінкою, описана в народному, пісенному дусі.

    Багато освідчень у коханні і у вірності шлюбу дала нам класична і сучасна українська література, але таке ми почули вперше.

    Не випадкове ім’я головної героїні. Незвичайно сильні українські жіночі характери під таким же іменням Олеся були в П. Куліша, Б. Грінченка, А. Чайковського та інших прозаїків і поетів України.

    Усі жіночі образи повісті трагедійні, а образ Христі Хуторної серед них – найтрагічніший, бо її привселюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера.

    …Коли Христю вели на жахливе незаконне судилище, “вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати. Земля невблаганно тягла її до себе”.

    Відвертість Христини збивала прокурора з пантелику. На запитання: “Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь?” – …Христя з гідністю каже: “Я знаю, що не вийти мені звідси живою… Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний… Яка я повія? Мучениця я. Сльозами проводжала вас, сльозами і стрічаю. Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі ви міряли наші чесноти на трудодень і на центнери бурякові? Націоналістка я? Яка там?

    Я не признала вас за свого суддю: я пам’ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор, а ви лаялись так голосно й гидко. Я плакала тоді і, плачучи, запитала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам’ятаєте, що ви мені сказали? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія і стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуєте смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чим ви можете покарати мене?”

    Так з підсудної Христя стала обвинувачем свого судді й силою народної правди засудила його до вічної ганьби як людину Несправедливу, брутальну й глибоко аморальну, як прокурора окупаційного режиму.

    Олеся і Христя – два основні компоненти образу України: перша – її поетична душа, а друга – її трагічна доля.

    Виразність і емоційність образів дівчат посилює материнське слово-плач.

    “Донечко моя, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми і ранішніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая наруга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія, голубонько моя…” – тужила Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє перед від’їздом на примусові роботи в Німеччину.

    Читаючи це хвилююче материнське напучування, що так зворушує серце, ми вчуваємо з сивої, тисячолітньої давнини прадавні наші українські плачі: від плачу Ярославни до сучасних “плачів” Оксани Лятуринської і Тодося Осьмачки.

  • Що Геродот писав про скіфів?

    Що Геродот писав про скіфів? Геродот описав все життя скіфів, його “Історію” досить цікаво читати, адже так дізнаєшся як раніше жив народ скіфів.

    Що Геродот писав про скіфів?

    Геродот про населення Скіфії

    Скіфи-хлібороби сіють хліб не для власного вжитку, а на продаж… Ці племена живуть… на захід від Борисфену.

    На схід від цих скіфів-хліборобів, за річкою Пантікапом, живуть уже скіфи-кочовики, які нічого не сіють і не орють… Ці кочовики на схід займають обшир на чотирнадцять днів дороги.

    [На південний схід] простягається країна, що називається царською, і скіфи, які в ній живуть, найхоробріші та найчисленніші, і вони вважають інших скіфів своїми невільниками.

    Геродот писав, що скіфи-землероби вживали як ліки (крім злакових) цибулю, часник, коноплі, березовий сік, подорожник, корінь алтеї, хрін, редьку, щавель, льон, дьоготь, а також зміїну отруту. Для бальзамування трупів вони використовувати ладан, купер, селеру, аніс і деякі хімічні речовини.

    Геродот про побут скіфів

    Скіфи, писав Геродот: “… не засновують ні міст, ні укріплень, але всі вони будучи кінними стрілками, возять свої будинки з собою, отримуючи прожиток не від луки, а від розведення домашньої худоби…”

    …живуть вони в кибитках, з яких найменші бувають чотириколісні, а інші – шестиколісні. Вони цілком закриті цупким матеріалом, виготовленим з вовни, і зроблені подібно до будинків: одні з двома, інші – із трьома відділами; вони непроникні ні для води, ні для снігу, ні для вітрів. У таких кибитках перебувають жінки, а чоловіки їздять верхи; за ними йдуть отари овець, стада корів і табуни коней. На одному місці залишаються стільки часу, доки вистачить трави для худоби, а коли її обмаль, переходять в іншу місцевість. Самі вони їдять варене м’ясо та “іпаку” (сир з кобилячого молока), п’ють кобиляче молоко.

    Геродот про релігію скіфів

    …Богів вони шанують лише таких(1): найбільш за всіх – Гестію, потім Зевса і Гею, яку вважають за дружину Зевса. Після цих – Аполлона, Афродіту, Уранію і Арея. Цих богів шанують усі скіфи, а ті, що називають їх царськими скіфами, приносять жертви ще й Посейдонові. Скіфською мовою Гестія називається Табіті, Зевс, дуже правильно на мою думку, називається Папай, Гея називається Апі, Аполлон – Ойтосір, Афродіта Уранія – Аргімпаса, а Посейдон – Тагімасад. Статуй, жертовників і храмів вони за звичаєм не споруджують, за винятком Арея(2): для нього вони це роблять.

    Жертвоприношення всі вони роблять однаково під час усіх свят у такий спосіб(1). Жертовна тварина стоїть із двома зв’язаними передніми ногами, а жрець стоїть позаду від тварини, тягне за кінець мотузки, перекидаючи тварину, коли та падає. Він звертається до божества, якому приносить жертву, а потім обкручує навколо шиї тварини зашморг, устромляє в нього ціпок, крутить у всі боки і так задушує, не запалюючи вогню, не посипаючи борошном і не роблячи зливань. І коли – він вже задушить тварину і обдере шкуру, починає куховарити.

    Оскільки в скіфській землі не вистачає дров, то тамтешні мешканці вигадали ось що, щоб варити м’ясо. Коли вони остаточно обдеруть шкуру тварини, знімуть м’ясо з кісток, потім, якщо вони мають казани, а тамтешні казани дуже нагадують лесбоські кратери, лише вони далеко більші за них, кидають в них м’ясо і після цього розпалюють під казаном кістки жертовних тварин і варять м’ясо. Але коли вони не мають казанів, то закладають усе м’ясо в шлунки тварин, наливають туди води і під шлунками запалюють кістки. Вони горять дуже добре, а в шлунках уміщується все м’ясо без кісток. І в такий спосіб сам бугай варить своє м’ясо, а також і всі інші тварини кожна варить своє м’ясо. Коли звариться м’ясо, тоді той, що приносить жертву, як присвяту богові, кидає перед собою якусь частину м’яса і тельбухи. Приносять вони в жертву й інших тварин і переважно коней

  • Роберт Бернс хронологічна таблиця

    Роберт Бернс – шотландський поет, фольклорист, автор численних віршів і поем, написаних на так званому “рівнинному шотландському” та англійською мовами. Роберт Бернс хронологічна таблиця життя і творчості викладена в цій статті.

    Роберт Бернс хронологічна таблиця

    25 січня 1759 – народження Роберта Бернса, в графстві Ейршир, в сім’ї селян.
    1765 – Роберт з братом вступають до школи.
    1766 – переїзд на ферму Маунт Оліфант.
    1774 – Роберт пише перші вірші.
    1777 – переїзд на ферму Лохлі.
    4 липня 1781 – посвячений у Братство Вільних Каменярів у ложі Св. Девіда № 174, Тарболтоне.
    1784 – смерть батька, переїзд в Моссгіл.
    1785 – Роберт знайомиться з Джин Армор, написані “Веселі жебраки”, “Польові миші” і багато інших віршів.
    1786 – Бернс передає права на ферму Моссгіл братові; народження близнюків; поїздка в Единбург.
    1787 – одружився з Джин Армор, своєю першою коханою, у них народилося п’ятеро дітей.
    1787 – прийом поета у Велике Ложе Шотландії; виходить перше Единбурзьке видання поем; поїздки по Шотландії.
    1789 – робота акцизним.
    1792 – призначення до інспекції порту.
    1793 – другий Единбурзьке видання віршів у двох томах.
    Грудень 1795 – Бернс знаходиться у важкому стані, можливо, пов’язаному з видаленням зубів.
    21 липня 1796 – поет помер у 37 років. Кінець життя він провів у великій нужді.
    25 липня 1796 – похорон, в цей же день народився п’ятий син Бернса – Максвел.

  • Вірш Лесі Українки “Конвалія”

    “Конвалія” вірш Лесі Українки та аналіз вірша Лесі Українки “Конвалія” викладено в цій статті.

    Леся Українка “Конвалія” аналіз

    Коли Лесі було тринадцять років, з’явився її перший друкований вірш… “Конвалія”.
    Вперше надрукований був в журналі “Зоря”.

    У вірші “Конвалія” Леся Українка розкриває силу життя природи. Байдуже, навіть жорстоке ставлення людей до життя цієї невеликої ніжної рослинки, бо ж знищила людина її для хвилевої втіхи. (Людяність, любов до природи)

    Тема “Конвалія”: Авторка показує зневажлива ставлення до тендітної конвалії багатої панночки; хоче щоб панночка була покинута своїм коханим, як конвалія покинута нею.

    Ідея “Конвалія”: уславлення ніжної краси природи:щастя не може бути вічним “недовго й ти моя панно, будеш утішатись”.

    Основна думка “Конвалія”: Нешанобливе, зверхнє ставлення панів до простих людей.

    Вірш Лесі Українки “Конвалія”

    Росла в гаю конвалія
    Під дубом високим,
    Захищалась від негоди
    Під віттям широким.

    Та недовго навтішалась
    Конвалія біла, –
    І їй рука чоловіча
    Віку вкоротила.

    Ой понесли конвалію
    У високу залу,
    Понесла її з собою
    Панночка до балу.

    Ой на балі веселая
    Музиченька грає,
    Конвалії та музика
    Бідне серце крає.

    То ж панночка в веселому
    Вальсі закрутилась,
    А в конвалії головка
    Пов’яла, схилилась.

    Промовила конвалія:
    “Прощай, гаю милий!
    І ти, дубе мій високий,
    Друже мій єдиний!”

    Та й замовкла. Байдужою
    Панночка рукою
    Тую квіточку зів’ялу
    Кинула додолу.

    Може, й тобі, моя панно,
    Колись доведеться
    Згадать тую конвалію,
    Як щастя минеться.

    Недовго й ти, моя панно,
    Будеш утішатись
    Та по балах у веселих
    Таночках звиватись.

    Може, колись оцей милий,
    Що так любить дуже,
    Тебе, квіточку зів’ялу,
    Залишить байдуже!..

  • Вірші про майдан

    УКРАЇНА ПОЧИНАЄТЬСЯ З НАС!!!
    Не крадіть, Не смітіть, Не давайте хабарів і не беріть, Не руйнуйте, а будуйте! А БУТИ УКРАЇНЦЕМ – ЦЕ ГОРДІСТЬ!!!

    Вірші про майдан

    О! Скільки люду… Весь Майдан вирує,
    Людським емоціям – ні краю, ні кінця.
    Народ піднявся, силу й правду чує,
    Немає лиш гвинтівки й топірця.
    Він ще по-людськи правди вимагає,
    По доброму, без кровопролиття.
    Бо добре жити кожен право має
    І йти щасливо в світле майбуття.
    Народ почути треба й поважати,
    І поступати так, як він велить.
    Щоб потім ні за чим не жалкувати,
    Відчути серцем історичну мить.
    Щоб зберегти людей і Україну,
    І повести до світлої мети.
    А не вести усіх нас до загину,
    З народом завжди треба в ногу йти.

    Кров”ю рясно скроплена країна,
    Згарищем в столиці став Майдан.
    Рветься серце від жалю за сина,
    Що загинув в боротьбі за правду там.

    Маріїнський парк стоїть в зажурі…
    Всюди барикади, дим, вогонь.
    Наші хлопці гинуть там, на мурі,
    Сиротять синів своїх і донь.

    Вічна пам”ять павшим за СВОБОДУ!
    Наш уклін від сліз солений до землі!
    Ви-сини-герої із народу
    За Вкраїну склали голови свої.

    Із протестом вийшли навіть діти,
    Наші чоловіки і брати,
    Бо докермувалися бандити,
    Довели до ручки іроди!

    Безліч там запроданців у Раді
    І керміє Україною-ТИРАН!
    Кожен з них причетний є до зради,
    А країна стогне вже від ран!!!

    Курс безглуздий в кожній галузі відчутний,
    Україною занепад повний йде!
    Розпач в душах у населення присутній:
    “Влада просто геноцид такий веде!”

    МИ ТЕРПЛЯЧА НАЦІЯ, СПОКІЙНА,
    АЛЕ Є МЕЖА ВСЬОМУ! І БУДЕ КРАЙ!!!
    І ТОМУ, ХТО ГНОБИТЬ НАС ПОСТІЙНО
    ПЕКЛОМ МАТІНКА-ВКРАЇНА СТАНЕ ХАЙ!!!!

    © Ірина Тарнавська

    Ми всі хотіли жити у Європі,
    Ми прагнули в країні змін,
    Та влада почала чинити опір,
    І не бажала йти до перемін.

    В серцях у кожного ще жевріла надія,
    Ми європейці – нам в Європу шлях!
    Та влада вирішила, що майбутнє це – Росія,
    І розпочався в Україні жах!

    Протести починались дуже мирно,
    Студенти вийшли на майдан,
    Вони стояли на своїм настирно,
    Казали – досить з нас кайдан!

    Чи думали ці хлопці та дівчата,
    Що їх чекає кров, насильство, жах,
    Вони вже далі не могли мовчати,
    А будували до Європи шлях.

    Їх плани й мрії захотіли зруйнувати,
    Нахабно і підступно, з-за спини,
    “Беркут” отримав наказ – розігнати,
    І втілились в реальність всі кошмарні сни.

    Пролилась кров – кричали постраждалі,
    Та “Беркут” бив усіх – старих, малих,
    І ми сказали – досить, так не можна жити далі,
    Ми натерпілись бід вже немалих.

    І тут народ повстав, неначе по команді,
    Всі на майдан! Усі до боротьби!
    Щоби протистоять оцій донецькій банді,
    І показати, ми – народ, а не раби!

    Вірш про боротьбу України за краще майбутнє

    Боротьба. Сором з душ утікає.
    Так, що аж небо палає.
    Закривають людям на правду очі.
    Щоб не знали, що у Києві щоночі
    Затикають правді рота,
    Закривають до столиці ворота.
    Отямтеся ж, земляки!
    Нашу країну будували діди.
    Вогняна тепер, Україна має цвісти.
    І не потерпить вона кривавої війни!
    Постріли зброї. У столиці пекло.
    Поміж братами боротьба запекла.
    Безрука влада країну руйнує.
    Люд на майдані барикади будує…
    Отямтеся ж, земляки!
    Україна-для наших дітей НАВІКИ.

    Майдан Присвячується всім загиблим, пораненим та безвісти зниклим в боротьбі за вільну Україну. Що сталося на майдані, у нашій столиці? Зібралося стільки людей тут, що страшно дивитись. Залишили свої діти, матусі і хати… Поїхали до Києва, на Майдан стояти. Не спинили вас ні холод, ні Різдво Христове Зібралися ви на площі добиватись ВОлі Споконвіків Україну вороги гнобили, Убивали, грабували, батогами били. Наші діди й прадіди теж кров проливали, Щоб їх діти і онуки Україну мали. Та не за цю Україну, боролися предки, Не за злодюгів безличних, що не мають честі Ми теж любим Україну, за неї страждаєм, Тому що злих і поганих політиків маєм Не думали ви ніколи, що треба зробити, Щоб люди України могли краще жити Золоті у вас хлібини Та й золоті бані, Але серце скамяніле Та й руки кроваві Не маєте ні сорому, Й совісті людської Довели ви україну До пролиття крові Коли мирні українці На площоі стояли, Не думали й не гадали, Щоб по них стріляли. Народ хотів лиш добитись, Щоб його почули, Скільки бідних і голодних, А про них забули. Та на жаль їх не почули, Й не хотіли знати У відповідь на мовчання Почали стріляти. Коли матері чекали дітей у домівці, То їх діти вже лежали мертві на бруківці. Нехай Бог тих покарає За тяжку провину, Що відняли у матері єдину дитину. Не для того їх ростили, Та й ночі не спали Щоб політики прокляті Життя відібрали. Коли прийде весна в Київ Зацвітуть каштани, Кого вбили на майдані – вже ніколи не встане. Розігнали псів ви лютих Та й всю їх родину Та не одну сиротою Лишили дитину. Як ішли ви із домівок, навіть не прощались Ви пішли, щоб повернутись, Та безвісти пропали Стоїть стіна на майдані, Покрита вінками Та не висхнуть очі від сліз, У жодної мами. Свідчать камені і квіти, що то не приснилось. Дай же Боже, щоб ніколи, Це не повторилось Стихли постріли на площі, Та й затихли люди, Та ніколи що тут було Ніхто не забуде. Як померла наша молодь, Що нас захищала, Слава нашій Україні і Героям Слава! лютий 2014р.

  • Загадки про маму і тата

    Загадки про маму і тата українською мовою – використовують для конкурсів, в навчанні, вони допомагають розвити логіку, вчать швидко думати. Загадки про маму і тата українські Зібрані в цій статті, рівень складності у них теж різний, деякі складні, деякі простіші.

    Загадки про маму і тата

    Загадки про тата

    Хто усіх нас захищає,
    Матінці допомагає?
    З ним нічого не боюсь,
    Здогадались? Це… (татусь)

    Сильний, добрий, справедливий,
    біля нього ми щасливі.
    Знає, вміє він багато.
    Гордимось, бо це наш… (тато.)

    Загадки про маму

    Найрідніша, наймиліша,
    Всіх вона нас пестить, тішить,
    Завжди скрізь буває з нами.
    Відгадайте: хто це? (Мама)

    Хто нас, діток, міцно любить?
    Хто нас ніжно так голубить?
    Як ми хворі – цілі ночі
    Не стуляє свої очі.

    Хто для нас пісень співає,
    Хто в негоду забавляє.
    Гарні нам дає ляльки
    І розказує казки? (Рідна матуся)

    Ніжна, лагідна і мила,
    На цей світ нас народила.
    Я до неї пригорнуся,
    Це ріднесенька… (матуся)

    Жанна Вовк

  • Cимволіка назви “Ляльковий дім”

    Чому саме така назва “Ляльковий дім” у пєси Ібсена мабуть зрозуміє кожен прочитавши її.

    Cимволіка назви “Ляльковий дім”

    П’єса Генріка Ібсена “Ляльковий дім” (“Нора”) була написана в 1879р. Вона відноситься до соціальної драмі, яка піддає нещадній критиці духовний стан норвезького суспільства. Даний напрямок у творчості письменника отримав назву “нової драми”.
    Назва “Ляльковий дім” не випадкова. Хоча спочатку Ібсен назвав п’єсу “Нора” – по імені головної героїні – згодом п’єса була ним перейменована в “Ляльковий дім”.

    Назва “Ляльковий дім” Має символічний характер, вона символізує, на мою думку, крихкість, хиткість сімейного щастя в багатьох сім’ях. Генрік Ібсен хотів в творі “Ляльковий будинок” зобразити людський будинок фальшивих цінностей, за якими криються егоїзм, духовна порожнеча. Ця проблема і прихована в самій назві твору. Навіщо намагатися зберегати несправжнє, те, чого вже не повернеш.

    Генрік Ібсен виступає за щирість і повагу у родинних стосунках, які й здатні створити справжній родинний затишок, а не “ляльковий дім”

    У п’єсі “Ляльковий дім” розвінчана фальш зовнішньої ідилії подружнього життя Нори і Торвальда, аналізуються причини сімейної кризи. Здавалося б, чого ще бажати Норі! У неї є коханий чоловік, гарні діти, будинок. Хіба не про це сподівається кожна жінка, а не тільки її подруга! Щастя спорідненого затишку засліплює жінку, у якої доля склалася не так вдало! Саме тому вона і не помічає відразу стурбованості своєї подруги Нори. А і вона вже не живе як безтурботна “білочка”, як любив її називати чоловік.

    Вонаи лише прикидається, бо не хоче порушити мир і спокій свого будинку. Адже вона берегиня щастя і любові. Її любов настільки сильна, що Нора не зупиняється перед жертвою, аби тільки всі поважали і головне її чоловік, шанованого директора банку, хорошого сім’янина. Ще б! Та й що поганого в бажанні жінки зберегти тепло сімейного вогнища?

    А з часом з’ясовується, що зберегти будинок намагається тільки вона. Для її чоловіка зовнішній імідж виявляється дорожчим за саму суть того, що Нора вважає спорідненим затишком. Вона й не розраховувала на подяку від нього, адже її діями керували любов і бажання врятувати його здоров’я. Борги віддавала сама і не почувалася нещасною від того, що відповідала відмовою від дорогих речей, красивих суконь. Вона сподівалася лише на розуміння. Але, вона зрозуміла страшну для себе правду: її будинок не справжній, він ляльковий. А життя – не дитячі ігри, і тому вона не хоче жити в ляльковому будинку, в світі фальші.

    Так розкривається зміст назви п’єси “Ляльковий дім”, яка виражає головну думку твору.

  • “Друкар книжок небачених” аналіз

    “Друкар книжок небачених” аналіз

    Автор – Оксана Іваненко

    Жанр “Друкар книжок небачених” – історична повість

    Тема “Друкар книжок небачених” – розвиток книгодрукування; роль непересічної особистості в житті народу.

    “Друкар книжок небачених” скорочено

    “Друкар книжок небачених” головні герої

    Персонаж

    Іван Федоров

    Петро
    Мстиславець

    Гринь

    Ставлення до справи

    Відданий своїй справі до самозречення

    Покидає роботу заради вигоди

    Захоплений справою, гідний учень

    Риси характеру

    Цілеспрямований, шляхетний, добрий, працьовитий, наполегливий, мужньо зносить усі життєві негаразди, незважаючи ні на що, упевнено крокує до своєї мрії

    Корисливий, невдячний, підступний

    Уміє визнавати й виправляти свої помилки

    Сюжетний ланцюжок повісті “Друкар книжок небачених” Оксани Іваненко

    *Зустріч диякона (Івана Федорова) з старцем (Максимом Греком) , розмова про книги.

    *Цар Іван Грозний за допомогою збирає майстрів у Люблечі для різних ремесел і для друкування книг, бо це прославить його і зміцнить владу

    *Зустріч царя з гостем із Данії, розуміння важливості прагнення вченого Максима Грека друкувати книжки, щоб уникнути помилок у граматиці

    * Будівництво “Печатного дому” , де друкуватимуть книги, і “Справної палати”,де виправлятимуть помилки книжках.

    *1564 рік видана Іваном Федоровим перша книга у Москві за ” повелінням і коштом ” царя.

    *Іван Федоров з Петром Мстиславцем тікає з Москви через ненависть бояр, опиняються в Литві (Вільно), в українського гетьмана Ходкевича. Видання книги “Учительське євагеліє”. Петро Мстиславець кидає друкаря.

    *У Львові видає першу українську книжку “Апостол” з характерною післямовою, де розповідає історію книгодруку

    *Запрошення Івана Федорова від князя Констянтина Острозького

    *Бажання князя надрукувати Біблію. Робота І. Федорова над книгою

    *До останньої хвилини Іван Федоров працював над улюбленою справою.

    Простеживши розвиток сюжету та художні особливості твору О. Іваненко “Друкар книжок небачених”, можна чітко визначити його середню форму, поділ на невеличкі розділи, лаконізм та емоційність оповіді. Тому за жанром це – історико-біографічна белетризована есеїстична повість для дітей.

    Композиційні особливості повісті полягають у тому, що невеликий за обсягом твір поділений на 11 окремих розділ і в-есеїв, які послідовно розкривають життєвий шлях головного героя. Кожен розділ має назву.

    Ідейно-художній зміст повісті розкривається через наскрізний образ книги. Для головного героя вони – джерело знань для простого народу: „Стопи книг, однаково великих, однаково гарно оправлених в темну шкіру з тисненням, були перед царем. Скільки людей читатиме їх! Не тільки в церквах лежатимуть вони, як колишні рукописні, важкі, дорогі, недоступні для більшості людей, а зможуть їх купити, читати і не такі вже багаті”; і зброя в боротьбі за національну незалежність: „Це ж бо було в ті часи, коли польські пани хотіли загарбати собі всі українські землі, завести скрізь католицьку віру. Отже, православні книжки – це була велика зброя проти ополячення”.

  • “Притча про блудного сина” аналіз

    Притча про блудного сина – одна з найвідоміших притч Ісуса Христа. Сюжет цієї притчі у символічній формі ілюструє взаємовідносини між людиною та Богом. Син спочатку відходить, а потім повертається до батька, ніби людина повертається до свого небесного Отця Бога.

    “Притча про блудного сина” аналіз

    Тема: розповідь про блукання меншого сина по світу, в результаті якого він зазнав багато поневірянь і бідності.

    Ідея: засудження марнотратства, хвалькуватості, невміння раціонально користуватися власним майном.

    Основна думка: сприйми свою помилку, покайся, попроси вибачення – і ти отримаєш прощення (“Так, ти винен, але не повернувся, покаявся”).

    Композиція “Притчі про блудного сина”

    Експозиція: рішення молодшого сина отримати частку батьківської спадщини і вирушити у світову подорож.
    Зав’язка: в результаті розгульного життя подорожуючий “розтринькав” все своє майно.
    Кульмінація: бідкання молодшого сина по наймах, через що він вирішує повернутися додому і покаятися.
    Розв’язка: прощення батьком сина і влаштування бенкету.

    Проблематика “Притчі про блудного сина”

    – багатство і бідність;
    – батьки і діти;
    – хто є справжніми друзями;
    – праця і лінь;
    – провинна і покаяння.

    Характеристика образу блудного сина з цитатами

    – “не сиділося вдома, хотілося світ побачити”;
    – батько: “не вмієш робити ніякої справи”;
    – “подався світ за очі”;
    – “багатий”;
    – “…молодий і недосвідчений”;
    – “…і найкращий, і наймудріший, і співає краще за всіх, і танцює”;
    – “…вдень пиячить, а уночі в кості грає на гроші”;
    – “…дурний я, дурний”;
    – “…грошей у мене немає”;
    – “…все що міг, віддав, і нарешті вже не зосталося нічого”;
    – “От коли йому рідна домівка згадалася!”;
    – “…пішов… без шапки, босий, шукати якогось заробітку”;
    – “Не вміє шити, куховарити, теслярувати”;
    – “І залишився… у пана свинопасом”;
    – “…під’їдав він крадькома коло свиней висівки з ночов”;
    – “А що, як повернутися до батька, покаятися?”;
    – “Звідти він як вітер мчав – на коні! А назад ледве повз: немає сил, зголоднів”;
    – Син батьку: “Пробачити мене ти не зможеш… та візьми до себе хоча б за наймита”;
    – Батько сину: “Так, ти винен, але ж ти повернувся, покаявся”;
    – “Такий він став блідий і виснажливий”.