Головні герої “Доктор Серафікус” – Комаха, Корвин, Вер Ельснер
“Доктор Серафікус” образи
Образ Комахи-Серафікуса
У центрі роману амбівалентний Образ Комахи-Серафікуса, який відзначається феноменальною пам’яттю, та часто цей інтелектуал навіть забуває, куди йде. Фактично в суспільстві немає запиту на його інтелект. І від цього в нього тиха істерія, неврастенічний страх до людей, самотність і нудьга. Він є героєм відчуженим і приреченим жити в абсурдному світі.
Василь Хрисанфович Комаха головний герой “Доктор Серафікус” , є значною мірою проекцією особистості самого письменника: він – ерудований інтелігент раціоналістичного складу, вчений, абсолютно міська людина, яка високо цінує комфорт. Друзі називають його Доктором Серафікусом, за дивакувату вдачу, несхожість на інших, відчуженість, аскетичну самотність, цілковиту відірваність від дійсності, а також за цнотливість переконань.
Зв’язки Доктора Серафікуса з навколишнім світом дуже слабкі, він немовби знаходиться поза ним, підтримує лише найнеобхідніші контакти. Події ХХ століття призвели до того, що люди, мешкаючи в одному будинку, у сусідніх квартирах, можуть бути незнайомими й навіть не вітатись при зустрічі: “два метри, що відокремлювали двері їх кімнат, лишалися віддаленіші від усіх віддаленостей” Професор Комаха живе сам по собі, без сім’ї, дітей, майже без друзів, він уникає людей, бо після спілкування з ними “повертається додому менше людиною”, але від такого самотнього існування чоловік не отримує задоволення, лише відчуває пригнічення й дискомфорт.
Знайомство Вер із Серафікусом, на мою думку, є кульмінацією роману. Саме в їхніх діалогах відчуваються панівні дискусії тих років. Розсердившись, Серафікус говорить про свою серафічність, про те, що він надто слабкий, щоб витримати, одружившись, себе самого: “Я не хочу мати тієї жінки або ж тієї. Я хочу всіх”. Автор уточнює, що Комаха пишається своєю самотністю, що кабінетну замкненість він підносить до філософської теорії абсурдності, наприклад, коли хоче мати дитину від себе самого. Абсурдний світ породжує абсурдну теорію. Людина, ставши іграшкою своєї долі, грає сама з собою. Комаха таким і був, “мандрував в уявленій країні необов’язкових вражень”, а будинки, хмари збиралися у звуки ненаписаного оркестру.
Парадокс виявляється в тому, що Комасі автор протиставляє Ірцю, маленьку дівчинку, для якої кожен день і кожна мить сповнена відкриттів, яка вміє щиро всьому дивуватися і радіти. На прикладі стосунків Серафікуса й Ірці В. Домонтович демонструє першу модель стосунків, так звану “шлюбну угоду” між професором і дівчинкою, яка прагнула стати “комашиною мамою”.
Головний герой має власний погляд на кохання і стосунки з протилежною статтю: жіноча врода завжди хвилювала Василя Хрисанфовича, але він “ніколи не претендував на те, щоб володіти вродою в живому тілі жінки”. Доктор Серафікус виступає проти ставлення до жінки як до сексуального об’єкту, вважає, що від споглядання жіночої вроди можна отримувати естетичне задоволення, як від поезії, музики, живопису. Він не знає чи варте кохання того, щоб його переживати, взагалі, чи може людина ХХ ст. дозволити собі кохати:
“Для людини скромної й ніякової, до того ж переобтяженої працею, семінарами, лекціями, громадськими навантаженнями, засіданнями предметових комісій, науковими доповідями, правленнями корект, кохати жінку – це, власне, практично майже зовсім нездійсненна річ”
Саме тому Роман доктора Серафікуса з Таїсією Павлівною був напіввигаданою й непевною історією, в якій було багато серафічного й ілюзорного. Вони тривалий час були сусідами, але залишалися незнайомими й чужими людьми, Комаха навіть не міг вирішити чи треба йому вітатися з сусідкою. Але з того дня, як Тася зайшла до нього в гості й запропонувала поїхати разом за місто, в ньому прокинулось почуття якихось прав на неї, можливостей і обов’язків:
“Це ж він, а не хто інший, міг би сидіти з нею удвох увечері на канапі, читаючи книжки або ж так про щось розмовляючи, це він міг би повертатися з нею з театру”
Так, він створює вигаданий роман, але водночас, уявляючи сам факт інтимних стосунків, не може змиритися, що може бути їхнім учасником: це не для нього, бо “як не приваблива вечірня тиша, ласкава стисненість рук, відчуте тепло жіночого обличчя, та ще привабливіша можливість працювати в себе в кімнаті, й щоб ніхто не заважав праці”. Тобто Комаха не згоден пожертвувати своїм внутрішнім спокоєм, налагодженим, влаштованим, монотонним, розміреним і розпланованим життям заради жінки і такого сумнівного почуття як кохання. Тому він зберігає своє почуття “цнотливим, простим і ніжним протягом років”.
Такими ж серафічними були й Стосунки Корвина з Танею Беренс : “моя тодішня закоханість у наречену здається мені тепер смішною вигадкою, моя цнотлива серафічна стриманість у ставленні до дівчини – недоречним курйозом”.
Образ Вер Ельснер
Для Тані смисл життя полягає лише в тому, щоб знайти собі чоловіка, мати дітей і “домашнє вогнище”; письменник протиставляє їй Вер Ельснер, яка протестує проти суспільних традицій, норм моралі, буденщини і міщанства: “Вер ненавиділа інтелігенцію, парляментаризм, лібералізм, слова про поступ, прогрес, еволюціонізм, ідеали добра й гуманістичної добрости”, тобто вона заперечує все те, що було на часі, чим захоплювалися й про що говорили, вона намагається виокремитися з натовпу, довести свою унікальність. Головною потребою для цієї жінки стає власна незалежність, здатність себе утримувати, самоствердження; вона інтелектуально розвинена й духовно активна, а тому віддає перевагу свободі, самореалізації в житті.
Їй імпонував максималізм революції і заклик перебудувати світ, але вона швидко зневірюється в цих ідеях. Нове її бажання – прагнення власного становлення й формування себе як неповторної індивідуальності. Щоб збагнути і ствердити абсурд епохи “Вер пов’язала голову хусточкою й пішла працювати на фабрику. Вона працювала коло верстату й перекладала Верлена”. Усі її вчинки – це бунт проти традицій: “Вер тільки тому й вступила до студії (при курбасівському “Молодому театрі”), що була жінкою”. Вона бунтує і проти прагнення людей до слави: “задовольнилася з перших успіхів і перших визнань”, бо “Вер усвідомлювала, що культ естетного пасивного формалізму, одірваного від життя й сучасності, відходив у минуле”. Вона стверджує, що слава і визнання не варті того, щоб прагнути їх досягнути, не варті затрачених зусиль.
Навіть шлюб став для неї з одного боку виходом з абсурду: “Вона вийшла за нього тільки з почуття втоми й байдужості, тому, що це створювало для неї якийсь вихід”, а з іншого – бунтом проти узвичаєного погляду на шлюб:
“Це був один із сучасних шлюбів, коли жінка жила в одному місті, а чоловік в іншому. … Вони не приятелювали з чоловіком, але й не ворогували; були одночасно одружені, байдужі й чужі”.
Вер прагнула жити на власні кошти, тому, добре володіючи англійською, займалася перекладацькою діяльністю, цим самим стверджуючи право жінки на інтелектуальне повноцінне самостійне життя. У неї свій погляд на кохання і стосунки між чоловіком і жінкою:
” – Чи не все одно для вас, з ким ви задоволите своє бажання, а для мене – з ким я? Ви й я, ми кохали позавчора, вчора, а, може, ще й сьогодні перед тим, як зустрітись”.
Подекуди її слова звучать в унісон з думками Корвина: “Закоханий?… Це слово не має жодного сенсу. Кохань багато, і прагнень ще більше” , “Тепер я дозволяю коханню приймати всі можливі випадкові форми. У своєму поводженні з жінками я наслідую фра Філіппа Ліппі: зустрівши жінку, що йому була до вподоби, він робив спробу покохати її, і, коли йому не щастило задовольнити своє бажання, він малював її портрет”.
Вер перетворила стосунки між чоловіком і жінкою на своєрідний експеримент: “Навіщо поспішати, коли все вирішено наперед? Кінець роману може бути небайдужим лише тоді, коли його обернути на початок кохання” . І ці слова змушують замислитися: чим же закінчується кохання? Затихають пристрасті, стихає сексуальне бажання, приходить збайдужіння, кохання перетворюється на звичку.
“Коли й є будь-які рештки кохання, то тільки ті, що притаманні звичці. Тільки звичка, та ще млявість і байдужість не дають повстати проти колишнього кохання й обернути його в ненависть…”.
То чи можливо так побудувати стосунки, щоб цього не сталося? Щоб кохання не обернулося в буденність: “Кохання – символ нашої нудьги. Слід ретельно уникати, щоб, ховаючись від нудьги в коханні, не обернути самого кохання на нудьгу”.
Вер одразу передбачила розвиток стосунків з Корвиним: цей зв’язок став би банальним і звичайним романом, який закінчиться як тільки вони обоє задовольнять своє бажання і стихнуть пристрасті. І тому вона одразу відмовляється від цього роману, її зацікавив Комаха своєю неординарністю, своєрідністю, несексуальністю, несхожістю на інших. Спочатку її цікавить його дивна поведінка, вона сприймає їхні стосунки як гру, як експеримент; її інтригують роздуми Серафікуса про кохання, але як будь-якій жінці їй хочеться, щоб її бажали, прагнули її прихильності:
“Вер сподобалася надзвичайність і своєрідність Серафікусових думок про кохання, – все це було ефектно, парадоксально й риторично, – але вона була зовсім незадоволена з його поводження. Вер була певна, що вся Серафікусова розмова була скерована лише на те, щоб мати привід поцілувати її”.
Урешті “серафічність кохання Серафікусового переважала міру її терплячості”.
Життєва поведінка Серафікуса є підтвердженням його філософської концепції, у той же час як у Вер слова і бажання дещо розходяться: вона пропагує вільне кохання, позбавлене умовностей і обмежень, вона протестує проти банальності в коханні, її захоплює непередбачуваність і неординарність Комахи, але в той же час вся її сутність прагне кохання, вона хоче, щоб він поводився з нею так, як зазвичай поводяться чоловіки з жінками, які їм подобаються. Тому поведінка Серафікуса її інтригує, але в той же час бентежить і нервує. Не дочекавшись бажаної реакції від Комахи, вона знову звертається до Корвина, який бачив в ній перш за все жінку, об’єкт бажання. Урешті решт вона доходить висновку:
“Є різні способи кохання: можна в коханні кохати лише себе, можна кохати своє кохання до жінки і можна, нарешті, кохати не себе й не своє кохання, а лише ту, яку кохаєш”.
Для Комахи кохання з Вер – це долучення до світу людей, вихід зі свого внутрішнього світу, але воно сповнене протиріч, а тому не дає йому заспокоєння:
“Кохання до Вер було складним почуттям. Він вагався між протилежними настроями. Він прагнув кохання, але й прагнув кохання зректися. Внутрішня його сором’язлива ніяковість була поєднана з ніжним і тихим почуванням любовної вдячності, якоїсь літургічної лагідності”
“Кохання він сприймав як обов’язок, накинений іззовні, якого він охоче уникнув би. Свій роман з Вер він ніс як тягар, як примус, зденервовану прикрість”.