Category: Література

Хронологічний довідник

Українські землі в складі Російської імперії на початку 20 століття

Вакуленчук Григорій (1877 – 14.06.1905, побл. Одеси) – матрос Чорноморського флоту. Належав до РСДРП з 1903. Один з організаторів повстання на броненосці “Потьомкін”. Убитий на поч. повстання.

Винниченко Володимир (26.07(7.08). 1880, за ін. даними 28.07, с. Веселий Кут Єлизаветградського пов. Херсонської губ., нині с. Григорівка Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл. – 6.03.1951, Мужен, побл. Канн, південь Франції) – видатний гром.-політ. і держ. діяч, визначний письменник. Екстерном склав іспити за юрид. ф-т Київського ун-ту, під час навчання займався рев. діяльністю, був арештований. 1906-1914 змушений періодично жити в еміграції. Один із засновників РУП, лідер УСДРП.

Матюшенко Панас (Опанас; 14.05.1879, с. Дергачі, тепер районний центр Харківської обл. – 2.11.1907, Севастополь) – учасник рев. подій. З 1900 служив на кораблях Чорноморського флоту. У червні 1905 закликав матросів броненосця “Потьомкін” до збройного повстання, 14-26.06.1905 очолював суднову комісію. Після невдачі повстання емігрував, 1907 нелегально повернувся, 16.07.1907 заарештований у Миколаєві. За вироком військово-морського суду повішений.

Микола II Романов (Ніколай II; Микола Олександрович Романов; 18.05.1868, Петербург – 17.07.1918, Єкатеринбург, нині РФ) – останній рос. імператор. 1894 посів рос. престол після смерті Олександра III. Події першої рос. революції змусили Н. II Р. провести обмежені конституційні реформи. 23.08.1915 зайняв пост Верховного головнокомандувача рос. армії. М. ІІ Р. під тиском Лютневої революції 2( 15).03.1917 зрікся престолу, перебував під домашнім арештом. Розстріляним більшовиками з членами родини.

Міхновський Микола (31.03.1873, с. Турівка Прилуцького пов. Полтавської губ., нині Корюківського р-ну Чернігівської обл. – 23.05., за ін. даними – 3.05.1924, Київ) – видатний гром.-політ. діяч, ідеолог держ. незалежності України, основоположник і перший ідеолог укр. націоналізму. Закінчив юрид. ф-т Київського ун-ту, працював адвокатом у Харкові. 1891 був серед організаторів Братства тарасівців. 1900 на замовлення керівництва РУП написав програму, видану в Львові під назвою “Самостійна Україна”, 1902 – ініціатор створення УНП, члени якої боролися за незалежність України. У статтях і відозвах “Робітнича справа в програмі УНП” (1902), “Десять заповідей” (1903), “Справа української інтелігенції в УНП” М. виклав основні теоретичні засади укр. націоналізму. 1909-1914 керував роботою національно-патріотичної о-ції “Трете товариство взаємного кредиту”, редагував укр. видання. Під час Першої св. війни М. був мобілізований до рос. армії.

Столипін Пьотр (Петро; 17.04.1862, Дрезден, Німеччина – 18.09.1911, Київ) – рос. держ. діяч. Закінчив природничий ф-т Петербурзького ун-ту (1884). У квітні 1906 призначений міністром внутр. справ, у липні 1906 – головою Ради Міністрів. Швидка кар’єра С. пов’язана з його ораторськими здібностями, численними виступами в Думі (“Вам потрібні великі потрясіння, нам потрібна велика держава”), проектами реформування країни. 9.11.1906 розпочав аграрну реформу. 3.06.1907 розпустив II Держ. думу, опублікував новий виборчий закон, який забезпечив перевагу в III Думі великих землевласників і підприємців. Відзначався крайніми шовіністичними поглядами, активний захисник царського самодержавства. С. проводив антиукраїнську політику, у січні 1910 заборонив створення нац. т-в, клубів, видання рідною мовою преси, що призвело до закриття низки “Просвіт”, припинення видання укр. газет, заборонив вшанування пам’яті Т. Шевченка тощо. Був убитий у Київському оперному театрі агентом охранки есером Д. Богровим.

Чикаленко Євген (21.12.1861, с. Перешори Херсонської губ., нині Ананьївського р-ну Одеської обл. – 20.06.1929, Прага) – видатний гром. і політ. діяч, меценат, теоретик і практик сільського господарства. Навчався на природничому ф-ті Харківського ун-ту, 1884 за участь в укр. нац. русі на 5 років засланий у рідне село. 1894 переїхав до Одеси, 1900 – у Київ. Належав до Громади, УДП (з 1904), УРДП (з 1905), ТУП (з 1908).Ч. був видавцем щоденних укр. газет “Громадська думка” (1906), “Рада” (1906-1914), фінансував багатьох укр. письменників і науковців, виділив 25 тис. рублів на будівництво студентського гуртожитку в Львові тощо. У роки Першої св. війни зазнав переслідувань з боку властей. Член УЦР, був в опозиції до її соціалістичного курсу. З 1919 Ч. – на еміграції в Австрії та Чехо-Словаччині. Очолював термінологічну комісію при Укр. госп. академії в Подебрадах. Ч. – автор “Розмов про сільське господарство”, “Розмови про мову”, “Спогадів” (1925-1926), “Щоденника 1917-1919” (1931) та ін.

Шмідт Петро (17.02.1867, Одеса – 19.03.1906, о. Березань) – учасник рев. руху. Лейтенант Чорноморського флоту, з жовтня 1905 – у відставці. Ш. був членом Севастопольської ради. Очолив повстання на крейсері “Очаків” (11.11 -16.11.1905). Після придушення разом з трьома матросами-помічниками розстріляний.

Шраг Ілля (23.08.1847, Седнів Чернігівської губ., нині Чернігівського р-ну Чернігівської обл. – 11.04.1919, Чернігів) – відомий гром. і політ. діяч, адвокат. Походив з родини лікаря, німця за національністю, і українки. Навчався на мед. і юрид. ф-тах Петербурзького ун-ту (1865-1869), захистив кандидатську дисертацію у Київському ун-ті. Під впливом О. Кониського і В. Антоновича Ш. приєднався до укр. нац. руху. З 1897 належав до Загальної укр. безпартійної дем. о-ції, очолював її чернігівську громаду, з 1905 – до УРДП, з 1908 – до ТУП, з 1917 – до УПСФ. 1906 обраний депутатом І Держ. думи, керував Укр. парламентською громадою. Член УЦР.

Читайте тему ” Українські землі в складі Російської імперії на початку 20 ст. “, для детального розгляду матеріалу.

“Людина-амфібія” головні герої науково-фантастичного роману про людину, здатну жити під водою Олександра Бєляєва.

“Людина-амфібія” персонажі

Іхтіандр – людина-амфібія Бальтазар – індіанець, в молодості – ловець перлів; можливо, батько Іхтіандра Педро Зуріта – власник шхуни “Медуза” Сальватор – доктор, хірург і великий учений Джим – негр, слуга Сальватора Крісто – брат Бальтазара, старший його на 10 років Гуттіере – прийомна дочка Бальтазара Ольсен – робітник на фабриці, коханий Гуттіере Долорес – мати Педро Зуріта Дон Флорес-де-Ларра – посередник і по судових справах Хуан де Гарсілассо – єпископ Шейн – професор, експерт суду Арман Вільбуа – океанограф, друг Сальватора Ліддінг – дельфін, підводний друг Іхтіандра

Лев (Левко) Сильвестрович Лепкий ( * 7 грудня 1888 – † 28 жовтня 1971) – український поет, прозаїк, журналіст, редактор, композитор, художник.

Леако Лепкий біографія

Левко Лепкий народився 07 грудня 1888 року в селі Поручик Бережанського повіту, тепер с. Бище Бережанського району Тернопільської області – український письменник, видавець, композитор у США. Син Сильвестра, брат Богдана та Миколи Лепких.

Левко Сильвестрович закінчив Бережанську гімназію, а потім з 1909 по 1914 рр. навчався у Краківському університеті. Учасник Першої світової війни.

У 1931-1939 працював директором українського курорту “Черче” біля Рогатина, був одним із його співзасновників.

У 1940 р. виїхав до Кракова, а з 1944 р. – до США. Один із організаторів та командир кавалерії Українських січових стрільців.

Належав до літературного об’єднання “Богема” та Товариства письменників і журналістів імені І. Франка у Львові. Був директором видавництва “Червона калина”, редактором сатирично-гумористичних журналів “Будян”, “Зиз”.

Друкувався в журналах “Шляхи”, “Нові шляхи”, “Календарі Червоної калини” та інших. Окремі вірші Левка Лепкого опубліковано в антології “Струни” (1922).

Автор п’єси для дітей “Сон Івасика” (1922 р., з нотним додатком). Один із видавців пісенника “Великий співаник “Червоної Калини” (1937). Упорядник пісенника “140 пісень з нотами” (1940, містить святкові, козацькі, стрілецькі, побутові, любовні та лемківські пісні, коломийки, гагілки, веснянки). Один із засновників першого на західноукраїнських землях літературно-мистецького театру “Співомовки” і лялькового театру сатири і гумору “Вертеп наших днів” (обидва у Львові).

Написав пісню “Журавлі” (слова Б. Лепкого; відома також під назвою “Чуєш, брате мій?”) та пісні на власні вірші “Ой видно село..”, “Маєва нічка”, “Бо війна війною”, що стали народними. Редакцією журналу “Тернопіль” 1992 р. встановлено літературно-мистецьку премію імені братів Богдана і Левка Лепких.

Помер Лепкий Левко Сильвестрович 28.10.1971 р. у місті Трентон, США.

Псевдоніми Левка Лепкого – Зиз, Зазик, Льоньо, Леле, Швунг, Оровець)

Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці – українська народна пісня кінця 18 століття. Авторство належить напівлегендарній поетесі і співачці Марусі Чурай.

“Ой не ходи, Грицю” текст

Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці,
Бо на вечорницях дівки – чарівниці.
Котра дівчина чари добре знала,
Вона ж того Гриця та й причарувала.
Інша дівчина чорнобровая,
Та чарівниченька справедливая.
У неділю рано зіллячко копала,
А у понеділок переполоскала,
Як прийшов вівторок – зілля ізварила,
У середу рано Гриця отруїла.
У четвер надвечір Гриценько помер,
А прийла п’ятниця – поховали Гриця.
– Нащо ж ти, доню, Гриця отруїла?
– Ой мати, мати, жаль ваги не має:
Нехай же Грицько двоїх не кохає!
Нехай він не буде ні тій, ні мені,
Нехай дістанеться сирій землині.
Оце тобі, Грицю, за теє заплата –
З чотирьох дощок темная хата…

Володимир Набоков біографія скорочено російського і американського письменника викладена в цій статті.

Володимир Набоков біографія коротко

Народився Володимир Володимирович Набоков 10 квітня 1899 в Петербурзі в аристократичній родині відомого політика. З ранніх років вивчав іноземні мови.

Освіту почав в Тенішевськім училищі в Петербурзі. Література і ентомологія стають двома основними захопленнями Набокова. За власні гроші Набоков видає першу збірку своїх віршів.

Революція 1917 року змусила Набокових перебратися в Крим, а потім, в 1919-му, емігрувати з Росії в Берлін.

Під час навчання в Кембріджі, продовжує писати російські вірші і перекладає російською мовою “Алісу в країні Чудес” Л. Керрола.

З 1922 року Набоков стає частиною російської діаспори в Берліні, заробляючи на життя уроками англійської мови. У берлінських газетах і видавництвах, організованих російськими емігрантами, друкуються розповіді Набокова.

У 1927-му році Набоков одружується на Вері Слонім і завершує свій перший роман – “Машенька”. Після чого до 1937 року створює 8 романів російською мовою. Романи Набокова, що не друкувалися в Росії, мали успіх у західної еміграції, і нині вважаються шедеврами російської літератури (“Захист Лужина”, “Дар”, “Запрошення на страту”).

Прихід нацистів до влади в Німеччині в кінці 30-х років поклав кінець російській діаспорі в Берліні. Життя Набокова з дружиною-єврейкою в Німеччині стало неможливим, і сім’я Набокових переїздить до Парижа, а з початком Другої світової війни емігрує в США.

Свій перший роман англійською мовою (“Справжнє життя Себастьяна Найта”) Набоков пише ще в Європі, незадовго до від’їзду в США, з 1937 року і до кінця своїх днів Набоков не написав російською мовою жодного романа.

В Америці з 1940-го до 1958 року Набоков заробляє на життя читанням лекцій з російської і світової літератури в американських університетах. Його перші англомовні романи (“Справжнє життя Себаст’яна Найта”, “Bend Sinister”, “Пнін”), не зважаючи на свої художні достоїнства, не мали комерційного успіху.

Подорожуючи по США Набоков пише роман “Лоліта” (історія педофіла, що випробовує потяг до маленьких дівчаток), який приніс авторові світову славу і фінансовий добробут.

Набоков повертається до Європи і з 1960 живе в Монтре, Швейцарія, де створює свої останні романи, найвідоміші з яких, – “Бліде полум’я” і “Ада”.

Помер В. В. Набоков 2 липня 1977 , похований на кладовищі в Кларанс, поблизу Монтре, Швейцарія.

Інші відомі романи і повісті Набокова : “Спостерігач”, “Подвиг”, “Відчай” , “Інші береги” та ін. Саме Набоков створив переклади “Євгенія Онегіна” і “Слово о полку Ігоревім” на англійську мову, серйозно захоплювався шахами: був достатньо сильним практичним гравцем і опублікував ряд цікавих шахових задач.

“Життя Галілея” – п’єса німецького поета і драматурга Бертольта Брехта, один з найзначніших його творів.

“Життя Галілея” сюжетна лінія

Галілео конструює власний телескоп за розповіддю нареченого його дочки Вірджинії і проводить досліди та спостереження за небом, підтверджуючи істинність учення Коперника >

Обговорює відкриття зі своїм малим учнем Андреа >

Постійно в боргах (молочникові та ін.), бо в університеті, де він читає лекції, платять мало, а він багато витрачає на книжки й не має часу займатися з учнями >

Просить у куратора університету підвищення платні, щоб більше уваги приділяти науці >

Куратор наголошує, щоб Галілей зосередився на більш “практичних” відкриттях, які зможуть приносити прибуток >

Галілей вирішує переїхати у Флоренцію, де в нього буде більше можливостей, хоч його й застерігають, що там сильний вплив церкви, інквізиції >

Під час чуми Галілей не хоче виїжджати з міста, щоб не переривати дослідів >

Андреа і його мати самовіддано залишаються з ним >

Учений тішиться відкриттями, дивується, як таких простих істин не хочуть зрозуміти інші >

Відкриття того, що Земля рухається, як і планети, навколо Сонця, ставить небезпечне питання: а де ж знаходиться Бог? >

За ласку кардинала і власний добробут Галілей платить восьмирічним мовчанням >

Церква уважно стежить за вченим >

Наречений дочки відмовляється одружитися з нею через сумнівну репутацію батька >

Галілео викликають на допит інквізиції >

Учні напружено чекають від нього подвигу, але дзвони сповіщають, що Галілео зрікся свого вчення (йому лишень показали знаряддя для катування) >

Галілей живе під церковним арештом, пише і віддає кожен аркуш на цензуру >

Псуючи зір, таємно, при місячному світлі, робить копію своєї праці “Бесіди” >

Андреа, уже дорослий учений, їде за кордон і заїжджає до вчителя >

Той передає йому свій рукопис >

Андреа перевозить твір Галілея через кордон.

Великий льох – алегорична поема Тараса Шевченка, що датована 21 жовтня 1845 р., в селі с. Мар’їнське. Має жанрове визначення самого Шевченка – містерія.

“Великий льох” Шевченко читати

Положил еси нас [поношение]
соседом нашим, подражнение й
поругание сущим окрест нас. По –
ложил еси нас в притчу во языцех,
покиванию главыі в людех.
Псалом 43, ст. 14 й 15

Три душі

Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленному хресті
На старій церкві. “Бог простить:
Ми тепер душі, а не люди.
А відціля видніше буде,
Як той розкопуватимуть льох.
Коли б вже швидше розкопали,
Тойді б у рай нас повпускали.
Бо так сказав Петрові бог:
“Тойді у рай їх повпускаєш,
Як все москаль позабирає,
Як розкопа великий льох”.

I

Як була я людиною,
То Прісею звалась;
Я отутечки родилась,
Тут і виростала.
Отут, було, на цвинтарі
Я з дітьми гуляю,
І з Юрусем гетьманенком!
У піжмурки граєм.
А гетьманша, було, вийде
Та й кликне в будинок,
Он де клуня. А там мені
І фіг, і родзинок –
Всього мені понадає
І на руках носить…
А з гетьманом як приїдуть
Із Чигрина гості,
То це й шлють, було, за мною.
Одягнуть, обують,
І гетьман бере на руки,
Носить і цілує.
Отак-то я в Суботові
Росла, виростала!
Як квіточка; і всі мене
Любили й вітали.
І нікому я нічого,
Ніже злого слова,
Не сказала. Уродлива
Та ще й чорноброва.
Всі на мене залицялись
І сватати стали;
А у мене, як на теє,
Й рушники вже ткались.
От-от була б подавала,
Та лихо зустріло!
Вранці-рано, в пилипівку,
Якраз у неділю,
Побігла я за водою…
Вже й криниця тая
Замуліла і висохла!
А я все літаю!..
Дивлюсь – гетьман з старшиною.
Я води набрала
Та вповні шлях і перейшла;
А того й не знала,
Що він їхав в Переяслав
Москві присягати!..
І вже ледви я, наледви
Донесла до хати –
Оту воду… чом я з нею
Відер не побила!
Батька, матір, себе, брата,
Собак отруїла
Тію клятою водою!
От за що караюсь,
От за що мене, сестрички,
І в рай не пускають.

II

А мене, мої сестрички,
За те не впустили,
Що цареві московському
Коня напоїла
В Батурині; як він їхав
В Москву із Полтави.
Я була ще недолітком,
Як Батурин славний
Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого, і старого
В Сейму потопила.
Я меж трупами валялась
У самих палатах
Мазепиних… Коло мене
І сестра, і мати
Зарізані, обнявшися,
Зо мною лежали;
І насилу-то, насилу
Мене одірвали
Од матері неживої.
Що вже я просила
Московського копитана,
Щоб і мене вбили.
Ні, не вбили, а пустили
Москалям на грище!
Насилу я сховалася
На тім пожарищі.
Одна тілько й осталася
В Батурині хата!
І в тій хаті поставили
Царя ночувати,
Як вертавсь із-під Полтави.
А я йшла з водою
До хатини… а він мені
Махає рукою,
Каже коня напоїти,
А я й напоїла!..
Я не знала, що я тяжко,
Тяжко согрішила!
Ледве я дійшла до хати,
На порозі впала.
А назавтра, як цар вийшов,
Мене поховала
Та бабуся, що осталась
На тій пожарині
Та ще й мене привітала
В безверхій хатині.
А назавтра й вона вмерла
Й зотліла у хаті,
Бо нікому в Батурині
Було поховати.
Уже й хату розкидали
І сволок з словами
На угілля попалили!..
А я над ярами
І степами козацькими
І досі літаю!
І за що мене карають,
Я й сама не знаю?
Мабуть, за те, що всякому
Служила, годила…
Що цареві московському
Коня напоїла!..

III

А я в Каневі родилась.
Ще й не говорила,
Мене мати ще сповиту
На руках носила,
Як їхала Катерина
В Канів по Дніпрові.
А ми з матір’ю сиділи
На горі в діброві.
Я плакала; я не знаю,
Чи їсти хотілось?
Чи, може, що в маленької
На той час боліло?
Мене мати забавляла,
На Дніпр поглядала;
І галеру золотую
Мені показала,
Мов будинок. А в галері
Князі, і всі сіли
Воєводи… і меж ними
Цариця сиділа.
Я глянула, усміхнулась…
Та й духу не стало!
Й мати вмерла, в одній ямі
Обох поховали!
От за що, мої сестриці,
Я тепер караюсь,
За що мене на митарство
Й досі не пускають.
Чи я знала, ще сповита,
Що тая цариця –
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця!..
Скажіте, сестриці?

“Смеркається. Полетимо
Ночувати в Чуту.
Як що буде робитися,
Відтіль буде чути”.
Схопилися, білесенькі,
І в ліс полетіли,
І вкупочці на дубочку
Ночувати сіли.

Три ворони

1

Крав! крав! крав!
Крав Богдан крам,
Та повіз у Київ,
Та продав злодіям
Той крам, що накрав.

2

Я в Парижі була
Та три злота з Радзівіллом
Та Потоцьким пропила.

3

Через мост идет черт,
А коза по воде:
Быть беде. Быть беде.

Отак кричали і летіли
Ворони з трьох сторон і сіли
На маяку, що на горі
Посеред лісу, усі три.
Мов на мороз, понадувались,
Одна на другу позирали;
Неначе три сестри старі,
Що дівували, дівували,
Аж поки мохом поросли.

1

Оце тобі, а це тобі.
Я оце літала
Аж у Сибір: та в одного
Декабриста вкрала
Трохи жовчі. От, бачите,
Й є чим розговіться!
Ну, а в твоїй Московщині
Є чим поживиться?
Чи чортма й тепер нічого?

3

Э… сестрица, много:
Три указа накаркала
На одну дорогу…

1

На яку це? на ковану?
Ну, вже наробила…

3

Да шесть тысяч в одной версте
Душ передушила…

1

Та не бреши, бо тілько п’ять.
Та й то з фоном Корфом
Ще й чваниться, показує
На чужу роботу!
Капусниця! закурена…
А ви, пості-пані?
Бенкетуєте в Парижі,
Поганці погані!
Що розлили з річку крові
Та в Сибір загнали
Свою шляхту, то вже й годі,
Уже й запишались.
Ач, яка вельможна пава…

2 і 3

А ти що зробила??

1

А дзуськи вам питать мене!
Ви ще й не родились,
Як я отут шинкувала
Та кров розливала!
Дивись, які! Карамзіна,
Бачиш, прочитали!
Та й думають, що ось-то ми!
А дзусь, недоріки!
В колодочки ще не вбились,
Безпері каліки!..

2

Ото, яка недотика!
Не та рано встала,
Що до світа упилася…
А та, що й проспалась!

1

Упилася б ти без мене
З своїми ксьондзами? –
Чортма хисту! Я спалила
Польщу з королями;
А про тебе, щебетухо,
І досі б стояла.
А з вольними козаками
Що я виробляла?
Кому я їх не наймала,
Не запродавала?
Та й живущі ж, проклятущі!
Думала, з Богданом
От-от уже поховала.
Ні, встали, погані,
Із шведською приблудою…
Та й тойді ж творилось!
Аж злішаю, як згадаю…
Батурин спалила,
Сулу в Ромні загатила
Тілько старшинами
Козацькими… а такими,
Просто козаками,
Фінляндію засіяла;
Насипала бурта
На Орелі… на Ладогу
Так гурти за гуртом
Виганяла та цареві
Болота гатила.
І славного Полуботка
В тюрмі задушила.
Отойді-то було свято!
Аж пекло злякалось.
Матер божа у Ржавиці
Вночі заридала.

3

Й я таки пожила:
С татарами помутила,
С мучителем покутила,
С Петрухою попила,
Да немцам запродала.

1

Та ти добре натворила:
Так кацапів закрепила
У німецькі кайдани –
Хоч лягай та й засни.
А в мене ще, враг їх знає,
Кого вони виглядають?
Вже ж і в крепость завдала,
І дворянства страшну силу
У мундирах розплодила,
Як тих вошей розвела;
Все вельможнії байстрята!
Вже ж і Січ їх бісновата
Жидовою поросла.
Та й москаль незгірша штука:
Добре вміє гріти руки!
І я люта, а все-таки
Того не зумію,
Що москалі в Україні
З козаками діють.
Ото указ надрукують:
“По милості божій,
І ви наші, і все наше,
І гоже й негоже!”
Тепер уже заходились
Древности шукати
У могилах… бо нічого
Уже в хаті взяти;
Все забрали любісінько.
Та лихий їх знає,
Чого вони з тим поганим
Льохом поспішають?
Трошки, трошки б підождали,
І церква б упала…
Тойді б разом дві руїни
В П ч е л е описали…

2 і З

Чого ж ти нас закликала?
Щоб на льох дивиться?

1

Таки й на льох. Та ще буде
Два дива твориться.
Сю ніч будуть в Україні
Родиться близнята.
Один буде, як той Гонта,
Катів катувати!
Другий буде… оце вже наш!
Катам помагати –
Наш вже в череві щипає…
А я начитала,
Що, як виросте той Гонта,
Все наше пропало!
Усе добре поплюндрує
Й брата не покине!
І розпустить правду й волю
По всій Україні!
Так от бачите, сестриці,
Що тут компонують!
На катів та на все добре
Кайдани готують!

2

Я золотом розтопленим
Заллю йому очі!..

1

А він, клятий недолюдок,
Золота не схоче.

3

Я царевыіми чинами
Скручу ему руки!..

2

А я зберу з всього світа
Всі зла і всі муки!..

1

Ні, сестриці. Не так треба.
Поки сліпі люде,
Треба його поховати,
А то лихо буде!
Он бачите, над Києвом
Мітла простяглася,
І над Дніпром і Тясмином
Земля затряслася.
Чи чуєте? Застогнала
Гора над Чигрином.
О!.. Сміється і ридає
Уся Україна!
То близнята народились,
А навісна мати
Регочеться, що Йванами
Обох буде звати!
Полетімо!..

Полетіли
Й летячи співали:

1

Попливе наш Іван
По Дніпру у Лиман
З кумою.

2

Побіжить наш ярчук :
В ірій їсти гадюк
Зо мною.

3

Как хвачу да помчу,
В самый ад полечу
Стрелою.

Три лірники

Один сліпий, другий кривий,
А третій горбатий
Йшли в Суботов про Богдана
Мирянам співати.

1

Що то, сказано, ворони.
Уже й помостили,
Мов для їх те сідало
Москалі зробили.

2

А для кого ж? Чоловіка,
Певне, не посадять
Лічить зорі…

1

Ти то кажеш.
А може, й посадять
Москалика або німця.
А москаль та німець
І там найдуть хлібець.

3

Що це таке верзете ви?
Які там ворони?
Та москалі, та сідала?
Нехай бог боронить!
Може, ще нестись заставлять,
Москаля плодити.
Бо чутка є, що цар хоче
Весь світ полонити.

2

А може, й так! Так на чорта ж
їх на горах ставить?
Та ще такі височенні,
Що й хмари достанеш,
Як вилізти…

3

Так от же що:
Ото потоп буде,
Пани туда повилазять
Та дивиться будуть,
Як мужики тонутимуть.

1

Розумні ви люди,
А нічого не знаєте!
То понаставляли
Ті фігури он для чого:
Щоб люди не крали
Води з річки – та щоб нишком
Піску не орали,
Що скрізь отам за Тясьмою.

2

Чортзна-що провадить!
Нема хисту, то й не бреши.
А що, як присядем
Отутечки під берестом
Та трохи спочинем! –
Та в мене ще шматків зо два
Є хліба в торбині,
То поснідаєм в пригоді,
Поки сонце встане…

Посідали. “А хто, братця,
Співа про Богдана?”

3

Я співаю. І про Ясси,
І про Жовті Води,
І містечко Берестечко.

2

В великій пригоді
Нам сьогодні вони стануть!
Бо там коло льоху
Базар люду насходилось
Та й панства не трохи.
От де нам пожива буде!
Ану, заспіваєм!
Проби ради…

1

Та цур йому!
Лучче полягаєм
Та виспимось. День великий.
Ще будем співати.

3

І я кажу: помолимось
Та будемо спати.

Старці під берестом заснули;
Ще сонце спить, пташки мовчать,
А коло льоху вже проснулись
І заходилися копать.
Копають день, копають два,
На третій насилу
Докопалися до муру
Та трохи спочили.
Поставили караули.
Ісправник аж просить,
Щоб нікого не пускали,
І в Чигрин доносить
По начальству. Приїхало
Начальство мордате,
Подивилось. “Треба,- каже,-
Своди розламати,
Вєрнєй дєло…” Розламали
Та й перелякались!
Костяки в льоху лежали
І мов усміхались,
Що сонечко побачили.
От добро Богдана!
Черепок, гниле корито
Й костяки в кайданах!
Якби в ф о р м е н и х, то добре:
Вони б ще здалися…
Засміялись… а ісправник
Трохи не сказився!
Що нічого, бачиш, взяти,
А він же трудився!
І день і ніч побивався,
Та в дурні й убрався.
Якби йому Богдан оце
У руки попався,
У москалі заголив би,
Щоб знав, як дурити
Правительство!! Кричить, біга,
Мов несамовитий.
Яременка* в пику пише,
По-московській лає
Увесь народ. І на старців
Моїх налітає.
“Вы што делаете, плуты!!”
“Та ми, бачте, пане,
Співаємо про Богдана…”
“Я вам дам Богдана,
Мошенники, дармоеды!
Й песню сложили
Про такого ж мошенпика…”
“Нас, пане, навчили…”
“Я вас навчу! Завалить им!”
Взяли й завалили –
Випарили у московській
Бані-прохолоді.
Отак пісні Богданові
Стали їм в пригоді!!..
Так малий льох в Суботові
Москва розкопала!
Великого ж того льоху
Ще й не дошукалась.

[1845, Миргород].

Вірші про хліб для дітей на українській мові зібрані в цій статті.

Вірші про хліб на українській мові

Хліб (Л. Компанієць)

Тільки-но з печі,
Скоринка в золі –
Свіжа хлібина
Лежить на столі.
День розпочався
З цієї хлібини…
В ній наш достаток,
Могутність країни,
Наших морів
Нестривожена синь,
Шлях до зірок
У космічну глибінь.
Кажуть в народі
Правдиві слова:
Хліб-годувальник –
Всьому голова!

Вірші про хліб для дошкільнят

Варвара Гринько

Хліб не зайчик з лісу носить –
Брат мій сіє, тато косить.
Хліборобом хочу стати,
Як мій братик, як мій тато.
Прибіжить із лісу зайчик –
Сам подам йому окрайчик!

Візьму я в руки хліб духмяний,
Він незвичайний, він святий.
Вібрав і пісню й працю в себе
Цей хліб румяний на столі
Йому до ніг вклонитись треба,
Він скарб найбільший на землі.

Вірші про хліб українських письменників

Пахне хліб. Платон Воронько

Як тепло пахне хліб!
Любов’ю трударів,
І радістю земною,
І сонцем, що всміхалося весною,
І щастям наших неповторних діб.
Духмяно пахне хліб.

ДМИТРО БІЛОУС “ХЛІБ І СЛОВО”

У стінах храмів і колиб
сіяє нам святково,
як сонце, випечений хліб
і виплекане слово.

І люблять люди з давнини,
як сонце незагасне,
і свій духмяний хліб ясний,
і рідне слово красне.

Бо як запахне людям хліб,
їм тихо дзвонить колос,
і золотом сіяє сніп
під жайворона голос.

І, мабуть, тому кожну мить
бешкетнику-харцизі
їх слово батьківське звучить
як заповідь у книзі,

Цей сплав чудесний, золотий
з ядристих зерен-літер:
“Не кидай хліба – він святий,
не кидай слів на вітер!”

Також ви можете додавати вірші про хліб і сіль через форму коментарів.

” Дика качка ” – драма в п’яти діях Г. Ібсена. Генрік Ібсен “Дика качка” скорочено ви можете прочитати в цій статті.

“Дика качка” головні герої

Верле, великий комерсант, фабрикант і т. д. Грегерс Верле, його син. Старий Екдал. Ялмар Екдал, син старого, фотограф. Гіна Екдал, дружина Ялмара. Хедвіг, їхня дочка, чотирнадцяти років. Фру Берта Сербю, завідуюча господарством у Верле. Релінг, лікар. Молвік, колишній богослов. Гроберг, бухгалтер. Петтерсен, слуга Верле. Йенсен, найманий лакей. Пухкий і блідий пан. Плішивий пан. Короткозорий пан. Шестеро інших панів, гостей Верле. Кілька найманих лакеїв.

“Дика качка” короткий зміст

1880-ті.
Перша дія починається зі званого обіду, організованому Хоконом Верле. Варле – багатий купець і промисловець.
Серед гостей – викликаний із заводу в Гірській долині син комерсанта Грегерс (він працює там простим службовцем) і старий шкільний товариш Грегерс Яльмар Екдаль. Друзі не бачилися цілих п’ятнадцять років. За цей час Яльмар одружився, у нього народилася дочка Гедвіг (їй тепер чотирнадцять), він завів свою справу – фотоательє. І, здавалося б, все у нього чудово. Єдине, Яльмар не закінчив освіту через нестачу у родини коштів – його батька, колишнього компаньйона Верле, тоді посадили у в’язницю. Правда, Верле допоміг синові колишнього друга: він дав Яльмар гроші на обладнання фотоательє і порадив зняти квартиру у знайомої господині, на дочці якої Яльмар і одружився. Все це здається Грегерсу підозрілим: він свого батька знає.

Як дівоче прізвище дружини Яльмара? Часом, не Хансен? Отримавши ствердну відповідь, Грегерс майже не сумнівається: “благодіяння” батька продиктовані необхідністю “збути з рук” і влаштувати колишню коханку – адже Гіна Хансен служила у Верле економкою і звільнилася з його будинку саме в цей час, незадовго до того, як померла хвора мати Грегерса. Син, мабуть, не може пробачити батькові смерть матері, хоча той в ній, очевидно, не винен. Як підозрює Грегерс, батько одружився, розраховуючи отримати велике придане, яке йому тим не менш не дісталося. Грегерс безпосередньо запитує у батька, чи не обманював він покійну матір з Гіною, але той на запитання відповідає ухильно. Тоді, рішуче відхиливши пропозицію Верле стати його компаньйоном, син оголошує, що він з ним пориває. У нього є тепер в житті особливе призначення.

Яке саме, стає скоро ясно. Грегерс вирішив відкрити очі Яльмар на “болото брехні”, в яке його занурили, адже Яльмар, “наївна і велика душа”, ні про що таке не підозрює і свято вірить в доброту комерсанта. Здоланий, за словами батька, “гарячкою чесності”, Грегерс вважає, що, відкривши Яльмар істину, він дасть поштовх до “великого розрахунку з минулим” і допоможе йому “звести на руїнах минулого новий міцний будинок, почати нове життя, створити подружній союз в дусі істини, без брехні і приховування “.

З цією метою Грегерс і відвідує в той же день квартиру сім’ї Екдаль, розташовану на горищному поверсі і що служить одночасно павільйоном фотоательє. Квартира сполучається з горищем, досить просторим, щоб тримати в ньому кроликів і курей, яких старий Екдаль, батько Яльмара, час від часу відстрілює з пістолета, уявляючи, що він таким чином, як у минулі дні в Гірськый долині, полює на ведмедів і куріпок. З Гірською долиною пов’язані найкращі і найгірші переживання старшого Екдаля: адже за порубку лісу саме там, в околицях їх спільного з Верле заводу, його і посадили у в’язницю.
Грегерс не відразу викладає перед Яльмар гірку істину. Він придивляється до сім’ї – простакуватої і вічно обтяженої турботами Гіне (фактично це вона веде всі справи фотоательє і виконує в ньому всю роботу), до старого Екдаля, вижившому з розуму і очевидно зломленому в’язницею, до чотирнадцятирічної Гедвіг – захопленій і екзальтованій дівчинці, що обожнює свого батька (як повідомляє той Грегерс, Хедвіг приречена – лікарі повідомили, що вона скоро осліпне), нарешті, до самого Яльмару, що приховує свій паразитизм під виглядом невпинної роботи над винаходом, який, за його словами, має відновити добробут і чесне ім’я його сім’ї.

Оскільки Грегерс виїхав з Гірської долини, а тепер до того ж ще й покинув батьківський дім, йому потрібна квартира. Якраз така підходяща кімната з окремим ходом у Екдалей в будинку є, і вони – втім, не без опору Гіни – здають її синові свого благодійника. На наступний же день Верле, стурбований ворожим настроєм сина, заїжджає до нього, він хоче з’ясувати, що син проти нього замишляє. Дізнавшись “мету” Грегерса, комерсант висміює його і попереджає – як би він у своєму новому кумирі Яльмарі не розчарувався. Те ж cаме, хоча і в більш різких виразах, втлумачує Грегерсу його сусід по поверху, п’яниця і гуляка лікар Релінг, частий гість в сім’ї Екдаль. Істина, згідно теорії Релінга, нікому не потрібна, і не слідує з нею, як з писаною торбою, носитися. Розкривши очі Яльмару, Грегерс нічого, окрім неприємностей, а то й біди для сім’ї Екдалей не доб’ється. За розумінням лікаря, “відняти у середньої людини життєву брехню – все одно що відняти в нього щастя”. Події підтверджують справедливість його вислову.

Грегерс вирушає з Яльмаром на прогулянку і викладає йому всю таємницю його сімейного життя так, як він її бачить. Повернувшись, Яльмар гучно оголошує дружині, що відтепер всі справи ательє і домашні рахунку він буде вести сам – їй він більше не довіряє. Чи правда, що вона була близька з комерсантом Верле, коли працювала у нього економкою? Гіна не заперечує минулий зв’язок. Правда, перед хворою дружиною Верле вона не винна – справді, Верле приставав до неї, але все, що між ними сталося, сталося після смерті його дружини, коли Гіна більше у Верле не працювала. Втім, все це – такі старі, за висловом Гіни, “інтрижки”, що вона і думати про них забула.

Яльмар дещо заспокоюється. Присутній при подружньому поясненні лікар Релінг від усієї душі посилає Грегерса до біса і висловлює щире побажання, щоб він, “цей знахар, цей цілитель душ, забирався геть. Не те він зіб’є з пантелику всіх! “Несподівано до Гіни приїжджає фру Сербю, домоправительниця Верле. Вона приїхала до неї попрощатися, бо виходить заміж за господаря, і вони негайно ж їдуть на свій завод в Гірську долину. Лікаря Релінга ця новина засмучує – колись його і фру Сербю пов’язувало серйозне почуття. Грегерс запитує, а чи не боїться фру Сербю того, що він донесе про їх минулий зв’язок батькові? Відповідь дано негативну: ні, вони з Верле розповіли один одному про минуле все – їх шлюб заснований на чесності. Фру Сербю не залишить чоловіка ні за яких обставин, навіть коли він стане зовсім безпорадним. Хіба присутні не знають, що Верле скоро осліпне?

Ця звістка, а також вручена домоправителькою Хедвіг дарча від Верле (згідно з нею, старому Екдалю; а потім після його смерті і Гедвіг буде виплачуватися щомісячна допомога в сто крон) виводять Яльмара Екдаля з його звичайного благодушного настрою. Якщо про зв’язок минулого Гіни з благодіяннями Верле він смутно здогадувався, то новини про однакову хворобу очей у Верле і дочки, а також про дарчу застають його зненацька і ранять в серце. Чи можливо, що Хедвіг – дочка не його, а Верле? Гіна чесно зізнається, що на це питання відповісти не може. Тоді вона, можливо, знає, скільки платить бухгалтер Верле старому Екдалю за переписування ділових паперів? Приблизно стільки ж, скільки йде на його утримання, відповідає Гіна. Що ж, завтра ж вранці Яльмар піде з цього будинку, але перш за все він відправиться до бухгалтера і попросить його підрахувати їхній борг за всі минулі роки. Вони все віддадуть! Яльмар розриває дарчу надвоє і разом з лікарем Релінгом (у того свої прикрощі) пускається проти ночі в загул.

Але, проспавшись у сусіда, Яльмар на інший день повертається. Він не може піти з дому зараз же – в нічних блуканнях він втратив капелюх. Поступово Гіна заспокоює його і вмовляє залишитися. Яльмар навіть склеює розірвану ним зопалу дарчу (треба ж подумати і про старого батька!). Але він вперто не помічає кохану ним раніше Хедвіг. Дівчинка в розпачі.

Напередодні увечері Грегерс порадив їй, як повернути любов батька. Потрібно принести йому свою “дитячу жертву”, зробити щось таке, щоб батько побачив, як вона його любить. Яльмар зараз дуже не злюбив дику качку, ту саму, що живе у них в ящику на горищі, – адже вона дісталася Екдалям від Верле. Комерсант ранив її під час полювання на озері, а потім слуга його віддав качку старому Екдалю. Хедвіг доведе свою любов до батька, якщо пожертвує заради нього дикою качкою, яку вона теж дуже любить. Добре, погоджується Гедвіг, вона умовить діда пристрелити качку, хоча не розуміє, за що тато так на неї розсердився: нехай навіть вона не його дочка і її десь знайшли – вона про таке читала, – але ж дику качку теж знайшли, і це не заважає їй, Гедвіг, любити її!

Наближається трагічна розв’язка. На наступний день Яльмар, не бажаючи бачити дочку, жене її звідусіль. Хедвіг ховається на горищі. У момент розмови, коли Яльмар переконує Грегерса, що Хедвіг може йому зрадити, варто тільки Верле, можливо, її справжньому батьку, поманити її своїм багатством, на горищі лунає постріл. Грегерс радіє – це старий Екдаль застрелив дику качку на прохання Хедвіг. Але дід вбігає в павільйон з іншого боку. Стався нещасний випадок: Хедвіг ненавмисно розрядила в себе пістолет. Лікар Релінг в це не вірить: блуза дівчинки обпалена, вона навмисно застрелилась. І винен у її смерті Грегерс з його пред’явленими простим смертним “ідеальними вимогами”. Не будь їх, цих “ідеальних вимог”, життя на землі могла б бути непоганим.

У такому разі, заявляє Грегерс, він радий своєму призначенню. Лікар запитує, в чому воно? Бути тринадцятим за столом!

Жанна д’Арк біографія на українській мові коротко викладена в цій статті.

Жанна д’Арк (1412 – 1431) – французька національна героїня, одна з головнокомандувачів військами під час Столітньої війни, спалена на багатті.

Жанна д’Арк біографія українською скорочено

Жанна д’Арк народилася 6 січня 1412 року в Домремі, в селянській родині. Її дитинство проходило на важкий для Франції період Столітньої війни: згідно з договором в Труа (21 травня 1420), король Англії Генріх V став спадкоємцем французького престолу і правителем Франції, а законний спадкоємець, дофін, майбутній король Карл VII від престолонаслідування відмежовувався, що фактично означало приєднання Франції до Англії. Чутка звинувачувала королеву Франції, Ізабеллу Баварську, в тому, що вона була ініціатором цього договору; по країні поширювалося пророцтво: “Жінка погубила Францію, діва її врятує”. Близько 1424 року Жанну стали відвідувати бачення: їй з’являлися святий Михайло Архангел, святі Катерина і Маргарита, переконуючи Жанну йти на неокупований англійцями півден Франції до законного королю Карла VII і врятувати країну.

Місія Жанни д’Арк

6 березня 1429 Жанна прибула в замок Шинон, де знаходився Карл VII, і сповістила йому, що її “голоси” повідомили їй: вона обрана Богом, щоб зняти облогу з Орлеана, перегороджує англійцям шлях на південь, а потім привести короля в Реймс, місце коронації французьких королів. У народній свідомості один тільки досконалий там акт миропомазання робив монарха законним государем. Жанна зуміла переконати Карла, і той відправив її з військом в Орлеан. На час прибуття її в це місто (29 квітня 1429) чутка вже стверджувала, що саме вона – та діва, що врятує Францію. Це надихнуло військо, і в результаті ряду боїв, в яких брала участь сама Жанна, 8 травня 1429 р облога була знята. Зняття облоги і проведена для цього серія перемог французьких військ переконали французів, що Бог вважає їх справу правою і допомагає їм. Зроблений після цього похід на Реймс перетворився на тріумфальний хід королівської армії. 17 липня Карл VII коронувався в Реймсі, і під час урочистого акту Жанна тримала над ним прапор.

У серпні 1429 французи почали наступати на зайнятий англійцями Париж. Спроба взяти його виявилася невдалою, і незважаючи на наполягання Жанни, королівські війська відступили. Восени – взимку 1429 року і навесні 1430 Жанна брала участь в ряді дрібних сутичок з ворогом, і 23 травня 1430 року потрапила в полон до англійців.

Суд і смерть

Жанну д’Арк перевезли в Руан, та 9 січня 1431 року його постала перед судом інквізиції. Її звинуватили в чаклунстві та єресі: підлеглі англійцям церковники виходили з того, що тим самим завдадуть шкоди Карлу VII, бо в цьому випадку він виявиться коронованим єретичкою і відьмою. Жанна захищалася з рідкісною мужністю й винахідливістю, але 2 травня 1431 роки їй було пред’явлено звинувачення в чаклунстві (звинувачення в єресі відпали) і було запропоновано відректися від віри в “голосі” і від носіння чоловічого одягу. Під страхом смерті вона погодилася на зречення і 28 травня була засуджена до довічного ув’язнення. Однак у в’язниці їй підкинули чоловічий одяг, що означало рецидив злочину і автоматично вело до смерті. Незважаючи на явну провокацію, Жанна заявила, що одягла чоловічий одяг добровільно, що бере зречення назад і шкодує про нього. Два дні потому – 30 травня 1431 року її заживо спалили на ринковій площі Руана.

У 1455-1456 роках в Бурже пройшов процес посмертної реабілітації Жанни д’Арк. 16 травня 1920 року вона була зарахована католицькою церквою до лику святих.