Category: Література

“Сон” Шевченко характеристика

Епіграфом до поеми “Сон” Тарас Шевченко обрав уривок із Біблії, у якому йдеться про те, що світові треба показувати істину, щоб люди не ходили манівцями, щоб усьому знали ціну і могли змінити своє життя. Тарас Григорович Шевченко ніколи не претендував на роль месії, пророка для свого народу, але кожен його твір виявлявся пророчим, був актуальним на той час і залишиться таким назавжди.

Довгі 14 років Шевченко не був в Україні, а в 1843 році йому випала нагода відвідати рідні місця. Побачене вжахнуло поета. “Скрізь був і скрізь плакав”, – писав Тарас Григорович українському письменникові Кухарчуку. Скрізь, де він був, поет побачив страшні злидні, каторжну працю, безправ’я селян, знущання з них польських, українських, російських панів-кріпосників, паразитичний спосіб життя експлуататорів. Повернувшись із подорожі Україною, Т. Шевченко пише поему “Сон”, у якій змальовує тяжке життя покріпачених селян, жахіття Сибіру, який став місцем заслання засуджених, сваволю поміщиків та уряду на чолі з Миколою І.

Щоб мати змогу описати порядки в усій імперії, Шевченко обирає форму сну, адже саме у сні людина може долати будь-які відстані, зримо бачити приховане і, в принципі, вона може не відповідати за реакцію від побаченого. Та ще до того ж ліричний герой говорить, що дивний сон побачив, коли заснув напідпитку, бо перед тим був на бенкеті.

Починається поема сатиричним вступом, що сповнений роздумами про суспільство, у якому діють вовчі закони, де панує здирство, загарбництво, лицемірство, “а братія мовчить собі, витріщивши очі”. Поет нагадує, що всі люди – “і царята, і старчата – Адамові діти”. Він сам зізнається, що гуляє, бенкетує в неділю і в будень, але на можливі закиди різко відказує: “Я свою п’ю, а не кров людськую”.

У сні ліричний герой перелітає на Україну.
Летим. Дивлюся, аж світає.
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє.
Степи, лани мріють.
Між ярами над ставами Верби зеленіють.

Краса української природи вражає, але душа ліричного героя плаче, адже серед цього раю люди живуть, як у пеклі. Тут

Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на паншині жне.

Вражений побаченим, ліричний герой хоче хоч десь знайти шматочок раю. Його душа перелітає далеко на північ, у Сибір. Тут “сніг біліє, кругом бори та болота, туман, туман і пустота”. Серед цього обширу “людей не чуть, не знать і сліду людської страшної ноги”. Аж ось пустиня заворушилася, і раптом з’являються схожі на мерців люди. Це каторжники: злодії, розбійники, убивці. А серед них раптом бачимо зовсім іншу людину. Це “в кайдани убраний, Цар всесвітній! Цар волі, Цар, штемпом увінчаний” – декабрист, що страждає, нескорений, у далекому Сибіру.

Картину каторги в поемі змінює картина царської Росії: “хати над шляхами та городи з стома церквами, в городах, мов журавлі, замуштрували москалі…” А далі “на багниші город мріє, над ним хмарою чорніє туман тяжкий…” У тому городі і землячок стрівсь: прийшов подивитися на гуляння панів та ще й заробити якусь полтинку за те, що проведе когось у палати. А в тих палатах повно золотом облитих блюдолизів. А ось і сам цар виходить, “високий, сердитий виступає; обок його цариця небога, мов опеньок засушений, тонка, довгонога…” У сні чого тільки не побачиш: побачила мандрівна душа сцену мордобитія. Цар затопив у пику найстаршого, той штурхонув меншого в пузо, “а той собі ше меншого туза межи плечі; той меншого, а менший малого, а той дрібних…”

Форма сну дала змогу авторові не тільки вільно долати великі простори, а й сатирично намалювати державний устрій царської Росії. Ні в чому не погрішив поет проти правди, змалював реальні картини життя згорьованої України, нелюдські умови, у яких жили каторжани, блиск царської столиці, низькопоклонство земляків. Усе це, об’єднане в одному творі, справляє гнітюче враження, але треба було говорити людям правду, показувати життя таким, яким воно є, щоб світ усе побачив і сприйняв дух істини. Люди повинні вдивлятися утвори своїх геніїв і доходити правильних висновків, а можновладці мають пам’ятати, що в суспільстві завжди знайдеться хоча б одна людина, яка не побоїться сказати правду.

“Пісня про віщого Олега” Пушкін аналіз

“Пісня про віщого Олега” була написана в 1822 році. Жанр – легенда.

Сюжетною основою “Пісні про віщого Олега” послужила легенда про смерть Олега, київського князя, записана в “Повісті минулих літ”. Київському князю Олегу, прозваному в народі “віщим” за мудрість, волхв, “чарівник”, передрікає: “приймеш ти смерть від коня свого”. Злякавшись страшного пророцтва, князь розлучається зі своїм вірним бойовим другом-конем. Проходить багато часу, кінь помирає, а князь Олег, згадавши про пророкування, з гнівом і гіркотою вирішує, що волхв обдурив його. Прийшовши на могилу старого бойового друга, Олег жалкує, що їм довелося так рано розлучитися. Однак виявляється, що чарівник не обманув, і пророцтво його виповнилося: отруйна змія, виповзли з черепа коня, вжалила Олега.

У легенді про князя Олега і його коня Пушкіна зацікавила тема неминучості визначеної долі. Олег позбавляється, як йому здається, від загрози смерті, відсилає коня, який повинен, за передбаченням чарівника, зіграти фатальну роль. Але через багато років, коли здається, що небезпека минула – кінь мертвий, – доля наздоганяє князя.

У вірші звучить ще одна тема, надзвичайно важлива для поета, – тема поета-пророка, тема поета – провісника вищої волі. Так, князь каже чарівникові:

Не бійся, будь чесний в своїй ворожбі –

Баского коня подарую тобі”.

“Волхви не бояться земних владарів,

Волхвам – за пророче їх слово –

Не треба багатих князівських дарів,-

Правдива і вільна їх мова.

Балада “Козака несуть” змальовує сумну картину загибелі козака.

“Козака несуть” аналіз

Тема “Козака несуть”: оплакування дівчиною козака, який загинув.
Ідея “Козака несуть”: висловлення співчутливого ставлення до тих, хто загинув заради щасливого життя інших.
Основна думка: А де знайдеш ти, / Та дівчинонько, / Над козака коханця!

Художні засоби “Козака несуть”

Повтори: “А за ним, а за ним”, “…ломи, ломи”, “білі рученьки”.
Риторичні оклики: Ой ломи, ломи / Білі рученьки / До єдиного пальця! / А де знайдеш ти, / Та дівчинонько, / Над козака коханця!
Звертання: А де знайдеш ти, / Та дівчинонько…
Епітет: “білі рученьки”.
Метафора: “кінь головоньку клонить”.
Пестливі слова: “головоньку”, “рученьки”, “дівчинонько”.

У баладі “Козака несуть” показано загибель молодого козака, якого оплакує дівчинонька. Йде вірний кінь, голову клонить, іде дівчина, плачучи, “білі рученьки ломить”. Ніякими словами не виразити її горя, адже вона втратила коханого, такого, якого вже ніколи не буде. Твір короткий, виразний, з усіма ознаками жанру балади.

Твір характеризується виразністю, стислістю, напруженістю емоцій. У баладі для посилення драматичності використовуються повтори:

А за ним, за ним Його дівчина Білі рученьки ломить. Ой ломи, ломи Білі рученьки Трагічна смерть козака оспівана в баладі “Ой на горі вогонь горить”, у якій оповідується, як козак устиг запалити вогонь на знак нападу ворогів, а сам урятуватися не зміг і тепер “…лежить, Порубаний, постріляний. Китайкою покриваний”.

І тільки вірний кінь розкаже батькам про смерть сина. Мова твору характеризується використанням метафор, повторів.

Пантелеймон Куліш біографія скорочено відомого українського письменника, автора першого україномовного історичного роману “Чорна рада”

Пантелеймон Куліш біографія коротко

Пантелеймон Олександрович Куліш народився 7 липня 1819 р. на хуторі поблизу містечка Вороніж Чернігівської губернії (тепер Сумська область) у сім’ї заможного козака. Навчався у Новгород-Сіверській гімназії та в Київському університеті. Учителював переважно в дворянських училищах та гімназіях.

З кінця 1830 – х років Куліш – слухач лекцій у Київському університеті.

Дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі.

Згодом працює в Києві, у Рівному, а коли журнал “Современник” починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману “Чорна рада”, запрошують його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету.

Через два роки Петербурзька Академія наук посилає Куліша у відрядження в Західну Європу на декілька років, куди він вирушає із своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою побрався 22 січня 1847 року.

У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга. Його ув’язнили на два місяці в арештантське відділення шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу.

Після довгих клопотань здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину “Тульских губернских ведомостей”.

У 1850 – х повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права.

Працюючи у Варшаві в 1864 – 186 8 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 – у Петербурзі на посаді редактора “Журнала Министерства путей сообщения”, він готує тритомне дослідження “История воссоединения Руси”.

Перекладацька діяльність П. Куліша була великим внеском в українську літературу.

Так, у 1897 році вийшла збірка його перекладів “Позичена кобза”. До неї увійшли твори світової культури – Ф. Шиллера, Г. Гейне, Дж. Байрона, Й. Гете, 13 п’єс В. Шекспіра. Цикл творів російських поетів він назвав “Переспіви з великоруських співів”. Заслуга П. Куліша в тому, що він намагався передати як зміст, так і форму творів зарубіжних класиків. І. Франко вказував, що Куліш “дав нам переклад “Гамлета”, з яким можемо без сорому показатися в концерті європейських перекладів великого британця”.

П. Куліш був першим перекладачем Біблії українською мовою.

П. Куліш водночас займався видавничою діяльністю, був активним співробітником в українському журналі “Основа”. Останні роки життя провів на власному хуторі Мотронівка на Чернігівщині. Тут і помер 14 лютого 1897 р.

Твори Пантелеймона Куліша:

– історичний роман ” Чорна рада “

– гумористичні оповідання:

“Циган” “Пан Мурло” “Малоросійські анекдоти”

– оповідання на тему нещасливого кохання:

“Гордовита пара” “Дівоче серце”

– історичні оповідання:

“Мартин Гак” “Брати” “Січові гості”

– роман “Михайло Чарнишенко, або Малоросія 80 літ назад”

– романтично-ідилічне оповідання “Орися”

– інші твори:

“До кобзи” “Заспів” ” Маруся Богуславка ” “Рідне слово” “Святиня”

Також для підготовки до занять ви можете використати Хронологічну таблицю Пантелеймона Куліша.

“Божественна комедія” Пекло скорочено

У вступній пісні Данте розповідає, як він, досягнувши середини життєвого шляху, заблукав одного разу в дрімучому лісі і як поет Вергілій, позбавивши його від трьох диких звірів, що загороджували йому шлях, запропонував Данте здійснити мандрівку по загробному світу. Дізнавшись, що Вергілій посланий Беатріче (коханою Данте), Данте без сумніву віддається керівництву поета.

Пройшовши присінок пекла, населене душами нікчемних, нерішучих людей, вони вступають в перше коло пекла, так званий лімб (А., IV, 25-151), де перебувають душі тих, хто не зміг пізнати “істинного Бога”. Тут Данте бачить видатних представників античної культури – Аристотеля, Евріпіда, Юлія Цезаря та ін. Наступне коло (ад має вигляд колосальної воронки, що складається з концентричних кіл, вузький кінець якої упирається в центр землі) заповнений душами людей, що колись вдавалися неприборканій пристрасті. Серед дикого вихора Данте бачить Франческу да Ріміні та її коханого Паоло, полеглих жертвою забороненого кохання один до одного. У міру того як Данте, разом Вергілієм, спускається все нижче і нижче, він стає свідком мук ненажер, примушених страждати від дощу і граду, скупих і марнотратників, що невтомно котять величезні камені, гнівливих, що угрузають в болоті. За ними слідують охоплені вічним полум’ям єретики та єресіархи (серед них імператор Фрідріх II, папа Анастасій II), тирани і вбивці, плаваючі в потоках киплячої крові, самогубці, перетворені на рослини, богохульники і насильники, що спалюються падаючим полум’ям, обманщики всіх видів. Муки шахраїв різноманітні. Нарешті Данте проникає в останнє, 9-е коло пекла, призначене для найжахливіших злочинців. Тут обитель зрадників, з них найбільші – Іуда, Брут і Кассій, – їх гризе своїми трьома пащами Люцифер, що повстав колись проти Бога ангел, цар зла, приречений на ув’язнення в центрі землі. Описом страшного виду Люцифера закінчується остання пісня першої частини поеми.

Тіна Кароль “Перечекати” текст пісні, презентованої в грудні 2016 року, Ви можете знайти на нашому сайті.

Тіна Кароль “Перечекати” слова

Мені здається, я тебе знаю.
Уже тисячу років.
Твою адресу, твої вагання.
І сльози на ноти.
Та не пророк я і може в чомусь.
Ти не довіряй мені.
Лиш знай – двері не замкнені.

Приспів:х2
Перечекати цей дощ.
Перечекати цю зливу.
І всі негоди також.
Ти можеш зі мною, милий.

Ти можеш зі мною, милий.

2 Куплет:
Для щастя мало дощів з грозою.
То крапля у морі.
Аби лиш дах був над головою.
І ми були двоє.
Аби з тобою під звуки рому.
На небо дивитися.
И один одному снитися.

Приспів:х4
Перечекати цей дощ.
Перечекати цю зливу.
І всі негоди також.
Ти можеш зі мною, милий.

Ти можеш зі мною, милий

Пісня “Перечекати” Тіни Кароль – це музичний тандем співачки з Владом Дарвіном. Саме він написав для неї нову композицію. Як розповідає сам автор, “Перечекати” – це одна з самих зворушливих пісень. Головною темою кліпу на пісню “Перечекати” став символічний для співачки червоний колір.

Англійською мовою пісня вийшла під назвою Lost in the rain.

Ганс Крістіан Андерсен “Нове вбрання короля” читати на українській мові Ви можете разом з дітьми.

Казка “Нове вбрання короля” Андерсен

С агато років тому жив король, який так любив красиво одягатися, що всі гроші витрачав на гарні вбрання. Він не турбувався про своїх солдатів, не цікавився театрами, а на прогулянки їздив тільки для того, щоб показати своє нове вбрання. На кожну годину дня він мав спеціальний одяг; і як про інших королів говорять: “Король у раді з міністрами”, так про цього короля казали: “Король у гардеробній”.

У великому місті, де він жив, було дуже весело: щодня туди приїздило багато іноземців..

Одного разу прийшли в те місто два пройдисвіти. Вони удавали з себе ткачівні казали, що вміють ткати найчудовішу тканину, яку тільки можна собі уявити. Не тільки кольори й малюнок надзвичайно гарні, але й убрання, пошиті з цієї тканини, мають дивну властивість – вони невидимі людям, непридатним для своїх посад або надмірно дурним.

“Та це ж чудові вбрання!- подумав король.- Якби, я мав такі, то міг би дізнатися, які люди в моїй державі не придатні для своїх посад. Я б відрізнив розумних від дурнів. Треба відразу ж наткати для мене цієї тканини!”

І він дав обом шахраям великий завдаток, щоб вони могли почати роботу.

Справді, вони поставили два ткацькі верстати й удавали, ніби працюють. Але на верстатах у них нічогісінько не було… Одразу ж вони наказали дати собі найтоншого шовку і найкращого золота. Все це шахраї поховали в свої власні кишені, а самі до пізньої ночі працювали на порожніх верстатах.

“Хотілося б мені знати, чи багато вже вони наткали?” – подумав король.

Але на серці в нього ставало дуже неспокійно, коли він згадував, що той, хто дурний або непридатний для своєї посади, не може побачити тканини. Звичайно, він думав, що цього йому самому нема чого боятися; але все-таки краще було б спочатку послати когось іншого, щоб подивитись, як іде справа.

В місті вже всі знали, яку чудесну силу має тканина, і всі хотіли швидше дізнатися, хто з їх сусідів нездібний або дурний.

“Пошлю я до ткачів мого старого чесного міністра,- вирішив король.- Він найкраще розпізнає, яка матерія, бо він людина розумна, і ніхто не підійде до його посади краще за нього”.

І от старий статечний міністр пішов до того залу, де сиділи обидва шахраї і працювали на порожніх верстатах.

“О, рятуйте! – подумав міністр і широко розплющив очі.- Я нічого не бачу!” Але він цього не сказав.

Обидва шахраї ласкаво запросили його підійти ближче, щоб роздивитися краще чудовий візерунок і прекрасні кольори.

При цьому вони вказали на порожній ткацький верстат, а бідолашний старий міністр з усієї сили тер собі очі і нічого не міг побачити, бо там нічого не було.

“Що таке? – думав він.- Невже я дурний? Я цього ніколи не помічав! Жодна людина не повинна про це знати. Невже я непридатний для своєї посади? Ні, ніяк не можна признаватися, що я не міг побачити тканини!”

– Ну, що ви скажете? – спитав один із ткачів.

– О, чудово, дуже мило! – відповів старий міністр і поглинув крізь окуляри.- Який візерунок! Які барви! Звичайно, я скажу королю, що мені подобається.

– Ну, це приємно чути,- сказали обидва ткачі і почали називати кольори і пояснювати чудові візерунки. Старий міністр уважно слухав, щоб точно все передати королю. Так він і зробив.

Після цього шахраї почали вимагати ще більше грошей, ще більше шовку й золота ніби для ткання. Все це вони ховали в свої кишені. На верстат не потрапила жодна нитка, вони, як і раніше, працювали на порожніх верстатах.

Незабаром король послав другого поважного сановника подивитись, як посувається робота і чи швидко буде готова тканина.

З ним трапилося те саме, що й з міністром.

Він дивився, дивився, але нічого не міг побачити, бо, крім порожнього ткацького верстата, нічого й не було.

– Правда, чудова тканина? – спитали обидва шахраї, показуючи і пояснюючи розкішний візерунок, якого насправді зовсім не було.

“Адже я не дурний,- думав сановник,- значить, я не придатний для моєї посади? Це дуже дивно! Але нехай про це хоч ніхто не дізнається!”

І він хвалив тканину, якої не бачив, і захоплювався прекрасними фабрами й чудовим малюнком.

– О! Прекрасна річ! – сказав він королю.

У місті всі тільки й говорили про дивну тканину.

Нарешті король захотів сам її побачити, поки вона була ще на верстаті.

З цілим почтом найвизначніших царедворців, між якими були й обидва шановні урядовці, що побували тут раніше, пішов король до хитрих шахраїв. Вони ткали з усієї сили, але без жодної волокнини, без жодної нитки.

– Хіба ж не чудово? – сказали обидва урядовці, які вже колись тут були.- Подивіться, ваша величність, який візерунок, які фабри! – і показали обидва на порожні верстати, бо були певні, що інші добре бачать тканину.

“Що таке? – подумав король.- Я нічого не бачу! Це жахливо! Чи я дурний? Чи нездатний бути королем? Це найстрашніше, що могло трапитись зі мною”.

– О, дуже гарно,- сказав він,- це варто моєї найвищої похвали!

Він задоволено кивав головою і розглядав порожні верстати. Не міг же він признатися, що нічого не бачить!

Весь почет, що був з ним, дивився і дивився, і хоч ніхто нічого не бачив, як і решта, але всі казали, як і король: “О, це прекрасно!” – і радили королю одягти нове вбрання з чудової тканини під час урочистої процесії, що мала незабаром відбутися.

– Чудово! Прекрасно! Надзвичайно! – передавалося з уст в уста. Здавалося, всі були щиро захоплені. Король нагородив обох шахраїв орденом, наказавши носити його в петличці, і надав їм титул “королівських придворних ткачів”.

Цілу ніч до ранку, перед тим як мала відбутися процесія, шахраї працювали. Всі могли бачити, як вони завзято працюють, поспішаючи закінчити нове вбрання короля.

Шахраї удавали, ніби, знімають тканину з верстатів, різали величезними ножицями в порожнім повітрі, шили голками без ниток і сказали, нарешті:

– От убрання й готове!

Король сам прийшов до них з своїми знатними царедворцями одягнутися. Шахраї підвели руки вгору, ніби щось тримали, і сказали:

– Дивіться, ось штани, ось мундир, ось мантія! Все таке легке, як павутиння. Можна подумати, що нічого немає на тілі, але в цьому і є вся краса!

– О! Звичайно! – казали всі придворні, але нічого не могли побачити, бо нічого ж і не було.

– Дозвольте, ваша королівська величність, зняти ваше вбрання,- сказали шахраї.- Ми хочемо одягти на вас нове перед великим дзеркалом.

Король скинув весь свій одяг, і шахраї почали удавати, що надівають на нього один за одним усі вбрання, які приготували, а король повертався на всі боки перед дзеркалом.

– Як чудово облягає, як прекрасно сидить! – казали всі.- Який малюнок! Які кольори! Яке дорогоцінне вбрання!

– Надворі приготовлено балдахін, що понесуть над вами, ваша величність, під час процесії,- сповістив головний церемоніймейстер.

– Ну, я готовий,- сказав король.- Чи добре сидить? Він ще раз повернувся перед дзеркалом, бо хотів показати, що уважно розглядає своє вбрання.

Камергери, які мусили нести шлейф, опускали руки донизу, ніби підіймали його. Вони йшли і удавали, ніби щось несуть у повітрі. Вони не насмілювались показати, що нічого не бачать.

Так виступав король у процесії під розкішним балдахіном, і всі люди на вулиці і з вікон кричали:

– О! Нове вбрання короля незрівнянне! Який чудовий шлейф його мантії, як чудово лежить!

Ніхто не хотів показати, що він нічого не бачить. Адже це означало б, що він непридатний для своєї посади або страшенно дурний. Жодне вбрання короля не мало такого успіху, як це.

– Та він же зовсім голий! – закричав раптом якийсь маленький хлопчик.

– О небо, ти чуєш голос невинності! – сказав батько, і всі почали пошепки переказувати один одному слова дитини.

– Він голий. Дитина каже, що на ньому зовсім нічого нема.

– Та він же зовсім голий!- закричав, нарешті, весь народ.

Королю раптом стало ніяково. Йому і самому здавалося, що народ каже правду, але він подумав:

“Все ж таки я мушу витримати всю процесію”.

І він продовжував виступати ще величніше, а камергери йшли і несли шлейф, якого насправді зовсім не було.

“Привиди” – п’єса Генріка Ібсена, написана в 1881 році.

“Привиди” головні герої

Фру Елєнє Алвінг, вдова капітана і камергера Алвінга Освальд Алвінг, її син, художник Пастор Мандерс Столяр Енгстран Регіна Енгстран, яка живе в будинку фру Алвінг

“Привиди” скорочено

Дія перша. На кошти фру Елєнє Алвінг повинен відкритися притулок в пам’ять про її чоловіка. З цього приводу з міста приїжджає пастор Мандерс, немолодий, але досить наївний і мислячий соціальними штампами чоловік. В цей же час в рідному домі виявляється і син подружжя Алвінг Освальд, що якийсь час жив у Парижі і пробував себе на художньому поприщі. Мандерс готується до виступу на відкритті притулку, але перед цим він вирішує навідати Елєну. Тоді жінка відверто розповідає про причини, що спонукали її до відкриття притулку – капітан Алвінг аж ніяк не був зразковим сім’янином і благодійником округи, а лише п’яницею і розпусником. Регіна Енгстран, що служить у будинку насправді його позашлюбна дочка. У притулок фру Алвінг вирішила вкласти всі гроші капітана, щоб спадок, отриманий її сином, складався лише з накопичених їй за життя заощаджень. Несподівано пастор і вдова чують, як Освальд намагається обійняти служницю, тоді в голову Елєнє несподівано приходять спогади про те, що як її чоловік обіймав покоївку – матір Регіни. Це для неї немов привиди минулого.

Дія друга. Фру Алвінг докладно розповідає пастору історію про свого чоловіка і покоївки. Мандерс в жаху від двох речей – від того, що повінчав столяра Енгстрана з “пропащою жінкою”, і від того, що покоївка отримала відступне. Тоді вдова звинувачує пастора в тому, що той сприяв тому, що вона була змушена жити з “пропащим чоловіком”. Виявляється, що через рік після весілля Елєнє покинула чоловіка і прийшла до пастора зі словами “Ось я, візьми мене!” Пастор збентежено помічає, що ніколи не відносився до фру Алвінг окрім як до дружини іншого чоловіка. Жінка ставить це під сумнів, але тему не продовжує. Елєнє розмірковує про те, що можливо її сина варто було б одружити на Регіні, але ця думка приводить пастора в жах. З’являється столяр Енгстран, якого Мандерс намагається відчитувати за подію. Але той заявляє, що всі гроші були витрачені суто на виховання дочки його дружини. Мандерс втішається цим і йде провести молебень в притулку. Тим часом приходить Освальд. Він розповідає матері про своє захворювання. На думку лікаря, який його обстежив в Парижі, це наслідок розпусного способу життя його батька. Це як грім серед ясного неба для вдови. Несподівано Освальд каже, що бажає поїхати з Регіною в Париж. Фру Алвінг змушена погодитися з цим. Несподівано спалахує притулок.

Дія третя. Мандерс і Енгстран збираються виїжджати. Столяр переконує пастора, що гроші, що знаходилися у фонді для притулку, можна використовувати у закладі для моряків. Тим часом фру Алвінг залишається з Освальдом і Регіною. Спершу мова заходить про хворобу юнака, а потім вдова відкриває їм обом таємницю походження Регіни. Дівчина вирішує покинути будинок Алвінгів, мотивуючи це тим, що не хоче бути доглядальницею при хворому, і тим, що її не виховали тут як дочка благородної людини. Мати і син залишаються одні. Настає ранок, і у Освальда раптово виникає напад…

Народні прикмети про погоду в листопаді

Прикмети про місяць листопад

Як листопад дерев не обтрусить, довга зима бути мусить. Сильний північно-східний вітер у листопаді – бути дощу або мокрому снігу. Грім у листопаді – на малосніжну зиму, але на рік врожайний; якщо загримить при місяці уповні – хліб уродить на полях, а в долинах буде поганий. У листопаді з ранку може дощ дощити, а до вечора заметами сніг лежати. Комарі в листопаді – бути м’якій зимі. Якщо в листопаді з’являються комахи – зима буде теплою. Листопад стелить землю листям, а грудень снігом. У листопаді снігу надує – хліба прибуде Грім у листопаді – на малосніжну зиму. Яка погода в листопаді, така і в квітні.

У народі кажуть

В листопаді світанок з сутінками в полудень зустрічаються. Листопадовий день, що заячий хвіст. Листопад не лютий, проте спитає, чи одягнутий та взутий. В листопаді голо в саді. В листопаді зима з осінню бореться. У листопаді сонця, як у старої баби чепуріння. Листопад і колесо, і полоз любить. Коли в листопаді небо заплаче, то слідом за дощем і зима прийде. Листопад заспів зими і сутінок року.

Прикмети про погоду в листопаді, які пов’язані з певними датами

1 листопада – Іванів день, Проводи осені. Люди вважали, що цей день був початком справжніх морозів. Вони говорили: “Хто в листопаді не мерзне, тому і у водохресну холоднечу не замерзнути”

2 листопада – Артем’єв день. Люди вірили в те, що народжених в цей день захищає вовчиця. “Вовчий корінь йому підкорений. Вовче лико – його посмішка”.

3 листопада – Іларіонов день. Люди вірили, що якщо сніг лягає на сиру землю і не тане, значить, проліски навесні буду рано.

4 листопада – День Казанської Богоматері. Казанська Бабина Заступниця (один з головних жіночих свят). Перший справдешній зазімок, перехід від осені до зими. Ще не зима, але вже й не осінь. Буває, що з ранку дощ дощить, а ввечері заметами сніг лежить. “Хто в Казанську одружується, щасливий буде”, “В Казанську мороз не великий, та стояти не буде”, “Говорили баби, що на Казанську в старі роки мужик на печі замерз”.

5 листопада – Яків. Снігова крупа або град віщують, що в Матренин день (22 листопада) зима на ноги встане.

6 листопада – Скорботна Божа Мати. З цього дня у селах починалися дівочі посиденьки. Молоді красуні займалися рукоділлям, співали і жартували.

7 листопада – Дідівські плачі. Як правило, наші предки сьогодні відвідували кладовища, прибирали могили і запалювали церковні свічки.

8 листопада – День Дмитра Солунського. Дмитрієв день. Цей день проводили практично так само, як і Дідівські плачі. Згадували покійних і палили свічки. “Живі батьки – почитай, померли – поминай”. Прикмета цього дня: якщо на Дмитра відлига, і всієї матінці-зимі бути з мокрим багаттям. “Колі Дмитрієв день зі снігом, то і Великдень зі снігом”, “Дмитро на снігу – весна пізня”.

9 листопада – зарок на Параскеву. В день іменин великомучениці Параскеви люди давали спілкування і виконували будь-які важливі справи.

10 листопада – Параскева П’ятниця – Бабина Заступниця. Дівчата питали Параскеву-П’ятницю, як вийти заміж, оскільки вона вважалася покровителькою шлюбу і кохання. Параскева Льняніца. У цей день починали м’яти і тріпати льон, готувати для продажу. Увесь тиждень, на який випаде цей день, – П’ятницький Тиждень. Параскевія П’ятниця, з одного боку, збігалася і навіть затуляла собою християнську Богородицю, а з іншого – успадковувала і заповідала Макошь (Мокош), найдавнішу богиню слов’янського язичництва: богиню пряхи, покровительку земного щастя. Перший зимовий день. Оглядали і утеплювали будинки, худобу поміщали в зимові стійла.

11 листопада – Аврамій Овчар та Анастасія Овечніца. Анастасія вважається заступницею овець, а Аврамій – покровитель вівчарів, які справляють у цей день своє свято. Овчарів прийнято пригощати у цей день за те, що овець влітку вберегли.

12 листопада – День Зиновія та Зіновії. Синичкін день. “Підгодувати птахів зимою, послужать тобі весною”. Дорослі та діти майстрували годівниці для птахів. Перша масова поява синиць біля будинків – ознака великих холодів, що наближаються. Це був день рибалок і мисливців.

13 листопада – Спиридон і Никодим. Сьогодні, як правило, займалися свійською птицею. Одних відправляли на зимівлю, інших відзначали для забою.

14 листопада – День Кузьми і Дем’яна. Початок зими, перші морози, Козьма – Дем’ян з мостом, Микола (19 грудня) зі цвяхом. Козьма закує, а Михайло розкує.

15 листопада – Акіндін і Пігасій. Люди казали: “Акіндін розпалює стодола, а Пігасій сонце гасить”. Це означає, що темніє досить рано і в клунях розпалюють вогонь, щоб висушити зерна. Йшла сушка хліба і його молотьба.

16 листопада – Ганна Холодна. Сьогодні наші предки стежили за народними прикметами про погоду. “Ганна без снігу – чекай хлібу” – передбачали вони майбутній урожай.

17 листопада – Ярема – сиди вдома. Люди намагалися цей день просидіти вдома. В іншому випадку, якщо вийти у двір, можна було зустрітися з нечистою силою.

18 листопада – День Йони. Молоді дівчата на Йону просили Бога про те, щоб швидше вдало вийти заміж.

19 листопада – Павло Сповідник і Варлаам Хутинський – льодостав. Мороз і хуртовина обнялися, в любові вічної поклялися. На багатьох річках з’являється лід. Сніг у цей день – до сніжної зими, хороша ознака для озимих. “Якщо лід на річці стає купами, то і хліба будуть купи, а гладко – так і хліба буде гладко”.

20 листопада – Федотов день. Люди чекаючи льодостав, виходили в цей день на озера і болота. Лід до цього часу покривав площу водойм, і можна було подорожувати вздовж річок.

21 листопада – Михайло Архангел. Михайло мости мостить. Колі іній – чекай великих снігів, а коли день почнеться туманом – відлизі бути. Якщо шлях руйнуватиме, не чекай шляху до 19 грудня. Часто до цього періоду наступала відлига, тому на дорогах був суцільний бруд. Люди прозвали цей день – Михайлівський бруд.

22 листопада – Мотрона зимова. Матренин день. З цього дня зима встає на ноги, налітають морози. Листопад мости мостить, зима морози кує. Якщо гусак вийде на лід, то буде ще плавати по воді. “На Мотрону іній на деревах – до морозів”, “Коли на Мотрону туман – до відлиги”.

23 листопада – Родіон і Ераст, Родіон Льодолам. Наші пращури в цей день відноси хліб і сіль в церкві для освітлення. Потім згодовували худобі. Цей звичай обіцяв здоров’я тваринам.

24 листопада – Федір Студит землю студить. Зі Студита холоднеча, що не день, то гірше. “На грубці та біля гарячого борщу і в Студит день не застудитися”. Мудрі селяни радили цей день відсидіти вдома на печі. Примічали: “Якщо в цей день вогкість або сніг, бути відлизі до Введення (4 грудня)”.

25 листопада – Іоанн Милостивий. Примічали: “Якщо дощ на Івана Милостивого, то, знову ж таки, відлиги будуть до Введення (4 грудня)”.

26 листопада – Іоанн Златоуст. Всяка зяб зупиняється в рості. На Златоуста все поле порожньо. Цей період прозвали пельменною порою. Жінки готували фарш, місили тісто і ліпили пельмені.

27 листопада – Пилип, Пилипівка, Заговини. “Іній на Пилипа – до врожаю вівса, дощ – пшениці”, “На Пилипа ворона каркне – до відлиги”, “Якщо на Пилипа похмурі дні і іній на деревах, то чекай хорошого врожаю хлібів; світлі Пилипівки без інею віщують поганий урожай “. На Плипа виносили їжу у двір для того, щоб духи їли. Ситі духи охороняли тварин.

28 листопада – Гур’єв день. Відзначали: “Вже коли ляже на Гурія сніг, так лежати йому до повені”. Селяни вірили, що Гурій позбавляє від зубного болю. Тому народ молився святому, просячи його про зцілення зубних хвороб.

29 листопада – Матфей Апостол. Матвєєв день. “На Матвія земля пріє”, “На Матвія зима потіє”. Трапляються відлиги. “Якщо на Матвія вітри віють буйні – бути хуртовині-метелям до Миколи Зимового (19 грудня)”. Наші пращури ходили один до одного в гості. “Худий Матвій, коли не почастував гостей”.

30 листопада – Григорій Зимовказатель. “Який Григорій – така й зима”.

“Мені тринадцятий минало” аналіз вірша

Тарас Шевченко “Мені тринадцятий минало” аналіз вірша – тема, ідея, художні засоби та відповіді на інші питання ви можете знайти в цій статті.

“Мені тринадцятий минало” аналіз вірша

Автор : Тарас Шевченко

Рік написання : 1847

Тема “Мені тринадцятий минало”: зображення безрадісного дитинства Тарасика, коли він, будучи кріпаком, випасав панську худобу.

Ідея: співчутливе ставлення до хлопчика-пастушка; засудження страшних часів кріпацтва, коли людина не мала власних прав і вимушена страждати.

Основна думка: не зазнали щасливого дитинства Тарас і такі як він, бо не мали волі, щасливої долі через гноблення народу панами.

Художні засоби “Мені тринадцятий минало”

Риторичні оклики: “Господнє небо і село, ягня, здається, веселилось!”; “Поглянув я на ягня – не мої ягнята!”; “Обернувся я на хати – нема в мене хати!”; “Не дав мені бог нічого!”; “І хлинули сльози, тяжкі сльози!”; “…лани, гаї, сади!”. Риторичні запитання: “…чи так мені чого було?”; “…чого так весело було?”. Порівняння: “…любо стало, неначе в бога..”; “мов прокинувся, дивлюся”; “…поцілувала… наче сонце засіяло, неначе все на світі стало моє”. Метафори: “сонце гріло, не пекло”; “сонце… не довго молилось”; “сонце запекло, почервоніло і рай запалило”; “небо помарніло”. Епітети: “небо голубеє”; “тяжкі сльози”, “господнє небо”

Автобіографічний вірш Т. Шевченка “Мені тринадцятий минало складається з чотирьох настроєвих картин: хлопчик пасе овець, милується ясним сонечком, голубим небом; раптом розуміє, що він – сирота безпритульний, немає в нього нічого – ні ягнят, ні хати, ні рідної душі поряд; та ось прийшла дівчина, втішила, витерла сльози хлопчині, поцілувала – і сонце знову засіяло не лише в небі, а й у душі. У четвертій частині – роздуми дорослого поета про те, що той його колишній стан – це рай. Набагато гірше тепер, коли він усвідомив усю несправедливість існуючого ладу і виступив проти нього.

Вірш емоційно насичений, передає найтонші відтінки почуттів ліричного героя, його страждання та переживання.

Головний герой твору – тринадцятирічний хлопець-пастух, кріпак і сирота. Природа зігріває його ясним сонечком, напуває пахощами трав, вносить у душу малого сироти відчуття спокою й тихої радості. Хлопчик молиться Богові, дякуючи за сонце, теплий день, життя… Раптом герой усвідомлює, що він – кріпак, і це боляче ранить серце підлітка:

Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози…

Але це почуття триває недовго: поява щирого й доброго друга – Оксани – проганяє страшне відчуття, природа знову радіє разом із дітьми:

Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє…

Кожна людина з теплотою згадує своє дитинство. Ці спогади пов’язані, передусім, із батьками, найкращими друзями, дитячими забавками й безтурботністю. Життя дітей, що народилися кріпаками, не могло бути безтурботним: змалку вони працювали поруч із дорослими, рано втрачали батьків, що помирали від хвороб та непосильної праці. Тому одна з провідних думок вірша – засудження такого суспільного явища, як кріпацтво. Інша ж думка – кожна дитина має право на щасливе дитинство й потребує піклування та любові.