Category: Література

Спиридон Черкасенко цікаві факти З життя та таворчості українського письменника викладені в цій статті.

Спиридон Черкасенко цікаві факти

Псевдоніми і криптоніми Черкасенка : К. С, П. С, С. Т., С. Ч., П-л, С-ко, Ч-енко Ч., Черкасен, Аматор, Викторович С, Грицько Г., Дід, Киянин, Кіпчук Віктор, Педагог, Подолянин, Провінціал, Свій, Скептик, Спостережливий, Стах Петро, Стеценко К., Театрал, Тодосієнко С. та ін

Сьогодні творчість Черкасенка вивчають і знають, але в радянські часи Його ім’я було заборонено на території України від початку 1920-х років. Його творчість дозволили вивчати тільки після проголошення незалежності України.

Він мешкав у Російській імперії, Українській народній республіці, Австрії, Чехословаччині та Чехії.

Навчався в російськомовній семінарії, тому Перші його вірші були російською мовою. Але українська мова захопила його після прочитання Кобзаря.

Черкасенко сам співав в церковних хорах і високо цінував церковний спів.

Майже 15 років працював вчителем у сільських та шахтарських школах.

Дружина Спиридона Євгенія Іванова-Черкасенко була українською актрисою, співачкою. Виступала в театрі Садовського. У них був єдиний син, який загинув у боротьбі за українську державність на Карпатській Україні.

Спиридон Черкасенко укладав читанки й букварі для українських шкіл (“Буквар”, “Рідна школа”, “Читанка”, I, II, III, IV, “Найпотрібніші правила правопису”, “Граматка” та ін.).

Черкасенко приятелював з Коваленко-Коломацьким, Садовським, Русовими, Шаповалом, Шелухіним, Грушевським, Єфремовим, Стебницьким, Чикаленком, Білецьким, Марійкою Підгірянкою, Гренджею-Донським, Бачинським, Заклинським та ін.

1919 року Міністерство освіти УНР запропонувало Спиридону Черкасенку готувати підручники для українських шкіл і з цією метою відрядило його до Відня, де він працював у різних видавництвах (“Дзвін”, “Українська школа”, “Земля”), укладаючи та редагуючи українські книжки.

Австрія не надто сподобалася поету. У Відні він не знайшов спільної мови з тодішньою українською політичною еміграцією, яку роз’їдала групова боротьба, класова і міжпартійна ворожнеча. Українські видавництва, в яких він працював, поволі припиняли свою діяльність, тому Черкасенко залишив Відень, як і основна частина української еміграції на початку 1920-х років, яка перебиралась з Відня до Праги.

Проживав у Закарпатті з 1923 року по 1929 рік

Непохитний у своїх поглядах та переконаннях, Черкасенко змушений був у 1929 році під тиском влади покинути Ужгород і виiхати до Праги. До кінця життя він займав скромну кімнату в місцевому готелі, Вів дуже скромний спосіб життя.

Як переказують свидки, Письменник помер за робочим столом у номері готелю на околиці Праги, де мешкав останні роки. Похований на Ольшанському цвинтарі у Празі поряд з могилами Олександра Олеся та Софії Русової.

Літературна спадщина Спиридона Черкасенка Нараховує понад 30 збірок поезій, оповідань, драм, романів, а також чимало літературно-критичних статей, наукових розвідок, фейлетонів тощо.

Неокласики – група українських поетів та письменників – модерністів початку ХХ століття.
На відміну від інших груп, “неокласики” не дбали про своє організаційне оформлення й не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925–1928 рр.

Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) – течія в літературі та мистецтві, що з’явилася значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму й знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел “чистого” мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод.
Неокласицизм виник у західноєвропейській літературі в середині ХІХ ст.

До групи Українських неокласиків у 20-х роках ХХ ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувалися від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.
Те, що неокласики прагнули впроваджувати у своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалося невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, у підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.
Проходив у цій справі неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування й не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.

Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву й романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського.
Неокласики належать до так званих письменників доби “розстріляного відродження”.

Справді масовими літературними організаціями того часу стали Спілка селянських письменників “Плуг” (1922 р.) та Спілка пролетарських письменників “Гарт” (1923 р.).

Павло Чубинський біографія скорочено на українській мові викладена в цій статті.

Павло Чубинський коротка біографія

Павло Платонович Чубинський – український етнолог, фольклорист, поет, автор слів Гімну України.

Народився 15 (27) січня 1839 року на хуторі поблизу Борисполя у небагатій дворянській сім’ї.

Після закінчення Другої київської гімназії вступає на юридичний факультет Петербурзького університету. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу “Основа”, де познайомився з Т. Шевченком, М. Костомаровим. Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключають з університету, і він деякий час живе на Чернігівщині, у селі Ропша.

1861 року захищає в Петербурзі дисертацію і здобуває науковий ступінь кандидата правознавства.

Повернувшись в Україну, впродовж 1861–1862 років пише статті для “Основи”, співпрацює з “Черниговским листком” та з “Киевскими губернскими ведомостями”.

У цей час намагається відкрити безкоштовну сільську школу в Борисполі, але не добився дозволу влади. Належав до течії хлопоманів. 1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об’єдналися в Громаду, проти них було заведено кримінальну справу.

Тієї осені 1862 року Павло Чубинський пише вірш ” Ще не вмерла Україна “, що став національним гімном українського народу.

Після прийняття Валуєвського циркуляра 1863 року потрапив під негласний нагляд. Був висланий на поселення в Архангельську губернію. Перебуваючи на засланні взяв участь в історико-статистичному вивченні краю. Завдяки особистим якостям займав різноманітні посади в губернських статистичних комітетах (працює слідчим, секретарем статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі).

Очолював експедицію з вивчення Печорського краю і Заполярного Уралу. За його ініціативою була відправлена експедиція навіть на Нову Землю.

У 1869 р. дістає дозвіл про повернення до України й очолює етнографічно-статистичну експедицію Російського географічного товариства в Південно-Західному краї.

1873–1875 – секретар (1875–1876 – заступник голови) Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

У 1876 р. Чубинського було вислано з Києва. За допомогою президії Російського географічного товариства він дістає дозвіл проживати в Петербурзі.

У 1879 р. Чубинський пішов у відставку, тяжко захворів, і до кінця життя був прикутий до ліжка. Помер 17 січня 1884 р. в рідному селі.

Таке коротке повідомлення про Павла Чубинського ви можете доповнити на свій розгляд.

Загадки 5 клас з відповідями зібрані в цій статті, вони різні за тематикою та по різним предметам. Загадки для дітей 5 класу вивчають на уроках, використовують для проведення конкурсів.

Загадки 5 клас з відповідями

Загадки про сонце

А що сходить без насіння? (сонце)

Загадки про людину

Між білими березами талалай плеще. (зуби, язик)

Загадки про домашніх тварин

Чотири чотирники, Два закопирники, А третій вертун. (корова)

Загадки про птахів

Хату на хаті має, жабам рахунок знає? (Лелека)
Вдень мовчить, в вночі кричить (Сова)

Загадки про дерева

Не дівка, а червоні стрічки носить. (Калина)

Зелені їжачки
Почіплялись за гілки.
Хто зірветься з деревини,
Той колючу шубу скине.
(Каштан)

Загадки 5 клас

А що плаче – сліз не має? (серце) А що горить без полум’я? (любов) А що біжить без перестанку? (час) А що шумить без буйного вітру? (річка)

Математичні загадки для 5 класу

У млині було вісім мішків, на кожному мішку сиділо по дві миші, прийшов мельник з котом, скільки тепер стало ніг? (Дві ноги мельника) На дереві сиділа зграйка горобців, стрілець вистрилів – один упав. Скільки залишилось горобців? (Один, той, що впав) Летів гурт голубів, і стояли дуби; як сядуть по два – один дуб гуляє, як сядуть по одному – то дуба не вистачає. Скільки було голубів і дубів? (Чотири голуби і три дуби) Сорок п’ят і сорок п’ят – скільки буде? (Вісемдесят п’ят) Якщо півтори курки несуть півтора яйця за півтора дня, скільки дві курки знесуть за два дні? 4 яйця П’ять копачів за 5 годин викопують 5 м канави. Скільки копачів за 100 годин викопають 100 м канави? (5 копачів) Скільки в мене квітів, якщо всі з них окрім двох – троянди, всі окрім двох – тюльпани, і всі окрім двох – маргаритки? (троє квіток) Скільки буде: два плюс два поділити на два? (3. Перша дія – ділення, про дужки мови не було)

Якщо ви знаєте цікаві загадки для 5 класу лишайте їх в коментарях.

“Тигролови” – пригодницький роман з автобіографічними елементами Івана Багряного, написаний 1944 року як “Звіролови”, згодом перероблений і виданий 1946 року під назвою “Тигролови”.

Іван Багряний “Тигролови” скорочено

Роман “Тигролови” у двох частинах

ЧАСТИНА 1 “Тигролови” скорочено

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Дракон

Поверхнею землі, дихаючи полум’ям, повзе страшна потвора – величезний дракон… Але це не дракон, а всього лише потяг, хоча і не менш страшний. У ньому шістдесят коробок-вагонів, попереду його тягне надпотужний паротяг “Йосиф Сталін”, а позаду штовхає не менш потужний “Фелікс Дзержинський”. Це йшов ешелон смерті “ОГПУ-НКВД”. Багато таких ешелонів проходило землею, туго напханих людьми, вкритих державною таємницею.

На кожній станції ешелон перевіряли: чи немає диверсій, чи всі на місці. З особливою увагою слідкували за одним з ув’язнених – Григорієм Многогрішним. Хвилювались, чи він ще тут, чи часом не втік? Григорій кожен раз відкликався.

Нарешті ешелон дістався кінцевої зупинки і почав викидати з себе оброслих, обідраних, змучених людей. Були їх тисячі і тисячі, схожих на живі трупи. Не виявилось тільки серед них Григорія Многогрішного, того самого, якого так часто перевіряли на різних станціях. Утік він. І даремно допитували шістдесятьох ув’язнених з тридцять другого вагона – ніхто не виказав товариша, ніхто не зрадив, бо така вже їхня арештантська мораль. Для кожного з цих людей Многогрішний став вірою і надією, символом нескореності і свободи.

Було розіслано повідомлення, що втік небезпечний злочинець, юнак двадцяти п’яти років, русявий, атлет, авіатор.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Світ на колесах

Тією ж дорогою ішов зовсім інший потяг, не схожий на попередній. Цей поблискував новими боками, усі його вікна світилися теплим приємним світлом. Цим поїздом їхали “найкращі представники країни”: бюрократи, раціоналізатори, військові, працівники органів тощо. Вони шукали пригод, незвичайних земель, де можна побачити тигрів, полювати на них.

Один із пасажирів, професор, розповідав присутнім, хто першим В Історії відкрив для країни Сибір та потяг за собою тисячі “послідовників”, що потім своїми кістьми прокладали тут дороги.

Перших було двоє: бунтар і “зрадник”, український гетьман Дем’ян Многогрішний та несамовитий протопіп Аввакум, розкольник. Це вони – першовідкривачі багатостраждальної землі. За ними пішли сотні й тисячі засуджених на страждання і смерть. А скільки вони склали каторжанських пісень, що потім розійшлися по всій імперії і знані були всіма.

Розповідь професора справила враження на пасажирів. А ось і жива ілюстрація до неї: за вікнами вагону вздовж усієї колії простяглися обдерті, наче їх собаки шматували, брудні і голодні людські постаті. Це були каторжники Бамлагу.

Схвильовані мандрівники почали кидати в’язням у вікна одяг, їжу, навіть подушки і простирадла. Варта стріляла, полонені кинулись підбирати подарунки.

Скоро картина за вікнами змінилася…

Весь вагон був схвильований останніми подіями, побаченими з вікна, пасажири гуділи й обговорювали побачене.

Біля крайнього столика сидить зовсім байдужий до загального схвилювання бравий майор, якому понад тридцять років. Він такий спокійний та гордовитий. Їде цей майор не милуватися незвичайною красою природи, не полювати на екзотичних звірів – він їде працювати.

Професор розповідає легенду про те, як Бог створив той край, у який вони їдуть, той безлад, у якому розберуться “хіба що турки чи запорожці”, бо запорожцям завжди доводиться братися за найскладніше.

До вагону заходять двоє і заарештовують підозрілого на їхній погляд юнака. Майор цікавиться, у чому справа. Виявляється, що втік з потяга Григорій Многогрішний, небезпечний злочинець. Майор наказує відпустити хлопця, бо злочинця він знає особисто.

Світ тьмариться одразу в очах молодого майора, бо Многогрішний – це його особистий ворог, це сам майор його колись катував, примушуючи хоч застогнати, це йому незламний в’язень пообіцяв, що не дасть йому спокою, що не буде тому спокійного сну і родинного щастя, бо завжди перед очима будуть ставати замучені й закатовані ним люди.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Навзаводи зі смертю

Григорій Многогрішний пробирається тайгою вже не одну добу. Спочатку біг він дуже швидко, розуміючи, що все залежить тільки від нього. Тепер же сили стали покидати хлопця. Та і їсти було зовсім нічого, доводилось живитися різними корінцями. Пив тільки воду.

Відійшовши зовсім далеко, почав стишувати ходу і роззиратися навкруги. Куди взагалі йти? Чи у Маньчжурію, чи у Японію, на Аляску? Тільки б подалі від страшного часу! Він повернеться на свою батьківщину, але вже як месник.

Полював бурундука, та вдалося лише вигребти з його нори трохи горіхів – підживився.

Раптом Григорій чує десь з-за дерев постріл, а потім зойк дитячий чи дівочий. Він чимдуж біжить туди і бачить, як велетенський чорний ведмідь намагається схопити пащею людину. В останньому напруженні хлопець кидається і встромляє у звіра знайденого напередодні мисливського ножа.

Перелігши звіра, втрачає свідомість, помічаючи напослідок, як над ним схиляється дівчина.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Родина тигроловів

Григорій приходить до тями в якійсь хаті, чує українську пісню. Він опиняється у хаті тигроловів Сірків. Усі вони вихідці з України, навіть тепер їхній район називається Київським, та й зберегли усі українські звичаї в цій дикій стороні. Живуть тут давно, діти навіть ніколи не були в Україні. Колись рід був великий, та настали страшні часи, довелося йти далі у тайгу.

Займаються тим, що ловлять живих тигрів. Полювання хоч і небезпечне – загинув того року старший син – зате вигідне. Залишилися двоє дітей – Грицько і Наталка. Дівчина нарівні з чоловіками ходить на полювання, займається промислом, ловить рибу.

Родина приймає Григорія як рідного, починає його виходжувати і нічого не розпитує. Григорій дивується цій гостинності, відчуває величезну вдячність.

З часом він зовсім видужує і стає повноправним членом родини, батьки приймають його за сина.

Батько привозить Григорію нову трилінійну гвинтівку.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

П’ятнування

Разом зі старим Сірком, Грицьком та Наталкою Григорій вирушає у ліс, щоб тренуватися стріляти – п’ятнувати. Стріляють по різних цілях, і всі показують свою майстерність.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

В пралісах Сіхоте-Аліня

Сірко дав команду збиратися у дорогу. Вони їхали полювати оленів. Полювання у цей час називається тут пантуванням, бо в оленів тоді виростають молоді роги, що мають неабияку цінність. їх можна потім продавати дуже дорого. Пантувати протягом одного осіннього місяця дозволяється не всім, а лише найдосвідченішим.

З людьми ідуть собаки. Серед них Наталчин пес Заливай, якого вона врятувала від хвороби і смерті.

Пантували на солонцях, природних солоних землях, які тепер доводилось підсолювати самим, бо земля виснажувалась.

Дорогою зустрілися з Морозами, ще однією українською родиною: ті поверталися з Бамлагу, де у лікарні розродилася їхня дочка. Стали разом на відпочинок і ночівлю. Уночі Григорій чув розповіді старого Мороза про страхіття, що відбуваються у таборі, про смерті ні в чому не винних людей.

Розказував старий Мороз і про те, що на сибірських землях теж починаються утиски. Ось уже “розкуркулили” одне старовірське село, а за двома братами Кирпиченками ганялися довго тайгою, та ті з боєм перейшли у Китай. Не хотів підкорюватися сибірський народ.

Наступного дня прийшли на Голубу, де у мисливській хатині зберігалося усе необхідне. Зачиняти хату не було потреби, бо за мисливським законом брати чужого не можна.

Полювали оленів парами: Григорій з батьком, а Грицько з Наталкою. Перші дні нічого не виходило, а потім пощастило.

Оброблювали роги Сірковим способом у печі. Потім ловили рибу. Добре це виходило у Наталки. Тоді Григорій і почав подовгу спостерігати за дівчиною.

ЧАСТИНА 2 “Тигролови” скорочено

Григорій перебуває і далі у родині Сірків, хоча і мучається тим, що вони про нього нічого не знають, а він мимохіть накликає на цих прекрасних людей біду. Крім того, Григорій розуміє, що закохався у Наталку, і намагається боротися зі своїм почуттям.

Сірко довгими вечорами згадує ту прекрасну Україну, яка запам’яталася йому з давніх часів. Григорій не хоче чорнити ці спогади і не розказує про теперішні важкі часи на рідній землі.

Разом з Грицьком Григорій живе взимку на заїм ці, насолоджуючись первісною красою природи, вільністю почуттів, радістю свободи. До Різдва повертаються додому.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Зима

Різдво у старого Сірка святкують за стародавнім звичаєм” з кутею, сам господар співає різдвяних віршів, бо більше нікому де робити у глухих лісах.

Грицькові млосно стало на серці від того, що страждає його чиста земля, яка так радісно і наївно може співати у свята.

Виїхавши з Грицьком на станцію, щоб здати хутро, Григорій чує на вокзалі страшні розповіді своїх земляків про те, що відбувається в Україні та тут, у Сибіру. Бачив потяги із заарештованими і відправленими у концтабори, довгі низки вагонів.

У товариша Сіркового, Васі Потаюка, хлопці дізнаються, що все начальство заарештоване, і тепер дозвіл на мисливську зброю треба отримувати через НКВД. Дозволу не дали, але дуже довго допитували Грицька, чи не бачили вони кого чужого.

В одному з ресторанчиків побачили двох змучених і голодних дівчат. Коли хлопці замовили дівчатам, що виявились українками, їжу, одна з них почала ридати.

Хлопці повернулися додому.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

На кішку

Усі мисливці родини вирушили полювати тигра. Дорогою побачили зроблені на снігу написи “Фійона Медвину привіт передавала”. Усі знали, що Фійона – це дружина тунгуса Дядорова, але Григорія схвилювало зовсім не це. Звідки міг узятися в тайзі його слідчий Медвин? Чи це не він?

Залишили у тайзі намет і пішли полювати. Вдалося захопити живою молоду кішку, стару, на жаль, вбили. Повернувшись до намету, побачили, що хтось перекидав речі і ночував тут, випили весь спирт, взяли сокиру. Мисливці вирішили, що це був хтось чужий, бо свої не порушать закону. Біля шатра Григорій побачив недопалок “Золота марка”. Такі палив завжди Медвин, його ворог і мучитель.

Не сказавши нікому ні слова, хлопець вирушає на пошуки. Через деякий час він бачить сани і двох людей. Григорій одразу пізнав ту страшну і ненависну постать, яку ніколи не міг забути. Він виконав свою обіцянку – не дав Медвину спокою, приніс йому смерть. Вистрілив і в другого ката, що почав тікати. Наче одним порухом відрізав себе від нової рідної сім’ї, але інакше вчинити не міг.

Написав на снігу: “Судив і присуд виконав я – Григорій Многогрішний. А за що – цей пес сам знає”.

Вирішив перейти кордон.

Раптом Григорій побачив Наталку, що дивилася на нього. Він розказав дівчині все про себе і про свого ката Медвина, про їхню змучену батьківщину. Попрощався і попросив через неї вибачення у батьків.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Назавжди із щастям

Але Григорій не міг піти, не побачивши батьків. Тихенько підійшов він до хатини, у якій журилася вся родина Сірків. Мати кинулась на груди своєму прийомному синові, але такому ж рідному, як інші діти. Наталка вже розповіла батькам усе, що почула від Григорія.

Сім’я прощалася з дитиною. Поряд з Григорієм рішуче стала Наталка. Вона подивилася йому в очі, і обоє зрозуміли, що не зможуть розлучитися. Наталка попросила батьківського благословення. Мати та батько поблагословили своїх дітей, і ті пішли разом у далекі світи.

Тихенько молилася мати тільки про те, щоб хоча б ще раз побачити їх.

“Тигролови” дуже стисло

“Тигролови” скорочено по розділах

“Будинок, де розбиваються серця” – п’єса ірландського драматурга Бернарда Шоу З трьох дій. П’єса була розпочата ще в 1913 році, проте закінчена лише в 1917.

“Будинок, де розбиваються серця” головні герої

Капітан Шатовер – колишній моряк Гесіона, місіс Хешебай – старша дочка капітана Гектор Хешебай – чоловік Гесіона Аріадна, леді Етеруорд – молодша дочка капітана Рендел – брат чоловіка Аріадни Еллі – приятелька Гесіони Мадзіні Ден – батько Еллі Менген – наречений Еллі, промисловець Гінес – колишня няня дітей Шатовера, служниця Вільям Ден – злодій, колишній чоловік Гінес

“Будинок, де розбиваються серця” сюжет

У будинок капітана Шатовера на запрошення приїжджає приятелька місіс Хешебай – Еллі Ден. Через деякий час приїжджає друга дочка капітана Шатовера – леді Етеруорд. Проте капітан робить вигляд, що це не його дочка, а чергова гостя. Причина такої поведінки виявляється проста – Аріадна, ні з ким не порадившись, вийшла заміж за Гастингса Етеруорда, якого капітан називає “опецьком”. Сам Гастінгс жодного разу на сцені не з’являється, хоча про нього багато говориться. Гесіона намагається переконати Еллі виходити заміж за мільйонера Менгена, який, як потім виявиться, розорив її батька. Більше того, Еллі закохана в якогось аристократа. Цим аристократом виявляється чоловік Гесіона – Гектор, який “загодував” казками Еллі. Поступово клубок складних взаємин між героями все наростає і наростає. А у фіналі виявляється, що в п’єсі немає жодного героя, перше враження про якого співпало б з його дійсною сутністю. Це стосується абсолютно всіх героїв, включаючи няню і злодія.

Головні теми “Будинок, де розбиваються серця”

Суспільство
Бернард Шоу у своїй п’єсі показав англійське суспільство періоду Першої Світової війни. Головні риси характеру цього товариства: байдужість і неуцтво вищого та середнього класів. Формально благополучне суспільство просто-напросто розкладається зсередини, розкладається морально. У п’єсі немає жодного позитивного персонажа – кожен герой або лицемір, або брехун, або просто злий чоловік. У п’єсі Шоу показав англійське суспільство зсередини. Будинок, “де розбиваються серця”, це ще і будинок, “де все таємне стає явним”. І якщо у всіх будинках британського суспільства всі пороки, вся таємниця ретельно ховається, то в будинку Шатовера все навпаки – кожен намагається вивести іншого героя на чисту воду, при цьому часто і сам себе видає. Суспільство, яке показано в п’єсі, просто приречене на знищення, причому, на самознищення. Люди самі себе знищать – морально.

Характеристика героїв “Будинок, де розбиваються серця”

Кожен герой твору уособлює певний тип людини, певний характер, які ми можемо зустріти завжди і скрізь.
Гесіона уособлює собою красиву жінку, представницю вищого світу, яка вже й не знає, чим би себе розважити – не те перешкодити шлюбу Еллі і Менгена, не те чекати літаків з бомбами.

Чоловік Гесіона – Гектор, представник вищого світу. Він гарний, але йому нудно жити – він шукає нових любовних пригод, однак, його любов до Гесіони сильніше всіх захоплень. З гордого красеня він перетворився на “домашню собачку” дружини.

Еллі – представниця низів англійського суспільства, яка всіма правдами і неправдами намагається вибитися в люди. При цьому, вона продовжує любити свого батька. Однак, швидше за все, незабаром вона зовсім забуде всі поняття про честь, любов, добро. Вона готова вийти заміж без любові, головне б – за мільйонера.

Мадзіні Ден – батько Еллі, представник низів англійського суспільства, який завдяки своїм здібностям в економіці та промисловості, міг би вибитися у вищий світ, однак цьому завадив його друг – Менген. Протягом всієї п’єси залишається інтрига: хто ж кого перехитрив – Мадзіні Менгена або Менген Мадзіні. Щоразу в цій ситуації з’ясовуються нові подробиці. У кінцевому рахунку, виявляється, що Мадзіні перехитрив Менгена, а Менген не має ні гроша за душею – ніякий він не мільйонер.

Історія створення “Будинок, де розбиваються серця”

П’єса була розпочата Бернардом Шоу в 1913 році. За визнанням самого автора, цю п’єсу він написав під впливом драматургії Антона Чехова, якого він вважав одним з кращих драматургів свого часу. Однак почалася в 1914 році Перша Світова війна загальмувала створення твору. Книга була закінчена в 1917 році, проте автор зважився випустити її в друк лише після закінчення війни – в 1919 році.

Пігмаліон – у грецькій міфології скульптор, який створив прекрасну статую зі слонової кістки і закохався в своє творіння. “Пігмаліон і Галатея” можна прочитати повністю на нашому сайті.

Міф “Пігмаліон і Галатея” скорочено

Пігмаліон був царем острова Кіпр, сином Бела і Анхіноі. Він вирізав зі слонової кістки статую і полюбив її. Робив їй подарунки, одягав в дорогий одяг, але статуя продовжувала залишатися статуєю, а любов нерозділеного. Під час свята, присвяченого Афродіті, Пігмаліон звернувся до богині з благанням дати йому жінку настільки ж прекрасну, як і виконана ним скульптура. Наважитися попросити оживити холодну статую Пігмаліон не наважився. Зворушена такою любов’ю, Афродіта оживила статую, яка стала дружиною Пігмаліона.

По одному з варіантів, дружина народила від Пігмаліона синів Пафосу, Кинира та доньку Метарму Згідно Овидию, Кінір був сином Пафосу. Також відомий варіант, згідно з яким Пафос не син, а дочка Пігмаліона.

Ім’я дружини Пігмаліона не згадується в древніх джерелах. Жан-Жак Руссо у своєму творі “Пігмаліон” (1762) назвав її Галатея.

“Був день коли ніхто не плаче” вірш Дмитра Паличка про кохання

“Був день коли ніхто не плаче” вірш

Був день, коли ніхто не плаче,
Був ясний день, як немовля.

Та я здригнувся так, неначе
Твоє ридання вчув здаля.
Я знаю – ти не зарыдала,
А в світі, що гуде й гримить,
Мене лиш пошепки назвала,
До себе кликнула в ту мить.

Характеристика

У вірші “Був день, коли ніхто не плаче…” розкривається тема душевної єдності двох близьких людей. Закоані відчувають один одного навіть на відстані.

Ліричний герой закоханий, він готовий будь-якої миті прийти, прилетіти на перший поклик дорогої йому людини. Адже в нашому складному світі, де все “гуде й гримить”, безліч небезпек, а найбільша – байдужість оточуючих.

“Був день коли ніхто не плаче” аналіз вірша ви можете додати через форму коментарів, щоб допомогти іншим у навчанні)

Іван Петрович Крип’якевич (псевдонім – Холмський Іван) (* 25 червня 1886, Львів – † 21 квітня 1967, там само) – історик, автор великої кількості наукових досліджень про українську козацьку державність та Богдана Хмельницького, ряду підручників з історії України.

Іван Крип’якевич біографія коротко

Народився 25 червня 1886 року у Львові у сім’ї священика. В 1904–1909 роках навчався на філософському факультетіЛьвівського університету.

З 1904-1909 pp. навчався на філологічному факультеті Львівського університету. У студентські роки брав активну участь у боротьбі за український університет, займався культурно-освітньою діяльністю.

Уже в гімназійному віці І. Крип’якевич, студіюючи історію, займався й белетристикою. Перші школярські й студентські спроби він ревниво приховував, відчуваючи, що особливо хвалитися нічим; лише вряди-годи з’являлися його дрібні оповідання і п’єси в дитячому журналі “Дзвінок” (1905-1906) без підпису або під криптонімом.

В 1908р. організував “Просвітній кружок”, тісно співпрацював з “Просвітою”.

У 1912р. визріває потреба перейти на українську історичну тематику, тож “Руське товариство педагогічне” публікує історичне оповідання з часів Хмельниччини “Малі козаки”, яке вміщене у цій книзі. Оповідання було зустріте сучасниками із захопленням, про що свідчить рецензія в газеті “Неділя” (1912).

Всі художні твори І. Крип’якевича публікувалися під псевдонімами (“Петренко” – це данина батькові Петрові Крип’якевичу, Горишівський – пов’язаний з Горишевом на Холмщині, де дід Івана Крип’якевича, О. Михайло, був парохом).

Крип’якевич вважав своїм життєвим покликанням наукову роботу, він радо брався і за популяризацію історії, усвідомлюючи, що це потрібно для суспільства. “В рекордовому часі, протягом одного місяця, я складав підручник для початкової школи і перших класів середньої школи: “Коротку історію України””.

1939 р. разом зі своїми колишніми читачами І. Крип’якевич перейшов у підпілля, щоб забезпечити вже не шкільне навчання, а таємну самоосвіту.

Він боляче сприймав той факт, що українці порівнянно із сусідніми народами не мають достатньої кількості популярної історичної літератури, тому він є автором чи співавтором так званої “Історичної бібліотеки”.

Він добре знав, що саме в наймолодшому віці дитину треба зацікавити історією рідного краю, прищепити їй почуття національної гордості, бо без цього не можливе становлення майбутнього громадянина.

У жовтні 1961 професор Крип’якевич указом Президії ВР УРСР удостоєний почесного звання заслуженого діяча науки УРСР.

Помер 21 квітня 1967 року у Львові, похований на Личаківському цвинтарі. Найважливіші історичні праці присвятив періоду козаччини і Хмельниччини.

“Рюі Блаз” (фр. Ruy Blas) – романтична драма в п’яти діях, написана олександрійським віршем, французького письменника Віктора Гюго, написана в 1838 року.

“Рюі Блаз” скорочено (короткий зміст)

Основний сюжет п’єси будується навколо інтриги, яку задумав міністр поліції дон Саллюстій де Базан, щоб помститися королеві. Дон Саллюстій де Базан спокусив фрейліна королеви і відмовляється з нею одружитися. Королева з презирством звільняє його і відправляє у вигнання. Дон Саллюстій пропонує свого кузена – дону Сезара де Базанов – шляхетному розбійнику, який ховається від закону – заступництво і гроші в обмін на послугу: той повинен спокусити королеву. Дон Сезар з обуренням відмовляється: хоча він змарнував стан і став розбійником, але він відмовляється образити королеву і жінку. В результаті розмови двох кузенів дона Сезара де Басана заарештовують за наказом дона Саллюстія і відправляють на галери. Один із слуг дона Саллюстія, Рюі Блаз – молода людина, нещодавно закінчив університет, як дві краплі води схожий на його кузена. Дон Саллюстій вводить Рюі Блаза під виглядом свого кузена дона Сезара де Базана у вищий світ і наказує слузі домогтися розташування королеви. Рюі Блаз, давно і безнадійно закоханий в королеву, погоджується.

Донья Марія Нейбургська – молода королева Іспанії – дуже самотня в Мадриді, їй нелегко дається суворий іспанський етикет, вона почуває себе в палаці похороненою живцем. Чоловік байдужий до неї вже давно, проте, одного разу на своїй улюбленій лавці в парку вона бачить букет своїх улюблених фіалок, що нагадали їй про рідний Нейбург. Королева не здогадується, хто може знати в Мадриді про її улюблені кольори і хто приніс сюди цей букет, вона дозволяє собі трохи помріяти про молодого незнайомця. І коли королеві представляють дона Сезара де Базана, що нещодавно прибув до двору, королева закохується в молодого привабливого дворянина, призначає його міністром, обсипає почестями. Упродовж шести місяців фаворит королеви успішно займається політикою і проводить ряд політичних реформ, що викликають схвалення народу і невдоволення знаті, що побоюється за свої привілеї і багатства. Про те, що усьому, що відбувається при дворі донові Саллюстію докладає його наближений. Почекавши необхідний час у вигнанні, дон Саллюстій повертається в Мадрид.

Королева отримує лист нібито від свого коханого з проханням про допомогу. Під покривом ночі Марія покидає палац, спрямовуючись в особняк де Базана, де її вже очікує дон Саллюстій і вимушений бути присутнім Рюі Блаз. Дон Саллюстій розкриває маскарад Рюі Блаза і принижує його. Королева спочатку відмовляється вірити, але Рюі Блаз вимушений підтвердити, що це правда: він погодився присвоїти чуже ім’я, щоб мати можливість наблизитися до неї. Дон Саллюстій жорстоко глузує з королеви, адже вона любила слугу, лакея, і погрожує оприлюднити її зв’язок, якщо вона не підпише документи про зречення. Рюі Блаз вбиває дона Саллюстія за зневагу королеви, благає Марію пробачити його і вірити в його любов. Але ображена королева більше не вірить йому і збирається піти. У відчаї Рюі Блаз приймає отруту, сховану у нього в персні. В останню мить перед смертю Рюі Блаз бачить, як королева схиляється над ним, прощає його і відкрито признається у своєму коханні до нього, називаючи справжнім ім’ям.

Головні герої “Рюі Блаз”

Рюі Блаз Дон Саллюстій де Базан Дон Сезар де Базан Дон Гурітан Граф де Кампореаль Маркіз де Санта-Круз Маркіз дель Баста Граф Альба Маркіз де Пріего Дон Мануель Аріас Монтазго Дон Антоніо Убилья Коваденга Гудіель лакей алькальд Воротар Альгвасил Донья Марія Нейбургська, королева Іспанії герцогиня Альбукерська Касільда Дуенья паж Дами, сеньйори, члени ради, пажі, дуеньї, альгвасіли, стража