Category: Література

“Залізний острів” – новела у романі О. Гончара “Тронка”, її називають твором-засторогою.

“Залізний острів” короткий зміст

Блакитніє море. Дитячим щебетом розпочинається ранок на одному із мальовничих півостровів. Тут дитячий табір відпочинку. Люди в ньому веселі, безжурні, але й серед них виділяється Тоня Горпищенко зі своїми вигадками і завзяттям, і голосом, як веселий дзвіночок. Хоч нікому й не потурає, як і їй самій батько не потурав, уміє всякого приструнити, Тоня завжди в оточенні дітлахів. Уміє вона їх зацікавити, розповісти про кожну рослинку й комашку, водить у походи. Дивитися в степу особливо ні на що, то ж вожата веде малюків до очеретів, до криниці з прісною водою, про яку ходять легенди.

Перед вихідними Тоня стає схвильована, бурхливо-радісна. Подруги вже знають, що чекає на побачення з хлопцем, і просять начальника табору відпустити її.

Щоб скоротити шлях до радгоспу, дівчина бреде неглибокою затокою, через водорості, здригаючись від доторків медуз. Серце палає від передчуття зустрічі. Сьогодні її Віталик чергує на радіовузлі, від лупатися йому не можна, то ж вона сама прийде.

Радгосп ще спав міцним трудовим сном, коли Тоня, вся мокра, пробралася в садок, де спав на розкладачці Віталик. Хлопець одразу ж прокинувся, пригорнув її.

Уранці мати Лукія Назарівна поїхала на грузовику в сусідній колгосп, а Віталик із Тонею на мотоциклі степом по в’язких кучугуpax – до моря. Дівчина міцно обнімає хлопця, і вони мчаться, аж вітер гуде.

Нарешті – море. Ліниво плюскотять хвилі, чорніють “на березі водорості. Далеко біліє рибальська хатина, а біля неї – корова. Вона забрела у воду, рятуючись від спеки, й тепер зацікавлено дивилася на прибульців.

Хлопець і дівчина сміються, купаються, бризкаються, жартують. Віталик відвів свій мотоцикл до хатини (там жив його далекий родич Сухомлин, і хлопець часто допомагав йому смолити човни), узяв баркас і зіпхнув його у воду. Дядька не було, і юнак почував себе трохи господарем. Вирішили попливти до судна, що виднілося на горизонті. Це був покинутий корабель, багато жителів уже плавали туди, та й Віталик теж, добувати свинець і всякі там радіодрібнички. Пливли вже цілу годину. Берег віддалявся, ледь виднівся, а корабель усе не наближався. Стало навіть трохи лячно. Тоня ніколи так далеко не запливала.

Аж ось уже й сіре залізне громаддя корабля. Висока щогла похилена, з неї звисають якісь проводи.

Для Тоні тут усе сповнене таємничості, якоїсь заборони. Судно грізне, похмуре, від усього віє запустінням. Підпливли до борту. Тоня вхопилася за ілюмінатор і вилізла на палубу. Але одразу ж затанцювала босими ногами – залізо було, як розпечена сковорідка. Дівчина закричала, щоб Віталик швидше кидав їй босоніжки. Хлопець теж піднявся на корабель, і Тоні стало веселіше. “Почуття гостре, нервово-лоскітне охопило її. Хотілось сміятись, кричати, галасувати так, щоб усі почули! їхній крейсер. Двоє їх, двоє закоханих, на великому військовому судні. Ніколи, звичайно ж, не було на цьому військовому судні закоханої пари, щоб отак – він і вона. Лунали тут суворі команди, накази, радіопозивні, номери, шифри – все службове, суворе, владне. А тепер їм скорилося це тисячотонне сталеве громаддя, на сталевій арені могутніх рудо-іржавих палуб владарює сміх, їхня любов!”

Вони пішли по кораблю. Тоні все було цікаво – і скловата, і пробоїни, рвані дірки, якими вкрита палуба, і зяючі люки. Коли дівчина спитала, що то за дірки, Віталик зам’явся, перевів розмову на інше й сказав, що полігоном пахне. Йшли неквапом, оглядаючи кубрики, рубки, люки. Віталик застерігає – можна через необережність зірватися вниз. Тоня глянула вгору й побачила високо-високо щось, як шпаківню. То було місце для сигналіста, того, що дивиться вперед. Віталик, як мавпа, чіпко подряпався угору. Раптом зблід, дивлячись у море. Дівчина й собі подивилася. Далеко від них гойдався їхній човник, що, очевидно, відв’язався від корабля. Наздогнати його вже не можна було.

Звечоріло. На березі засвітилися вогники. А вони сидять, як сироти, мерзнуть – залізо дуже швидко вистигає. Тоня, наплакавшись, схилилася хлопцеві на коліна й задрімала. Віталій картає себе нещадно. Як він міг завести дівчину в смертельну пастку?

Тут їх чекають не лише спрага й голод, а й бомби, адже це – полігон для нічних тренувальних бомбардувань наших літаків.

Тоня теж картала себе – як вона могла, чому не зупинила таку небезпечну витівку. їх шукатимуть, звичайно, але ніхто не подумає, що вони тут. А ще як знайдуть порожній човен із одягом.

Віталик думав, як їм урятуватися. Уранці він обстежить двигуни. Раптом їх можна якось запустити. Хлопець сказав Тоні, що після того, що сталося, вона мала б його ненавидіти. У дівчини ж прокинулося якесь ніжне, материнське почуття. Недаремно вона обрала Віталика, якого вважала за найрозумнішого, найталановитішого. Він, хоч і скромний, але з тих, що роблять великі відкриття. Раптом почувся гуркіт літака. Хлопець шарпнув Тонго, потяг у якусь будку. Та не зрозуміла, і тільки згодом до неї дійшло, що вони – мішень, їх бомбитимуть. Скільки ж вони тут перебуватимуть? Дівчині згадалися чомусь братові слова про те, як важко бомбити море в зоряну ніч. І про те, як льотчики інколи не повертаються, наче й досі живуть там, у зоряних висотах.

Зажеврів схід, темніє на березі Центральна садиба. Віталик вирішує, що не занепадатиме духом, буде шукати, боротись, спробує викресати вогню, добуде забортової води. А поки що “ці двійко, що на судні, забравшись на бак, сидітимуть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітимуть, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства!”

Загадки про хімію українською для дітей та дорослих – використовують для конкурсів, в навчанні, вони допомагають розвити логіку, вчать швидко думати. Загадки про хімію Зібрані в цій статті, рівень складності у них теж різний, деякі складні, деякі прості. Всі Українські загадки про хімію З відповідями.

Загадки про хімію

1. Який метал є найпоширенішим на Землі? (Алюміній, становить 8% від її маси) 2. Який метал пов’язаний із двадцятип’ятирічним ювілеєм одруження? (Срібло) 3. Назвіть найтвердішу речовину. (Алмаз) 4. Назвіть найдавніший сплав. (Бронза – сплав міді з оловом) 5. Який російський хімік був відомим музикантом? (А. П. Бородін, 1833-1887) 6. Назвіть речовину, яка може перебувати в трьох агрегатних станах. (вода) 7. Чому вироби з алюмінію не піддаються атмосферній корозії? (Тому, що на повітрі алюміній покривається тоненькою плівкою оксиду, яка перешкоджає подальшому окисненню металу) 8. Що показує проба, яку ставлять на ювелірних виробах у вигляді клейма? (Проба показує, скільки одиниць маси дорогоцінного металу міститься в 1000 одиниць маси сплаву)

Загадки на хімічну тему

1. Від назви якого хімічного елемента, викинувши три останні літери, можна утворити крик пташки? (Карбон – Кар!) 2. Яку воду старі люди називають непочатою? (Воду, набрану до сходу сонця. За легендою, вона дуже корисна для дітей, особливо якщо набрана з трьох криниць. Той, хто несе “непочату воду”, не може ні з ким розмовляти, інакше вона втратить свою цілющу силу) 3. Назвіть 5 Приказок про воду. (Наприклад: Пролиту воду назад не збереш. Не все переймай, що по воді пливе. Без води і не туди, і не сюди.) 4. Назвіть 5 приказок про золото. Добре – срібло, а золото – краще. Слово – срібло, мовчання – золото. Не все те золото, що блищить. Час дорожчий за золото. З золотом, як з вогнем: і тепло з ним, і небезпечно 5.Від назви якого хімічного елемента відкинувши першу літеру, можна утворити назву спиртного напою? (Хром – ром) 6Від назви якого хімічного елемента, відкинувши останні три літери, можна утворити назву дерева? (Дубній –дуб)

Загадки про хімічні елементи

Я з металами стою, Хоч м’який, мов масло. Жовтим полум’ям горю Й довго не погасну. Я поширений доволі В соді, склі, в кухонній солі. (Натрій) Срібно-білий активний метал, І повітря боїться він дуже. Є у грунті, у наших кістках І у водах підземних потужних… Є він в наших зубах білосніжних, А тому він метал дивовижний. (Кальцій)

Хімічні загадки

Який з цукрів найсолодший? (Фруктоза. Вона в 1,7 рази солодша за сахарозу, яку беруть за стандарт солодкості) Як називається “вінегрет” з металів? (Сплав) Як називається окрошка з точки зору складу? (Суміш) Який метал називають металом консервної банки? (Станум, олово) В яких харчових продуктах міститься багато Феруму? (Гречка, соя, какао) На який хімічний елемент багата ламінарія (морська капуста, бурі водорості)? (На йод. Ламінарія містить йод у органічній формі, що впливає на його засвоєння організмом людини)

Загадки про хімію і біологію

Який метал входить до складу хлорофілу? (Магній) До назви якого хімічного елементів входять назви тварин? (Цирконій – коні) Яке дерево є найкращим для виготовлення сірників? (Осика) Назвіть хімічний “хамелеон”. (Лакмус) Яка вода стає каламутною від дихання? (Вапняна) Який хімічний елемент називають “царем живої природи”? (Карбон)

Якщо ви знаєте цікаві загадки про хімію українською, чи загадки про хімічні елементи лишайте їх в коментарях.

Головні герої “Три мушкетери”

Д’Артаньян (пан Д’Артаньян-син) Атос (граф де Ла Фер) Портос (барон дю Валлон де Брас де Пьерфон) Араміс (шевальє д’Ербле, єпископ ваннского)

Реальні історичні особистості

кардинал Рішельє король Людовик Справедливий королева Анна Австрійська герцог Бекінгем Де Тревіль Ла Порт герцогиня де Шеврез Джон Фельтон король Карл I

Вигадані персонажі

Міледі. Вона ж Анна де Бейль, вона ж леді Кларік, вона ж баронеса Шеффілд, вона ж Шарлотта Баксон, вона ж графиня де Ла Фер, вона ж леді Вінтер. Шпигунка кардинала. Граф Рошфор. Відданий радник кардинала. Ймовірно, має реального історичного прототипу (Див. Нижче Примітки). Констанція Бонасьє. Дружина галантерейника Бонасьє і коханка д’Артаньяна. Отруєна міледі в монастирі кармеліток. Планше. Слуга д’Артаньяна. Грімо. Слуга Атоса. Базен. Слуга Араміса. Мушкетон. Лакей Портоса. Кетті. Дівчина, спокушена д’Артаньяном. Служниця міледі. Пан Бонасьє. Чоловік Констанції Бонасьє, міщанин.

Ліна Василівна Костенко – українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Хронологічна таблиця життя і творчості Ліни Костенко наведена в цій статті.

Ліна Костенко хронологічна таблиця

Що означає фразеологізм “не святі горшки ліплять” знає не багато школярів, адже його не часто можна зустріти в літературі та повсякденному житті.

Не святі горшки ліплять: значення фразеологізму

Не святі горшки ліплять – при бажанні можна навчитися багато чого.

Так кажуть, щоб підбадьорити того, хто береться за незвичну справу, вселити впевненість в своїх силах.

Це фразеологізм з мови гончарів.

Речення з фразеологізмом “не святі горшки ліплять”

“Переконана – у нас їх багато, адже Не святі горшки ліплять”

Кажете, що до творів Шекспіра нема акторів. Правда, що це захід не малий, не лег­кий і не простий; тадже ж не святі горшки ліплять! (Кропивницький);

Як і..скрізь, так і тут, не святі горшки ліплять. Треба тіль­ки вперто, наполегливо, систематично ходити на стенд практикуватись (Остап Вишня);

(Петро Карпович)- Дуже просто. Не святі ж горшки ліплять. (Кравченко, Квіти і колючки, 1959, стор. 122).

Тепер Ви знаєте що означає “не святі горшки ліплять” та зможете скласти речення з фразеологізмом “не святі горшки ліплять”.

Індійські міфи “Творення”, “Про створення ночі” ви можете прочитати в цій статті.

“ТВОРЕННЯ”

Спочатку не було нічого. Ні Сонця, ні Місяця, ні зірок. Лише води простягалися безмежно. Води зародили вогонь. Величезною силою тепла в них зародилося Золоте Яйце. Тоді ще не було року, бо не було кому відміряти час, та стільки, скільки триває рік, плавало Золоте Яйце в безмежномуокеані. Через рік із Золотого Яйця виник прародитель Брахма. Він розбив Яйце, і воно розкололося навпіл. Верхня половина його стала Небом, нижня – Землею, а між ними, щоб розділити їх, Брахма умістив повітряний простір. І він закріпив Землю серед вод, і створив сторони горизонту, і поклав початок часу. Так було створено Всесвіт. Але тоді Творець озирнувся навколо і побачив, що немає нікого, крім нього, і йому стало страшно. З того часу страх приходить до кожного, хто залишається сам. Та Брахма подумав: “Але ж тут немає нікого, крім мене. Кого ж мені боятися?” І страх його минув, бо страх може бути лише перед кимось іншим. Але й радості він не знав. І через те кожен, хто перебуває сам, не знає радості. І Брахма вирішив створити потомство. Від його синів походять боги і демони, люди, птахи і змії, велетні і чудовиська, корови та інші тварини, що заселили Небо, Землю, підземний та підводний світи.

ПРО СТВОРЕННЯ НОЧІ

Перших людей звали Яма і Ямі. Коли Яма помер, його сестра Ямі проливала безутішні сльози, і не мало меж її горе. На всі вмовляння вона відповідала: “Таж він помер лише сьогодні!” Тоді ще не було ні дня, ні ночі. Тому боги сказали: “Так вона його ніколи не забуде! Треба створити ніч”. І вони створили ніч. І ніч проминула, і настав ранок. А Ямі втішилась і забула про своє лихо. Тому кажуть: “Чергування ночі і дня приносить забуття горя”.

Томас Еліот цікаві факти з життя англо-американського поета Ви дізнаєтесь з цієї статті.

Цікаві факти про Томаса Еліота

Томас Стернз Еліот був найменшим із сімох дітей в родині. Серед його знаменитих предків – засновник Вашингтонського університету в Сент-Луїсі – Вільям Грінліф Еліот. Батько Еліота був багатим промисловцем, а мати – жінкою освіченою та обдарованою в літературі.

Навчався в кращих приватних школах. В 1906 році поступив до Гарварду та всього за три роки повністю закінчив навчальний курс, а на четвертому уже мав диплом магістра. Під час навчання пише свої перші вірші та друкується в університетському журналі “Харвард адвокет”, пізніше стає його редактором.

В 1910 році він слухає лекції в Сорбонні по французькій літературі та вперше зацікавився символізмом.

Вивчав санскрит та буддизм.

Оволодів філософією під час навчання в оксфордському Мертон-коледжі. Але врешті-решт вирішує присвятити себе літературі.

В 1915 році одружився з Вів’єн Хейвуд. Після 19 років шлюбу вони розлучились, а його дружина потрапила до психіатричної лікарні.

Його перші поетичні збірки мали назву “Пруфрок та інші спостережння” і “Вірші”. Саме вони поклали початок сучасній американській поезії. Вони приносять йому надзвичайної популярності. Еліот здобув репутації не тільки талановитого поета, а й вмілого літературного критика.

З 1919 року Еліот стає постійним автором “Таймс літер ері сапплмент” – літературного додатку газети “Таймс”.

Томас Еліос ввів до літературного обігу дві важливі думки. Перша – узгодження емоційного початку з об’єктивним зображенням конкретної психологічної ситуації. Друга – розпад сприйнятливості.

В 1948 році поету було присуджено Нобелівську премію з літератури за “видатний новаторський внесок у сучасну поезію”.

Томас Еліот – має британський орден “За заслуги”, французький орден Почесного легіону, премію Гете Ганзейського союзу.

За всі свої роки навчання отримав 16 почесних ступенів з університетів Америки, Європи ти Англії.

C 1952 до своєї смерті Був президентом Лондонської бібліотеки.

У 1957 у віці 68 років одружився на своїй колишній секретарці Валері Флетчер.

Помер у Лондоні у віці 76 років і похований у Вестмінстерському абатстві.

Сподіваємося, що з цієї статті Ви дізналися щось цікаве про Томаса Еліота.

Франческо Петрарка – італійський поет та літописець, ранній гуманіст. Один із засновників гуманізму, його називають “батьком гуманізму”, один із найосвіченіших людей свого часу.

Франческо Петрарка хронологічна таблиця

1304 р. – народився в Ареццо у сім’ї Петракколо ді Паренцо та Елетти Каниджані. Батько-флорентієць; після приходу до влади гібеллінів (у 1302 р.) був вигнаний із Флоренції.

1310 Петрарка переїздить до Авіньйона (місцевість Воклюз), де живе його батько, що переселився з Італії за папою Клементієм V.

1316 За бажанням батька Петрарка вивчає право в університетах Монпельє (1316-20) та Болоньї (1320-26), проте більше цікавиться літературою та письменництвом.

1326 Батько помирає і Петрарка пориває з навчанням та повертається до Авіньйона, де працює клерком у кількох конторах, попри роботу у нього залишається багато вільного часу, котрий він присвячує літературній творчості

1327 р. – у церкві Св. Клари зустрічає Лауру, яку покохав із першого погляду і на все життя. Це кохання буде нещасливим для Франческо, але саме завдяки йому з’являються на світ його поетичні твори народною (італійською) мовою, що отримають назву “канцоньєре”, або “Книга пісень”.

1337 Отримавши церковні синекури він придбав будиночок у долині річки Сорги, де з перервами прожив 16 років (1337-1353).

1340 р. – одночасно надходять пропозиції про увінчання лавровим вінком від Паризького університету та Римського сенату. Петрарка, що мріє про повернення колишньої величі Риму, його відродження, обирає пропозицію Римського сенату. Король Роберт Анжуйський благословляє його вибір та дарує йому пурпурову королівську мантію.

1341 р. – Петрарка увінчаний лавровим вінком на Капітолійському холмі у Римі.

1343 У місцевості Воклюз народилась донька Франческа (Francesca). Вона виходить заміж за Франческоло да Броссано (Francescuolo da Brossano), котрий пізніше був виконавцем заповіту Петрарки.

1344 Після двох тривалих подорожей Італією (1344-1345 й 1347-1351), він зав’язав численні дружні зв’язки, у тому числі з Бокаччо.

1348 р. – під час епідемії чуми помирає Лаура.

1367 Петрарка переїздить до Падови, де до кінця своїх днів занурюється в релігію

1374 р. – Петрарка помирає в Аркуа.

Сонети В. Шекспіра на українській мові – одна з найпрекрасніших сторінок інтимної лірики світової літератури. Знавець людської психології, поет оспівує почуття кохання і дружби, захоплюється людиною та красою її почуттів.

В. Шекспір вніс у традиційний сонет чимало нового: він змінив його форму, доповнив тематику, присвятивши окремі вірші дружбі, замість ангелоподібного ідеалу створив образ коханої – реальної жінки, яка теж заслуговує на велике кохання.

Сонети в перекладі Д. Павличка

Сонети Шекспіра українською

Сонет 1

Ми прагнем, щоб краса потомство мала,
Щоб цвіт її ніколи не зачах,
Щоб квітнула троянда нетривала,
Все наново постаючи в бруньках.

А ти, закоханий у власну вроду,
Її годуєш полум’ям своїм,
Розвалюєш – скажи, кому на шкоду? –
Душі своєї багатющий дім.

Ти, хто весні сьогодні пишна пара,
Пригноблюєш весняне почуття,
Як той багатий, та нещасний скнара,
Змарновуєш на вбогості життя.

Світ пожалій, не зводь красу до гробу,
Віддай природі борг – свою подобу!

Сонет 2

Як сорок зим, суворі й невмолимі,
Чоло твоє поріжуть молоде,
А врода юності більш не цвістиме
І вже зів’ялим листом опаде,-

Що скажеш ти, де молодості шати?
Слова: “Я зберігав недбало їх”
Ганебним будуть вироком звучати
Тоді в устах, розтратнику, твоїх.

Чи відповідь не краща від тієї:
“Оце мій син, на нього подивись,
В нім виправдання старості моєї
І свідчення, яким я був колись”.

Раз по раз дивлячись на сина свого,
Подібним станеш сам до молодого.

Сонет 6

Не дай зимі нищівною рукою
Весни й твоєї погубити шал.
Жагою сповни будь-який фіал,
Помнож скарби не літом, а весною.

Це – не лихварство, гідне осороми,
А з власної краси належний зиск,
Це сил поновлення і юний блиск,
Це десять Я навколо тебе в домі.

Ти щастя десять би разів помножив,
Якби відбився в десятьох синах.
Що візьме смерть? Хіба нікчемний прах,
Бо погасить твого вогню не зможе.

Вродливий ти, тож не давай краси
Під вістря невмолимої коси.

Сонет 8

Твій голос – музика, чому ж тобі
Несуть печаль ясні музичні звуки?
Чом любиш те, що зроджене в журбі,
Чому жадаєш ти нудьги й розпуки? ї

Чи гармонійна злагода звучань,
Для іншого весела та бадьора,
Тебе спечалює, мов смутку хлань,
Бо ж то твоїй самотності докора?

Прислухайсь, як мелодію свою
Перекидають одна одній струни,
Що схожі на розспівану сім’ю,-
Батьки щасливі та потомство юне.

Та пісня каже: згинь же, самото,
Якщо ти завжди сам, ти є ніхто!

Сонет 12

Коли вслухаюся в печальний хід
Годинника хвилиною нічною,
Коли дивлюся на прив’ялий цвіт,
На кучері, що світять сивиною,

На голі дерева, що для отар
Давали влітку тінь і прохолоду,
На зелень врун, що зв’яже їх жнивар
В снопи й складе в копу сивобороду,

Я думаю з тривогою про те,
Що молодість твоя минуща, друже;
Вона вже незабаром відцвіте,
А там косою час махне байдуже…

Нащадкам дай життя, як хочеш ти
Без остраху назустріч смерті йтиі

Сонет 16

Але чому, як час почав облогу,
Не йдеш війною на тирана сам?
Мій вірш слабкий, він опору тривкого
Не виставить запеклим ворогам.

Досягши верховин краси і сили,
Лани незаймані ори і сій:
Красуні лона радісно б відкрили,
Щоб юний образ повторити твій.

I проросте твоє найбільш тривале
Нове життя і тіла, і душі,
Якого внукам би не змалювали
Мої убогі й немічні вірші.

Віддай себе – і житимеш в століттях
В малюнку власному – у рідних дітях.

Сонет 21

Ні, я не йду тропою віршоробів,
Що оди тчуть з фальшивої краси.
Їй не шкодують неба для оздоби
Здрібнілі і охриплі голоси.

Своїх я уст брехнею не поганив,
Для порівнянь не брав так, як вони,
Скарбів земних, перлин всіх океанів,
Зірок і квітів ранньої весни.

У вірші правда – над усе для мене,
І я писав, що мила – чарівна,
Хоча від матері лице натхненне,
А не з небес отримала вона.

Мою любов хвалити не годиться,-
Вона не крам, що продають в крамницях.

Сонет 29

Коли своє становище кляну,
Зневажений, знедолений до краю,
Коли з глухого неба талану
Я надаремно, плачучи, прохаю,

Тоді мінявся б долею з таким,
Хто має більше друзів і надії,
Хто розумом прославився метким, .
Хто словом віртуозно володіє.

Але, тебе згадавши, тую ж мить
Єство моє стає таке щасливе,
Як жайвір, що возноситься в блакить
І на воротях раю творить співи.

Я не віддам,- хоч би й господь звелів,-
Твою любов за блага королів.

Сонет 34

Я нині без плаща подався з дому,
Бо днину обіцяла ти ясну.
Попав я в бурі клекітну содому,
А ти сховалась в тучу грозяну.

І, хоч лице моє, дощем побите,
Ти осушила, вийшовши з-за хмар,
Лишилося в мені несамовите
Страждання – підступу твойого дар.

Ти каєшся, та болю навісного
Тобі не втихомирити й на мить:
Покривджений не має втіхи з того,
Коли душа і в кривдника болить.

Але, о сльози, почувань перлини! –
Обернуті в скарби твої провини.

Сонет 35

За тим, що ти грішила, не жалій:
На місяці й на сонці теж є плями;
Троянда має колючки, а в ній,
Буває, хроб живе між пелюстками.

Всі – грішні. Я – також: з гріхів твоїх
Творю гучні епітети сьогодні,
Прощаючи тобі, впадаю в гріх,
Рятуючи – вкидаюсь до безодні.

Я виправдовую твій плотський блуд,
Роблюся адвокатом з прокурора;
Тягну себе самого я на суд,-
Ненависть відступає зла й сувора.

Я спільником грабіжниці стаю,
Що душу розплюндровує мою.

Сонет 55

Владарські монументи мармурові
Переживе могутній мій рядок.
І сяятимеш ти в оцьому слові,
А те каміння западеться в змрок.

Війна громаддя статуй перекине,
Зітруться в прах каменярів труди,
Та образ твій не знищиться, не згине
Від вибуху повстань і ворожди.

Всі переможеш ти зусилля смерті,
Хвалу твою нестиме віч світлінь,
Аж доки світ, мов лахмани подерті,
Не зноситься на спинах поколінь.

В серцях коханців до страшного суду
Ти житимеш, і я з тобою буду.

Сонет 66

Я кличу смерть – дивитися набридло
На жебри і приниження чеснот,
На безтурботне і вельможне бидло,
На правоту, що їй затисли рот,

На честь фальшиву, на дівочу вроду
Поганьблену, на зраду в пишноті,
На правду, що підлоті навдогоду
В бруд обертає почуття святі,

І на мистецтво під п’ятою влади,
І на талант під наглядом шпика,
І на порядність, що безбожно краде,
І на добро, що в зла за служника!

Я від всього цього помер би нині,
Та як тебе лишити в самотині?1

Сонет 67

Чому в цей час, коли панує зло,
Ще й він живе, скрашаючи пороки?
Щоб, ним освячене, перемогло
Падлюцтво та безчестя темнооке?

Чому рум’янці в нього на виду
Відтворює косметика брехлива?
Чи треба підмальовувать в саду
Троянду, повну істинності й дива?

Чом він живе, як в ньому все старе,
Застигла кров давно від охолоди,
Чому Природа, мов жебрак, бере
Від нього підфальшовані клейноди?

Бере, аби сказати,- подивись.
Які багатства мала я колись!

Сонет 71

Не плач за мною, мила, не заводь,
Як дзвони сповістять у скорбній тиші,
Що хробам оддали вже мою плоть,
Що відійшов я в засвіти гидкіші

За світ гидотний; я тебе люблю,
Тому волію, щоб мене назавше
Забула ти, ніж мала б од жалю
Всихати, ці рядки мої читавши.

А як згадаєш ти про мене знов
Тоді, коли змішаюся з землею,
Не побивайся – хай твоя любов
Погасне із свідомістю моєю.

Не хочу, щоб великомудрий тлум,
Твою скорботу піднімав на глум.

Сонет 77

Покаже дзеркало, як врода в’яне,
Годинник – як хвилини марно йдуть.
Лиш думка та, що на папері стане,
Непроминальну демонструє суть.

Свічадо зморшку, схожу на могилу,
Тобі являє – радості нема,
І, відкрадаючи у тебе силу,
Проходить час, мов злодій, крадькома.

Сховай же в писане, миттєве слово
Те, що не може пам’ять зберегти;
Знайдеш колись доглянутих чудово
Дітей свого ума й зрадієш ти!

Вчарований забутими рядками,
Новими збагатишся ти думками.

Сонет 80

Коли пишу про тебе, з горя в’яну,
Бо знаю: кращий є співець, ніж я;
Твою він славить вроду осіянну,
Звеличує в піснях твоє ім’я.

Але твої чесноти – ніби море:
На ньому вміститься і човник мій,
Що безмір вод так непомітно оре,
Втопаючи у хвилі штормовій.

Суперник мій іде понад глибини,
Він – корабель високий, наче дім.
А я – на мілині. Хто з нас погине?
Та що там шкоди в човнику малім!

Я знатиму, як прийде мить остання:
Одне і те ж – кохання і конання.

Сонет 90

Якщо не любиш, кинь мене сьогодні,
Коли зреклись і люди, і Господь.
Віддай на муки в пеклові безодні,
Лиш як остання втрата не приходь.

Не завдавай іще мені страждання,
Як душу знов посяде супокій,
Нехай не йде по ночі грозовій
Холодне, хмуре й дощове світання.

Покинь мене, лиш не в останню мить,
Коли зігнуся від дрібних утрат я.
Покинь тепер, щоб міг я пережить
Удар оцей, страшніший від розп’яття.

Тоді тягар усіх дрібніших втрат
Покажеться мізернішим стократ.

Сонет 91

Хто хвалиться своїм шляхетним родом,
Хто силою, достатком, хто умом,
Хто шатами – хай шиті всупір модам,-
Хто псом, хто соколом, хто скакуном.

І кожному в одній з отих марнот –
Вершина мрій і втіхи неземної.
Та не зрівняється ніхто зі мною,
Бо враз я досягнув усіх висот.

Твоя ж любов – над родові герби,
Над королівські пишні горностаї,
Коштовніша за всі земні скарби,
Прекрасніша за соколині зграї.

Та горе: скарб мій у твоїх руках,-
Як відбереш його – і щастю крах.

Сонет 116

Не буду я чинити перешкоди
Єднанню двох сердець. То не любов,
Що розцвіта залежно від нагоди
І на віддаленні згасає знов.

Любов – над бурі зведений маяк,
Що кораблям шле промені надії,
Це – зірка провідна, яку моряк
Благословляє в навісній стихії.

Любов – не блазень у руках часу,
Що тне серпом своїм троянди свіжі –
І щік, і уст незайману красу.
Той серп любові справжньої не ріже.

Як це брехня – я віршів не писав,
І ще ніхто на світі не кохав.

Сонет 123

Ні, часе, не хвалися, змін нема;
Нові ти зводиш піраміди й вежі,
Щоб здивувати нас, але дарма –
То все старе, лише в новій одежі.

Ми любим, щоб усе було старим,
Бо наші дні короткі; ти, одначе,
На нас пускаєш новизну, як дим,
Щоб затуманилося око зряче.

Реєстрами своїми нас не муч,
Все в них брехня – минувшина й сучасне;
Все робиш поспіхом, нашвидкуруч,
Одне засвічуєш – та інше гасне.

Твоєї не лякаюся коси,
Я правдолюб, а ти брехун єси!

Сонет 124

Якби любов моя була дитям
Випадку, то, подібно до байстряти,
У бур’янах коло огидних ям
Повинна б з волі часу розквітати.

Вона ж не випадкова – хай ідуть
На неї всі нещастя та знегоди,
Посміхнена погорда, рабська лють,
Жага й злоба принадливої моди,

Розсудливість холодна і стара –
Та не страшні вони моїй любові,
Сама ж вона несхитна, мов гора,
Звелась над примхи часу тимчасові.

Хай це посвідчить часу скоморох,
Що злом прожив, але для блага здох.

Сонет 129

Безстидства дух у хтивості живе,
А в дії хтивість – що то за потвора! –
Лжесвідчить, убиває, нищить, рве,
На дикощі й падлюцтво завжди хвора.

Її ненавидиш і любиш ти,
Мов довелось наживку проковтнути,
Яку дають, щоб з розуму звести,
Щоб жертва не злякалася отрути.

Летиш за нею, прагнеш те піймать,
Що тягне вже само тебе до згуби,
На пробу – то блаженство й благодать,
А потім – біль, шахрайство ядозубе.

До пекла рай веде, всі йдуть і йдуть,
Ніхто не обминає згубну путь.

Сонет 130

Її очей до сонця не рівняли,
Корал ніжніший за її уста,
Не білосніжні пліч її овали,
Мов з дроту чорного коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди,
Та на її обличчі не стрічав,
І дише так вона, як дишуть люди,-
А не конвалії між диких трав.

І голосу її рівнять не треба
До музики, милішої мені,
Не знаю про ходу богинь із неба,
А кроки милої – цілком земні.

І все ж вона – найкраща поміж тими,
Що славлені похвалами пустими.

Сонет 131

Ти деспотична, з серцем кам’яним,
Як всі красуні, пишні й гордовиті,
Бо знаєш добре – ти мій скарб, і ним
Я дорожу понад усе на світі.

Та що мені обмови й поговір!
Що ти смуглява – й слухати не стану.
Нехай! Та серцю я скажу: не вір
Чужим очам, заведеним в оману.

Щоб впевнити себе і очі ті,
Щоб і своїм очам не йняти віри,
Я ладен присягнути на хресті,
Що сніг темніший від твоєї шкіри.

Та не смугляве милої чоло,
А чорні вчинки – лиха джерело.

Сонет 137

Сліпа любове, що вчинила ти
З моїми потьмянілими очима?
В красі не можу я краси знайти,
Стає потворність, наче врода зрима.

Причалили хай очі залюбки
В тій гавані, де всім човнам просторо.
Чому на мене ти куєш гачки
Із помилок мого слабкого зору?

Те, що лише моїм було колись,
Тепер належить всім – хіба ж я буду
Кричати – це неправда, подивись,
Як сяє чистотою купа бруду?!

Я бачу: правди в правді вже нема,
Мене поглинула брехні чума.

Сонет 138

Клянеться мила в правді без упину,
Я бачу – то брехня, та вірю їй,
Коли мене приймає за хлопчину,
Ненавченого в школі життєвій.

Так, юнаком вона мене малює,
Хоч знає, що пройшла моя весна.
Я ж вірю їй, хоч знаю, вірю всує –
Тут з двох сторін панує лож одна.

Моя кохана побрехати рада,
Я рад: за юного беруть мене!
О, то закоханих найбільша вада –
Довір’я неправдиве й показне.

Ми дурим одне одного навзаєм
І наші вади брехнями влещаєм.

Сонет 144

Є дві любові, мов два духи, в мене –
Два янголи, що борються тихцем;
Дух кращий – то хлоп’я благословенне,
Дух гірший – то жона з хмурним лицем.

Вони обидва володіють мною.
Жадає в образі жіночім зло
Мого святця зробити сатаною,
Затьмарити його сяйне чоло.

Мій добрий дух борониться запекло.
Не знаю, стане чортом він чи ні,
Та знаю, що два янголи – це пекло,
Моя душа – це ж місце їх борні.

Вестиму в сумнівах життя суворе,
Допоки, зло в мені добра не зборе.

Сонет 146

Душе, навіщо прикрашати прах,
Де ти знайшла притулок на хвилину,
Кувати золотом на хаті дах
І зовні розмальовувати глину?!

Нащо тобі те в’януче майно
Вбирати в пишні розкоші й оздоби,
Коли на нього ждуть уже давно
Його єдині спадкоємці – хроби?!

Душе, дай плоті чахнути! Живи
Лише святим! Купуй собі години
Безсмертні, недосяжні для черви
І відкидай на сміття все, що згине.

Смерть тим живе, що нам серця жере,
Годуйся смертю, і вона помре.

Сонет 147

Моя любов – гарячка; день при дні
Вона лише наснажує хворобу,
Розпалює жадання маревні,
Бажаючи звести мене до гробу;

Лікує розум мій мою любов,
Та доктор той вже в мене не буває,
Бо тих його суворих настанов
Я не хотів триматись, я – в одчаї;

Бажання – смерть, але не збутись їй,
Бо ліки не дають мені сконати;
Шаленець, я зробився сам не свій
Од правди, що її не хочу знати;

Я вірив: ти і чиста і ясна,
Ти ж – наче пекло, наче ніч, страшна.

Сонет 151

Любов не знає докорів сумління,
Хоч, звісно, совість – то її дитя.
Облуднице, мої гріхопадіння –
Ява твого гріховного життя.

Як зрадиш ти, я, наче для відплати,
Розпусті віддаю спрагненну плоть;
їй дозволяє дух тріумфувати,
Являти жизняну й нестримну хоть.

А слова іншого й не прагне тіло,
Ти тілу – нагорода дорога;
Воно готове коло тебе сміло
І падати, й вставати, як слуга.

Любов – вставання й падання без краю,
Я в ній народжуюсь і помираю.

Сонет 152

Я зраджую тебе, та, клянучись
Мені в любові, зраджуєш ти двічі,
Довір’я й клятву, що в одне зійшлись,
Ламаєш, хай-но одверну я вічі.

Чом я тебе в невірності виню,
Як сам невірним був? Моя кохана,
Я наскрізь бачу всю твою брехню,
Та всі мої присяги – теж омана!

Я клявся, щоб твою пройняти лож,
Твоєю чесністю і добротою,
Я очі закривав на все або ж
Їх змушував тебе вважать святою.

Божився я, що чиста й вірна ти, –
Та це брехня, їй краю не знайти.

“Спляча красуня” скорочено

У короля та королеви народилася довгоочікувана дочка й вони запрошують всіх фей королівства, окрім однієї, тому що вона вже півстоліття не покидала свою вежу й всі вирішили, що вона померла. У самий розпал бенкету з приводу хрестин з’явилася незапрошена фея, з якою, як їй здалося, обійшлися нечемно, тому що для неї не вистачило дорогоцінного столового приладу. Коли всі феї, крім однієї, яка завбачливо вирішила залишити за собою останнє слово, обдарували принцесу чарівними дарами, стара фея вимовила своє шокуюче пророцтво: принцеса уколить палець об веретено – і помре. Остання фея пом’якшує вирок: так, принцеса вколе палець об веретено, але засне рівно на 100 років (в оригінальній версії Перро про принца мова не йде).

Король видає указ спалити всі прядки і веретена, але марно: через 16 років принцеса знаходить у вежі заміського замку стареньку, яка нічого не чула про королівський указ і пряла кужіль. Принцеса вколола палець об веретено і впала замертво. Пробудити її вже неможливо. З’являється фея, яка пом’якшила закляття, і просить короля і королеву покинути замок. Тим часом вона занурює замок у віковий сон, і навколо нього виростає непрохідний ліс – щоб ніхто не проник у замок до строку. Проходить 100 років, з’являється принц, проникає в замок – і принцеса пробуджується (ніякого поцілунку немає, вона прокинулася тільки тому, що настав час чарам відступити). Потім – таємні заручини. Принц щодня навідується до дружини, і в них народжуються діти – син по імені День і дівчинка на ім’я Зоря. Але мати принца запідозрила любовну інтригу й просить сина привезти до неї в замок невістку та онуків. Будучи потомственою людожеркою, вона ледь стримує бажання з’їсти онуків.

Але принц їде на війну, і свекруха починає діяти. Спочатку вона велить убити внучку, потім – онука і, нарешті, дружину сина і приготувати їх посмачніше. Але дворецький ховає нещасних на стайні, а королеві подає м’ясо тварин. Одного разу королева-людожерка, проходячи по двору, почула крики з конюшні: принцеса задумала висікти сина за витівку. Людоїдка так розгнівалася, що веліла поставити у дворі замку котел з усякими гадами і кинути туди невістку та онуків, але, на щастя, повертається принц. Не в силах винести ганьби, людожерка сама кидається в котел і вмирає. В кінці казки мораль: жодна дівчина не буде спати ціле століття, щоб дочекатися нареченого з титулом і багатством.