Category: Література

Вавілонська вежа (велика) або Зведення Вавилонської вежі – відомий твір нідерландського художника середини 16 століття. Але тільки справжні поціновувачі мистецтва знають Хто автор “Вавилонської вежі” .

Хто автор “Вавилонської вежі”

Автор “Вавилонської вежі” Пітер Брейгель старший.

Відомі ще чотири варіанти композицій Пітера Брейгеля на сюжет “Зведення Вавилонської вежі” :

мініатюра, що належала відомому художнику-мініатюристу Джуліо Кловіо картина, шо належала купцю Ніколасу Йонгелінку картина, датована 1653 роком, що належить нині Музей історії мистецтв у місті Відень варіант меньшого розміру в місті Роттердам ( Музей Бойманс ван Бенінген).

Композиція Пітера Брейгеля користувалася неабиякою популярністю у 16 столітті і неодноразово ставала зразком для копій, варіантів та імпровізацій на цю ж тему аж до 17 століття для митців різного ступеню обдарування.

Історія Вавилонської вежі

Історичні відомості доводять, що Вавілонська вежа – не вигадка і не примара розпаленої уяви хворого, а реально існуюча споруда в минулому. Вавілонська вежа згадана в творі давньогрецького історика Геродота, що мандрував Близьким до Європи Сходом і відвідав землі Вавілону у 458 році до н. е. Ще старіші відомості про цю вежу має Біблія, авторитет якої був незаперечним для вірних протягом декількох століть, незважаючи на накопичені в ній помилки і перекручення.

Вежа в самому Вавілоні мала ритуальне значення і уособлювала драбину, кам’яні сходи. За віруваннями тих часів верховний Бог мав зійти з неба сходами вежі, а люди мали піднятися до нього. Сходовий силует веж підтвердили і археологічні знахідки Нового Часу на землях Вавилону, і скопійовані мінарети мусульман, що захопили і підкорили ці землі в добу раннього середньовіччя.

Стінописи та мозаїки християн доби раннього середньовіччя часто зверталися до сюжету. Але ніхто не бачив наочно вежі, тому спирались на досвід створення велетенських споруд того часу. Вавілонська вежа, схожа зовнішньо на велетенські европейські споруди, зустрічається на християнських середньовічних мініатюрах, в мозаїках Венеції. Історикам відомі навіть мініатюрні різьблені рельєфи з фантазійними зображеннями суто Вавілонської вежі.

В 16 столітті сюжет “Зведення Вавилонської вежі” отримав поширення в німецькій гравюрі. Митці німецьких князівств, завжди зацікавлені в пейзажних мотивах, почали вносити пейзажне оточення і в сюжети з Вавілонською вежею. Окрім пейзажу – додавали ремісників, будівельників та етапи самого будівництва, сценки використання тогочасної будівельної технології. Саме ці зображення добре знав Пітер Брейгель і наслідував їх у власних композиціях.

Але нове віровчення ( християнство ) зробило інші акценти на легенді, ніж вавілоняни. Якщо зустріч з верховним Богом у вавілонян була сповнена позитиву і надій на краще, у християн – це символ глупоти і гріховності людства, що побажало зрівнятися в могутності з Богом, зазіхнувши на утаємничений, незрозумілий для людей акт божого творіння. Ймовірно, негативне сприйняття вежі і її будівництва йшло від полонених евреїв, які в якості рабів працювали на будівництві ритуальних веж Вавілону. Раби не могли сприймати велетенську споруду чужої релігії, важку працю на чужинців і знущання – позитивно, що й успадкували творці біблійних текстів.

“Сонячна машина” Винниченко скорчено читати Ви можете на нашему сайті.

“Сонячна машина” короткий зміст (переказ)

Сонячна машина – перший український науково-фантастичний та утопічний роман Винниченка.

Дія роману відбувається в 1922-1924 роках. Вже після закінчення першої світової війни. Ареною подій стає не лише вся Німеччина й Європа, а й цілий світ.

Частина 1 “Сонячна машина” стислий переказ

Король Німеччини Мертенс за свої гроші купив усе: уряд і парламент, банки і підприємства, поліцію і пресу, а прагне купити ще й древній аристократичний герб разом з його власницею – родовитою принцесою Елізою. Він мріє панувати над усім світом.

Фінансовий олігарх Фрідріх Мертенс прямо заявляє, що “Закон цифр могутніший за закони природи й гуманності”, а тому, мовляв, хто всесильний, могутній, тому повинна належати і влада. Влада і цифра неподільні, і кожна людина в такому суспільстві є лише цифрою. Сам Мартенс теж є не людиною, а цифрою, щоправда, цифрою не простою, а багатозначною. У досягненні владної мети, як і особистого життя, він завжди надає перевагу розрахункові, цифрі.

Князь Альбрехт йде до Мертенса, щоб попросити відстрочку по кредиту. Мартенс не може дати відстрочку, але готовий піти на поступки, якщо князь Альбрехт віддасть за нього свою дочку Елізу. Князь Альбрехт відмовляє, знаючи, що дочка ніколи не погодиться на це.

В себе в замку Альбрехт розуміє, що честь їхньої сім’ї скоро буде знищена. Альбрехт з сином розбиваються на аероплані, влаштувавши все під нещасний випадок. А Еліза отримує останнього листа від батька, де той просить помститися за їх смерть. Альбрехт вимушений був так вчинити, щоб врятувати честь сім’ї. Після його смерті все їх майно переходить до Об’єднаного банку, а Еліза переїжджає жити до батькового друга графа фон Елленберга, і має помститися за смерть батька і брата. Батько лишає Елізі коронку Зігфріда – символ їх роду.

Еліза, на вигляд справжня принцеса, завжди тримається гордо та велично, має зелені очі та вогняне волосся. Еліза – горда, гострого розуму, сильної волі, неприступна, камяна жінка з гарячим серцем. Вона – втілення краси, енергії, активності, волі до перемоги, її філософія ясна і проста : “життя – це боротьба”.

Еліза переїжджає до графа фон Елленберга, де їй виділяють найкращу кімнату. У графа є син Адольф, який працює начальником особистої охорони i є членом особистого кабiнету мiнiстрiв його величностi голови
Об’єднаного Банку й бiржового короля Нiмеччини, Фрiдрiха Мертенса. Дочки Фріда і Труда. Його дочку Труду називають Страховищем, вона дівчина досить дивна, її мучає питання хто її справжній батько, а в те що її батько Граф Елленберг вона не вірить. Труді ненависні компроміси, фальш, моральні етичні закони, які заважають жити людині, соціальна нерівність. Вона прагне чесності, правди, гуманності. Вона не лише говорить, а дійсно шукає правди.

На території помістя Елленбергів знаходиться і лабораторія Рудольфа Штора, сина лакея. Граф Елленберг відправив цього хлопця на навчання, після того як він врятував життя його синові Адольфу.

Саме в будинку графа Елленберга проходять зібрання таємної організації ІНАРАКу.

“Iнарак” це скорочення назви цiєї органiзацiї: “Iнтернацiональний Авангард Революцiйної Акцiї”. Це нелегальна, терористична, соцiалiстична органiзацiя, що має за своє завдання боротися з iснуючим ладом.

На зібранні Інарку принцеса Еліза присягається на корнці Зігфріда помстится за смерть батька і брата.

Але незабаром коронка Зігрфріда таємничим чином зникає. Ця коронка надзвичайно важлива, з нею повязане пророцтво – “зникне коронка – загине рід”. Поліція арештовує лакея Фрідріха, але всім зрозіло, що він її не крав. Граф Елленберг підозрює дочку Труду, яка була незадоволена появою принцеси Елізи в їх домі. Але Труда теж ніби коронки не брала.

Мартенс, дізнавшись про зникнення коронки, готовий на все аби її знайти, бо так він зможе отримати згоду Елізи на шлюб.

Адольф Елленберг рекомендує Елізі прийняти пропозицію Мартенса, бо ставши його дружиною вона поверне коронку Зігфріда, та зможе помститися та зруйнувати всі його плани. Еліза обурена такою пропозицією, адже вважає Мартенса винним у смерті батька.

До будинку Елленбергів, під виглядом нового лакея влаштовується на роботу Фріц, друг детектива Тіле, який розслідує зникнення коронки Зігфріда. Фріц – член Інарку.

Скоро Еліза розуміє, що Інарк безсилий проти Мартенса і на зібранні організації повідомляє, що вийде заміж за Мартенса, бо тільки так зможе ввійти в довіру і помститися вбивці свого батька і брата. Не всі учасники Інарку підтримують цю ідею, але Еліза вже прийняла рішення.

Макс і Рудольф Штор – брати, але надзвичайно різні. Рудольф весь чась проводить в лабораторії працюючи над винаходом, який буде корисним всім простим людям. Макс – член Інарку, він готовий віддати життя за цю організацію і намагається переконати Рудольфа приєднатися до їх лав. Але Рудольф не розділяє ідеї брата.

Рудольф зустрічається з служницею Міці і одного вечора чекаючи її приходу вирішує зустріти її в саду. В темряві він накидається на жінку, починає її цілувати, обіймати. Жінка намагається вирватися і коли їй це вдається, Рудольф розуміє, що це була принцеса Еліза. Рудольф розуміє, що помилився, і після цього постійно думає про неї.

Елізі було соромно за цей випадок, але вона теж закохалася в Рудольфа, часто думала про нічний випадок в саду, він їй снився ночами. Міці після цього випадку звільнили.

Еліза просить графа Адольфа Елленберга повідомити Мартенса про своє рішення. Вона готова вийти за нього, якщо він виконає три умови:

знайде коронку Зігфріда буде установлений трон президента – короля Землі її згода поки що лишиться в тайні.

Адольф Елленберг мчить до Мартенса і доповідає про умови Елізи. За гарні новини Адольф отримує Вальдорфські копальні. За коронку Зігфріда визначено нагороду, і вирішено скликати Скликання Світового Конгресу, щоб Мартенс став королем Землі.

Світовий конгрес пройшов, Мартенса визнано королем Землі, скрізь всі святкують, але Мартенс не може радіти, адже коронка Зігфріда ще не знайдена і його зустріч з Елізою відкладається. Мартенс впевнений, що коронку викрали учасники Інарку, і готовий на все аби впіймати їх.

Еліза була впевнена, що коронка Зігфріда знайдеться, бо її викрали люди Мартенса, а дізнавшись, що її ще не знайдено навіть зраділа, це значило, що її весілля відкладається.

Тим часом член Інарку Кестенбавм звинувачує Рінкеля у розтраті грошей організації, взятті хабарів, участі в оргіях. Рінкель відкидає всі звинувачення, стверджує, що робив це аби добути секретні дані для їх організації. Проте депутата Рінкеля просять покинути засідання Інарку, а Тіле встановлює за ним нагляд.

Рінкель приходить до Адольфа Елленберга і пропонує угоду. Він обіцяє видати всіх членів Інарку в обмін на 5% Об’єднаного банку. Граф Елленберг повідомляє цю новину Мартенсу, той спочатку вражений нахабством депутата Рінкеля, але бажання одружитися з Елізою, і знайти для цього коронку Зігфріда бере гору. Він погоджується на умови Рінкеля і повідомляє про можливість знищити Інарк на зборах Об’єднаного Банку. Учасники Об’єднаного Банку погоджуються віддати 5%, аби знищити їх головного ворога.

Тим часом в Інарку дізнавшись про візит Рінкеля до Адольфа Елленберга підозрюють його у зраді. Тіле пропонує заарештувати Рінкеля для з’ясування всіх обставин. Рінкель в передчутті обіцяної винагороди, йде на зустріч з Елленбергом, але по дорозі його схоплюють люди Тіле. Елленберг до вечора чекає Рінкеля і не може зрозуміти, чому він не з’явився на зустріч. Мартенс теж злиться, адже його плани відкладаються.

Учасники Інарку Штор і Тіле мають виконати смертний присуд Мартенсу та іншим багатіям Об’єднаного банку. На наступний ранок по всьому Берліну вивішено оголошення:

“Оповістка

Цим доводиться до відома громадян Німеччини, що Центральне Бюро Інтернаціонального Авангарду Революційної Акції в Німеччині (Ц. Б. ІНАРАКу) постановило громадянина Фрідріха Мертенса за.

1) свідоме, вперте й активне запроваджування режиму капіталістичного деспотизму та новітньої фінансової монархії,

2) за підступний наступ на працюючі класи в облудній формі постанов Паризького Конгресу,

3) за політику зажерливого імперіалізму, виявлену на тому самому Паризькому Конгресі, яка прагне світової фінансової монархії й неминуче тягне за собою всесвітню катастрофічну для всього людства війну, – за ці злочинства

Засудити на смертну кару.

Всім громадянам пропонується в їхніх власних інтересах уникати яких-небудь зносин із цим злочинцем Усякий, хто пустить до свого дому Фрідріха Мертенса або буде поблизу нього, рискує смертю.

Ц. Б. ІНАРАКу в Німеччині”.

Акції Об’єднаного Банку починають падати, на біржі паніка. А Макс приходить на біржу, щоб виконати своє завдання – вбити Мартенса. Мартенс на біржі так і не з’являється, хоча він і не боїться інаркістів, але начальник його служби безпеки Адольф Елленберг радить не провокувати цю організацію.

Адольф умовляє Елізу зустрітися з Мартенсом, щоб той не накоїв дурниць, не пішов у маси, де його можуть вбити інаркіти, бо тоді вона не стане Королевою Землі. Еліза їде до Мартенса, де її зустрічають з королівськими почестями. Вона підтверджує свій намір одружитися з ним, але коли будуть виконані всі її умови.

Мартенс після довгоочікуваної зустрічі їде в театр з Адольфом, де люди побачивши його починають радіти і прославляти Короля Німеччини і всього світу. Мартенса виносять на руках з театру, після цього всі акції біржі знову починають рости.

Фріц тим часом слідкує за Елізою, і підслухавши, що Мартенс незабаром має прибути з візитом до неї вирішує виконати завдання Інарку. Інарк дав йому бомбу, і він має підірвати будинок, коли Мартенс прибуде до Елленбергів. Фріц іде до Тіле і Макса, його долають сумніви. Чи зможе Макс погодитись на це? Адже в домі його батьки, брат, і ще йому шкода принцесу Елізу.

Рудольф тим часом дивно поводиться, вже другий тиждень нічого не їсть, і лише ходить з посмішкою на устах. Його стан непокоїть всіх жителів особняка Елленбергів, і навіть перехожі на вулиці сприймають його за божевільного.

Під час прогулянки в саду Рудольф, щоб заспокоїти батьків, вирішує розповісти про свій геніальний винахід. Всі жителі особняка Елленбергів збираються в оранжереї, де він представляє сонячну машину. Сонячна машина може звільнити людей, їм не потрібно більше працювати, щоб прогодувати сім’ю. Його винахід перетворює рослини (траву) на сонячний хліб з чарівним солодким ароматом. Він довго не міг досягти цього, але після експедиції в гори він знайшов камінь геліоніт, який дозволяє насичувати рослину сонячною енергією. Також для приготування хлібу потрібно щось від самої людини. Вперше Рудольф зміг приготувати хліб, коли декілька капель його поту впали до машини, куди він кинув траву, яку перемелювали жорна сонячної машини. Рудольф вже другий тиждень їв тільки цей хліб, і тому відмовлявся від звичайної їжі, яку йому приносила мати.

Але цей сонячних хліб не може їсти кожен, хліб може їсти або людина, яка його приготувала або її родичі (мати і батько). Еліза, яку захопив цей винахід не змогла відчути дивовижний смак хліба, і не змогла його приготувати, так як сонце вже заходило. Еліза пообіцяла неодмінно прийти наступного дня і приготувати сонячний хліб для себе.

А наступний вчинок Рудольфа шокував всіх присутніх – він вийняв коронку Зігфріда і повернув її Елізі. Виявляється весь цей час вона знаходилася в нього, він при розробці сонячної машини думав, що діаманти зможуть передати сонячну енергію рослині, але ця ідея не підтвердилася. Він вкрав її для благородної цілі, так як діамантів йому було ніде взяти, то він взяв один діамант з коронки. Рудольф щиро вибачався, пояснюючи це благородністю своїх цілей.

Адольф захоплений ідеєю обіцяє зробити Рудольфа наймогутнішою людиною Німеччини, адже його винахід прославить їх країну. Хоча Рудольф не створював її для заробітку грошей, і його це не цікавить, але Адольф бере усе в свої руки і їде до Мартенса, щоб розповісти про геніальний винахід Рудольфа Штора.

Частина 2 “Сонячна машина” стислий переказ

Могутній реальній політичній і економічній силі в романі протиставлено винахід геніального інженера Рудольфа Штора – сонячну машину, що символізує визволення від усіх економічних, соціальних, політичних форм утиску.

З появою сонячної машини, яка забезпечує даровим хлібом, люди забувають про все: працю, обов’язки, прагнення. Натовп безчинствує, і це дуже схоже на перші часи після революції. У той час, коли свідома частина людей бореться й гине, інші живуть за девізом: усе можна! Хапай!

У романі переконливо показано, що людина, яка прагне стати над добром і злом, скидає всі суспільні обов’язки, перетворюється не стільки на вільну і всевладну істоту, оскільки на примітивну жуйну тварину. Автор доводить, що людство врятовується не стільки Сонячною машиною, скільки усвідомленням потреби суспільно-обов’язкової й організованої праці, поривом до нового життя. Сюжет роману розгортається двома лініями: боротьбою за Сонячну машину та негараздами нерівного, непереборного кохання принцеси Елізи до геніального плебея Рудольфа Штора.

Саме Рудольф Штор допомагає повернути людей до праці. І, несподівано, з іншого боку до того ж висновку приходить володар Всесвітнього банку Мертенс. Спочатку випробувавши всі засоби, щоб знищити машину та її винахідника, він потім бере у свої руки організацію праці й порядку.

Літопис Самовидця – козацький літопис староукраїнською мовою, одне з фундаментальних джерел з історії Східної Європи XVII століття, зокрема періоду Хмельниччини і Руїни в Україні. Але хто автор “Літопису Самовидця” не знають досі.

Хто автор “Літопису Самовидця”

Автор “Літопису Самовидця” – очевидець подій, вихідець з старшини Війська Запорозького. Назва твору – умовна, оскільки його автор і досі точно не встановлений, але, судячи зі змісту і форми викладу подій, він був їх очевидцем (самовидцем).

Дослідник і видавець “Літопису Самовидця” (1878 р.) Орест Левицький звернув увагу на те, що твір було написано на Правобережжі і автором міг бути генеральний підскарбій Війська Запорізького Роман Ракушка-Романовський. Пізніше (1930 р.) цю гіпотезу розгорнув М. Пет – ровський у книзі “Нариси історії України. Літопис Самовидця”, підкріп­люючи це біографією цієї історичної особи родом із Ніжина, що був учасником багатьох подій і жив з 1623 до 1702 р., служачи спочатку у війську, а потім священиком. Щоправда, мають право на існування й інші гіпотези про авторство літопису. М. Костомаров вважав, що писав твір генеральний обозний Федір Коробка. М. Возняк подав версію, що автор – корсунський полковник Федір Кандиба. М. Андрусяк та Л. Онишкевич говорили про авторство Івана Биховця.

Літопис Самовидця рік написання

Не встановлена й точна дата написання літопису. Одні дослідники схиляються до середини XVIII ст., інші – до кінця XVII – початку XVIII ст. Останній – більш вірогідний, оскільки літописна частина твору доведена до 1702 р., а “Літопис Самовидця” справив значний вплив на Григорія Граб’янку, який свій літопис створив у 1710 р.

Літопис Самовидця короткий зміст

Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:

перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій; друга – доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім’я. Це стало можливе після праць Вадима Модзалевського про Романа Ракушку-Романовського. У 1920-их pp. низка авторів (Віктор Романовський;Олександр Оглоблин і особливо Микола Петровський) незалежно один від одного, на підставі аналізу автобіографічного матеріалу в Літописі, дійшли висновку (втім, вперше висловленого ще в 1846 істориком-аматором Д. Сєрдюковим), що автором Літопису Самовидця найвірогідніше бувРоман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій за Івана Брюховецького, а в останні десятиліття свого життя – священик у Стародубі. Ця думка була прийнята більшістю істориків (Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Іван Крип’якевич та інші й зокрема новітня історіографія), але деякі автори називали інших кандидатів на авторство Іван Биховець, військовий канцелярист (Л. Окіншевич), Федір Кандиба, полковник корсунський (М. Андрусяк, Михайло Возняк) та ін.

Оригінал Літопису не дійшов до нас. Збереглося кілька копій, зроблених у XVIII столітті або й пізніше. Найдавніші й найповніші – це списки Г. Іскрицького (перша половина XVIII ст.) йЯкова Козельського (друга пол. XVIII ст.), які й покладено в основу наукових публікації цієї пам’ятки. Вперше, діставши його від Пантелеймона Куліша (від нього й назва Літопису Самовидця), опублікував Літопис, Осип Бодянський (1846); більш науково підготоване видання Київської Археографічної Комісії за редакцією і вступною статтею Ореста Левицького(1878), перевидане Інститутом історії АН УРСР (1971, Дзира Я.) і “Harvard Series in Ukrainian Studies” (1972).

“Одіссей у Кіркеї” – 10 пісня поеми Одіссея. У пісні розповідається як Одіссей пристав до острова чарівниці Кирки, яка перетворила супутніків Одіссея в свиней, Одіссей протягом року був чоловіком Кирки.

“Одіссей у Кірки” переказ

Кинувшись по морю на схід, вони незабаром досягли острова ЕІ, де жила чаклунка Кірка, дочка бога сонця Геліоса. По батьку вона була сестрою підступного царя Колхіди Еєта, у якого аргонавти добували золоте руно. Як і цей її брат, як і її племінниця Медея, Кірка була досвідчена в чаклунстві і не любила людей. Друг Одіссея Еврілох і з ним ще 22 людини пішли оглянути острів. У центрі його, на широкій галявині, вони побачили палац Кіркеї, навколо якого бродили вовки і леви. Хижаки, однак, не напали на людей Еврілоха, а стали ластитися до них, махаючи хвостами. Греки не знали, що ці звірі насправді були людьми, зачаклованими Кіркеєю.

Сама Кірка теж вийшла до греків і, привітно посміхаючись, запропонувала їм трапезу. Всі погодилися, крім обережного Еврілоха. Він не пішов у будинок Кіркеї, а став підглядати у вікна за тим, що там відбувалося. Богиня поставила перед мандрівниками смачні наїдки з доданим до них чарівним зіллям. Поема Гомера повідомляє, що коли греки покуштували його, Кірка доторкнулась до них чарівним жезлом, перетворила їх у свиней і зі злісною гримасою загнала в свинарник.

Плачучий Еврілох повернувся до Одіссея і розповів про подію. Одіссей кинувся виручати товаришів. По дорозі йому з’явився бог Гермес і дав засіб, який міг оберегти від чаклунства Кіркеї. Це була пахуча біла квітка “молі” з чорним коренем. Коли Одіссей дістався до будинку Кіркеї, вона і його запросила до столу. Однак, поїдаючи її частування, герой, за порадою Гермеса, весь час нюхав чарівну квітку.

Кірка доторкнулась до Одіссея своїм жезлом зі словами: “Йди і свинею валяйся в сажі”. Але чаклунство не подіяло. Одіссей схопився і заніс над Кіркою меч. Чаклунка стала просити пощади, обіцяючи, що буде добре поводитися з Одіссеєм і розділить з ним подружнє ложе.

Взявши клятву, що Кірка не заподіє йому ніякої шкоди, герой Гомера “возлёг” з нею. Він не відповідав на любовні ласки Кіркеї, поки вона не зняла своїх чар не тільки з його товаришів, а й з усіх перш зачарованих нею мореплавців. Одіссей довго прожив на острові Кіркеї. Вона народила від нього трьох синів: Агрія, Латина і Телегонія.

“Одіссей у Кірки” скорочено

Так ми на острів Еею приїхали згодом. Кіркея
Там пишнокоса, дивна богиня живе ясномовна,
Рідна сестра тяжкого в думках злоумисних Еета.
Гелій-бо їх породив, що світлом людей осяває,
Матір’ю – Перса обом їм була, Океанова донька.
140 Там же й до берега ми з кораблем потаємно пристали
В затишній бухті, якимось до неї приведені богом.
Там ми, на берег зійшовши, лежали два дні і дві ночі,
Зморені тяжко й гіркою пригноблені серця печаллю.
Тільки як третій розвиднила день нам Еос пишнокоса,
145 Списа у руки узявши й мечем озброївшись гострим,
З місця причалу я швидко на кручу поглянути вийшов,
Може, де смертних побачу діла чи хоч голос почую.
Ставши на версі скали кам’яної, навкруг озирнувся
Й дим, що здаля над широким простором землі піднімався,
150 Я за густим дубняком над будинком Кіркеї побачив.
В мислях своїх і в душі я почав міркувати – чи далі
Йти дізнаватись туди, де димок я помітив багровий.
Так міркував я в душі і визнав, що буде найкраще
Знов до швидкого піти корабля, на морське узбережжя;
155 Людям обідати дать і тоді їх у розвідку слати.
Але як я до свого корабля крутобокого сходив,
Хтось із безсмертних на мене, самотнього, зглянувсь ласкаво
Високорогого він величезного оленя вислав
Навстріч мені: до ріки з пасовища лісного спускався
160 Олень той, спраглий на сонці, жадобу втолить водопоєм.
Прямо в хребет, серед спини, я звіра, що вибіг із лісу,
Вдарив, і спис мідяний враз навиліт крізь тіло проскочив.
З стогоном впав він у пил, і душа відлетіла від нього.
Ставши на вбитого звіра, вмить вихопив я мідяного
165 Списа із рани, і тут же на землю його я відкинув.
Потім я хмизу нарвав та лози і, туго їх сплівши,
Линву із сажень завдовжки скрутив та нею докупи
Міцно позв’язував ноги тому здоровенному звіру;
Взявши на плечі його і на спис опираючись важко,
170 Рушив до чорного я корабля. Нелегко на плечах
Ту було ношу нести мені, звір-бо то був величезний.
Скинув його я під наш корабель і словом ласкавим
Друзів усіх бадьорив, перед кожним схилившись окремо:
“Друзі, раніше ніж день, призначений нам, не настане,
175 Ми не зійдемо у смутку гіркому в оселю Аїда.
Досить на бистрім у нас кораблі є наїдку й напитку,-
Час і про їжу згадати, вже годі терпіти нам голод!”
Так говорив я, і зразу, моїм переконані словом,
Одіж усі поскидали на берег безлюдного моря,
180 З оленя всі дивувалися,- звір-бо то був величезний.
Потім, як очі свої спогляданням усі вдовольнили,
Руки помивши, обід готувать поспішили багатий.
Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,
М’ясом живилися вволю й солодким питвом утішались.
185 Згодом, як сонце зайшло і пітьма навколо настала,
Всі ми на березі моря під гомін прибою поснули.
Щойно з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Всіх я супутників скликав на раду і так до них мовив:
“Слухайте слів моїх, ви, що злигоднів стільки зазнали!
190 Навіть того ми не знаємо, друзі, де схід, а де захід,
Де світлодайний під землю ховається Гелій і де він
Сходить ізнов. Давайте обдумаймо швидко, чи є нам
Спосіб який порятунку. Ніякого сам я не бачу.
Сходив на скелю я цю кам’яну і звідти побачив
195 Острів лиш цей невисокий, оточений морем безкраїм,
Мовби вінком. І дим серед острова бачив очима
Власними я понад лісом густим і над гаєм дубовим”.
Так говорив я, і лагідне серце у них зворушилось:
Вчинки згадали вони Антіфата, вождя лестригонів,
200 Люте насильство й затятість лиху людожера кіклопа,
Голосно всі заридали, рясні проливаючи сльози,
Але ніякої з того плачу не було їм користі.
Товаришів своїх у наголінницях мідних надвоє
Я розділив і старшин на обидва загони поставив:
205 В першому сам я, а в другому став Еврілох боговидий.
От жеребки в міднокутім шоломі ми швидко труснули;
Випав тоді жеребок Еврілоху, відважному серцем.
В путь він зібрався і з ним ридаючих двадцять і двоє
Наших супутників; ми ж іззаду в сльозах залишились.
210 В виярку скоро на видному місці вони відшукали
Складений з тесаних брил кам’яних будинок Кіркеї.
Леви з вовками гірськими лежали навколо будинку,
Злим заворожені зіллям, якого вона їм давала.
Все ж на людей не напали вони, а навкруг обступили,
215 Довгими всі перед ними виляючи звільна хвостами.
Як до хазяїна свого, що йде від обіду, собаки
Лащаться,- він-бо ласий шматочок їм завжди приносить,
Так от і леви до них, і вовки оті міцнокогтисті Лащились.
Ті ж полякались, жахливі страхіття уздрівши,
220 Й товпились перед дверима богині з волоссям розкішним –
Спів милозвучний вони із покоїв Кіркеїних чули;
Ткала вона за верстатом великим, – таке тонкорунне,
Ніжне, прекрасне ткання від богинь лиш виходить безсмертних.
Отже, Політ, мужів ватажок, до супутників наших
225 Став говорить,- він із них найдостойніший був, найвірніший:
“Чуєте, друзі, як в домі отут, за верстатом великим
Ходячи, жінка якась чи богиня співає чудово –
Так, аж лунає навколо? Тож голос їй швидко подаймо!”
Мовив він так, і, її викликаючи, всі загукали.
230 Вийшла небавом вона, й, відчинивши осягливі двері,
Їх запросила ввійти, і всі увійшли необачно,
Лиш Евріхол, відчувши лукавство, іззаду лишився.
Ввівши, усіх на ослони і крісла вона розсадила;
Ячної з сиром муки та з медом жовтяним змішавши,
235 З світлим прамнейським вином подала їм, підсипавши в келих
Зілля лихого, щоб зовсім про землю вітчизни забули.
Щойно дала їм ту суміш і випили всі, як ударом
Кия вона їх загнала в свинарню і там зачинила.
Голови й постаті їхні щетиною вкрились, і рохкать
240 Всі по-свинячому стали, лиш розум, що й був, залишився.
Плачучих їх зачинила Кіркея й сипнула їм в закут
Жолудів, терну, каштанів, коріння крушини, щоб їли
Те, що всі свині їдять, у багнюці валяючись завжди.
Миттю побіг Еврілох на швидкий корабель чорнобокий
245 Звістку подати сумну про долю супутників любих.
Довго не міг він, хоч як силкувався, і слова сказати,
Смутком великим у серці охоплений; очі сльозами
Сповнились рясно; всю душу йому розривали ридання.
Тільки тоді, як його ми розпитувать з подивом стали,
250 Він розповів нам про долю нещасну супутників наших:
“Ліс перейшовши, як ти наказав, Одіссею пресвітлий,
В виярку ми незабаром знайшли, на видному місці,
Складений з тесаних брил кам’яних будинок чудовий.
В домі тім жінка чи, може, богиня, яка за верстатом
255 Дзвінко співала; її викликаючи, ми загукали.
Вийшла небавом вона; відчинивши осяйливі двері,
Нас запросила ввійти, і всі увійшли необачно,
Я лиш один, відчувши лукавство, іззаду лишився.
Зникли усі вони зразу, – ніхто уже з них не вернувся,
260 Довго я їх виглядав, та нікого, проте, не діждався”.
Так оповів він, і зразу на плечі закинув я мідний,
Срібноцвяхований меч свій великий і лук з тятивою,
І провести мене тим же шляхом ізвелів Еврілоху.
Він же, коліна мої обома обійнявши руками,
265 З ревним риданням слово до мене промовив крилате:
“Ні, не веди проти волі туди мене паростку Зевсів,-
Краще лишімось, бо знаю – не вернешся сам ти й не вернеш
Наших супутників. Швидше тікаймо із рештками друзів,
Може, уникнемо якось ми смертної днини лихої”.
270 Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:
“Що ж, Еврілох, залишайся, як так уже хочеш на місці,
Їж тут і пий у тіні під нашим судном чорнобоким,
Сам же іду я – веде нездоланна мене необхідність”.
Мовивши так, від свого корабля і від моря пішов я.
275 Вже по священному виярку йшов я і ось уже вийти
Мав до великого дому Кіркеї, що зналась на зіллі.
Раптом Гермес із жезлом золотим мене близько від дому
Стрів на дорозі, на юного мужа із вигляду схожий,
З першим пушком на щоках, у розквіті років найкращих.
280 Взявши за руку мене, він назвав на ім’я мене й мовив:
“Стій, бідолашний, куди ти прямуєш по цих верховинах,
Краю не знаючи цього? Супутців твоїх вже Кіркея
Всіх обернула в свиней і в хліву своїм міцно тримає.
Їх визволяти ідеш ти? І сам ти, кажу тобі, цілий
285 Звідти не вернешся й там же, де інші усі, зостанешся.
Але послухай: тебе я врятую і визволю з лиха.
Зілля узявши оце чарівне, ти в оселю Кіркеї
Сміливо йди, – з ним-бо днину лиху ти від себе відвернеш.
Я розкажу тобі все про лукавство Кіркеї підступне:
290 Суміш вона приготує і зілля підсипле у неї,
Тільки тебе не здолає той чар,- того не допустить
Зілля, що дам я тобі, чарівне. Розкажу по порядку.
Щойно Кіркея довжезним жезлом замахнеться на тебе,
Зразу із піхов своїх ти вихопи меч гостролезий –
295 Кидайся з ним на Кіркею, немовби хотів її вбити.
З ляку вона тебе зразу ж на ложе до себе запросить,
Ти ж і не думай ложа богині зрікатись – звільніла б
Тільки супутників вам і тебе щоб гостинно приймала.
Лиш зажадай, щоб велику дала тобі клятву блаженних,
300 Що відтепер вона іншого лиха тобі не замислить,
Сил не позбавить тебе, як роздягнений будеш лежати”.
Слово не мовивши, зілля подав мені світлий дозорець,
Вирвавши просто з землі і властивість його пояснивши.
Корінь був чорний, а цвіт – немов молоко білопінне,
305 “Молі” назвали його небожителі, – смертній людині
Рвать небезпечно його, лиш боги усевладні це можуть.
Потім Гермес відійшов на високу Олімпу вершину,
Острів лісистий лишивши, а я до будівель Кіркеї
Далі подався, лиш серце бурхливо мені колотилось.
310 Перед дверима богині розкішноволосої ставши,
Лунко гукнув я, і зразу почула мій голос богиня,
Вийшла до мене негайно й, розкривши осяйливі двері,
В дім запросила ввійти. Увійшов я з зажуреним серцем.
Садить вона мене там у чудове, тонкої роботи,
315 Срібноцвяховане крісло, – під ним і для ніг був ослінчик.
Суміш у келиху злотнім, щоб пив я, вона зготувала
Й зілля укинула в нього, в душі замишляючи злеє.
Щойно без жодної шкоди я те, що дала вона, випив,
Вдарила києм вона мене й так, окликнувши, сказала:
320 “Йди до свинарні тепер і з іншими там поваляйся!”
Тільки сказала це, з піхов я вихопив меч гостролезий,
Кинувся з ним на Кіркею, немовби хотів її вбити.
Скрикнула вголос вона і підбігла й, коліна обнявши,
З ревним риданням до мене промовила слово крилате:
325 “Хто ти і звідки? Яких ти батьків і з міста якого?
Дивно мені, що те зілля ти випив без жодної шкоди,
Досі-бо ще з-між людей цих чарів ніхто не уникнув –
Той, хто їх пив, в кого зілля пройшло крізь зубів огорожу,
В тебе ж є розум у грудях, що годі його зчарувати.
330 Мабуть, і є Одіссей ти бувалий, – про те, що він прийде,
Кілька разів злотожезлий казав мені світлий дозорець.
Їдучи з Трої, на чорнім швидкім кораблі він прибуде.
Отже, свій меч гостролезий у піхви вклади і на ложе
Разом зі мною ходім, щоб, любов’ю з’єднавшись на ложі,
335 Серце довірливо ми один перед одним відкрили”.
Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив:
“Як же від мене, Кіркеє, ти ніжності ждеш, як сама ти
В цих же покоях супутців моїх у свиней обернула?
Мабуть, і зараз мене злоумисливо ти закликаєш
340 Ложе з тобою в твоїй розділить спочивальні, щоб раптом
Сили позбавить мене, як роздягнений буду лежати.
Ложа любовного доти з тобою ділити не хочу,
Доки мені не даси ти великої клятви, богине,
Що відтепер уже іншого лиха мені не замислиш”.
345 Так я промовив, і зразу ж вона поклялась, як жадав я.
Тільки тоді, як вона поклялася і клятву скінчила,
Ліг я на ложе Кіркеї прекрасне в її спочивальні.
В домі тим часом чотири служниці її клопотались –
Ті, що в покоях її за всім доглядали дбайливо.
350 Всі народились вони від гаїв і джерел струменистих,
Рік і потоків священних, що в море глибоке спливають.
Перша по кріслах усіх килими постелила чудові
Зверху – пурпурні, льняними їх ще підстеливши зісподу.
Друга, столи срібляні до крісел підсунувши близько,
355 Кошики злотні, повні наїдків, на них розставляла.
Третя медове змішала солодке вино із водою
В срібній кратері і злотний поставила кожному келих,
Воду четверта внесла і, вогонь під триніжком великим
Вмить розпаливши, ту воду уже почала нагрівати.
360 Щойно вода закипіла в блискучім котлі мідяному,
В купіль мене посадивши й з котла поливаючи, стала
Літепло лити на голову й плечі мені, щоб омити
З тіла утому тяжку, що й душу нудьгою гнітила.
Чисто помивши мене і жирним намазавши маслом,
365 Плащ на мене чудовий вона і хітон одягає.
Вводить в покої й садовить у гарне, тонкої роботи
Срібноцвяховане крісло, – під ним і для ніг був ослінчик.
Потім одна із служниць мені глек золотий, щоб умити
Руки, над срібним цеберком, зливаючи воду, держала.
370 Гладко обтесаний столик підсунувши ближче, поважна
Ключниця хліба внесла й положила на столику тому;
Різних наставивши страв, добутих охоче з запасів,
Стала припрошувать, але душа не лежала до того.
В інші думки я поринув, лихе прочуваючи серцем.
375 Бачить Кіркея, що я нерухомо сиджу і до їжі
Рук не простягую навіть, великим охоплений смутком.
Близько тоді підійшла і промовила слово крилате:
“Що ж ти, неначе німий, тут сидиш за столом, Одіссею,
Й душу гризеш, ні пиття не торкаючись зовсім, ні їжі?
380 Може, нового боїшся ти підступу? Годі боятись,-
Я ж поклялася тобі великою клятвою нині”.
Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив:
“Хто з-між людей, о Кіркеє, який чоловік справедливий
Їжею міг би й питтям вдовольнитися, поки на власні
385 Очі супутників він не побачив своїх на свободі?
Щиро просила ти їсти і пити, – то дай, щоб на власні
Очі я вільними бачив також і супутників милих”.
Так я промовив, і зразу ж із києм в руках із покоїв
Вийшла Кіркея і, двері в свинарню свою відчинивши,
390 Вигнала звідти свиней, наче дев’ятирічних на вигляд.
Стали вони перед нею, вона ж, їх усіх обійшовши,
Кожне із них по черзі вигойною маззю мастила.
Стала з їх тіл опадати щетина, що вкрила відтоді
Їх, як заклятого зілля дала їм Кіркея-владарка.
395 Знов вони стали людьми, красивішими навіть, ніж доти,
Вищими трохи на зріст і молодшими стали на вигляд.
Зразу впізнали мене, і рук моїх кожен торкнувся.
Потім усі заридали тужливо,- їх лемент страшенний
Всюди по дому лунав і розжалобив навіть Кіркею.

Княгиня Ольга біографія на українській мові коротко для дітей та дорослих викладена в цій статті.

Княгиня Ольга коротка біографія

Княгиню Ольгу (902 – 11 липня 969 роки) по праву можна вважати найбільш одіозною персон дохристиянської Русі, адже в її біографії дуже багато “білих плям”. Варто згадати лише про її походження – і тут точаться суперечки посеред вчених.

За однієї з версій, яка спирається на дані “Повісті минулих літ”, майбутня княгиня була привезена із Пскова. При чому, даних про її батьків чи коріння немає. Згідно іншого джерела – “Житіє княгині Ольги”, підтверджується версія про її народження на Псковській землі. Навіть вказана назва селище – Вибути. А те, що дані про її батьків відсутні пояснюється тим, що за походженням Ольга була простолюдинкою, тому імена батьків і невідомі.

Відомо, що в 912 році вона вийшла заміж за князя Ігоря коли їй було 10 років. Ольга була мудрою дружиною. Будучи хоробрим воїном, одного разу Ігор вирушив збирати власноруч данину до древлян. Ті, бачачи, що князь прийшов із невеликим військом, оточили його та вбили. Розлючена Ольга вигадала витончену помсту – у 946 році вона зажадала щоб кожна древлянська родина в якості данини віддала їй голубів. Княгиня прив’язала до їх лапок тліючі соломинки і відпустила їх додому. Так було спалено ціле селище.

Але Ольга прославилась не тільки цим. Вона була ще й мудрою правителькою, заснувала декілька міст, покращувала благоустрій своєї землі, будувала стіни для укріплення навколо селищ та ввела фіксовані податки. Вона була першою жінкою-княгинею в Київській Русі, яка прийняла християнство. На жаль, її син Святослав ще не був готовий до нової віри та залишився язичником. У 969 році княгиня перебувала у Києві і тяжко хворіла. В тому ж році вона й померла. Поховано її згідно християнського звичаю. За легендою її мощі були нетлінними. У XVI Ольгу причислили до лику святих.

Сподіваємося, що з цієї статті Ви дізнались про короткі біографічні відомості з життя княгині Ольги.

Причини, сутність, наслідки українсько-російського договору 1654 року

Прагнення до створення суверенної держави визначило позицію Богдана Хмельницького в пошуку союзників. Гетьман розумів, що вирватися власними зусиллями з-під польського панування не вдасться. Для більшості володарів європейських Держав Б. Хмельницький був лише “бунтівником”, тому він вимушений був шукати надійну та міцну держану, яка б надала певної військової підтримки. Найбільш реальною кандидатурою була православна Московська держава: російський народ був етнічно близький українцям, мав таку ж релігію, схожі мову та культуру.

Московська держава зайняла вичікувальну позицію. Але бажання розширити територію та сферу свого впливу в Східній Європі, залучити українські козацькі озброєні формування для охорони Московської держави сприяли тому, що цар погодився прийняти Військо Запорозьке “під свою руку”.

1 жовтня 1653 р. на Замському соборі в Москві було вирішено прийняти Україну до складу Росії. Юридично договір був оформлений під час російсько-українських переговорів у січні – березні 1654 р. у Переяславі. 8 січня 1654 р. на Раді козацьких старшин були узгоджені принципові положення майбутньої угоди: антимонопольний військовий союз України ти Росії, верховенство московського царя над Україною, збереження основних прав та вольностей Війська Запорозького, усний акт присяги.

У Березні 1654 р. були підписані “Березневі статті” або “Статті Богдана Хмельницького”, які юридично оформили українсько-московський союз. Основні засади договору:

Україна увійшла до складу Росії на правах широкої автономії. Україна (Гетьманщина) займала територію Київського, Брацлавського, Чернігівського воєводств, частини Уманського воєводстав, мала республіканську форму правління Росія підтверджувала права та привілеї володіння Війська Запорозького та української шляхти; встановлений 60-тисячний козацький реєстр. уведення платні старшині; збереження місцевої адміністрації, що збирала податки для царської скарбниці; підтвердження прав Війська Запорозького обирати гетьмана; гетьман міг вести переговори з іншими державами, крім Польщі, Туреччини, Криму; царські воєводи не втручалися до внутрішніх справ України: збереження прав Київського митрополита; встановлення військової застави на кордоні України з Польщею та у фортеці Кодак.

Підписання українсько-російського договору мало велике значення: відбулося юридичне оформлення відділення Української козацької держави від Речі Посполитої; у Б. Хмельницького з’явилася можливість у союзі з Москвою перемогти Польщу і завершити об’єднання українських земель. За умовами договору Україні заборонялися самостійні відносини з Туреччиною і Польщею, були запроваджені податки до Царської Скарбниці Україна одержала державність; почався розвиток культури. Таким чином, спочатку склалися сприятливі умови для розвитку країни

Однак це тривало недовго, поступово Росія стала відходити від раніше прийнятих зобов’язань. Був порушений договір про допомогу Україні в боротьбі з Польщею; без участі української сторони Росія уклала з Річчю Посполитою спочатку Андрусівське перемир’я, а потім Вічний мир. Правобережна Україна, за винятком Києва і його околиць, перейшла до і Польщі. Централізовану царську Росію не влаштовувало незалежне державне утворення, до того ж республіканського типу, яким була Україна. Згодом Україна стала однією з провінцій Російської імперії.

Українсько-російський договір 1654 р. неоднозначно оцінюється істориками і політиками, однак безсумнівно те, що він уплинув на історію і долю України і Росії.

Історія написання “Лісова пісня”

Найвищим мистецьким здобутком Лесі Українки є “Лісова пісня”. Цей шедевр вона написала всього лише за три тижні у м. Кутаїсі, що на Кавказі. Леся тяжко сумувала за Батьківщиною, крім того, знову загострилася її хвороба. Ідея створити “Лісову пісню” була навіяна спогадами дитинства.

За жанром “Лісова пісня” – драма-феєрія (таке визначення твору дала сама Леся Українка).

“Лісова пісня” – нова жанрова форма, створена Лесею Українкою, проблемна філософська драматична поема, де опоетизовано красу людських взаємин: потяг до щастя, силу великого кохання.

Ідейно-тематичний зміст “Лісова пісня”

В одному з листів Леся писала, що ця драма була створена на честь “волинським лісам”. Ця місцевість дивовижно мальовнича, казкова й нині.

Разом із героями-людьми – Лукащем, його матір’ю, дядьком Левом і Килиною – у драмі діють також казкові істоти, якими народна фантазія заселила ліси й води, поля й гори. Про міфічних істот ми дізнаємося вже з “Прологу”, у якому з’являються жителі лісового озера: Водяник, Русалка, “Той, що греблі рве”. Потерчата, а пізніше – Перелесник, Лісовик, Куць, “Той, що в скалі срщить” та ін. Усіх цих істот читач сприймає як представників природи, які протиставляються людині. Саме зіставлення світу людини і світу природи в їх гармонійних і дисгармонійних взаєминах – тема “Лісової пісні”. Конфлікт, розвиток дії підпорядковані провідній ідеї – утвердженню думки, цю світ урятує краса. Краса, яка виявляється у високій, світлій духовності людини, у її гармонії з природою, у жертовній любові й. здатності прощати. Така краса очищає й відроджує людину і світ.

Композиція “Лісова пісня”

Найхарактернішою композиційною особливістю “Лісової пісні” є органічне переплетення світу природи і світу людини. Драма складається з прологу й трьох дій, кожна з яких співвідноситься з різними порами року: із зародженням (весна), розвитком (літо) і згасанням (осінь) високого почуття кохання.

Сюжет розвивається стрімко. Дитина лісу Мавка, розбуджена голосом сопілки сільського парубка Лукаша, прокидається од зимового сну (зав’язка). Вони закохуються. Проте кохання Лукаша згодом в’яне, як і все в природі пізнього літа. Він не в змозі зробити вибір між вимріяним світом і буденщиною. Тоді й з’являється молодиця Килина – втілення бездуховності й моральної обмеженості. Вона в усьому протистоїть Мавці – уособленню любові й краси (розвиток дії). Коли Лукаш зраджує кохану і сватає Килину, охоплена відчаєм Мавка втрачає бажання жити й добровільно погоджується покинути цей світ, зникнути “у підземеллі темного Марища” – “Того, що в скалі сидить” (передкульмінація).

У третій дії драми Лукаш стає вовкулакою, але Мавка жаліє коханого, прощає його і повертає йому людську подобу. Одначе надто багато смутку довелося, пережити Мавці – вона перетворюється на Вербу. Мати й Килина, які понад усе прагнуть багатства, постійно сваряться й бідніють. Розлючена Килина хоче зрубати Вербу-Мавку, але Перелесник (дух вогню) запалює Вербу, а з нею згоряє все господарство (кульмінація). Мати й Килина повертаються в село, а Лукаш залишається в зимовому лісі, де був іцасливим з коханою, і поступово замерзає (розв’язка).

Леся Українка зазначала, що в “Лісовій пісні” і ремарки мають самостійне художнє, а не тільки “служебне” значення. Ремарки у творі об’ємні й поетичні, вони викликають в уяві читача відповідні пейзажі, на тлі яких розгортаються події, сприяють детальнішому розкриттю світу дійових осіб.

Глибокого психологізму образів авторка досягає за допомогою монологів. Скажімо, останній монолог Мавки хоч і сумний, проте оптимістичний, він сповіщає про невмирущість духовного й вічність краси: попіл із водою зростить нове дерево й “стане початком тоді мій кінець”.

Стильові особливості “Лісова пісня”

“Лісова пісня” за стилем – неоромантичний твір. У чому це виявляється? Уже сам жанр – драма-феєрія – передбачає поєднання реального й фантастичного, інтуїтивно-символічного; а також особливо потужний ліричний струмінь.

Конфлікт твору полягає в зіткненні духовно-піднесеного й матеріально=приземленого в душі героя (Лукаша).

У “Лісовій пісні” зіставляються два світи – гармонійно-досконалий (утілюється в панорамі одуховленої природи) і дисгармонійно-примітивний (утілюється в стилі життя людського суспільства).

Ціла тканина драми наскрізь символічна, усі її персонажі й деталі є знаками певних духовних станів. Так, Перелесник і “Той, що греблі рве” символічно втілюють волю, молодість, чин; Водяник, навпаки, – старість і поміркованість. Столітній дуб на галявині біля Лукашевої хати – символ єдності людини й природи (світу духовного). Отож, зрізавши й продавши цей дуб, мати й Килина тим самим остаточно позбавляють себе можливості влитися в гармонію світу, тобто сягнути щастя.

Глибоко символічні центральні персонажі. Лукаш уособлює людину як таку, яка є архетипом людини. Власне, у драмі зосереджується увага передусім на дослідженні саме його психологічного світу. Відповідно дві грані його душі – духовна й матеріальна – утілюються у двох парах образів: досконалого дядька Лева і ще досконалішої Мавки; примітивної матері й ще примітивнішої Килини. Отже, це суто модерністський спосіб зображення: не вплив середовища, не зіткнення з тими чи іншими людьми визначають учинки, життєву настанову Лукаша, а, навпаки, його душа зумовлює середовище: коли в ньому (Лукашеві) переважає духовна грань, вона втілюється в образах дядька Лева і згодом Мавки, коли переважає матеріальна, – утілюється в образах матері, а згодом Килини.

Одним із найдавніших фольклорних символів дівочої краси й кохання вважається зоря. Саме в такому значенні цей образ використовується в драмі. Ясної весняної ночі після першого поцілунку Лукаша Мавка скрикує: “Ух, зірка в серце впала”, і в останньому видінні Лукаша Мавка “спалахує раптом давньою красою в зорянім вінці”.

Зрада Лукаша й перші страждання Мавки припадають на пізнє літо й осінь. Через художній паралелізм у фольклорі опаданням листя восени підсилюється гіркота від розлуки:

Ой піду я у садочок, там лист опадає.

Порадь мене, подруженька, милий покидає.

Особливо багато фольклорної символіки у фіналі “Лісової пісні”. Характерна для народних балад метаморфоза перетворення дівчини на тополю спадає на думку в сцені перевтілення заклятої Килиною Мавки у вербу “з сухим листом та плакучим гіллям”, гра Лукаша на сопілці, вирізаній із цієї ж верби; пожежа, під час якої мати з Килиною виносять “на клунках та мішках скулених Злиднів”, зустріч Лукаша з Долею.

Провідна ідея “Лісова пісня” – утвердження необхідності згармонізовувати, одухотворювати світ людей – реалізується всіма засобами не тільки в змістовій, а й у формальній площині. Експресія, ритм, гармонія відчуваються в усьому – у зміні настрою дії відповідно до змін природи, у чергуванні персонажів реальних і фантастичних, у багатстві руху, світла, музики.

Микита Хрущов біографія скорочено Українською мовою викладена в цій статті.

Микита Хрущов коротка біографія

Радянський політичний діяч Микита Хрущов народився в 1894 році, 15 квітня в селянській родині, яка мешкала в селі Калинівка. З 1909 року був слюсарем в шахтах Донбасу і на заводах. З 1928 року призначений завідувачем орг. відділом ЦК КП (б) України. У 1922 році Хрущов познайомився з Ніною Кухарчук, своєю майбутньою дружиною. Але дружиною Хрущова Ніна стане тільки після виходу Микити Сергійовича на пенсію, в 1965 році.

У 1929 році вступив в Промислову академію, а вже в 1931-му виявився на партійній роботі в Москві. Далі, в період з 1935 по 1947 роки Хрущов займав високі партійні посади. Був 1-м секретарем Московського комітету, а так само, Московського міського комітету ВКП (б) (1935 р), головою Раднаркому (Ради міністрів) України та секретарем ЦК КП (б) України (1944 -. 1947 рр).

У той період діяльність Хрущова зіграла чималу роль в організації масових репресій, як в Москві, так і на Україні. Під час Великої вітчизняної війни, Хрущов входив до військових рад фронтів і до 1943 року отримав звання генерал-лейтенанта. Так само, Хрущов керував партизанським рухом за лінією фронту.

Однією з найбільш відомих післявоєнних ініціатив, стало зміцнення колгоспів, що сприяло зменшенню бюрократії. Піковим в біографії Микити Хрущова, став 1953 – рік смерті Сталіна. Спроба захоплення влади Берією, була відвернена Маленковим і Хрущовим, які об’єдналися на час. Маленков отримав владу, незабаром відмовився від посади секретаря ЦК. Таким чином, вже восени 1953 року вищу партійну посаду зайняв Хрущов. Час правління Хрущова почалося з оголошення про масштабний проект освоєння цілини. Метою освоєння цілинних земель, було збільшення обсягів зерна, зібраного в країні.

Внутрішня політика Хрущова ознаменувалася реабілітацією жертв політичних репресій, поліпшенням рівня життя населення СРСР. Також, ним була зроблена спроба модернізації партійної системи. Пізніше реформи Хрущова коротко назвуть ” Відлигою “. Так, серед висунутих Хрущовим на 20 З’їзді КПРС тез пролунала і теза про те, що війна між соціалізмом і капіталізмом зовсім не є неминучою. Мова Хрущова на 20 з’їзді, містила досить жорстку критику діяльності Сталіна, культу особи, політичних репресій. Лідерами інших країн вона була сприйнята неоднозначно. Незабаром, в США був опублікований англійський переклад цієї мови.

В силу деяких економічних прорахунків, після 20 З’їзду позиції Хрущова помітно похитнулися. У 1957 році була створена змова проти Хрущова, що не увінчалася успіхом. В результаті змовники, в число яких входили Молотов, Каганович і Маленков, були відправлені у відставку рішенням Пленуму ЦК.

“Відлига” Хрущова в кінці 50-х, торкнулася і зовнішньої політики. Після переговорів з Ейзенхауером, відносини СРСР і США помітно покращилися. Але, це викликало деякі ускладнення у співпраці з країнами соц. табору. Фактична відставка Хрущова відбулася в 1964 році, за рішенням Пленуму ЦК КПРС. Після цього, він залишався членом ЦК, але відповідальних посад уже не займав.

Помер Хрущов 11 вересня 1971 року.

Внутрішня політика Хрущова

У період правління Хрущова мав місце значний поворот економіки в бік споживача.

19 березня 1957 року по ініціативі Хрущова, Президія ЦК КПРС прийняла рішення про припинення виплат по всіх випусках облігацій внутрішньої позики, тобто, в сучасній термінології, СРСР фактично опинився в стані дефолту. Це призвело до значних втрат в заощадженнях для більшості жителів СРСР, яких сама ж влада до цього десятиліттями змушувала ці облігації купувати. При цьому треба зазначити, що в середньому на передплати за позиками у кожного громадянина Радянського Союзу йшло від 6,5 до 7,6% від суми заробітної плати.

У 1958 році Хрущов почав проводити політику, спрямовану проти особистих підсобних господарств – з 1959 року жителям міст і робітничих селищ було заборонено тримати худобу, у колгоспників особиста худоба скуповувалася державою. Почався масовий забій худоби колгоспниками. Ця політика призвела до скорочення поголів’я худоби і птиці, погіршила становище селянства. У

Розпал кукурудзяної кампанії припав на 1962 рік, коли кукурудзою засіяли 37 млн ​​га, а визріти вона встигла лише на 7 млн ​​га.

Початком Реформи освіти 1958-1964 рр. стала мова Н. С. Хрущова на XIII з’їзді ВЛКСМ в квітні 1958 року, в якій, зокрема, говорилося про відрив школи від життя суспільства. Потім послідувала його записка до Президії ЦК КПРС, в якій він описує реформу більш детально і в якій давалися вже більш певні рекомендації по перебудові школи. Потім запропоновані заходи прийняли форму тез ЦК КПРС і СМ СРСР “Про зміцнення зв’язку школи з життям” і далі закону “Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР” від 24 грудня 1958 р де головним завданням середньої освіти оголошувалося подолання відриву школи від життя, в зв’язку з чим єдина трудова школа ставала політехнічною. У 1966 році реформа була скасована.

У 1960-х становище в сільському господарстві погіршилося поділом кожного обкому на промисловий і сільський, що спричинило за собою погані врожаї. У 1965 році, після його відходу на пенсію, ця реформа була скасована.

“Ой ну, люлі, дитя, спать” – Колискова пісня.

“Ой ну, люлі, дитя, спать” текст

Ой ну, люлі, дитя, спать!
Пішла мати жито жать
Та й вижала три квітки

Що первую сонливу,
А другую дрімливу,
А третюю щасливу.

Ой щоб воно спало
Щастя-долю мало
І добрую годину
На малую дитину.

Ой щоб воно спало
І спати хотіло,
Як квіт, червоніло.

“Ой ну, люлі, дитя, спать” аналіз

Тема: співання матір’ю колискової як вияв любові до своєї дитини і бажання бачити її щасливою, здоровою.

Ідея: уславлення материнської турботи, щирості, піклування за милим дитинчам.

Основна думка: головним для матері є, щоб її дитинча:

Щастя-долю мало
І добрую годину.

Художні засоби “Ой ну, люлі, дитя, спать”

– Порівняння: “як квіт червоніло”.

– Звертання: “ой ну, люлі, дитя, спать”.

– Епітет: “добра година”.

Центральним є образ матері. Він сповнений мріями, думками про майбутню долю дитини. У пісні виливаються почуття жінки, її ставлення до дочки чи сина в паралельному зіставленні з її власною долею, роздумами про життя.

Балада – невеличкий віршований твір, у якому розповідається про події та персонажів героїчного, історичного або фантастичного характеру.

Особливості балади як жанру

· зображення однієї події з життя головного героя;

· висока емоційність;

· нетривалий час події,

· невелика кількість дійових осіб;

· стислість, малий обсяг;

· віршована форма.

Жанрові особливості балад

У фольклористиці виділяють такі жанрові ознаки балади: зачин – звертання до персонажа, раптове повідомлення про незвичайні пригоди, драматичні колізії, трагічні випадки, що справляють сильне емоційне враження на читача. Ліричний елемент подається у поєднанні з епічним. Наявні естетичне відображення дійсності, романтична піднесеність, елементи фантастики, метаморфози-перетворення, персоніфікація рослин і явищ природи, моралізаторство – повчальний потенціал у вигляді кари або запізнілого каяття злочинців. Розповідь ведеться переважно про виняткові, трагічні випадки, які справляють сильне емоційне враження на читача, відсутні детальні описи, повтори, характерні для героїчного епосу, швидкий і напружений розвиток дії.

Як правило, за сюжет балади мають сумно-ефектну подію: вбивство, отруєння, помста свояка, дружини, чоловіка тощо. Балада не дає конкретних імен і конкретних обставин (М. Драгоманов), для неї головне не подія, а почуття, які вона збуджує (В. Бєлінський), змушуючи нас співпереживати трагічній долі тих, що постраждали безвинно.

Для поетики балад характерні діалоги, психологічні паралелізми, метафоричність, гіперболізація, постійні народні порівняння, епітети, символіка, повтори, зменшено-пестлива, емоційно-забарвлена лексика.

У баладах наявні елементи чаклунства: невістка перетворюється на тополю, калину; зрізана гілочка промовляє людським голосом; віддана заміж за нелюба дочка повертається додому зозулею. Дійовими особами балад часто виступають чарівниці, ворожки, відьми.

Більшість найдавніших балад споріднені з колядками, веснянками, купальськими, побутовими й хороводними піснями і присвячені метаморфозі людини – перетворення її на рослини, тварин, птахів (“Роса – дівчини сльоза”, “Невістка стає тополею”). Балади пізнішого походження ближчі до епічної поезії.