Category: Література

  • “Міо, мій Міо” головні герої

    “Міо, мій Міо” герої твору

    Образ Міо

    У головного героя гаряче і любляче серце. Він не терпить несправедливості, він відважний. Часом Міо дуже важко, часом він впадає у відчай і навіть плаче, але все ж таки здійснює свій подвиг і стає героєм.

    Образ Міо дано в розвитку. Спочатку це самий звичайний хлопчик, але думка про визначене йому подвиг (про нього розповідають в старій легенді, яку нашептав Міо казковий колодязь), про страждання людей надає йому мужності.

    До кінця твору Міо знаходить і батьківську любов і дружбу, домагається виконання всіх своїх заповітних бажань.

    Самовідданість, відвага, почуття обов’язку, підтримка друзів ведуть його до перемоги.

    Образи тітки Едлі та дядька Сікстена

    Опікуни Mio; не любили хлопчиків; крикливі, постійно сердиті; жадібні; не любили дитячого сміху; жорстокі; постійно ображали Mio; байдужі до долі хлопчика.

    Образ Юм-Юма

    Зовнішність – хлопчик дев’яти років, із каштановим чубом та карими очима.

    Соціальне становище – син садівника.

    Вчинки – готовий прийти на допомогу.

    Риси характеру: Добрий, щирий, кмітливий, любить пригоди, веселий, безкорисливий у дружбі, щедрий, підтримає у складній ситуації, вміє берегти таємниці.

    Образ тата-короля

    Тато Mio є королем Країни Далекої. Свого сина він шукав дуже давно, а коли знайшов, був невимовно щасливим. Король дуже любить природу та свій сад. Проте, найбільше він любить свого сина і слухати, як він сміється у саду (“…Я люблю пташиний спів, люблю музику своїх срібних тополь, але найдужче люблю слухати, як сміється в садку мій син…”) Король щедрий і люблячий батько, підтвердженням цього є той факт, що як тільки він дізнався, що Mio любить коней, то подарував синові золотогривого Міраміса. Mio уже не боїться свого батька, він йому цілковито довіряє. (“…Хоч би що я зробив, він дивитиметься на мене ласкавими очима так, як дивився тепер…”).

    Образ Като

    Като – жорстокий лицар. Вперше про нього Міо почув від Юм-Юма. “І коли він сказав ці слова, навколо ніби дмухнуло крижаним холодом, і Міраміс затремтів. І мене теж обсипало морозом, коли я вимовив ці слова. – Атож, жорстокий лицар Като,- сказав Юм-Юм, а Міраміс заіржав так, що голос його став схожий на крик”.

    Нонно, пастушок, розповів, що його братів забрав Като. “На ці слова Міраміс за вікном так заіржав, наче хто його вперіщив батогом. Усі ягнята злякано кинулись до своїх матерів, а всі вівці забекали так, наче надійшла їхня остання година”.

    Батько-король розповів Міо про Землю Чужинецьку, що там живе лицар Като. “Коли він вимовив його ім’я, по трояндовому садку ніби промчав лихий вихор. Білі пташки поквапились до своїх гнізд. Жалібник голосно закричав і замахав великими чорними крильми. Багато трояндових квіток миттю зів’яло… І тієї миті в срібних тополях загуло, ніби від бурі. Багато листя з них попадало, і коли воно летіло додолу, здавалося, ніби хтось плакав”.

    Хлопчик Їрі розповів, що його сестричку забрав лицар Като. “Коли він вимовив те ім’я, повітря навколо нас стало холодне, мов крижане. Високий соняшник миттю зів’яв і всох, а метелики, що літали навкруги, попадали і вже не підводились”.

    Злий лицар, володар сусіднього королівства, вторгається у мирне життя чарівної країни. І люди не можуть бути щасливі, бо зло поряд. Като не сприймають ні люди, ні природа. Шлях темного лицаря веде до руйнувань та знищення: Мертвий Ліс, неродюча кам’яна земля, Мертве Озеро, голод, отупілі прислужники, темрява.

    Образ Като – не конкретний персонаж, швидше, частина загального зла. Це символ, алегорія безжалісної сили, яка прагне знищити кожного, хто не схилиться перед нею, не дозволить перетворити себе на бездушного і бездумного виконавця чужої волі. Спочатку образ здається дуже по-верховим та неглибоким, мальованим лише чорною фарбою, найтемнішою на світі. Але сам Като страждає від свого кам’яного серця не менше, ніж його жертви. І ненавидить більше за всіх лицаря Като лише сам Като. Є злочинці, які розуміють, що вони творять зло, у глибині свого серця прагнуть звільнення від лихого вміння. Це ті, хто став жорстоким від страждань, чия душа скам’яніла. Чи не тому Като викрадав дітей та перетворював їх на птахів, що хотів знайти свою душу, не завжди ж він був лихим? Але зло породжує лише зло. Лише вогняний меч здатний розбити міцну оболонку і визволити з полону пташину людської душі.

  • Василь Барка цікаві факти

    Василь Барка цікаві факти з життя (біографії) українського письменника викладена в цій статті.

    Василь Барка цікаві факти

    Справжнє ім’я – Василь Костянтинович Очерет

    Народився Василь Барка у с. Солониця. Його батько служив у козачій частині, був на російсько-японській війні, звідки повернувся покаліченим. Сім’я постійно бідувала, батько теслював, доглядав з трьома синами (Олександр, Іван, Василь) чужі сади, а під час громадянської війни виготовляв кінське спорядження для армії Будьонного. Невдовзі батько помирає. Василь Барка наймався на працю по селах і приносив “натуральний” заробіток.

    Барка багато пережив незгод : втеча на Кубань, війна з фашистами, оборона Кавказу, тяжке поранення, полон, гірка доля “остарбайтера”, табір для “переміщених осіб” (ДІПІ) в Авгсбурзі, напіврабська праця, пошуки сенсу життя, зміна світогляду, цілковите прийняття християнської ідеології.

    Улюблений предмет Василя Барки – література. Він захоплювався творчістю Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Ф. Достоєвського, М. Коцюбинського, В. Стефаника та ін.

    Барка був ерудований, його було любо слухати, коли говорив про світову культуру, про Данте, якого цитував староіталійською мовою.

    У Краснодарі познайомився з красунею-черкешенкою (адигейкою) Натхо Довлетхан. Одружилися 1932-го, наступного року народився син Юрій. На початку 1943 року Василь Очерет востаннє бачив свою сім’ю: його мобілізували на роботу до Німеччини.

    Василь Барка, який сам пережив голод і бачив на власні очі жахи канібалізму, відтворив народну трагедію в романі “Жовтий князь”, не втішаючи себе надією, що цей твір колись буде видрукувано в Україні.

    Барка, не будучи схильним до точних наук, сам собі вигадав і фізику, й хімію, й математику. Він Варив чай із піску й вважав це корисним, бо така була його власна “хімія”. Захопившись оптикою й переломленням “шкідливих для зору сонячних променів”, вирішив носити темні окуляри. Одних здалося мало – начепив ще одні, а потім і треті. Дужки трьох окулярів муляли вуха, поет підмощував на вуха газету й мав екстравагантний вигляд. А потім це скінчилося, і до кінця життя він не носив окулярів.

    Він жив ідеєю “білого чернецтва” – тобто служив Богові сам, поза монастирем. Знав кілька мов, а писав тільки українською, що теж було подвигом, адже в Америці не здобудешся на великі тиражі українських книг.

    На схилі літ письменник переніс інсульт, і для ведення його справ було створено опікунський комітет. Останні роки провів у пансіонаті для інвалідів (чи у старечому домі)

  • Опис білого ведмедя

    Опис білого ведмедя

    Білий ведмідь – один з найбільших наземних хижаків нашої планети.

    Вага більшості самців білого ведмедя коливається від 300 до 600 кг, довжина тіла – від 2.4 до 2.6 метра.
    Живуть білі ведмеді в Арктиці – на північному полюсі.

    Ніс та шкіра білого ведмедя чорні, а хутро – незабарвлене напівпрозоре, від чого справляє враження білого. Таке хутро є добрим камуфляжем, а також відмінним теплоізолятором. На підошвах лап білого ведмедя також росте жорстке хутро, яке виконує функцію теплоізоляції та запобігає ковзанню на кризі. Великі кігті можуть утримати навіть сильну здобич.

    Ведмідь чудово плаває і пірнає, запливає у відкрите море на десятки кілометрів. Швидко пересувається по льоду. Веде усамітнений спосіб життя, але іноді зустрічаються групи з 2-5 звірів; декілька ведмедів можуть збиратися близько великої здобичі.

    У білого ведмедя прекрасно розвинений нюх, зір і слух. Своїм носом він може відчути здобич на відстані 32 км. Завдяки своєму гострому зору білий ведмідь може побачити тюленя або морського котика на відстані 1 км, а слух дозволяє почути будь-який рух під товстим шаром льоду. Всі ці здібності роблять білого ведмедя відмінним мисливцем. Щоб зловити здобич, ведмеді здатні долати величезні відстані вплав.

    Хоча полярний ведмідь найбільший хижак на Землі, завдяки людині його вид знаходиться під загрозою зникнення. Тому білий ведмідь занесений до Червоної книги і знаходиться під захистом.

  • Прислів’я та приказки про гостинність

    Прислів’я та приказки про гостинність – це українська народна мудрість багатьох поколінь.

    Прислів’я та приказки про гостинність

    Веселий гість – дому радість.
    * * *
    Чим хата багата, тим і гостям рада.
    * * *
    Частий гість набридає.
    * * *
    Не ходи у гості, коли господарів удома немає.
    * * *
    Набралося гостей з усіх волостей.
    * * *
    Люди добрі, тепла хата, є що їсти, є де спати, – хоч зимуй!
    * * *
    Що не є в печі, те й на стіл мечи!
    * * *
    Що хата має, тим і приймає.
    * * *
    Сідайте, хай ноги для дороги!
    * * *
    Гість – як невільник: де посадять, там і сидить.
    * * *
    На ласий кусок найдеться куток.
    * * *
    Чекай від гостя не грошей, а “спасибі”.

    Якщо ви знаєте прислів’я та приказки про гостинність, які не опубліковані тут, лишайте їх в коментарях.

  • Е. Сетон-Томпсон “Лобо”

    Уривок з оповідання Е. Сетон-Томпсона “Лобо”

    ЛОБО

    I

    …Каждый думал, что именно ему удастся справится в этим знаменитым волком.

    Один из них надеялся достигнуть этого с помощью новоизобретенной отравы и особого способа располагать приманку. Другой, француз из Канады, тоже хотел применить отраву, но, кроме того, намеревался присоединить к ней заклинания, так как был твердо уверен, что Лобо не простой волк, а оборотень, и потому его нельзя убить обычными средствами.

    Однако никакие искусно приготовленные яды, никакие чары и заклинания не могли одолеть серого хищника. Он по-прежнему совершал свои еженедельные обходы и ежедневно пировал. Вскоре охотники, отчаявшись, отказались от дальнейших попыток и отправились охотиться в другие края.

    Ферма Джо Калона была расположена на одном из маленьких притоков Куррумпо, в живописном ущелье среди скал.

    Всего в какой-нибудь тысяче ярдов от дома лобо со своей подругой устроили логовище и вырастили детенышей.

    Они прожили там все лето, истребляя коров, овец и собак Джо, точно смеясь над всеми его ухищрениями, над его отравами и западнями. Они жили в полной безопасности среди пещер и скал, а Джо ломал себе голову, стараясь придумать, как выкурить их оттуда или уничтожить с помощью динамита. Но они остались целы и невредимы и продолжали свои набеги, как и раньше.

    – Вот где Лобо прожил нынешнее лето,- сказал Джо, указывая мне на каменистый обрыв.- А я ничего не мог с ним поделать. Он морочил меня, как хотел.

    II

    Рассказы ковбоев не возбуждали во мне особого доверия, пока осенью 1893 года я не познакомился сам с этим лукавым разбойником и не узнал его лучше, чем другие.

    За несколько лет до этого, когда был еще жив Бинго, я занимался охотой на волков. Но с тех пор род моих занятий изменился, и я оказался прикованным к стулу и к письменному столу. Я очень нуждался в перемене образа жизни, и когда один мой приятель, хозяин фермы в Куррумпо, пригласил меня приехать к нему и попробовать, не справлюсь ли я как-нибудь с этой разбойничьей стаей, я тотчас же принял приглашение.

    В первые дни я много ездил верхом, чтобы познакомиться с местностью. Мой проводник временами указывал мне на кости какой-нибудь коровы, еще покрытые остатками шкуры, и замечал при этом: “Вот его работа!”

    Мне стало ясно, что среди этих холмов и ущелий нечего и думать преследовать Лобо с собаками и лошадьми. Единственными пригодными средствами поэтому оставались капканы и отрава.

    Не стану вдаваться в подробности и описывать всевозможные способы, и ухищрения, к которым я прибегал, чтобы перехитрить этого “волка-оборотня”. Не было такой смеси стрихнина, мышьяка и цианистого калия, которую я не испробовал бы как отраву для Лобо. Не было ни одного сорта мяса, которое я не употреблял бы как приманку. Но каждый день, отправляясь утром узнать о результатах, я убеждался, что все мои усилия оказывались бесплодными. Старый волк был слишком хитер, и я не мог его перехитрить.

    Достаточно привести один пример, чтобы доказать его удивительную сообразительность.

    По совету одного старого охотника я растопил немного сыру вместе с почечным жиром только что убитой телки; сыр я варил в фарфоровой миске и резал костяным ножом, чтобы избежать металлического запаха. Когда смесь остыла, я разделил ее на куски и, сделав отверстие в каждом куске, вложил туда большую дозу стрихнина и цианистого калия, заключенных в капсулу, не пропускающую никакого запаха. Затем я закупорил дыры сыром. Во время этой работы я не снимал перчаток, смоченных в теплой крови телки, и даже старался не дышать на приманку. Когда все было готово, я положил приманку в мешок из сыромятной кожи, тоже весь вымазанный кровью, и поехал верхом, волоча за собой на веревке печень и почки телки. Я сделал круг в десять миль, бросая через каждые четверть мили по куску приманки, тщательно избегая прикасаться к ней руками.

    Лобо появлялся в этой местности в начале каждой недели, а остальное время проводил, по-видимому, где-нибудь около подножия Сьерра Гранде.

    Дело было в понедельник, и в тот самый вечер, когда мы уже собирались уезжать, я услыхал басистый вой. Один я ковбоев коротко заметил:

    – А, вот и он! Теперь посмотрим, что будет.

    На следующее утро я с зарей отправился в путь, желая поскорее узнать результаты моей хитрости. Я быстро напал на следы стаи, которую вел Лобо,- его след всегда можно было легко отличить, так как он был значительно крупнее следа обычного волка.

    Волки скоро почуяли приманку, которую я волочил за собой. Я убедился, что Лобо подошел к первому куску, обнюхал его и в конце концов взял и проглотил.

    Тут я не мог скрыть своей радости.

    – Наконец-то он попался! – воскликнул я.- Скоро я увижу его мертвым.

    И я поскакал вперед, не сводя глаз с больших следов, оставленных его папами в пыли. Они довели меня до того места, где я бросил вторую приманку, и я увидел, что она тоже исчезла. Как я ликовал при этом!

    Теперь он попался! и, вероятно, еще несколько других волков из его стаи.

    Но широкий след его лап не исчезал с дороги, и хотя я поднимался на стременах и осматривал всю равнину, я нигде не мог разглядеть мертвого волка.

    Я поехал дальше по его следу и увидел, что третья приманка тоже исчезла, а след вел дальше, к четвертой. и тут я убедился, что Лобо не проглотил ни одной из них, а только тащил их в своей пасти и затем, сложив в кучу, загрязнил их нечистотами, чтобы выразить свое полное презрение к моей хитрости. Сделав это, он свернул в другую сторону, уводя за собой стаю, которую оберегал так бдительно…

    Я рассказал только один из многих подобных же случаев, убедивших меня, что с этим разбойником нельзя справиться посредством отравы. Я выписал капканы и, ожидая их прибытия, занялся истреблением койотов и других хищных обитателей прерий.

    Однажды мне пришлось наблюдать еще один случай, доказавший поразительное лукавство Лобо. Волки его стаи нередко, ради одного только развлечения, распугивали и убивали овец, которых почти никогда не пожирали. Овец обыкновенно пасут стадами в несколько тысяч голов. На ночь их загоняют в защищенное место, где-нибудь по соседству, и с каждой стороны стада ночует пастух. Овцы настолько бестолковы, что малейший пустяк заставляет их бросаться куда попало, но все же у них существует твердо укоренившаяся привычка всегда следовать за своим вожаком. Пастухи используют эту привычку и пускают в овечье стадо несколько козлов. Овцы признают превосходство ума своих бородатых родичей и, если ночью возникает тревога, собираются вокруг козлов.

    Однажды ночью, в конце ноября, два пастуха были разбужены нападением волков. Все стадо сбилось вокруг козлов, которые не отличались ни тупостью, ни трусливостью и храбро оставались на месте. Но – увы! – этим нападением руководил не простой волк. Старый Лобо, “волк-оборотень”, знал не хуже пастухов, что моральную силу стада составляют именно козлы, и поэтому, быстро проскочив по спинам тесно скучившихся овец, бросился на их вожаков и мгновенно покончил с ними. Злополучные овцы тотчас же разбежались во все стороны.

    В течение многих недель после этого ко мне почти ежедневно обращался какой-нибудь встревоженный пастух:

    – Не встречались ли вам где-нибудь заблудившиеся овцы с клеймом “ОТО”?

    И почти всегда мне приходилось отвечать:

    – Да, я наткнулся на пять или шесть овечьих трупов у Бриллиантового источника.

    Или:

    – Нет, я не видал, но Хуан Мейер два дня назад видел около двадцати только что зарезанных волками овец на Кедровом холме.

    Наконец прибыли волчьи капканы, и я проработал с двумя помощниками целую неделю, чтобы установить их. Мы не жалели трудов и усилий, и я прибегал ко всем уловкам, которые, как мне казалось, могли обеспечить успех. На следующий день после того, как были поставлены капканы, я поехал осматривать их и скоро напал на след Лобо, который вел от одного капкана к другому. По этим следам я прочел всю историю его ночных похождений.

    Он рыскал в темноте и, хотя капканы были тщательно запрятаны, сразу же обнаружил первый из них. Остановив стаю, он начал старательно разгребать землю вокруг, пока не отрыл капкан, а также цепь и бревно. Затем он отправился дальше, проделывая то же самое с другими капканами. Вскоре я заметил, что он останавливался и сворачивал в сторону, как только подмечал на дороге что-нибудь подозрительное.

    Тут мне пришел в голову новый план: я поставил капканы в виде буквы “Н”, то есть располоил их в ряд с каждой стороны тропы, а один капкан поместил посередине, чтобы он служил перекладиной для этой буквы. Но мне пришлось долго ждать, чтобы убедиться в новой неудаче.

    Лобо отправился по тропе и находился уже между “двумя параллельными рядами капканов, когда заметил единственный капкан, спрятанный на самой тропе. Он остановился вовремя.

    Как и почему он догадался, в чем дело, я не знаю. Во всяком случае, лобо не свернул ни вправо, ни влево, а медленно и осторожно попятился, стараясь ставить каждую лапу на свой прежний след, пока не выбрался из опасного места. Затем, обойдя капканы с другой стороны, он стал скрести задними ногами камни и комья земли, пока не захлопнул все капканы.

    То же самое он проделывал и во многих других случаях, и как ни разнообразил я свои способы, он всегда уходил невредимым. Вероятно, он и до сих пор продолжал бы свои опустошения, если бы не злополучная привязанность, которая привела его к погибели и прибавила его имя к длинному списку героев, которые в одиночку были непобедимы и погибли лишь из-за неосторожности товарища, которому доверяли.

    III

    По некоторым признакам я заметил, что в стае Лобо происходит что-то странное. Например, временами следы показывали, что впереди старого вожака бежал другой небольшой волк. Для меня это было непонятно. Но как-то раз один из ковбоев сказал мне:

    – Я видел их сегодня. Бежит впереди и своевольничает Бланка.

    Тут мне стало все ясно, и я добавил:

    – Значит, Бланка – действительно волчица, потому что с волком Лобо немедленно разделался бы за такую дерзость.

    Это навело меня на новую мысль. Я зарезал телку и поставил около ее трупа два хорошо заметных капкана. Затем, отрубив голову, которая считается никуда не годной частью, недостойной внимания волков, я положил ее немного поодаль, а вокруг нее поставил, хорошо замаскировав, шесть мощных стальных капканов, выветренных так, что не оставалось никакого запаха. Во время этой работы мои руки, обувь и все инструменты были вымазаны свежей кровью. Я обрызгал кровью также и землю кругом, точно эта кровь вытекала из головы. Когда капканы были закопаны, я прикоснулся к песку капканами шкурой койота, а его лапой наделал множество следов вокруг. Голову я положил так, что между нею и кустарником был лишь узкий проход. В этом проходе я поставил свои лучшие капканы, прикрепив их к самой голове.

    Волки имеют привычку подходить к каждому трупу, который они почуяли, хотя бы у них и не было намерения съесть его; и я надеялся, что благодаря этой привычке стая Куррумпо попадется в мою ловушку. Я нисколько не сомневался, что Лобо откроет мою проделку с мясом и не допустит к нему стаю. Но я все же надеялся на голову, которая имела такой вид, точно она была отброшена в сторону как вещь совершенно бесполезная.

    На следующее утро я прежде всего отправился осматривать капканы. И вот – о радость! – там были ясно видны следы волков, и место, где лежала голова с капканами, было пусто. Поспешно осмотрев следы, мы убедились, что Лобо действительна не пустил свою стаю к мясу, но один небольшой волк, очевидно, подошел обнюхать голову, брошенную в стороне, и сразу попал в капкан.

    Мы отправились по следу и через милю увидели, что этим злополучным волком была Бланка. Завидев нас, она бросилась бежать, и хотя ей страшно мешала тяжелая голова телки, она двигалась быстрее моего спутника, который шел пешком. Но мы все же настигли ее у скал, так как рога телки прочно зацепились за камни.

    Никогда я еще не видал такой красивой волчицы, как Бланка. Ее ровная, густая шерсть была почти совершенно белого цвета.

    Она повернулась, готовая вступить с нами в бой, и завыла. Это был протяжный, призывный вой. И вот с далекого холма донесся ответный вой старого Лобо.

    Е. Сетон-Томпсон

  • “Безмежнеє поле в сніжному завою” аналіз

    ” Безмежнеє поле в сніжному завою ” за жанром – романс, мелодійний та експресивний. Хоч і гнаний долею, ліричний герой Франка не може примиритися з неподіленим коханням, прагне “обширу і волі”, хоча в його серці “нестерпні болі”, муки серця, прикра розлука. Він звертається до коня – символу лицарської волі:

    “Неси ж мене, коню, по чистому полю,

    Як вихор, що тутка гуляє,

    А чень, утечу я від лютого болю,

    Що серце моє розриває”.

    Цей мотив підкреслює одинокість, сум героя, який прагне втекти від себе і свого горя, у такий спосіб вгамовуючи свої титанічні пристрасті. Ліричний герой не знаходить собі місця в житті. Проте його ваблять рух, втеча, інший простір – простір серця, яке ніяк не може вгамуватися.

    Герой Франка – інтраверт, тобто психологічний тип особи, зануреної у внутрішній світ своїх переживань і роздумів, схильний замикатися в собі, жити своїми фантазіями. Ліричний герой звертається до коханої, дівчини-зорі, яка зруйнувала “щастя власного підклад”. Через іпостась жінки-красуні, цнотливої і гордої, іронічної і суворої, холодної і жорстокої, розгортається картина шляху-страждання, пошуків і роздоріжжя, загалом філософія болю існування ліричного героя збірки.

    Поезії Франка побудовано у формі монологу ліричного героя, серед них можна виділити три групи монологів: монологічні роздуми (“Не надійся нічого”), монологи-оповіді героя про себе і свої почуття (“Я не надіюся нічого”), монологи-звертання (“За що, красавице, я так тебе люблю”).

    Герой майже у відчаї, він хоче втекти, але не робить божевільних вчинків, а виливає тугу у віршах, бо має душу художника.

    Заметіль, завивання вітру (“Безмежнеє поле в сніжному завою…”) співзвучні стану змученої душі. Не дивно, що цей вірш, перекладений на музику, став чудовою піснею.

  • “Чайка” Чехов головні герої

    “Чайка” Чехов головні герої і їх характеристика Соріна, Дорна, Маші Шамраевой і Насіння Медведенко.

    Головні герої твору “Чайка”

      Ірина Миколаївна Аркадіна, по чоловікові Треплєва, актриса Костянтин Гаврилович Треплєв, її син, молодий чоловік Петро Миколайович Сорін, її брат Ніна Михайлівна Зарічна, молода дівчина, дочка багатого поміщика Ілля Опанасович Шамраєв, поручик у відставці, керуючий у Соріна Поліна Андріївна, його дружина Маша, його дочка Борис Олексійович Тригорін, белетрист Євген Сергійович Дорн, лікар Семен Семенович Медведенко, вчитель

    “Чайка” Чехов характеристика героїв

    Лікар Євген Сергійович Дорн – своєрідний представник автора в п’єсі. Це немолодий вже чоловік років 55, який звик до уваги жінок і їх прихильності. Дорн любить мистецтво, знає толк в ньому. Він чи не єдиний підтримує Треплєва, вважаючи, що в творі повино бути “піднесення духу”. Але застерігає молодого автора, що він повинен знати; для чого пише: “…Так як… забредете, і ваш талант погубить вас”.

    Епізодичну роль виконує в п’єсі і Петро Миколайович Сорін, власник маєтку, де відбувається дія п’єси, брат Аркадиної. Дійсний статський радник вийшов на пенсію, купив садибу і живе в повній бездіяльності, всі справи передовірив керуючому і опинився в певній матеріальній залежності від нього. Він хотів стати письменником, хотів навчитися красиво говорити, хотів вступити в шлюб, але нічого цього не здійснив.

    Сорін має добре серце. Він співчуває своїм рідним, захищає Костянтина і просить у сестри грошей для нього, застерігає Аркадіну: “не можна так… вести себе з молодим самолюбством”. Треплев, в свою чергу, просить у матері грошей для дядька, так як вважає, що всі хвороби – від одноманітності життя.

    Маша Шамраєва – дочка управителя маєтку Соріна. Вона нюхає тютюн і п’є горілку, ходить в чорному, носячи траур по самій собі, так як вважає себе найнещаснішою через нерозділене кохання до Треплева. Вона відповідає Аркадиній на зауваження, що виглядає старше своїх років: “А у мене таке відчуття, наче я народилася вже давно… І часто не буває жодного бажання жити”.

    Щоб вирвати з свого серця любов до Треплева, Маша виходить заміж за Медведенко, народжує дитину, але так і не може впоратися зі своїми почуттями. Отже, і тут трагедія неподіленої любові, яка подолала і материнські почуття, і почуття обов’язку.

    Вчитель Семен Семенович Медведенко – чоловік середнього віку, помірний і добродушний, трохи освічений, але більше – обмежений, тому автор навіть підсміюється над ним. Хоча проблема бідності, особливо в середовищі провінційних вчителів, була дійсно серйозною.

    Медведенко самовіддано любить Машу, терпляче переносить її примхи і байдужість. Отже, і тут існує проблема нерозділеного кохання у шлюбі.

    Вибудовується такий любовний ланцюжок: Медведенко -> Маша -> Треплев -> Ніна -> Тригорін.

  • “Вічний ріволюціонер” Іван Франко

    “Вічний ріволюціонер” вірш Франка

    Вічний революціонер
    Дух, що тіло рве до бою,
    Рве за поступ, щастя й волю,-
    Він живе, він ще не вмер.
    Ні попівськії тортури,
    Ні тюремні царські мури,
    Ані війська муштровані,
    Ні гармати лаштовані,
    Ні шпіонське ремесло
    В гріб його ще не звело.

    Він не вмер, він ще живе!
    Хоч від тисяч літ родився,
    То аж вчора розповився
    І о власній силі йде.
    І простується, міцніє,
    І спішить туди, де дніє:
    Словом сильним, мов трубою,
    Міліони зве з собою,-
    Міліони радо йдуть,
    Бо се голос духа чуть.

    Голос духа чути скрізь:
    По курних хатах мужицьких,
    По верстатах ремісницьких,
    По місцях недолі й сліз.
    І де тільки він роздасться,
    Щезнуть сльози, сум, нещастя,
    Сила родиться й завзяття
    Не ридать, а добувати
    Хоч синам, як не собі,
    Кращу долю в боротьбі.

    Вічний революціонер
    Дух, наука, думка, воля
    Не уступить пітьмі поля,
    Не дасть спутатись тепер.
    Розвалилась зла руїна,
    Покотилася лавіна,
    І де в світі тая сила,
    Щоб в бігу її спинила,
    Щоб згасила, мов огень,
    Розвидняющийся день?
    1880

  • “Пурпурові вітрила” характеристика Лонгрена

    “Пурпурові вітрила” образ Лонгрена з повісті О. Гріна розкритий в цій статті, ви також можете додати цитати, щоб розширити його характеристику.

    “Пурпурові вітрила” характеристика Лонгрена

    Лонгрен – герой повісті “Пурпурові вітрила”, колишній моряк, батько Ассоль. Лонгрен колись був матросом на величезному бригу. Він віддав десять років улюбленій службі, але після смерті дружини змушений був піти, так як у нього на вихованні залишилася маленька дочка. Обставини смерті дружини не залишали його в спокої. Одного разу під час його чергової тривалої відсутності у Мері закінчилися гроші, так як вона все витратила на лікування після важких пологів. Коли вона звернулася за допомогою до власника трактиру Меннерса, той обіцяв допомогти, але тільки за любов. Тоді Мері вирішила поїхати в місто і заставити обручку, але по дорозі застудилася і незабаром померла.

    Лонгрен по натурі був досить замкнутим і неговірким, а після смерті Мері і зовсім став відлюдним. Односельці його не любили і цуралися, особливо після одного випадку. Коли шинкар Меннерс вийшов у море на своєму човні, його штормом віднесло в згубні простори, Лонгрен все бачив, але й пальцем не поворухнули, щоб допомогти йому.

    Лонгрен був дуже турботливим і люблячим батьком. Заради Ассоль він працював не покладаючи рук, майстрував іграшки для міських магазинів. Коли іграшки вже не розкуповували, він вирішив знову виходити в море. Спочатку рибалив, а потім пішов служити на поштовому пароплаві.

    І незважаючи на ставлення до нього людей, Лонгрен умів любити, чого, на його думку, не вміли жителі Каперни.

  • Андре Бретон біографія

    Андре Бретон біографія скорочено українською мовою викладена в цій статті.

    Андре Бретон (André Breton) – французький поет і письменник, основоположник сюрреалізму.

    Андре Бретон біографія

    Бретон народився 19 лютого 1896 р. в нормандському місті Теншебре в буржуазній сім’ї. Бретон закінчив церковну школу, потім вчився в одному з паризьких коледжів, а після закінчення курсу вступив на медичний факультет Сорбонни.

    У 1915 р. був мобілізований: Перша світова війна змінила життя кожного француза. Вже на фронті Андре, що служив санітаром, познайомився з відомим поетом Гійомом Аполлінером.

    Андре Бретон вивчав нейропсихологию і був одним з перших у Франції, хто висвітлював роботи Фрейда.
    Будучи одним з перших дадаїстів, він співпрацював з Філіпом Супо в області автоматичного письма. Їх спільною роботою є “Магнітні поля” (1921). Потім він повернувся до сюрреалізму, написав три маніфести (1924, 1930, 1934), і відкрив студію для сюрреалістичних досліджень.
    Бреттон допоміг зробити кілька оглядів для літературних журналів “Література” ( Litterature, 1919), “Мінотавр” (Minotaure, 1933), “ВВВ” (1944).
    Іншими відомими роботами в біографії Андре Бретон є “Надя” ( Nadja, 1928-1963) – напівавтобіографічний роман; “Що таке Сюрреалізм?” ( What is Surrealism, 1934) ; “Ода Шарлю Фур’є” (Ode Charles Fourier, 1946) і “Магічне мистецтво” (1957).

    Бретон брав участь в політичному житті: у 1920-х він закликав сюрреалістів вступати в комуністичну партію, в 1930-х – зустрічався з Львом Троцьким в Мексиці. Андре влаштовує по всьому світу виставки сюрреалістичного мистецтва, в США вони мали надзвичайний успіх – багато мистецтвознавців твердять, що поп-арт виріс із зерен, засіяних виставкою сюрреалістів 1942 року.

    Під час Другої світової війни Андре Бретон жив в США, де продовжував літературну творчість, вступив у полеміку з Сальвадором Далі після того, як іспанський художник заявив: “Сюрреалізм – це я”.

    У 1946 р. Бретон опублікував у Франції безліч своїх робіт, організував ряд виставок. Всі подальші роки він боровся за незалежність руху від різних внутрішніх і зовнішніх джерел.

    Помер 28 вересня 1966 Р. від загострення хвороби дихальних шляхів. Похований на кладовищі Батіньйоль.