Category: Література

“Катерина” Шевченко аналіз твору

Автор – Тарас Шевченко

Рік написання – 1838

Жанр – соціально-побутова поема

Літературний рід: ліро-епос.

Тема “Катерина” : доля жінки-матері у тогочасному суспільстві.

Ідея “Катерина” : гнівний осуд панської розбещеності, співчуття жінці-матері, захист знедолених. Ідея вільного кохання.

Образи поеми “Катерина”:

Катерина – образ України. Іван – образ байстрюка. Офіцер – негідник (в кульмінації).

Композиція: 5 розділів:

звернення до дівчат-селянок; народження нешлюбного сина; прощання з батьками; поневіряння Катерини на чужині; зустріч із спокусником-офіцером і смерть Катерини

Сюжет “Катерина”

Експозиція: пролог-звернення поета, в якому він застерігає дівчат не кохатися із москалями; кохання і розлучення Катерини з офіцером.

Зав’язка: Катерина за наказом батьків іде з рідної домівки.

Кульмінація: героїня зустрічається з москалем; вона накладає на себе руки.

Розв’язка: епілог – доля Івася-байстря, його випадкова зустріч з “батьком”.

Проблематика “Катерина”

любов і страждання; батьки і діти; моральні закони тогочасного суспільства, їх порушення; честь і безвідповідальність; крах ілюзій

Поема написана незабаром після викупу Т. Шевченка з кріпацтва. На допиті в ІІІ відділі поет сказав: “Первое мое стихотворение под названием “Катерина” посвящено Жуковскому, которое возбудило энтузиазм в малороссиянах, и я стал продолжать писать стихи, не оставляя живописи”.

За жанром це реалістична соціально-побутова поема з елементами романтичної поетики про долю простої селянської дівчини, яку збезчестив офіцер-дворянин. Поема “Катерина” – перший твір, у якому поет звернувся до теми жінки-покритки і ширше – жінки-матері. Ця тема стала наскрізною в подальшій поетичній і прозовій творчості Т Шевченка (“Слепая”, “Відьма”, “Наймичка”, “Марія” та ін.).

Молода українська дівчина на ім’я Катерина зустрічається з російським офіцером (вона у творі називає його Іваном) і згодом вагітніє від нього. А її коханий тим часом поїхав на війну в Туреччину, вона чекає його повернення, але він так і не повертається.

Катерина після народження її сина-байстрюка стає ганьбою для своїх батьків і посміховиськом для чужих людей. Засмучені батьки проганяють її геть з дому разом з дитиною. Дівчина йде шукати свого коханого аж у Москву. Вона зустрічає російських солдат, у них вона питає про свого коханого, але ті нічого не знають та тільки насміхаються з неї. Її разом із сином у дорозі застає зима.

Катерина зупиняється із сином у шинку і незабаром дійсно зустрічає Івана разом з іншими солдатами, але той і знати її не хоче, вона сподівається, що він хоч візьме із собою свого сина. Катерина виносить дитя щоб показати його батькові, але той просто утік. У відчаї Катерина кладе сина на шлях, а сама біжить у діброву до ставу де і топиться. Плач малої дитини почули лісники і врятували мале хлопча.

У наступному епізоді син Катерини у якості провожатого іде разом із старим кобзарем до Києва. У берлині їде Іван і його жінка, яка покликала хлопчика до себе та дала гроші. Батько впізнав сина, але потім “одвернувся”.

Для твору характерна віршувальна різноманітність, особливо відрізняються в ньому ліричні відступи і частини поеми, що містять розвиток дії. Це сприяє більш яскравому й повному вираженню авторського задуму, чітко розмежовує частини твору.

Елементи народознавства в поемі “Катерина”

За неписаними, але загальноприйнятими законами звичаєвого права про сім’ю та шлюб, дівчина, яка стала матір’ю до одруження, підлягала осуду й ганьбі. Оскільки жінки, за тодішніми звичаями, зобов’язані були постійно носити якийсь головний убір, виконувався обряд покриття: кілька шановних у селі жінок збиралися і пов’язували (“покривали”) хусткою голову необачній дівчині. Звідси й глумлива назва – покритка.
Злий поговір, неслава, які не щадять і старої матері (“Мабуть, сама вчила”), призводять до того, що батьки зважуються на жорстокий вчинок. Вони мусили скоритися громадській думці, усталеному закону співжиття.

У давнину був звичай: залишаючи назавжди свій край, люди брали жменьку рідної землі, яку мали покласти в їхню труну при похованні в чужій стороні. Цього звичаю дотримується і Катерина, бо цілком свідома того, що більше не повернеться додому. 2.11. Роль ліричних відступів – композиційного елементу в поетичному творі.

Новим для української поезії елементом композиційної техніки є в Т. Шевченка ліричні відступи, діалогічні вставки, в яких поет раз у раз звертається безпосередньо до свого уявного читача. Таких ліричних відступів у поемі кілька: “Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями”; “Катерино, серце моє”, Отаке-то на сім світі роблять людям люди”, “Бач, на що здалися карі оченята”, “Отаке-то лихо бачите, дівчата”, “Сирота-собака має свою долю”. Ліричні відступи були елементом цілком природним для поезії Т. Шевченка. В ліричних відступах поет виступає борцем проти традиційних поглядів затурканого, темного народу на “гріхи” матерів-покриток, проти ідіотизму сільського побуту.

Висловлюючи глибоке співчуття покинутим дівчатам-покрит-кам, Т. Шевченко підносився до розуміння справжніх соціальних причин, які породжували аморальні явища. Тон його ліричних відступів, як і всієї поеми такий, що й народ, повний суворих традицій, сам починає розуміти невиправдану жорстокість цих традицій, розчулюється, переймається співчуттям і любов’ю до тисяч таких, доля яких подібна до долі Катерини. Ліричні відступи відігравали важливу роль і з погляду композиції твору. Вони затримували розвиток сюжету, зосереджували увагу читача на найбільш напружених трагічних моментах, змушували читача глибше, безпосередніше переживати трагедію героїв.

Наприкінці другого розділу, після змалювання тяжкої сцени прощання Катерини з батьками та рідним селом, коли вона “за сльозами за гіркими і світа не бачить”, а потім Утерлася, повернулась, / Пішла… тільки мріє. Подається коротка згадка про смерть батьків Катерини: Та не чули вони вже тих речей – / Ні батько, ні матір.
Описавши драматичну сцену вигнання Катерини з села, автор роздумує над тим, чому люди такі нещадні одне до одного (А за віщо?).

У першому ліричному відступі третього розділу темна ніч символізує непевне становище героїні, яка не знає, де шукати батька своєї дитини. Образи жовтих пісків та лютої зими в народній творчості є символами тяжких життєвих випробувань. Поет проймається настроями героїні й разом з нею тривожиться за результати пошуків москаля. У ці роздуми вплітаються і спогади поета про власні мандри.

Таким чином, єдність, взаємозв’язок усіх елементів поеми, взаємно доповнюючи і поглибшуючи один одного, дають у результаті таку художню форму, яка втілює все ідейне багатство твору.

Павло Полуботок цікаві факти з життя українського військового і політичного діяча, наказного гетьмана Війська Запорозького Лівобережної України викладені в цій статті.

Павло Полуботок цікаві факти

Полуботок Павло Леонтійович народився близько 1660 року в Чернігові в заможній родині козацького старшини

Був двічі одружений. Після смерті першої дружини у лютому 1717 року (в шлюбі з нею вони виховували п’ятьох дітей – Андрія, Олену, Якова, Ганну – старшу, Ганну – молодшу) Павло Полуботок у віці 58 років одружується на Ганні Лазаревичевій – доньці ніжинського полкового судді

Його дочка Олена стала дружиною відомого Якова Маркевича (він є автором “Щоденника”)

У його маєтку в Чернігові було знайдено понад Сто релігійних ікон

Павло Леонтійович уклав власний літопис під назвою “Кроніка” за 1452 – 1715 роки

Існує легенда, що наказний гетьман свого часу віддав на зберігання в англійський банк під 7,5 % 200 тисяч золотих монет. Наче у своєму заповіті він 80% золота заповів на майбутнє незалежної України

За свою любов до Батьківщини, Павла Полуботка було ув’язнено Петром І до Петропавловської фортеці. Там у нього намагалися вибити зізнання про свої діяння проти царизму. Наказний гетьман наостанок, не зізнавшись у наклепах, заявив цареві, що той помре у страшний муках невдовзі після його смерті. Збіг чи випадковість, але так і сталося

Павло Леонтійович залишив про себе пам’ять як і про мецената. За його кошти було збудовано та реставровано безліч церковних споруд

Сподіваємося, що з цієї статті Ви дізналися щось цікаве про Павла Полуботка.

” Нестерпні ” (фр. Les Fâcheux) – перша комедія-балет Мольєра В трьох актах, написана в серпні 1661. Пролог скомпонував Полем Пеліссоном. Вперше представлена ​​17 серпня 1661 в Во-ле-Віконт, з музикою Люллі і П’єра Боша, в декорація Джакомо Тореллі і Шарля Лебрена; в Парижі вперше була зіграна в театрі Пале-Рояль 4 листопада 1661.

Історія створення “Нестерпні”

Комедія була написана Мольєром за два тижні за замовленням Ніколя Фуке, суперінтенданта фінансів короля Людовика XIV, для чудових свят на честь короля, які Фуке влаштував у своєму замку в Во-ле-Віконт. Комедія представляла собою скоріше дивертисмент, сатирично зображає різні типи придворних. Королю сподобалася вистава, і на його прохання Мольєр навіть додав ще одного персонажа, пристрасного мисливця на оленів Доранта. Сам Мольєр грав у комедії відразу кілька невеликих ролей.
Для самого Фуке святкування обернулися подальшим звинуваченням у фінансових зловживаннях, арештом і довічним ув’язненням.
У 1672 році М. А. Шарпантье склав до комедії нову музику.

“Нестерпні” головні герої

Мадлена Бежар в ролі наяди. Даміс, опікун Орфізи Орфіза Ераст, молода людина, закоханий в Орфізу

Надокучливі :

Альсідор Лізандр Алькандр Альсіпп Орант Климена Дорант Карітідес Ормен Філінт Ла Монтань, слуга Ераста Л’Епін, слуга Даміса Ла Рів’єр і двоє інших слуг Ераста

Микола Карамзін біографія скорочено українською російського історика, письменника, поета викладена в цій статті. Карамзін – реформатор російської мови, почесний член Петербурзької Академії наук (1818), автор багатьох слів російської мови

Микола Карамзін біографія коротко

Микола Михайлович Карамзін народився 1 (12) грудня 1766 р. в селі Михайлівка під Симбірськом (нині Бузулукський район Оренбурзької області). Його батько Михайло Єгорович Карамзін (1724–1783) середньопомістний симбірський дворянин, нащадок кримськотатарського мурзи Кара-Мурзи. Отримав домашню освіту, з 14 років навчався в Москві в пансіонаті професора Московського університету Шатена, одночасно відвідував лекції в університеті.

В 1779-81 навчався в московському пансіоні Шатена.

В 1782-83 служив у гвардійському Преображенському полку.

В 1789–1790 здійснив подорож у Західну Європу, де познайомився з багатьма відомими представниками Просвітництва (Кант, Гердер, Віланд, Лафатер та ін.).

Микола Карамзін почав писати “Історію держави Російської” в 1806 році, однак не встиг її закінчити. Результатом двадцятирічної праці стало видання 12 томів. Інші два історики – Сергій Соловйов та Василь Ключевський – лише розширили, поглибили й удосконалили раніше написане. Проте зміст книжок по історії зазначених трьох авторів викликає сумніви щодо їх об’єктивності.

Помер 3 червня 1826 Р. у Санкт-Петербурзі.

Вірші Карамзіна пронизують різні почуття: від фаталізму, безвиході до ніжності. Вірші Карамзіна часто описують просте життя. Він використовує прості рими, виключає красиві метафори для надання мові буденності. Карамзін вплинув на розвиток російської літературної мови, вперше став використовувати неологізми, варваризми, відійшов від церковної лексики.

“Коцюбинський” Харитя аналіз

Жанр – оповідання

Головна думка: важке безпросвітне життя, приреченість на страждання, важку працю бідних селянок-удовиць та їх дітей в Україні за часів російського царизму.

Образ Хариті, героїні однойменного оповідання М. Коцюбинського, вражає і сучасних читачів. На плечі восьмирічної дівчинки, яка тільки-но втратила батька, лягають турботи про хвору матір та господарство. М. Коцюбинський симпатизує своїй героїні, наділяє її найкращими рисами, серед яких варто у першу чергу відмітити повагу і любов дівчинки до матері, що проявляється як у вчинках (опікується хворою матір’ю), так і в мовленні, яке відзначається шанобливим зверненням до матері на “Ви” (вказівка на вікові родинні традиції, на жаль, на сьогодні багатьма призабуті), емоційністю, доброзичливістю, співчуттям: “Мати стиха застогнала. Харитя стрепенулась і підбігла до ліжка. – Чого ви, матінко? Може водиці холодної? Що у вас болить? – ластівкою припадала вона коло недужої”.

Письменник відмічає, що у таких екстремальних ситуаціях дитина відразу дорослішає, на що звертається увага вже у портреті героїні: “Любо було глянути на її дрібненькі, запечені на сонці рученята, що жваво бігали від одної роботи до другої. Великі сиві очі з-під чорних вій дивилися пильно й розумно. Смугляве личенько розчервонілося, повні вуста розтулилися – вся увага її була звернена на роботу”. Дорослість проявляється й у думках і переживаннях Хариті. Не про дитячі радощі і забави мріє головна героїня оповідання. Її думки насамперед займає хвороба матері і щире бажання самостійно вижати ниву, зібрати хліб – єдиний порятунок для тогочасних селян від голоду: “Завтра, коли розвидниться, встане Харитя, нагодує маму…, візьме серп і піде в поле. А вже як буде жати! І не розігнеться!”.

Чуйна, щира дівчинка, Харитя у своєму нестримному бажанні допомогти хворій матері, порадувати єдину рідну людину, не розраховує своїх дитячих сил, вірячи, що самостійно може виконати таку важку роботу. Однак, що характерно для дітей цього віку, дівчинка має дуже розвинену яскраву уяву. Це і визначило врешті її рішення, усупереч дитячим острахам, самостійно йти вранці на поле жати: “І уявилась Хариті вижата нива, а на їй стоять полукіпки і блищать проти сонця, як золоті… Мати з радощів вичуняє, пригорне доню до серця, поцілує, і знов житимуть вони веселі та щасливі і не згинуть зимою з голоду…”.

У центральному епізоді оповідання – перебування Хариті на полі – найповніше розкрито внутрішній світ дитини. Дівчинка тонко відчуває красу природи, милується нею. Через опис природи письменник майстерно розкриває переживання героїні і боротьбу у неї різних почуттів: “От вже і крайню хату минула, вийшла на поле й стала, задивившись в далечінь на чудовий краєвид. І справді було гарно на ниві, несказанно гарно! Погідне блакитне небо дихало на землю теплом. Половіли жита й вилискувались на сонці. Червоніло ціле море колосків пшениці… І добре Хариті на полі, і страшно. Стала вона й не знає, чи йти далі, чи вертатися. Але виткнулась десь далеко з жита червона хустка жіноча, і Харитя згадала і хвору маму, і чого прийшла. Вона подалася стежкою межи жита”. З наведеного уривку робимо висновок, що М. Коцюбинський – прекрасний знавець дитячої психології. Він уважно стежить за боротьбою різних почуттів в душі Хариті, які визначають стан глибокої емоційної напруженості дитини: захоплення красою природи, страх, любов до матері і бажання їй допомогти, що врешті-решт тамує інші почуття і змушує дитину взятися за непосильну роботу.

При цьому, як переконує нас автор, дівчинка здатна проявити недитячу витримку, уміння перетерпіти біль пораненого серпом пальця, подолати почуття страху і самотності. І хоча Харитя не може досягти наміченої мети (ниву вижали молодиці), найбільше вражає ініціативність дитини, її бажання працювати, що є, вірогідно, наслідком трудового і морально-етичного виховання в родині.

Образ Курагіна Елен в романі “Війна і мир” – блискуча петербурзька красуня. Характеристика Курагіна Елен з цитатами наведена в цій статті.

Характеристика Курагіна Елен

Курагіна Елен – дочка Князя Василя, а потім дружина П’єра Безухова. Блискуча петербурзька красуня з “незміною посмішкою”, білими повними плечима, глянсуватим волоссям і прекрасним станом. У ній не було помітно кокетства, як ніби їй совісно було “за свою безсумнівно і занадто сильну і переможну красу “. Елен незворушна, надаючи всім право милуватися собою, від чого на ній відчувається як би лиск від безлічі чужих поглядів. Вона вміє бути мовчазно-гідна в світі, справляючи враження тактовної і розумної жінки, що в поєднанні з красою забезпечує їй постійний успіх.

Вийшовши заміж за П’єра Безухова, героїня виявляє перед своїм чоловіком не тільки обмеженість розуму, грубість думки і вульгарність, але й цинічну розбещеність. Після розриву з П’єром і отримання від нього за дорученням великої частини стану, вона живе то в Петербурзі, то за кордоном, то повертається до чоловіка. Незважаючи на сімейний розрив, постійну зміну коханців, в числі яких Долохов і Друбецкий, Елен продовжує залишатися однією з найвідоміших і приголублених петербурзьким світлом дам. У світі вона робить дуже великі успіхи; живучи одна, вона стає господинею дипломатичного і політичного салону, здобуває репутацію розумної жінки. Вирішивши перейти в католицтво і обдумуючи можливість розлучення і нового шлюбу, заплутавшись між двома дуже впливовими, високопоставленими коханцями і покровителями, Елен вмирає в 1812 р.

Якщо вам потрібні інші характеристики та образи героїв роману, можете переглянути іх у наступній статті: Головні герої Війна і мир.

Повість Гоголя “Ніс”

” Ніс ” – сатирична повість, написана Миколою Васильовичем Гоголем в 1832-1833 роках.

Сюжет

Колезький асесор Ковальов – кар’єрист, для більшої важливості іменує себе майором – несподівано прокидається вранці без носа. На місці носа виявляється зовсім гладке місце.

“Чёрт знает что, какая дрянь! – восклицает он, плюнувши. – Хотя бы уже что-нибудь было вместо носа, а то ничего!..”

Він прямує до обер-поліцмейстера, щоб заявити про пропажу, але по дорозі несподівано зустрічає власний ніс в шитому золотому мундирі, капелюсі статського радника і при шпазі. Ніс застрибує в карету і направляється в Казанський собор, де побожно молиться. Вражений Ковальов – за ним. Боячись, колезького асесора він просить ніс повернутися, але той, з усією важливістю, властивої розмови з молодшим чином, заявляє, що не розуміє, про що йде мова, і вислизає від господаря.

Ковальов відправляється в газету, щоб дати оголошення про пропажу носа, але там йому відмовляють, побоюючись, що таке скандальне оголошення завдасть шкоди репутації видання. Ковальов кидається до приватного пристава, але той, будучи не в дусі, лише заявляє, що пристойній людині носа не відірвуть, якщо він не волочиться чорт знає де.

Убитий горем Ковальов повертається додому, і тут трапляється несподівана радість: раптово входить поліцейський чиновник і вносить загорнутий в папірець ніс. За його словами, ніс був перехоплений по дорозі до Риги з фальшивим паспортом. Ковальов сильно радіє, але передчасно: ніс не бажає повертатися на своє законне місце, і навіть запрошений лікар не може нічим допомогти.

Лише через багато днів ніс з ранку знову виявляється на обличчі свого власника, так само нез’ясовно, як зник. І життя Ковальова повертається в своє нормальне русло.

Гоголь “Ніс” ідея??

Ніс в повісті символізує беззмістовну зовнішню благопристойність, імідж, який, як виявляється, цілком може існувати без всякої внутрішньої особистості. І більш того, виявляється, що у звичайного колезького асесора цей імідж на цілих три чини вище самої особистості, і хизується в мундирі аж статського радника, та ще при шпазі. Навпаки, нещасний власник носа, загубивши настільки важливу деталь своєї зовнішності, виявляється абсолютно втрачений, бо без носа “… не з’явишся в офіційній установі, в світському суспільстві, не прогулятися по Невському проспекту”. Для Ковальова, який перш за все в житті прагне до успішної кар’єри, це трагедія. У “Носі” Гоголь прагне показати образ порожнього і пихатого чоловіка, який любить зовнішню ефектність, який ганяється за високим статусом і милістю вищих чинів. Він висміює суспільство, в якому високе положення і чин цінуються набагато більше самої особистості.

Історія створення “Ніс” Гоголь

У 1835 році журнал “Московський спостерігач” відмовився надрукувати повість Гоголя, назвавши її “поганою, вульгарною і тривіальною”. Але, на відміну від “Московського спостерігача”, Олександр Сергійович Пушкін вважав, що в творі “так багато несподіваного, фантастичного, веселого і оригінального”, що він умовив автора опублікувати повість в журналі “Современник” в 1836 році.

Повість “Ніс” піддавалася жорстокій і неодноразовій критиці, в результаті ряд деталей у творі перероблявся автором: наприклад, зустріч майора Ковальова з Носом була перенесена з Казанського собору в Гостинний двір, а фінал повісті змінювався кілька разів.

“Білий світ” значення фразеологізму пояснити досить просто, адже кожен з нас часто чув такий вислів.

Значення фразеологізму “допоки білий світ”

ранок, світанок земля; життя

Речення з фразеологізмом “білий світ”

Продовжуватеметься цей рід, допоки світ білий є.

До самого білого світу не втихала колотнеча (Панас Мирний)

Чи винна ж голубка, що голуба любить? Чи винен той голуб, що сокіл убив? Сумує, воркує, білим світом нудить (Шевченко)

Товаришів моїх немає. Давно від голоду й біди у Білий світ із цього гаю ми розійшлися, хто куди… (В. Сосюра);

Залишилась вона сама в старій глиняній хаті, сама на Білому світі (Є. Гуцало);

Уточнив батько. – Зараз тобі й під Білим світом кращої немає. Але мине час і все зміниться (О. Сизоненко);

Зранку сніжок потроху почав падати.. І к (до) обіду таке схопилось, що Світу білого не видно (Панас Мирний).

Тепер Ви знаєте що означає фразеологізм “білий світ” та зможете скласти речення з фразеологізмом “білий світ”.

Устим Кармелюк цікаві факти з життя (біографії) українського національного героя Ви дізнаєтесь в цій статті.

Цікаві факт про Устима Кармалюка

Устим Якимович Кармелюк (1787-1835) – український національний герой, керівник повстанського руху на Поділлі у 1813–1835 роках проти національного і соціального гніту.

Народився у селі Головчинці В родині кріпака Якима Кармалюка.

У віці 17 років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець Був роботящий, але непокірний. Поміщик не міг пережити того, що його кріпак не дозволяв собою керувати, тому вирішив віддати на 25 років до царської армії. Устим Кармалюк втік і згодом очолив ватагу кріпаків та військових-дезертирів, що нападала на маєтки панів.

У 1817 році московські жандарми схопили Кармалюка, і вперше Кам’янець-Подільським військовим судом він Засуджений до страти, але в останню мить Подільський військовий губернатор Бахметьєв замінив її 25 ударами батогом, тавруванням “указними знаками” розпеченим залізом, і засланням на 10 років сибірської каторги в Іркутську губернію.

Та невтомний отаман у 1818 році втікає з В’ятської етапної в’язниці і повертається на Поділля. Він діє в околицях Бару і Балтському повіті, маневруючи під облавами каральних військ окупаційної адміністрації і скрізь піднімаючи селян на повстання.

У цей час Дружина Марія і діти піддаються репресіям та гонінням. У Кармалюка було п’ятеро дітей – четверо синів і одна донька. Одружений був Кармалюк двічі, перша дружина Євдокія померла, залишивши хлопчика Івана і дівчинку Настю, друга дружина, відома як Марія Щерба, від шлюбу з якою у нього було троє синів: Остап, Іван і Тарас.

До піймання повстанського ватажка долучається й місцева шляхта, що створює охоронні загони від нападів українських повстанців. Його впіймали. Під посиленою охороною Кармалюка, закованого в кайдани і прикутого до воза відправляють до містечка Літина в тюрму. Під час допитів на очній ставці в Літинському нижньому земському суді із родиною, Кармалюка видає маленький син, що кинувся батькові в обійми.

Потім його Запроторюють у Кам’янець-Подільську фортецю, з якої він разом з іншими в’язнями організовує втечу, попередньо роззброївши вартових. Під час втечі він зазнає поранення, його приковують залізними ланцюгами до кам’яного стовпа в одиночній камері у папській вежі Юлія II, яку згодом назвуть Кармалюковою. За спробу втечі з в’язниці в 1824 р. Кармалюк був покараний на кам’янецькому майдані 101 ударом батогом, випіканням тавра на чолі і Засланням на вічну каторгу до Сибіру.

Дружина Кармалюка наказана різкам і місячним арештом за те, що допомагала переховувати чоловіка.

Загинув славетний подільський отаман Устим Кармалюк у ніч на 10 жовтня 1835 року, потрапивши у засідку через зраду. Вбив Кармалюка шляхтич Рудковський. За легендами переказами отамана було вбито не кулею, а срібним “замовленим” гудзиком. Тіло повстанського ватажка ще кілька днів возили селами, щоб залякати селян. Після цього московський цар Микола I викликав вбивцю до Петербургу на аудієнцію, і особисто нагородив його діамантовим перснем.

Сподіваємося, що з цієї статті Ви дізналися щось цікаве про Устима Кармелюка.

“Пензлик Маляна” читати

Жив колись бідний хлопець на ім’я Малян. Із самого малечку він мріяв про те, щоб навчитися малювати. Та от біда: не було в нього за що купити пензлика. Якось довелося йому йти повз школу. Зазирнув він у відчинене вікно й побачив, як учитель малюс картину. Зайшов хлопець у клас і попросив учителя хоч на деякий час дати йому пензлика.

Учитель здивовано витріщив на нього очі, а потім як гаркне:

– Злидар! Малювати, бачте, йому захотілося. Ану геть звідси! – І вигнав Маляна зі школи.

“Хіба коли бідний, то й малювати не дозволяється?* – обурився хлопець, і йому ще дужче захотілося навчитися малювати. Бувало, збирає хмиз у горах, візьме гілку і давай на піску пташок малювати. А то піде на річку, умочить палець у воду і тут, просто на камені, рибок малює.

З часом Малян навчився добре малювати, а пензлика в нього все не було. А як же він хотів його мати! Приснилося йому якось, що підходить до нього сивобородий дідусь і дарує йому вимріяного пензлика.

– Це чарівний пензлик, – сказав дідусь, — тож будь обережний із ним, бо може статися лихо.

Від радощів хлопець аж прокинувся. Що за диво! У руці він справді тримав пензлика. Схопився Малян із ліжка й одразу заходився малювати птаха. Та щойно закінчив він роботу, як птах змахнув крилами й полетів.

Відтоді Малян цілісінькі дні просиджував дома й малював бідним селянам усілякий реманент: у кого нлуга немає – тому плуга, кому мотика потрібна – тому мотику.

Незабаром чутка про ці Малянові витівки докотилася й до місцевого поміщика. Той звелів своїм служникам схопити хлопця й привести до маєтку, щоб Малян малював лише для нього одного.

Вислухавши зухвалі вимоги поміщика, Малян відповів, що він не буде малювати. І хоч як на нього кричали, хоч чим погрожували, та він не відступав від свого. Розгніваний поміщик наказав відвести хлопця до стайні й замкнути там. Нехай померзне ночами, поголодує, може, тоді слухнянішим стане.

Саме тоді було дуже холодно, а жорстокий поміщик аж три доби не випускав хлопця, сподіваючись, що за цей час він або помре з голоду чи холоду, або погодиться на його умови. Та коли на четвертий день він пішов подивитися на Маляна, то був украй здивований: хлопець сидів біля грубки і їв коржики.

Злющий, мов сто чортів, поміщик загукав до своїх служників і наказав їм убити хлопця, а його чарівний пензлик принести до поміщицьких покоїв. Служники відчинили двері стайні, а там нікого немає, лише бамбукова драбина стоїть під стіною. Вони зрозуміли, що Малян намалював драбину, виліз на горище і втік.

Так воно й справді було. Вибравшись із поміщицького обійстя, Малян намалював на кам’яному мурі огорожі поміщицької садиби баского білогривого коня, сів на нього верхи й помчав геть. Та через деякий час за спиною почулося тупотіння кінських копит. Це поміщик із служниками кинувся його наздоганяти.

Малян хутко намалював своїм пензликом лук і стріли. Коли переслідувачі наблизилися – просвистіла стріла, і поміщик повалився з коня на землю. А хлопець тим часом пришпорив свого білогривого й зумів утекти. Після цієї неприємності довелося Маля ну залишити рідне село й переселитись у далеке місто. Там він жив тим, що продавав людям свої картини. А щоб його не викрили, ніколи не домальовував їх до кінця, тож птахи та звірі на картинах ніколи не оживали.

Одного разу Малян намалював журавля. Лише ока в птаха не було.

Та зовсім несподівано для хлопця з кінця пензлика зірвалася краплина туші й упала саме туди, де мало бути око. Журавель раптом змахнув крилами й полетів.

Усе містечко заговорило про цю дивовижну подію. Дійшли чутки й до самого імператорського двору. Імператор наказав своїм вельможам розшукати хлопця й привести до нього.

Малян знав, іцо імператор гнобить людей, стягає з них непосильні податки, тому, як і всі селяни, ненавидів його. Тож коли імператор наказав малярові намалювати дракона, хлопець намалював йому жабу, а замість фенікса – общипану курку.

Бридка жаба та гола курка почали бігати й стрибати по залах палацу та скрізь паскудити. Імператора охопила злість. Він гукнув своїм охоронцям, щоб ті відібрали в хлопця пензлика, а самого неслуха кинули до в’язниці.

Імператор зрадів, заволодівши чарівним пензликом, і заходився сам малювати. Спочатку намалював купу золота. Проте йому здалося, що цього мало. Намалював ще одну, потім ще й ще… Та раптом усе золото перетворилося на каміння.

Зазнавши невдачі, імператор намалював золоту цеглину. Але цеглина здалася йому маленькою. Припасував він поряд іще одну. Потім ще й ще… Наразі довгий ланцюг золотих цеглин перетворився на величезного удава. Той роззявив величезного криваво-червоного рота й кинувся на імператора. Добре, що варта встигла його захистити.

Довелося імператорові випустити Маляна. Навіть нагороду хлопцеві пообіцяти, якщо той малюватиме лише для нього. Малян згодився, аби тільки пензлика повернули.

* Нехай гори малює… Ні, ні. У горах страшні звірі водяться. Хай краще море*, – думав імператор.

Малян провів кілька разів пензликом, і на папері перед очима в самого імператора заграло синє-синє море, а поміж хвилями рибки плавають.

Імператор був задоволений і зажадав ще й корабля на морі мати. За мить на воді гойдався великий корабель. Імператор, його дружина, принци та принцеси й усі царедворці посідали на корабель.

Корабель відплив від берега. Проте імператорові здалося, що корабель пливе надто повільно. Він наказав хлопцеві, щоб той ще й вітер намалював. Малян замахав пензликом: хвилі стали вищими, корабель почав перевалюватися з боку на бік.

– Досить вітру! Досить! – злякано закричав імператор.

А Малян усе махав і махав пензликом. Вітер дужчав, хвилі здіймалися вище. Нарешті море заревло й перекинуло корабель. Імператор та всі його попутники пішли на дно.

(Переклад Івана Чирка)