Category: Література

  • “Душа не з лопуцька” фразеологізм

    “Душа не з лопуцька” значення фразеологізму ви дізнаєтеся з цієї статті.

    “Душа не з лопуцька” фразеологізм

    Душа́ не з лопу́цька – хто-небудь наділений позитивними рисами; сміливий, принциповий.

    “Душа не з лопуцька” походження

    Словом “лопуцьок” називали молоду і соковиту стеблину рослини, яку можна жувати. Вираз “душа не з лопуцька” характеризує поєднання влюдині таких рис характеру, як принципіальність, сила духу і водночас цікавість до нового, сміливість оте нове спробувати. “Не залякати вам мене погрозами, бо в мене душа не з лопуцька” або “Черешні ще навіть не починали рожевіти, коли я почав тайкома лазити за ними до сусіда : душа ж не з лопуцька, щоб встояла перед такою спокусою”.

    “Душа не з лопуцька” приклади (речення)

    Люблю я таких людей, завзятих і проклятих, щоб Душа в них була Не з лопуцька (Ю. Яновський);

    – Спи спокійно, хлопче! – додав він (дяк), трохи помовчавши… Ми теж не ликом шиті, і Душа в нас Не з лопуцька (В. Шевчук).

    Невже він (Данило) такий боягуз, невже його Душа із лопуцька? (М. Стельмах);

    Маковею,- спокійно вів Роман.- .. Ти.. в боях авторитет здобув.. Але ж молодий та ласий на все, що в очі б’є! – А що ж, по-твоєму, в мене Душа з лопуцька? (О. Гончар).

    Тепер ви знаєте що означає фразеологізм “душа не з лопуцька” та зможете використовувати його в своїх творах.

  • Діана Вінн Джонс біографія

    Діана Вінн Джонс біографія коротко викладена в цій статті.

    Діана Вінн Джонс коротка скорочено

    Діана Вінн Джонс – британська письменниця, автор фантастичних романів для дітей та дорослих.

    Джонс народилася 16 серпня 1934 року в Лондоні, в сім’ї вчителів. Коли почалася Друга світова війна, була евакуйована в Уельс. Її сім’я кілька разів переїжджала – Коністон, Йорк, в Лондон, поки в 1943 році не осіла в місті Такстед, Ессекс. Там і пройшло дитинство Джонс.

    Закінчивши школу, в 1953 році вступила до коледжу св. Анни при Оксфорді, де вивчала англійську мову. Джонс відвідувала лекції К. С. Льюїса і Джона Р. Р. Толкіна. Завершивши навчання в 1956 році, вийшла заміж за Джонна Барроу, фахівця з середньовічної літератури. Вони недовго жили в Лондоні, потім повернулися назад в Оксфорд і, нарешті, в 1976 році переїхали в Брістоль. У шлюбі народилося троє синів.

    Джонс почала писати в середині 1960-х років, коли її діти були маленькими. Її перший роман для дорослих, опублікований Macmillan в 1970 році під назвою “Changeover”.

    Джонс – автор понад сорока книг, перекладених на 17 мов.

    Відомі книги Джонс: серія книг про Крестомансі і роман ” Мандрівний замок Хаула “, а також “Темний Володар Деркгольму”, “Зачарований ліс”.

    Померла 26 березня 2011 року після тривалої боротьби з раком легенів, який був діагностований у 2009 році.

  • Критика Оборона Буші

    Повість Оборона Буші – історичний факт в історії визвольної боротьби українського народу. Критика твору “Оборона Буші” допоможе зрозуміти цю повість краще, зрозуміти завдяки чому вона мала такий успіх, і чому ми іі вивчаємо в школі.

    Критика Оборона Буші

    Високо оцінив драму “Оборона Буші” дослідник З. Мороз, який вважав п’єсу “…найцікавішою серед історичних п’єс М. Старицького. Ідея патріотизму, – наголошував критик, – тісно пов’язана тут з ідеєю братського єднання слов’янських народів. В цьому реалістичному творі сильні елементи прогресивної романтики, які підсилюють її героїчний пафос”.

    Майже цілковита відсутність побутових деталей, піднесені громадянські настрої героїв, напруженість ситуацій – усе це сприяло створенню драми соціально загостреної і художньо досконалої. Ніде, мабуть, так не виявився драматичний талант Старицького, як у п’єсі “Оборона Буші”. Волелюбність і високі почуття народного патріотизму, згуртованість козацької маси та міської бідноти в смертельній, але героїчній боротьбі проти війська магната Потоцького подані драматургом з винятковою художньою силою і драматичною наснагою. Не підлягає сумніву, що в цій історичній драмі в усій повноті виявився режисерський талант автора.

    “Оборона Буші” – це п’єса, за якою можна скласти чітке уявлення про Старицького – творця вистави. Авторські ремарки до актів і яв драми, пояснення до окремих гострих сцен, подані в дужках, короткі характеристики психологічного стану героїв або настроїв маси виявляють глибоке режисерське знання Старицьким законів сценічного втілення п’єси.

    Враховуючи “небезпечність” патріотичної ідеї, так ясно вираженої в історичній драмі “Оборона Буші” та передбачаючи ще більшу її дохідливість до широкого глядача, коли вона буде виголошуватись зі сцени популярними в народі акторами, цензор Вержбицький звертав увагу цензурного комітету на те, що п’єса “рясніє україно-патріотичними вигуками”, які на сцені “легко можуть набрати характеру закликів”23. Зрозуміло, що друкування й вистава цієї п’єси були заборонені.

    Відстоюючи право на свій національний театр, невтомно дбаючи про чистоту його репертуару, борючись із спекуляцією на любові народу до театру, до якої вдавалися спритні ділки і комерсанти з метою особистого збагачення, культивуючи на сцені своїх товариств і труп “горілку, гопак і шаровари”, – Старицький робив неоціненну справу як драматург і режисер, відтворюючи на сцені українського театру життя народу, його героїчне минуле з його невичерпним етнографічно-фольклорним багатством.

    Високо цінуючи творчий доробок М. Старицького-драматурга в історичному жанрі, дослідниця Л. Дмитрова писала: “Історичні п’єси Старицького – це найкраща частина його драматичної творчості, а між тими п’єсами, певно, найкращою є “Оборона Буші”. На українській сцені вони мають таке ж значення, як класичні твори драматургів минулого на сценах інших народів”24.

    Своє сценічне життя драма “Оборона Буші” розпочала в трупі І. Мар’яненка в сезоні – серпень 1917 – червень 1918 р. Ця п’єса була прихильно зустрінута критикою не лише Східної України, а й дослідниками драматургії і театру Галичини. “Оборона Буші”, – писав С. Томашівський, – самою основою вища від “Богдана Хмельницького”. Та була недотепна й баламутна, ся ясна і прозора…”25

    Михайло Старицький Оборона Буші критика твору за сюжетом, композицією, зображенням головних героїв, всіх деталів повісті.

    Повість розпочинається традиційним для прози Старицького Зачином, у якому вказано годину й місце події: “Це було б в самий розпал великої трагедії, що уготувало польське панство в спілці із прислужниками Лойоли, завзявшися на святиню українського духу, на його буття, – трагедії, що охопила згарищами всю Україну-Русь, пронизала серце в Польщі і под її руїнами закінчилася. Це було б тої доби, коли розпанахана Україна мусила в московського царя Олексія Михайловича оборони шукати, коли він, вже з Переяславській раді, відправивши свої потуги до Литви. Це було б тої доби, коли знеможена від ненатлого гніву Польща, закупивши татарські зажени, кинулася разом з невірою на омиті слов’янською кров’ю країни, аби сплюндрувати їхнього упень й повернути геть усе на руїну. Це було б тої доби, коли два кревних народи, призначені на дружнє та рівне буття, вчинили між собі розраду і, піднявши прапори прапори, стали “у дідівську славу дзвонити”. Це було б восени 1654 року”.

    Зачин тут особливий: він, як й епіграф, наснажує твір героїко-романтичним звучанням, цьому сприяють повтори однотипних фраз, пафос, інверсії.

    Сюжет повісті поступово загострюється, у ньому розгортається тісно переплетень вузол проблем, інтриг – саме ці композиційні ознаки тримають читача в постійному напруженні. Михайло Старицький ставити за мітку виховувати українську за духом людину, долати імперські упередження і стереотипи. Тому намагається всіляко зацікавлювати читача, вибудовує сюжет так, аби інтриги і колізії, таємниці суперників були відомі читачеві.

    Діалогів у повісті багато, смердоті роблять твір динамічним й захопливим. Саме така посилена діалогічність наближає повість (як й, скажімо, “Кайдашеву сім’ю” І. Нечуя-Левицького) до драматичного твору (до речі, через сім років после написання повісті М. Старицький переробив її на драму із такою ж назвою)

    Важливу роль у творі відіграють такі позасюжетні елементи, як інтер’єр, Пейзаж й портрет. Хоч пейзажів у повісті і небагато, проте смердоті символічні: за аналогією до фольклорних паралелізмів смердоті передують важливим чи навіть вирішальним подіям й аби віщують про них. Згадайте побачену Орисею вві сні картину нічної грози напередодні вирішальної битви: “Ясне, пекуче сонце вкрила чорна, густа хмара; зі одразу ж невтримано несеться бурхливий, рвучкий вітер, вивертає у своїм хижім леті й каміння, й ліси, зі свистом й грюкотом налітає на калину, вириває її із корінням й несе понад сердитим, клекочучим Дністром… Алі і явір крутитися в повітрі… Від він злетів угору, метнувся вбік й цупко обхопив своїм віттям калину,- смердоті сплелися, сплелися навіки, нерозлучно… Вкупі несуться смердоті понад Дністром, хвилі його ростуть, здіймаються високо, червоніють від крові, обертаються в страшне палаюче полум’я і ловлять у свої обійми улітаючих калину й явора”.

    Додаткового, увиразнювального колориту надають композиції Інтер’єри повісті. Вони можуть контрастувати із характером героя, а можуть бути і суголосні із ним. Скажімо, інтер’єр світлиці Орисі органічний із її героїко-романтичним чином: “У третій, вигнутій цибулею, надвірній стіні прорізане вікно, вузьке-вузьке та глибоке, майже не вікно, а бійниця; й в ясний сонячний день через ту розщілину мало до дівочого спокою світу сягає, а тепер воно та якось лиховісне чорніє. Проти вікна, у гострім кутку, навпаки, лагідно і ясно: багато наставлено там богів й в рамах, й в ризах коштовних, й київського, й польського листи, а їх на довгім шнурку, оздобленім паперовими квітами, висить лампадка. Легесеньке тремтяче світло її осяює вірша святобливий образ Божої Матері, що своєю ризою закрила світ від напастей…”

    Портрети героїв повісті лаконічні, але й яскраві і переконливі. Моделюючи їхнього, письменник використовує сміливі і емоційні порівняння. Але вони явно проступають симпатії чи антипатії автора. Порівняйте портрет гетьмани Потоцького і родовитого шляхтича Антося Корецького (зверніть увагу на виділені слова): Потоцький: “І криклива пишнота, й вираз обличчя, що довчасно злиняло на розпусних ночах, й хітливі безсоромні очі, й млява, знесилена поставу – нагадували швидше фігуру знудженої повії, ніж мужнього ватага Посполитої Речі”. Корецький: “огрядний й стрункий – красень-юнак; його біле, благородне чоло обмежали золотисто-каштанові кучері, на виразнім обличчі світилися ласкою й відвагою сині очі”.

    Літературознавець Володимир Поліщук: “Очевидна умовність образу Антося Корецького в атмосфері ХVІІ століття лише додатково подчеркивает і увиразнює мистецьке “надзавдання”, яку ставив собі за й своїми творами М. Старицький: якнайефективніше перенести події історичної давнини на своє сьогодення, у тому числі і на проблеми пробудження національної свідомості українців, міжнаціональних відносин, слов’янофільства, просвітництва тощо. Так саме очевидна і романтична підоснова мистецького конструювання такого образу, Яка особливо концентровано виявляється в кінцевій долі (загибелі) героя”.

  • Пауль Маар біографія українською

    Пауль Маар коротка біографія на українській мові викладена в цій статті.

    Пауль Маар біографія скорочено

    Пауль Маар – німецький дитячий письменник, драматург, ілюстратор, автор понад 50 творів.

    Пауль Маар народився 13 грудня 1937 року в Швайнфурті, Німеччина.

    Після смерті матері жив в селі у діда в м Терес на півночі Баварії. Навчався в Швайнфуртскій гімназії, пізніше в академії мистецтв у Штутгарті. Пізніше працював оформлювачем сцени і сценічним фотографом в театрі замку Масбах у Франконії, потім протягом 10 років викладав мистецтвознавство.

    З 1976 р повністю присвятив себе літературі. Живе в Бамберзі з дружиною і трьома дітьми.

    Пауль Маар автор популярних дитячих повістей про Суботика. У серію “Суботик” увійшли такі книги як: “Що не день, то субота”, “Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу”, “Китобус, або Нові цятки для Суботика”, “Чарівні краплі для Суботика” і “Суботик в небезпеці” (німецькою мовою випущено ще 2 повісті: Onkel Alwin und das Sams (2009), Sams im Gluck (2011))

    У 2011 році вийшла книга Маара “Пан Белло і блакитне диво”. А в 2012 році, вийшло продовження “Новеньке про пана Белло”.

  • “Бальзаківський вік” значення

    Фразеологізм “Бальзаківський вік” часто вживається і майже всі знають його значення.

    “Бальзаківський вік” значення

    Бальзаківський вік – жартівлива характеристика жінок віком 30-40 років.

    Вислів виник після виходу в світ роману О. Бальзака “Тридцятилітня жінка” (1831).

    Героїня цього роману віконтеса д’Еглемон відрізнялася незалежністю, самостійністю суджень і свободою в прояві своїх почуттів. У перші роки після виходу роману в світ цей вираз вживалося іронічно по відношенню до жінок, які були схожі або прагнули бути схожим на героїню бальзаківського роману. Пізніше це значення терміну забулося.

    “Бальзаківський вік” приклади

    – Вам доводилося чути розмову двох дам бальзаківського віку? (І. Кулик, Записки консула)

    Не цілування по темних скверах,
    Не з мокрих прилавків березовий сік –
    Я ж тепер вся в фешенебельній скверні,
    Котрій наймення – “бальзаківський вік”.
    Хоч ти очима всю мене вимуч –
    Хлопчику, хлопчику, це вже не те…
    (О. Забужко, Хлопчику, хлопчику, знято з підрамника…)

  • “Десять негритят” скорочено

    “Десять негритят” скорчено читати

    “Десять негренят” короткий зміст Ви можете загадки за 10 хвилин.

    “Десять негренят” – детективний роман англійської письменниці Агати Крісті

    Десять абсолютно незнайомих (крім однієї подружньої пари) людей приїжджають на Негритянський острів на запрошення містера і місіс А. Н. Онім (Алек Норман Онім і Анна Ненсі Онім). Онімів на острові немає. У вітальні стоїть таця з десятьма порцеляновими негренятами, а в кімнаті у кожного з гостей висить дитяча лічилка, що нагадує “Десять зелених пляшок”:

    “Десять негренят”

    (Класичний переклад Беспалової Л. Г.)

    Десять негритят отправились обедать,
    Один поперхнулся, их осталось девять.

    Девять негритят, поев, клевали носом,
    Один не смог проснуться, их осталось восемь.

    Восемь негритят в Девон ушли потом,
    Один не возвратился, остались всемером.

    Семь негритят дрова рубили вместе,
    Зарубил один себя – и осталось шесть их.

    Шесть негритят пошли на пасеку гулять,
    Одного ужалил шмель, их осталось пять.

    Пять негритят судейство учинили,
    Засудили одного, осталось их четыре.

    Четыре негритёнка пошли купаться в море,
    Один попался на приманку, их осталось трое.

    Трое негритят в зверинце оказались,
    Одного схватил медведь, и вдвоём остались.

    Двое негритят легли на солнцепёке,
    Один сгорел – и вот один, несчастный, одинокий.

    Последний негритёнок поглядел устало,
    Он пошёл повесился, и никого не стало.

    Коли гості збираються у вітальні, дворецький Роджерс, по залишеному йому письмовому наказу Онімів, вмикає грамофон. Гості чують голос, який пред’являє їм звинувачення в скоєних вбивствах.

    – Едуард Армстронг – доктор з Харлі-стріт, оперував жінку похилого віку, Мері Елізабет Клііс, будучи п’яним, в результаті чого вона померла. Був запрошений на роботу в якості лікаря за солідний гонорар.
    – Емілі Брент – літня жінка, вигнала з дому молоду служницю, Беатрису Тейлор, дізнавшись, що та завагітніла поза шлюбом; дівчина втопилася. Отримала запрошення написане нерозбірливим почерком, припустила що від старої знайомої.
    – Віра Клейторн була нянею Сирила Хемілтона, який стояв на шляху її коханця Хьюго до спадщини. Під час купання Віра дозволила хлопчикові заплисти за скелю – в результаті той потрапив в течію і потонув. Приїхала на острів за пропозицією місіс Онім, щоб стати її секретаркою.
    – Поліцейський Вільям Генрі Блор дав неправдиві свідчення в суді, що призвели до обвинувачення невинного Ландора на каторзі, де той через рік помер. Був пройдисвітом і завжди впевненим у своїх силах.
    – Джон Гордон Макартура – старий генерал, під час війни відправив на вірну смерть підлеглого, коханця своєї дружини Артура Річмонда. Отримав запрошення на острів від старих армійських товаришів.
    – Філіп Ломбард кинув 20 осіб, тубільців східно-африканського племені в Велді, вкравши всю провізію, залишив їх на вірну смерть. На острів приїхав за пропозицією Айзека Морріса
    – Томас і Етель Роджерс, служачи у міс Брейді, літньої хворої жінки, не дали їй вчасно ліки; вона померла, залишивши Роджерсам невелику спадщину. Разом зі своєю дружиною був найнятий містером Онімом.
    – Ентоні Марстона – молодий хлопець, задавив на машині двох дітей, Джона і Люсі Комбс. Був запрошений своїм другом.
    – Лоуренс Джон Уоргрейв – суддя, засудив до смерті Едварда Симона.

    Суддя Уоргрейв зауважує, що, якщо прочитати ім’я А. Н. Онім разом, вийде АНОНІМ. Гості починають підозрювати поганий жарт.

    Човен, який привіз гостей, не повертається, починається буря і гості застряють на острові. Вони починають вмирати один за іншим відповідно до дитячої лічилки про негренят, статуетки яких зникають з кожною смертю.

    Першим вмирає Марстон – в келиху віскі виявився ціаністий калій. Роджерс зауважує, що один з порцелянових негренят зник.

    На ранок вмирає місіс Роджерс, в її келих підмішали смертельну дозу снодійного. Суддя заявляє, що Онім швидше за все небезпечний маніяк і вбивця. Чоловіки обшукують острів і будинок, але нікого не виявляють. Макартура знаходять убитим. Уоргрейв заявляє, що вбивця серед гостей, оскільки більше нікого на острові немає. На період смерті генерала ні у кого не було алібі.

    Вранці дворецького Роджерса знаходять зарубаним. Того ж ранку вмирає Емілі Брент від уколу ціаністого калію. Міс Брент вкололи шприцом доктора Армстронга. Одночасно зникає револьвер Ломбард, який той привіз з собою.

    Віра піднімається до себе в кімнату, через хвилину інші чують її крики. Чоловіки кидаються в кімнату Віри і виявляють, що вона втратила свідомість, тому що в темряві торкнулася підвішених до стелі водоростей. Повернувшись до зали, вони знаходять суддю застреленим, одягненим в червону мантію і перуку. Ломбард знаходить револьвер в своєму ящику.

    Цієї ж ночі зникає доктор Армстронг. Тепер залишилися впевнені, що доктор і є вбивця. Вранці вони виходять з дому і залишаються на скелі. Блор повертається в будинок за їжею, Віра і Ломбард чують дивний гуркіт. Вони знаходять Блора убитим – на його голову скинули мармуровий годинник у формі ведмедя. Потім вони знаходять тіло Армстронга, викинуте на берег припливом.

    Залишаються тільки Віра і Ломбард. Віра вирішує, що Ломбард – вбивця. Вона дістає його револьвер і вбиває Філіпа. Віра повертається в будинок, впевнена, що вона в безпеці, заходить в свою кімнату і бачить петлю і стілець. У глибокому шоці від пережитого і побаченого, вона піднімається на стілець і вішається.

    Епілог

    Прибувши на острів поліція знаходить 10 трупів. Інспектор Мейн і сер Томас Легг з Скотленд-Ярду намагаються відновити хронологію подій і розгадати таємницю вбивств на негритянському острові, в кінці кінців вони приходять в глухий кут. Вони вибудовують версії щодо останніх убитих:

      Армстронг вбив всіх, після чого кинувся в море, його тіло було прибито до берега припливом. Однак наступні припливи були нижче і було точно встановлено що тіло знаходилося у воді 12 годин. Філіп Ломбард кинув годинник на голову Блора, змусив Віру повіситися, повернувся на пляж (там було знайдено його тіло) і застрелився. Однак револьвер лежав перед кімнатою судді. Вільям Блор застрелив Ломбарда і змусив Віру повіситися, після чого обрушив собі на голову годинник. Але ніхто не вибирав такий спосіб самогубства і поліцейським відомо, що Блор був пройдисвітом, прагнення до справедливості у нього не було. Віра Клейторн застрелила Ломбарда, скинула на голову Блора мармуровий годинник, а потім повісилася. Але хтось підібрав перекинутий нею стілець і поставив його біля стіни.

    Зізнання вбивці

    Рибалки знаходять пляшку з листом і передають його в Скотленд-ярд. Автор листа – суддя Уоргрейв. Ще в юності він мріяв про вбивства, але йому заважало прагнення до справедливості, через що він і став юристом. Будучи невиліковно хворим, він вирішив задовольнити свою пристрасть і відібрав десять чоловік, які вчинили вбивства, але з якихось причин уникли покарання. Десятим став злочинець Айзек Морріс, через якого Уоргрейв придбав острів. Перед поїздкою на острів суддя отруїв Морріса. Перебуваючи на острові, він винищив інших. Убивши міс Брент, він вступив в змову з Армстронгом, заявивши, що підозрює Ломбард. Армстронг допоміг судді інсценувати смерть, після чого вбивця вночі виманив його на скелю і скинув в море. Переконавшись, що Віра повісилася, Уоргрейв піднявся до себе і застрелився, прив’язавши револьвер гумкою до дверей і до окулярів, які підклав під себе. Після пострілу гумка відчепилися від дверей і повисла на дужках окулярів, револьвер впав у порога.

  • “Майстер і Маргарита” історія написання

    Історія написання роману “Майстер і Маргарита” доволі цікава, оскільки автор працював над нею більше 10 років. Перший варіант роману письменник спалив (усього було шість варіантів), що свідчить про прагнення автора до досконалості.

    “Майстер і Маргарита” історія написання

    Задум “Майстра і Маргарити” і початок роботи над романом сам Булгаков відносив до 1928 року. До кінця 30-х років було завершено 15 глав роману (160 сторінок рукописного тексту).
    Олена Сергіївна, дружина письменника, віднесла одну главу в газету та її надрукували. Послідувавша критика ясно дала зрозуміти, що про публікацію усього роману не може бути й мови. Булгаков намагався спалити рукопис роману. Однак йому не стало легше. Роман продовжував жити в думках письменника. Пророчими виявилися слова Воланда: “Рукописи не горять”. Незабаром письменник відновив рукопис.

    Автор перебрав кілька назв для свого твору: “Гастроль Воланда”, “Чорний маг”, “Копито інженера”, але ні на одному не зупинився.

    Перша повна редакція роману була розпочата восени 1932 року; до листопада 1933 року було написано 506 сторінок рукописного тексту, розбитого на 37 глав. До Наприкінці 1934 роки це редакція була начорно закінчена.

    У наступні два роки Булгаков вносить в рукопис численні доповнення та композиційні зміни. Назва була “Князь темряви”

    Роман був закінчений 22-23 травня 1938 року. Ця редакція займає шість товстих зошитів; текст разбитий на 30 глав.

    14 травня 1939 були внесені важливі зміни в кінець роману і його епілог. Дізнавшись про смертельну хворобу, Булгаков почав диктувати дружині поправки до роману і продовжував працювати над ним до останніх днів свого життя.

    Лише через 30 років, завдяки зусиллям тієї ж Олени Сергіївни, він був надрукований в скороченні в журналі “Москва” (1966-1967 гг.).

    Цікаво, що сам Булгаков був упевнений, що роман “Майстер і Маргарита” ніколи не буде опублікований за радянської влади, диктування романа дружині було чимось на зразок спроби зв’язатися з далекими нащадками. Але письменник помилявся – хоч і з тридцятирічною затримкою, роман був опублікований, що викликало ефект бомби, яка вибухнула серед радянської інтелігенції.

    Основні джерела роману Булгакова “Майстер і Маргарита”

    – реальні факти життя письменника та історії СРСР 1920-1930-х рр.;

    – творчість письменників М. Гоголя, Ф. Достоєвського, філософа В. Соловйова, Г. Сенкевича (“Камо грядеши” (“Куди йдемо”)), Й. Гете (“Фауст”), Данте Аліг’єрі (“Божественна комедія”), Е. Т. А. Гофмана (“Малюк Цахес”);

    – міфологічні твори (євангельські легенди про Ісуса Христа, Понтія Пилата, Іуду та ін., біблійні міфи про диявола, європейські, слов’янські міфи, апокрифи).

    В епоху культивації атеїзму й тотальної боротьби із церквою звернення Булгакова до біблійного сюжету було надзвичайно сміливим.

    Прийом, який використав письменник для створення враження, що перешкоди і в часі, і в просторі є відносними, називається “роман у романі” – роман Майстра про Єшуа. Звідси випливають і особливості твору, відповідно до яких “біблійні, єршалаїмські” розділи твору чергуються з “московськими” для того, аби в останній главі “зустрітися” і ніби злитися в місячну стежку, якою йтимуть Пилат і Єшуа Га-Ноцрі.

    У романі “Майстер і Маргарита” глави, присвячені Понтію Пилату та Єшуа, вирізняються не лише сюжетно, але й стилістично. Емоційний, гострий стиль перших глав роману несподівано змінює чітка, стримана, точна прозова мова.

  • Західноукраїнські землі (1921-1939)

    ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ (1921-1939 рр.)

    Міжнародні фактори, що спричинили розподіл українських земель між іншими державами на початку 20-х рр. та його наслідки для населення. У результаті подій 1914-1920 рр. західноукраїнські землі потрапили під владу іноземних держав: Західна Волинь, Галичина, Холмщина, Підляшшя – Польщі, Буковина, Північна і Південна Бессарабія Румунії, Закарпаття – Чехо-Словаччини. Про це було відзначено у різних міжнародних договорах (Сен-Жерменському, 1919 р., Тріанонському, 1920 р., Ризькому, 1921 р.). Найдовше був неясним статус Галичини, але в 1923 р. Рада послів великих держав визнала її частиною Польщі. Усі три країни проводили політику соціально-економічного та національного гноблення.

    Економіка українських земель:

      мала колоніальний характер, перевага аграрного сектору; екстенсивний характер сільського господарства, розвиток кооперативного руху; наслідком безземелля, малоземелля і безробіття є міграція й еміграція українського населення за океан.

    Стан життя населення, освіти та культури:

      – існування мовних обмежень в освіті та культурі, закриття українських шкіл (закриті всі на Буковині, багато на Волині, у Галичині чимало перетворені на утраквістичні, на Закарпатті відкриті нові, але згодом обмеження); – національне гноблення українців (найменше – у Чехо-Словаччині, найбільше – в Румунії); – заборона українцям обіймати адміністративні посади в державних установах, офіцерські пости у війську; – злиденне існування значної частини західноукраїнського населення; – обмеження політичних прав українців, особливо на землях у складі Румунії; – спрямованість політики держав на асиміляцію (денаціоналізацію) українського населення.

    Вплив міжнародної ситуації 1920-1930-х рр. на становище західноукраїнських земель:

      до рішення ради послів Антанти 1923 р. – прагнення Польщі здобути юридичні права на Галичину; після легітимїзації прав 1923 р. – явне бажання якнайшвидше асимілювати українців Волині й Галичини; після перевороту Ю. Пілсудського 1926 р. – прагнення стабілізувати становище, політика федералізації; 1918-1928 рр. – утвердження румунської влади, заборона всього українського; 1928-1938 рр. – пом’якшення румунського режиму, деякі поступки українцям; 1938-1940 рр. – встановлення диктатури короля Кароля II, заборона всіх політичних партій; до 1938 р. – відсутність обіцяної автономії Закарпаття, дозвіл українцям займати державні посади; надання Закарпаттю автономії у зв’язку з Мюнхенською угодою 1938 р.; проголошення незалежності Карпатської України 1939 р. через розвал Чехо-Словаччини, окупацію Чехії.

    Політика уряду Польщі в українських землях.

    Польський уряд поділив територію країни на дві категорії – Польщу “А” (корінні землі) і Польщу “Б” (східні землі – Західна Україна та Західна Білорусь). У першій були зосереджені основні галузі промисловості, друга була сировинним додатком і ринком збуту. Економічним підгрунтям розвитку сільського господарства була велика приватна земельна власність, що гальмувало його розвиток. Влада провела земельну реформу, але це не внесло корінних змін. Більшість земель у Галичині й на Волині роздавалися не українським селянам, а по-лякам-осадникам, які мали стати опорою влади в краї. Українці створили розгалужену мережу кооперативів, що було виходом для певної частини людей. Осадництво поглиблювало злиденність життя українців, внаслідок чого близько 250 тис. українців емігрувало за океан.

    Опір селянства викликав у 1930 р. пацифікацію (умиротворення) – побиття, арешти, переслідування активістів українського руху, закриття українських організацій, що викликало навіть міжнародний скандал. Польський уряд гальмував розвиток народної освіти, закривав українські школи. У 1924 р. був ухвалений закон, за яким основним типом школи стала так звана утраквістична, тобто двомовна, але вона була по суті польською. У Галичині було лише 5 державних українських середніх шкіл і 18 приватних. Вищої школи українською мовою, звичайно, не було. У Львівський університет допускали не більше 5 % українців. Протягом 1921-1925 рр. діяв Таємний український університет у Львові, в якому викладали найкращі спеціалісти Західної України. Існували також “Просвіти”, НТШ, які чимало зробили для збереження та розвитку української освіти та культури.

    Різні течії в суспільно-політичному русі. Діяльність політичних партій західноукраїнських земель у 1930-х роках.

    Міжвоєнний період у Західній Україні позначився напруженою політичною боротьбою. У Галичині існувало 12 українських політичних партій:

    – найчисельнішим і найвпливовішим було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Його очолював Дмитро Левицький, згодом – Василь Мудрий. Це була організація ліберального напряму, що виступала за конституційну демократію та незалежність України;

    – головним виразником соціалістичних тенденцій краю була найдавніша – Радикальна партія, яка пізніше отримала назву Українська соціалістична радикальна партія;

    – у 20-х рр. поширювалися і прокомуністичні погляди у зв’язку з непом і українізацією в УСРР. З 1923 р. існувала підпільна Комуністична партія Західної України (КПЗУ). У 30-х рр. її й так незначний пилив зменшився, оскільки народ мав певну інформацію про Голодомор і масові репресії в СРСР. У 1938 р. КПЗУ взагалі перестала існувати.

    Радикалізація політичного жнття в 1930-х роках

    Причини:

      – антиукраїнська асиміляційна політика Польщі; – неможливість легальної боротьби за підновлення самостійної соборної України; – перебування у підпіллі змушувало до жорсткої дисципліни і чіткого виконання наказів зверхників; – розчарування в демократичних ідеалах, Антанта (демократичні країни) підтримувала Польщу.

    Ідеологією революційного руху в цей час був український інтегральний націоналізм, головні засади якого розробив Д. Донцов. Він стверджував, що нація – це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежної держави, яку має очолити вождь з необмеженою владою (вплив успіхів тоталітарних режимів).

    Ще в 1920 р. була створена Українська військова організація (УВО), якою керував Є. Коновалець. У 1929 р. члени УВО об’єдналися з іншими патріотичними організаціями й створили Організацію українських націоналістів (ОУН) , яка ставила за мету добитися Української самостійної соборної держави. ОУН використовувала різноманітні методи боротьби: демонстрації, студентські страйки, бойкоти, саботаж, а також терористичні акти. ОУН користувалася значною популярністю серед українців краю, особливо серед молоді.

    ОУН – чинник, який дестабілізував внутрішню ситуацію в Польщі й підтримував у народі революційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність. Найвідомішу акцію організація здійснила в 1934 р. – було вбито польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького, який був відповідальним за проведення жорстокої пацифікації. Цей акт організував один з керівників ОУН Степан Бандера, за що був засуджений до довічного ув’язнення. Багато членів організації перебували у єдиному польському концтаборі Береза Картузька.

    Після вбивства в 1938 р. радянським агентом керівника ОУН Є. Коновальця організацію очолив Андрій Мельник, а в 1940 р. вона розкололася, революційну її частину очолив С. Бандера, що звільнився з ув’язнення.

    Особливе місце серед українських партій посідав Український союз хліборобів-державників, яким керував В’ячеслав Липинський. Він став ідеологом українського монархізму. Політичним ідеалом В. Липинського була конституційна монархія. Отже, незважаючи на істотні відмінності в програмах різних політичних партій, їх об’єднувало щире прагнення до національного відродження України, побудови незалежної держави.

    Великий вплив на суспільно-політичне життя мала церква, особливо УГКЦ на чолі з митрополитом А. Шептицьким. Українська православна церква на Волині також намагалася захищати права українців, але вона була значно менш захищена, ніж УГКЦ, і не мала такого авторитетного лідера, як А. Шептицький.

    Політика уряду Румунії в українських землях

    Ще гіршим було економічне становище українських земель Румунії. Про це свідчать зокрема Хотинське повстання 1919 р., Татарбунарське повстання 1924 р. Становище українського населейня завжди було нелегким, але особливо воно погіршилося в період світової економічної кризи 1929-1933 рр. Закон про восьмигодинний робочий день на практиці не виконували, надзвичайно важкими були умови праці. Ще гіршим було становище сільськогосподарських робітників.

    Румунія оголосила, що на Буковині живуть румуни, які забули рідну мову, а тому тут закрили всі українські школи. На Буковині існувала лише одна легальна українська партія. Дозволили її тільки в 1927 р., а в 1938 р. до влади прийшли військові й діяльність політичних партій була заборонена. Українською національною партією (УНП) керував В. Залозецький, вона перебувала на ліберальних позиціях. Формувалася на Буковині націоналістична організація на засадах ОУН. Вона діяла підпільно. Отже, характерними рисами політики Румунії в українському питанні була форсована асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного розвитку, блокування політичної активності українського населення.

    Політика уряду Чехо-Словаччинй в українських землях

    Чехо-Словаччина вела політику, яка поєднувала елементи колоніалізму з економічною підтримкою Закарпаття. У розвиток краю вкладалося більше коштів, ніж вилучалося з нього. На Закарпатті мережа українських шкіл спочатку навіть розширилася, але в 1925 р. українська мова була визнана “чужою” для населення краю.

    На Закарпатті політичне життя було особливо складне. Тут існувало три політичних течії:

      – москвофільство або Русофільство, апологети якого вважали місцевий люд частиною російського народу; – Русинство, прихильники якого стверджували, що на Закарпатті сформувався окремий народ – русини; – українофільство – єдність з українським народом. Найпослідовніше українську позицію відстоювала Християнсько-народна партія під керівництвом А. Волошина. Він і його соратники багато років працювали над формуванням української свідомості закарпатців, спрямовували зусилля на нейтралізацію впливу москвофілів.

    У 1938 р. становище на Закарпатті внаслідок Мюнхенської угоди Франції та Великої Британії з Німеччиною суттєво змінилося. 11 жовтня край отримав автономію. Уряд спочатку очолили москвофіли, але дуже швидко змушені були передати владу українофілам на чолі з А. Волошиним. Так званий Віденський арбітраж віддав Південне Закарпаття Угорщині. Тому столиця Карпатської України розмістилася в Хусті. В січні 1939 р. було засноване Українське національне об’єднаним, яке перемогло на лютневих виборах до Сойму (парламенту автономії). 15 березня 1939 р. на засіданні Сойму було Проголошено незалежність Карпатської України, а її Президентом став А. Волошин. Та ще за день до цього угорські війська почали наступ на Закарпаття. Воєнізована організація Карпатська Січ чинила героїчний опір, але не змогла підвернути вторгнення значно сильніших ворожих сил.

    Український народ не міг самостійно вирішити свої проблеми. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистили. Проголошення незалежної держави мало велике історичне значення. Воно продемонструвало непереборне прагнення українського народу до створення власної держави, його готовність жертв заради досягнення цієї світлої мети.

    Хронологічна таблиця: Західноукраїнські землі (1921-1939)

    Персоналії: Західноукраїнські землі (1921-1939)

    Терміни: Західноукраїнські землі (1921-1939)

  • “Лісова сторожка” план

    “Лісова сторожка” план до оповідання Тютюнника Ви можете скласти прочитавши Скорочено “Лісова сторожка”

    “Лісова сторожка” план

    Данило збирається до своєї сторожки; Данило вирушає в дорогу; сторожка; у сторожці; початок нового життя.

    “Лісова сторожка” Григір Тютюнник план

    Данило збирається до своєї сторожки; Данило вирушає в дорогу; Постаріла хата під соломою;г Данило відмикає двері У сторожці; Початок лісового життя Данила та Кузьки.

    “Лісова сторожка” переказ

    Як одспіває хурделицями зима, і сонечко вгріє землю та води, збирається Данило Коряк до лісу, до своєї сторожки.

    Збирається Данило довго, бо треба йому взяти з собою чимало всякого начиння. А зібравшись, вирушає в дорогу, кликнувши за собою малого, проте бідового песика Кузьку.

    За зиму сторожка – хатка об об однім віконці й під соломою – постаріла, дужче вгрузла в землю, стоїть під самісінькою горою серед грушевого та черемхового цвіту, як вулик. Кузька оббігає її кругом, шкребеться лапами в низьке віконце, що немовби вицвіло за зиму, тоді кидається під поріжок до свого кубла. Але там вогко, сіно пахне цвіллю, дощки – грибком і трухлявиною. Незатишно.

    Тим часом підходить Данило, скидає з плечей лантух на лямках з мотузка, знімає і ставить під стіну сторожки рушницю, одмикає двері…

    У сторожці сутінь та вистояний за зиму холод, що причаївся тут ще з осені. Кузька хутко обнишпорює темні покутки й натрапляє на своїх давніх знайомих: залізні граблі, лопату, сапу, ящичок з цвяхами, що пахнуть іржею, старий розплесканий молоток та коритчатка з насінням, від яких сходить дух берези, дубка й сосни.

    Данило виносить на сонце стару ковдру, щоб теплий вітерець вивіяв з неї холод.

    Так починається лісове життя Данила та Кузьки…

  • Гуморески про дружбу

    Потрібно з обачністю ставитися до оточуючих, але, знайшовши близьку людину – друга, варто докласти зусиль для того, щоб не втратити її. І для цього існує тільки один шлях: щоб мати вірного друга, треба самому бути вірним другом. Гуморески про дружбу наголошують на важливості друзів у житті кожної людини.

    Гуморески про дружбу

    Жартівник

    В нас жартун у класі є,
    Всім він прізвиська дає.
    Каже: – Я мастак до жартів! –
    Та чого ті жарти варті?
    Зве він “Савою” – Савенка,
    “Головою” – Головенка,
    А Саченкову – “Сачок”,
    Маслаченка “Маслачок”
    Зве Зарудного – “Заруда”…
    А його всі звуть – “Зануда”.
    (Грицько Бойко)

    Взяв приклад

    – Приклад списував у кого? –
    Запитав учитель строго.
    – Та казали ж ви у класі,
    І казав мій тато,
    Що з відмінника Івася треба приклад брати…
    Не роззява ж я з роззяв, –
    Я у нього приклад й взяв.
    (Грицько Бойко)

    Товариська допомога

    В Данька до математики незаперечний хист.
    Данько моргає: “Братики, та я ж не егоїст: ?
    Кому скатати – прошу! Ось мій домашній зошит!”
    Приємна в хлопця риса є: одверта він душа.
    Три парти в нього списує, і кожен поспіша.
    Списали й кажуть: “Класно! Данько одвів біду!”
    І радий той: “Ну, ясно! Хіба я підведу?”
    А друзі необізнані з рівняннями й кутами…
    А друзі прямо визнані незнайки і нетями!
    Це так Данько їм скільки міг “по-товариськи” допоміг!
    (Інна Кульська)

    Вчотирьох від одного

    – Чого тікаєте в розгін?
    Ви ж вчотирьох, а він – один!
    – А ми не знаєм, – каже Влас, –
    За ким він гониться із нас!
    (Грицько Бойко)

    Секрет по секрету

    Я вмію держать
    За зубами язик.
    А от мій товариш до цього не звик.
    Секрет він почує від мене –
    І зразу ж секрет у Семена.
    Семен по секрету розкаже рідні,
    І мій же секрет
    По секрету – мені!
    (Грицько Бойко)

    Настирливий

    – Ти спиш, Семене, при вікні?
    – Ні
    – То, може, плачеш в тишині?
    – Ні
    – Одержав вісті ти сумні?
    – Ні.
    – То просто думаєш, дивак?
    – Так.
    – Про що ж ти думаєш, Семене?
    – Щоб відчепився ти від мене!
    (Грицько Бойко)

    Подвиг Івася

    У автобус на зупинці увійшла бабуся.
    Хлопчик швидко підхопився, весело всміхнувся.
    – Я постою, не біда… Сядьте, – мовив басом.
    Сам навколо погляда, чи не скажуть часом:
    “Молодчина наш Івась, він культурний, чемний…
    Наш Івась в четвертий клас ходить недаремно!”
    … Та ніхто його чомусь похвалить не хоче.
    І тоді він до бабусі нахиливсь й шепоче:
    “Ну, здається, вже у вас відпочили ніжки.
    Може, сходити вам час? Я посиджу трішки…”
    (Михайло Білецький)

    Найсильніший

    Запитали раз у Васі:
    – Найсильнішй хто у класі?
    – Певно, я, бо позавчора
    Говорили всі на зборах,
    Що вже третій рік підряд
    Сам тягну весь клас назад…
    (Михайло Хижко)