Category: Література

  • “Сто тисяч” герої

    Сто тисяч – трагікомедія на чотири дії Івана Карпенка-Карого, основною темою якої є сатира на людську жадобу. П’єса була написана у 1889 році. Її тематика знайшла продовження в іншій комедії Карпенка-Карого “Хазяїн”.

    “Сто тисяч” герої

    Головні герої “Сто тисяч”

    Герасим Никодимович Калитка – багатий селянин,
    Параска – жінка його.
    Роман – син їх.
    Савка – кум Герасима, селянин.
    Бонавентура – копач.
    Невідомий – єврей.
    Гершко – фактор.
    Мотря – наймичка.
    Клим – робітник.

    Герасим Калитка “Сто тисяч”

    Головний герой “Сто тисяч” – Герасим Калитка. Він зображується тут скупою, егоїстичною та жадібною людиною. Всі його помисли, кожен крок, кожна думка, так чи інакше, спрямовані на придбання землі. А для цього потрібні гроші, і Калитка їх добував грубим та жорстоким визискуванням наймитів. Будучи такою людиною, Калитка, звичайно, і не проти того, щоб розжитися якось шахрайською махінацією. Заради придбання землі він іде на неї і стає жертвою шахрая, ще хитрішого за себе.

    Але, водночас, він є і працьовитою людиною: встає дуже рано, працює зранку до вечора, їсть так само, як і наймити, хоча й належить не до бідних людей. Це підтверджує його скупість. Свою сім’ю Калитка не любить: жінка “з діжі не вилазить”, а наймити в роботі не розгинаються. Навіть коней він любить більше за жінку. Коли Герасим дізнався, що його обдурили, для нього це був крах, життя для нього не мало ніякого значення.

    Савка “Сто тисяч”

    В п’єсі зображується ще один персонаж Савка. Разом зі своєю сім’эю жив бідно, тому заліз в борги та пішов на махінацію. Він ладен запродати душу дияволові, тільки б розжитися грошима: “лиш би гроші дав…”. Савка переступає закон (участь у шахрайстві), замахується на життя Калитки.

    Савка, в порівнянні з Герасимом, був більш доброю, порядною та совісною людиною. Свою жінку, хоч вони й часто сваряться, він любить, в церкву возить на конях, не примушує йти пішки. Коли він дізнався, що разом з Герасимом став жертвою обману, то веде себе досить спокійно. Савка зрозумів, що шахрайством нічого не заробиш, а навпаки, можеш багато чого програти.

    Копач-Бонавентура “Сто тисяч”

    Копач-Бонавентура зображений в п’єсі привітною та доброю людиною, яка любить людей та не бажає нікому зла. Але він бідний, в нього нічого немає, так і живе, перебиваючись, ходячи з хати в хату, поки не виженуть хазяї. В Бонавентури є завітна мрія – знайти якийсь скарб і зажити добре. Про це він постійно думає й говорить, але люди йому вже не вірять. В п’єсі Копача зображено позитивним персонажем.

    Роман “Сто тисяч”

    Роман – молодий та вродливий парубок, який не пішов в батька. Він добрий, привітний, але діяльність батька дала про себе знати. Роман навіть згоджується шукати скарб з Бонавентурою.

    На відміну від батька не любить брехати та шукати “халяву”.

    Роман Син, який поважає своїх батьків, але, маючи свої думки та почуття відстоює їх. Кохає наймичку Мотрю простим, щирим коханням, яке не хоче міняти на грощі Пузирівни.

    Інші герої – Невідомий, Роман, Гершко, та Параска також не байдужі до грошей.

    Невідомий – це шахрай, який заробляє собі гроші махінаціями. Він же і обдурив Калитку.

    Гершко прагне даром заробляти гроші. Він радить Калитці, як заволодіти землею Смоквинова. За свій “труд” Гершко править сто карбованців.

    Параска – трохи скупувата жінка, теж не байдужа до грошей. Коли була молодою – була гарною та вродливою, але важка праця зробила своє діло.

  • Аналіз вірша “Арфами, арфами”

    Вірш “Арфами, арфами” Павла Тичини – гімн весні, молодості, вірі в щастя.

    1. Тема вірша “Арфами, арфами” – зображення краси природи, прихід весни.

    2. Головна думка вірша “Арфами, арфами” – автор передае у творі красу природи.

    3. Художні засоби “Арфами, арфами” : Епітети(плач перламутровий, золоті арфи), метафори(йде весна) повтори, пестліви слова, неологізми(ніжнотонні, самодзвонними)

    4. Ліричний герой мрійливий і обдарований.

    5. Жанр вірша “Арфами, арфами” – Пейзажна лірика

    6. Римування перехресне.

    7. Віршований розмір “Арфами, арфами” – Дактиль з хореем.

    Арфами, арфами…

    Арфами, арфами –
    золотими, голосними обізвалися гаї
    Самодзвонними:

    Йде весна
    Запашна,
    Квітами-перлами
    Закосичена.

    Думами, думами –
    наче море кораблями, переповнилась блакить
    Ніжнотонними:
    Буде бій
    Вогневий!
    Сміх буде, плач буде
    Перламутровий…

    Стану я, гляну я –
    скрізь поточки як дзвіночки, жайворон як золотий
    З переливами:
    Йде весна
    Запашна,
    Квітами-перлами
    Закосичена.

    Любая, милая –
    чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай
    Там за нивами:
    Ой одкрий
    Колос вій!
    Сміх буде, плач буде
    Перламутровий…

    Аналіз вірша “Арфами, арфами”

    У цій поезії передано відчуття наближення весни. Текст можна прочитати на трьох рівнях: ідеться про пору року в природі, про прихід життєрадісної юності ліричного героя і про весну воскресіння, відродження рідної землі.

    Мотив вірша “Арфами, арфами”: гімн весні, молодості, вірі в щастя.

    У вірші постає прекрасний персоніфікований образ дівчини-весни, до ніг якої схиляються й квіти, і живодайні дощі, і громи, і веселки. Цей образ творять вишукані неологізми (самодзвонними, ніжнотонними), епітети (золоті, голосні арфи, перламутровий плач), порівняння (поточки, як дзвіночки) та ін. Невичерпну музичну енергійність приходу весни передають постійні повтори, алітерації, асонанси, чергування довгих і коротких рядків:

    Арфами, арфами –
    золотими, голосними обізвалися гаї
    Самодзвонними:
    Йде весна
    Запашна,
    Квітами-перлами
    Закосичена.

    Поезію написано під впливом вірша М. Вороного “Блакитна панна”. Павло Тичина по-своєму талановито розвинув і поглибив звуко-зорові експерименти свого вчителя.

    Уражає асоціативне багатство твору: шум гаїв нагадує ліричному героєві мелодію арф; він просить чи то весну, чи кохану, чи Україну: “Ой одкрий // колос вій!” Ця красива метафора – заклик до мо­лодої людини, молодої нації пильно, удумливо й сміливо подивитися в майбутнє і бути готовими не тільки до злетів, а й випробувань: “Сміх буде, плач буде //Перламутровий”.

    Зверніть увагу на дату написання вірша: улітку 1914 р. розпочнеться Перша світова війна, яка стане початком бурхливих змін у світі, відкриє шлях надіям і розчаруванням, тріумфам і трагедіям XX ст. Поет пророче відчув наближення цієї нової епохи та и суперечливу суть.

    Сподіваємося вам допоможе аналіз вірша “Арфами, арфами”, з його допомогою в зрозумієте головну ідею, тему, мотив цього вірша.

  • “Мазепа” Байрон аналіз

    “Мазепа” Байрон аналіз

    Композиція. 20 невеликих розділів

    Історичні події, що зображені у творі. Розгром шведів російськими військами Петра I під Полтавою 1709 року та втеча Мазепи з Карлом XII до Туреччини

    Жанрові особливості. Поема Дж. Байрона – це ліро-епічна поема, монолог-сповідь Мазепи. Автора цікавить плин почуттів, рух думок героя, політ його уяви.

    Образ Мазепи у поемі Байрона

    Гетьман зображений на початку й наприкінці твору людиною похилого віку, йому 70 років. Сильний, сміливий, здатний зберегти самовладання у найскладнішій ситуації. Він не може змінити хід історії, але завжди береже свою честь і гідність, залишається людяним. Образ Мазепи досить багатогранний. У поемі він змінюється зовнішньо під вагою прожитих років, але зберігає головне: мужність, силу, тверезіть розуму, шляхетність.

    – Риси романтичного героя в образі Мазепи. Він похмурий, самотній, вірний високим ідеалам (кохання, дружби, свободи, вірності вітчизні), волелюбний, внутрішньо незалежний.

    – Риси “байронічного героя” у характері Мазепи. “Шляхетний злочинець”, самотній, нескорений, волелюбний, бунтар зі страдницькою душею, в якій відбиваються настрої “світової скорботи”; смілива вдача, могутня воля, титанічна постать

    Символічні образи “Мазепа” Байрон

    “Дика країна”, у якій “дикі степи”, “дикий праліс”, “дика площина” символічні образи, що створюють емоційний, романтичний образ України, що є вільною, але ще неосвоєнною землею.

    Образ долі, яка переслідує усіх героїв. Доля відвернулася від шведів під Полтавою, від короля Карла XII, прирікши його на втечу, доля звела Мазепу з Терезою, подарувавши йому таке сильне кохання, але й розлучила їх (адже Мазепа нічого не знає про подальшу долю своєї коханої), доля врятувала його, принісши в Україну, й зробила Мазепу гетьманом.

    Образ коня. У романтичній літературі кінь є символом вдачі, людської долі. Тому стає зрозумілим, чому Карл XII втрачає своїх коней (доля відвернулася від нього), а Мазепа зберіг свого коня (доля до нього прихильна).

    Образ “дикого коня”, що ніс Мазепу через ліси й степи з Польщі в Україну – символ нестримної пристрасті майбутнього гетьмана, і фатальної долі, і втілення смерті, що очікувала Мазепу, і кари небесної за його вчинок (порушення подружньої вірності), і символ несхитної волі, що є у Мазепи і яка й приводить його до гетьманства. Із цим образом нерозривно пов’язаний і образ України, яка постає вільною країною, що повинна рухатися у майбутнє.

    Бурхливі потоки, потужні хвилі, сильні вітри уособлюють пристрасті, що охопили героя.

    Вороння символізує смерть.

    Степ – вільнолюбивий дух Мазепи.

    Буйний чагарник, ліс – перепони, які траплялися на його життєвому шляху.

    Вечірній холод, туман, морок, тьма, ридання вітру, похмуре небо підсилюють страждання Мазепи. Ранок, біла мла, схід сонця є символом надії.

    Образ вершника Мазепи символ – неспокійної душі; – нескореної сили; постійної небезпеки; уособлення вільної людини; символ свободи, нації.

    Поема “Мазепа” – романтична поема

    1. „ Мазепа”- це ліро – епічна поема. Поява так званих мішаних жанрів була характерна для романтизму.

    2. Зацікавила поета сама легенда, що була таємничою, ефектною, небуденною.

    3. Романтиків завжди цікавили неординарні особистості, масштабні постаті. Мазепа – саме такий.

    4. Експресивні вираження переживань, чіткі логічні позиції, антитеза-(насильство – беззахисність, тиран-жертва, завойовник-завойований)- все це вказує на приналежність до романтизму.

    Сюжет “Мазепа”

    Поема побудована у формі розповіді-сповіді головного героя твору – старого гетьмана Мазепи про любовну пригоду, яка колись трапилася з ним. Поема складається з 20-ти невеличких розділів; час дії – важкі для Карла XII і Мазепи дні після поразки під Полтавою.

    Історія написання поеми “Мазепа”

    Поему “Мазепа” Байрон написав під час перебування в Італії (у Венеції та Равенні) в 1818 або 1819 році. На розповіді Мазепи про його закоханість у молоді роки в юну красуню Терезу, дружину старого багатого графа-воєводи, позначилися взаємовідносини самого Байрона з юною дружиною графа Гвічіоллі, яку також звали Терезою. На початку своєї поеми Байрон подав довідку, що в її основу був покладений один із епізодів з “Історії Карла XII” французького письменника Вольтера про те, як “шляхтич” Мазепа в юності за зв’язки з жінкою польського вельможі був покараний – прив’язаний до дикого коня, якого відпустили в степ. Тоді “Мазепа від страждань і з голоду трохи не вмер”. Ця подія й становить основний зміст поеми. Про неї розповідає Мазепа шведському королеві Карлу XII, коли після розгрому Петром І під Полтавою 1709 року вони втікали до Туреччини.

  • “Кайдашева сім’я” дуже скорочено

    “Кайдашева сім’я” дуже скорочено Варто читати, лише в тому випадку, коли не встигаєте прочитати повість повністю, адже це наздвичайно цікавий твір, за Головних героїв Можна і переживати і сміятися разом з ними. Якщо цей варіант не розкриє всіх подій, і вас є досить часу, ви можете прочитати детальний переказ “Кайдашева сім’я” по главам, який можна прочитати за 20-30 хвилин.

    “Кайдашева сім’я” дуже скорочено

    “Кайдашева сім’я” скорочено 1 розділ

    Недалеко вiд мiста Богуслава, бiля рiчки Росi, розкинулося село Семигори. Воно потонуло у вербах i садках. Пiд однiєю горою стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Одного лiтнього дня старий Кайдаш сидiв у повiтцi й майстрував. Його сини, Карпо i Лаврiн, готували тiк для нового врожаю i розмовляли про дiвчат. Лаврiн пропонував старшому брату сватати то одну, то iншу дiвчину, але тому всi не подобалися. Карпо хотiв робочу та проворну, та щоб була трохи куслива, як муха в Спасiвку. Тодi Лаврiн порадив йому взяти Мотрю Довбишiвну. Для себе ж вiн хотiв дружину тиху та лагiдну й гарну, як квiточка. Батько вискочив i нагримав на синiв, що вони не працюють, а лише язиками плетуть у святу п’ятницю. Надвечiр вийшла Маруся Кайдашиха, висока, рiвна, з сiрими очима, тонкими губами та блiдим лицем.

    Замолоду вона служила в панiв i набралася вiд них пихи та облесливостi. Омелько Кайдаш постився щоп’ятницi, щоб не втопитися. Почувши дзвiн, покинув роботу й пiшов до церкви. Потiм зайшов до пана отримати грошi за зробленi вози i збирався йти додому, але ноги самi понесли його до шинку. Там вiн i залишив половину своïх грошей. Розмовляючи з кумом, почав скаржитися, що йому доводиться щодня лагодити вози та осi, що ламалися, коли котилися з крутого пагорба бiля самого Кайдашевого двору. Кум порадив Омельковi сказати синам, щоб розкопали горб, бо у старого й так багато справ. Добряче пiдпитий Кайдаш ледве прилiз додому.

    “Кайдашева сім’я” скорочено 2 розділ

    Другого дня Кайдаш поïхав на ярмарок, а синам звелiв розкопати горб. Тi не захотiли, вiдказавши, чи ïм, мовляв, бiльше за всiх потрiбно. Хай хтось почне, тодi й вони щось там копирснуть. Увечерi Карпо пiшов до Мотрi Довбишiвни. Та пiдмазувала хату. Дiвчина посмiялась iз Карпового залицяння, i цим його ще бiльше розпалила. Через два тижнi парубок заслав старостiв до Мотрi, й старi пiшли на розглядини до Довбишiв.

    Мотринi батьки привiтно прийняли гостей, Кайдашиха солодко промовляла до кожноï чарки, хвалилася, якi в неï тихi та слухнянi сини, хоч Карпо зроду таким не був.

    “Кайдашева сім’я” скорочено 3 розділ

    Пiсля другоï Пречистоï Карпо повiнчався з Мотрею, весiлля гуляли чотири днi. Наступного дня свекруха розбудила невiстку раненько, стала повчати, як пiч топити, борщ варити, хоч Мотря давно вже це вмiла, а сама ж лежала, нiби нездужала. Кайдашиха дурила невiстку, радiючи, що знайшла добру робiтницю. Та ж спочатку терпiла, а потiм почала огризатися, бо була не з таких, щоб комусь покорятись. Мотря виконувала всю важку роботу по дому, а Кайдашиха навiть хату лiнувалася пiдмести.

    Це помiтили чоловiки, зчинилася сварка. Наступного дня Мотря почула, як свекруха розповiдає сусiдцi про неï, що вона нiбито лiнива та невмiла, прийшла до них iз порожньою скринею. Розсердившись, вирiшила теж вдати недужу й нiчого не робити. Жiнки знову посварилися, Кайдашиха поскаржилася старому, той хотiв провчити невiстку, але Карпо не дав. До Рiздва Мотря чекала, що свекруха подарує ïй щось з одежини, але та вiдрiзала ïй лише шматок грубого полотна, а тонке сховала в скриню, хоч пряли все разом.

    “Кайдашева сім’я” скорочено 4 розділ

    Настало лiто. Кайдашi вижали свiй хлiб i пiшли заробляти до пана. Молодi були проворнiшi й нажали бiльше, нiж батьки. Восени Мотря народила сина. Кайдашиха полюбила онука, няньчила його, й сварки трохи стихли. Карпо вiдчув себе хазяïном, рiвним батьковi. Коли стали шити сорочки, Маруся Кайдашиха покроïла всiм з товстого полотна, а собi – з тонкого, бо вона, мовляв, до панiв ходить, незручно буде. Мотря стала прясти собi окремо, а коли свекруха хотiла забрати зi злостi мотовило, то не вiддала. На крик прибiгли чоловiки.

    Кайдаш став кричати на невiстку, що через неï зчинилася така буча, хотiв навiть ударити, тодi втрутився Карпо й так вiдштовхнув батька, що той аж упав. Наступного дня Омелько зробив два мотовила. Свекруху брала злiсть, тим бiльше, що невiстка стала прати сорочки лише своï й Карповi. Якось Мотря спекла невдалий хлiб, i борщ недобрий ви йшов. Усi висловили своє невдоволення. Невiстка розсердилася й ста ла варити лише на свою сiм’ю. Кайдашиха зчинила крик – i з того часу сварки не втихали. Треба було вiддiлятися. Добудували части ну хати, й Карпова сiм’я перейшла туди жити. Батько змушений був вiддати синовi частину поля й худоби, щоб вiн став повноправним господарем.

    “Кайдашева сім’я” скорочено 5 розділ

    Перед Зеленими Святами (Трiйцею) Кайдаш послав сина до млина. Лаврiн ïхав i милувався природою. Раптом побачив дiвчину, схожу на велику червону квiтку. Його так вразила ïï врода, що хлопець пiшов за нею, дiзнався, хто вона й де живе. Це була Мелашка з Бiєв-цiв, з бiдноï сiм’ï Балашiв. Щовечора Лаврiн бiгав на побачення, й Кайдашi змушенi були погодитися на його одруження i ïхати на розглядини. Кайдашиха, одягнувши найкраще, ïхала на возi й пишалася та все чекала побачити багату хату майбутньоï невiстки. Але хата виявилася вбогою, а дверi низькими, тому Маруся вдарилася, розсердилася, i тiльки побачивши маленьких сестричок i братикiв Мелашки, пом’якшала, бо любила дiтей. Пригощали варениками iз суницями, тiсто було темне, тому Кайдашиха виïла тiльки ягоди. Глянула на маленьку проворну постать дiвчини й подумала, що невелика буде з неï помiч. Через тиждень Лаврiн повiнчався з Мелашкою i привiз ïï в батькову хату.

    “Кайдашева сім’я” скорочено 6 розділ

    Тиждень Мелашка жила, як у раю, не помiчаючи часто п’яного свекра й неласкавих поглядiв свекрухи, милуючись iз Лаврiном за пасiкою. Мелашка була молода й негожа до важкоï роботи, i свекруха почала ïï лаяти та глузувати з неï. Якось Кайдашиха звелiла невiстцi вимiсити тiсто в дiжi, а та не могла навiть дна дiстати. Увiйшов голодний Кайдаш, став гримати на жiнок. Маруся вказувала на незугарну невiстку. Старий послав Мелашку до Мотрi позичити хлiба, Кайдашиха заперечила, закричала, що в тiєï й снiгу торiшнього не випросиш.

    Мотря це почула й собi зарепетувала. Колотнеча розпочалася знову. Кайдашиха все частiше нападала на Мелашку, Мотря теж ïï недолюблювала, бо та жила разом зi свекрухою. Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, не пускала навiть провiдати родину. Коли, нарештi, Мелашка ступила на батькiвський порiг, то виплакала всi сльози, розповiдаючи про своє життя. Мати порадила дочцi не потурати свекрусi i, як Мотря, не мовчати. Коли прийшла зима, Мелашцi стало ще важче. Кайдашиха скинула на неï усю роботу, п’яний свекор зганяв на нiй усю злiсть, а через сiни шипiла Мотря. Навiть Лаврiн утомився за неï заступатися. Настав Страсний тиждень перед Великоднем.

    До Кайдашiв зайшла дуже богомольна баба Палажка Солов’ïха. Вона умовила вiдпустити Мелашку до Києва на прощу, адже тодi благословення впаде на всю сiм’ю. Мелашка почувала себе вiльною та щасливою, обiйшла з прочанами всi церкви й раптом вирiшила, що не повернеться в те пекло. Непомiтно вiдстала вiд гурту й найнялася до проскурницi на роботу. Коли прочани помiтили, що немає молодицi, почали ïï шукати, а не знайшовши, повернулися додому. Зчинився великий крик, Кайдашиха винуватила бабу Палажку, а та сказала, що через Кайдашиху Мелашка покинула дiм. Лаврiн чекав, що жiнка повернеться, але ïï все не було. Постановили йти до Києва шукати ïï.

    А Мелашка тим часом жила в доброï жiнки, як у Бога за пазухою: нiхто не лаяв, й шматок хлiба мала. Тiльки за Лаврiном сумувала. Лаврiн обходив усi церкви, розпитуючи людей. Дiйшов i до тiєï, бiля якоï служила Мелашка. Жiнка як побачила блiдого та смутного свого любого чоловiка, не витримала й кинулася зi слiзьми до нього. Свекруха пообiцяла, що не зачепить молодшу невiстку й словом, аби та повернулася. I дотрималася обiцянки. Незабаром Мелашка народила сина.

    “Кайдашева сім’я” скорочено 7 розділ

    Мiж жiнками в Кайдашевiй хатi настав лад. Але не порозумiлися батько iз сином. Лаврiновi самому хотiлося господарювати, вiн не хотiв слухати лайливого батька. Старий образився, вiдiйшов вiд господарства. Заробляв грошi майструванням i все пропивав у шинку, поки не стали ввижатися чорти. Через деякий час нечиста сила завела Старого Кайдаша на греблю, а вранцi його знайшли утопленим.

    “Кайдашева сім’я” скорочено 8 розділ

    Поховали Омелька Кайдаша з почестями. На четвертий день стали дiлити спадщину. Карпо сказав, що батько мало вiдрiзав йому городу, тож треба подiлити порiвну. Подiлили самi, але Мотрi здалося, що Лаврiнова частка бiльша. Кинулася перемiряти. Зчинилася сварка. Карпо хотiв ще половину пасiки й худоби, але мати нагадала, що i ïй належить частка, а також те, як Карпо бив батька кулаками. Пiшли у волость, а там присудили Лаврiновi все батькове добро, бо Карпо забрав свою частку вже давно.

    Мотря ледь не скрутилася вiд такоï звiстки. Вiдтодi не стало миру мiж Кайдашенками. Якось Мелашка пiдмела сiни й не встигла винести смiття. Прибiгла Мотря, розкидала його, лаючи та ображаючи Мелашку. Та не змовчала i почала й собi лаятися. Увечерi Кайдашиха почула, як на горищi кричать ïхнi кури. То Мотря шукала свою курку й позбирала яйця, якi та нiбито знесла у них. Лаврiн вiдставив драбину, Карпо кинувся рятувати жiнку. Брати дуже посварилися, а Мотря потовкла усi назбиранi в пазуху яйця. Вона заборонила своïм дiтям брати вiд баби-злодiйки гостинцi. Через розбитий дитиною кухоль жiнки перебили одна в одноï всi горщики. Чоловiки ледве розборонили ïх. Кайдашиха тицьнула Мотрi в лице дулю, але поцiлила в око. Мотря вхопила деркача й тикнула його свекрусi так, що виколола око. Зчинилася бiйка. Кайдашиха побiгла скаржитися у волость.

    Громада присудила Карповiодiрвати свою хату й поставити окремо на городi, Грунт роздiлити порiвну, а Мотрi – вiдсидiти два днi в холоднiй. Сiм’ï помалу помирилися. Брати стали для зручностi разом орати, сiяти, возити сiно й хлiб, найматися з возами й заробляти грошi. Громада обрала Карпа десяцьким. Перш за все той звелiв розкопати той проклятий горб бiля ïхнього двору. Громада хотiла поновити своï права пiсля скасування крiпацтва, але хитрий жид обдурив ïï, взявши пiдкупом в оренду громадський шинок.

    “Кайдашева сім’я” скорочено 9 розділ

    Цiлу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха сердилася на Мотрю, а невiстки були у згодi мiж собою. Лаврiн любив Мелашку, нiколи й пальцем ïï не зачепив, навiть не лаявся. Мотря часто гризла Карпа, але той вiдмовчувався. Якось Мотринi кури поклювали огiрки в Мелашки. Кайдашиха кинула палицю й перебила ногу пiвневi та вбила двох курчат. Коли Лаврiнiв кабанчик заскочив у Мотрин город, йому перебили спину. Кайдашиха впiймала Мотриного пiвня, зарiзала i вкинула в борщ. Мотря про це дiзналася й поскаржилася чоловiковi. Потiм закрила Лаврiнового кабана, котрий убрався у шкоду. Тi зачинили Карпового коня.

    Двi сiм’ï, як двi чорнi хмари, наближалися одна до другоï, сумно-й понуро. Почалася сварка, лайка. Карпо кинувся визволяти коня, йому на перешкодi стала мати, вiн ïï труснув так, що та ледве вирвалася. Син побiг за нею з дрючком. Кайдашиха побiгла скаржитися, i волость присудила Карповi або десять рiзок, або заплатити матерi п’ять карбованцiв, перепросити й помиритися. Карпо вибачився перед матiр’ю. На деякий час настало перемир’я. Лiто принесло нову незгоду через грушу. Коли громада дiлила двiр старого Кайдаша, то до Карповоï половини вiдiйшла Лаврiнова груша. Вона довго не давала плодiв, то й не було лиха.

    Цього лiта вродила дуже рясно, й Лаврiновi дiти, дiзнавшись вiд баби, що то груша ïхнього батька, стали лазити по смачнi плоди у Карпiв двiр, а Мотря ïх лаяла й лупцювала. Тепер почали лаятися й чоловiки. У волостi присудили дiлити урожай порiвну. Груша все розрозсталася, Мотря продовжувала ганяти дiтей Лаврiна. Лаврiн не погоджувався продавати грушу, а Карпо – землю з грушею. Та раптом груша всохла – i сiм’ï помирилися.

  • “Перехресні стежки” аналіз

    “Перехресні стежки” аналіз твору та характеристика героїв (образів) викладена в цій статті.

    “Перехресні стежки” аналіз

    Автор – Іван Франко

    Рік написання 1899–1900

    Жанр “Перехресні стежки” – соціально-психологічна повість (проблеми суспільного життя зображені через психологію, думки, вчинки, прагнення персонажів) .

    ІДЕЯ “Перехресні стежки”: Людина завжди має вибір – прийняти лицемірну мораль чи боротися з несправедливістю, вибрати тихе, спокійне життя з коханою жінкою чи допомагати безправному народові…

    Тема “Перехресні стежки”: Показ “вершини” громадського й політичного життя галицького селянства, досягнутої ним у боротьбі проти сваволі поміщиків, сільських і повітових чиновників, різних пройдисвітів і лихварів.

    Твір має Дві сюжетні лінії: Показ тяжкого життя зубожілого галицького селянства, залежного від міських і сільських можновладців, і зображення громадської діяльності головного героя адвоката Євгенія Рафаловича.

    Головні герої : Євгеній Рафалович, Регіна Твардовська (кохана Євгенія), Валеріан Стальський (колишній учитель Рафаловича, чоловік Регіни), єврей Вагман (лихвар), пан Байкальський (повітовий маршалок), пан Шнадельський (адвокат).

    Центральний конфлікт твору – Соціальний: між темним, затурканим селянством, яке не може себе захистити, і чиновниками та дідичами, які постійно ошукують простий люд. У творі є й інші конфлікти – побутові, психологічні.

    Чому Франко назвав свою повість „Перехресні стежки”? Назва твору символізує “перехрещені” життєві шляхи персонажів, серед них – представники різних статей, соціальних верств, професій, національностей.

    “Перехресні стежки” проблематика

      Безправність, темнота селянства. Недосконалість суду. Проблема обов’язку інтелігенції перед народом. Людина і суспільство. Проблема морального вибору, добра і зла, людяності й жорстокості. Проблема кохання

    У цьому творі Франко порушує проблеми взаємостосунків українського селянства та інтелігенції, різних суспільних груп, влади і підлеглих, проблеми служіння демократичної інтелігенції своєму знедоленому народові, проблеми судочинства, подружніх стосунків, безправ’я жінки в суспільстві.

    “Перехресні стежки” образ Євгена Рафаловича

    Прототипом головного героя, Євгена Рафаловича, послужив Євген Олесницький – адвокат і громадський діяч.

    Євген Рафалович як “сонце” роману. Франко добре знав той різновид європейського роману, в центрі якого був герой. Його ознаки сформулював Оноре де Бальзак: ” сучасний роман має згрупувати багато образів згідно з їх значенням, підкорити їх сонцю своєї системи, герою чи інтризі”. Таким “сонцем роману” є образ інтелігента Євгенія Рафаловича, прототипом якого був знайомий автора Євген Олесницький – адвокат із Стрия. Художньо повнокровний образ національно свідомого інтелігента був новаторським в українській літературі. Митець використовує різноманітні засоби творення характеру: змалювання дитинства і юності героя, портрет, самохарактеристику і взаємохарак-теристику іншими героями, відтворення психологічних передчуттів персонажа, його спогадів, внутрішнього мовлення. У житті Євгеній дотримується правила: зберігати рівновагу духу, стоїчно переносити випробування долі. З цією метою розповідач переплітає особистісне і громадянське в життєвій драмі Євгенія. Письменник віднайшов влучний прийом: піддати героя етичній перевірці, випробуванню небезпекою. У цих вимірах кристалізується характер народного інтелігента як духовного провідника нації.

    Франко вважав сімейне щастя не винятком, а нормою людського життя. Щасливим є закохане подружжя, вільне від обману, хтивості та інших себелюбних бажань. Десять років тому Євгеній і Регіна були щасливими, проте доля жорстоко розлучила їх. У душі Рафаловича це кохання було світлим променем, що зігрівав його у життєвих негараздах. Євген, дізнавшись про гірке заміжжя Регіни, мав намір покинути громадську працю задля коханої, але, вчинивши так, все одно б не знайшов щастя. Воно приходить тільки через духовну єдність з народом – носієм високої моралі. Герой міркує про працю задля блага простолюду як про найсвятіший обов’язок: “Вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом свого народу, він повинен своєю працею відплатити йому”.

    Франко змальовує Рафаловича в його суспільних зв’язках. Адвокат перейнятий духовним відродженням народу, дбаючи водночас про свідому економічну й політичну діяльність, в якій убачав шлях до здобуття Україною незалежності. Розповідач милується мужністю, незламним духом і стійкістю героя. Він наділяє його високою принциповістю (відмовляється від можливості придбати маєток, бо дорожить своєю честю перед селянами), оптимізмом, життєлюбством, ” святою вірою в народ, у непропащу силу рідної нації і кращу будущину”.

    “Перехресні стежки” образ Регіни

    У системі жіночих образів романіста Регіна завершує тип ” фатальної жінки”, доля до якої немилосердна. У цьому образі прозвучала тема зневаженої, скривдженої, горем посіченої людської душі. З цією метою романіст використав такі способи зображення героїні: психологічний портрет, характеристика оповідача і взаємохарактеристики персонажів, застосування внутрішнього мовлення як засобу психологічного аналізу багатого внутрішнього світу, відтворення логіки вчинків і помислів жінки, здатної на самопожертву в ім’я пробудження народу, глибока релігійність і шляхетність душі, поєднання в характері пасивності й активності.

    Міжпредметні паралелі

    Франко відтворив мораль і систему поглядів галицького суспільства, зокрема й на жінку. В романі антилюдяний шлюб героїні найнещасливіший. Конфлікт між чоловіком і жінкою непримиренний, вирішити його неможливо: рід не може продовжитись. Це грубе панування чоловічого права, заснованого на насильстві до дружини, повністю залежної від чоловіка-деспота.

    Майстерно відтворено внутрішній світ Регіни, досліджено психіку особи в найпотаємніших порухах, її боротьбу з самою собою і жорстоким світом.

    Всезнаючий розповідач немовби поселяється в душу персонажа, дивиться очима героїні на світ, і немов проступає приховане підсвідоме людини

    Так психологічно правдиво змальовується образ Регіни, для якої кохання до Рафаловича було єдиним світлом у житті. Дівчина – однолюб і здатна на велике взаємне почуття. Проте племінницю-сироту Анеля Армашевська видала заміж за нелюба. Тоді Регіна виявила безхарактерність, не змагалася за своє щастя. Пасивною вона була упродовж десяти років заміжжя, терпляче зносячи знущання, поки знову доля не звела її з Рафаловичем. Під час святкування ювілею сімейного життя Регіна вперше протестує проти свого становища: вона одягла ” залежану шлюбну сукню”, заявивши Євгенові, що це – символ її “найбільшого нещастя”. У душі жінки від зустрічі з Євгеном народився протест, ожила мрія про справжні світлі й добрі людські стосунки.

    Франко одухотворює образ Регіни. Молячись, вона благає Божу Матір допомогти, щоб образ Регіни став для Євгена ” найвищим, найкращим, чим тілько може бути жінка для мужа! Щоб я вела його до всього, що високе і чесне!” Жінка уподібнюється біблійному образові Магдалини, що повірила Месії, який врятував її душу. Регіна готова на самопожертву в ім’я коханого і його праці, тому пропонує Рафаловичу свої коштовності для народної справи. В образі Регіни Франко відбив свій ідеал жінки – сподвижниці, ідейного однодумця, подруги, сестри в боротьбі за народне щастя. Та в романі оборонець пригноблених не зміг врятувати жінку: на очах у читачів розігрується не міф, а жорстока реальність, де діє своя логіка.

    У галереї образів євреїв нетрадиційною є постать найспритнішого Лихваря Вагмана. Усе власницьке у Вагмана – глибоко типове і соціально зумовлене, проте персонаж наділений індивідуальними рисами і світорозумінням. Він роздумує над роллю євреїв у Галичині. За Вагманом, вони “звичайно асимілюються не з тими, хто ближче, а з тими, хто дужчий”. Вагман проголошує програму співпраці євреїв не з панівною (польською), а з поневоленою нацією. Він бачить історичну потребу ” будувати міст і до руського берега”, вважаючи, що українська нація побудує свою державу. А тому й закликає співвітчизників допомогти пригнобленим українцям уже тепер.

    Отже, у романі “Перехресні стежки” постає герой-мислитель, який аналізує й осягає світ зовнішній і внутрішній, вирішує серйозні соціально-національні, етичні, філософські проблеми буття. Євген Рафалович – національно свідомий герой. Його інтелектуальний потенціал розкривається в дії і роздумах. Митець поетизує вольові риси характеру, моральну стійкість людини в її щоденному єдиноборстві з загальною відсталістю. Оскільки “Перехресні стежки” вирізняються інтелектуальним змістом, це визначає жанрову своєрідність твору як філософсько-психологічного роману.

    Художні особливості повісті “Перехресні стежки”

    У повісті “Перехресні стежки” Франко використовує художні деталі, які відіграють значну роль у змалюванні певних рис характеру персонажів. Як відомо, художня деталь – це засіб словесного та малярського мистецтва, якому властива особлива змістова наповненість, символічна зарядженість, важлива композиційна та характерологічна функція.
    Прагнучи показати надзвичайний деспотизм і нелюдську жорстокість Стальського, письменник вводить у тканину твору спогади Рафаловича про давній випадок – знущання “вчителя” Стальського над котом, який украв шмат ковбаси. Євгеній пригадує, як чув по ночах “м’явкіт, жалібний писк нещасного кота”, і тому “зо сльозами цілував руки Стальського” , але ніщо не допомогло, кіт “по п’ятьох днях… здох”.
    Пройшло багато років, але колишній учитель Рафаловича не змінився. Чого варті, наприклад, плітки Стальського про кожного з мешканців міста і особливо розповідь про поводження з власною жінкою. Після десяти років моральних знущань доведена до відчаю Регіна, дружина Стальського, вбила свого чоловіка, вдаривши кілька разів молотком по наставленому на його тім’я сікачу. Це жорстока, але виразна деталь вбивства підкреслює всю силу її ненависті до чоловіка-садиста.
    Найяскравіші події в житті Регіни змальовано засобом спогадів. Вона пригадує, як колись чарувала її дитячу душу діамантова іскра, що блищала дивним променем на вершку гори. І той промінь не згасав у її серці. “Мені тепер ясно,- в думках зверталася вона до Євгенія,- ох, аж боляче ясно, що тим моїм діамантом був ти, була твоя любов. Тепер, як ніколи, я чую блиск, і силу, і чар її проміння”. Після другої зустрічі з Рафаловичем, “коли горе, мов собака, вхопило” її, вона відчула, “чого стоїть, хоч би найменший діамантик щирої любові!” Наведене порівняння високого почуття з виблискуючим яскравим променем діамантом підкреслює велике значення любові в житті цієї нещасної жінки.
    З метою глибшої типізації образів письменник вдався до дещо натуралістичного відтворення патологічних проявив людської психіки. Це стосується як Рафаловича і Регіни, так і інших персонажів. У творі – це сцена вбивства Регіною Стальського, маячіння Рафаловича, поведінка психічно хворого Барана. Але, на відміну від Достоєвського – одного з найвідоміших майстрів “психологічного роману”,- Франко завжди співвідносить психічний стан своїх героїв із реальною дійсністю, розглядаючи психопатологічні відчуття в тісному зв’язку з об’єктивним ходом подій. Скажімо, вбивство Стальського, скоєне Регіною в напівсвідомому стані, вмотивоване всіма страшними подробицями її життя протягом десяти років, а сонні маячіння Рафаловича зумовлені незгаслими почуттями до Регіни.
    Особливо багато ліричних відступів і художніх деталей вжито письменником при творенні образу Євгенія. Передусім це стосується роздумів адвоката про шляхи поліпшення життя народу. Його чулу душу прикро вразила жахлива убогість та злиденність побуту селян, з якою він зіткнувся, об’їжджаючи села повіту. Перед очима Євгенія “потяглися села, бідні, сірі, з головатими вербами при дорозі, з обломаними садками, болотяними вигонами, обскубаними сірими стріхами…” Такі “пейзажі” зустрічалися Рафаловичу скрізь, де він був.
    Іншим разом, думаючи про те, що селянську масу треба провести через життєву школу, Євгеній подумки порівнює широку заїздову браму корчми із пащекою, готовою проковтнути усі здобутки чесної праці.
    Ще один приклад – зустріч Рафаловича, що їхав до Буркотина, із заблуканим селянином, який здався адвокатові символом “усього нашого народу”.
    На кінець твору як певне протиставлення (антитезу) цим думкам змальовано картину наслідків Євгенієвих старань щодо політичної освіти селян. Ми ніби бачимо їх схвильовані обличчя, чуємо гарячі виступи на вічі людей, свідомих своєї мети.

  • “Гра в класики” скорочено

    “Гра в класики” скорочено читати українською Ви можете за 8 хвилин.

    “Гра в класики” короткий зміст (переказ)

    “Гра в класики” – експериментальний роман аргентинського письменника Хуліо Кортасара 1963 року.

    Згідно передмови автора, в книзі є відразу “багато книг”, однак, як мінімум, Кортасар пропонує дві техніки читання: звичайну, в яку входять перші дві частини роману – “По той бік” та “По цей бік” і в яких завершується основний сюжет, і читання за спеціальною схемою, згідно з якою, слід також читати глави з частини “з інших сторін”. Порядок, в якому слід читати книгу, встановлений самим письменником – йому можна слідувати за допомогою схеми або покажчиків в кінці кожного розділу. У схему потрапляють всі глави роману, крім передостаньої, 55-ї.

    Дія відбувається в 1950-і рр.

    Орасіо Олівейра, сорокарічний аргентинець без певних занять, живе в Парижі вельми скромно на гроші, що надсилаються рідко з Буенос-Айреса багатими родичами. Його улюблене заняття – безцільно блукати по місту.

    Орасіо вже досить давно приїхав сюди за прикладом співвітчизників, у яких прийнято відправлятися в Париж, як то кажуть, за вихованням почуттів. Занурений в себе, безупинно аналізує свої думки, переживання, вчинки, він переконаний у своїй “інакшості” і навмисно протиставляє себе навколишньої дійсності, яку рішуче не сприймає. Йому здається, що справжнє буття знаходиться за межами території повсякденності, і він весь час чекає ззовні вирішення своїх внутрішніх проблем. Він знову і знову приходить до висновку, що йому “набагато легше думати, чим бути і діяти”, а його спроби знайти себе в цьому житті – “топтання в колі, центр якого – всюди, а окружність – ніде”.

    Орасіо відчуває абсолютну самотність, таку, коли неможливо розраховувати навіть на спілкування з самим собою, і тоді він запихає себе в кіно, або на концерт, або в гості до друзів. Він не може розібратися у взаєминах з жінками – француженкою Полою і уругвайкою Магой. Дізнавшись, що Пола хвора – у неї рак грудей, – він припиняє зустрічатися з нею, зробивши нарешті, таким чином, свій вибір. Мага хоче стати співачкою і бере уроки музики. Свого маленького сина Рокамадура вона змушена залишити в селі у годувальниці. Для економії досить мізерних коштів Орасіо і Мага вирішують оселитися разом. “Ми не були закохані одне в одного, просто віддавалися любові з відчуженістю і критичною витонченістю”, – згадуватиме Орасіо. Часом Мага навіть дратує його, оскільки вона не дуже освічена, не настільки начитана, він не знаходить в ній витонченої духовності, до якої прагне. Але Мага природна, безпосередня, вона – втілене всерозуміння.

    У Орасіо є компанія друзів, куди входять художники Етьєн і Періко, письменники, Вонг Моно, Гі Осип Грегоровіус, музикант, керамістка Рональд Бепс. Свю інтелектуальну спільноту вони нарікають Клубом Змії і щотижня збираються в мансарді Рональда і Бепс в Латинському кварталі, де курять, п’ють, при світлі зелених свічок слухають джаз зі старих пластинок. Вони годинами розмовляють про живопис, літературу, філософію, звично пікіруються, і їх спілкування швидше нагадує не розмову друзів, а змагання снобів. Вивчення архіву старого, вмираючого письменника Мореллі, який колись задумав книгу, що так і залишилася у вигляді розрізнених записів, дає багатий матеріал для обговорення сучасної манери письма, авангардної літератури, яка за самою своєю суттю є підбурюванням, розвінчанням і насмішкою. Мага відчуває себе сіренькою і незначною поруч з такими розумниками. Але навіть з цими близькими по духу і образу думок людьми Орасіо часом буває прикро, він не відчуває глибокої прихильності до тих, з ким “по чистій випадковості перетнувся в часі і просторі”.

    Коли Рокамадур захворює і Мага доводиться забрати малюка і доглядати за ним, Орасіо не в силах подолати досаду і роздратування. Байдужим залишає його і смерть дитини. Друзі, які влаштували своєрідний суд честі, не можуть пробачити Орасіо ні його “усунення” у важкий для Маги момент, ні виявленої ним в цій ситуації бездушності. Мага їде, і Орасіо тільки тепер усвідомлює, що любив цю дівчину і, втративши її, втратив життєвий стержень. Він виявляється по-справжньому самотній і, вибившись з уже звичного кола, шукає “братство” в суспільстві бродяг, але потрапляє в поліцію і засуджений до висилки з країни.

    І ось через багато років після від’їзду з батьківщини Орасіо знову виявляється в Буенос-Айресі. Він веде рослинне існування в кімнатці готелю і поблажливо терпить зворушливу міщанську дбайливість Хекрептен. Він підтримує тісне спілкування з другом юності Тревелер і його дружиною Талітою, що працюють в цирку. Орасіо приємне їх суспільство, але він завжди відчуває по відношенню до друзів манію духовних захоплень, він на цей раз серйозно побоюється “посіяти сумніви і порушити спокій добрих людей”. Таліта чимось нагадує йому Магу, і він мимоволі тягнеться до неї. Тревелер кілька стурбований, помічаючи це, але він дорожить дружбою з Орасіо, в бесідах з яким знаходить віддушину після того, як довгий час страждав від відсутності інтелектуального спілкування. І все ж Орасіо мало мимохідь не руйнує щасливу любов друзів.

    Господар цирку Феррагуто купує психіатричну клініку, і всі троє влаштовуються туди на роботу. У незвичній обстановці їм спочатку доводиться важко, а у Орасіо все частіше спостерігаються дивні речі в психіці, його мучить каяття, все більше підступає впевненість, що Мага померла з його вини. Переконавши себе, що Тревелер з ревнощів має намір розібратися з ним, Орасіо загрожує викинутися з вікна на плити Мощена двору. Довірчий тон і вірна поведінка Тревелера змушують його відкласти задумане. Зачинившись один в палаті і дивлячись з вікна, Орасіо роздумує про можливий для себе вихід: “Жахливо солодка мить, коли краще всього трохи нахилитися вниз і дати собі піти – хлоп! І кінець! “Але внизу стоять люблячі, співчуваючі, стурбовані, тривожні за нього Тревелер і Таліта.

    Фінал роману залишається відкритим. Чи зробив Орасіо свій останній крок в порожнечу або передумав – це доведеться вирішувати читачеві. Чергування епізодів, коли Орасіо після нездійсненого наміру звести рахунки з життям знову опиняється у себе вдома, можуть бути просто передсмертним баченням. І все ж здається, що, відчувши надійну справжність людських відносин, Орасіо погодиться з тим, що “єдино можливий спосіб піти від території – це влізти в неї по саму маківку”.

  • “Любіть Україну” характеристика образу

    ” Любіть Україну ” характеристика образу України

    Інформаційне гроно до образу України

      Вишнева Красива мова солов’їна в світі єдина одна очі її ніжно карі як та купина, що горить – не згора

    Характеристика образу України у вірші Сосюри

    Володимир Сосюра знаходить прості й водночас піднесені слова, щоб змалювати образ рідної землі, щоб аргументувати свій заклик. І чи не найдоказовіший серед аргументів той, що Батьківщина – світ, який щодня, щохвилини, щомиті оточує людину: це сонце, вітер, трава, води – джерела життя. Людина не може існувати без них, тому її любов до них органічна, як і любов до Вітчизни.

    Образ України для поета – це краса її природи і її солов’їна мова, мелодійна, милозвучна, співуча. Це і її духовний потенціал – мова солов’їна, пісня, душа. Це і її люди – працьовиті, невсипущі, бо світяться електровогні, чути зойки гудків. Це і її діти, дівчата-красуні.

    Також ви можете ознайомитися з аналізом вірша “Любіть Україну”

  • “П’ятизлотник” аналіз

    Аналіз твору “П’ятизлотник”

    Жанр – оповідання

    Автор – М. Коцюбинський

    Рік написання – 1892

    “П’ятизлотник” скорочено

    Оповідання “П’ятизлотник” автор присвячу рідній матері. В оповіданні порушується морально-етична проблема.

    Розпочинається твір бідканням головних героїв щодо врожаю та його наслідками: “думали: свій хліб минувся, а купити ні за що…”. Увага зосереджується на думках і переживаннях старих селян Хоми і Хими. Дійсність, події у творі подано крізь сприйняття героїв – бідних, знедолених селян. Починаються страшні часи – нема хліба, нема заробітку…- нема життя…

    Обов’язкове дотримання свят – показано похід до церкви на Введення. Жінки та чоловіки красно одягаються та йдуть на службу до церкви. Але й у церкві батюшка у золоченій рясі розказує про тяжку скруту селян, є місця, де гірше люд голодує. Хима зі слізьми повертається додому. По обіді, читаючи псалтир, пригадує стара про п’ятизлотник (75коп), що подаровано їй на посаг. І мріє вона про те, як подарує його своїй онуці, якщо доживе… Засперечалися старі через той п’ятизлотник: старий пропонує обміняти його на муку, щоб якось вижити… та Хима проти – адже це її пам’ять.

    Внутрішній монолог і невласне пряма мова стають основою змалювання, заміняють авторську мову. В центрі твору – “старий білий п’ятизлотник”, за допомогою якого розкриваються образи старого подружжя, підкреслюється високе душевне благородство бідняків. Напруженість дії, її драматизм і полягає в показі того, як важко доводиться оберігати жінці свого п’ятизлотника. Вона на собі відчуває голод і безвихідь, але змушена боронити єдине, що в неї залишилося, берегти не для себе, а для інших. Ходять старі, як примари, голодні та злі один на одного… Приїзд свата бентежить родину – адже нема й чим пригостити, і жид не дає у борг горілки. Якось прийняли свата вареною бараболею, але захистила стара свій посаг. Наступного дня почали шукати де взяти у борг хліба, але по всьому селу горе – неврожай. Нове лихо чекає на подружжя: соцький з війтом прийшли за податтю. Забрали свитку, але захистила старенька свій скарб. Наступного дня пішов Хома до пана та взяв 5 крб. на відробіток – на буряки. Та сон не йде до подружжя – думки линуть до тих голодних, що гинуть в інших краях…

    Тому так вражає розв’язка оповідання, коли старі після почутої в церкві проповіді попа, уявляючи голодні страждання людей десь у далеких невідомих краях, піднімаються до справжнього громадянського подвигу самопожертви, віддають єдине, що в них є, на допомогу іншим. Показуючи життя трудівників села, опоетизовуючи їхні високі моральні якості, Коцюбинський намагається піднести образ позитивного героя як приклад для наслідування. В українській літературі мірою моральної і духовної висоти стала людина з народу, оскільки саме в ній бачився образ високої духовності.

    “П’ятизлотник” аналіз Ви можете доповнити визначивши тему та ідею, проблематику. Поділитися інформацією з іншими Ви можете через форму коментарів.

  • Емма Андієвська “Говорюща риба”

    Емма Андієвська “Говорюща риба” читати повністю можна за 10-15 хвилин. “Говорюща риба” – цікава та повчальна оповідь про дружбу.

    “Говорюща риба” Емма Андієвська

    У великих водах, що існують від віків, серед табунів мовчазної риби у шанованих риб’ячою громадою батьків, народилася балакуща риба. Спочатку, коли риба була маленькою, засмучені батьки сподівалися, що з віком, як їхня дитина вбиватиметься в луску, це мине, як минають дитячі хвороби, але час ішов, риба ставала великою і пругкою, на ній полискувала вже луска, як викута з найліпшої дамаської криці, а балакущість риби, не тільки не зникала, а навпаки набрала такої вправности, що батькам уже незручно стало признаватися, що вони належать до одної родини.

    Балакуща риба, яка, крім балакучости й доброго серця, була ще дуже молодою, не розуміла, чому сумують батьки, коли так приємно говорити, адже яка розкіш вимовити слово, а тоді дивитися, як воно кольоровими бульбашками рухається крізь воду, одного разу навіть підсліпуватий хижак, що доживав віку на дні, на свій сором, не розгледівши, що то не черв’як, спокусився цими бульбашками й проковтнув кілька; але бачачи, як батька й матір убиває неслава, що випала на їх долю, якось, коли сонце пронизало води до дна, засвітивши коралові кущі, де так добре було гратись у схованки й гукати на весь голос в коралові діри, жахаючи батьків і сусідів, балакуща риба попрощалася з блакитними водоростями, де жила її рідня, і, війнувши хвостом, попливла шукати іншого табуна.

    Але і в іншому табуні говорющій рибі не знайшлося співрозмовника. Хоч і скільки їм риба розповідала пригод, хоч і скільки показувала, як легко й приємно говорити, вистачає тільки розтулити рота, і голос так і стелиться по воді, всі риби, що траплялись на дорозі говіркої риби, мовчки затулялися плавниками й тікали, і скоро до найвіддаленіших закутків великої води стало відомо, що балакуща риба, говорячи без упину, заважає рибам зосередитися, а це порушує гідність риб’ячу. Тому вся рибна громада після ще глибшої, ніж звичайно мовчанки, яка відрізняє риб від інших створінь в присутності старого риба, який славився справедливістю й мудрістю, розглянувши справу балакущої риби, ухвалила безслівний присуд, який був намальований верховодами на верхніх верствах води, бо всі риби малюють, коли вже не можна порозумітися мовчанкою, щоб балакущу рибу видалили з води.

    Балакуща риба саме гналася за виводком оселедців, щоб розповісти їм жарт, коли мовчазні виконавці вироку, затуляючись плавниками, щоб їх не оглушило, підплили до говорющої риби і, взявши на спини, одним махом винесли її на берег. Там вони її поставили на ноги, і, вручивши листок, де було намальовано, що їй назавжди заборонено користуватися водяним царством, зникли в глибині.

    З цих пір риба стала жити на березі. Спочатку вона трохи побоювалася оточення. Усе тут було нове, зовнішньо нібито великої різниці не помічалося, але крізь кущі не можна було проплисти, і в повітрі, яке так нагадувало глибину, вимовлені слова не лишали за собою найменшої бульки. Крім того, на березі існували рибалки. Балакуща риба не раз бачила їх знизу, нехтуючи забороною.

    Тільки крізь воду рибалки виглядали інакше, вони насамперед ніколи не розмовляли й не рухалися, а тепер риба на власні очі бачила, як вони не лише розмовляють, як вона, а й бігають, і напевно серед них можна було знайти не одного співрозмовника.

    Як їй хотілося, щоразу, як рибалки вирушали в море, підійти й привітатися, однак кожного разу їй щось заважало завести знайомство, і риба ходила по березі й розмовляла сама з собою.

    Можливо, вона так і дожила б віку, якби одного дня, проспавши у холодку довше, ніж звичайно, не побачила недалеко від себе рибалку, що відбився від гурту і лагодив човен, нарікаючи на долю. Почувши так близько від себе розмову, говорюща риба не втрималася. Будь-що-будь, вирішила вона, і зірвавшись на ноги, підійшла до рибалки.

    – Дай Боже здоров’я, – привіталася риба.

    – Дай Боже, – відповів рибалка.

    – Що ти робиш? – спитала риба.

    – Я лагоджу човен, а ти що робиш?

    – Я шукаю співбесідника, – озвалася риба.

    – Гаразд, – мовив рибалка, – я їду на три дні ловити рибу. Сідай у мій човен, ти мені розповідатимеш, щоб я не заснув, та я попереджаю тебе, що я не говіркий.

    – Нічого, – відповіла риба, – аби ти слухав, я говоритиму за двох.

    З цього часу вони подружили. Риба допомагала рибалці вибирати добрі місця для ловитви, розповідала, що діється на воді й під водою, а рибалка ділився з нею турботами. Невдовзі риба знала не тільки ймення й уподобання усіх його дітей і жінки, а й як виглядає у рибалки в хаті й на подвір’ї, чим він журиться і що думає. Інколи, коли щастило добре продати вилов, рибалка приносив пляшку вина, і вони удвох розпивали її по чарці, приємно гуторячи. Так однієї місячної ночі, коли хвилі були гладенькі, як пляшка, яку вони щойно викинули з човна, рибалка відчув, що ліпшого приятеля, ніж говоряща риба, в нього нема й ніколи не буде, і, сказавши, що його дім – її дім, попросив, щоб риба конче прийшла до нього у гості, бо такого приятеля він мусить показати своїй родині.

    – Якщо ти не нехтуєш моїм домом, – закінчив рибалка, – то завтра я чекаю тебе на обід.

    – Я не нехтую твоїм домом, – відповіла риба, – адже ми приятелі, все, що моє, то й твоє, тільки я ніколи не ходила до селища, і я не певна, чи знайду твою хату.

    – Це так легко, – відповів рибалка, ти лише прав слід он на той пагорбок, а звідти йди прямо. Перша оселя, яка трапиться на дорозі і буде моєю хатою. Я тобі вийду назустріч, але навіть якби мене щось затримало, йди просто до середини, тебе вже чекатимуть.

    Єдине тільки прошу тебе, не проспи або не забудь нашого домовлення, бо я покличу знайомих і велю жінці зготувати обід, і, копи ти не прийдеш, я дуже сумуватиму й думатиму, що ти не хочеш переступити порогу моєї хати.

    – Я прийду, – сказала риба.

    – Я чекатиму, – пообіцяв рибалка.

    Наступного дня, ледве сонце вийшло з води, як риба підхопилась і, протерши бризками очі, випростала плечі.

    – Я йду до рибалки в гості, – сказала риба сонцю. Та сонце нічого не відповіло. Воно тільки одягло рибу в небачену червону луску, аж по воді сипнули іскри, й піднялося угору.

    – Я йду до рибалки в гості, – вимовила риба й пішла берегом.

    – Сьогодні мій найліпший приятель прийде до нас у гості, – сказав рибалка жінці, – приятель, якого ще не носила земля. Дивись, щоб усе було найліпше приготоване. Готуй щедро, не жаліючи, все, що в нас є в хаті, постав на стіл, а я ще збігаю докуплю наїдків і напоїв, бо мені тих, що є, видається замало, а все, що моє, те і його, тож не посором мене перед лицем його.

    – Ти зовсім уже здурів, – вигукнула жінка, – вічно у тебе приятелі та приятелі, ти б ліпше дбав, чи ми можемо звести кінці з кінцями!

    – Якщо мій приятель прийде, – нагадав рибалка, не слухаючи жінки, – скажи, що я зараз прийду, нехай він заходить до хати, я тільки за ріг і назад.

    – Якщо твій приятель прийде, – вигукнула жінка, – та рибалка вже був далеко і не чув її слів, що заповнювали собою усе подвір’я, аж горобці ніколи не засиджувалися на цямрині колодязя, і по дорозі, якою прямувала гостя до рибалчиної хати докотився їх відгомін до риби, ще заки їй стало видно оселю свого приятеля.

    – Помагай Біг, – сказала риба, угледівши на подвір’ї рибалчиних дітей і жінку.

    – Говорюща риба! – закричали в один голос діти, але жінка гримнула на них, щоб вони не галасували й не заважали поратися, бо їй і так ніколи вгору глянути, а тут іще недолугий чоловік запрошує таких приятелів, для яких мало що не з ніг треба збиватися, аби догодити.

    – Помагай Біг, – привіталася риба ще раз, вже трохи голосніше, та жінка, яка з ранку до вечора не стуляла щелепів, так багато говорила сама, що не почула, як біля неї риба говорить.

    – Дивні звички мають люди, – подумала риба, – вони не вітаються й не помічають інших. Спробую ще раз, якщо мене й цього разу не почують, доведеться повертатися на берег і чекати на рибалку.

    – Помагай Біг, – мовила риба, заходячи наперед, щоб жінка її помітила. Але жінка нахилилася, щоб підкинути дров, де в неї варився на відкритому вогні обід, і риба побачила, що її намагання марні.

    – Нема ради, – зідхнула риба, – тут усі такі заклопотані.

    Може, я колись іншим разом завітаю сюди. Певно я прийшла не в пору, тож нічого не вдієш.

    – Бувайте, – вирішила риба й вигнула хвіст, щоб іти. Саме в цю мить жінка обернулася, шукаючи ганчірки, щоб зняти з полум’я казанок зі стравою, що бігла, і її погляд упав на рибу.

    – Ще цього не вистачало, щоб на подвір’ї жива риба валялася, – вигукнула жінка. – Нещастя моє, доброго я маю чоловіка, який навіть вилову не здатен донести до хати, не розтрусивши половину по дорозі!

    – Я – не вилов, – обізвалася риба, – я говорюща риба. Я приятель вашого чоловіка, і мене запрошено до вас у гості.

    Та жінка від власної балаканини не почула риб’ячих слів.

    – От і буде доповнення до обіду, – зраділа вона, беручи рибу на ніж і кидаючи її на сковорідку.

    – Я риба, – тільки й встигла вигукнути риба, хапаючись за серце, як їй потемніло в очах, і вона зашкварчала на пательні.

    – Щось довго нема мого приятеля, – мовив рибалка, повернувшись додому з пляшками в веселих наличках і пакунками. – Я купив усе, що мої очі бачили, й гадаю, приятель утішиться.

    – Тобі тільки й думки, що приятель, – сказала жінка. – На щось іншого в тебе нема ні часу, ні очей. Ти вже хочби пильнував вилову, а то розтрусив на подвір’ї найліпшу рибу. Добре, що я вгледіла та засмажила, інакше пропало б добро.

    – Я не розтрушував риби, – заперечив рибалка.

    – Як це так не розтрушував! – вигукнула жінка, – ти лишив на подвір’ї таку рибу, що я ледве з нею впоралася.

    – Риба! – вигукнув рибалка, пригадавши, що він забув сказати жінці, що його приятель – риба, й кинувся до сковорідки.

    – Чи ти здурів, – сказала жінка, – чого ти так кидаєшся. Можна подумати, що ти ніколи в житті не бачив смаженої риби.

    Глянув рибалка на сковорідку, але смажені риби всі однакові, і рибалка не впізнав свого приятеля. Балакуща риба відрізнялася від інших тільки голосом, без якого вона стала такою, як і решта її братів й сестер.

    Довго чекав рибалка на свого приятеля, та балакуща риба не з’являлася. Вже й діти полягали спати, і рибалки почали лагодитися на ніч на ловитву, а риба все ще не йшла. Рибалка кілька разів виходив на дорогу, думаючи, що може, риба не може знайти його оселі, однак риби не було ні на дорозі, ні на березі, де вони удвох розпивали вино, вирушаючи на ніч в море. Хоч і скільки питав рибалка перехожих рибалок, чи не бачили вони його приятеля, говорющої риби, яку він запросив до себе в гості, забувши попередити жінку, що його приятель – риба, йому ніхто нічого не міг відповісти, та й люди тільки похитували головами, чуючи про говорющу рибу, а згодом почали й цуратися. Бо щоразу, повертаючись з моря, рибалки розповідали, як замість їхати з ними на ловитву, рибалка ходить по березі й гукає свого приятеля, а коли витягнуть з виловом сіті на пісок, він припадає до кожної риби і на колінах благає, щоб вона сказала йому хоч одне слово.

    – Шкода мені рибалки й говорющої риби. На мою думку, тут провина рибалки, може, навіть більша, ніж його жінки.

    – Ти так гадаєш? – позіхнув шакал, якому не хотілося розмовляти.

    – Але найбільше мені шкода навіть не рибалки й не риби, а заклопотаної жінки, що не почула риб’ячого голосу.

    – Я не погоджуюся з тобою. Рибалка просто сплохував, бо з тим, що носиш у душі, не вільно ні з ким ділитися, окрім хіба найближчого приятеля. А жінка не була чоловікові приятелем уже хоча б тому, що він ніколи не гуторив із нею так, як із рибою. Зрештою, не виключене, що жінка його просто ніколи й не слухала.

    – Не доцільно шукати скарбу там, де ти його не закопав, – вела своєї бляшанка. – Саме тому з усіх потерпілих мені найбільше шкода жінки, яка не почула голосу говорющої риби. Риба загинула – це сумно. Однак кожен мусить раніше чи пізніше вмирати. І, як на мене, горе рибалки з приводу загибелі приятеля навіть сумніше, ніж сама смерть риби. Та вмирати, за все життя не почувши голосу риби, – це справді найгірше, що може трапитися людині.

    – Може, в наступному втіленні жінка цей голос почує, – нехотя докинув шакал.

    – Сумно, що вона не почула цього голосу в цьому житті, – не поступалася консервна бляшанка. – А сум, як відомо, має довгі ноги…

  • “Бажання” Семенко аналіз

    “Бажання” Семенко аналіз

    Вид лірики : вірш-медитація.

    Жанр : ліричний вірш.

    Провідний мотив. Ліричний герой вірша “Бажання” хоче перевернути світ із ніг на голову, і тоді, на його думку, все стане на свої місця: діти отримають зорі, а гарна дівчина – барви, щоб її покохав хороший хлопець.

    Композиція. Вірш “Бажання” не поділяється на строфи, має тринадцять неримованих рядків. Поет використав верлібр, щоб повніше передати почуття героя: захоплення красою природи і сум через те, що навкруги, на його думку, немає ладу.

    “Бажання” художні засоби:

      метафори: “перевернути світ”, “поставити все догори ногами”, “дати березової каші”, “місяця стягнуть”, “барви, що кричать весняно”; риторичні питання: “Чому не можна перевернути світ, щоб поставити все догори ногами?”, “Але хто мені заперечить перевернути світ?”; риторичні оклики: “Хай би одягла на себе всі оті розкоші!”, “о, хоч би тебе чорти вхопили!”

    Віршовий розмір. Твір написаний верлібром, не має внутрішніх рим, кожен рядок нерівнонаголошений, але в цілому вірш тяжіє до ямбічної форми.

    Вірш М. Семенка “Бажання” , як і інші твори, відзначається мовними й формальними експериментами й намаганням епатувати читача. Тривалий час творчість поета замовчувалася, але сьогодні вона повертається і має чималий вплив не тільки на читачів, а й на сучасних поетів, які шукають нових форм і засобів для створення власного літературного простору.

    М. Семенко – єдиний митець, який був і поетом, і теоретиком українського футуризму початку XX ст. Представник авангардного мистецтва. М. Семенко вже на початку творчої діяльності виявив себе надзвичайно яскравою постаттю, а тому не вписувався в канони “соціалістичного реалізму”.