Category: Література

Італо Кальвіно біографія скорочено Італійського письменника на українській мові викладена в цій статті.

Італо Кальвіно біографія

Народився 15 жовтня 1923 В Сантьяго-де-Лас-Вегас, передмісті Гавани на Кубі. Батьки займалися біологічно-екологічними дослідженнями: батько керував дослідною станцією з селекції квітів, а мати була науковим співробітником Ботанічного інституту Університету Павії.

Коли Італо було два роки, родина повернулася в Італію. Дитинство провів у Санремо, там здобув середню освіту. Італо Кальвіно ще з дитинства цікавився літературою, театром і кіно, але під впливом батьків поступив 1941 року в Туринський університет на агрономічний факультет. На початку Другої світової війни перервав навчання на аграрному факультеті, а 1943 року приєднався до партизанського руху (гарібальдійські бригади). 1945 року переїхав у Турин, де працював у різних газетах. Вступив до Італійської комуністичної партіі.

Після війни відновив навчання в університеті, та вже на філологічному факультеті. 1947 року закінчив університет, захистивши дипломну роботу про творчість Джозефа Конрада, і почав працювати в комуністичній газеті “L’Unità” .

За посередництва друзів-письменників Чезаре Павезе та Еліо Віторіні Італо Кальвіно видав першу книгу “Стежка павукових гнізд” (Il sentiero dei nidi di ragno) – неореалістичну повість, засновану на власному партизанському досвіді, а 1949 року з’явилася його збірка повістей “Останнім приходить ворон” (Ultimo viene il corvo). Обидві книги були близькі до неореалізму.

Невдовзі з’явилася нова книга – “Юнаки з берегів По” (I giovani del Po). 1952 виходять твори “Роздвоєний віконт” (Il visconte dimezzato), “Барон на дереві” (Il barone rampante) та “Неіснуючий лицар” (Il cavaliere inesistente), які складають трилогію під назвою “Наші предки” (I nostri antenati).

1956 року Італо Кальвіно видає збірку “Італійські казки” (Fiabe Italiane). 1957 року він здав свій членський квиток Компартії Італії на знак протесту проти придушення повстання в Угорщині радянськими військами. 1963 року вийшла збірка повістей для дітей “Марковальдо, або Пори року в місті” (Marcovaldo, ovvero le stagioni in cittá).

1964 року Кальвіно відвідав Кубу, де одружився з аргентинською перекладачкою Естер Юдіт Зінгер. Незабаром виходить збірка повістей “Космокомічні історії” (1965), а 1969 року – роман “Замок перехрещених доль” (Il castello dei destini incrociati), роман “Невидимі міста” (Le cittá invisibili, 1972) та “Якщо подорожній одної зимової ночі” (Se una notte d’ inverno un viaggiatore, 1979).

1975 року письменник став почесним членом Американської Академії, наступного року одержав Австрійську Державну премію європейської літератури. 1983 року вийшла збірка “Паломар”. У квітні 1985 року Кальвіно відвідав Аргентину. Згодом він підготував цикл лекцій, з якими збирався виступити в Гарвардському університеті. Ця книга під назвою “Шість нотаток на наступне тисячоліття” була видана посмертно 1987 року. Кальвіно готував нову збірку “Під ягуаровим сонцем” (“Sotto il sole giaguaro”, 1986). На початку вересня 1985 року Кальвіно взяв участь у конгресі, присвяченому фантастичній літературі та вже 6 вересня потрапив у лікарню італійського містечка Сієна.

Помер Італо Кальвіно від крововиливу в Сієні 19 вересня 1985 року.

Жорстокий світ Каперни

У повісті-казці ” Пурпурові вітрила ” зображення Каперни починається з образу Меннерса, через якого загинула Мері, дружина Лонгрена. Меннерс – уособлення всього жорстокого світу Каперни. Він жадібний, лихий, хтивий чоловік. В усьому він шукав зиск і був ладен використати навіть скруту матері, котра заради дитини йшла віддати в заклад останню обручку. З почуттям гідності Мері відмовила Меннерсу, але після далекої подорожі в Лісе захворіла й померла. Лонгрен не забув про те зло, яке Меннерс заподіяв його сім’ї. Важко переживаючи смерть коханої дружини, Лонгрен не подав руки Меннерсу, коли той опинився у морі під час бурі. Лонгрен усвідомлював, що він був не правий, але його можна зрозуміти. Доля допомогла Меннерсу врятуватися. Перед смертю він учинив ще один гріх, звинуватив Лонгрена у своїй загибелі.

Мешканці Каперни одразу взяли бік Меннерса, бо їм було не зрозуміло те, як поводився Лонгрен: він надто переживав своє горе, мовчав про те, що сталося. їм здалося, що він протиставив себе іншим. Ніхто не міг зрозуміти велику тугу Лонгрена, біль його самотності, тривогу за майбутнє доньки.

Односельці зненавиділи старого моряка і його доньку. Вони не лише не прийшли їм на допомогу в біді,” а ще й глузували з них, всіляко принижували, вважали “божевільними”. У словах Егля міститься характеристика бездуховного світу Каперни. Люди там не складають пісень і казок, а якщо й складали, то про хитрих і брехливих шахраїв. Такими були й самі мешканці селища, не здатні на добро, співчуття, розуміння.

Десятки років у Каперні нічого не змінювалося. На місце старого Меннерса прийшов його син. Ставлення до Лонгрена та Ассоль дедалі погіршувалось, а це означало подальшу моральну деградацію Каперни. Лонгрен слушно зазначив, що його односельці не вміють любити, бо любити – це віддавати себе іншим, творити добро задля людей, нести любов і світло. Усього цього не вміли робити мешканці Каперни. Вони готові були знищити всіх, хто жив не так, як вони. Мрія Ассоль про пурпурові вітрила викликала в них ще більшу ненависть. Вони вважали, що дівчина втратила розум, але насправді розум втратила не вона, а вони, а точніше – не розум, а душу.

Утім, серед мешканців Каперни були й добрі люди – сусідка, котра доглядала за Ассоль після смерті Мері, вугляр, який не раз підвозив дівчинку і, напевне, єдиний не вважав її “божевільною”. Проте злих і лихих людей у Каперні було набагато більше, і серед них вимушені були жити Лонгрен і його донька Ассоль.

Каперна – узагальнений образ людського зла, жорстокості, лицемірства, підступності. Здається, що автор утілив у мешканцях Каперни всі суспільні вади, духовну ницість людей. О. Грін показує всеосяжність зла. Так, до Лонгрена та Ассоль погано ставляться не лише в рідному, а й у сусідньому містечку, де вони продавали іграшки,- їх там обдурюють, не цінують їхню працю. За вигаданими письменником містами й селищами приховується глибокий біль митця за всю реальну дійсність, де втрачено моральні цінності.

Однак всупереч темряві Каперни у творі пробивається світло високого кохання, мрії, добра, що митець протиставив жорстокому світові. Найкращі герої Гріна – Ассоль, Грей, Лонгрен – не змирилися із законами Каперни, вони створили у своїй душі інший світ, прекрасний і світлий, і несуть його незважаючи на всі перешкоди.

Гумореска Павла Глазового “Як вареники варили кум і я”

Кум поїсти неабиякий мастак.
Йому жінка, що не зварить, все не так.
Вередує: – Як з’їдаю твій обід,
Наче гирю закладаю у живіт.
Он торік я в ресторані,- каже,- був…
Ледве миску з деволяєм не ковтнув.
Там таку дають підливку – смак і шик!
З нею з’їсти можна власний черевик.-
Раз в неділю ми остались без жінок:
Подались вони раненько на товчок.
Ми із кумом закурили, сидимо.
Кум наліво, я направо – плюємо.
– Не зоставили нам їсти, то й нехай…
А ми зваримо вареники давай!
Налили ми в ночви свіжої води.
Півмішка муки засипали туди.
Я качалку взяв, а кум мій – макогон,
Тісто туго замісили, як гудрон.
Дріжджів кинули дві пачки – красота!
Потім перцю і лаврового листа.
Тісто витягли на стіл ми та й січем –
Я ножакою, а кум мій сікачем.
В казані кипить, аж піниться вода.
Я ліплю, а кум вареники вкида.
На вусах у мене тісто, в нього сир.
Кум по кухні походжа, як командир.
– Хай живіт,- говорить,- лопне, а жінкам
Отакунького вареничка не дам!
В казані вода вирує, булькотить.
Сир гарячий нам на голови летить.
Покипіло так не більше двох годин,
Бачим: збились всі вареники в один.
Ми вареник той штовхаємо до дна,
А він лізе, випирає з казана.
Кум говорить: – Ну, нехай вже буде так.
Покуштуємо, яке воно на смак.
Поділили ми вареник, сидимо.
Кум виделкою, я ложкою – їмо.
Я помалу ремигаю, кум жує.
– Ну,- цікавиться,- як враження твоє? –
Я показую на пальцях і стогну:
Зуби злиплись, язика не поверну.
В кума очі лізуть з лоба – не ковтне.
Просить: – Стукни по потилиці мене! –
Я як двину його в шию кулаком!
Тут відразу нам полегшало обом.
Кум затявся на своєму: – А жінкам
Я однаково й понюхати не дам! –
Те, що я не з’їв і кум мій не доїв,
Потаскали кабанові ми у хлів.
А кабан понюхав тісто, кашлянув,
Перекинувся в баюру і заснув.
Кум штовха його: – Пардон, мусьє кабан!
Вибачайте, я не знав, що ви – гурман.
Може, й ви вже захотіли в ресторан? –
І надів йому на голову казан…

Олена Пчілка ” Сосонка ” скорочено Ви можете прочитати за 3 хвилини, але краще оповідання читати повністю.

Олена Пчілка “Сосонка” переказ

Біля лісу була хатка де жив Максим. Було в нього четверо дітей, старшому, Івасеві, – десять років.

Ліс був гарний і веселий навіть узимку, бо прикрашали його вічнозелені сосни.

Недалеко від Максимової хати росла така гарна сосонка, що аж запишалася перед сусідками – березами та липками.

“Була вона не дуже велика, але й немаленька, саме мірненька та така зграбнесенька, круглесенька, зелені глиці аж сяють, а молоді пагонки, як свічечки, стремлять, прості та ясні”

Аж ось прилітає сорока й каже: “Че-че-че! Чекай, чекай!..” Знала вона, що будуть якісь зміни.

Так і сталося. Запріг Максим коня, зрубав сосонку та й повіз її до міста на торг. З батьком попросився й Івась.

Коли стояли з ялинкою, підійшла до них жінка з двома панськими дітьми – нянька. Вона впізнала в Максимові кума. Купила ялинку й запросила земляків на чай. Івасеві дістався гарний бублик. І батько пішов у своїх справах, а Івась залишився. Надвечір повернувся Максим та й журиться, що не все вдалося зробити – чоботи и шевця ще не готові, доведеться й завтра їхати, а хотілося б Новий рік удома бути. Нянька запропонувала їм у них переночувати, і вранці як справляться, то й додому їхати. А увечері Івась може подивитися, як прикрашатимуть ялинку. Повели хлопчика в горниці, де ялинка сяяла свічечками, ліхтариками, яблучками, цяцьками. Під нею – подарунки, а навкруги діти ходять, як живі ляльки.

Сосонка тішилася – от її щастя прийшло! Коли б це липки побачили! Але недовго раділа сосонка – скоро її почали розбирати, я потім і винесли на вулицю, викинули. Побачив нещасну сосонку Івась, попросив дозволу забрати деревце додому. Вдома сосонку прикрасили дарунками, які одержав Івась. Потішилися трохи діти та й витягли сосонку знову на подвір’я. Івась навіть пропонував порубати на дрова, а батько вирішив поставити її як віху на дорозі, щоб люди в заметіль могли орієнтуватися. Приїхала якось до Максима кума й сказала, що пани шукають хлопця для послуг у горницях. Можна було 6 віддати Івася в ту службу – грошей заробить та одягу. Батько погодився. Але не дуже гарно було хлопцеві на службі: його перейменували на “Ваньку”, дали вузьку й тісну одежину, всі штурхають, б’ють, кричать на нього. Не витерпів такої наруги хлопець і під час великого бенкету втік додому.

Йде, радіє, що на волі. Пройшов поле, аж тут завірюха. Збився хлопець із дороги, плаче, не знає, що діяти. Раптом побачив… сосонку-втіху. Зрадів, дійшов до хати, а зайти боїться – думає, що лаятимуть. У домі почули якісь звуки, вийшли – а там Івась. Відігріли, пожаліли дитину. Наступного дня Івась із братиком побіг подякувати сосонці, яка врятувала його.

“Вдарити по руках” значення фразеологізму розкрите в цій статті.

“Вдарити по руках” фразеологізм

Вдарити по руках – прийти до згоди, домовитися про куплю-продаж

“Вдарити по руках” приклади (речення)

На цю покрову на бесіді стрілися мої старі з Тетяниними, та й пішло у них чаркування, а потім знову давай родичатися,–А до скрині ж що даєте? Десятину і лошати.– Еге, а куди ж за ці роки волики поділися?–…Довго торгувалися (батьки), а потім на бичках-дволітках вдарили по руках (Стельмах, Хліб і сіль, 1959, стор.63).

Вони (купці) .. відразу починали прицінюватися, сперечатися, Бити по руках і знов торгуватися, щоб виторгувати хоч зайвий гріш (З. Тулуб); Довго торгувалися (батьки), а потім на бичках-дволітках Вдарили по руках (М. Стельмах).

Вірші про весну Леся Українка писала наповнюючи їх неймовірною красою природи, яка прокидалася після довгої та холодної зими.

Вірші про весну Лесі Українки

МЕЛОДІЇ

Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

“Знов весна, і знов надії…”

Знов весна, і знов надії
В серці хворім оживають,
Знов мене колишуть мрії,
Сни про щастя навівають.

Весно красна! Любі мрії!
Сни мої щасливі!
Я люблю вас, хоч і знаю,
Що ви всі зрадливі…

ДАВНЯЯ ВЕСНА

Була весна весела, щедра, мила,
Промінням грала, сипала квітки,
Вона летіла хутко, мов стокрила,
За нею вслід співучії пташки!
Все ожило, усе загомоніло –
Зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялось і бриніло,
А я лежала хвора й самотна.
Я думала: “Весна для всіх настала,
Дарунки всім несе вона, ясна,
Для мене тільки дару не придбала,
Мене забула радісна весна”.
Ні, не забула! У вікно до мене
Заглянули від яблуні гілки,
Замиготіло листячко зелене,
Посипались білесенькі квітки.
Прилинув вітер, і в тісній хатині
Він про весняну волю заспівав,
А з ним прилинули пісні пташині,
І любий гай свій відгук з ним прислав.
Моя душа ніколи не забуде
Того дарунку, що весна дала;
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.

Веснянка

(присвячена Сестрі Олесі)

Як яснеє сонце

Закине свій промінь ясний
До тебе в віконце, –

Озвись на привіт весняний.
Олесю, серденько,

Співай веселенько!

Весняного ранку

Співай, моя люба, веснянку!

Як бідну первістку,

Дочасну, морози поб’ють.
І кущик любистку

Холоднії роси поллють, –
Не плач, моя роже,

Весна переможе!

Весняного ранку

Співай, моя люба, веснянку!

Як дрібнії дощі

Заслонять нам світ навесні,
Як нам молодощі

Пов’ються у хмари сумні, –
Не тратьмо надії

В літа молодії!

Весняного ранку

Співаймо, сестрице, веснянку!

Ховаю я сльози,

Співаю пісні голосні,
Хоч люті морози

Прибили мене навесні.
Ти ж, сестро, гуляєш,

Ти лиха не знаєш, –

Весняного ранку

Співай, моя люба, веснянку!

На літо зелене

Поїду я геть в чужий край,
Згадай же про мене,

Як підеш по квіти у гай.
Спогадуй, Олесю,

Сестру свою Лесю!

Весняного ранку

Даю тобі сюю веснянку!

[6 квітня 1890 p.]

Якщо ви знаєте вірші Лесі Українки про весну, які не ввійшли до даної збірки лишайте їх в коментарях.

“Момотаро, або Хлопчик-Персик” читати

Японська народна казка

Давно колись жили собі дід і баба. От одного дня дід і каже:

– Чуєш стара? Я б так хотів, щоб у нас були діти!..

– Авжеж, старий, це була б невимовна радість! – відповідає баба. Зітхнули вони і взялися до роботи: дід пішов збирати хмиз у гори, а баба – прати білизну в річці.

Пере вона білизну, пере, коли дивиться – злегка погойдуючись, пливе річкою великий-великий персик.

“Мабуть, дуже смачний!” – подумала баба і, виловивши персик з води, понесла додому.

Прийшов дід увечері з хмизом.

– Гарний персик, чудовий!

– То, може, покуштуємо? – запитала баба і взялася різати персик
ножем.

Та раптом сталося чудо – щойно торкнулася вона персика, як щось закричало: “Ой, болить!” – і з персика вистрибнув опецькуватий хлопчик.

– Ото несподіванка! – вигукнув дід.

Це, певно, боги нам йоuj послали! – зраділа баба.

Дід і баба назвали хлопчика Момотаро, тобто Хлопчик-Персик.

Момотаро ріс як на дріжджах: з’їсть одну чашку рису – стає вищим, з’їсть другу – стає ще вищим. По недовгім часі він перетворився у прегарного юнака.

Одного дня впав Момотаро на коліна перед дідом і бабою та й каже:

– Я вирушаю підкоряти Острів Чудовиськ. Спечіть мені, будь ласка, найбільших у Японії просяних коржів.

– Ну що ж, щасливої тобі дороги! Тільки пильнуйся!

Баба спекла хлопцеві найбільших у Японії смачних коржів, а дід подарував йому хустину – зав’язувати голову, щоб піт не стікав на чоло, шаровари і меч.

На околиці села Момотаро зупинив собака й спитав:

– Момотаро, куди це ти вирядився?

– Підкоряти Острів Чудовиськ.

– Тоді і я піду з тобою. Тільки дай мені найбільшого в Японії коржа.

– Гаразд, будь моїм слугою,- сказав Момотаро, вийняв з торби просяного коржа і дав собаці.

Тепер вони йшли вдвох.

У передгір’ї зустрівся їм фазан.

– Момотаро, дай і мені просяного коржа,- попросив він.

– Гаразд, бери коржа і будь моїм слугою!

Коли Момотаро з двома слугами опинився глибоко в горах, трапилася їм по дорозі мавпа.

– Момотаро, і я хочу стати твоїм слугою!

– Гаразд, ось тобі корж!

Нарешті добулися вони вчотирьох до Острова Чудовиськ.

Перед великою чорною брамою стояв вартовий – червоношкіре чудовисько.

Фазан злетів у повітря і видзьобав йому око. А тим часом мавпа перестрибнула через браму і відсунула засув.

– Я – найсміливіший у Японії Момотаро! Чудовиська, приготуйтеся до бою! – піднявши меча, закричав Момотаро і вбіг у двір.

– Рятуйте! – заверещав вартовий і, затуляючи око лапою, побіг до своїх.

– Що це за Момотаро?! Ану забирайся геть! – закричали чудовиська, вистромивши уперед залізні списи.

Та фазан кинувся дзьобати їм очі своїм довгим дзьобом, мавпа – дряпати обличчя кігтями, а собака – кусати за ноги.

– Ой, болить!.. Рятуйте!..- волали переможені чудовиська, їхній вожак упав навколішки перед Момотаро і заблагав:

– Прошу тебе, не вкорочуй нам життя! Віднині ми перестанемо чинити людям зло. А за це віддамо тобі всі скарби.

– Гаразд, нехай буде по-твоєму,- погодився Момотаро.
Чудовиська навантажили візок скарбами, і троє слуг Момотаро притягли його в село.

– А таки наш Момотаро найсміливіший у Японії! – раділи дід і баба, плескаючи в долоні.

“Бременські музиканти” брати Грімм читати

Один чоловік мав осла, який багато років покірно возив йому лантухи до млина. Та під старість сили покинули осла, і він став нездатний до роботи. Тоді господар почав думати, як би здихатися його, щоб не годувати. Зрозумів осел, що лихим вітром віє, втік від господаря та й подався до Бремена. Там думав він стати вуличним музикою. От пройшов він трохи і бачить – лежить при дорозі пес-гончак, висолопив язика і насилу дихає, наче після важкої гонитви.

– Агов, Хапку, чого ти так важко сопеш? – запитав осел.

– Ох, – відповів пес, – старий я став, що не день, то більш занепадаю на силі, на полювання ходити вже не можу, от мій хазяїн і надумав мене вбити. А я втік од нього. Але як же мені тепер на хліб собі заробити?

– Знаєш що, – сказав осел,- я йду ось до Бремена, хочу там стати музикою. Гайда зі мною, то й ти влаштуєшся музикантом. Я гратиму на лютні, а ти битимеш у барабан.

Пес радісно погодився, і вони пішли далі разом. Недовго вони йшли, коли дивляться – сидить при дорозі кіт, і такий сумний, наче три дні не їв нічого.

– Ось і кіт-воркіт! – гукнув осел. – Гей, старий воркоте, чого скривився, наче середа на п’ятницю?

– А чого ж мені веселому бути? – відповів кіт. – Постарів я, зуби затупились, уже радніший би на лежанці погрітися, ніж ганятися за мишами, – от хазяйка, бач, і надумала мене втопити. Я ледве втік од неї. І що тепер мені робити? От коли б хто дав добру пораду.

– Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нічні концерти, от і станеш вуличним музикантом.

Котові це сподобалося, і вони пішли далі втрьох. Ось ідуть троє втікачів повз одну оселю, а там на воротях сидить півень і кукурікає, аж луна розлягається.

– Чого розкукурікався, наче тебе ріжуть? – запитав осел. – Що там таке сталося в тебе?

– Та це я кукурікаю на гарну годину, – відказав півень, – бо завтра неділя, завітають гості, і наша господиня звеліла куховарці відрубати мені ввечері голову, а завтра зварити суп, гостей частувати. От я і горлаю, поки ще можу.

– Слухай, гребенястий, – мовив осел, – ходімо з нами в Бремен. Все-таки краще, ніж отут прийняти смерть. Голос у тебе гарний, а як підеш із нами, то ми разом утнемо такої музики, що буде любо слухати.

Півневі сподобалася рада, і вони вже учотирьох рушили далі.

Але Бремен був далеко, за один день не дійти. Надвечір вони добулися до великого лісу і вирішили там переночувати. Осел і пес лягли під великим деревом, кіт заліз на гілля, а півень вилетів на самий вершечок, бо там почував себе найбезпечніше.

Але перш ніж заснути, він пильно озирнувся на всі чотири боки, і йому видалося, ніби вдалині блимає світельце. Він гукнув до своїх товаришів, мовляв, десь тут недалеко є оселя, коли видно світло.

– То чого ж ми тут сидимо? – сказав осел. – Ходімо туди, бо притулок під деревом зовсім нікудишній.

Пес додав, що на вечерю не завадило б кілька маслаків та трохи м’яса на них, і друзі вирушили в дорогу, туди, де блимало світло. Що ближче вони підходили, то все яснішало, більшало те світло, аж нарешті опинилися біля розбійницького дому – це тут так яскраво світилося.

Осел, як найбільший серед них, підійшов до вікна і заглянув у дім.

– Ну, сірий, що ж там видно? – запитав півень.

– Ого, що я бачу! – відповів осел. – Стіл накритий білою скатертиною, на столі предобрі наїдки й напої, а навколо сидять розбійники і п’ють-їдять собі.

– От би й нам так! – сказав півень.

– Добре було б, що й казати! – погодився осел.

І почали вони радитись, як їм звідтіля розбійників прогнати. Думали, думали і нарешті придумали: осел передніми ногами стане на підвіконня, пес вискочить на осла, кіт – на пса, а півень злетить котові на голову. Постававши так, вони в один голос завели свою музику: осел ревів, пес гавкав, кіт нявчав, півень кукурікав. Потім усі як гукнуть крізь вікно в кімнату, аж шибки забряжчали.

Від цього гвалту перелякані розбійники посхоплювалися з-за столу, бо думали, що то якась мара, і, до краю перелякані, дременули в ліс.

А наше товариство посідало собі за стіл і почало напихатися так, ніби хотіло наїстись на цілий місяць.

Коли ті четверо музикантів наїлись, то погасили світло і полягали спати, кому де зручніше. Осел ліг на купі гною, пес – за дверима, кіт – на припічку біля теплого попелу, а півень – на сідалі. А що в дорозі всі добре натомилися, то скоро міцно поснули.

Десь після півночі розбійники побачили здалеку, що світло в домі погасло і все начебто затихло, то отаман і каже:

– Та чого ми полякалися?

І послав одного глянути, що там у домі робиться.

Той пішов і роздивився, що біля хати все тихо, зайшов на кухню засвітити світло, побачив, як у темряві світяться котові очі, і подумав, що то дві жарини. Тоді взяв сірника і хотів запалити та й тицьнув коту в око. Але кіт таких жартів не любив. Він стрибнув розбійнику просто в обличчя, засичав, почав дряпатись. Розбійник страшенно злякався, кинувся навтікача, а за дверима пес схопився й угородив йому зуби в ногу. Розбійник – надвір, а тут осел як хвицне його. А від галасу прокинувся й півень на сідалі та як крикне: “Кукуріку! “

Тікає розбійник щодуху, прибігає до отамана та й каже:

– Ох, пане отамане, там таке робиться! В хаті сидить страшнюча відьма! Як засичала на мене, як учепилась довгими пазурами – всю пику подряпала, а в дверях чоловік з ножем як штрикне мене в ногу! А надворі якесь чорне чудовисько як уперіщить мене довбнею! А вгорі сидить, мабуть, суддя, бо кричить: “Розбишаку сюди!” То я ледве вирвався.

Відтоді розбійники боялися і близько підійти до свого дому.

А наші четверо музикантів так уподобали те місце, що не захотіли більше нікуди йти.

“Життя – це сон” – цікава п’єса іспанського драматурга Педро Кальдерона де ла Барки. “Життя – це сон” стислий переказ ви можете прочитати за 5 хвилин, але він упускає багато важливих деталей, тому краще читати Короткий зміст “Життя – це сон”

“Життя – це сон” переказ

Одягнена в чоловічий одяг Росаура і шут Кларін знаходять серед диких скель в’язницю принца Сехисмундо. Почувши голос в’язня, пара лякається і хоче бігти, але жалість до людини, закутого в ланцюги, бере своє, і герої залишаються на місці. Перед ними з’являється Сехисмундо. Принц запитує небо про те, в чому полягає його гріх? Герой вважає, що він прогнівив Бога вже одним тим, що народився. При цьому він усвідомлює, що інші істоти теж не уникли цієї долі, але карає небо тільки його одного. Принц порівнює себе з птахом, звіром, рибою і струмком і не перестає дивуватися, чому їм дана свобода, а йому – ні? Дізнавшись, що його підслуховують, Сехисмундо на початку хоче вбити Росауру, але потім щадить її. Свою жорстокість принц пояснює життям, проведеним в неволі. Башта, в якій він ув’язнений, для нього – і колиска, і могила. До кінця монологу герой зізнається, що не може відвести погляд від дівчини. Росаура намагається втішити його, кажучи про те, що її життя також сповнене нещасть.
Розповідь дівчини переривається появою старого тюремника Клотальдо з солдатами. Сехисмундо замикають у башті. Дівчина вручає тюремникові шпагу, в якій він впізнає зброя, віддану прекрасній Віоланте. Клотальдо опиняється перед болісним вибором: врятувати йому рідного “сина” або, як личить вірнопідданому, відвести його до Короля, щоб той вирішив долю злочинця, який порушив державну заборону і вторгся на заборонену територію.
В Королівському Палацу, в Полонії (Польщі) герцог Московії, Астольфо, розкидає компліменти двоюрідній сестрі – інфанті Естрелья. Дівчина не вірить його красивим словам, але все одно любить його. Король Басиліо, дядя Астольфо і Естрелья, розповідає передбачуваним спадкоємцям про народження свого сина Сехисмундо. Воно супроводжувалося смертю матері і затемненням сонця. Зірки віщували дитині долю жорстокосердого тирана, і батько вирішив заключити його в темницю, оголосивши всім, що син помер. В даний час Басиліо розкаюється у своєму вчинку і хоче перевірити, чи зможе людська воля протистояти зіркам? Росаура і Кларін – прощені. Сехізмундо дають настоянку блекоти з маком, після чого він прокидається в розкоші і багатстві царського палацу.
Новоявлений принц насамперед вирішує позбавити життя Клотальдо. Тюремник винен перед ним у тому, що приховав від нього знання про приналежність до можновладців. Старик дивом уникає смерті. З двоюрідним братом Астольфо Сехисмундо поводиться нечемно, не визнаючи в ньому рівню. Слугу, який посмів суперечити його несправедливим наказам, він вбиває, скинувши з балкона в море. Батька Сехисмундо ненавидить за те, що той позбавив його волі і відняв царську велич, що належала йому по праву від народження. Вдруге зустрівшись з Росаурую, принц зазіхає на її честь. Клотальдо намагається допомогти дочці, Астольфо заступається за Клотальдо. Сехисмундо в пориві люті б’ється з герцогом Московії і каже батькові, що хоче помститися йому за всі пережиті приниження.
Естрелья просить Астольфо повернутися до тієї, чий портрет він носив на собі. Герцог Московії обіцяє віддати їй зображення і назавжди забути про минуле кохання. Естрелья просить Росауру забрати портрет замість неї. Дівчина обманним шляхом заволодіває своїм зображенням. Астольфо і Естрелья сваряться.
Сехисмундо прокидається у в’язниці. Клотальдо переконує його, що життя в палаці було звичайним сновидінням. Солдати, бажаючі звільнити Сехисмундо, помилково приймають за нього блазня Кларін. Звільнений солдатами принц думає, що знову спить, але вирішує прожити цей сон до кінця по-доброму. Він йде війною на Астольфо. Між тим, Росаура просить Клотальдо помститися за зганьблену честь. Врятований герцогом Московії, благородний Клотальдо не може його вбити. Росаура вирішує сама помститися за себе. Вона просить допомоги у Сехізмундо. Принц перемагає свого батька – короля Басиліо, але не вбиває його, а, як вірний син, виявляє почесті. Астольфо він наказує одружитися на Росаурі, сам бере в дружини Естрелію. Клотальдо визнає дівчину своєю дочкою.

Образ тухольської громади у повісті І. Франка “Захар Беркут”

Історична основа повісті І. Франка “Захар Беркут”. Іван Франко взяв за основу своєї повісті не лише історичні відомості про монголо-татарську навалу на Русь у XІІІ столітті, а й народні перекази та легенди про боротьбу русичів проти грізного ворога. Разом із тим письменник показав життя карпатських українців, які об’єднувалися в громади, щоб спільно обробляти землю, протистояти боярам, захищатися від ворогів.

Принципи, на яких грунтувалося життя тухольської громади

1. Єдність – основа життя громади. Єдність – це основний принцип життя тухольської громади. Усі жителі Тухлі разом обробляли землю, підтримували одне одного у скрутні часи. Громада була суддею й упорядником у всьому. Тут не було бідних, кожен член громади міг користуватися надбанням усіх.

2. Заздрість князів і бояр. Князі й бояри заздрісно поглядали на тухольську громаду, але тут їм не було місця: тухольці самостійно розпоряджалися своїм життям; боярин міг стати не хазяїном, а лише рівноправним членом громади.

3. Боротьба тухольської громади з монголо-татарським військом. Коли монголо-татарське військо підступило до тухольської долини, тухольці стали перед вибором: зупинити тут, у горах, страшного ворога чи пропустити його далі, адже метою загарбників було знищення угрів. На збори громади прийшли посланці підгірських, верховинських, угро-руських, тустанських громад, щоб спільно вирішити, як боротися з ордою. Дехто говорив про те, що монгольське військо не можна перемогти, а тому варто сховатися в горах серед бескидів, але тухольці на чолі із Захаром Беркутом вирішили битися з ворогом.

4. Знищення монгольського війська. Тухольці, щоб знищити монголів, використали свої знання місцевості і досвід горян, які добре знають, чого слід чекати від невеликої річечки, коли вона переповнюється водою після зливи в горах. Вони загородили річку священним каменем і знищили монголів, які змушені були боротися не тільки з мужніми захисниками, а ще й із силами природи.

Сила народу в його згуртованості. Червоною ниткою через усю повість проходить думка про те, що народ буде сильним лише тоді, коли кожен член громади дбатиме про загальне добро.

Тухольці і в горі, і в радості завжди відчували підтримку громади, а тому в лихі часи об’єдналися і вистояли проти багатотисячного війська, яке було краще, озброєне і загартоване в боях.