Category: Література

  • “Наталка Полтавка” план

    “Наталка Полтавка” Котляревський план до твору

    1 Украiнська дiвчина Наталка
    2 Журба дiвчинки
    3 Хата матерi
    4 Сам на сам iз журбою
    5 Страждання хлопця за щастям
    6 Заробленi грошi Петра
    7 Великий вчинок

    “Наталка Полтавка” план до твору

    1.Возний розмовляє з Наталкою і розповідає про свою любов.
    2.Возний зустрічає пана виборного і розповідає йому про Наталку та просить йому допомогти вмовити Наталку.
    3.Мати розмовляє з Наталкоюі вмовляє її забути Петра, але у неї нічого не виходить.
    4.До Наталчиної хати приходить пан виборний Макогоненко і розповідає про пана возного.
    5.Наталка сумує за Петром.
    6.Микола розмірковує про своє сирітське життя і козацтво.
    7.Микола зустрічає Петра.
    8.Микола з Петром зустрічають пана виборного з паном возним в якого рука повязана рушником і Терпилиху та підслуховують їхню розмову.
    9.Микола здогадується хто такий Петро і що Наталка засватана.
    10.Микола вмовляє Наталку, щоб та зустрілась з Петром.
    11.Возний, виборний і Петро розмовляють про театр.
    12.Наталка з Петром зустрічаються і розмовляють.
    13. Терпелиха, виборний і возний бачать Петра з Наталкою.
    14.Спочатку Петро відступається від Наталки, але потім пан возний вирішує відмовитись від Наталки на користь Петра.

  • “Жовтіє світло з темноти” Ахматова аналіз

    “Жовтіє світло з темноти” Ахматова

    Жовтіє світло з темноти,
    Нас квітень ласкою проймає.
    На півжиття спізнився ти,
    Але й таким тебе приймаю.

    Сідай ось поруч і зумій
    Повеселіти над роками:
    Поглянь на синій зошит мій
    Із молоденькими рядками.

    Прости журбу мою за двох,
    Раділа сонцю я замало.
    Прости, прости, що в багатьох
    Тебе я часто впізнавала.
    переклад П. Перебийноса

    “Жовтіє світло з темноти” Ахматова аналіз

    Тема вірша – любов пішла або йде, любов розбита і розбиває все навколо.

    Головна героїня – жінка, яка згодна з тим, що любов пішла. Нехай так, адже немає іншої долі. Головне, що я можу любити. Нехай це болісно, нехай це страшно і болісно, але це так. Інша лінія – жінка, яка в очікуванні кохання. Але очікування це не радісне і світле. Це скоріше болісне самотність. Це прагнення, заглядаючи в очі кожному зустрічному, побачити свою долю, свою рідну людину. І кожен раз розуміти, що все не те, не так.

    “Широкий і желт вечірнє світло…” – можна читати як вірш-радість, вірш-свято (Ти прийшов, ти є і це – диво!).

  • Оксана Сенатович біографія коротко

    Оксана Сенатович біографія коротко Української письменниці та поетеси викладена в цій статті.

    Оксана Сенатович біографія скорочено

    Народилася 2 січня 1941 р. в м. Бережани, у сім’ї вчителів. Після закінчення 1957 р. школи навчалась у Львівському політехнічному інституті. Працювала інженером на заводі, у науково-дослідному інституті легкої промисловості, була на профспілковій роботі, але справжнє своє покликання знайшла на літературній ниві.
    Путівку в поетичний світ О. Сенатович дала газета “Вільне життя” ще 1959 р. Згодом були публікації в журналі “Жовтень” (1960, № 1).
    1961 р. у Львові вийшла колективна поетична збірка “Яблуневий цвіт”, серед 28-ми авторів якої представлена і О. Сенатович.

    О. Сенатович писала вірші та книгидля дітей – “Червоні лелеки” (1970). Свої вірші для дітей поетеса часто друкувала в журналах “Барвінок”, “Малятко”, у календарі “Дванадцять місяців”. Широко відомі її книжки для найменших читачів: “Червоні лелеки”, “Вісім сотень колобків”, “Вчиться Вересень читати”, “Сніговик”, “Живемо в одному домі”, “Шпаки на колесах”, “Соловейку, тьох-мажор”. Перу О. Сенатович також належить повість “Не виростуть хлопці без дощу”.

    Популярні її збірки віршів для дорослих “Стебло”, “Діапазон весни”, “Обличчям до голуба”, “Голубий голос”, “Чоловік з трояндою”.

    Сенатович переклала збірку віршів сербського поета Й. Йовановича-Змая “Маленький велетень”.

    Була редактором дитячого християнського журналу “Діти Марії”.

    О. Сенатович – член Спілки письменників України з 1976 р., була першим лауреатом премії імені Олени Пчілки (1992).

    Померла О. Сенатович 31 березня 1997 р. в м. Львів.

  • Василь Стефаник біографія коротко

    Василь Стефаник біографія скорочено українського письменника викладена в цій статті.

    Василь Стефаник біографія коротко

    Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русів Гнятинського повну на Станіславщині (нині – Інано-Франківщина) у сім’ї заможного селянина. Після навчання в школах у с. Русові та м. Снятині він 1883 р. вступив до польської гімназії у м. Коломиї. Тут зав’язалася дружба В. Стефаннка з Л. Мартовичем. За українську громадсько-політичну діяльність їх обох у 1890 р. виключили з гімназії. В. Стефаник переїхав до Дрогобича і вступив до місцевої гімназії, яку закінчив 1892 р. Того ж року він вступив на медичний факультет Краківського університету, де вчився до 1900 р.

    У вересні 1903 р. В. Стефаник відвідав Наддніпрянську Україну: був присутнім на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві й зустрічався з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським та ін. З 1903 р. В. Стефаник постійно жив у селі: до 1909 р. – у Стецеві. а потім до кінця життя-у Русові.

    1907 року письменник став заступником депутата австрійського парламенту В. Охрімовича. Після того як 1908 року В. Охрімович зрікся мандату, В. Стефаникові довелося виконувати обов’язки депутата аж до розпаду Австро-Угорської імперії 1918р.

    У період визвольних змагань В. Стефаник брав участь у роботі Української національної ради Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), у складі делегації ЗУНР відвідав Київ під час проголошення соборності українських земель 22 січня 1919 р. Перебуваючи в тій частині України, що була під владою Польщі, В. Стефаник активно цікавився подіями в УРСР, відсилав до радянських журналів (“Вапліте”, “Червоний шлях”, “Гілуг”) свої нові твори.

    Відгуком на літературну дискусію 1925-1928 рр. стала новела “Межа” (1926 р.). яка мала присвяту “М. Хвильовому” і була надрукована у “Літературно-науковому віснику”, що його редагував Д. Донцов. Помер В. Стефаник 7 грудня 1936 р.

    В. Стефаник – один із представників Покутської трійці (умовне об’єднання трьох українських письменників: Василя Стефаника, Леся Мартовича та Марка Черемшини. Назва походить від регіону, оскільки усі троє були з Покуття. Завдяки постійній та тісній співпраці молоді письменники пройшли так звану Франкову школу та сформувалися під його безпосереднім впливом. Саме І. Франко Брав активну участь у становленні та формуванні таланту Стефаника, Мартовича та Черемшини.

    Літературну діяльність В. Стефаник розпочав поезіями в прозі (1896-1898 рр.). У жовтні 1897 р. на сторінках чернівецького, часопису “Праця” була надрукована новела “Виводили з села”, пізніше – новели “У корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка” та “Сама саміська”, які одразу зробили його широковідомим українським письменником. Ці твори ввійшли до першої збірки В. Стефаника “Синя книжечка” (1899 р.). Пізніше виходили книги новел ” Камінний хрест ” (1900 р.), “Дорога” (1901 р.), “Моє слово” (1905 р.), “Земля” (1926 р.). Шанувальники творчості митця називали його, за висловом Марка Черемшини, “поетом мужицької розпуки”.

    Для творчості В. Стефаника характерна експресіоністична (від лат. ехргеняіоп – вираження) манера письма, що передбачає вираження глибини та ірраціональності психології навіть звичайної людини через зовнішню напругу його переживань та емоцій. В. Стефаник прагне виразити духовне (приховане) через реальне (зовнішнє), звернути увагу на духовну деградацію сучасного йому світу, зрозуміти сенс страждання і смерті людини. Звідси випливає його увага до оригінальних і незвичних епітетів і порівнянь, майстерне використання діалогів, лаконізм та фрагментарність письма.

  • Чехов “Наречена” скорочено

    ” Наречена ” – розповідь Антона Чехова, написана в 1903 році.

    Чехов “Наречена” скорочено

    Молода 23-річна дівчина Надя, з 16 років мріяла вийти заміж, готується до весілля. Їй подобається її наречений, Андрій Андрійович, але незадовго до весілля дівчина починає переживати і сумніватися в майбутньому весіллі.
    В цей же час з Москви приїжджає Саша, молода людина, далекий родич бабусі Наді. Саша в розмові з Надею дорікає її в дозвільному житті і бездіяльності, він намагається пояснити дівчині, яким буде її життя після весілля: схожим на життя її матері та бабусі. Наречена починає все сильніше сумніватися.
    Коли Сашкові приходить час повертатися до Москви, Надя каже, що їде проводити його, але замість цього сідає на поїзд і їде в Петербург вчитися.
    Через деякий час, Надя знову зустрічається в Москві з Сашею, а пізніше повертається до матері і бабусі: вони вже давно пробачили наречену-втікачку, тому що вони на власному досвіді можуть зрозуміти, яке важке може бути провінційне і дозвільне життя. Оповідання закінчується тим, що дівчина дізнається про те, що її друг Саша помер у Саратові від сухот. Надя знову покидає рідні місця і остаточно прощається з минулим життям.

    Критики про оповідання

    Більшість критиків надає великого значення фіналу розповіді.
    “Бадьорий, сильний акорд, що закінчує цю чарівну річ, звучить в душі читача як переможний клич, як торжество життя над мертвою нудьгою і вульгарністю сірим і одноманітним буденності.” – А. І. Богданович

    Обговорення викликало також і майбутнє Наді, яке самим Чеховим було представлено дуже абстрактно. Деякі бачили в прагненні Наді перевернути власне життя революційні відтінки.
    “Сили повинні бути спрямовані на те, щоб перевернути життя громадське, а не тільки особисте”- І. Джонсон в журналі “Правда”

  • “Гамлет” скорочено по діях

    “Гамлет” скорочено на українській розповість вам про головні події в п’єсі Шекспіра, хоча ви можете прочитати більш стислий варіант переказу.

    “Гамлет” скорочено читати

    “Гамлет” 1 дія скорочено

    Сцена 1. На майданчику перед королівським замком у Ельсінорі вартові розповідають Гораціо, другу Гамлета, про появу привида померлого короля Гамлета. Привид з’являється, але не вступає в розмову з солдатами, офіцером та Гораціо, які вирішують про все сповістити молодого Гамлета.

    Сцена 2. У парадній залі королівського замку король Клавдій сповіщає про своє одруження з Гертрудою, вдовою померлого брата – короля Гамлета, та про від’їзд до Норвегії послів Вольтіманда і Корнелія з пропозиціями миру (принц Фортінбрас погрожує Данії) і від’їзд Лаерта до Франції, який прибув до Данії на коронування Клавдія і через непорозуміння з батьком, королівським радником Полонієм, прагне повернутися до Франції. Читач вперше зустрічається із Гамлетом, студентом Віттенберзького університету, який щойно повернувся до Ельсінору у зв’язку з раптовою смертю короля Гамлета. Батька він любив і, як людину, вважав своїм взірцем, тому дуже важко переживає втрату. Біль підсилюється й вчинком матері, яка поквапилася стати під вінець з братом короля Клавдієм, котрий тепер посідає трон. Весільна атмосфера при дворі, самовпевненість неприємного йому Клавдія роблять перебування Гамлета в Ельсінорі нестерпним, але він залишається у замку, бо такою є воля матері і Клавдія. Коли Гамлет залишається сам, входять Гораціо, Марцелл, Бернардо й повідомляють йому про привида померлого короля. Вони змовляються опівночі зустрітися біля стін замку, де несуть королівську варту вартові. Гамлет охоплений зловісним передчуттям.

    Сцена 3. В домі Полонія прощаються Лаерт та Офелія. Лаерт застерігає сестру щодо її почуттів до Гамлета. Полоній прискорює від’їзд Лаерта і допитується в Офеліїї, про що вона говорила з братом. Дізнавшись, що йшлося про освідчення Гамлета в коханні Офелії, Полоній забороняє їй бачитись з принцом, не вірячи у щирість його почуттів.

    Сцена 4. Опівночі відбувається зустріч Гамлета з привидом батька, який розкриває йому таємницю своєї смерті й звинувачує у ній свого брата Клавдія. Привид короля благає про помсту, але застерігає Гамлета не чинити нічого лихого королеві. Друзі присягають на мечі Гамлета берегти таємницю і не дивуватись нічому, що він буде чинити. Гамлет усвідомлює своє призначення: “Звихнувся час… О доля зла моя! Чому його направить мушу я?”

    “Гамлет” 2 дія скорочено

    Сцена 1. Полоній відправляє свого слугу Рейнальдо до Парижа дізнатись про датчан, які живуть у Франції та обмовити власного сина і вивідати, як йому живеться за кордоном. Рейнальдо стає таємним шпигуном Полонія. Офелія повідомляє Полонію про божевілля Гамлета, причину якого Полоній вбачає у коханні до доньки й вирішує про це повідомити Клавдія.

    Сцена 2 (розвиток дії). Король Клавдій дає доручення Розенкранцу і Гільденстерну шпигувати за Гамлетом, нібито опікуючись його здоров’ям, шукаючи причин його божевілля. Тим часом з Норвегії повернулись посли з “гарними вістями: норвезький король просить дозолити Фортінбрасовому війську прохід через Данію на Польщу. Полоній розраджує Клавдія і Гертруду, які вбачають божевілля Гамлета у смерті батька та їхньому поквапливому весіллі. Він впевнює їх, що причиною втрати глузду принца є нещасне кохання до Офелії, і пропонує переконатись, прослідкувавши за Гамлетом та Офелією. Полоній розмовляє з “божевільним” Гамлетом, потім до них приєднуються Розенкранц і Гільденстерн. Гамлет вітає прибулих до Ельсінора мандрівних акторів і домовляється з ними про виставу у королівському замку, якою сподівається викрити короля.

    “Гамлет” 3 дія скорочено

    Сцена 1 (розвиток дії). Внутрішній діалог Гамлета – психологічна кульмінація твору. Король, королева, Полоній, Офелія розпитують Розенкранца і Гільденстерна про причини божевілля Гамлета, що їм вдалося вивідати. Шпигуни доповідають про затію принца назавтра ставити у замку виставу і передають всім запрошення від Гамлета. Король і Полоній підлаштовують ситуацію побачення Гамлета з Офелією. Гамлет, ввійшовши до покоїв, проголошує свій знаменитий монолог “Чи бути, чи не бути – ось питання” після якого відбувається діалог Гамлета з Офелією, в якому Гамлет відштовхує від себе Офелію і її кохання (“Іди собі в черниці”). Офелія сприймає гру принца за справжнє божевілля, Клавдій не вірить, що божевілля Гамлета пов’язане з коханням, не вірить він у безумство принца й приймає рішення відіслати Гамлета до Англії, сподіваючись на його загибель, яку він сам підготував. Полоній в усьому його підтримує.

    Сцена 2 (Кульмінація трагедії (сюжетна)). Королева засмучена тим, що сталося, і посилає за Гамлетом шпигунів Розенкранца і Гільденстерна. Вони говорять, що вистава налякала королеву. Шпигуни все прагнуть вивідати у принца причину його недуги, присягаючись йому у любові та вірності. Полоній передає бажання королеви говорити з Гамлетом.

    Сцена 3. Король Клавдій віддає наказ Розенкранцу і Гільденстерну супроводжувати Гамлета до Англії. (“Нам треба це неспутане страхіття узяти в пута”) Полоній повідомляє королю, що Гамлет пішов до матері, й виказує готовність підслухати, сховавшись за килимом. Клавдій, залишившись на самоті, проголошує всій монолог (“Ядучий сморід злочину мого!”). Гамлет застає його під час молитви, маючи слушну нагоду помститись за батька, але не робить цього, прагнучи для Клавдієвої душі довічних страждань. Клавдій же усвідомлює лицемірний характер своїх слів (“Слова, що без чуття в далеку путь Я вирядив, до неба не дійдуть.”)

    Сцена 4. Між Гамлетом і королевою Гертрудою відбувається розмова. Мати звинувачує сина у неповазі до пам’яті батька, на що він їй кидає звинувачення у скривдженні чоловіка. Королева налякана і кличе на допомогу. Полоній виказує себе і гине від шпаги Гамлета, хоча принц сподівався на те, що підслуховує сам король (“Я цілив вище, ніж поцілив”). Гамлет кидає звинувачення королеві за її негідний кровозмісницький вчинок. На піку його промови з’являється привид батька, якого бачить тільки Гамлет, і нагадує принцові, що він не має спрямовувати помсту проти матері. Гертруда налякана поведінкою сина, сприймає її за повне божевілля. Гамлет відкривається матері: “ваш син геть не шалений, а шалено хитрий і лиш вдає безумство”. Він радить королеві відштовхувати Клавдія або стати його ворогом. Гертруда говорить: “Я радше подих затаю навіки – ніж видихну хоч слово, сину мій”. Гамлет нагадує королеві про свій від’їзд до Англії і показує своє розуміння прагнень короля щодо його знищення. Вказуючи на труп Полонія, Гамлет говорить: “Цей чоловік від’їзд мій приспішить” …

    “Гамлет” 4 дія скорочено

    Сцена 1 (розвиток дії і загострення конфліктів). Королева Гертруда розповідає королю Клавдію про вбивство Полонія Гамлетом, пояснюючи це його безумством. Король наказує Розенкранцу і Гільденстерну знайти і заспокоїти Гамлета й щонайшвидше влаштувати його від’їзд до Англії. Тіло Полонія ж віднести до каплиці. Король наляканий.

    Сцена 2. Розенкранц і Гільденстерн знаходять Гамлета у іншій кімнаті замку і просять віддати їм тіло Полонія. Гамлет кидає їм звинувачення у прислужництві королю й погрожує своєму ворогові (“Ховайся, лисичко, поки не впіймали”).

    Сцена 3 Король усвідомлює небезпечність Гамлета, але не може покарати його (“улюбленець дурної він юрби”), тому прискорює його від’їзд до Англії. Діалог Гамлета з Клавдієм ще більш загострює їхнє протистояння. Король наказує Гамлетові покинути Данію, а Розенкранцу й Гільденстерну – вбити Гамлета.

    Сцена 4. На шляху понад морським узбережжям Данії норвезький принц Фортінбрас рухає своє військо. Гамлет, що готується до від’їзду, розмовляє з норвезьким капітаном про мету їхнього військового походу (“йдемо ми здобувати шмат землі”). Гамлет проголошує ще один монолог, у якому поєднались його особисті трагедії та усвідомлення жорстокості часу і долі “тисячі приречених людей”, втягнених у війну.

    Сцена 5. Придворний повідомляє королеву і Гораціо про безумство Офелії, пов’язане із загибеллю батька. Офелія у журбі співає, вона втратила відчуття реальності. Король наказує оберігати божевільну Офелію. Він занепокоєний поверненням Лаерта з Франції, який, охоплений жадобою помсти за батькову смерть, підіймає народний бунт. Юрба кричить: “Лаерта в королі!” Лаерт вривається в королівські покої і вимагає пояснень щодо смерті Полонія, погрожуючи помстою. Під час жорсткої розмови Лаерта з Клавдієм входить Офелія, чиє безумство вражає Лаерта. Клавдій пропонує Лаертові поговорити сам на сам.

    Сцена 6. Відтворюється розмова Гораціо з моряками, які принесли йому Гамлетового листа. Гамлет повідомляє про напад піратів і полон та призначає Гораціо побачення, натякає про Розенкранца та Гільденстерна. Гораціо допомагає матросам зустрітися з королем і прагне щонайшвидшої зустрічі з Гамлетом.

    Сцена 7. Клавдій підбурює Лаерта проти Гамлета, доводячи свою невинність у смерті Полонія. Клавдій пояснює Лаертові, чому не покарав Гамлета за законом, і пропонує Лаертові свою підтримку у помсті. В цей час приходить гінець від Гамлета з листами, де принц повідомляє про своє несподіване повернення. Клавдій плете інтригу вбивства Гамлета, намовляючи Лаерта на поєдинок з вбивцею його батька, обставивши це як заздрість Гамлета до фехтувальної вправності Лаерта. Клавдій обіцяє зіштовхнути Гамлета з Лаертом, на що останній, охоплений жадобою помсти, радо погоджується, а щоб результат був певним, вирішує змастити свій меч отруйною маззю. Щоб уникнути несподіванок, Клавдій пропонує ще заздалегідь підготувати отруєний напій, аби ним почастувати під час бою Гамлета. Інтрига сплетена. В цей час королева повідомляє про те, що Офелія втопилась. Лаерт знову охоплений люттю.

    “Гамлет” 5 дія скорочено

    Сцена 1. Події відбуваються у сцені першій на цвинтарі. Гробокопи копають могилу для Офелії і ведуть розмову про те, чи можна вважати Офелію самовбивцею чи ні, чи можна її ховати разом з усіма християнами. Гораціо і Гамлет, що наближаються до цвинтаря, стають свідками дій гробокопів, які втратили, на їхню думку, здатність співчувати чужому горю, виконуючи свою роботу. Один із гробокопів викидає назовні черепи. Гамлет розмірковує, кому вони могли б належати. Гамлет у розмові з одним із гробокопів дізнається, що один із черепів належить королівському блазневі Йоріку, що наводить Гамлета на розмірковування про життя і смерть. У цей час на цвинтар приходить поховальна процесія, яка з волі короля відправляє християнську учту по Офелії. Гамлет вражений звісткою про смерть Офелії. Лаерт, охоплений горем, стрибає у могилу,

    Прагнучи востаннє обійняти сестру. Гамлет, усвідомивши, що він теж кохав Офелію, теж стрибає у могилу, де між ним і Лаертом зав’язується бійка. Придворні за наказом короля їх розводять. Гнів Гамлета сприймається як сплеск божевілля, хоча у ньому абсолютно твердо проступає гіркий біль принца, який бачить ненависть до себе тих людей, яких він любив найбільше. Король наказує Гораціо пильнувати Гамлета, а Лаерту нагадує про попередню змову.

    Сцена 2 (розв’язка трагедії). Розпочинається діалогом Гамлета з Гораціо. Гамлет розповідає другові, як він викрив королівську підлість, прочитавши листа Клавдія, в якому він виставляв Гамлета ворогом Англії, відправляючи таким чином принца на вірну загибель. Гамлет почав діяти рішуче. Він підмінив Клавдієвого листа, де “приязнь двох держав” мала підтвердитися негайною стратою Розенкранца і Гільденстерна, щойно вони прибудуть до Англії. Скріплений батьковою печаткою лист виглядав як справжній. Охоплений жадобою помсти Клавдію, Гамлет усвідомлює, що у стосунках з Лаертом перебрав міру і прагне з ним помиритися. Озрік, як посланець Клавдія, повідомляє Гамлету про заклад короля щодо фехтувальної майстерності між принцом і Лаертом. Гамлет дає згоду на поєдинок. Королівський двір на чолі з Клавдієм і Гертрудою з’являється у залі, де має відбутися бій Гамлета з Лаертом. Гораціо попереджає Гамлета, що Лаерт дуже вправний боєць. Проте Гамлет прийняв рішення. Він не боїться смерті (“Смерть сплачує всі борги”). Перед початком поєдинку Гамлет просить пробачення за всі образи у Лаерта. Принц сподівається на чесний бій. Бійці отримують зброю. Король підтверджує свою ставку на Гамлета, підступно цим підтверджуючи появу кубків з вином у залі. Поєдинок закипає і розгортається з перемінним успіхом. Королева випиває трунок, призначений Гамлетові. Гамлет і Лаерт ранять один одного, обмінявшись у бою зброєю. Кожен з них поранений отруєним мечем. У цей час вмирає королева. Бійці теж на грані смерті. Лаерт зізнається Гамлетові у своєму підступі і змові з королем. В останні хвилини свого життя Гамлет протинає короля отруйним лезом. Вмираючи, Гамлет просить Гораціо: “Скажи про мене правду невтаємниченим”, не дозволяючи йому пити з отруєного кубка. В цей час чути гамір, що сповіщає про повернення Фортінбраса із польського походу. Гамлет пророкує, що на датському престолі займе місце саме Фортінбрас.

    До зали, де витає дух смерті, входять Фортінбрас з почтом та англійські посли. Гораціо, звертаючись до прибулих, проголошує: “По що прийшли ви? Якщо по горе й розпач – ось вони”. Навіть жорстокий Фортінбрас вражений побаченим. Фортінбрас заявляє свої права на датський трон, і щоб не сталося народного бунту, за порадою Гораціо наказує з почестями поховати Гамлета. Жалобний марш і грім гармат завершують трагедію.

  • Історія розвитку ЗМІ

    Історія розвитку ЗМІ

    Як свідчить еволюція журналістики, одним із головних напрямків її розвитку було найбільш повне задоволення потреб людини в комунікації, тобто необхідній їй соціально значимої інформації. Вже в доісторичні часи людина сама виступала як засіб комунікації: різні відомості поширювали шамани, провісники, оракули, а засобом консервації її був наскальний живопис, пергамент, глиняні дощечки.

    На сьогодні більшість дослідників єдині в думці, що появу преси слід віднести до V ст. до н. е., коли в Римі виходили перші газети, які лише за часів Юлія Цезаря (60 р. до н. е.) почали нагадувати сучасні. Найбільш відомим є щоденний бюлетень “Acta diurna” (“Події дня”). Разом з тим є відомості, що доісторичні видання були і в Азії (наприклад, в Китаї у VIII столітті нашої ери виходила “Диба” – “Придворна газета”, “Кібелчжі” – “хронікальна газета”, а в Японії на глиняних дошках збереглася “Іоміурі каварабан” – “Читати і передавати”), що є, по суті, прагазетними явищами.

    У середньовіччі значного поширення набули так звані ” Летючі листки ” (серед них – реляції, ревю, куранти та ін.), які мали яскраво виражений інформаційно-прикладний характер. Винахід в 1440 p. І. Гуттенбергом процесу друку за допомогою рухомих літер сприяло розвитку преси і журналістики. Батьківщиною преси як соціального інституту можна вважати територію Західної Європи. Першою газетою у власному розумінні цього слова прийнято вважати бельгійську “Niewe Tydingen” (“Всі новини”), яка стала виходити в Антверпені приблизно з 1605 року в друкарні Авраама Вергевена. 3 11 березня 1702 р. в Англії, в Лондоні почали видавати першу щоденну газету “Daily Courant” (“Щоденний вісник”).

    У стародавні часи форми мови реалізовувалися в літописах, хроніках, анналах, життєписах, історіях, подорожах, у різноманітних епістолярних формах – від особистого листа до офіційних послань, від повчань і наказів до булл, рескриптів, прокламацій. А після виникнення друкованої журналістики почала формуватися система журналістських жанрів. Серед початкових можна назвати інформацію-хроніку, репортаж, памфлети. Далі почали з’являтися й інші газетно-журнальні жанри.

    Прийнято виділяти такі Типи журналістики :

      релігійно-клерикальна (XV-XVI ст.); феодально-монархічна (XVI-XVIII ст.); буржуазна (ХІХ-ХХ ст.); соціалістична (XX ст.); загальногуманістична (кінець XX ст. – початок III тисячоліття).

    У середньовіччі, у період релігійно-клерикального типу, діапазон творчості був різко обмежений. Це пояснювалося не стільки малим числом грамотних людей, скільки впливом релігії на всі сфери життя. Не допускалося інакомислення, що діставало відображення в періодичних виданнях. Феодально-монархічний тип відображає незначну економічну розвиненість суспільства і початок переходу від натурального господарства до товарно-грошових відносин. Розвиток торгівлі вимагав обміну інформацією про товари, прибуття кораблів, ціни.

    У XIX ст. журналістика стала найважливішою частиною суспільно-політичного життя і господарювання. Вона перетворилася на знаряддя політичної боротьби – 80 % преси мали яскраво виражений політичний і суспільно-політичний характер. Стався класичний поділ преси на якісну (елітарну) і популярну (масову). До кінця XX ст. до неї додався тип проміжних ЗМІ.

    Соціалістична журналістика цілком була орієнтована на ідеологічну залежність, головною константою в ній була партійність.

    До теперішнього часу ми можемо говорити про формування загальногуманістичної журналістики.

    Даючи оцінку існуючим типам, потрібно відзначити, що не скрізь вони існували обов’язково в такому порядку і чистій формі – їх наявність залежала від конкретної ситуації в державі.

    Основні етапи розвитку ЗМІ

    1) До початку нашої ери – прагазетні явища;

    2) з початку нашої ери до XV ст. н. е. – епоха рукописних видань;

    3) з XV ст. до XVII ст. – винахід і розвиток друкарства, становлення газетно-журнальної справи;

    4) з XVIII ст. до початку XX ст. – розвиток журналістики як суспільного інституту, вдосконалення поліграфічної бази, становлення преси як основи демократії;

    5) 1900-1945 рр. – набуття пресою функцій “четвертої влади”;

    6) 1945-1955 рр. – процес концентрації та монополізації ЗМІ;

    7) 1955-1990 рр. – епоха становлення електронних засобів комунікації;

    8) з 1990 р. і до сьогодні – становлення нового інформаційного порядку у світі.

  • Микола Вінграновський хронологічна таблиця

    Вінграновський хронологічна таблиця життя та творчості, біографії українського письменника-шістдесятника, режисера, актора, сценариста та поета викладена в цій статті.

    Микола Вінграновський хронологічна таблиця

    7 листопада 1936Микола Вінграновський народився 7 листопада 1936 в м. Первомайськ Миколаївської області. В школі № 17 він здобув середню освіту
    Писати вірші почав у студентські роки
    1958З’явилися перші вірші на сторінках журналів “Дніпро” та “Жовтень” (“Дзвін”).
    1959Повість “Світ без війни”
    1960Закінчив Всесоюзний інститут кінематографії. Ще студентом зіграв головну роль у художньому фільмі “Повість полум’яних літ”, автором якого був Олександр Довженко. Написав повість “Президент”
    1962Перша поетична збірка “Атомні прелюди”. Став членом Національної Спілки письменників України.
    1964Режисер художнього фільму “Дочка Стратіона”
    1967Вийшла друга поетична збірка “Сто поезій”.
    1971Збірка “Поезії”, Повість “Первінка”
    1978Збірка “На срібнім березі”, Повість “Сіроманець” (1977)
    1982Побачила світ збірка “Київ”
    1984Збірка “Губами теплими і оком золотим”
    Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1984) за збірки творів для дітей “Літній ранок”, “Літній вечір”, “Ластівко біля вікна”, “На добраніч”.
    1986Повість “Кінь на вечірній зорі”
    1990Збірка “Цю жінку я люблю”
    1991Роман “Наливайко”
    1993Збірка “З обійманих тобою днів”
    1997Збірка “Любове, не прощавай!”, Історичний нарис “Чотирнадцять столиць України”
    2003Повість “Манюня”
    2004Найповніше видання доробку – “Вибрані твори в трьох томах”
    27 травня 2004Помер 27 травня 2004 року в Києві. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 49а).

    Хронологічна таблиця Миколи Вінграновського викладена в цій статті, ви можете розширити її чи скоротити використовуючи дані його біографії.

  • Вірші Ліни Костенко про зиму

    Вірші про зиму Ліни Костенко – про Новий Рік, Про Діда Мороза, Снігуроньку, новорічну ялинку, про красу зимової природи для дорослих та дітей ви можете знайти в цій статті.

    Вірші Ліни Костенко про зиму

    Дзвенять у відрах крижані кружальця.
    Село в снігах, і стежка ані руш.
    Старенька груша дихає на пальці,
    їй, певно, сняться повні жмені груш.

    Їй сняться хмари і липневі грози,
    Чиясь душа, прозора, при свічі.
    А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
    У вирій полетіли рогачі.

    Дощу і снігу наковтався комин,
    і тин упав, навіщо городить?
    Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
    улітку він під грушею сидить.

    І хата, й тин, і груша серед двору,
    і кияшиння чорне де-не-де,
    Все згадує себе в свою найкращу пору.
    І стежка, по якій вже тільки сніг іде…

    Синички на снігу Синиці голодом намлілись –
    така зима, така зима!..
    Оце б у вирій полетіти, –
    так батьківщини ж там нема.

    Сніги метуть. У вікнах біле мрево.
    Антени ловлять клаптики новин.
    На білий вальс запрошую дерева,
    на білий вальс вітрів і хуртовин.

    Хай буде сніг, і музика, і вечір.
    Хай серце серцю сплачує борги.
    О покладіть гілки мені на плечі,
    з мого життя пострушуйте сніги!

    Я вас люблю за те, що ви дерева.
    Що ви прийшли до мене, що ви тут.
    Зима стоїть, скляна і перкалева.
    Метуть сніги. Сніги метуть, метуть…

    Вірші Ліни Костенко про Новий Рік

    Вже рік старий за обрії пливе.
    Уже й Новий стоїть на виднокрузі.
    Хай у Новому буде все нове,
    – старі лиш вина, істини і друзі!

    Заячий карнавал

    – Вітре, вітре, ти не вий!
    У звіряток – рік Новий.
    Зорі світять на ялинці,
    Дід Мороз приніс гостинці.
    Прометем собі доріжки,
    Потанцюємо хоч трішки.
    Маски зробим з будяків,
    Налякаємо вовків.

    Вірші Ліни Костенко про Різдво

    Свят-Вечір
    Мороз малює у віконці.
    Узваром дихає кутя.
    І Мати Божа на іконці
    у хустку кутає дитя.

    Побудь дитиною, синочку.
    Твоє дитинство золоте.
    Ще вітер віє у терночку
    і дерево на хрест росте.

    Ще час не сплинув за водою.
    Ще Юда спить у сповитку.
    Он гурт з різдвяною звіздою
    уже на ближньому кутку.

    Поколядують і засіють.
    Ще, може, буде і життя.
    Ти на Голгофі вже Месія,
    а на руках іще дитя.

    Вірші про зиму Ліни Костенко

    На віях тиші мерехтять сніжинки.
    Зима крізь вії дивиться на світ.
    Шляхи і діти їх – стежинки –
    шукають вранці згадку до воріт.
    Село в снігах, як чаша кришталева,
    у срібних жилках скованих джерел.
    Ідуть у білих каптурах дерева,
    понамерзали брови у дерев.
    Їм білий вітер розвіває поли,
    вони бредуть, похилені, на шлях,
    де гайвороння, чорне як ніколи,
    шматочок сонця ділить у полях.

  • “Красний Іванко і закляте місто”

    “Красний Іванко і закляте місто” – українська народна казка.

    “Красний Іванко і закляте місто” читати

    Жила, де не жила, одна жінка, що одного разу без нікого подалася в місто – до самої столиці. По дорозі перестрів її якийсь чоловік та й каже:

    – Жінко, я знаю, що ти бідна, і я тобі радо допоможу, якщо будеш згодна продати мені те, про що ти не знаєш. Погодишся – зроблю тебе багатою і ти більше ніколи й ні в чому не будеш терпіти нестатків.

    Жінка довго думала. Що то може бути, про що вона нічого не знає! І як можна продати таке незнайомому чоловікові? Думала, думала, але ніяк не могла вгадати, про що вона нічого не знає. А та жінка вже була з дитиною, чого ще не знала. Незнайомий чоловік те знав, бо був сам нечистий. І жінка сказала, що вона за велике багатство згодна віддати йому те, про що тепер нічого не знає.

    Коли повернулася з міста, в її хаті було повно грошей, усякої їжі, що чорт понаносив. Та невдовзі жінка зрозуміла, що вона само-друга: перша – то сама, а друга – те дитинча, що в ній ворухнулося. Дуже засмутилася вона: лише тепер прийшло їй на гадку, що продала якомусь чоловікові ще не народжене дитя.

    Настав час, і жінка народила дуже гарного хлопчика, якого назвала Іванком. Хлопчик ріс, як із води, і ставав усе гарнішим. Серед сільських дітей файнішого18 й не було. Мати жила добре і віддала його до школи. Хлопчик гарно вчився. Але мати плакала та плакала: боялася, що одного разу прийде той чоловік і забере від неї найдорожче. Що тоді буде з хлопчиком? З чоловіком, що купив дитинча, не було домовлено, якого дня він прийде за тим, про що вона нічого не знала. І бідна мати не могла збагнути, коли вона має розлучитися зі своїм синочком. А хлопчик помітив, що мати часто плаче, і одного разу спитав її:

    – Чому ви, мамо, плачете та плачете? Не маєте що плакати, бо в нас усього досить!

    – Дорогий синочку, – відповіла мати, – я плачу тому, що продала тебе ще тоді, коли ти не народився. Той чоловік, що тебе купив, і дав мені велике багатство, певно, чорт. А тепер не знаю, коли він прийде, аби тебе вирвати з моїх рук навіки.

    Хлопець засміявся.

    – Не бійтеся, мамко моя рідна, нічого не трапиться, і не плачте зі страху за мене! Хлопець повернувся до науки. Але слова матері все-таки запали йому в душу. Якось він пішов до Діда-всевіда і розповів йому про материну журу. Як мудрець, старий дав знати хлопцеві, що, коли той буде мати двадцять років, за ним прийде додому повно щезників. Але вони не візьмуть його – най тільки ні з ким не стає до бесіди, ні на чиє слово не відповідає, кого б не побачив.

    Хлопець добре зарубав собі на носі дідову пораду. Коли він підріс і сповнився йому двадцятий рік, до хати справді напливло повнісінько чортів у подобі всяких великих панів. Вони просто з порога починали з молодим господарем бесіду, але він не говорив нічого. Чорти дуже розсердилися і з великої злоби позривали з хати дошки, потім пощезали.

    Вночі вони повернулися, вхопили хлопця з постелі та й віднесли на чортівську гору. Там страшенно сікли його нагаями і все кликали: “Іване!”, аби він відізвався. Та Іван мовчав як риба і його шмагали ще лютіше, гадаючи, що хоч так примусять заговорити. Але хлопець пам’ятав пораду Діда-всевіда і не відзивався на жодне слово. По півночі, коли вже пробило на першу годину, чорти пощезали й дали йому спокій.

    Змучений, ледь живий, спускався хлопець-неборак з чортівської гори до проклятого міста, яке лежало недалеко й називалося Проїм. Зійшов у місто і побачив великий палац. Завернув просто туди і зайшов до світлиці. Побачив там постіль, що вже була розстелена, і ліг. А треба сказати, що той палац і всі світлиці в ньому були такі чорні, як вугілля, бо на тому місті лежало прокляття.

    На другий день рано хлопець пробудився, і до його світлиці зайшла якась чорна, як вуглина, панночка. То була принцеса, але й на ній лежало прокляття, і від того вона почорніла. Панночка принесла Іванкові калача і почала до нього говорити. Але наш Іван, за мудрою порадою, не сказав ні слова – боявся й тої дівки. Тоді панночка мовила:

    – Виджу,19 що ти боїшся мене, тому не говориш. Але вже й дотепер ти мені допоміг, аби скинути прокляття. Бачиш, я цілком була чорна, а вже ноги в мене побіліли до колін. Зовсім чорна була і світлиця, а від твоєї терпеливості, стійкості трохи побіліла. Ти лише не піддавайся, не виказуй слабості – будь мужнім, як і був, то все місто Проїм визволиш із прокляття.

    Такі слова додали Іванові хоробрості, та у нього з рота і тепер не вихопилося й словечка. Він з’їв калач, який принесла панночка, і не виходив зі світлиці.

    Настала друга ніч. Десь коло півночі чорти знову вхопили хлопця з постелі та віднесли на чортівську гору. Спершу красно просили його – най до них заговорить, але Іван не піддавався. Чорти скипіли лютим гнівом, прив’язали хлопця до олов’яно-сірої лавиці й відшмагали залізними палицями. Молодий хлопець од страшного болю мало не вмер. По півночі, коли вже пробило на першу годину, чорти пощезали й дали йому спокій. Змучений і заслаблий, він спустився з гори і пішов просто до палацу, в якому був перед тим. А палац світився вже наполовину, лише друга його половина була досі чорна, як вугілля. Іван сяк-так дотягся до знайомої світлиці, знайшов два калачі, ліг собі у постіль і заснув глибоким сном.

    На другий день рано до молодого хлопця зайшла та сама панночка. Тепер її тіло вже було наполовину біле. Дівчина й цього разу заговорила до Івана, а він усе мовчав і цілий день нікуди не виходив.

    Настала третя ніч. Опівночі знову з’явилися чорти, виволокли Івана з постелі та й винесли на чортівську гору. Спершу говорили з ним по-приятельськи і обіцяли гори-доли, аби лише заговорив. Та Іван не піддавався, стояв на своєму. Побачили чорти, що ніяк не годні дати ради з молодим легенем,20 прив’язали його до залізно-cіpої лавиці, схопили вогняні нагаї та й відшмагали знову. По півночі, коли вже пробило на першу годину, чорти пощезали й залишили Івана напівмертвого. Він ледве-ледве міг устати з лавиці й дотягтися до того палацу, де уже два дні знаходив притулок.

    Тепер світився весь палац. Іван зустрів ту дівчину, що спочатку була цілком чорна. Вона вже була біленька і врочисто, з якоюсь короною на голові, прийняла його. Принцеса сердечно дякувала Іванові за те, що він один не здався нечистій силі й тим зняв прокляття з міста Проїма. Іван ліг у постіль, а біла дівка тут же закликала лікаря. Його тіло помастили цілющою мастю, і від неї Іван цілком видужав.

    Тепер уже хлопець зрозумів, що дівчини не треба боятися, бо то – чиста душа. Почав з нею говорити та й дійшло до того, що закохався в принцесу. Полюбився і дівці Іван. Царська донька дала йому знати, що якби побралися, він був би коло неї за царя Івана, бо вона – єдина спадкоємиця царського престолу. Та Іван, хоч дуже любив дівчину, відповів їй так:

    – Добре б то було, але я хотів би позвати на весілля й мою рідну маму – не хочу оженитися без її поради.

    На те принцеса мовила:

    – На простому возі ти і за сто років не доберешся до матері, а як справимо весілля, то станеш царем, і тоді в чарівній кареті поїдемо разом до твоєї мамки та й привеземо її сюди.

    Іван на те погодився, і молодим справили таке весілля, що кращого і більшого, напевно, ніхто у світі не бачив. Потому привезли Іванову маму й жили собі щасливо. Либонь, живуть і нині, коли їм судилося.