Category: Література

Гулак-Артемовський біографія скорочено українського письменника, поета, вченого викладена в цій статті.

Петро Гулак-Артемовський коротка біографія

Петро Петрович Гулак-Артемовський, народився 27 січня 1790 р. у містечку Городище на Київщині (зараз Черкаська обл.) в сім’ї священика.

У 1801-1803 рр. навчався у Київській ака­демії,

Не закінчивши академію, у 1813 році почав викладати в приватних пансіонах Бердичева, вчителював у будинках багатих польських поміщиків.

У 1817 р. – навчався в Харківському університеті, де з 1825 р. він був професор історії і географії, а у 1841–1849 рр. – ректором. Був високоосвіченою людиною, володів польською і французькою мовами, цікавився просвітницькими ідеями, інтенсивно займався науковою ро­ботою.

Гулак-Артемовський заклав основи нової байки, дав перші зразки романтичної балади, збагатив літературну мову, показав приклад майстер­ного віршування.

Активну літера­турну діяльність він розпочав після переїзду 1817 р. до Харко­ва, коли в журналі “Украинский вестник” були надруковані його переклади російською мовою з Ж.-Ж. Руссо, Дж. Мільтона, Ж. Расіна. Популярність поет здобув після опублікування 1818 р. у цьому самому журналі відомої байки “Пан та Собака”.

Найпліднішими у творчості поета були 20-ті роки XIX ст. У цей період він публікує байки “Солопій та Хівря”, “Тюхтій та Чванько” (обидві 1819), “Дурень і Розумний”, “Цікавий і Мовчун” (обидві 1820), “Батько та Син”, “Рибка”, “Дві пташки в клітці” (всі 1827), в яких торкається життєвих проблем, часом соціального характеру.

У 1855 р. Гулак-Артемовський обраний почесним членом Харківського університету. Крім того, П. П. Гулак-Артемовський з 1818 р. викладав французьку мову в Харківському інституті благородних дівчат, а з 1827 р. також керував навчальною частиною Полтавського інституту шляхетних дівчат. Він належав до числа засновників “Українського журналу”.

Був членом Московського товариства аматорів російської словесності, Королівського товариства друзів науки у Варшаві.

Помер П. Гулак-Аремовський 13 жовтня 1865 р. у Харкові.

Петро Гулак-Артемовський т Вори

Батько та син Дві пташки в клітці Пан та собака Справжня добрість Цікавий і мовчун Рибалка

Том Сойєр і Гекльберрі Фін порівняльна характеристика

Порівняльна характеристика Тома Сойєра і Гекльберрі Фінна

Том Сойєр і Гек Фін – герої роману Марка Твена.

Умови життя Тома і Гекльберрі. (Обидва – сироти, однак життям Тома опікується тітка Поллі, яка по-своєму любить племінника, хоча з-поміж двох хлопчиків, Тома і Сіда, виділяє слухняного, але підлого Сіда. Вона намагається виховувати Тома суворими методами, змушує його працювати, ходити до церкви та до школи. Гек живе сам і щодня має дбати про їжу та дах над головою, він більш самостійний та серйозний, ніж бешкетник Том.)

Навчання Тома і Гека. (Том навчається у недільній школі, має зубрити тексти з Біблії. Крім того, вдома тітка Поллі контролює його поведінку і вимагає вчиняти правильно, по-християнському. Гек ніде не навчається, йому обтяжливе будь-яке навчання. Тому справжньою школою для Гека стає життя, у якому Гека навчають люди, яких він зустрів, і обставини. Це навчання іноді зовсім небезпечне, та й навчитися на вулиці можна чого завгодно. Наприклад, життя навчило Гека палити, то ж перші радощі свободи для Тома виявилися свободою тютюнопаління, через шо Томові стало дуже погано.)

Пригоди як навчання. (Обидва хлопчики дуже цінують вільне життя, однак воно приносить небезпечні пригоди для обох і тільки Марк Твен щоразу рятує своїх героїв. У реальному житті хлопці за першої ж пригоди покалічилися б, або зовсім лишилися життя.)

Якості характерів Тома і Гека. (Обидва – веселі бешкетники, але Гек більш досвідчений у життєвих питаннях, він може вижити в будь-якій ситуації, а Том ніколи не знає, куди приведуть його нові фантазії. Гек самостійніший, ніж Том, не любить підкорятися, виконувати те, чого не хоче. Том – домашня дитина, він намагається знайти компроміс зі світом дорослих, влаштувати все так, шоб усім було добре. Яскраве підтвердження цьому – випадок із фарбуванням паркана.)

Чому Том і Гек – друзі? Обидва хлопчики – з різних соціальних прошарків, тому тітка Поллі не дозволяє Томові товаришувати із Геком. Однак у них є дуже важливі для дружби спільні речі: однакова любов до волі та пригод, не-сприймання насильства та примусу, почуття справедливості, відданості.

Олекса Стороженко в оповіданні ” Скарб ” зобразив селянський побут, гумористично зобразив головного героя.

“Скарб” Стороженко проблематика

В оповіданні “Скарб” Стороженко піднімає такі проблеми:

Проблема батьків і дітей. Мати Павлуся своєю любовю не дає подорослішати сину. Вона не хоче бачити в ньому особистість, а хлопець радіє такому піклуванню, бо завдяки цьому може займатися улюбленими справами: їсти, пити, лежати. Проблема лінощів і працьовитості. В образі Павлуся автор розкриває проблему лінощів. Хлопець розбещений опікою матері, навіть після смерті батьків він не здатен самостійно люльку запалити. Повною протилежністю Лежню в творі виступають наймити, які все життя працюють, щоб забезпечити не лише власне життя, а й добробут свого ледачого хазяїна. Проблема щастя. Для кожного героя щастя своє. Мати почувається щасливою, бо може присвятити всю себе улюбленому синові. Павлусь щасливий, бо може цілими днями байдикувати. Хлопці вбачають своє щастя у скарбі, що закопаний в степу.

Маруся Чурай біографія скорочено викладена в цій статті. Підготувати повідомлення про Марусю Чарай, українську народну співачку, допоможуть Цікаві факти про неї.

Маруся Чурай коротка біографія

За переказами, Маруся Чурай народилася в 1625 році в родині козацького сотника Гордія.

Після смерті батька вона залишилася жити з матір’ю в Полтаві. В юності у дівчини було багато шанувальників, до яких належав і молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку, синові хорунжого Полтавського полку, з яким була таємно заручена. Коли в 1649 році почалася Хмельниччина, Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутися. Дівчина чекала його 4 роки. Але, повернувшись до Полтави, Гриць уже не звертав уваги на Марусю, так як полюбив іншу – Галю із заможної полтавської родини. Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, яке випадково випив Гриць.

Влітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іван Іскра, де зазначалося дарувати їй життя “за заслуги її батька та солодкі пісні”. Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 році до Полтави померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого (за іншими даними – в 1652 році у Полтаві від сухот невдовзі після амністії або стала монашкою якогось з українських монастирів).”Як з тобою ми спознавалісь”

Пісні Марусі Чурай

“Віють вітри” “Ой не ходи, Грицю” “Грицю, Грицю, до роботи” “Сидить голуб на березі” “Засвистали козаченьки” “Котилися вози з гори” “Ішов Милий Горонькою”

Галілео Галілея – головний герой п’єси “Життя Галілея” німецького драматурга Бертольта Брехта.

“Життя Галілея” образ головного героя

Галілей у п’єсі Брехта – суперечлива особистість: він великий учений, але зрадив науку; він не боїться залишатися в місті, охопленому епідемією чуми, щоб не переривати свої наукові досліди, але, побачивши знаряддя тортур, зрікається свого наукового відкриття.

Протиріччя між духовним і плотським у постаті Галілея відображує конфлікт двох філософських систем, двох поглядів на світ і на людину в цьому світі. Галілео сам, власноруч творить новий час, але й відчуває смертельний страх перед часом, що минає. Цей конфлікт двох епох, які так переплітаються в одній людській долі, розв’язується капітуляцією видатного новатора перед старим. Брехтівський Галілей так і не спромігся, не знайшов у собі сили виголосити знамените: “А все-таки вона крутиться!”

Відмовляючись від легендарного сюжету, пов’язаного з людською пам’яттю про Галілея, Брехт розвінчує, засуджує свого героя. “Галілей, – зауважував Брехт, – урешті-решт знищив не лише себе як особистість, а й найціннішу частину своєї наукової праці. Церква (тобто влада) захищала біблійне вчення тільки для того, щоб захистити себе, свій авторитет, своє право гнобити й експлуатувати. Люди зацікавилися вченням Галілея про небесні тіла лише тому, що страждали від гніту церкви. Галілей зрадив справжній прогрес, коли зрікся; він покинув людей напризволяще. Астрономія стала знову лише однією із спеціальностей, галуззю вчених, аполітичною, ізольованою. Церква відокремила проблеми небес від проблем землі, зміцнила своє панування й охоче визнала згодом нові рішення”.

Брехт називає у своїй п’єсі сумні наслідки Галілеєвого зречення: Декарт сховав у шухляду свій трактат про природу світла; Федерцоні “знову шліфує лінзи в якийсь маленькій крамниці”, Фульганціо “зрікся науки і повернувся в лоно церкви”. Торжествує старий світ.

Брехт уважав, що трагедія Галілея мала переконати глядача в необхідності послідовної боротьби за ідеали гуманізму. Брехт створив філософську драму і за своїм змістом, і за своєю суттю. “Життя Галілея” є драмою не лише про події далекого минулого (за часом дії) і навіть не лише про надзвичайно складні проблеми, з якими зіткнулося людство в трагічному ХХ ст., а твором, що ставить вічні питання, які супроводжують історію людства та його цивілізації: чи зможе врешті-решт світ стати мирним, світлим і що є важливішим для людства – революційні зміни чи еволюційний розвиток?

Персоналії

Наддніпрянська Україна у 19 ст

Антонович Володимир (6(18).01.1834, с. Махнівка Бердичівського пов. Київської губ., тепер с. Комсомольське Козятинського р-ну Вінницької обл. – 8(21).03.1908, Київ) – видатний історик, археолог, етнограф, сусп.-політ. діяч. Закінчив мед. (1855) та іст.-філол. ф-ти Київського ун-ту. Належав до т. зв. хлопоманів, був одним з організаторів і головою київської Громади. З 1878 – проф. історії Київського ун-ту, з 1881 – голова Іст. т-ва Нестора-літописця при цьому навчальному закладі. А. – автор багатьох праць з історії України: “Про походження козацтва” (1863), “Про гайдамацтво” (1876), “Уманський сотник Іван Гонта” (1882). “Розкопки в землі древлян” (1893) та ін. Історик зібрав і видав 8 томів “Архіву Південно-Західної Росії”, де містяться цінні матеріали з історії України ХVІ-ХVІІІ ст. А. виховав київську школу істориків, серед них – Михайло Грушевський. Майже півстоліття він стояв на чолі укр. гром.-політ. життя.

Грінченко Борис (псевд. Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий та ін.; 9.12.1863, хутір Вільховий Яр побл. с. Руські Тишки Харківської губ., тепер Харківського р-ну Харківської обл. – 6.05.1910, Оспеделетті, Італія, похований у Києві) видатний письменник, гром.-політ. діяч, учений-мовознавець, педагог. Навчався у Харківській реальнім гімназії (1874-1879). З 1881 учителював на Слобожанщині та Катеринославщині (тепер Дніпропетровськ). 1891 разом з І. Липою, М. Міхновським, М. Вороним, та ін.. заснував Братство тарасівців. Г. 1894- 1900 працював у Чернігівському земстві, активний діяч місцевої громади. Разом з дружиною письменницею М. Загірньою каталогізував знамениту колекцію укр. старовини В. Тарновського. З 1902 мешкав у Києві, з 1904 один із лідері а УДП, згодом УРП, УРДП. За дорученням київської Громади редагував “Словар української мови” (тт. 1-4, 1907-1909). Г. 1906-1909 очолював київську “Просвіту”, працював у газеті “Громадська думка”, був редактором журналу “Нова громада”. Літ. діяльність розпочав у 80-х рр., автор бл. 50 оповідань, повістей, зб. поезії, іст. драм. Г. перекладав і твори класиків світ. л-ри. Г. боровся за навчання укр. дітей рідною мовою, виступав за чистоту укр. літ. мови, створив ряд шкільних підручників.

Драгоманов Михайло (18(30).09.1841, Гадяч, нині Полтавської обл.- 20.06(2.07). 1895, Софія) визначний гром.-політ. діяч, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ. Брат письменниці Олени Пчілки, дядько Лесі Українки. Закінчив іст.-філол. ф-т Київського ун-ту (1863), 1873-1875 працював у ньому доцентом кафедри античної історії. Д. 1870-1873 перебував у закордонному відрядженні. Він був одним з найактивніших діячів київської Громади (згодом Стара Громада), яка після репресивного звільнення Д. доручила йому організувати за кордоном видання незалежного укр. преси. Упродовж 1878-1882 він видавав у Швейцарії зб., згодом – часопис “Громада”. Тоді ж Д. очолив перший укр. гурток соціалістичного спрямування, через що були розірвані зв’язки з Громадою, незадоволеною його радикалізмом (1886). 1889 став проф. кафедри загальної історії Софійського ун-ту, не пориваючи з укр. гром.-політ. життям. Наук., літ-крит., публіи. і гром. діяльність Д. мала значний вплив на розвиток укр. сусп.-політ, життя. Особливо він був відчутним на Галичині серед представників радикального та народовського напрямів. Д. – автор наук, праць “Історичні пісні малоруського народу” (1874-1875, у співавторстві), “Малоруські народні перекази й оповідання” (1876), “Нові українські пісні про громадські справи, 1764-1880” (1881), “Війна з пам’яттю про Шевченка” (1882), “Політичні пісні українського народу ХVІІІ-ХІХ ст.” (1883-1885), “Листи на Наддніпрянську Україну” (1893-1894) та ін.

Желябов Андрій (Желябів; 17(29).08.1851, с. Миколаївка Феодосійського пов. Таврійської губ., тепер АРК – 3(15).04.1881, Петербург) – революціонер-народник. Навчався на юрид. ф-ті Новоросійського (Одеського) ун-ту, 1871 відрахований за участь у студентських виступах. Ж. був учасником “ходіння в народ” у Херсонській і Катеринославській губ. 1877-1878 перебував на лаві підсудних під час “Процесу 193-х”, але звільнений. Ж. після розколу народницької о-ції “Земля і воля” став одним з керівників “Народної волі”, створив ряд найважливіших програмних документів о-ції. Один з організаторів замахів на імператора Олександра II, один з яких 1(13).03.1881 був успішним. Арештований напередодні, Ж. добився прилучення своєї справило судового процесу про вбивство царя, за вироком суду страчений.

Кибальчич Микола (19(31). 10.1853, Короп Кролевецького пов. Чернігівської губ., нині Чернігівська обл. – 3(15).04.1881, Петербург) – визначний винахідник, революціонер-народник. Навчався у Петербурзькому ін-ті інженерів шляхів сполучення (з 1873), Петербурзькій медико-хірургічнїй академії (з 1873). 1875-1878 К. був ув’язнений за рев. пропаганду серед селян. З серпня 1879 належав до о-ції “Народна воля”, за дорученням якої розробляв і виготовляв вибухові пристрої для замахів на царя та ін. держ. діячів. Арештований за створення бомби (гранати), якою було вбито Олександра II 1(13).03.1881. У тюрмі К. розробив проект літального пристрою для польоту в космос. Страчений разом з А. Желябовим та ін. учасниками замаху на царя. Іменем К. названо кратер на зворотному боці Місяця.

Кониський Олександр (6(18).08.1836, с. Переходівка, тепер Ніжинського р-ну Чернігівської обл. – 29.11(12Л2).1900, Київ) – письменник, педагог, публіцист, гром. діяч. У Полтаві К. організував недільні школи, писав для них підручники, публікувався в пресі. 1863 висланий на північ Рос. імперії, з 1865 мешкав за кордоном, зблизився з нац. діячами Галичини. К. був одним з фундаторів журналів “Зоря”, “Правда”, Літ. т-ва ім. Т. Шевченка (1873), ініціатором його перетворення на НТШ (1892). Друкуватися почав 1858. К. – автор оповідань, де порушував проблему нац. і соціального гноблення України, повістей “Семен Жук і його родичі” (1875, незакінчена), “Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу” (1885), “Наввипередки” (1903), однієї з перших найповніших біографій Т. Шевченка “Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя” (тт. І-2, 1898-1901). У рад. часи твори письменника були під забороною.

Олександр II (Александр; Романов; 17(29).04.1818, Петербург – 1(13).03.1881, там же) – рос. держ. діяч. Імператор Рос. імперії (1855-1881). Став царем після см. батька (Миколи (Ніколая) І). О. ІІ скасував кріпосне право (1861), здійснив ряд реформ. Щодо України проводив агресивну шовіністичну політику (Валуєвськнй циркуляр 1863, Емськнй указ 1876 та ін.). Убитий народовольцями.

Потебня Андрій (19(31).08.1838, с. Перекопівці Полтавської губ., нині Ромекського р-ну Сумської обл. – 20.02(4.03).1863, побл. Піщаної Скелі, тепер Польща) – політ. і військ. діяч. Брат Олександра Потебні. Закінчив Костянтинівський кадетський корпус (1856). Підпоручик Шліссельбурзького полку, який стояв у Польщі. П. взяв участь у Польському визв. повстанні 1863-1864, загинув у бою з рос. військами.

Рильський Тадей (1841, с. Романівка Сквирського пов. Київської губ. – 1902) – гром. і культ. діяч, Батько М. Рильського. Р. навчався у Київському ун-ті. Був членом гуртка “хлоломанів”, згодом – Старої громади. У своєму маєтку створив школу й учителював. Р – автор статей у журналах “Основа”, “Кієвская старіна” на екон., соціальну, етнографічну теми. Головна екон. праця “Студії над основами розкладу багатства”, опублікована у “Записках НТШ”.

Стефановнч Яків (28.1 1( 10.12). 1854, с. Дептівка Чернігівської губ., нині Конотопською р-ну Сумської обл. 1( 24).04.1915, с. Красний Колядин, тепер Талалаївського р-ну Чернігівської обл.) революціониер-народннк. З 1872 навчався на мед. ф-ті Київського ун-ту, але залишив його, вступив до гуртка “Київська комуна”, взяв участь у “ходінні в народ”. С. 1873-1874 належав до київського гуртка “чайковцівв”. 1875 організував нелегальний гурток “Пд. бунтарів”, 1877 зробив спробу підняти селянське повстання у Чигиринському пов. Київської губ., склавши підроблений царський маніфест (“Чигиринська змова”, 1877). С. 1878 утік за кордон.

Терещенко Артем (р. н. невідомий, Глухів, тепер Сумська обл. – 1873) підприємець. Перший відомий діяч з роду укр. промисловців-цукроварів, меценатів, батько М. Терещенка. Розбагатів на поставках державі корабельного лісу та провіанту для армії під час Кримської війни. Згодом разом з синами будував цукроварні й пром. підприємства.

Чубинський Павло (15(27).01.1839, побл. Борисполя, нині Київська обл. – 14(26).01.1884, Київ) – визначний етнограф, фольклорист, сусп.-політ. діяч. Закінчив юрид. ф-т Петербурзького ун-ту (1861). Ч. – один із засновників і активних діячів київської Громади. 1862 арештований і засланий на північ Рос. імперії, де до 1869 займався статистичними та етнографічними дослідженнями. 1869-1870 очолював етнографічні експедиції в Україні, Білорусі, Молдові. Ч. – один з ініціаторів створення у Києві Пд.-Зх. відділення Рос. географічного т-ва (1873-1876, керував його діяльністю), член редколегії газети “Кієвскій телеграф”. 1876 висланий з Києва, повернувся 1879, помер після важкої хвороби. Ч. – автор вірша “Ще не вмерла Україна” (1862), який став най., а тепер і держ. гімном України. Упорядкував матеріали етнографічних досліджень “Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край” (тт. 1-7, 1872-1879). Ч. – автор праці “Нарис народних юридичних звичаїв і понять у Малоросії” (1869), зб. віршів “Сопілка Павлуся” (1871) та ін.

Читайте тему ” НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ. ” щоб детальніше вивчити тему.

Вірші та загадки про мімозу для дітей на українській мові зібрані в цій статті.

Вірш про мімозу для дітей

Марія Пономаренко “Подарунок мамі”

Я гілочку мімози
Поставлю на вікні,
І квіточки жовтенькі
Всміхаються мені!
Велика таємниця
Існує поміж нами:
Цю гілочку мімози
Я подарую мамі.

Загадки про мімозу для дітей

Жовті пухнасті
Кульки запашні.
Захистить їх від морозу
У своїх гілочках…
(Мімоза)

С. Михалков “Мімоза”

Это кто накрыт в кровати
Одеялами на вате?
Кто лежит на трёх подушках
Перед столиком с едой
И, одевшись еле-еле,
Не убрав своей постели,
Осторожно моет щеки
Кипячёною водой?

Это, верно, дряхлый дед
Ста четырнадцати лет?
Нет.

Кто, набив пирожным рот,
Говорит: – А где компот?
Дайте то,
Подайте это,
Сделайте наоборот!

Это, верно, инвалид
Говорит?
Нет.

Кто же это?
Почему
Тащат валенки ему,
Меховые рукавицы,
Чтобы мог он руки греть,
Чтоб не мог он простудиться
И от гриппа умереть,
Если солнце светит с неба,
Если снег полгода не был?

Может, он на полюс едет,
Где во льдах живут медведи?
Нет.

Хорошенько посмотрите –
Это просто мальчик Витя,
Мамин Витя,
Папин Витя
Из квартиры номер шесть.

Это он лежит в кровати
С одеялами на вате,
Кроме плюшек и пирожных,
Ничего не хочет есть.

Почему?
А потому,
Что только он глаза откроет –
Ставят градусник ему,
Обувают,
Одевают
И всегда, в любом часу,
Что попросит, то несут.

Если утром сладок сон –
Целый день в кровати он.
Если в тучах небосклон –
Целый день в галошах он.

Почему?
А потому,
Что всё прощается ему,
И живёт он в новом доме,
Не готовый ни к чему.

Ни к тому, чтоб стать пилотом,
Быть отважным моряком,
Чтоб лежать за пулемётом,
Управлять грузовиком.

Он растёт, боясь мороза,
У папы с мамой на виду,
Как растение мимоза
В ботаническом саду.

Кафка “Процес” аналіз

Роман Франца Кафки “Процес” написаний в унікальному літературному стилі модернізму, “магічного реалізму” та екзистенціалізму, аналізує класичну проблему сучасного суспільства – протистояння людини і системи.

За своїм жанром “Процес” відноситься до філософського роману. При цьому в ньому тонко переплелися риси і класичного роману епохи реалізму, і фантастичного роману. Протягом всієї розповіді про один рік з життя головного героя – старшого прокуриста банку, Йозефа К., читач занурюється автором в добре знайомий і зрозумілий йому світ. Ось перед нами пансіон, у якому живуть звичайні люди початку XX століття. Ось – банк, у якому працюють нічим не примітні чиновники і кур’єри. Ось – місто з його вулицями, будинками і передмістями, його побутом і людьми. Все, як завжди, все, як треба, і тільки Суд, як незрима рука долі, постійно вривається в звичну реальність і руйнує її своєю присутністю.

Періодична поява фантастичних елементів в “Процесі” ніяк не виділяється автором. Вони входять в оповідання природним чином. Навіть при описі найнеймовірніших речей (наприклад, що повторюються день у день сцен прочуханки екзекутором двох вартових в банківській коморі, які бачить тільки Йозеф К.). Кафка не використовує ніяких особливих художніх засобів виразності мовлення. Його літературний стиль, його мова однаково спокійні, докладні в будь-яких ситуаціях. Але саме це невиділення дивацтв, що руйнують звичну картину реальності, і дозволяє “Процесу” показати всю безглуздість навколишньої дійсності.

Колись давно Шекспір ​​порівняв людське життя з театром. Кафка пішов ще далі: він побачив в житті один нескінченний судовий процес, безглуздий і нещадний. Арешт головного героя не випадково припадає на день його народження – це своєрідна підказка читачеві, яка вказує на те, що всі наступні події будуть не стільки реальними, скільки алегоричним. Останній рік свого життя Йозеф К. проживає в рамках судового процесу, про який ніхто нічого не знає. Вина персонажа невідома навіть суддям, які ведуть його справу. Він винен просто тому, що кожна людина в цьому житті може бути в чомусь винна, і цього – достатньо.

Композиція роману будується за класичним принципом: на початку відбувається зав’язка сюжету (пробудження Йозефа К. від сну, повідомлення про арешт і допит в кімнаті фройляйн Бюстнер), потім йде розвиток дії (і йде дуже повільно, судячи з того, що перше клопотання до суду адвокат Гульд пише протягом декількох місяців), після чого наступає кульмінація (відмова Йозефа від послуг адвоката і вислуховування ним глибоко філософської притчі “Перед Законом”), слідом за якою слід несподівана, на перший погляд, але підготовлена ​​всім ходом оповіді логічна розв’язка (приведення у виконання смертельного вироку). За що він покараний, Йозеф К. не здогадується навіть тоді, коли його вбивають “як собаку” – ножем у серце.

Всі герої роману так чи інакше пов’язані з судовим виробництвом. Нескінченні суддівські чиновники різних рангів і мастей, адвокат Гульд, суддівський художник Тітореллі, доглядальниця адвоката Льоні – всі вони працюють або на Суд, або на тих, хто в нього вхожий. Навіть абсолютно нейтральна фройляйн Бюстнер (друкарка за професією), що з’явилася в житті Йозефа К. після його арешту, відразу ж хоче зайнятися юриспруденцією для того, що мати можливість допомогти персонажу виправдатися. Варто сказати, що протягом усього “Процесу” жінки до головного героя так і липнуть. Адвокат Гульд пояснює це тим, що вони підсвідомо бачать всіх обвинувачених красивими. Особливо сильно ця риса проявляється в доглядальниці адвоката – Лені. Вона готова дарувати свою любов кожному обвинуваченому – і не по черзі, а всім відразу.

Абсурдність життя показується Кафкою і через хронотоп твору. Йозеф К. постійно стикається з судовою системою в замкнутих, задушливих просторах – у себе в кімнаті (і мало не в ліжку), на горищі судовій канцелярії, в ательє з наглухо забитими вікнами. З часом простір починає замикатися і в межах звичайного життя персонажа: у вікна йому відкриваються крихітні шматочки стін і дахів сусідніх будинків, всередині приміщень його постійно оточують натовпи людей – судові чиновники, банківські службовці, розпущеня дівчатка-підлітки.

Зважившись на самостійний захист, Йозеф К. прирікає себе на смерть лише тим, що не бажає грати за правилами судової системи. У цьому його трагедія, але в цьому і його щастя.

“Процес” сюжет

Вранці, в день свого тридцятиріччя, Йозефа К. заарештовують, не називаючи причини, двоє співробітників якоїсь організації. Однак Йозеф продовжує вести своє життя, як і раніше, оскільки організація не остерігається його втечі. Йозефа запрошують до суду, відвідують вдома і на роботі, переслідують. Весь цей час він намагається з’ясувати причину свого арешту, але ніяк не може добитися правди від бюрократії, що оточує його.

В одній зі сцен тюремний священик, якого Йозеф К. зустрів у соборі, розповідає йому притчу “перед законом”, що символізує спроби К. добитися правди від організації.

Врешті-решт, через рік, за день до його 31-річчя, Йозефа К. виводять (він не пручається) і страчують ударом ножа в груди.

Кафка не залишив жодних підказок, за якими можна було б розгадати фабулу роману.

Головні герої “Процес”

Йозеф К. Йозеф працює в банку, неодружений. Його батько помер, мати жива, проте він рідко її навідує. Панна Бюрстнер. Сусідка Йозефа. Адвокат Гульд. Знайомий дядька Йозефа, хворий, прикутий до ліжка. Лені. Служниця адвоката. Тітореллі. Художник, що малює суддів. Тюремний священик. Розповідає Йозефу притчу “Перед законом”.

“Процес” історія написання

Робота над Процесом тривала з серпня 1914 по першу половину січня 1915 року. Німецький літературознавець Г. Політцер доводить, що головним автобіографічним джерелом для написання роману були стосунки Кафки з Феліцією Бауер, які призвели до заручин (1 червня 1914) та скорого їх розірвання (12 липня 1914). Окрім того в період написання роману почалася перша світова війна, а починаючи з осені Кафка вперше став жити в окремій від своїх батьків кімнаті.

У центрі роману стоїть образ невидимого суду: у своєму щоденнику Кафка називав сцену розірвання заручин із Феліцією “судом”. Звернення до цієї метафори можна пояснити досвідом стосунків автора із судовими установами: Кафка мавюридичну освіту, проте відмовився бути адвокатом; попри це праця в “Товаристві страхування робітників від нещасних випадків” іноді змушувала його як представника бюро брати участь у судових засіданнях. Через надто чутливу вдачу ці візити завдавали Францові прикрощів, що, з огляду на його складні стосунки з жінками, й визначило застосування метафори суду до опису приватного життя. Деякі кафкознавці (наприклад, Г. Біндер) зауважують, що на це рішення вплинули також листи Достоєвського, написані в ув’язненні, а також його романи (особливо “Злочин і кара” , що, імовірно, став одним із літературних джерел “Процесу”).

“Приблуда” Васильченко аналіз

Оповідання ” Приблуда ” С. Васильченко написав 1925 року. Сюжет оповідання “Приблуда” взято із життя дитячого будинку. Адже у 20-х роках XX ст. Васильченко був завідувачем дитячого будинку.

Васильченко у оповіданні хотів аоказати нове в людських стосунках, в людській психології. Вихованці, котрі живуть у досить скрутних матеріальних умовах, письменник показує нам – у їх взаєминах паростки людської моралі та гуманності. В оповіданні піднімається така нагальна проблема того часу: ліквідація дитячої безпритульності. Безхлібне й невеселе життя дітей-сиріт, від недоїдання вони худі, аж світяться, стають сумним і зажуреними. Але досить сказати їм ласкаве слово, приголубити, як вони щиро, по-дитячому втішаються. Саме завдяки цьому оповідання набуває оптимістичного звучання.

Умови життя в дитячому будинку вкрай складні – діти по троє сплять на одному ліжку, немає одягу, немає їжі, “хліба ні кришки”.

Діти знали, що за зовнішньою непривітність, сердитістю, постійною буркотливістю Параски Калістратівни (так звали завідувачку) криється чуле й добре серце. Вона цілий день клопочеться й свариться то з інспектором, то з дітьми, бо ледве дає собі раду, чим нагодувати, у що вдягнути та взути силу-силенну дітвори, яку закинули в дитячий будинок Безпритульність, розруха, голоднеча за перши революційних років.)

Портрет завідувачки : “…голос, як труба, іде, як буря. Висока, огрядна, в мужичих чоботях, шумить-гримить… Зранку гасала по установах, змагалася, прохала, сварилась…”

Діти прозвали її Ревою. Вона, замкнувшись у своїй кімнаті, ревне плаче, не можучи спокійно дивитися на дитячі злидні й поневіряння.

Головним героєм Оповідання є безпритульний хлопчина Мишко. Мишко – змарнілий, обідраний, босі ноги всі в грязюці, в лахмітті, виразки на ногах… Мишко говорив, що прийшов погуляти до дітей. Але як виявилося, він – безпритульний.

Риси характеру Мишка : кмітливий, допитливий, жвавий, співучий хлопчина. Діти називають його майбутнім “Моцартом”. Хлопчик виявляє здібності до музики та читання художніх творів.

Діти, дізнавшись, що цей хлопчик – сирота, оточують зворушливою увагою і піклуванням майбутнього “Моцарта”. Спочатку діти переховують хлопчика-приблуду з тим, аби переконати Параску Калістратівну залишити його в дитячому будинку. Дітям притаманне почуття товариськості, взаємодопомоги. Вони знали, хай там що, а Рева не встоїть перед їхнім проханням прийняти до дитбудинку ще й цікавого хлопчика-приблуду.

Дітям вдалося переконати Параску Калістратівну залишити Мишка в дитячому будинку.

Герої оповідання “Приблуда” знають вже про свої можливості, перспективи. Це надає їм впевненості й оптимізму. Адже мало не всі в будинку, як визначила сама Параска Калістратівна, були майбутні великі люди: хто – інженер, хто – професор, хто – артист.

Не зважаючи на всю гіркоту, співчуття автора до образів-персонажів твору, в оповіданні зустрічаємо гумористичні епізоди. Гумор як вияв співчутливо-доброзичливого ставлення письменника до маленьких героїв, як засіб позитивної характеристики.

Засоби гумористичного зображення

Використання жартівливих народних пісень, що їх співають вихованці дитячого будинку

“На горі качата –

Роди, Боже, дівчата.

А хлопців не роди,

Бо то самі іроди”.

2. Використання кумедної ситуації

Читання Мишком книжки догори дригом.

3. Примітивне використання іноземних слів

Дер штуль, дер зуп

4. Вживання просторічних слів

Актор, фортеп’яно, губернатка

“Приблуда” Васильченко аналіз твору Ви можете розширити через форму коментарів, щоб допомогти своїм одноліткам.

“Людина у футлярі” характеристика Бєлікова з оповідання Чехова наведена в цій статті.

“Людина у футлярі” образ Бєлікова

Бєліков – головний герой, “людина у футлярі” безглузда, нікчемна істота, він примудрився, проте ж, залякати ціле місто. Його боялися не лише в школі, а й по всьому у місті, через його вигляд. Образ Бєлікова має гротескно-алегоричні риси. Він уособлює собою закостеніння, омертвіння індивідуальності, майже повне зникнення людських почуттів.

Опис Бєлікова

“…Завжди, навіть у дуже хорошу погоду, виходив у калошах та з парасолькою й обов’язково в теплому пальті на ваті. І парасолька у нього була в чохлі, і годинник у чохлі… і ніж у нього був у чохольчику; і обличчя, здавалося, теж було в чохлі, бо він увесь час ховав його в піднятий комір… Одним словом, у цієї людини було постійне й нездоланне прагнення… створити собі, так би мовити, футляр, який би усамітнив його, захистив би від зовнішніх впливів… і давні мови, які він викладав, були для нього, по суті, ті ж калоші й парасолька, за допомогою яких він ховався від дійсності”.

Життя Бєлікова – “футлярне”: “як би чого не вийшло”. Усе в нього у футлярі – від речей до думок, поведінки та вчинків. Смерть для нього – здійснення найзаповітнішої мрії: він назавжди у футлярі, з якого ніколи не вийде.

Бєліков – не тільки людина-футляр, але й людина-циркуляр. Він боїться життя, ховається за всякими приписами та циркулярами, заборонами й правилами. “…Усілякі порушення, відхилення, відступи від правил засмучували його”. Та найстрашнішим було те, що під його впливом й інші людини стали боятись: “Бояться голосно розмовляти, посилати листи, знайомитися. Читати книги, бояться допомагати бідним, вчити грамоти”. Бєлікова не стало, але “скільки ще таких людей у футлярі залишилося, скільки їх іще буде!”