Category: Література

  • ДОЛЯ Ліни Костенко

    Вірш ДОЛЯ Ліни Костенко оспівує нелегку долю поета.

    ДОЛЯ Ліна Костенко

    Наснився мені чудернацький базар:
    під небом, у чистому полі,
    для різних людей,
    для щедрих і скнар,
    продавалися різні Долі.

    Одні були царівен не гірш,
    а другі – як бідні Міньйони.
    Хто купляв собі Долю за гріш.
    А хто – і за мільйони.

    Дехто щастя своїм платив.
    Дехто платив сумлінням.
    Дехто – золотом золотим.
    А дехто – вельми сумнівним.

    Долі-ворожки, тасуючи дні,
    до покупців горнулись.
    Долі самі набивались мені.
    І тільки одна відвернулась.

    Я глянула їй в обличчя смутне,
    душею покликала очі.
    – Ти все одно не візьмеш мене, –
    сказала вона неохоче.

    – А може, візьму?
    – Ти собі затям, –
    сказала вона суворо. –
    За мене треба платити життям,
    а я принесу тобі горе.

    – То ж ти така?
    Як твоє ім’я?
    Чи варта такої плати?
    – Поезія – рідна сестра моя.
    Правда людська – наша мати.

    І я її прийняла, як закон.
    І диво велике сталось:
    минула ніч. І скінчився сон.
    А Доля мені зосталась.

    Я вибрала Долю собі сама.
    І що зі мною не станеться –
    у мене жодних претензій нема
    до Долі – моєї обраниці.

    У ліричному творі “Доля” лірична героїня бачить сон, в якому вона ходить по “чудернацькому базару”, де продаються долі. Одні долі самі просяться до неї, щоб їх купила, а “…тільки одна відвернулась”. Героїня до неї, мовляв, що ти за доля, а та їй у відповідь: “За мене треба платити життям, а я принесу тобі горе”. Але лірична героїня не покидає її, а, навпаки, приймає. І, прокинувшись зі сну, розуміє, що доля їй зосталась і вона цьому рада. Своєрідним є осмислення становлення поета, а саме поета-жінки. Вона розуміє на що вона йде, розуміє, що така доля принесе горе, та все ж не зраджує їй.

    Вірші Ліни Костенко популярні не лише в Україні, а й у всьому світі та перекладені багатьма мовами.

    Якщо Ви маєте або можете зробити аналіз вірша ДОЛЯ Ліни Костенко лишайте інформацію в коментарях.

  • “Доктор Фаустус” Томас Манн

    “Доктор Фаустус” – роман Томаса Манна, розпочатий в 1943 році і опублікований 4 роки потому з підзаголовком: “Життя німецького композитора Адріана Леверкюна, розказане його другом” (Das Leben des deutschen Tonsetzers Adrian Leverkühn, erzählt von einem Freunde).

    Сюжет “Доктор Фаустус”

    У романі описується життя вигаданого персонажа, Адріана Леверкюн, з раннього дитинства до раптової смерті. Леверкюн – музичне дарування, німець початку двадцятого сторіччя – навмисно будує своє життя відповідно з міфічними мотивами, що нагадують німецьке середньовічне мораліте про Фауста, що продав себе Мефистофелю. У той час як Леверкюн, натхнений демонами, наближається до свого Судного дня, німецьке суспільство бере політичний курс на нацизм.

    Описана в XXII розділі композиторська техніка Адріана Леверкюн повторює в редукованому вигляді постулати додекафонної техніки австрійського композитора, глави нововіденської школи Арнольда Шенберга. Життєвий шлях Леверкюн перегукується з біографіями багатьох інших видатних особистостей, а в ідейному відношенні співвідноситься з долею німецької культури в цілому, як її сприймав Манн в роки Другої світової війни.

  • Генрі Форд цитати, вислови

    Генрі Форд Цитати, вислови, афоризми про життя, працю, кохання, природу зібрані в цій статті.

    Генрі Форд цитати, вислови

    Краща робота – це високооплачуване хобі.

    Коли здається, що весь світ налаштований проти тебе, пам’ятай, що літак злітає проти вітру!

    Жінка-це вам, не тільки вагон задоволень, але і 3, а то і 4 тонни проблем…

    Тільки два стимули примушують працювати людей: заробітна платиа і боязнь її втратити.

    Думати – найважча робота; ось, ймовірно, чому цим займаються настільки мало людей.

    Поразка – це можливість почати з початку з більш продуманим підходом.

    Я ніколи не стою, якщо є можливість сидіти, і ніколи не сиджу, якщо маю можливість лежати.

    Гімнастика – це повна нісенітниця. Здоровим вона не потрібна, а хворим протипоказана.

    Пам’ятай, що Бог створив людину без запасних частин

    Наші невдачі повчальніше наших удач.

    Час не любить коли його витрачають даремно.

    Кожен, хто перестає вчитися, старіє, – не важливо, в 20 або 80 років, – а будь-який інший, хто продовжує вчитися, залишається молодим. Найголовніше в житті – це зберегти мозок молодим.

    Гроші не змінюють людину, вони просто знімають з неї маску. Якщо людина сама по собі егоїстична, або нетерпляча, або жадібна, гроші просто покажуть це – ось і все.

    Менше адміністративного духу в діловому житті і більше ділового духу в адміністрації.

    У цивілізації немає місця неробам.

    Праця, одна лише праця, є нашим учителем і керівником. Хто справді працює, той не потребує титулів. Сама його робота є для нього честю.

    Війни є оргіями грошей не менше, ніж оргіями крові.

    Якщо ти будеш колоти дрова сам, то зігрієшся ними двічі…

    Не бійся майбутнього і не стався з повагою до минулого.

    Люди похилого віку завжди радять молодим заощаджувати гроші. Це погана порада. Не збираєте п’ятаки. Вкладайте в себе. Я в житті не заощадив і долара, поки не досяг сорока років.

    Людина, яка заробила свій хліб, заробила і право на нього.

    Коли зустрічається справжній вождь, який є одночасно й носієм титулу, доводиться дізнаватися про його титул у когось іншого. Він сам не демонструє його.

    Шляхом законодавства мало чого можна досягнути: воно ніколи не буває конструктивним.

    Значно більше тих людей, які капітулювали, ніж тих, кого перемогли.

    Чесний газетяр продається один раз.

    Чесна невдача не принижує, принижує страх перед невдачею.

    Молода людина повинна шукати ту єдину іскру індивідуальності, яка відрізняє її від інших людей, і розпалювати її всіма силами… Не давайте іскрі згаснути.

    Ідеаліст – людина, яка допомагає іншим людям бути успішними.

  • “Маленькі дикуни” скорочено

    “Маленькі дикуни” скорочено читати

    Ернест Сетон-Томпсон “Маленькі дикуни” короткий зміст українською Ви можете прочитати за 8 хвилин.

    Хлопчик Ян росте зовсім чужим у своїй родині. Батько не поділяє його захоплення читанням і наглядом за тваринами. Незважаючи на те, що Ян дуже добре вчиться, батько не втомлюється дорікати його за нікчемне, на його думку, проведення часу. Ян – хлопчик розумний, спокійний і навіть трохи боязкий. Найбільше на світі він любить на самоті бродити в околицях їх маленького містечка і спостерігати за життям живої природи. Всі свої заощадження допитливий Ян витратив на книгу “Птахи Канади”. Керуючись тими мізерними знаннями, які йому вдалося почерпнути в небагатьох доступних книгах, розповідях знайомих і вчителів, Ян самостійно навчився розпізнавати види птахів і тварин, що мешкають в найближчих лісах. При всякій нагоді Ян прагне піти подалі від будинку. Та й не дивно, адже старший брат Яна – Ред, що має репутацію в сім’ї людини “розсудливої” і користується розташуванням батька, Яна терпіти не може. А молодший – Алан, просто хвалько, який прагне будь-якою ціною привернути до себе увагу. І хоч брати і ходять разом в школу, на цьому їхні близькі відносини і закінчуються.

    Одного разу навесні Ян влаштовує собі затишне місце за містом. Він будує там подобу хатини і відчуває себе справжнім слідопитом. Нарешті то у нього є свою криївка! Він навіть придумує назву – Гленьян. Хлопчик сам облаштував своє тимчасове житло: зробив посуд з бересту, як у справжніх індіанців. Спорудив він собі і подобу мокасин, і навіть – лук зі стрілами.

    Але в один з зовсім нещасливих днів Ян знаходить своє житло оскверненим компанією бродяг, які вирішили влаштуватися там на нічліг.

    Ян зростає високим, худим і досить хворобливим хлопчиком. Сім’я приймає рішення відправити його на рік в село для поправки здоров’я. Життя Яна докорінно змінюється!

    Приїхавши в будинок Вільяма Рафтена, Ян не може стримати сліз. Хоч вдома він і не знаходив спорідненої душі і тепла, але це був його будинок, а тут – все чужі. Ян ніяк не може звикнути до думки, що йому доведеться залишити на час школу. Адже хлопчик щиро любив вчитися.

    Але все виявилося зовсім не так, як здалося підлітку спочатку. Сім’я Рафтенів, Вільям, його дружина та їхній син Сем, виявилися порядними і добрими людьми.

    Фермер Вільям Рафтен заслужив репутацію суворого і жорсткого чоловіка, його слухалися беззаперечно не тільки домочадці. Але лише близькі люди знали, що насправді серце в нього добре. Це проявлялося в його ставленні до тварин. Він, єдиний в окрузі фермер, який не забивав і не здавав на шкуродерню коней, що відслужили свій вік і були не здатні більш до роботи. Рафтон вважав, що тварина, служить господарям вірою і правдою все своє життя, і гідна того, щоб її поїли і годували до кінця днів.

    Сем Рафтен виявився хорошим, тямущим хлопчиком і вони з Яном швидко потоваришували. Хоча для кожного з хлопчиків на фермі було більш ніж достатньо роботи і обов’язків по дому, таке життя припало Яну до душі. Адже весь свій вільний час він і його новий друг могли проводити в навколишніх лісах.

    З’являються у Яна і нові знайомі: бабуся знахарка Невіл і старий мисливець Калеб. Калеб Кларк відмінно розбирається в усьому, що стосується полювання, птахів, тварин і індіанських звичаїв. Коли хлопчики вирішують будувати вігвам і звертаються за порадами до Калеба, батько Сема не перешкоджає їм у цьому, хоча у них зі старим Кларком – давня ворожнеча.

    Саме з будівництва вігвама або тіппі, як ще називають індіанці своє житло, починаються незабутні пригоди хлопчиків, які змінили все їхнє життя.

    Хлопчаки придумують собі нові, індіанські імена, тепер вони не Ян і Сем, а маленький Бобер і Дятел. А незабаром у них з’являється ще один член племені – Гай Молода Гілка. Зрозуміло, всі хлопчики називають себе вождями і у цього племені з трьох осіб – три мужніх і мудрих вождя.

    Хлопчаки настільки захопилися своєю грою, що навіть батьки Сема не змогли залишитися байдужими до їх затії. З настанням літа вони дозволяють хлопчикам переселитися в їх індіанське житло до кінця канікул. З цього моменту починаються справжні, часом небезпечні пригоди трьох “індіанців”. Чи зможуть вони по справжньому оселитися і вижити в лісі? І як допоможуть своєму наставнику Калебу? Варто повністю прочитати книгу “Маленькі дикуни” і дізнатися про все!

    “Маленькі дикуни” – це посібник по грі в індіанців. Кожна глава – короткий курс мисливця і слідопита. Інструкція з будівництва індіанської хатини, шиття мокасин, виготовлення посуду та іншого.

    Однак написана ця “інструкція” настільки цікаво і захоплююче, що неможливо відірватися і не дочитати до кінця. Крім дитячих забав в житті головних героїв виникають і цілком дорослі проблеми. Так, допомога хлопців і фермера Рафтена, допомагає повернути ферму старому Калебу.

    Книга показує становлення характеру головного героя – Яна. Батько відправляє його на рік на ферму під приводом поправки здоров’я, сподіваючись, що важка праця “виб’є” з його голови всі дурниці. Замість цього Ян усвідомлює себе особистістю. З боязкого, тихого хлопчика він перетворюється на справжнього чоловіка, якого не лякає вже швидке повернення додому і робота в батьківській лавці. Він точно знає, що зможе винести все і здійснити свою мрію – стати зоологом!

  • Довженко “Зачарована Десна” скорочено

    Зачарована Десна – автобіографічна повість, спогади Олександра Довженка про дитинство в рідному селі на Чернігівщині. Твір сповнений тонкого гумору. Повість є гімном річки Десна, рідному чернігівському краю, селянам-трудівникам і сільському способу життя. Цей твір краще читати повністю, але якщо у вас не вистачає часу, ви можете прочитати Короткий зміст “Зачарована Десна” .

    Довженко “Зачарована Десна” скорочено

    Спочатку автор цієї автобіографічної кіноповісті визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов’язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна “усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел”.

    Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Мати, бувало, говорила: “Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рос-линочка, ото мені радість”. Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили.
    На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном. Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця. Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома-таки спалила книжку. “Любив дід гарну бесіду й добре слово”.

    Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, “розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом – з усім живим, що росло і рухалось навколо”. Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки й “не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною”. Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час.

    Одного разу Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, потім до огірків. Став дражнити бджіл, але жодна так його і не вкусила. Бджолине жало хоч і болить, але коли почне плакати малий, дід чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикласти до болючого місця. Біль швидко проходить, а за копійку можна купити в крамниці аж чотири цукерки і смакувати ними до вечора. Погулявши біля бджіл та наївшись огіркових пуп’янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висмикувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю – хай доростає – і пішов шукати далі смачного. Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак – і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує баба, дідова мати. Вона побачила шкоду і почала лаятися та проклинати.

    “Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, шоу нас на Вкраїні прості люди в бога недуже вірили. Персонально вірили більш у матір божу і святих – Миколая-угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім’я, вважали по скромності недостойними божественного втручання.
    Тому з молитвами зверталися до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги матері божій, а та вже передавала сину чи святому духу – голубу”.

    Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що од них ніщо не могло сховатися. їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня. “Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі”. Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а в малині лежав “повержений з небес маленький ангел” Сашко і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання.
    Дід Семен обізвався до своєї матері, попросивши її принести узвару. Вона переключилася на нього з такими прокльонами, що хлопець з переляку поповз у малину далі, думаючи, як би всі за ним жаліли, плакали, коли б він умер. Потім почав мріяти, що добре було б біля ями ожити, а баба щоб з переляку втекла, тоді можна було б побігти до хати і їсти коливо. Коливо готували, коли помирали п’ять його братиків і дві сестрички.

    Сашкові захотілося в лату. Хата була схожа на стареньку білу печерицю, вікна повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим “простору й краси вистачало”. На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів. Але найбільш вражаючою була картина страшного божого суду. На неї боявся дивитися навіть собака Пірат. Хлопець спочатку жахався картини, а потім звик, “як солдат звикає до грому гармат”. І думав: “В нашій сім’ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма-тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.

    Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда… тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник…
    …Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на горищі і крала у піст з комори сало”.
    Мати вважала, що буде в раю між святими “як боляща великомучениця” і так часто показувала те місце на картині, де знаходитиметься її душа, що там зробилася пляма.
    “Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?” – подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж приспівуючи, наче колядку.

    Заліз хлопчик у старий човен і став думати, як йому поновити свою святість. Вирішив “творити добрі діла” – не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів’ят, як вони повипадають із гнізда. Але пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей. Казали, що за це прощається багато всіляких гріхів на тім світі. Він знайшов стару шапку в човні (у ній уже й кішка кошенят виводила), щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець вийшов за ворота, надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі люди працювали в полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не хотілося, бо він обдурював покупців. Сашко вирішив піти до діда Захарка, коваля, який курив такий лютий тютюн, що його обходили люди і навіть тварини, облітали птахи. Малий зняв шапку і привітався до діда, але той його не помітив. Тоді він пройшов ще
    раз і привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не відповів. На вулиці більше нікого не було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги.

    Він вирішив ще раз спробувати привітатися з дідом, але той так вилаяв його цим разом, що про спасіння душі годі було й думати. Хлопець дременув додому, знову заліз у човен і вирішив заснути, адже уві сні ростуть. Лежить Сашко і думає, що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних і прикрих речей. “Як неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоним дзьобом скубе за штани. А як неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувать тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд. Неприємно ходити босому по стерні або сміятися у церкві, коли зробиться смішно. І їхати на возі з сіном неприємно, коли віз ось-ось перекинеться в річку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий – приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки… Приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах всякого насіння приємний. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким… І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з чоловіками… Любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебету саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів – у лузі… Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки… Але більш за все в світі любив я музику. Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси”.

    Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну, про трави, про таємничі озера. “А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро”. Скрізь, куди б не глянули хлопцеві очі, бачили вони рух, неспокій, боротьбу. Все викликало якісь порівняння, нагадувало давно десь бачене, уявлене й пережите.
    Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки – його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Посідають на тин і співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору. Батько дізнався про нещастя на ярмарку, гнав коней тридцять верст. “З чим порівняти глибину батькового горя?

    Хіба з темною ніччю. У великім розпачі прокляв він ім’я боже, і бог мусив мовчати… Подібний вибух розпачу і гніву, вже не на бога, а на нас, дорослих, бачила мати в нього над Дніпром, через півстоліття, коли вдруге плакав він на покинутих київських горах, докоряючи нам всім до одного”.

    “Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.

    Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу шкоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя…
    Одне, що в батька було некрасиве,- одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Наче нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і рванням…

    З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів – він годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку”.
    Одного разу у них у хаті сталося вночі дві події. Коли Сашко прокинувся вранці на печі в ячмені, то відразу відчув, що трапилося щось незвичайне. Пахло якось дивно, ніби у церкві. Мати підійшла до сина і сказала, що вона йому ляльку привела. І показала дитину у ночвах. Хлопчикові ця лялька зовсім не сподобалась – з маленьким сизим поморщеним личком. А мати милувалася нею і говорила, що яка ж вона гарненька. Потім заплакала і повідомила, що померла баба Марусина. Сашко аж зрадів, що ніхто тепер не буде нікого проклинати. До двору посунули старці, співаючи моторошних пісень. Батьки не любили жебраків, але мати подавала щедру милостиню, їй хотілося, щоб її вважали за багату. З усіх старців батько визнавав тільки одного – Кулика, і то лише за те, що той ходив з бандурою і співав не про божественне. Самому батькові хотілося співати, згадуючи бурлакування по Дону та по степах запорізьких, але він не вмів.

    “Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смаглись на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя. Весна пливла до нас з Десни. Тоді ніхто не чув про перетворення природи, і вода тоді текла куди і як попало. Часом весна розливалась так пишно, що у воді потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. І тут починалася наша слава”.
    Одного разу трапилася така повінь, якої не пам’ятала навіть столітня прабаба. У батька був один човен на всю округу, тому до нього прийшов поліцейський Макар і велів їхати рятувати людей на Загребеллі. Це було якраз перед Великоднем, і батько відмовлявся, бо не може вранці не пошанувати святу паску. Поліцай пригрозив йому в’язницею, і батько погодився, велів матері дати йому паску, хоч і не свячену. Вдосвіта підпливли до затопленого села. “Вся загребельська парафія сиділа на стріхах з несвяче-ними пасками. Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав – все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці.
    Весна красна!..”

    Батько сидів із веслом на кормі – веселий і дужий. Він відчував себе героєм-мореплавцем, рятівником. А вода все прибувала. Село опинилося на острові. Потім стихія ввірвалася у хати, хліви. Люди рятувались на стріхах. Худоба потопилася. Один лише Ярема Бобир спокійно зустрічав Великдень, бо ще взимку по поведінці мишей та інших прикметах дізнався, що буде велика повінь і підготувався як слід.
    “Скоро з-за хати виплив невеличкий човник, а в човнику й співці – отець Кирило, дяк Яким і кормчий за веслом – паламар Лука. Духовні особи плавали давно поміж хатами і святили паски, підтримуючи морально-релігійний рівень парафії”.

    Батько підсміювався над отцем Кирилом і його помічниками, говорячи, що тут треба не “воскресенія день”, а “вниз по матушці” заспівати. Батюшка не любив Сашкового батька за красу і непокірність, а тепер розсердився за такі його слова, а ще більше, коли батько сказав, що не може хвалити Бога за таку повінь. Отець Кирило так гнівно закричав, що човен похитнувся, і священнослужитель, зателіпавши руками, полетів сторч у воду. За ним попадали і дяк з паламарем. “Ой, як же не зарегоче наше затонуле село, як не возрадуються стріхи! Баби, дівки, діди, чоловіки, діти! От народ! Отак сміятися з святої паски, з самих себе, з усього в світі на Великдень! І де? На стріхах, в оточенні коней і корів, що тільки роги й голови стирчать з холодної води. Ні! Національний характер загреблян не піднявсь до верховин розуміння закономірності й доцільності лиха. Він спокусив їх на сміх із святої навіть паски. Дивлячись на людей, усміхавсь і мій батько,- великий добрий чоловік”.

    Загинуло і щезло геть з лиця землі рідне село не від води, а від вогню, теж весною, через півстоліття. Його спалили фашисти за допомогу партизанам. Згоріла церква, переповнена людьми. Карателі ганялися за жінками, однімали дітей і кидали їх у вогонь, а матері, щоб не терпіти таких лютих мук, самі кидалися за дітьми у вогонь. Повішені моторошно гойдалися на
    шибеницях. Не стало прекрасного села. “Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався крахом і димом од вибухів катастрофічних. З м’язів моїх і потрощених кісток варили мило в Західній Європі в середині двадцятого століття. Шкіра моя ішла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, виутюжена важкими танками останньої війни людства…” Не можна закреслити у пам’яті тих страхіть, які зазнав багатостраждальний люд.

    Весняні води стояли довго, тому й косовиця в те літо розпочалася пізно. Збиралися на косовицю довго, мати не пускала малого Сашка, боячись, що його і комарі з’їдять, і втопитися може, і впасти з кручі, і косою обріжеться. Але батько на те не зважав, узяв-таки. Нарешті відчиняються ворота, мати хреститься і щось проказує, коні рушають. Малий не оглядається. “Коло хати мати – зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий”.

    Сашко лежить на возі. Він їде у царство трав, річок і таємничих озер. Віз увесь дерев’яний, бо дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно притягує грім. Дорога до Десни – складна і довга – з калюжами, болотами, горбами, кручами та бродами. Хлопець дивиться на зоряне небо, Чумацький Шлях і непомітно засинає, а прокидається уже на березі Десни. “А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс – все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вода ласкава, солодка. П’ю ще раз, убрівши то коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс – гриби. У лози – ожина. В кущі – горіхи. В озері воду скаламучує риба”.

    Сінокіс був гуртовий. При розподілі копиць майже завжди була бійка, бо комусь здавалося, що його обділили. Особливо войовничим був дід. Запеклі непорозуміння тривали аж до вечора, але до згоди приходили завжди. Дід охолоджував свій запал глеком води, а потім філософствував під дубами, що все тепер не таке, як раніше, усе поганшає, дрібнішає, і Сашко дуже жалкував, що коли він виросте, то “світ споганіє”, і “не буде вже сінокосу тоді, ні риби”.

    Малий почув, як заскрипіли плоти на Десні, і поцікавився у батька, хто то пливе. Батько сказав, що то здалека, орловські, руські люди, з Росії. Тоді хлопець спитав, а хто ж вони самі, хіба не руські? Батько сказав, що ні: “А хто там нас знає,- якось журливо проказує мені батько.- Прості ми люди, синку… Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми…Да… Ой-ой-ой… мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось”. Далі батько став говорити з дідом, про що саме, Сашко не зрозумів, але почував, “що не все було добре в давнину на білому світі. Було лиха багато і великого смутку”.

    Погодою на сінокосі, казали, років півтораста завідувала ворона. Це була, так би мовити, “фамільна ворона” Довженків. Вона все бачила і чула, і віщувала дощ. Один дядько Самійло не вірив їй. Дядько Самійло не був освіченою людиною, навіть і хліборобом він був поганим. Але, “як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою – легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша”. У всьому ж іншому він був людиною немудрою і слабкою.
    Ворона знала кожного і бачила, хто чого хоче. Одного разу батько, розсердившись на пташку за дощ, який вона накрякала, попросив мисливця підстрелити її. Але ворона одразу ж перелетіла на дуб за Десною. Повернулася надвечір і накаркала такого дощу, що він погноїв усе сіно.

    А тепер про єдиного на всю округу мисливця Тихона. Він був людиною бідною, і, щоб не витрачати зайвих зарядів, мусив зробитися снайпером. Але впольовував дичину мисливець не часто, бо він кульгав, і все птаство чуло його здалеку. Крім того, рушниця була старовинна і в неї постійно відвалювався курок. Так було і цього разу. Тихін довго цілився, а коли зібрався стріляти, виявилося, що немає курка. Довго шукали у траві, а потім мисливець висловив припущення, що він той курок взагалі вдома забув. Хлопчик ледь не заплакав, собака теж зробився невеселий, зате качки “раділи, гуляли, плескались”. А у Тихона ні на яку іншу птицю, крім качок, рука не піднімалась. Диких звірів теж було мало – їжак, заєць, тхір. Вовки перевелися.

    А от леви, вважав Сашко, водилися, але дуже рідко. “Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме”. Одного разу “…ми з батьком поставили перемети в Десні і пливемо до куреня в душогубці на палець од води. Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, мов я не пливу, а лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду – місяць у воді сміється. “Скинься, рибо”,- думаю,- скидається риба. Гляну на небо: “Зірко, покотися”,- котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: “Дайте голос, трави” – гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: “Явися на березі лев”,- появляється лев. Голова велична, кудлата грива і довгий з китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою”.

    Сашко зачаровано шепоче батькові, що он лев, а той не вірить. Але раптом вмовкає від подиву. Коли човник порівнявся з левом, батько сильно ляснув веслом по воді, лев стрибнув і рикнув, а в хлопця й душа від страху вилетіла. Нащо батько хоробрий, а й той умовк, сидів нерухомо, поки їх не прибило до іншого берега. До самого ранку горів вогонь біля куреня, хлопчикові було страшно і жалко чомусь лева. Вони не знали, що робити, як лев почне їсти їхніх коней чи діда, що спав під дубами. Довго прислухалися, може, звір ще раз рикне. Але лев не обзивався, і малому “так палко захотілось розвести левів і слонів, щоб було красиво скрізь і не зовсім спокійно”, бо йому “наскучили одні телята й коні”.

    На другий день виявилося, що левові дійсно вдалося звільнитися на деякий час з клітки під час аварії на залізниці під Бахмачем. Він був з мандрівного звіринця. Але йому не пощастило погуляти на волі – звіра незабаром оточили і вбили.
    А хіба можна не згадати Пірата, великого, немолодого і поважного пса, який довго жив у них. Одного разу Пірат загубився у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь. Аж ось в неділю, тижнів через п’ять, коли всі сиділи біля хати, біжить Пірат – зморений, худючий. Метрів за сто впав додолу і поповз до господарів, своїм виглядом і голосом виражаючи усю повноту собачого щастя. Батько, хоч і ненавидів одвертість почуттів, розчулився: “Отаке буває на світі! Простий “собака, а так збентежить чоловіка”. “Мати плакала ревно, приказувала з невимовною усмішкою: “Га, бодай ти здох! Ну, ви подумайте, собака, а такий жалісний і таке витворяє. Ач, як повзає. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?” Нічого казати, розумний, добрий був пес. А ще був трудягою – носив з городу огірки в зубах і складав купкою, випивав зайві курячі яйця. У нього підростав молодий веселий син, теж Пірат. Той був артистичної натура і любив погратися з телям, з поросятами, курми й гусьми – своїми й чужими. Інколи ці ігри закінчувалися сумно, доводилося дорізати птицю. “Мати запевняла, що коли ми їли отаку саду курку, обидва Пірати дивились з тютюну і по-собачому сміялись з нас”.

    Або ось про коней… “Здавалось мені, що коні й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тільки нікому не скажуть. Я почував їх полонену темну душу і вірив у віщування через них, особливо вночі, коли все жило по-іншому. Коні водилися в нас різні, бо батько часто їх міняв на ярмарку. Були часом хитрі й недобрі коні. Були перелякані, закляті, стурбовані або заворожені навіки грішники конячі. Але всі вони були окремі від нас, пригноблені, засуджені безповоротно і навіки. І це було видно по заході сонця, коли довго дивитись зблизька у велике темно-сизе кінське око”.

    Важко жилося коням у селян – роботи багато, корм поганий, збруя стерта, ніякої пошани, часом їх навіть били та кляли. Одного разу хлопчик підслухав розмову коней, що паслися вночі після важкої денної праці. Вони питали один одного, чого це хазяїн такий злий і часто їх б’є. Один кінь відповів другому, що то не їх людина б’є, а свою недолю. їй треба б геройських коней, таких, як раніше були. І пригадують, як возили вони спочатку пророків під хмарами, були з крилами, а тепер худі і безсилі. З тих пір Сашко ні разу не вдарив коня.
    Колись за вікном почулися дівочі голоси і попросили дозволу заколядувати. Мати дозволяє, і чується колядка: “Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечір…” Світ для хлопця став таким урочистим і святковим, що у нього аж дух захопило. А дівчата все виспівували його долю. І Сашко уявляв себе молодцем, що продає коня, а кінь просить не продавати його, а згадати, як вони разом воювали з ордою, турками та татарами. Мати теж підспівує щось небуденне, “лине десь у просторах свого серця”.

    Довго ще лунала пісня. Потім малого переносили сонного на піч, і він обнімав за шию свого вірного коня, вирішивши ніколи не продавати його. “Так і не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Якби часом не було мені трудно, як турки і татарове не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну”.
    Пройшли косовиця і жнива, поспіли яблука і груші. Хлопцеві пошили нові довгі штани і повели до школи.
    Учителем був Леонтій Созонович Опанасенко, старий, нервовий і сердитий. Носив золоті гудзики і кокарду, був вищим за батька, то ж це надавало йому грізної сили. Учитель спитав хлопця, як його звати, але той так злякався, що втратив голос, потім усе-таки ледве вимовив своє ім’я. Далі учитель задав не зовсім розумне питання – як звати батька. Сашко відповів: “Батько!” Глянули батько з сином один на одного і зрозуміли, що діло їхнє програне. Нудьга вхопила хлопця за серце, і він не зміг нічого більше сказати. Учитель промовив: “Не развитьій!” – і відправив геть.

    “Було це в далекі старі часи. Тоді ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається і губиться в невпинній зміні годин, що всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу”. Але поки що страждання малого Сашка були безмірними і світ здавався загубленим. Він не захотів навіть обідати і пішов у сад, став біля вулика. До життя його повернула бджола, яка вкусила і зробила дуже боляче.
    Але чи не занадто багато уваги старому коневі, селу і старій хаті? Та, мабуть, ні. “Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише “помилку”, яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства.

    Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнавання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і трудїї, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний.

    Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне…”

    Багато в житті Сашкових батьків було неладу, плачу, темряви і жалю. І топили вони горе в сварках та горілці. Але найбільше, що їм відпустила доля,- це роботи, тяжкої праці. Хоч були народжені для любові, усі родичі прожили свій вік нещасливо.
    Але все це у далекому минулому. Одна лише Десна залишилася у спогадах незмінною. Тепер уже немає таких річок, немає таких таємниць і такого спокою. І русалок немає, і водяних-мірошників теж. “Зате багато дачників тепер купається в трусах на зло робочим людям, в гарячий літній час і, очевидно, на досаду, бо чого ж мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди?”

    Давним-давно “Десна була глибокою і бистрою рікою. У ній тоді ще не купавсь ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. Ще ніколи було усім. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Дівчата не купалися навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам з давніх-давен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змити здоров’я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я – здивованим маленьким хлопчиком з широко розкритими зеленими очима.

    Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.

    Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах”.

  • Олександр Гаврош: твори

    Олександр Гаврош: твори

    “Пригоди тричі славного розбійника Пинті”

    Сюжет твору розгортається в період, коли західні українські землі входили до складу Австро-Угорської імперії. Головний герой – відомий карпатський опришок Григор Пинтя, якого називали Хоробрим. Автор прослідкував життя героя від дня його народження до щасливого визволення з Хустської темниці та зруйнування замку дерев’яною гарматою, коли “нарік Пинтю за се діло народ тричі славним”.

    “Розбійник Пинтя у Заклятому місті”

    “Розбійник Пинтя у Заклятому місті” – це не просто роман, сповнений дивовижних пригод, які так майстерно описав один із найяскравіших сучасних дитячих письменників Олександр Гаврош. Це перша в українській літературі казкова хроніка, заснована на реаліях українських народних казок Карпатського регіону. Це запрошення в захопливу, сповнену небезпек і неймо-вірних перевтілень мандрівку у Закрайсвіття, де разом із шляхетним розбійником Пинтею діють нові друзі та вороги – Прунслик, Чорний лицар, Церцерушка, Зелений заєць, дракон Шаркань, Ганджі-баба та багато інших…”
    Ця книга увійшла до Короткого списку премії “Дитяча Книга року БіБіСі-2013” (Україна).

    “Галуна-Лалуна або Іван Сила на острові Щастя”

    Іван Сила, найдужча людина світу, щасливо за-жив у сімейному колі – з дружиною Мілкою та трьома діточками, неперевершеними шибайголовами. Аж якось одного ранку спокій родинного життя порушує дивний лист – запрошення від-святкувати на пароплаві “Колумбіна” 10-річний ювілей від останніх гастролей цирку пані Бухен-бах. Усе сімейство Сили вирушає у подорож. На пароплаві збираються чи не всі циркові друзі і виявляється, що ніхто не знає, хто ж надсилав запрошення. А перед ними – безкрає море…

    “Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу”

    Твір про найсильнішу людину світу, казка про життя реальної людини
    Прототипом образу Івана Сили стала реальна людина – Іван Фірцак (сценічне ім’я – Кротон), якого на Закарпатті знають усі. Кротон довгі роки виступав із цирком, і своїми силовими номерами дивував усіх. Глядачі десятків країн аплодували атлетові, але, повернувшись на Україну, він змушений був виживати і за мізерну плату влаштовувати імпровізовані “гастролі” у дворах.
    “Неймовірні пригоди Івана Сили”, попри казкову форму, – твір про реальне життя, у якому поряд із благородством існує зажерливість і брехливість. О. Гавриш відтворив історію незаслужено забутого українського силача, але все-таки це художній твір, а тому в ньому діють придумані автором герої.

    “Олександр Гаврош про Григора Пинтю, Олександра Духновича, Івана Силу, Адальберта Ерделі, Августина Волошина”

    Читайте про дитинство одного з найвідоміших карпатських опришків Григора Пинтю, і дізнавайтеся, як полювати на диких вепрів і долати життєві перешкоди. Прямуйте до мети разом із духовним батьком закарпатців Олександром Духновичем, який став творцем першого українського букваря народною мовою. Загартовуйте тіло і дух, зна-йомлячись із життям Івана Сили – відомого важкоатлета й циркача, чем-піона Європи з культуризму, який ще хлопчиком зумів здійснити один із подвигів Геракла. Дізнайтеся про небезпечні дитячі пригоди одного з най-відоміших і найдорожчих українських художників Адальберта Ерделі, а також відкрийте для себе секрети майбутньої успішності Августина Волошина – Президента Карпатської України, який вперше легітимним шляхом проголосив незалежну українську державу.

    “Дідо-Всевідо”

    (Не варто заходити самому далеко в гори, де жоден чередар отару не пасе, а ліси такі густі, що пройти ніхто не годен. Ану ж бо там щось трапиться і не виберешся з нього до настання темряви? А може, тільки так можна зустріти діда, що все відає. Він тобі не одну моторошну казку розкаже: і про мертвяків та упирів, і про чортів та босоркань, і про бісів-гультяїв та зарубаного вояка, і про Яноша Кудлоша, Крікуса-Какуса та ще про багато чого. А може, й не казки це?.. Тож наберись, цімборику, духу і, коли не дуже боїшся, послухай-но…

  • Сонет Шекспіра 141 українською

    Сонет Шекспіра 141 українською, англійською та його аналіз викладений в цій статті.

    СОНЕТ № 141 на українській мові

    Мій зір тебе не любить, далебі,
    Усякого набачившись пороку.
    Та серце любить і не вірить оку,
    Сто сотень вад не бачачи в тобі.
    Ні голос твій, не надто милий вуху,
    Ні дотик ніжний, пахощі і смак
    Не владні затягнуть мене ніяк
    На учту зору, доторку і слуху.
    Та навіть всім п’ятьом моїм чуттям
    Не визволити серця із неволі,-
    Воно, як раб, твоїй покірне волі,
    За усміх твій платитиме життям.
    Та вже хоч тим у виграші я буду,
    Що ти – мій гріх – даєш мене до суду.
    Переклад Д. Паламарчука

    Сонет Шекспіра № 141 аналіз

    У сонеті № 141 ліричний герой відверто говорить про розлад серця і розуму, почуття та думки. Він протиставляє реальне бачення своєї коханої, яка не відповідає стандартним канонам краси зовнішньої та внутрішньої, почуттю серця, яке кохає її та приймає такою, яка вона є.

    Герой розуміє, що це кохання не принесе йому щастя, про це свідчить негативно забарвлена лексика: “бідне серце”, “смертельне рабство”, “у своєму нещасті”, “ти – мій гріх”, “ти – моє вічне пекло”. Традиційний мотив любові – страждання ускладнюється розумінням невідповідності коханої ідеалам краси зовнішньої і духовної.

    СОНЕТ № 141 англійською

    In faith, I do not love thee with mine eyes,
    For they in thee a thousand errors note,
    But ’tis my heart that loves what they despise,
    Who in despite of view is pleased to dote.
    Nor are mine ears with thy tongue’s tune delighted,
    Nor tender feeling to base touches prone,
    Nor taste, nor smell, desire to be invited
    To any sensual feast with thee alone;
    But my five wits nor my five senses can
    Dissuade one foolish heart from serving thee,
    Who leaves unswayed the likeness of a man,
    Thy proud heart’s slave and vassal wretch to be.
    Only my plague thus far I count my gain,
    That she that makes me sin awards me pain.

    СОНЕТ № 141 російською мовою

    Мои глаза в тебя не влюблены,-
    Они твои пороки видят ясно.
    А сердце ни одной твоей вины
    Не видит и с глазами не согласно.
    Ушей твоя не услаждает речь.
    Твой голос, взор и рук твоих касанье,
    Прельщая, не могли меня увлечь
    На праздник слуха, зренья, осязанья.
    И все же внешним чувствам не дано –
    Ни всем пяти, ни каждому отдельно –
    Уверить сердце бедное одно,
    Что это рабство для него смертельно.
    В своем несчастье одному я рад,
    Что ты – мой грех и ты – мой вечный ад.

  • Чому Гамлет прикидається божевільним

    Чому Гамлет вдає божевільного?

    Полоній вважав, що Гамлет збожеволів через кохання до Офелії.

    Насправді у Гамлета були причини для того, щоб втратити розум – на долю молодого принца, що ріс у щасливій сім’ї, навчався у Віттенберзькому університеті, кохав і був коханим, одночасно припало стільки горя, що можна було й справді втратити розум. Спочатку несподівано помирає батько принца король Гамлет, невдовзі відбувається весілля Гертруди та Клавдія. Гамлет дізнається, що в королівській сім’ї скоєний страшний злочин: братовбивство. Довершили цей жмуток бід друзі принца – Розенкранц і Гільденстерн, що почали шпигувати за ним, та Офелія, яка, будучи слухняною дочкою, теж зрадила Гамлета.

    Поведінка Гамлета свідчила про його божевілля. Але не випадково Клавдій робить висновок щодо принца: “Безумье сильных требует надзора” – й обмірковує його майбутню долю. У божевільних промовах Гамлета багато розумних висловів, до того ж він ретельно приховує причини свого розчарування у навколишньому світі. Монолог Гамлета “Что ему Гекуба?” переконує читача не тільки в щирості героя (він промовляє його на самоті), а й у здатності до розрахунку, розумних планів, за допо – могою яких він зможе переконатися у вині або невинності нинішнього короля. Таким чином, автор розкриває для нас загадку божевілля головного героя: божевілля – це маска, за якою може переховуватись Гамлет, не викликаючи підозри у членів королівської сім’ї та вельмож.

    Навіщо ж Гамлетові потрібно було удавати з себе божевільного?

  • “Цезар і Клеопатра” Бернард Шоу

    “Цезар і Клеопатра” Бернард Шоу скорочено

    “Цезар і Клеопатра” (англ. Caesar and Cleopatra) – п’єса Бернарда Шоу, написана в 1898 році і вперше поставлена??на сцені в 1899 році. Входить в цикл з трьох п’єс, які автор іронічно назвав “П’єси для пуритан” (інші дві п’єси циклу: “Учень диявола” і “Звернення капітана Брассбаунда”). Дія п’єси відбувається в 48-47 роках до н. е. в Єгипті, куди Юлій Цезар прибув в ході громадянської війни і включився як вирішальна сила в династичний конфлікт між Клеопатрою і її братом Птолемеєм XIII.

    “Цезар і Клеопатра” головні герої

      Юлій Цезар, римський полководець, 50 років. Клеопатра, єгипетська цариця, 16 років. Спочатку – перелякана наївна дівчинка, наприкінці п’єси стає самовпевненою жорстокої царицею. Фтататіта, нянька цариці. Руфій, римський офіцер. Луцій Септимій, римський солдат, вбивця Помпея. Британ, Брітт, секретар Цезаря. Цезар ставиться до нього іронічно: “Він варвар і думає, що звичаї його племені і острови – закони природи”. Аполлодор, молодий аристократ, художник-аматор. Птолемей, брат і чоловік Клеопатри, суперник у боротьбі за єгипетський престол. Потин, опікун Птолемея. Теодот, наставник Птолемея.

    “Цезар і Клеопатра” короткий зміст (переказ)

    Бернард Шоу написав два варіанти прологу. У першому з них, більш короткому, до глядачів звертається єгипетський бог Сонця Ра; в своїй іронічній промові він порівнює Римську і Британську імперії і застерігає: “Остерігайтеся, щоб який-небудь маленький народ, який ви звернули в рабство, не піднявся і не звернувся в руках богів у бич, що обрушиться на ваші хвастощі і вашу несправедливість, на ваші пороки і вашу дурість “. Другий варіант більш розгорнутий, він показує історичну обстановку в Олександрії Єгипетській в 48 році до н. е. У країні дві формальних співправителя, 16-річна Клеопатра і її 10-річний брат Птолемей XIII. Олександрію займають легіони Цезаря. У місті паніка, яка посилюється зникненням цариці Клеопатри.

    Дія перша. Юлій Цезар в пустелі підходить до статуї Сфінкса. З’являється Клеопатра, яка вирішила сховатися тут від римлян, і заговорює з ним. Цезар вирішує зробити дівчинку знаряддям проведення римської політики, він вимагає від неї проявити рішучість і стати справжньою царицею. Клеопатра невпевнено обіцяє спробувати. Вони йдуть до палацу, де Цезар вчить її вести себе по-царськи; в результаті в Клеопатрі прокидаються зарозумілість і жорстокість. У палац вступають римські солдати, вітаючи свого воєначальника, і Клеопатра нарешті розуміє, хто поруч з нею.

    Дія друга. Нижній зал палацу. Птолемей Діоніс, молодший брат Клеопатри, висловлює Цезарю своє невдоволення римським втручанням. Цезар вимагає від Єгипту сплати податки та затвердити Клеопатру царицею, погрожуючи в іншому випадку застосувати силу. Незадоволені єгиптяни йдуть, в місті піднімається повстання. Римський гарнізон захоплює острів Фарос і зміцнюється там, повстанці осаджують острів.

    Дія третя. Набережна перед палацом з видом на острів Фарос, З’являється сіцілієць Аполлодор, патрицій, любитель мистецтва. З палацу виходить Клеопатра і вимагає доставити її на острів до Цезаря, проте солдати забороняють їй це. Тоді Клеопатра придумує хитрий план: велить Аполлодору звернути себе в килим і таємно доставити на Фарос під виглядом дорогоцінного подарунку. План супроводжує успіх, але в цей час починається штурм острова, і всім доводиться рятуватися вплав.

    Дія четверта. Минуло півроку. Опікун Птолемея Потин, бранець Цезаря, інтригує проти Клеопатри. Цариця, дізнавшись про це, приходить у лють і наказує своїй відданій служниці Фтататіте вбити Потина, що та і виконує. Обурені городяни піднімають новий бунт. Цезаря рятує прихід військ його союзника, Мітрідата Пергамського. Цезар вирушає на зустріч з Мітрідатом, а його зброєносець Руфій вбиває Фтататіту. Цезар схвалює дії Руфія. Повстання придушене, цар Птолемей загинув, Клеопатра стає повноправною царицею.

    Дія п’ята. Цезар готується до повернення в Рим. Клеопатрі він обіцяє прислати взамін себе Марка Антонія, який кілька років тому справив на неї незабутнє враження. Римські солдати салютує і кричать: “Слава Цезарю!”

    “Цезар і Клеопатра” критика

    У листі Форбс-Робертсону (1903) Шоу передбачив, що п’єса безсумнівно стане класикою, і не помилився. Критики відзначають чудову барвисту мову п’єси, іскристу дотепність діалогів, традиційні для Шоу антивоєнні мотиви.

    “Цезар і Клеопатра” – єдина п’єса Шоу, яка зробила величезний вплив на сучасну йому літературу: звідси починається здоровий і гумористичний підхід до історичної теми. У цьому сенсі значення його роботи важко переоцінити” Відгук біографа Хескета Пірсона

    Це одна з найяскравіших п’єс Бернарда Шоу з захоплюючим динамічним сюжетом, “пишністю мови”, живими характерами.

    Історія написання і постановки

    П’єса була завершена в 1898 році, але її шлях на сцену виявився несподівано довгим. Формально перше (і тоді єдине) подання, з метою реєстрації авторського права, відбулося в березня 1899 на аматорській сцені Ньюкасла. Головні ролі автор призначав Стеллі Патрік Кемпбелл і Джонстону Форбс-Робертсону, але через конфлікт між цими акторами англійська прем’єра затрималася на дев’ять років: зіграли свою роль також технічна складність і дорожнеча постановки. Текст п’єси був вперше опублікований в авторському збірнику “П’єси для пуритан” (1901 рік).

    Перша професійна постановка “Цезаря і Клеопатри” сталася в 1905 році в берлінському “Німецькому театрі” Макса Рейнхардта, потім була прем’єра в Нью-Йорку (восени 1906 року). Тільки в вересні 1907 п’єса була представлена??англійській публіці, причому спочатку не в Лондоні, а в провінційному Лідсі. У Лондоні спектакль пішов в театрі “Савой” (Savoy Theatre), Цезаря грав Форбс-Робертсон, Клеопатру – Гертруда Елліот (Gertrude Elliot).

    У 1912 році Шоу написав пролог до п’єси, який фактично замінює авторську передмову – в ньому Шоу, вустами єгипетського бога Ра, пояснює ідейне призначення своєї п’єси. У тексті п’єси також публікується другий, театральний варіант прологу, який ілюструє драматичну історичну обстановку в Єгипті в момент вторгнення римської армії. При екранізації п’єси зазвичай використовували другий варіант прологу.

  • “Сліпий музикант” аналіз

    “Сліпий музикант” аналіз твору В. Короленка наведений в цій статті. Тема, ідея, жанр, проблематика, головні герої, сюжет та композиція твору “Сліпий музикант” розкриті в цій статті.

    “Сліпий музикант” Короленко аналіз

    Автор – Володимир Короленко

    Рік написання – 1886 р.

    Тлумачення назви:

      “сліпий” (каліка, неповноцінна людина, що вимагає догляду) “музикант” (творча, талановита людина, що знайшла своє покликання)

    Тема : Духовне випробування особистості, яка мас знайти саму себе, сенс свого існування серед людей. Роль мистецтва у формуванні особистості

    Ідея. Наполегливою працею, за підтримки рідних і друзів людина може здолати будь-які перешкоди, подолати навіть таку жахливу ваду, як сліпота.

    Жанр: Повість

    Головні герої “Сліпий музикант”

      Петро Попельський – сліпий музикант; мати Ганна Михайлівна (уроджена Яценко); дядько Максим (брат матері); конюх Иохим; Евеліна – кохана Петра; брати Ставрученки; Єгорій, Роман – дзвонарі; сліпі

    Проблематика “Сліпий музикант”

    Виховання; формування позитивної життєвої позиції; пошуку сенсу життя; співчуття людському горю; ставлення до людей з обмеженими можливостями; змиритися або кинути виклик долі

    Композиція – 7 розділів та епілог

    Сюжет “Сліпий музикант”

    Дві розповіді

    про те, як еліпонароджений хлопчик тягнувся до світла, до життя; про те, як пригнічена особистим нещастям людина поборола у собі страждання, знайшла місце в житті і зуміла виховати в собі співчуття до всіх знедолених.

    Елементи сюжету “Сліпий музикант”

      Експозиція : передчуття біди – і вирок: “Дитина народишся сліпою”. Це трагедія. Як складеться його життя? Розвиток дії : вплив оточуючих на долю хлопчика: ( мама, дядько Максим, Иохим, Евеліна, сліпі співці). Кульмінація : Змиритися і страждати або кинути виклик долі? ( зустріч із дзвонарем, паломництво зі сліпцями). Розв’язка : шлях пошуків, довгоочікуване щастя: дружина, син, талант, визнання. Епілог : замість сліпого, егоїстичного страждання він знайшов в душі відчуття життя. “… Він став відчувати і людське горе і людську радість”.

    Символи у творі “Сліпий музикант”

    Світло – це не тільки світло сонця, недоступне сліпому, але й реальний світ, з його життям і болем, радістю і стражданням.

    Темрява – це не тільки вічна ніч в очах головного героя, а й тихий, відгороджений від світу куточок садиби, це і душа Петруся, замкнута на своєму стражданні.

    Шлях сліпого музиканта – це подолання темряви в собі, що є важливим для людини.

    Чого вчить твір “Сліпий музикант”? Бути милосердними до оточуючих, людяними, терпимими до людського страждання та як прожити гідне і повноцінне життя.