Category: Література

У цій статті зібрані загадки про тварин різних континентів світу:

Загадки про тварин Африки (загадки про лева, тигра, жирафу, бегемота, носорога, слона, мавпу, крокодила) Загадки про тварин Австралії (загадки про кенгуру, про папугу, загадки про черепаху) Загадки про тварин Антарктики (загадки про пінгвіна, про моржа)

Загадки про тварин Африки Для дітей та дорослих – використовують для конкурсів, в навчанні, вони допомагають розвити логіку, вчать швидко думати. Всі Загадки про тварин Африки і Австралії З відповідями.

Загадки про тварин Африки

Загадки про слона

Здивувалась дітвора:
„Це тварина чи гора?
Як же їсть він, як він п’є?”
А для цього хобот є! (Слон)

Дуже товсті ноги маю,
Тихо їх переставляю.
Височезний я на зріст,
Біля рота маю хвіст!(Слон)

Довгий хобот – справжній ніс,
Та і сам великий зріс!
Має діток – слоненят,
На спині возить малят…

Це тварина темно-сіра,
Товстонога, товстошкіра.
Як локатори – два вуха,
Довгим носом спину чуха.
Гострі бивні – наче роги…
Гей, тікайте всі з дороги!
Не примара це, не сон,
А великий сірий…..(слон).

Загадки про тигра

Він такий смугастий,
Він такий ікластий,
Найстрашніший у тайзі,
Перед ним тремтять усі,
Як роззявить пащу: игрр!
Називають звіра… (Тигр)

Любі дітки, подивіться
На велику хижу кицю –
В плямах, смужечках строкатих
Йде саваною гуляти.
Зуби, кігті – як ножі!
Звірі, хто-куди біжіть,
Зараз буде не до ігр,
Бо полює лютий…(тигр).

Загадки про мавпенят

Як на гойдалках на вітках
Вони плигають у клітках.
Граються, кривляються,
Разом забавляються.
А веселі ці малята-
Пустотливі…(Мавпенята)

На дереві все грається, угору
піднімається,
Кривляється, чіпляється, на
хвостику гойдається,
А зветься це малятко –
веселе… (мавпенятко).

Не чотири ніжки – п’ять,
Щоб по гілочках гулять!
Ці тваринки – із приматів,
На плечі були в піратів! (мавпенята)

Загадки про носорога

Він незграбний і товстий,
Завжди він чомусь сумний.
А на лобі в нього ріг,
Ця тварина… (Носоріг)

Що за звір, що на носі має він великий ріг? Звісно, діти,… (носоріг)

Велетенське сіре тіло,
Всю травичку свіжу з’їло,
Розлякає геть усіх
Його грізний носик – ріг!

Видно навіть на малюнку,
Що цей звір у обладунках.
Гоноровий, товстошкірий,
Наче камінь темно-сірий.
Ріг великий замість носа
Гордо ця тварина носить,
Та не бачив зроду сніг
Африканський….(носоріг).

Загадки про зебру

У савані проживає,
Чорно-білі смужки має.
І весела, і пригожа,
На конячку нашу схожа. (Зебра)

Родичами в нього поні,
Статні, гарні, добрі коні
Чорно-біла одежина,
В смужечку боки і спина.

Чорне – біле, чорне – біле –
У очах аж зарябіло!
Посмугована конячка
Гордо по савані скаче.
Як драбинка в неї ребра.
Хто це, діти? Звісно, … (зебра)!

Загадки про жирафу

Тварина, що має довгу шию,
живе в теплих країнах. (Жираф)

Вушка ріжками стирчать,
Довгі ніжки кудись мчать,
Ці тварини – вищі всіх –
В Африці всі знають їх! (Жирафи)

Довга шия, як драбина,
В чорних плямах жовта спина,
Листячко з дерев зриває,
В холодочку спочиває,
Височенна, ніби шафа,
В Африці живе… (жирафа)

Загадки про лева

Пазуристий він, гривастий,
Як збирається напасти,
Гиркне – ох і лютий рев…
Відгадали? Так, це… (лев)

Цар усіх тварин земних,
В казках він суддя для них,
Клас ссавці, в їжі – хижак
Є такий знак-зодіак. (Лев)

Непроста у нього роль –
Між звірей він, як король:
Грива жовто-золота,
Має довгого хвоста.
Хоч і схожий він на кицю,
Кожен звір його боїться.
Хто сховався між дерев?
Це, звичайно, грізний…(лев).

Загадки про пантеру

В джунглях кожен звір боїться
Цю велику хижу кицю –
Чорна і швидка, як вітер.
Стережись її зустіти,
Бо не знає про манери
Небезпечний звір – …….(пантера)

Загадки про бегемота

Люблю в воді купатися,
На сонечку валятися.
Маю я великий рот,
А звуть мене… (бегемот)

Має велетенський ротик,
Товстий, чималий животик
У водичці він лежить,
У ній навіть їсть і спить

Загадки про черепаху

У хаті зачинилася,
Тихенько причаїлася,
Та сидить німа від страху.
Ви впізнали… (Черепаха)

Мала та ще й плеската,
На спині в неї хата.
А сили має досить:
Допомогти не просить.
(Черепаха)

У кого кам’яна сорочка? (Черепаха)

Загадки про верблюда

Крізь пустелю навпростець
Йдуть-бредуть неквапом
Схожі, ніби близнюки,
Дві гори на лапах…(Верблюд)

Горбатий мішок на чотирьох стовпах стоїть. (Верблюд)

Він “пустелі корабель”,
Хоч не бачив моря зроду.
По пустелі ніч і день
Він бреде, не п’ючи воду.

На горбах його міцних
Возять скарб, мандрують люди,
Їсть в пустелі колючки
Зветься “корабель” (верблюдом).

Що природа наготує
Все повільно розкуштує,
В горбики запас складає,
Як плюватись добре знає!

Загадки про папугу

Все що скажеш він повторить,
Всі слова твої відтворить!
Різнобарвна в нього спина,
В тропіках його родина (Папуга)

Кольоровий, наче пава,
Птах веселий і ласкавий,
І червоний, і зелений,
Птах говорить цей до мене!
Не буває краще друга
За кмітливого…(папугу)

Загадки про пінгвіна

Морячок наш чорно-білий
Ловить рибу дуже вміло.
Схожий трішечки на діжку,
Має крильця, має ніжки.
Між крижин відважно плава.
Обганяє пароплави.
То ж ви знаєте, що він
Називається…
(Пінгвін)

У кого біле черевце
І чорна-чорна спина?
Всі діти знають відповідь:
Звичайно, у… (Пінгвіна)

Загадки про моржа

Довгі вуса має, а не кіт.
Бивні є, та на слона не схожий.
Є плавці у нього, та не кит.
Хто це, діти? Здогадались?…(Моржик)

Загадки про акулу

Вона в морі промисляє,
І людей, і риб лякає.
Гострі зуби в два ряди,
Ось плавець стирчить з води.
Краще б в морі потонула
Ця страшна, бридка…(Акула)

Загадки про крокодила

Величезний цей хижак
На людей наводить жах.
Проживає в річці Ніл
Небезпечний… (Крокодил)

В ріках Африки пірнав Злий,
зелений пароплав.
Хто б на зустріч не поплив,
Всіх ковтне. Хто це? (Крокодил)

Любить спеку він і воду.
Дуже схожий на колоду.

Зачаїться і лежить.
Може носа відкусить

Тим, хто пильність загубив.
Бо на те він ( Крокодил ).

Загадки про кенгуру

Скочила в мішок до мами, як
скінчила жваву гру,
Понесе в мішку додому мама
доню-… (кенгуру).

Загадки про африканських тварин для дітей зібрані в цій статті, рівень складності у них теж різний, деякі складні, деякі прості. Також для проведення вікторини чи конкурсів ви можете використати Лісових тварин, Загадки про школу, Шкільні предмети, та багато інших загадок.

Якщо ви знаєте цікаві загадки про лісових звірів, які не ввійшли до нашої статті, лишайте їх в коментарях.

Ріхард Вагнер біографія скорочено на українській мові викладена в цій статті.

Ріхард Вагнер коротка біографія

Ріхард Вагнер – німецький композитор і теоретик мистецтва. Найбільший реформатор опери

Вільгельм Ріхард Вагнер народився 22 травня 1813 в Лейпцигу в сім’ї поліцейського чиновника. Після смерті батька вітчим Людвіг Гейер відправив Ріхарда навчатися музиці.

Написання музичних творів почалося у віці 16 років, за рік до цього ним була написана перша п’єса. У 1831 році почав навчання в Лейпцігському університеті, який не закінчив. З 1833 року виступає в якості диригента хору, а потім і оркестру в оперних театрах Вюрцбурга, Магдебурга, Риги та інших міст.

У 1833-1842 роках вів неспокійне життя, часто у великій нужді в Вюрцбурзі, де працював театральним хормейстером, в Магдебурзі, потім в Кенігсберзі і Ризі, де він був диригентом музичних театрів, потім в Норвегії, Лондоні і Парижі, де він написав увертюру “Фауст” і оперу “Летючий голландець”. У 1842 р тріумфальна прем’єра опери “Риєнці, останній з трибунів” в Дрездені принесла йому популярність.

Згодом створює опери “Тангейзер”, “Лоенгрін”.

Після поразки Дрезденського повстання, в якому Вагнер взяв участь, він тікає до Швейцарії. Через оголошення його злочинцем Німеччини, Вагнер не повертається на батьківщину 13 років. У той час були початі опери Ріхарда Вагнера по епосу середньовіччя. У 1853 році закінчено цикл “Кільце Нібелунгів”. Іншим знаменитим для Вагнера твором стала драма “Трістан і Ізольда”.

У 1862 році Вагнер, скориставшись амністією, повертається в Німеччину, але лише через три роки заступництво короля Баварії Леопольда II дає йому можливість зайнятися виключно музикою.

Приїхавши в Мюнхен, він зустрічається там з дочкою Ліста – Козімо Бюлов – і незабаром одружується на ній. У 1871 році Вагнер вперше приїжджає в Байрейт. Він виступає з ініціативою спорудження в цьому місті великого оперного театру, на сцені якого могли б йти німецькі опери. З 1874 Вагнер з сім’єю поселяється в Байройті на віллі “Ванфрід”.

У 1876 році будівництво оперного театру було закінчено. На відкритті театру була виконана оперна тетралогія “Кільце Нібелунгів”.

У період розквіту своєї слави Вагнер не припиняє гастрольних поїздок по Європі.

У 1882 році Вагнер переїхав до Венеції, де помер від серцевого нападу 13 лютого 1883 .

Казка “Синдбад-Мореплавець” третя подорож

(читати українською)

Синдбад став говорити:

– Серед бенкетів і розваг я швидко став забувати про колишні страшні пригоди. А розкішне, сите життя мені почало обридати. Я був молодий, дужий – хотілось якоїсь діяльності. Скінчилося тим, іцо я знову поклався на долю, зібрав товаришів-торговців, накупив різного краму й сів на корабель у Бальсорі.

Довго ми плавали цілком щасливо, приставали до різних земель і вигідно торгували своїм крамом.

Та раз колись серед моря нас застала буря. Кілька днів наш корабель гойдали хвилі й кидали його, як тріску, поки не пригнали до якогось невідомого острова. Ми, звичайно, раділи, що зостались живі, але капітан поспішив нас розчарувати:

– Доленько наша! – крикнув він. – Думали ми втекти від одного лиха, та зустріли ще більше. Знайте, що на цьому острові живуть дикуни, з ніг до голови покриті вовною. Хоч вони й невеликого росту, але їхня сила така, що змагатися з ними не може бути й думки. Бережіться поранити або убити кого-небудь з них, бо тоді ми всі пропали.

На наше горе, слова капітана справдилися раніше, ніж ми сподівалися. Не встигли ми опам’ятатись, як на берег висипала тьма-тьмуща поганих-препоганих істот, подібних до людей, але покритих густою рудою вовною. Вони стрибнули в воду, припливли до корабля й стали з усіх боків лізти на палубу швидше, ніж лазять мавпи. Ці страховища щось кричали, очевидно, говорили до нас, але ми не могли зрозуміти їхньої мови й стояли, тремтячи від жаху.

Коли вони стали обрубувати якірного ланцюга й знімати вітрила, ніхто з нас навіть не поворухнувся. Карлики ж, заволодівши кораблем, одвезли нас на другий острів і там висадили на берег, а самі попливли далі назад. З похиленими головами пішли ми по острову, зриваючи по дорозі траву, бо всі були дуже голодні.

Незабаром ми підійшли до величезного будинку з високою брамою з чорного дерева. Ми ввійшли на подвір’я, а відтіль – у якесь велике помешкання, де з одного боку валялися купи людських кісток, а з іншого – довгі палки для підсмажування м’яса. Ми ледве не збожеволіли від жаху: ноги в нас трусились, і ми, повні відчаю, попадали на підлогу. Так пролежали досить довго, безсилі що-небудь зробити, дати собі яку-небудь раду.

Уже смеркало, як раптом розчинилися двері й у нашу кімнату ввійшов велетень, високий, як пальма, весь чорний, з єдиним оком на лобі, червоним і вогняним, як жар. Із рота в нього стирчали два довгих, гострих передніх зуби, нижня губа одвисла й торкалася грудей. Довгі слонові вуха теліпалися по плечах, а пазурі на величезних руках були загострені й зігнуті, як у яструба. Угледівши таке страховище, ми зовсім утратили розум, а воно сиділо перед нами й оглядало нас своїм голодним оком.

Потім велетень простяг руку, підняв мене за шкіру і став вертіти на всі боки, як м’ясник, що оглядає ягня. Але, очевидно, я здався йому занадто худим, і він кинув мене набік, а сам узявся оглядати так само інших.

Нарешті він спинився на капітані, як на самому ситому та гладкому з нас. Злапавши палкою його, як горобця, у свою руку, він проткнув його наскрізь і став пекти над огнем.

Коли страва була спечена, він повечеряв з великою охотою, потім розлігся на підлозі й незабаром заснув. Хропів він, як розлютований грім, і цілу ніч ми не могли стулити очей. Уранці велетень встав і, не звертаючи на нас ніякої уваги, кудись пішов з дому, а ми дали волю своєму відчаю. Здавалося, плачу та голосінню не буде краю. Нарешті, виплакавши всі сльози, стали радитись, як би нам вийти з цього страшного становища, але ніхто не міг дати путньої поради. Про те, що можна було б спільними силами напасти на велетня й убити його, ніхто навіть не заїкнувся: перелякані, ми не могли навіть про це подумати.

Заспокоївшись трохи, ми розсипались по острову, щоб щось поїсти, а ввечері, не знайшовши ніякого притулку, мусили знову повернутися в оселю людоїда.

Незабаром прийшов і сам господар. Він вибрав ще одного з товаришів, повечеряв і знову ліг спати і спав до самого світанку. Уставши, він знову пішов і кинув нас без жодного догляду. Але це мало нас тішило: ми добре знали, що нам нікуди тікати і що нас усіх до одного жде однакова доля. Горе наше було таке велике, що дехто пропонував кинутись у море, знаходячи, що ця смерть усе-таки приємніша від першої. Але проти цього повстав один із товаришів: він нагадав, що віра забороняє людині накладати на себе руки, і радив вигадати який-небудь інший засіб позбавитися зубів людоїда. Тут у мене майнула думка, якою я і поділився з товаришами:

– Друзі мої, – сказав я їм, – чи звернули ви увагу на ті великі дерева, що ростуть на березі? Давайте ми з них поробимо

Плоти, які залишимо поки па березі, а вночі спробуємо втекти від людоїда. У всякому випадку, коли не пощастить дочекатись якого-небудь корабля, краще загинути в морі, ніж у шлунку такого страховища.

Тут я докладно розповів про свій задум, який одноголосно був ухвалений. Після цього ми взялися за роботу. Поробивши такі плоти, щоб могли витримувати по три чоловіки, ми вернулися до людоїда і знову були свідками страшної смерті одного

Зі своїх товаришів. Але на цей раз ми жорстоко віддячили своєму катові. Тільки він захронів, я та ще десятеро, найсміливі-ших і найпрудкіших людей між нами, узяли по залізній палиці, розпекли їх на вогні й усі разом уткнули їх в око душогуба. Можете собі уявити, як він заревів від болю. Людоїд став кидатися на всі боки, ловлячи нас розставленими руками, але ми сиділи спокійно в безпечних місцях. Облапавши всі кутки, він наткнувся на двері й вийшов, ревучи та стогнучи.

Нам нічого було баритися, і ми кинулися до своїх плотів. По-заяк крики людоїда стихли, то в нас з’явилася надія, що ворог наш умер від ран, але вдосвіта ми раптом угледіли трьох однооких велетнів. Двоє нових страховищ вели третього* сліпого, під руки. Ми швидше одіпхнули плоти од берега, але людоїди стали кидати на нас величезними шматками скель і незабаром розбили й потопили всіх нас, крім мене та двох моїх сусідів, що встигли відплисти досить далеко од берега. Опинившись серед бурхливого моря, ми знову стали забавкою хвиль. Цілу добу ми боролися з ними, прощаючись із життям, але вітер несподівано пригнав нас до якогось острова, де ми знайшли багато поживних і смачних овочів.

Підкріпивши свої сили, ми лягли й заснули. Але ввечері, коли ще не зовсім смеркло, ми раптом почули якесь страшне сичання. Схопившись на ноги, угледіли величезну гадюку, що повзла прямо на нас. Ми хотіли тікати, але гадюка кинулася вперед, схопила одного з моїх товаришів, ударила його кілька разів об землю й проковтнула. Ми скористалися цим і стали тікати.

Знову відчай огорнув душу.

– О Боже! – крикнув я. – Учора тільки ми ледве спаслися від людоїда і гнівних хвиль, а сьогодні зустрілися з новим лихом!

Блукаючи по острову, ми побачили одне височезне дерево. Ледве стало смеркати, як полізли на нього. Але це було даремно: гадюка вгледіла нас, обвилась круг дерева і, схопивши мого товариша, ударила його об землю і з’їла. Правда, після вечері вона

Кудись зникла, але я знав, що мене те ж саме чекае на день пізніше. Я подумав: ¦Чи не краще було б кинутися в море?..* Але вмирати не хотілось, і я став думати, як би вижити. Помітивши, що на острові росте багато колючих рослин, я поробив з них в’язанки і високо обгородив ними дерево. Самого себе я теж обв’язав колючками. Як тільки смеркло, гадюка не стала баритись і тихо підлізла до мого дерева, але несподівано укололась і стрибнула назад. Кілька разів вона знову починала підкрадатись, як кішка, але нарешті впевнилась у даремності своєї праці, лягла, згорнулась і цілу ніч лежала на варті, а я сидів ні живий ні мертвий на дереві. Хоча вдосвіта вона зникла, але я був такий змучений, що саме життя мені обридло, і я, як божевільний, кинувся до моря, щоб раз і назавжди припинити свої страждання. Але доля нарешті зглянулася. У ту хвилину, коли я вже збирався кинутись у воду, на обрії зачорнів корабель. Він наближався до нашого острова й незабаром можна було помітити на ньому людей.

Я зірвав із себе шапку і став нею махати, щоб звернути на себе увагу. Мене помітили, з корабля спустили човна й забрали мене. Чи можете ви уявити, який я був щасливий у ту хвилину?

Коли я розповів про всі ті пригоди, які трапились зі мною, усі були глибоко вражені, і кожний поспішав висловити мені свос співчуття. Насамперед мене нагодували, а потім капітан подарував мені нове вбрання, бо моє було зовсім пошматоване.

– Друже мій! У мене є на кораблі кілька пакунків з крамом, що належали колись одному небіжчику-торговцю. Я хотів би їх продати тут, а гроші передати його нащадкам. Чи не взявся б ти продати їх? Звичайно, за це я тобі подякую.

Я охоче згодився допомогти капітанові. А на палубі між тим таврували крам. Коли дійшла черга до тих пакунків, які доручено було мені попродати, спитали капітана, яке ім’я на них поставити.

– Пиши: “Синдбад-мореплавець – , – відповів капітан.

Я із здивуванням глянув на нього, і тільки тепер, придивившись до його обличчя, упізнав того самого капітана, який покинув мене на безлюдному острові, коли я легковажно заснув біля струмка. За цей час він дуже постарів, та й мене йому було важко пізнати, тим більше, що всі вже вважали мене за небіжчика.

– Капітане! – сказав я. – Ти говорив, що цей крам Синдбада?

– Так, – відповів він, – Синдбад родом із Багдада, і їхав він на моєму кораблі. Я й досі не можу простити собі за необачність. Одного разу він разом з іншими вийшов з корабля на острів, а коли всі повернулись, я не примітив, що немає Синдбада, і велів пливти далі. Кинулися ми вже через деякий час, але вітер був настільки дужий, що ми ніяк не могли вернутися назад.

– І ви думаєте, що Синдбад давно вже загинув?

– Напевно.

– Ану, лишень, пригляньтесь до мене уважніше! – сказав я. – Чи не розмовляє з вами той самий Синдбад, якого ви вважаєте за небіжчика?! Я заснув на березі струмка, а коли прокинувся, корабель був уже далеко.

Капітан глянув на мене, упізнав і радісно закричав:

– Слава тобі, Боже, що ти знімаєш з моєї душі такий гріх! Який я радий, що бачу тебе живим і здоровим! Забери ж свій крам, а ось і гроші за продану його частину.

Я прийняв крам, але дещо подарував капітанові замість подяки. Решту я розпродав і купив сандалового дерева, гвоздики, кориці й інших коштовних речей. Вернувшись у Багдад, я продав їх за великі гроші і став ще багатшим.

Звичайно, і цього разу я не забув подякувати Богові й роздати милостиню вбогим.

Габріель Гарсія Маркес хронологічна таблиця життя і творчості колумбійського письменника викладена в цій статті.

Маркес хронологічна таблиця

Повне ім’я – Габріель Хосе де ла Конкордія “Габо” Гарсіа Маркес

6 березня 1928 – народився в колумбійському містечку Аракатака.

1940 – в 12 років, Габріель отримав стипендію і почав навчання в єзуїтському коледжі містечка Сіпакіра, в 30 км на північ від Боготи.

1946 – за наполяганням батьків вступив до Національного університету Боготи на юридичний факультет. Тоді ж він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Мерседес Барча Пардо.

1950 – кинув університет і вирішив присвятити себе журналістиці й літературі. Найбільший вплив на нього зробили такі письменники, як Ернест Хемінгуей, Вільям Фолкнер, Джеймс Джойс і Вірджинія Вулф, Франц Кафка.

1950-1952 – веде колонку в місцевій газеті “El Heraldo” в Барранкилье. За цей час він став активним членом неформальної групи письменників і журналістів – Група Баранкілья.

1954-1955 – Гарсіа Маркес працює в Боготі в газеті “Ель Еспектадор”, публікуючи невеликі статті та рецензії на фільми. В якості кореспондента його посилають в Італію, Польщу, Францію, Венесуелу і США.

1957 – 30-річний Гарсіа Маркес був кореспондентом на московському фестивалі молоді і студентів.

1959 – у нього народжується син, в майбутньому кінорежисер і сценарист Родріго Гарсіа. Пише розповіді та кіносценарії.

1961 – виходить повість “Полковнику ніхто не пише” (El coronel no tiene quien le escriba)

1966 – роман “Недобра година” (La mala hora).

1967 – світову популярність Маркесу приніс роман “Сто років самотності” ( Cien años de soledad)

1972 – за роман “Сто років самотності” був удостоєний премії Ромуло Гальєгоса.

1982 – Маркес отримав Нобелівську премію з літератури. Гарсіа Маркес став першим колумбійцем, який отримав цю премію.

1989 – лікарі виявили у письменника ракову пухлину в легенях. Після операції в 1992 році хвороба призупинилася.

1999 – лікарі виявили у нього інше онкологічне захворювання – лімфому. Після йому довелося перенести дві складні операції в США і Мексиці і довгий курс лікування.

2002 – вийшла друком перша книга зі запланованої біографічної трилогії – “Жити, щоб розповісти про це”, що стала бестселером в іспаномовному світі. Книга написана в жанрі “магічного реалізму”.

2004 – Маркес продав права на екранізацію свого роману “Кохання в час холери” голлівудській кінокомпанії “Stone Village Pictures”. У жовтні опублікували останній твір Гарсіа Маркеса – “Записник з моїми сумними курвами”.

2010 – вийшла збірка раніше не публікувалися виступів Маркеса за період 1944-2007 років “Я тут не для того, щоб говорити промови”.

17 квітня 2014 – Маркес помер на 87-му році життя в своєму будинку в Мехіко

“Робінзон Крузо” – роман Даніеля Дефо, вперше опублікований в квітні 1719, названий по імені головного героя.

Сюжет роману “Робінзон Крузо”, швидше за все, заснований на реальній історії Олександра Селькирка, боцмана судна “Cinque Ports” (“Сенк Пор”). Селькірк відрізнявся вкрай нетовариським і склочним характером, в 1704 році він був висаджений за власною вимогою на безлюдний острів, забезпечений зброєю, продовольством, насінням та інструментами. На цьому острові Селькірк прожив до 1709 року.

“Робінзон Крузо” сюжет

Книга написана як вигадана автобіографія Робінзона Крузо, жителя Йорка, який мріяв про подорожі по далеких морях. Всупереч волі свого батька, він в 1651 році залишає рідний дім і відправляється з приятелем у своє перше морське плавання. Воно закінчується аварією корабля у англійських берегів, однак це не розчарувало Крузо, і незабаром він зробив декілька подорожей на торговому судні. В одному з них його корабель був захоплений біля берегів Африки берберськими піратами і Крузо довелося два роки пробути в полоні, поки він не збігає на баркасі. Його підбирає в море португальське судно, що йде до Бразилії, де він і влаштувався на наступні чотири роки, ставши власником плантації.

Бажаючи швидше розбагатіти, він бере участь у нелегальному торговому рейсі в Африку за чорними невільниками. Однак корабель потрапляє в шторм і сідає на мілину біля невідомого острова недалеко від гирла Оріноко. Крузо виявився єдиним, хто вижив з екіпажу, діставшись уплав до острова, який виявився безлюдним. Подолавши відчай, він рятує з корабля всі потрібні інструменти і припаси, перш ніж той був остаточно зруйнований штормами. Він улаштовується на острові, будує собі добре укрите і захищене житло, вчиться шити одяг, пекти посуд з глини, засіває поля ячменем та рисом з корабля. Також йому вдається приручити диких кіз, які водилися на острові, це дає йому стабільне джерело м’яса і молока, а також шкури для виготовлення одягу.

Досліджуючи острів протягом багатьох років, Крузо виявляє сліди дикунів-канібалів, які іноді відвідують різні частини острова і влаштовують людожерські бенкети. В одне з таких відвідувань він рятує полоненого дикуна, якого збиралися з’їсти. Він вчить дикуна мови та називає його П’ятницею, тому що врятував його саме в цей день тижня. Крузо з’ясовує, що п’ятниця родом з Тринідаду, який можна побачити з протилежної частини острова, і що він був захоплений у полон під час битви між індіанськими племенами.
При наступному відвідуванні острова канібалами Крузо з П’ятницею нападають на дикунів і рятують ще двох бранців. Один з них виявляється батьком П’ятниці, а другий – іспанцем, корабель якого також зазнав аварії. Крім нього з корабля врятувалися ще більше десятка іспанців і португальців, які перебували в безвихідному становищі у дикунів на материку. Крузо вирішує відправити іспанця разом з батьком П’ятниці на човні, щоб привезти його товаришів на острів і спільними зусиллями побудувати корабель, на якому вони всі могли б відплисти до цивілізованих берегів.

Поки Крузо очікував повернення іспанця з його командою, до острова прибув невідомий корабель. Цей корабель виявився захоплений бунтівниками, які збиралися висадити на острові капітана з відданими йому людьми. Крузо і П’ятниця звільняють капітана і допомагають йому повернути контроль над кораблем. Найбільш ненадійних заколотників залишають на острові, а Крузо після 28 років, проведених на острові, залишає його і в 1687 році повертається до Англії до своїх родичів, які вважали його давно загиблим. (Справедливості заради треба відзначити, що Дефо допустив елементарну арифметичну помилку: Робінзон прожив на острові не 28, а 27 років, оскільки прибув на його узбережжі 30 вересня 1659, а залишив острів 19 грудня 1686, про що ясно сказано в календарі і щоденнику Робінзона.) Крузо вирушає в Лісабон, щоб отримати прибуток за свою плантацію в Бразилії, що робить його дуже багатим. Після цього він перевозить своє багатство по суші до Англії, щоб уникнути подорожі по морю. П’ятниця супроводжує його, і по дорозі вони потрапляють в останню спільну пригоду, коли борються з голодними вовками і ведмедем при перетині Піренеїв.

В. Биков “Обеліск” короткий зміст можна прочитати за 5 хвилин, а Детальний переказ за 20.

В. Биков “Обеліск” короткий зміст

Герой повісті приїжджає на похорон сільського вчителя Павла Миклашевича, з яким був заочно знайомий. Миклашевича дуже любили діти, та й всі жителі згадують з великою повагою: “Хороший був комуніст, передовий учитель”, “Нехай його життя послужить для нас прикладом”. Однак на поминках виступає колишній вчитель Ткачук, який вимагає згадати про якогось Мороза і не знаходить схвалення. По дорозі додому головний герой розпитує Ткачука про Мороза, намагаючись зрозуміти, яке відношення той має до Миклашевича. Ткачук розповідає, що Алесь Іванович Мороз був звичайним учителем, серед численних учнів якого опинився і Миклашевич. Мороз піклувався про хлопців так, ніби вони були його власними дітьми: проводжав додому пізно ввечері, заступався перед начальством, намагався в міру сил поповнити шкільну бібліотеку, займався самодіяльністю, двом дівчаткам купив черевики, щоб вони взимку могли ходити до школи, а Миклашевича, який боявся батька, поселив у себе вдома. Мороз говорив, що намагається зробити хлопців справжніми людьми.

Під час Другої світової війни територію Білорусії окупували німецькі війська, і Ткачук вступив в партизанський загін. Мороз же залишився з дітьми, таємно допомагаючи партизанам, поки один з сельчан, що став поліцаєм, що не почав щось підозрювати і влаштував у школі обшук і допит. Обшук результатів не дав, але віддані Морозу хлопці вирішили помститися. Невелика група, включаючи самого Миклашевича, якому тоді було 15 років, підпиляти опори біля мосту, де повинна була проїжджати машина з шефом поліції на прізвисько Каїн. Уцілілі поліцаї, вибираючись з води, помітили втікаючих хлопчаків, які незабаром опинилися в полоні у німців. Тільки Морозу вдалося піти до партизанів. Німці оголосили, що якщо Мороз здасться їм, вони відпустять хлопців. Він добровільно здався німцям, щоб підтримати учнів у в’язниці. Коли їх вели на страту, Мороз допоміг втекти Миклашевичу, відволікаючи увагу конвоїрів.

Хлопців і Мороза повісили. На честь дітей поставили обеліск, а от дії Мороза не вважаються подвигом – він не вбив жодного німця, навпаки, записаний як здавшийся в полон.

Гійом Аполлінер “Лорелея” аналіз вірша

Вірш “Лорелея” (1904) входить до циклу “Рейнських віршів” зі збірки “Алкоголі”. Уважається, що прообразом ліричної героїні “Рейнських віршів” стала Анні Плейден – по-справжньому велике й трагічне кохання Аполлінера, якій також присвячена “Пісня нелюбого”. Існує думка, що саме це нерозділене почуття зробило з нього видатного ліричного поета (це одна з несправедливостей долі: деякі поети можуть творити, лише страждаючи). Вони познайомилися в Німеччині. Аполлінер викладав французьку, а Анні була гувернанткою в неповнолітньої доньки графині. Це було бурхливе й пристрасне кохання. Подейкували, що саме через нього Анні в 1904 р. переїхала до Америки: вона була вихована в суворій протестантській моралі, тож залицяння надто пристрасного молодого поета її лякали.

Сюжетною основою вірша “Лорелея” є легенда про рейнську красуню, яка своїм співом зачаровувала рибалок. У попередні епохи поети не раз зверталися до цього сюжету, розповідаючи свою історію трагічного кохання. Поміж них був і Г. Гейне (“Не знаю, що стало зо мною…”), чий вірш став народною піснею. Якщо Гейне зосереджується на чарівно-згубному голосі Лорелеї, що “дикої пісні співає, неспіваної ніким”, то Аполлінера цікавить передовсім доля таємничої красуні. За деякими переказами, саме біля скелі Лоре-ляй (Лур-Ляй) підступні карлики-нібелунги ховали незліченні скарби – золото Рейну (про це яскраво повідав світові Р. Вагнер). Тож Лорелея виступала як жорстокосерда чарівниця, яка мала угоду з царем-демоном Рейну. Однак поміж романтиків більшою популярністю користувалася легенда про дівчину з чарівним голосом, небачену красуню, яка мститься за зраджене кохання. Саме цей “романтично-символістичний” варіант сюжету й простежується у вірші Аполлінера.

Його героїня – це красуня Лорелея, яка мешкає в містечку Бахарасі. У цієї “білявки чарівної”, згідно з німецьким еталоном жіночої краси, “сонячні коси” й “очі як смарагд”. Але її краса нікому не приносить радості: “…усіх мужчин в окрузі з ума звела вона”. Навіть сама героїня страждає від неї:

Прокляті в мене очі проклята я сама
Хто в очі ті загляне тому життя нема
У них не самоцвіти пекельнії вогні
В огні в огні спаліте ті чари навісні (Пер. М. Лукаша)

Саме за цю згубну красу Лорелею й викликали на єпископський суд. Зачарований принадами юної дівчини, єпископ не може її засудити. Вона просить стратити її, бо не має сили терпіти страждання від кохання:

Болить у мене серце то мабуть не к добру
Сама на себе гляну вже знаю що помру
Болить у мене серце відколи я сама
Болить у мене серце бо милого нема (Пер. М. Лукаша)

Три лицарі повели Лорелею в монастир, та вона відпросилася, аби з височини рейнської скелі попрощатися з рідним замком і востаннє побачити “свій образ у воді”:

Вже коси золотаві на вітрі розплелись
Вернися Лорелеє гукали їй вернись
Ви бачите по Рейну там човничок пливе
А в човні тім мій милий і він мене зове (Пер. М. Лукаша)

Історія Лорелеї закінчилася трагічно: не в силах витримати муки й зачарована власним віддзеркаленням у воді, дівчина кинулася зі скелі в Рейн.

Мотив вірша – рОмантичний, сформований на легенді.)

Подібність і різниця від попередниці Лорелея Аполлінера: Реальна проблема зображена на фоні фольклору. У Гейне Лорелей карає всіх, у Аполлінера – страждає через фатум-красу.)

Стильова течія модернізму містить у собі поєднання реалістичного зображення життя з романтизмом – Неоромантизм.

Знедолені (фр. Les Miserables) – роман Віктора Гюго, написаний у 1845 – 1862 роках. В романі описується життя каторжника Жана Вальжана, який виправився і став на шлях добра, однак минуле продовжує переслідувати його.

“Знедолені” скорочено

У 1815 р. єпископом міста Діня був Шарль-Франсуа Міріель, якого за добрі справи називали Бажаним – Б’єнвеню. В молодості він мав безліч любовних пригод і вів світське життя – проте Революція все переламала. Г-н Міріель виїхав до Італії, звідки повернувся вже священиком. За примхою Наполеона старий парафіяльний священик займає архієрейський престол. Свою пастирську діяльність він починає з того, що віддає прекрасну будівлю єпископського палацу місцевій лікарні, а сам же переселяється в тісний маленький будинок. Свою чимале платню він цілком роздає бідним. У двері єпископа стукаються і багаті, і бідні: одні приходять за милостинею, інші приносять її. Ця свята людина користується загальною повагою – йому даровано зціляти і прощати.

У перших числах жовтня 1815 р. в Дінь входить запилений подорожній – кремезний чоловік у розквіті сил. Його жебрацький одяг і похмуре обвітрене обличчя справляють відразливе враження. Перш за все він заходить в мерію, а потім намагається влаштуватися де-небудь на нічліг. Але його женуть звідусіль, хоча він готовий платити. Цю людину звуть Жан Вальжан. Він пробув на каторзі дев’ятнадцять років – за те, що одного разу вкрав коровай хліба для сімох голодних дітей своєї овдовілої сестри. Озлобившись, він перетворився на дикого зацькованого звіра – з його “жовтим” паспортом для нього немає місця в цьому світі. Нарешті якась жінка, зглянувшись над ним, радить йому піти до єпископа. Вислухавши похмуру сповідь каторжника, монсеньйор Б’єнвеню наказує нагодувати його в кімнаті для гостей. Посеред ночі Жан Вальжан прокидається: йому не дають спокою шість срібних столових приладів – єдине багатство єпископа, що зберігалося в господарській спальні. Вальжан навшпиньки підходить до ліжка єпископа, зламує шафку з сріблом і хоче розтрощити голову доброго пастиря масивним свічником, але якась незрозуміла сила утримує його. І він рятується втечею через вікно.

Вранці жандарми приводять втікача до єпископа – цю підозрілу особу затримали з явно краденим сріблом. Монсеньйор може відправити Вальжана на довічну каторгу. Натомість пан Міріель виносить два срібні свічники, які вчорашній гість нібито забув. Останнє напуття єпископа – використати подарунок на те, щоб стати чесною людиною. Вражений каторжник поспішно залишає місто. У його душі відбувається переворот. На заході він машинально відбирає у зустрінутого хлопчика монету в сорок су. Лише коли малюк з гірким плачем тікає, до Вальжана доходить сенс його вчинку: він важко осідає на землю і гірко плаче – вперше за дев’ятнадцять років.

У 1818 р. містечко Монрейль процвітає завдяки одній людині: три роки тому тут поселився невідомий, який зумів удосконалити традиційний місцевий промисел – виготовлення штучного гагату. Дядечко Мадлен не тільки розбагатів сам, а й допоміг нажити статок іншим. Ще недавно в місті лютувало безробіття – тепер всі забули про нужду. Дядечко Мадлен відрізнявся незвичайною скромністю – ні депутатське крісло, ні орден Почесного легіону його абсолютно не приваблювали. Але в 1820 р. йому довелося стати мером: проста баба присоромила його, сказавши, що совісно йти назад, якщо випала нагода зробити добру справу. І дядечко Мадлен перетворився на пана Мадлена. Його боялися всі, і лише поліцейський агент Жавер дивився на нього з підозрою. В душі цієї людини було місце тільки для двох почуттів, доведених до крайності, – повага до влади і ненависть до бунту. Суддя в його очах ніколи не міг помилитися, а злочинець – виправитися. Стеження становило сенс його життя.

Одного разу Жавер покаянно повідомляє меру, що повинен їхати в сусіднє місто Аррас – там будуть судити колишнього каторжника Жана Вальжана, який одразу після звільнення пограбував хлопчика. Перш Жавер думав, що Жан Вальжан ховається під личиною пана Мадлена – але це була помилка. Відпустивши Жавера, мер впадає у важкі думи, а потім їде з міста. На суді в Аррасі підсудний наполегливо відмовляється визнати себе Жаном Вальжану і стверджує, що його звуть дядечко Шанматье і за ним немає ніякої провини. Суддя готується винести обвинувальний вирок, але тут постає невідомий чоловік і оголошує, що це він Жан Вальжан, а підсудного потрібно відпустити. Швидко розноситься звістка, що поважний мер пан Мадлен виявився втікшим каторжником. Жавер торжествує – він спритно розставив пастку злочинцеві.

Суд присяжних постановив заслати Вальжана на галери в Тулон довічно. Опинившись на кораблі “Оріон”, він рятує життя матросу, який зірвався з реї, а потім падає в море з запаморочливої висоти. У Тулонських газетах з’являється повідомлення, що каторжник Жан Вальжан потонув. Однак через якийсь час він з’являється в містечку Монфермейль. Його приводить сюди обітниця. На посаді мером він надмірно строго обійшовся з жінкою, яка народила позашлюбну дитину, і розкаявся, згадавши милосердного єпископа Міріель. Перед смертю фантіна просить його подбати про свою дівчинку Козетту, яку їй довелося віддати трактирнику Тенардьє. Подружжя Тенардьє втілювали собою хитрість і злість, що поєднувалися браком. Кожен з них мучив дівчинку по-своєму: її били і змушували працювати до напівсмерті – і в цьому була винна дружина, вона ходила взимку боса і в лахмітті – причиною тому був чоловік. Забравши Козетту, Жан Вальжан поселяється на самій глухій околиці Парижа. Він вчив дитину грамоті і не заважав їй грати досхочу – вона стала сенсом життя колишнього каторжника, зберіг гроші, зароблені на виробництві гагату. Але інспектор Жавер не дає йому спокою і тут. Він влаштовує нічну облаву: Жан Вальжан рятується дивом, непомітно перестрибнувши через глуху стіну в сад – це виявився жіночий монастир. Козетту беруть в монастирський пансіон, а її прийомний батько стає помічником садівника.

Добропорядний буржуа пан Жільнорман живе разом з онуком, який носить інше прізвище – хлопчика звати Маріус Понмерсі. Мати Маріуса померла, а батька він ніколи не бачив: р-н Жільнорман іменував зятя “луарским розбійником”, оскільки до Луари були відведені для розформування імператорські війська. Жорж Понмерсі досяг звання полковника і став кавалером ордена Почесного легіону. Він ледве не загинув у битві при Ватерлоо – його виніс з поля бою мародер, який грабував кишені поранених і вбитих. Все це Маріус дізнається з передсмертного послання батька, який перетворюється для нього в фігуру титанічну. Колишній рояліст стає полум’яним прихильником імператора і починає майже ненавидіти діда. Маріус зі скандалом йде з дому – йому доводиться жити в крайній бідності, майже у злиднях, але зате він відчуває себе вільним і незалежним. Під час щоденних прогулянок по Люксембурзькому саду, юнак примічає благовидого старого, якого завжди супроводжує дівчина років п’ятнадцяти. Маріус палко закохується в незнайомку, однак природна сором’язливість заважає йому познайомитися з нею. Старий, помітивши пильну увагу Маріуса до своєї супутниці, з’їжджає з квартири і перестає з’являтися в саду. Нещасній молодій людині здається, що він назавжди втратив кохану. Але одного разу він чує знайомий голос за стінкою – там, де живе численне сімейство Жондретов. Заглянувши в щілину, він бачить старого з Люксембурзького саду – той обіцяє принести гроші ввечері. Очевидно, Жондрет має можливість шантажувати його: зацікавлений Маріус підслуховує, як негідник змовляється з членами зграї “Півняча година” – старому хочуть влаштувати пастку, щоб забрати у нього все.

Маріус сповіщає поліцію. Інспектор Жавер дякує йому за допомогу і вручає про всяк випадок пістолети. На очах у юнака розігрується страшна сцена – шинкар Тенардье, що сховався під ім’ям Жондрета, вистежив Жана Вальжана. Маріус готовий втрутитися, але тут в кімнату вриваються поліцейські на чолі з Жавера. Поки інспектор розбирається з бандитами, Жан Вальжан вистрибує у вікно – тільки тут Жавер розуміє, що прогавив куди більш велику дичину.

У 1832 р. Париж був охоплений заворушеннями. Друзі Маріуса марять революційними ідеями, проте юнак займає інше – він продовжує наполегливо розшукувати дівчину з Люксембурзького саду. Нарешті щастя йому усміхнулося. За допомогою однієї з дочок Тенардье молода людина знаходить Козетту і зізнається їй у коханні. Виявилося, що Козетта також давно любить Маріуса. Жан Вальжан ні про що не підозрює. Найбільше колишній каторжник стурбований тим, що за їх кварталом явно спостерігає Тенардье.

Настає 4 червня. У місті спалахує повстання – всюди будують барикади. Маріус не може залишити своїх товаришів. Стривожена Козетта хоче послати йому звістку, і в Жана Вальжана нарешті відкриваються очі: його дівчинка стала дорослою і знайшла любов. Відчай і ревнощі душать старого каторжника, і він вирушає на барикаду, яку обороняють молоді республіканці і Маріус. Їм в руки попадається переодягнений Жавер – сищика хапають, і Жан Вальжан знову зустрічає свого заклятого ворога. Він має повну можливість розправитися з людиною, що заподіяла йому стільки зла, але благородний каторжник воліє звільнити поліцейського. Тим часом урядові війська наступають: захисники барикади гинуть один за одним – в їх числі славний хлопчина Гаврош, істинний паризький шибеник. Маріусу рушничним пострілом розтрощило ключицю – він опиняється в повній владі Жана Вальжана.

Старий каторжник забирає Маріуса з поля бою на своїх плечах. Усюди нишпорять карателі, і Вальжан спускається під землю – в страшні каналізаційні стоки. Після довгих митарств він вибирається на поверхню тільки для того, щоб опинитися віч-на-віч з Жавером. Сищик дозволяє Вальжану відвезти Маріуса до діда і заїхати попрощатися з Козетта – це зовсім не схоже на безжального Жавера. Велике ж було здивування Вальжана, коли він зрозумів, що поліцейський відпустив його. Тим часом для самого Жавера настає найтрагічніший момент в його житті: вперше він переступив закон і відпустив злочинця на свободу! Не в силах вирішити протиріччя між обов’язком і співчуттям, Жавер застигає на мосту – а потім лунає глухий сплеск.

Маріус довгий час перебуває між життям і смертю. Зрештою молодість перемагає. Юнак нарешті зустрічається з Козеттою, і їх любов розцвітає. Вони отримують благословення Жана Вальжана і пана Жільнорман, який на радощах зовсім простив онука. 16 лютого 1833 відбулося весілля. Вальжан зізнається Маріусу в тому, що він збіглий каторжник. Молодий Понмерсі приходить в жах. Ніщо не повинно затьмарювати щастя Козетти, тому злочинцеві слід поступово зникнути з її життя – врешті-решт, він усього лише прийомний батько. Спочатку Козетта трохи дивується, а потім звикає до все більш рідкісних візитів свого колишнього заступника. Незабаром старий зовсім перестав приходити, і дівчина забула про нього.

А Жан Вальжан став чахнути і згасати: воротарка запросила до нього лікаря, але той лише розвів руками – ця людина, мабуть, втратила найдорожчу для себе людину, і ніякі ліки тут не допоможуть. Маріус же вважає, що каторжник заслуговує подібного ставлення – поза сумнівом, саме він обікрав пана Мадлена і вбив беззахисного Жавера, що врятував його від бандитів. І тут жадібний Тенардье відкриває всі таємниці: Жан Вальжан – не злодій і не вбивця. Більше того: саме він виніс з барикади Маріуса. Юнак щедро платить мерзенному шинкар – і не тільки за правду про Вальжану. Колись негідник зробив добру справу, риючись у кишенях поранених і вбитих, – врятованого ним звали Жорж Понмерсі. Маріус з Козетта їдуть до Жана Вальжана, щоб благати про прощення. Старий каторжник вмирає щасливим – улюблені діти взяли його останній подих. Молода пара замовляє зворушливу епітафію на могилу страждальця.

“Сойчине крило” образ сойки

Образ сойки – символ самої героїні, символ волі, свободи.

Сойка – птах родини воронових. Довжина тіла близько 34 сантиметрів, вага 146-196 г.

Сойка має здатність переймати звуки інших птахів, тобто має хороші імітаторські здібності. Пташка належить до найбільш обдарованих пересмішників. Їй підвладні не тільки всі звуки живої природи, а й нескінченна різноманітність механічних звуків. Іноді можна почути спільний спів сойок. Кожна з них навперебій спочатку видає мінорну свистячу трель, після якої йдуть тихий клекіт, глухий передзвін. До квітня подібні концерти закінчуються, після чого спів сойки можна тільки іноді почути на гніздовій ділянці. У всіх випадках спів сойки – явище вкрай короткочасне і нерегулярне. Воно припиняється, щойно пташка зів’є гніздо.

Чому Франко Використав образ сойки у своїй новелі? Марія усі три роки імітувала свої почуття і своє життя. У Євгена Гуцала є такий вислів: “Людина багато в чому схожа на пташку; у ранній молодості нестримно тягне її з дому, вона ладна забути все, з усім розпрощатися, щоб знайти для себе інше, нове життя, а пізніше, коли стільки побачено й пізнано, незбагненна сила тягне людину повернутися назад, до рідного гнізда, туди, де народився, звідки подався у світи…”.

Чорний монах – повість Антона Павловича Чехова, написана в 1893 році.

“Чорний монах” головні герої

Андрій Васильович Коврин – магістр Єгор Семенович Песоцький – відомий садівник, колишній опікун і вихователь Коврина Таня Песоцька – дочка Єгора Семеновича, подруга дитинства Коврина Чорний монах – міраж, примара, видимий Ковріну

“Чорний монах” скорочено

Андрій Васильович Коврин їде в село поправити душевне здоров’я. Він проводить літо в маєтку свого колишнього опікуна Песоцького і його дочки Тані. Коврин зауважує, що Таня, яку він пам’ятав дівчинкою, виросла і покращала. Вона йому подобається, він вирішує зробити їй пропозицію. Одного разу, гуляючи в саду, він бачить чорного ченця, що виникає з вихору, легенду про якого Коврин не те чув, не те читав. Тим часом йде підготовка до весілля, Єгор Песоцький особливо радий, він бачить в Ковріну спадкоємця свого садівничого господарства. Незабаром Коврина знову відвідує чорний монах.

Коврин намагається осягнути його природу, вважаючи, що монах існує лише в його уяві і побоюючись, що психічно хворий. Чернець веде з Ковріним бесіди і переконує його в тому, що Коврин геніальний, що він відрізняється від інших. Коврин захоплений, всі помічають, що він став веселий і бадьорий. Одного разу Таня застає Коврина, коли той розмовляв з порожнім кріслом. Вона переконує чоловіка, що той хворий, Коврин починає лікуватися. Життя здається йому прісним, він нудьгує по розмовах з чорним ченцем. Він розлучається з Танею, дорікаючи її в тому, що вона змусила його лікуватися. Він живе з іншою жінкою, старшою за нього на два роки. Незабаром Таня пише йому листа, повідомляючи про смерть батька. Коврина раптом охоплює занепокоєння, йому з’являється чорний монах. Коврин вмирає.