Category: Література

Образ Роксоляни в одноіменній повісті Осипа Назарука – історичний, видатна постать історичної доби XVI століття.

Характеристика образу Роксоляни Осипа Назарука

Риси характеру Роксоляни

– рішуча і винахідлива;
– благородна та скромна;
– весела (Хуррем) і оптимістична;
– цілеспрямована та волелюбність;
– терпима і безоглядна до будь-яких труднощів.

Мотиви і діяльність Роксоляни

– зовнішня краса і внутрішня мудрість;
– здатність до прийняття вагомого рішення;
– глибока повага до своїх батьків, Абдуллага, Сулеймана;
– прагнення пізнати нове і цікаве;
– поважне ставлення до релігії;
– вміння боротися з ворогом;
– самопожертва заради народу, рідного краю;
– стійко сприймає життєві труднощі.

Відомості про Роксоляну

Анастасія Гаврилівна Лісовська (народилася біля 1506 року – померла біля 1562 року) була дочкою священика Гаврили Лісовського з Рогатина – невеликого міста на Західній Україні, розташованого неподалік Тернополя. У XVI столітті ця територія належала Речі Посполитій і постійно підлягала спустошливим набігам кримських татар.

Під час одного з них влітку 1522 року молода дочка священнослужителя потрапила у полон до ворога. Легенда свідчить, що це нещастя трапилося напередодні весілля Анастасії.

Спочатку дівчина потрапила до Криму – це звичайний шлях всіх невольниць. Цінний “живий товар” татари не гнали пішки через степ, а під пильним контролем охорони везли на конях, навіть не зв’язуючи рук, щоб не зіпсувати мотузками ніжну дівочу шкіру. Вражені красою полонянки, кримські татари вирішили відправити дівчину в Стамбул, сподіваючись вигідно продати її на одному із самих великих невольницьких ринків мусульманського Сходу. У столицю султанові прекрасну полонянку повіз її господар – його імені історія не зберегла. Там Рустема – пашу захопила краса дівчини і він вирішив її купити і зробити подарунок Сулейману I. Паша отримав гарну освіту і багато знав, тому він дав красуні нове ім’я – Роксоляна, під котрим вона і увійшла в історію. Роксолянами чи Роксанами у давнину називали сарматські племена у II–IV століттях нашої ери, які кочували у степах між Дніпром і Доном. У Середніх століттях Роксолянів вважали прабатьками слов’ян. Це і зумовило вибір нового імені для Анастасії. Потрапивши до султанського гарему, Роксоляна Анастасія поклялася собі, що вона досягне положення законної дружини падишаха – вийти з гарему на волю і повернутися додому нічого було навіть і мріяти! Вона навчилась гарно говорити по-турецьки, її Рустем-паша не продав султану, а подарував. Тому Роксоляна залишилась вільною жінкою і могла претендувати на роль дружини падишаха. За законами Османської імперії рабиня ніколи не могла стати султанкою. Роксоляна приймає іслам – вона поспішає, бо може народити дітей, а вони повинні були бути законними спадкоємцями султана. Свого первенця вона назвала Селімон – в честь попередника її чоловіка, султана Селіма I, названого Грізним. Прагнучи повсякчас зміцнити своє становище, Роксоляна народила Сулейману ще двох синів і дочку. Але спадкоємцем престолу офіційно вважався Мустафа – старший син першої жінки падишаха, красуні-черкешинки Гульбехар. Вона та її діти стали смертельними ворогами Роксоляни. Лісовська прекрасно розуміла, що її дитина повинна успадкувати владу від Сулеймана і тому вона почала діяти рішуче і жорстоко впродовж п’ятнадцяти років. Звинувативши у злочинному зговорі першу дружину і її дітей проти Сулеймана, падишах надає наказ їх знищити. Сулейман знаходився під великим впливом Роксоляни. Її оголошують першою дружиною Султана. Продовжуючи криваві заходи, Роксоляна знищує всіх синів Сулеймана, яких народили йому жінки й одаліски.

Сорок років була Роксоляна дружиною султана. Вона довго і вміло створювала собі славу освіченої жінки мусульманського Сходу. Вона померла, залишивши чоловіка вдівцем.

Цитатна характеристика Роксоляни Назарука

“Настя була веселої вдачі”;

“…Слово “Хуррем” значить: або спокійна, або безжурна, або весела. Не знала тільки, чи се по-татарськи, чи по-турецьки”;

“Вона весь час бажала собі одного: жити, жити, жити – за всяку ціну жити, хоч би в біді й пониженню, в татарській неволі! Бо світ був такий гарний, гарний! А вона була ще така молода, молода!”;

“Вона була в чорних скрипучих матах. Здавалося їй, що се домовина. І що в тій чорній домовині похоронена вся її ясна дівоча минувшість”;

“…Галичанка Настуся”;

“Чому діти тої землі, з котрої вийшли, йшли у неволю, хоч вони ростом і силою більші від татар. Чому вони женуть татар у неволю, але татари їх?”;

“…Прийдеться їй стати невольницею або може, жінкою одної з тих брудних потворів, про які ще вдома оповідала їй бабуня, що вони родяться сліпі, як собаки”;

“На татарських ременях пригадувала собі, що не тільки її мати, але й вона сама жертвувала себе в хоробі на службу Богу. А потому, коли минула хвороба, забула свій обіт і знайшла собі земного нареченого”;

“Збентежено вибиралась Настуня до школи невольниць, але ум її працював живо. Розуміла ясно, що в сій школі може бути побудована підвалина її дальшої долі – доброї або злої”;

“Не мав слушності батько, коли говорив, що здоровля найбільше добро людини,- подумала.- Бо ще більше добро свобода”;

“…Чому жінка не мала б займатися державними справами?”;

“Ти маєш слухати Аллага на небі й султана на землі!”;

“Боронилася в своїм нутрі, як борониться метелик, кинений у воду. Одинокою її опорою був хрест… І держалась його так, як держиться мурашка на малій трісочці, котру вже несе повінь”;

“…Втягувала в свої думки його науку, як втягує квітка росу в ніжні листочки. І дозрівала на очах, як черешня.”;

“Не в перлах, а в ланцюгах ішла не по адамашку, а по поросі, скропленім слізьми невольниць. У волоссю не мала дорогого “горючого каменя”, а зате немов палахкотів горіючий камінь у голові: хвилями відчувала пекучий біль у голові, що здавалося їй, немов її, власні очі западаються в нутро голови. Коли біль уставав, віддихала, мовби на світ щойно вродилася”;

“…Волосся золотисте, очі легко сині. Личко біле як сніг з таким відтінком, як перша пупінка рози, а таке лагідне, як у його матері, що все боїться за нього. І притім так само енергійне!” (Сулейман про Настю);

Сулейман: “…він ще не зустрічав у своїм житті жінки, котра більше пригадувала його матір”;

“Одначе, все-таки не розуміла, як вона, бідна невільниця, замкнена в клітці птичка, може помогти рідному краєві, з котрого вийшла, й народові, котрий мучився там”;

“…Молода Хуррем приязніше відповідала на поклони слуг і невільниць, ніж привіти його жінок”;

“…Я невольниця. Невольницю вдягають і роздягають по волі її пана”;

“Найбільше грошей ужила б я для найбільш нещасливих людей”;

“Сулейман: “Адже я ще не зустрічав такої ані гордої дівчини, ані жінки. Ніколи!”;

“То була перша посада, яку дала Роксоляна Хуррем в палаті падишаха. Як же багато їх роздавала вона потому – в Європі й Азії, на землях і на водах, в армії і флоті, у судах і скарбі султанськім! А все робила з одним таємним заміром і так витривало, як тільки робить жінка – жінка, котра любить і ненавидить”;

“…Делікатні рученьки Насті зачали ламати велику і сильну державу падишаха, що простяглася на три часті світу”;

“З глибоких і тихих ущель і дебрів Святої Гори виходили до неї чудові мрії, мов срібна мряка, нечутно шептали до вуха, що вона призначена до надзвичайних діл”;

“І пригадалося їй подруга Ірина. Що вона сказала б на вістку, що Настя стала жінкою султана!.. Яка гордість пробудилась і її душі. Вже не журитиметься нічим!.. Скарби незлічимі матиме в руках”;

“Ти знаєш, що таке біль! Встався за мною до все величного Бога, що створив небо, і море, і вітри, і птиці небесні, що наказав людям творити добрі діла… Дай мені знак який-небудь, Матінко Господня, Воротанице!”;

“А вона йшла, як Єва, навіть не думаючи про те, чи він завагається з’їсти, все, що вона йому подасть – вона, його будуча жінка”;

“Ти володар великої держави, а я никла квітка”;

“Сулейман став мов перуном ражений. Ще ніколи не бачив, як вона плакала була така одушевлена гарна в перлистих слезах своїх, як весна, кроплена дощиком. А внутрішній біль так у ній горів, як горить крізь вікна пожар у нутрі дому”;

“Бідна невольниця з далекої країни в болючій думці своїй назавше міняла свою любов до Бога на хресті за любов до людини, за скарби світа сего, за діадем султанки, за владу на землі”;

“А я тобі кажу, що з такою султанкою ще більше нема жартів! – докинув Кітляр-агай, що бачив уже не одну жінку в гаремі”;

“…Прегарна Хуррем має ум високий і душу, що так уміє учити святі думки Корану зі своїми думками, як учить великий будівничий Сінан благородні мармори з червоним порфіром. Та яке серце велике хатун Хуррем, отверте чи скрите, лагідне чи остре,- сього ми не знаємо”,- “Але я знаю, перервав султан… Вона має добре серце, і тому має радість в очах і в обличчі!”

“Прегарна хатун Хуррем принесе тобі велике щастя, або велике горе, велике щастя, або велике горе… Бо вона має ум високий і душу, що так уміє лучити святі думки Корану зі своїми думками і своїм бажанням, як лучить великий будівничий Сінон благородні мармори з червоним порфіром”;

“У її серденьку грала вже любов страшну пісню, сильнішу від смерті”;

“…Тепер я хочу мати велику силу, щоб добро робити при боці милого”;

“Я припускаю, що вона султанка може розпочати не бувалу ще боротьбу проти усего гарему падишаха”;

“…Молода султанка Ель Хуррем в гарячі пальчики Святий Коран брала, й цілими днями читала, й учителя свого про Божі речі питала, загадку призначіння і життя людини розв’язати гадала”;

“Але й інші поети, що мали забезпечення й майно, були одушевленні нею”;

“Інша не могла б, а ти все можеш, о найкраща зірко в житті падишаха!”;

“Ви не знаєте, яка то страшна кара під татарськими батогами в ясир бути гнаним! Бо сама йшла дикими степами, раненими ногами”;

“Пригадала собі, як відреклася віри своїх батьків задля любові мужчини і блиску світу сего”;

“А я людям все кажу, що не мішаюся до справ султана. Але я часом мішаюся, мамо”;

Мати Насті: “Як неправда,- то стид, а я правда,- то гріх, гадаю, за чужу віру заміж виходити, своє покидати”;

“Вона силу має, якої ще світ не видав,- каже.- Що хоче, то робить,- каже”;

“Коли він того самого хоче, чого вона хоче, і то вже всі знають,- каже. Ніби ви не розумієте, як то є?”;

“Ти не потребуєш питати про звичаї в моїм краю. Твій край вже давно моїм краєм і твій нарід моїм народом”;

“…Могутня була султанка Ель Хуррем, а хто раз в ласці переступав її поріг, за тим ішла опіка, мов благодатне світло Сонця”;

“Пождіть, пождіть я вам покажу, що на престолі султанів засяде “син невольниці” і “внук жебрачки”!.. Я вам поломлю старі закони ваші так, як ви ломите серце моє!”;

Інформація науковців, істориків про Роксоляну

Уявлення про те, якого була Роксоляна, у масовій свідомості складаються винятково на основі легенд та художніх творів, що не відображають справжні, тобто історичні реалії. Фактично єдиними першоджерелами залишаються повідомлення тогочасних послів у Стамбулі, передусім венеціанських. Серед наших дослідників найбільше попрацював у цій царині видатний український тюрколог і сходознавець Агатангел Кримський, котрий у 1924 році видав книгу “Історія Туреччини”.

Щодо художніх творів, то в них творча уява автора, м’яко кажучи, значно переважає над документальною базою.

Дві історичні загадки – польського поета-історика Самуїла Твардовського та графа Станіслава Ржевульського – підтверджують, що Роксоляна народилася і виросла в сім’ї рогатинського священика. Яке її хрещене ім’я та прізвище – не знаємо. За словами сучасників, зокрема європейських послів до Стамбула, у Туреччині бранку з Русі звали Гасекі Хуррем – Весела Султанша, або Росса, Руса, Роса. Тогочасний німецький дипломат Бузбек та італійський історик першої половини XVI століття Л. Джовіо називали її Роксоляною.

Це ім’я походить від давнього античного міста Роксоляни, яке існувало з VI століття до нашої ери до III століття нашої ери на березі Дністровського лиману (територія сучасного Овідопольського району Одещини). У середні віки “роксолянами” в Європі називали жителів українських, а потім переважно західноукраїнських земель. Настею Лісовською рогатинську попівну нарекли письменники. Це домисел, що не спирається на жодне достовірне джерело. Юна Роксоляна повторила гірку долю своїх земляків. Опільське місто Рогатин на той час не було населено такими мурами, які могли б захистити його мешканців від нападу орди. Зв’язаних бранців із Прикарпаття зазвичай вели Волоським шляхом через васальну Молдавію у Кримське ханство, на найбільшій невольницькій базар у місті Кафа. Звідти гаремами живий товар – гарних молодих полонянок – переправляли у Стамбул і за великі суми золотих дукатів продавали в гареми тамтешніх високопоставлених чиновників. Таким “етапом” у столицю Османської імперії, напевне, потрапила й Роксоляна. Не відомо, за яких обставин вона стала перед очі Сулеймана – одного з наймогутніших тогочасних повелителів світу – освіченого, грізного і, як описує молдавський історик Йорга, гарного, з орлиним носом, довгою шиєю, тонкою бородою, меланхолічним поглядом. Вихований у дусі східних культур, арабської і перської філософії та літератури, султан, крім східних мов, знав іще й слов’янські.

Очевидно, Роксоляна полонила Сулеймана Пишного якимись особливостями своєї краси, великим розумом, ніжністю та веселою вдачею, за що удостоїлася імення Радісної (Веселої) Султанші. Вірогідно, що її поради у непростих хитросплетіннях придворних інтриг та вдалі від імперії зовнішньополітичні “підказки” давали добрі результати. І роль Роксоляни возвеличилась до другої, після самого Сулеймана, в державі. І підданим великого падишаха, й іноземцям було невтямки, як колишня бранка всупереч священним традиціям Османської імперії, духові ісламської філософії та релігії піднялася на вершину влади в державі, яка споконвіку не бачила жінку в такій величавій ролі. Справді, сталося диво дивне: Сулейман при Роксоляні ліквідував султанський гарем, поодружував своїх численних жінок з офіцерами турецької армії та чиновниками, а сам залишився з єдиною дружиною Роксоляною. Історики, спираючись на тогочасні перекази дійсно приписували султанші Хуррем чаклунство. Вона нібито за допомогою заклинань, любовних напоїв та талісманів причаровувала Сулеймана.

Серед науковців немає єдиної думки з приводу того, яке з дев’яти нині відомих портретних зображень Роксоляни є документальним, бо кілька з них – апокрифічні, тобто уявні. Отже, ми не можемо тепер однозначно скласти більш-менш достовірне враження про її зовнішність. Академік Агатангел Кримський свого часу справедливо зауважив, що Роксоляна не належала до традиційного типу азійських красунь, у яких повинні бути жагучі очі, наче чорні оливи, пожадливі вуста, палючі високі груди та розкішно огрядна постать!

Напевне, приміряючи ці східні “стандарти”, придворні султана в 1526 році переповідали венеціанському послові, що Роксоляна – негарна, однак “граціозна, невеличка на зріст”. При цьому ніхто з жінок не міг зрівнятися з нею розумом і веселою вдачею. Навіть коли Роксоляні було близько 50 років, Сулейман продовжував її обожнювати, про що писав посол Венеціанської республіки Бернардо. Наваджеро, зазначаючи, що його величність надзвичайно кохає Роксоляну, що ніколи ще не було в султанському палаці іншої жінки, яка мала б більшу силу і владу. Кажуть, посилався дипломат на враження очевидців, що вона приємна і дуже добре знає вдачу великого володаря.

“Три зозулі з поклоном” коротко новела Григора Тютюнника

“Три зозулі з поклоном” скорочено

Любові Всевишній присвячується

“Я виходжу з-за клубу в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу,- хата Карпа Яркового. А перед нею – рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни”. На ганку стоїть Марфа Яркова і проводжає молодого чоловіка очима. Вона без хустки, видно пишне сиве волосся. Колись її коси сяяли проти сонця золотом, тепер вже не сяють. Мабуть, волосся вмирає раніше, ніж сама людина…
Хлопець підходить ближче і чемно вітається з тіткою. Марфа ворушить губами і проводжає його поглядом далі, поки той не ввійде у великі сосни, “ті, що твій тато садив, як у селі говорять”.

Дома хлопця стрічає мама і підставляє для поцілунку губи.
Він розказує куці студентські новини й питає, чого це тітка Марфа Яркова так на нього дивиться.
Мати зітхає, довго мовчить, а потім говорить:” Вона любила твого тата. Ати на нього схожий…
Марфа (тоді їїу селі за маленький зріст звали “маленькою Марфою”) серцем чула, коли від тата приходить лист”.

Чула його, мабуть, ще здалеку. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку – тонесенька, тендітна, у вишиваній сорочині – і сидить, сяє золотими кучерями: втекла від молотарки чи від косаря, за яким в’язала.
Коли з пошти виходив поштар, однорукий дядько Левко,- височенний, худющий,- Марфа підхоплювалася і тихо питала, зазираючи у вічі: “Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?” Поштар відповідав, що нема.
“- Не брешіть, дядечку, є…
– Ну – є! Є… так не тобі, а Софії.
– Дядечку Левку! Дайте, я його хоч у руках подержу…”

Поштар віднікується, мовляв, чужі листи нікому давати не можна. Потім, дивлячись на заплилі слізьми очі дівчини, озирається довкола, немічно зітхає і манить Марфу за пошту, дає листа й наказує, щоб нікому не казала, бо його за це виженуть з роботи.

“- Ні-ні-ні, дядечку! – аж похлинається від щирості Марфа” і хапає листа, пригортає його до грудей, цілує.
“- Чорнила слізьми не розмаж,- каже Левко й одвертається: жде.
Марфа, якщо поблизу не видно людей, нескоро віддає йомулиста; мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче:
– Ну от бачите, нічого я йому і не зробила… Тепер несіть Софії… Спасибі, дядечку, рідненький…”
І дає Левкові пожмаканого карбованця, просячи випити за здоров’я Мишка.

Потім Марфа птахою летить на роботу, а вітер сушить – не висушить сльози у її очах.
Хлопець питає у матері, хто це їй розказував – чи не дядько Левко? Мати відповіла, що сама це бачила і чула, бо теж тікала за Марфою слідком з роботи. Бо та щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.
” – І ви на неї сердилися?
– У горі, сину, ні на кого серця нема. Саме горе.
– А як же то – вона вгадувала, а ви – ні?
– Хтозна, сину. Серце в усіх людей не однакове”.

Марфа набагато молодшою була за тата-хлопця. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два роки прожила вона зі своїм Карпом і нажилася за сто.

Коханий ж її якось і не старів. “Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було,- просто гляне і все, а в грудях так і потерпне”.
А востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили, бо такі сумні були. “Дивиться ними – як з туману”.

Вони, Карпо і Марфа, продовжувала мати, до нас на посиденьки ходили. І гомоніли, бувало, втрьох або співали потихеньку. Тато баритоном, мама – другим, а Марфа першу веде. А Карпо все у стелю дивиться. Або у вуса дме – розпушує. То мати йому галушок у миску (він їсти дуже любив) – їж, Карпе! Він і тьопає, як за себе кидає. Тільки сопе. Товстопикий був, товстоногий. І рудий, як стара солома. Марфа проти нього – немов перепілочка. Гляне, бувало, як він над галушками працює, зітхне посеред пісні й відвернеться. Тільки сльози в очах стоять – наче дві свічечки голубі. До тата… Мати побачить, а він затулиться долонею надбрів’я і співає. Або до сина в колиску всміхнеться та приколисує легенько.

“Ти, Михайле,- кажу,- хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться”.
А він:
“Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться”.
Очі мамині при цій розповіді сухі, голос не здригнеться: її спогади вже закам’яніли від болю.
Останній лист від тата
“Софіє! Соню!
Глянув оце на себе в дзеркальце – увесь сивий. Думав, що іній. Більше не дивитимусь.
Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері, столи, ослони. І так руки засверблять, що вирізаю хлопцям ложки на дозвіллі.
Їжа смачна, “вдягачка” звичайна, селянська.
“Сю ніч снилася мені моя сосна… а за нею річки сине крило…
Соню!
Не суди мене гірко. Але я нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.
(“Сибір неісходиму” було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: “Сибір неісходиму”.)
Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.
Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму…”
Коли це було, давно вже минуло, а син і досі думає, як вони так чули один одного – Марфа і тато? А ще думається йому:
“Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?”
“Тоді не було б тебе…” – шумить велика “татова сосна”.

“Американська трагедія” Драйзер стислий переказ

“Американська трагедія” – роман Теодора Драйзера. Сюжет заснований на історії вбивства в 1906 році Честером Джілеттом своєї дівчини Грейс Браун. Ви можете прочитати Детальний переказ “Американська трагедія”

Спекотнім літнім вечором в Канзас – Сіті двоє дорослих і четверо дітей виспівують псалми і роздають брошури релігійного змісту. Старшому хлопчику – а це і є Клайд Грифитс – явно не подобається те, чим він змушений займатися. Однак його батька з жаром віддаються справі порятунку заблукалих душ. Але подібна діяльність приносить родині лише моральне задоволення, сім’я живе в бідності і ледве зводить кінці з кінцями.
Юний Клайд Грифитс прагне вирватися з сім’ї. Він влаштовується помічником продавця содової в аптеці, потім розсильним у готелі “Грі – Девідсон”. Робота в готелі не вимагає ніяких особливих навичок і вмінь, приносить непогані чайові. Клайд вносить свій внесок у сімейний бюджет, купує собі одяг. У той же час товариші по роботі швидко приймають його в свою компанію. Він знайомиться з гарненькою продавщицею Гортензією Брігс. Ця дівчина не по роках розважлива й не збирається бути прихильною “лише за красиві очі”. Їй дуже хочеться модний жакет, який коштує сто п’ятнадцять доларів, і Клайд виконує її бажання. Незабаром Клайд з компанією відправляється на розважальну прогулянку в розкішному авто. Цю машину взяв Спарсер, один молодий чоловік з їх компанії. Машина належить багатієві, у якого служить його батько. На зворотному шляху погода псується, їхати доводиться повільніше. Хлопці спізнюються на роботу і просять Спарсер додати швидкість. Він так і робить, але, зазівавшись, збиває дівчинку. Намагаючись сховатися, він не справляється з керуванням і машина перевертається. Спарсер і ще одна дівчина залишаються лежати без свідомості, решта розбігаються.

Наступного дня газети поміщають повідомлення про подію. Дівчинка померла, заарештований Спарсер назвав імена всіх учасників прогулянки. Побоюючись арешту, Клайд покидає Канзас – Сіті.

Три роки він живе далеко від дому під чужим ім’ям, виконує брудну роботу і одержує гроші. Але одного разу він зустрічає свого приятеля з Канзас – Сіті і завдяки йому влаштовується розсильним у “Юніон – клуб”. А одного разу він зустрічає свого дядька, Семюеля Грифитса, багатого власника фабрики з виробництва комірців. Клайд переїжджає в Лікург, дядько влаштовує його на свою фабрику. Син Семюеля Грифитса, якому дуже несимпатичний бідний родич з Канзас – Сіті, влаштовує Клайда на важку і малооплачувану роботу.

Проходить місяць. Семюель Грифитс цікавиться долею племінника і переводить його обліковцем – на більш престижну роботу. А потім запрошує в свій будинок на обід. Там Клайд знайомиться із чарівними представницями бомонду, а серед них і з Сандрою Финчли. Вона стразу виділяє юнака серед інших. На новій посаді Клайд поводиться цілком розсудливо: відкидає всі спроби дівчат – працівниць зблизиться з ним. Але незабаром на фабрику надходить Роберта Олден. Клайд не в силах встояти перед її чарівністю, і вони починають зустрічатися. У той же час Клайд зближується з Сандрою Фінглі. Вона вводить його в своє коло, і для нього краса Роберти меркне. Але через те, що Роберта боїться втратити Клайда, вона піддається спокусі і стає його коханкою. Незабаром Роберта дізнається про відносини Клайда з Сандрою, її починають терзати муки ревнощів. Дівчина дізнається про те, що вона вагітна, говорить про це Клайду. Лікар, якого вони знаходять, відмовляється робити аборт. Клайду не хочеться одружитися на Роберті – адже це означає кінець його кар’єрі і відносин з Сандрою. Роберта обіцяє розповісти все дядькові Клайда. Юнак вирішується на останнє. Він запрошує дівчину на поїздку на озеро, обіцяючи потім обвінчатися з нею. Коли вони їдуть в човні, Роберта намагається притиснутися до нього. Юнак вдаряє її по голові фотоапаратом і штовхає у воду. Дівчина просить допомоги, але Клайд тікає.

Тіло Роберти швидко знаходять. Клайда заарештовують. Семюель Грифитс наймає хороших адвокатів, але це мало допомагає – суддя виносить Клайду смертний вирок. Клайда переводять у в’язницю Оберна, іменовану Будинком Смерті. Суспільство втрачає до нього інтерес, і тільки мати намагається допомогти приреченому синові. Але його доля вже вирішена, його страчують на електричному стільці.

Михайло Стельмах біографія для дітей розповість про життя відомого українського письменника.

Михайло Стельмах біографія для дітей

Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912 року в селі Дяківці на Вінниччині. Першою пробудила в хлопчика любов до рідної землі мати – Ганна Іванівна, про яку він так писав в автобіографічній повісті “Гуси-лебеді летять”:

“В її устах і душі насіння було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками – нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею…”

З особливою ніжністю згадував письменник батька, Панаса Дем’яновича, діда Дем’яна – колишнього кріпака, філософа, талановитого майстра; бабусю, яку любив понад усе; дядьку Миколу, якого по-вуличному звали Бульбою,- цих простих, добрих, чесних і невтомних людей, серед яких минуло дитинство Михайлика.

З дитячих років запали в душу хлопчика народні пісні, казки, думи, легенди. А ще полюбив маленький Михайлик книжку. “Якось я швидко самотужки,- згадував пізніше письменник,- навчився читати і вже, на мої дев’ять років, немало проковтнув добра і мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селі”. Та найбільше його захопили дві книжки – “Кобзар” Тараса Шевченка і ” Тарас Бульба ” Миколи Гоголя. Перші літери хлопчик вивів виструганою з кленової гілочки ручкою і бузиновим чорнилом.

Коли Михайлику було дев’ять років, його віддали до школи. Хлопчик на той час вмів уже читати і писати, тому його відразу прийняли до другого класу. Сім’я постійно відчувала матеріальні нестатки, жити було важко, вчитися теж. На всю родину Стельмахів були одні чоботи, тому часто взимку батько носив Михайлика до школи на руках, загорнувши його у якусь теплу одежину.

Після закінчення початкової сільської школи Михайло Стельмах вступив до школи колгоспної молоді, а в 1928 році оголосив молодіжну бригаду, з колишніх наймитів. Від зорі до зорі працює він у полі, а в душі плекає мрію: бути вчителем. Спершу майбутній письменник навчається у Вінницькому педагогічному технікумі, а в 1933 році перший у Дяківцях закінчив Вінницький педінститут.

Дві зими учителював у школах рідного Поділля, збирав усну народну творчість, пробував писати. Перші його поезії надруковано в 1936 році.
Загальне визнання принесли письменникові романи “Велика рідня” та “Кров людська – не водиця”.

Цілу бібліотечку складають книжки Михайла Стельмаха для наймолодших читачів: “Жнива”, “Колосок до колоска”, “Живі огні”, “Весна-весняночка”, “У сестрички дві косички”, “В їжачковім вітряку”, “Як журавель збирав щавель”, “Маленька Оленка”, “Бурундукова сім’я”, “Заячий секрет”, “Цапків урожай”, “Журавель”, “Ой весна-зоряночка”, “Чорногуз приймає душ”, “Літо-літечко”, “У бобра добра багато” та інші. Заслуговує на увагу і казка про кмітливу дівчинку “Маленька Оленка”.
Крім прози та поезії, писав п’єси і сценарії для кінофільмів.

Помер М. Стельмах на сімдесят другому році життя 27 вересня 1983 року.

“Робінзон Крузо” історія написання

У першому виданні “Робінзона Крузо”, надрукованому в Лондоні 25 квітня 1719 року, не було вказано ім’я автора. Дефо видав цей твір за рукопис, створений самим героєм історії. Ви здивуєтеся, але книги Д. Дефо “Робінзон Крузо” немає! Роман мав іншу назву.

Повна назва роману – “ЖИТТЯ, незвичайні і дивовижні ПРИГОДИ РОБІНЗОНА КРУ ЗО – МОРЯКА З ЙОРКУ, який прожив 28 років у повній самотності НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВІ, біля берегів Америки, біля гирла великої річки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув увесь екіпаж, крім нього, з додаванням розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його, врешті-решт, визволили ПІРАТИ. Писано ним самим”.

В Основу сюжету книги Дефо покладено історію шотландського матроса Олександра Селькірка, який прожив на острові Мас-а-Тьєрра (біля узбережжя Чілі) у повній самотності 4 роки й 4 місяці. Опинився на острові боцман добровільно: він не знайшов спільної мови з капітаном, та й судно, на якому вони подорожували, було занадто старим і ненадійним. Селькірк сподівався повернутися додому на одному із суден, що заходили до островів за прісною водою. Так і сталося. Але лише через 4 роки і 4 місяці, які морякові необхідно було прожити на безлюдному острові.

Як первісні люди, він навчився видобувати вогонь тертям, а коли закінчився порох, ловив руками диких кіз. Коли корабель “Дьюк” наблизився до острова, моряки побачили людину у звірячих шкурах, яка не могла вимовити жодного слова… Але одразу повернутися Селькірку не судилося. Йому довелося об’їхати навколо світу й повернутися додому капітаном вітрильника “Інкриз”. Олександр Селькірк – прототип Робінзона Крузо. Прототип – це реально існуюча особа, яка слугувала авторові прообразом (моделлю) для створення літературного персонажа.

Аналіз ” Великий льох ” Шевченка – тема, ідея, жанр, сюжет, композиція

“Великий льох” Шевченко аналіз твору

Рік написання : 21 жовтня 1845 р

Тема “Великий льох”: правдиве відображення трагічних епізодів української історії, показ національного відкупу українського народу, пов’язаного з пошуками скарбу Б. Хмельницького, в часи гетьманування якого українська держава досягла вершини свого розвитку.

Ідея “Великий льох”: засудження зради старшинської верхівки інтересам української нації; підступного приєднання України до російської імперії; імперського геноциду російських посіпак в Україні, висловлення обурення антиукраїнською політикою жорстокої імператриці Катерини, яка спричинилася до знищення лицарської Запорозької Січі.

Основна думка “Великий льох”:

А) доля держави не в руках лідерів, а в руках народу;
б) усяка послуга ворогові, навіть найменше сприяння йому, є смертельним гріхом.

Жанр “Великий льох”: поема-містерія. Це дійсно містерія, оскільки у творі є містичні образи передчасно померлих людей.

(Містерія – жанр західноєвропейського релігійного театру епохи пізнього середньовіччя (ХІV–ХVІ ст.), в основу якого покладено біблійні сюжети, народні вистави на площах Франції, Англії тощо).

Значення епіграфа до твору.

Щоб струсонути сумління своїх земляків і збудити їх з літаргічного сну національної несвідомості та байдужості, Т. Шевченко, компонуючи твір, поставив на вступі до неї слова псалмоспівця, сповнені болю і трагічної розпуки, щоб були вони для читача пересторогою і наукою.

Сюжет “Великого льоху”

Композиція “Великий льох”

Ця поема ділиться на три композиційні частини – “Три душі”, “Три ворони” і “Три лірники”, а також епілог (“Стоїть в селі Суботові…”)

Для будови твору характерна троїстість як і у фольклорі (три бажання, троє синів…)

Експозиція: розповідь трьох душ про наявність льоху, який необхідно було розкопати аби вони змогли потрапити до раю.

Зав’язка: подорож-екскурс у трагічне минуле України.

Кульмінація: відсутність скарбу в малому льосі, що виявило роздратованість начальства Москви.

Розв’язка: Так малий льох в Суботові / Москва рокопала! / Великого ж того льоху / Ще й не дошукалась.

Поема-містерія “Великий льох” в історичному і філософському планах – центральний твір у “Кобзарі”, бо в ній розглянуто проблеми втрати політичної свідомості, що призвело нас, українців, до втрати державності, до національного поневолення.
Українська пісня перемоги у Визвольній війні була віддана Росії. Автор засуджує українців, які свідомо піддалися і піддаються ворогові, тим самим передрікаючи на загибель цілий народ.

Персик – назва виду плодових дерев і однойменних фруктів сімейства розоцвітих. Це одна з найважливіших плодових культур субтропіків і помірно теплих країн.

Плід персика має овальну або округлу форму, з характерною борозенкою на одній зі сторін. Залежно від сорту шкірка може бути як бархатистою, густо укрита ворсинками, так і голою, а її колір може бути жовто – зеленим, жовтим, жовто – червоним або червоним. М’якоть стиглого персика соковита і солодка на смак, жовтуватого кольору, також є плоди з білявою, жовто – червоної і навіть червоною м’якоттю, всередині якої знаходиться велика кісточка, покрита глибокими борозенками.

Існує два види персиків: опушені (звичайні) і гладкі ( нектарин).

Персик хімічний склад

У таблиці наведені усереднені значення ( поживні речовини, вітаміни, мікроелементи) з розрахунку на 100 грамів продукту.

Харчова цінність персику
Персик калорійність 40.1 кКал
Вуглеводи 9.5 гр
Жири 0.1 гр
Білки 0.9 гр
Вода 86.1 гр
Моно – і дисахариди 8.3 гр
Крохмаль 1.2 гр
Харчові волокна 2.1 гр
Органічні кислоти 0.7 гр
Зола 0.6 гр
Персик вітаміни
Вітамін А 0.5 мг
Вітамін B1 0.04 мг
Вітамін В2 0.08 мг
Вітамін В3 0.2 мг
Вітамін В6 0.06 мг
Вітамін В9 8.0 мкг
Вітамін C 10.0 мг
Вітамін Е 1.5 мг
Вітамін Н 0.4 мкг
Вітамін PP 0.7 мг
Персик Макроелементи / Мікроелементи
Залізо 0.6 мг
Калій 363.0 мг
Кальцій 20.0 мг
Магній 16.0 мг
Натрій 30.0 мг
Сірка 6.0 мг
Фосфор 34.0 мг
Хлор 2.0 мг
Алюміній 650.0 мкг
Йод 2.0 мкг
Літій 3.0 мкг
Марганнец 140.0 мкг
Мідь 50.0 мкг
Нікель 4.0 мкг
Фтор 22.0 мкг
Хром 14.0 мкг
Цинк 100.0 мкг
Кремній 10.0 мг

Персик корисні властивості для організму людини

Персики рекомендуються хворим і виснаженим в якості поживного і загальнозміцнюючого засобу.

Персиковий сік є корисним дієтичним продуктом, особливо для хворих і дітей.

Олія з насіння персика рівноцінно мигдальному і дуже цінується в фармацевтиці. Воно служить розчинником деяких лікарських речовин, призначених для підшкірних та внутрішньом’язових ін’єкцій. Його вживають і для приготування рідких мазей.

При ревматизмі і головних болях приймають відвар або свіжий сік з листя персика.

Персик корисний при сечокам’яній хворобі як сечогінний засіб.

Плід персика посилює секреторну діяльність травних залоз, помогає перетравлювати жирну і важку їжу, а також володіє протиблювотну дію.

Корисний персик при захворюваннях шлунка з пониженою кислотністю і при запорах, для лікування потрібно випивати по 50 г персикового соку за 15-20 хвилин до їжі.

Відвар з персикових листків володіє прекрасною проносною дією. Випиваючи кілька склянок цього засобу щодня, можна позбутися від запорів і кишкових газів.

При запаленні сечового міхура у чоловіків відвар з листя персика полегшує болі.

У персиках міститься досить багато солей калію, тому їх необхідно їсти хворим з серцевими захворюваннями, при порушенні серцевого ритму.

Свіжі плоди персика стимулюють утворення гемоглобіну. А завдяки наявності легкозасвоюваного заліза персики застосовують при анемії.

Завдяки наявності комплексу вітамінів А, С і В плоди персика рекомендують при підвищеній схильності до простудних захворювань: вони допомагають організму пристосуватися до несприятливих умов зовнішнього середовища.

Позбутися від наривів і карбункулів допомагають персикові листя. Ретельно змішують до однорідної маси 8 свіжого листя, кілька тонких скибочок сирого неочищеного картоплі та 70 г гарячої кип’яченої води. Кладуть гарячу суміш на чисту щільну тканину і прикладають до нариву.

При лишах і псоріазі допомагають свіже персикове листя, розім’яті і змішані з солодким згущеним молоком або заварені в киплячій воді і настояні під кришкою.

При екземі роблять гарячі ванночки з відвару персикових листя.

Персик протипоказання

Так як персики містять досить велику кількість цукрів, то з цієї причини їх не рекомендують при захворюванні на цукровий діабет.

Також персики протипоказані у разі алергії, ожиріння і людям, з легкозбуджувоною нервовою системою ( персики і персиковий сік володіють збудливим дією).

Річард Ніксон цікаві факти життя і біографії 37 президента США Ви дізнаєтеся в цій статті.

Річард Ніксон цікаві факти

Річард Мілхауз Ніксон (9 січня 1913 – 22 квітень 1994) став єдиним президентом в історії Сполучених Штатів Америки, який пішов у відставку до закінчення терміну.

Річард Ніксон Був названий на честь Річарда Левове Серце, а четверо його братів також отримали імена на честь англійських королів.

Сім’я Ніксоныв бідувала. Батьки намагалися займатися фермерством, але з цього нічого доброго не вийшло.

Після закінчення школи йому запропонували навчання в Гарварді, але у родини не вистачило грошей на його поїздку і проживання там

Під час правління Ніксона американські астронавти висадилися на Місяць. Річард Ніксон також став першою людиною, яка зателефонувала з Землі на Місяць. 21 липня 1969 року він зателефонував екіпажу “Аполлон-11”.

Ніксон в 1969 році своєрідним способом Почав боротьбу з організованою злочинністю, скасувавши оббіг купюр великого номіналу.

Любив їсти сир з кетчупом. А улюбленим напоєм американського президента був сухий мартіні.

На всіляких політичних зустрічах Ніксон в якості сувеніра Дарував м’ячики для гольфу зі своїм автографом.

Річард Ніксон поклав початок безпрецедентній централізації влади в США. Він реорганізував адміністративно-бюджетне управління і таким чином практично скасував повноваження кабінету міністрів, як відзначали критики.

Після Франкліна Рузвельта Ніксон став другим президентом США, який відвідав СРСР. Під час одного з візитів Ніксон подарував Леоніду Брежнєву американський електронний годинник. Після цього Брежнєв відразу ж доручив виготовити такий годинник і в СРСР.

Річард Ніксон дуже любив подорожувати. Він увійшов в історію як єдиний президент, який відвідав усі 50 штатів.

Ніксон пішов у відставку після Уотергейтського скандалу, коли в 1972 році в комплексі “Уотергейт” у Вашингтоні було затримано 5 осіб, які налаштовують шпигунську апаратуру, що стежила за штабом демократів. Судові розгляди тривали до 1974 року, коли були оприлюднені касети із записами розмови Ніксона, на яких він обговорював, як перешкоджати розслідуванню уотергейтської історії за допомогою ФБР і ЦРУ. Після цього президент позбувся всіх союзників і був змушений подати у відставку.

Після відставки і заборони займатися адвокатською діяльністю він присвятив себе написанню мемуарів, книг з міжнародних відносин, поїздкам за кордон. Помер Річард Р. Ніксон в Нью-Йорку 22 квітня 1994 року, у віці 81 року. На похоронах були присутні тодішній президент Клінтон і всі екс-президенти США, але похований він був без державних почестей.

Особисте життя Ніксона

Річард Ніксон був одружений один раз. Свою дружину – вчительку Тельму Пет Райан – він дуже довго завойовував. Наполегливі залицяння принесли плоди, і в 1940-му році відбулося весілля. Подружжя подарувало життя двом дочкам. Пет виявилася відданою дружиною. Ціною власного здоров’я вона витягувала Ніксона з безодні безумства, в яку він потрапив після скандалу і відставки. Виходжуючи чоловіка, просиджуючи над ним вдень і вночі, Пет заробила в результаті параліч лівої сторони тіла. Вона померла в 1993-му році від раку легенів. А її чоловік пішов на той світ рівно 11 місяців по тому – 22 квітня 1994 року.

Сонет (від італійського Sonetto – звучати) – ліричний вірш, який складається з 14 рядків п’ятистопного або шестистопного ямба. Виник сонет в італійській літературі на початку ХІІІ століття.

“Сікстинська Мадонна” аналіз вірша

Спавжнім шедевром є сонет “Сікстинська Мадонна” (1881), викликаний роздумами Франка над однойменною картиною Рафаеля “Сікстинська Мадонна”(1516), на якій поєднано божественне й земне начала, лик Богородиці з образом босоногої жінки. Внутрвшній рух цього жіночого образу підкреслюється тривожними тінями складок одягу, клубоченням хмар під ногами Мадонни, її задумливим поглядом, здатністю вмить спуститися на землю і водночас залишатися недоступною. Ця багатовимірність і динаміка Рафаелевого образу Мадонни проливає світло і на художню картину сонета Франка, овіяного високим шиллерівським духом: вірою в пермогу краси, невіддільною для поета від добра, а відтак божественного начала.

У сонеті Франка жінка втілює красу мистецтва, творче натхнення, музу. Образ жінки багатогранний, він асоціюється з архетипом матері –
символ космічного і земного життя, берегинею родючості, смерті й воскресіння. Через символ вічного оновлення земна жінка виростає до
образу матері-діви, чистої й непорочної краси…..

У Мадонні поет вбачає богиню, “райську рожу”, і, хоч не знайшов для себе богів на небесах, цій – поклониться, як богині. Краса мадонни справжня, прекрасна, щира, добра. Франко боготворить жінку, богиню-матір з дитиною на руках. Це дійсно гідно поваги.

Художні засоби “Сікстинська Мадонна”:

Тези й антитези, наприклад, “що не богиня ти?” , “Так, ти богиня!” ;

Епітети “лице небесне” , “райська роже” ;

Звертання “Так, ти богиня!” ;

Тропи
“I небо і пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя – не казка, ні!” ,
Богів і духів, лиш тебе, богине,
Чтить буде вічно – тут, на полотні.”

Смислову наповненість і багатозначність образу героя передають лексеми: “боги”, ” духи”, “висота”, “небо”, “небеса”, “лице небесне”, “мати”,

“Злочин і кара” проблематика роману

У романі проблеми морального, філософського і релігійного характеру.

1. Проблеми суспільства. Злидні – одна з вічних проблем російського суспільства. Достоєвський пише про бідних і безпорадних людей, про їх безвихідь і труднощі, про численні проблеми, які їх оточують. Письменник описує в романі події з усіма подробицями, хоча належав до вищого стану. Він знав життя не з чуток і прекрасно розумів своїх героїв.

2. Проблема моральності. Одна з головних проблем роману – питання про життєві пріоритети. Родіон Раскольников спочатку ставив понад усе гроші, а потім вже все інше. Автора турбує аморальність, що панує у всіх прошарках суспільства, вплив грошей на формування нерівності між людьми. А це призводить згодом до вираженого права на владу одного над іншим. Тому для Достоєвського є згубним суспільство, в якому гроші представляють вищу цінність.

3. Проблема добра і зла в романі
Достоєвський насамперед з’ясовує межі добра і зла окремої особистості, їх ідей, вчинків. У протесті Раскольникова важко провести чітку межу між добром і злом.

4. Проблема гуманізму
Достоєвський у романі “Злочин і кара” аналізує вчинки і почуття людини, яка вчинила злочин. Автора хвилює те, що гуманна людина, щоб врятувати себе та інших людей від злиднів, може вбити “нікчемну” істоту.

Добрий, розумний, освічений молодий чоловік любить свою матір, сестру, готовий пожертвувати собою заради інших. Справжній гуманіст раптом стикається з досить мерзенною істотою, бабою – лихваркою, Альоною Іванівною, коллежскою реєстраторкою. Навіть зовнішність цієї старушенції викликає огиду. Вона постає перед ними жалюгідним і непотрібною істотою. Дізнавшись про неї, Раскольников вирішує убити її, щоб згодом, заволодівши її капіталом, допомогти матері, сестрі, самому закінчити університет і зробити багато добрих справ для людей.

Не можна не сказати про ще одну проблему, порушену Достоєвським в своєму творі. Це саме місто – Санкт-Петербург, де і відбуваються всі події. Петербург відіграє дуже важливу роль у романі. Це місто посилює життя людини, впливає на її психіку, руйнуючи її.