Category: Література

“Айвенго” характеристика образу

Образ “Айвенго” в романі Вальтера Скотта – втілення мужності, благородства, лицарства.

“Айвенго” характеристика головного героя

Вільфрел Айвенго – головний герой твору.

1. Походження героя. (Айвенго належав до шанованого старовинного роду саксів. Його батько – Седрік Сакс – представник тієї частини знаті, яка не бажає коритися норманам і мріє про відродження своєї незалежності.)

2. Володіння зброєю, хоробрість, спритність – риси справжнього лицаря (Незважаючи на те, що Айвенго дуже молодий, ніхто з лицарів не зумів перевершити його у мистецтві володіння зброєю. Він бере участь у всіх лицарських турнірах, відстоюючи честь і справедливість. На турнірі під Ашбою він, коли лицарі-норманн майже стали переможцями, з’являється із девізом “Позбавлений спадку” і перемагає в смертельному бою найсильнішого з норманів – гордовитого храмовника Бріана де Буагільбера.).

3. Вірність королю Річарду. (Повернувшись після хрестового походу, він вірно служить королю Річарду, який у цей час повернувся до Англії, захищає честь короля і його хоробрих воїнів.)

4. Чесність і шляхетність. (Айвенго попереджає про небезпеку Ісаака, з яким хотів розправитися храмовник, допомагає вийти із замку й дістатися до безпечного місця. Для Айвенго не має значення та обставина, що Ісаак – єврей, хоча, за тогочасними переконаннями, християнину не личило піклуватися про життя “нащадка зневаженого народу”.)

5. Здатність на сильне кохання. (Айвенго усім серцем покохав вихованку Седріка – леді Ровену. Його почуття не остудило навіть те, що його батько, маючи намір одружити Ровену з Ательстаном Коїгтисбурзьким, позбавив Айвенго спадщини й вигнав із дому. Перемігши на турнірі під Ашбою, лицар Позбавлений Спадку обирає королевою турніру леді Ровену. Зрештою сила кохання перемагає: старий Седрік дарував синові прощення, і згодом Айвенго з коханою Ровеною одружуються)

6. Готовність допомогти людям у біді. (Ребекку, дочку Ісаака, несправедливо звинуватили в чаклунстві і, за законами того часу, мали спалити на вогнищі. Шляхетний Айвенго, пам’ятаючи, як дівчина доглядала за ним, коли він був тяжко поранений, поспішає на турнір захистити її честь і мечем довести її невинність.)

В образі Айвенго втілено найкращі лицарські чесноти. Автор створив портрет ідеального лицаря, врода якого поєднується з розумом і шляхетністю, а відвага – з умінням битися. Він доблесний, некористолюбний, вірний своїй коханій і своєму королю.

“Батько Горіо” детальний переказ

Події роману Бальзака Відбуваються в пансіоні “мамаши” Воке. Кінець листопада 1819 р. У пансіоні проживають сім постійних “постояльців”: на другому поверсі – юна панянка Вікторина Тайфер з родичкою мадам Кутюр; на третьому – відставний чиновник Пуаре й загадковий пан середнього років по ім’ю Вотрен; на четвертому – стара діва мадемуазель Мишоно, хліботорговець Горіо й студент Ежен де Растиньяк, що приїхав у Париж з Ангулема.

Всі мешканці дружно нехтують папашу Горио, якого йменували “паном”: оселившись у пані Воке в 1813 р., він зайняв кращу кімнату на другому поверсі – тоді в нього були гроші, і господарка сподівалася покінчити зі своїм самотнім життям. Вона навіть увійшла витрати на спільне харчування, але “вермишельщик” не оцінив її зусиль. Розчарована мамаша Воке стала косо на нього поглядати, і він повністю виправдав дурні очікування: через два роки з’їхав на третій поверх і перестав палити взимку. Про причину такого падіння слуги й мешканці догадалися дуже незабаром: до батька Горіо зрідка заходили тайкома чарівні молоді дами – очевидно, старий розпусник промотував стан на коханок. Правда, він намагався видати їх за своїх дочок – нерозумна неправда, що усіх тільки побавила. До кінця третього року Горіо перебрався на четвертий поверх і став ходити вобносках.

Тим часом розміряне життя будинку Воке починає мінятися. Молодий Растиньяк, сп’янений блиском Парижа, вирішує проникнути у вище світло. Із всієї багатої рідні Эжен може розраховувати лише на віконтесу де Босеан. Пославши їй рекомендаційний лист своєї старої тіточки, він одержує запрошення на бал. Юнак жадає зблизитися з якою-небудь знатною дамою, і увага його залучає блискуча графиня Анастази де Ресто. Наступного дня він розповідає про неї своїм співтрапезникам за сніданком, і довідається дивні речі: виявляється, старий Горио знаком із графинею й, за словами Вотрена, недавно оплатив її прострочені векселі лихвареві Гобсеку. Із цього дня Вотрен починає пильно стежити за всіма діями парубка

Перша спроба зав’язати світське знайомство обертається для Растиньяка приниженням: він з’явився до графині пішки, викликавши презирливі усмішки слуг, не зумів відразу знайти вітальню, а господарка будинку ясно дала йому зрозуміти, що хоче залишитися наодинці із графом Максимом де Трай. Розлютований Растиньяк переймається дикою ненавистю до зарозумілого красеня й клянеться восторжествувати над ним. На довершення всіх лих, Эжен робить помилку, згадавши ім’я папаши Горио, якого випадково побачив у дворі графського будинку. Пригноблений юнак відправляється з візитом до віконтеси де Босеан, але вибирає для цього самий невідповідний момент: його кузину чекає важкий удар – маркіз д’ажуда-пинто, якого вона жагуче любить, має намір розстатися з нею заради вигідного одруження. Герцогиня де Ланже із задоволенням повідомляє цю новину своїй “кращій подрузі”. Віконтеса квапливо міняє тему розмови, і що мучила Растиньяка загадка негайно дозволяється: Анастази де Ресто в дівоцтві носила прізвище Горио. У цієї жалюгідної людини є й друга дочка, Дельфіна – дружина банкіра де Нусингена. Обидві красуні фактично відреклися від старого батька, що віддав їм усе. Віконтеса радить Растиньяку скористатися суперництвом двох сестер: на відміну від графині Анастази баронесу Дельфінові не приймають у вищому світлі – за запрошення в будинок віконтеси де Босеан ця жінка вилиже весь бруд на прилягаючих вулицях

Повернувшись у пансіон, Растиньяк повідомляє, що відтепер бере папашу Горио під свій захист. Він пише лист рідним, благаючи надіслати йому тисячу двісті франків – це майже непосильний тягар для сім’ї, але юному честолюбцеві необхідно обзавестися модним гардеробом. Вотрен, що розгадав задуми Растиньяка, пропонує парубкові звернути увагу на Вікторину Тайфер. Дівчина животіє в пансіоні, тому що її не бажає знати батько – найбагатший банкір. У неї є брат: досить забрати його зі сцени, щоб ситуація перемінилася – Вікторина стане єдиною спадкоємицею. Усунення молодого Тайфера Вотрен бере на себе, а Растиньяк повинен буде заплатити йому двісті тисяч – суща дрібниця в порівнянні з мільйонним приданим. Юнак змушений визнати, що ця страшна людина в грубій формі сказав те ж саме, що говорила віконтеса де Босеан. Інстинктивно почуваючи небезпеку угоди з Вотреном, він вирішує домогтися прихильності Дельфіни де Нусинген. У цьому йому всіляко допомагає папаша Горио, що ненавидить обох зятів і винить їх у нещастях своїх дочок. Эжен знайомиться з Дельфиной і закохується в неї. Вона відповідає йому взаємністю, тому що він зробив їй коштовну послугу, вигравши сім тисяч франків: дружина банкіра не може розплатитися з боргом – чоловік, привласнивши придане в сімсот тисяч, залишив її практично без гроша

Растиньяк починає вести життя світського денді, хоча грошей у нього як і раніше ні, а спокусник-вотрен постійно нагадує йому про майбутні мільйони Вікторії. Однак над самим Вотреном згущаються хмари: поліція підозрює, що під цим ім’ям ховається випадний каторжник Жак Коллен на прізвисько Обдури-Смерть – для його викриття необхідна допомога кого-небудь із “нахлібників” пансіону Воке. За солідну винагороду роль детективів погоджуються виконати Пуаре й Мишоно: вони повинні з’ясувати, є чи у Вотрена клеймо на плечі

За день до фатальної розв’язки Вотрен повідомляє Растиньяку, що його приятель полковник Франкессини викликав Тайфера-Сина на дуель. Одночасно юнак довідається, що папаша Горио не втрачав часу даром: зняв для Эжена з Дельфиной чарівну квартирку й доручив стряпчому Дервилю покласти кінець бешкетуванням Нусингена – відтепер дочка буде мати тридцять шість тисяч франків річного доходу. Ця звістка кладе кінець коливанням Растиньяка – він хоче попередити батька й сина Тайферов, але завбачливий Вотрен підпоює його вином з домішкою снотворного. Ранком такий же трюк проробляють із ним самим: Мишоно підмішує йому в кава зілля, що викликає приплив крові до голови, – байдужого Вотрена роздягають, і клеймо виступає на плечі після бавовни долонею

Подальші події відбуваються стрімко, і мамаша Воке відразу втрачає всіх своїх постояльців. Спочатку приїжджають за Вікториною Тайфер: батько викликає дівчину до себе, тому що брат її смертельно поранений на дуелі. Потім у пансіон уриваються жандарми: їм даний наказ убити Вотрена при найменшій спробі до опору, але той демонструє найбільша холоднокровність і спокійно здається поліції. Перейнявшись мимовільним замилуванням до цьому “генієві каторги”, що обідають у пансіоні студенти виганяють добровільних шпиків – Мишоно й Пуаре. А папаша Горио показує Растиньяку нову квартиру, благаючи про одному – дозволити йому жити поверхом вище, поруч зі своєї ненаглядної Дельфиной. Але всі мрії старого валять. Притиснутий до стіни Дервилем, барон де Нусинген зізнається, що придане дружини вкладене у фінансові махінації. Горио в жаху: його дочка виявилася в повній владі безчесного банкіра. Однак положення Анастази ще гірше: рятуючи Максима де Трай від боргової в’язниці, вона закладає Гобсеку фамільні діаманти, і про це довідається граф де Ресто. Їй потрібно ще дванадцять тисяч, а батько витратив останні гроші на квартиру для Растиньяка. Сестри починають обсипати один одного образами, і в розпал їхньої сварки старий падає як підкошений – його вистачив удар

Папаша Горио вмирає в той день, коли віконтеса де Босеан дає свій останній бал – не в силах пережити розлуку з маркізом д’ажуда, вона назавжди залишає світло. Попрощавшись із цією дивною жінкою, Растиньяк поспішає до старого, що марне призиває до себе дочок. Нещасного батька ховають на останні гроші злиденні студенти – Растиньяк і Бьяншон. Дві порожні карети з гербами проводжають труну з тілом на цвинтар Пер-Лашез. З вершини пагорба Растиньяк дивиться на Париж і дає клятву превстигнути за всяку ціну – і для початку відправляється обідати до Дельфіні де Нусинген.

Фундаментальні права і свободи людини, їх класифікація

Права людини – це визнані і гарантовані державою можливості дій (правомочності) людини в описаній, зазначеній у законі сфері.

Свободи людини – сфери, галузі діяльності людини, у які держава не повинна втручатися.

Обов’язки – це заходи суспільно необхідної поведінки людини.

Згідно з Конституцією України ми можемо класифікувати права громадян як:

цивільні, соціально-економічні, культурні, політичні.

Права людини

Універсальні – належать усім людям в усіх ситуаціях; природні – належать людям від народження тільки тому, що вони люди; є невідчужуваними – не можна довільно позбавити цих прав.

Чим більше людей будуть знати про права людини і намагатимуться жити за принципами, які містять в собі ці права, тим більша ймовірність, що права людини стануть не просто ідеальною моделлю, але й реальністю.

Наше суспільство не ідеальне, права людини часто порушуються. Їх потрібно захищати. Для цього існують документи щодо захисту прав людини, прийняті в усьому світі.

Права і свободи людини в документах

Міжнародного рівня – Міжнародний білль про права; Загальна декларація прав людини 1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 рік; Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права; європейського рівня – Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод; державного рівня – Конституція України.

Усі права людини є абсолютними. Деякі з них обмежені (в більшості випадків або в деяких випадках) державою в інтересах суспільства.

Права людини, які не повинні обмежуватися ні за яких обставин:

на життя; на рівність у правах; на справедливий суд; на першу медичну допомогу; свобода від тортур; свобода від рабства.

Захист прав людини здійснюють:

суди; правозахисні організації; Уповноважений з прав людини; Європейський суд з прав людини; Інститут верховного комісара ООН з прав людини і справ біженців.

Уповноважений з прав людини, або Омбудсмен, – людина, яку обирає Верховна Рада України для збирання інформації про порушення прав людини і сприянтим, чиї права порушені.

Випадки, у яких допустимі обмеження прав людини з боку держави:

національна безпека; економічний добробут країни; громадський порядок; життя і здоров’я людей; громадське здоров’я і моральність.

Визначення понять

Хартія (лат. Charta, відгрец. ??????;- папір, грамота), – за часів Середньовіччя і Нового часу назва деяких документів публічно-правового характеру (конституцій і актів), у яких було відображено політичні вимоги соціальних верств і класів. У наш час в міжнародному праві хартія – це правовий акт, який не має обов’язкової сили, за змістом майже завжди є декларацією і формулює загальні принципи і цілі будь-яких міжнародних домовленостей.

Білль (англ. Bill – рукопис, грамота) – у Великобританії та інших англосаксонських країнах законопроект, який вносять у законодавчий орган.

Білль, прийнятий парламентом, називається актом або статутом (в Англії). За деякими актами назва “білль” зберігалася і після прийняття їх парламентом, наприклад Білль про права (1689). Біллі бувають публічні (public) та приватні (private).

Декларація – офіційний державний документ, що містить основоположні принципи зовнішньої або внутрішньої політики держави, основи діяльності міжнародних організацій.

Конвенція (лат. conventio – договір, угода) – різновид міжнародного договору, у якому прописані норми, що є юридично зобов’язувальним для сторін, які підписали цю конвенцію.

Пакт (від лат. pactum – договір, угода) – одне з найменувань різного роду міжнародних договорів, що мають велике політичне значення, наприклад “Міжнародний пакт про громадянські і політичні права” (1966) або “Пакт про стабільність і економічне зростання країн Євросоюзу” (1997).

“Коли відпочивають янголи” характеристика Марсем

Вчителька початкових класів Марсем – жива, рефлексивна, нервова, яскрава, легко спалахує, одного разу розповідає учням про те, що за ними нібито постійно спостерігають ангели, і коли дитина поводиться добре, ангел може полетіти у своїх справах і допомогти комусь ще, а якщо дитина поводиться погано, то ангел змушений сидіти поруч з нею.

Марсем таким чином намагається розвинути в дітях якусь надприродну відповідальність за свою поведінку, але на ділі все обертається переживаннями вчительки в дусі “важко бути Богом” і нервовим зривом дівчинки-молодших класів – головної героїні. Накоївши щось по дрібниці, дівчинка переживає: тепер її ангел прикутий до неї, і коли по телевізору розповідають про впавший літаку, вона мало не божеволіє від провини – адже це через її погану поведінку ангел був змушений сидіти поруч з нею.

Марсем схиблена на ідеях – іноді на шкоді викладання – їй хочеться бути не просто хорошим учителем, а чимось більшим, буденність її дратує, зводить з розуму, і тому їй необхідні ангели, лицарі, Януш Корчак – культурологічний карнавал, а не процес виховання… Але закінчується все добре, запискою в стилі Кауфман: діти пишуть вчительці, що вона краще за всіх.

З одного боку, перед нами учитель, який відкрито заявляє про смішне лицемірство сучасної шкільної системи цінностей, з іншого – про те, що цінує саме в собі, а не в учнях – анти-жертовність. г

Марсём собі, як вчителю, задає планку настільки високу, що і сама не витримує, з усіма цими ангелами, лицарями і Корчаком. Адже у всьому цьому є бажання чогось більшого саме від себе, від життя, чогось, чого просто-напросто немає і не буде, та й не треба. Тому що звичайне життя жертв не вимагає, все це пафосні підступи художньої літератури про вчителів.

” Янко-музикант ” читати скорочено українською Ви можете за 6 хвилин.

“Янко-музикант” короткий зміст (переказ)

Народився на світ кволий, слабкий хлопчик, сусідки-повитухи не думали, що він буде жити. До матері привели священика, щоб він відпустив її гріхи, а хлопчика охрестили і назвали Яном.

Але хлопчик не помер, навпаки він почав дригати ногами, і плакати, хоча так слабо і жалісно, ??що як потім говорили кумасі: “і згадати-то смішно: кошеня – не кошеня, а пищить!”

Через тиждень жінка вийшла на роботу. Хлопчисько ще пищав, але все-таки пищав і сяк-так дожив до десятого року життя.

Був він худий і засмаглий, з роздутим животом і запалими щоками; волосся лляне, майже біле, спадало на світлі, вирячені очі, що дивилися на світ як ніби кудись в неймовірний простір. Зимою він сидів у запічку і тихенько плакав від холоду, а по часам і з голоду, коли у мами не було чого ні в піч ставити, ні в горщик покласти; влітку ходив у сорочці, підперезаній якимось шматком, і в солом’яному капелюсі, з-за полів якого визирав, задираючи, як птах, голову догори.

Мати, бідна працівниця, що жила з дня на день, як ластівка, під чужою стріхою, може бути і любила його по-своєму, але била часто і завжди називала “підкидьком”. У вісім років Ян був вже подпаском, а коли в хаті їсти не було чого, ходив в ліс за грибами.

Ніхто не розраховував, що він виросте, а ще менше, що мати доб’ється від нього будь-якого толку, – до роботи у нього не було здібностей. Тільки до одного був у нього великий інтерес: це – до музики. Скрізь він чув її, і як тільки трохи підріс, так вже про інше і не думав. Піде, бувало, в ліс за худобою або з кошиком по ягоди, але тільки повернеться без ягід і скаже, гаркавлячи:

– Мамка, так в лісі щось грало… ой, ой!

А мамка йому:

– Я ось тобі пограю! Дізнаєшся ти мене…

І поставить йому музику ополоником. Малий кричав, обіцяв, що більше не буде, а сам все думав, що там в лісі щось грало… Що? ? Хіба він знав це.. Сосни, буки, берези, клени – все грало, цілий ліс…

У всьому він чув музику – в цвіріньканні горобців, в кваканні жаб, голоси з села теж здавалися йому музикою.

Мати навіть його в костел брати не могла, тому що, як бувало зазвучить орган і пролунає хор солодких голосів, очі дитини покривалися імлою, наче дивилися в якийсь інший світ…

Сторож, що ходив вночі по селу, не раз бачив білу сорочку Яна, в темряві, коли той пробирався до корчми. Там, причаївшись біля стіни, він слухав як люди танцювали, як скрипка тихо співала: “Будемо їсти, будемо пити, будемо веселитися”, а контрабас низьким голосом вторив з гідністю: “Як Бог дав, як Бог дав!”.

Він закохався в скрипку, і не міг зрозуміти звідки люди беруть такі дощечки співаючі, як їх роблять.

Для нього було велике свято, коли він міг чути скрипку, будь це на весіллі або на “дожинках”.

Він сам зробив собі скрипку з лубка і кінського волоса, тільки вона не хотіла грати так добре, як в корчмі: звучала тихо, дуже тихо, майже як муха або комар. Однак він грав на ній з ранку до вечора, хоча за це йому так діставалося, що в кінці кінців він скидався на оббите недозріле яблуко. Хлопчик худнув все більше і більше, волосся його робилися все густіше, очі відкривалися все ширше, хоча і частіше наповнювалися слізьми, щоки і груди впадали все глибше і глибше…

Це захоплення не привело його до добра.

Лакей в панському будинку володів скрипкою і іноді грав на ній вечірньою порою, щоб сподобатися панні покоївці. Янко іноді проповзав між лопухами до відчинених дверей буфетної, щоб розгледіти скрипку. Вона висіла на стіні, навпроти дверей, і хлопчик жадібно дивився на недосяжну святиню, до якої гріх навіть доторкнутися. Однак він прагнув цього.

Одного разу буфетна була порожня. Пани давно жили за кордоном, будинок був нежилий, а лакей сидів на іншій стороні будинку у панни покоївки. Янко, як ніби щось поманило до скрипки і він пройшов в буфетну. Йому здавалося що сам соловей і лопухи просили його піти до скрипки, тільки одна сова радила не брати скрипку.

Янко був сильно наляканий, він був як дикий звір в капкані. Але несподівано в буфетну зайшов лакей і зловив Янко.

На інший день бідний Янко стояв уже перед судом у війта. Ні війт, ні судді не знали, як покарати десятирічного хлопчика “з виряченими, переляканими очима, маленького, худого, побитого, що не знає, де він і чого від нього хочуть…”

Судді наказали Стаху-сторожу висікти його, щоб іншим разом він не намагався красти.

Стах взяв Янка під пахву, як кошеня, і поніс до сараю. Дитина або не розуміла, що робиться, або була перелякана, але не відгукнулася жодним словом, тільки дивилася, як дивиться спіймана птах. Стах розтягнув його в сараї на землі і, завернув сорочку, махнув і Янко крикнув: “Мама! ..”. І що його сторож різкою, то він: “Мама, мама” – але все тихіше й тихіше, слабкіше і слабкіше, і на якомусь ударі дитина замовкла і не кликала уже мами…

Прийшла мати взяти хлопчика і змушена була віднести його на руках… На другий день вже не встав Янко, а на третій, увечері, помирав на повсті під ковдрою.

Мати плакала над помираючим сином, а він сподівався, що Бог дасть йому справжню скрипку.

Вірш “…І ось я ляжу, – родючий гній…” Євгена Плужника

“…І ось я ляжу, – родючий гній…” Євген Плужник

…І ось я ляжу, – родючий гній, –
На скривавлений переліг…
– Благослови єси, часе мій!
Навчи мене заповітів своїх!

Розцвітайте, нові жита!
А на кожному колосі – мука моя…
О, воістину час ратай!
Славословлю його ім’я.

Благословен єси, часе мій!
О, жорстокий! І весь в крові!
– Це нічого, що я мов гній –
Під посіви твої нові!
– Бо ось вірю, зросту колись, –
І до когось вітрами, – жни!
…Серце, серце моє! навчись
Тишини…

ДНІ. Київ, 1925, с. 45.

Віршам Плужника Притаманний глибокий ліризм, драматизм почуттів, майстерна поетична мова.
Якщо Ви маєте або можете зробити аналіз вірша “…І ось я ляжу, – родючий гній…” Плужника Євгена лишайте інформацію в коментарях.

Народні прикмети про вітер, які допомагають передбачати погоду ми спробували зібрати в цій статті.

Прикмети про вітер на українській мові

В жовтні вітер зі сходу – холодна зима.

Висока й крута веселка – на вітер, низька й положиста – на дощ.

Червоний місяць – на вітер, блідий – на дощ.

Рибалки знають: якщо вітер дме на суходіл, а ввечері навпаки – із суші на воду, здіймаючи бриз, чекай доброї погоди.

3 жовтня – Дениса, в цей день північний вітер – на холод, південний – до тепла, західний – на мокречу, а східний – зелено, але сонячно.

На Покрову вітер – весна буде вітряна.

На Покрову віє вітер з півдня – буде тепла зима.

Юхим вітер приніс – на сире літо. (Юхим 10 лютого)

Вітер на Стрітення – до врожаю плодових дерев.

У березні посилення вітру віщує потепління й рясні опади: вітер вночі – вода вдень.

Якщо на Явдохи (14 березня) вітер із теплого краю, то буде гарне літо і навпаки.

Яка середина березня, таке й літо: дме теплий вітер – і літо буде тепле й мокре, якщо ж холодно і вітер з півночі – буде й літо нікудишнє.

У квітні вітер з південного заходу – чекай тривалої негоди.

Квіти пахнуть здалека – на вітер.

27 травня (на Сидора) дме північний вітер – літо буде холодне.

Ластівки, літаючи низом, граються – на дощ та вітер.

Встановився східний вітер – припиняться літні дощі.

П’явки швидко рухаються у воді – буде сильний вітер.

Блимають зірки – посилиться вітер і погіршиться погода.

Кури хвостами махають – на вітер.

На Семенів день (14 вересня) вітер із півдня – буде зима тепла.

Сильний північно-східний вітер у листопаді – бути дощу або мокрому снігу.

Якщо взимку вітер подув з півночі – буде дуже холодно, зі сходу – на мороз.

Якщо ви бажаєте, можете доповнити статтю власними прикметами про вітер через коментарі.

Микола Садовський біографія коротка українського актора та цікаві факти про нього викладені в цій статті.

Микола Садовський коротка біографія

Микола Садовський брат І. Карпенка-Карого, П. Саксаганського й М. Садовської-Барілотті.

Микола Карпович Садовський (справжнє прізвище Тобілевич) народився 1 (13) грудня 1856 у селі Кам’яно-Костувате на Херсонщині. Його батько Карпо Адамович Тобілевич викупив із кріпацтва його майбутню матір Садовську Євдокію Зіновіївну.

Він навчався в Єлисаветградському реальному училищі, замолоду брав участь в аматорських гуртках. З початком Російсько-турецької війни прямо з училища іде на фронт добровольцем, бере участь практично у всіх найбільших битвах. Був нагородженийГеоргієвським хрестом, представлений до офіцерського чину. Однак повернувшись на Єлисаветградщину зайнявся сімейним захопленням – театром.

У 1881 році Садовський виходить на професійну сцену, працює спочатку в трупі М. Л. Кропивницького, потім у трупі М. П. Старицького. А 1888 року організував власну трупу.

У 1888 році Микола Садовський спільно з М. К. Заньковецькою очолив власну трупу. Згодом, в 1898 році ця трупа злилася з трупою Саксаганського, а в 1900 році з трупою Кропивницького.

У 1905 р. Садовський очолював театр “Руської Бесіди” у Львові.

Повернувшись до Києва, Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який розпочав свою роботу 1906 року в Полтаві, а потім діяв аж до 1919 в Києві. Артисти київського міського театру у січні 1919 майже повним складом на чолі з Садовським переїхали до Кам’янця-Подільського.

У роки української державності Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів – в червні 1919 його призначено головноуповноваженим із питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР; 1920 року в Галичині, з 1921 – очолював театр “Просвіти” в Ужгороді. З 1923 р. жив у Празі.

Після повернення до УРСР (1926 р.) Садовський у тодішній політичній ситуації вже не мав права на власний театр і виступав у своєму репертуарі в різних театрах, знімався у головній ролі у фільмі “Вітер з порогів” (1929 р.); залишив спогади “Мої театральні згадки”, опубліковані посмертно (1956 р.).

Помер 7 лютого 1933 У Києві.

“П’ятнадцятирічний капітан” образ Діка Сенда

Образ Діка Сенда – п’ятнадцятирічного капітана розкритий в цій статті.

“П’ятнадцятирічний капітан” характеристика Діка Сенда

Риси характеру Діка Сенда

чесний, справедливий, рішучий, сміливий, сильний, витривалий, відповідальний, розумний, чуйний, відданий

“П’ятнадцятирічний капітан” образ Діка Сенда

Діку Сенду усього 15 років. Доля була до нього суворою: він був знайдою, ім’я йому дав перехожий, який відніс хлопчика до притулку. Але коли він підріс, містер Уелдон звернув увагу на кмітливого хлопчика й надав йому можливість навчатися й працювати на його судні “Пілігрим”. Дік Сенд мріяв стати справжнім капітаном. Але негаразди переслідували юнака. Фізична сила й міцний дух допомогли йому з гідністю вийти з небезпечних ситуацій. Сміливість, рішучість дозволяли йому діяти швидко. Чуйність і відданість спонукали юнака піклуватися про місіс Уелдон і Джека.

Відповідальність – головна риса характеру Діка, тож не дивно, що п’ятнадцятирічний капітан хвилювався за долю кожного із пасажирів судна, він не їв і не спав, стоячи за штурвалом упродовж кількох діб. Діка Сенда більшість героїв поважають, сподіваючись на його силу й розум, і лише Негоро й Гарріс вороже ставляться до капітана, бо він стає на заваді їхнім підступним планам.

Мені подобається цей герой своєю сміливістю, відповідальністю. Він викликає повагу ще й тому, що в наш час 15-річні хлопці лише вчаться в школі. Вони залежать від батьків, часто несамостійні, не мають змоги проявити свої якості характеру у таких романтичних пригодах та небезпечних подорожах, в яких побував Дік Сенд. Але бути відданим, чуйним, сміливим, рішучим можна й у звичайному житті, треба лише прагнути цього.

Цитатна характеристика Діка Сенда “П’ятнадцятирічний капітан”

Опис Діка Сенда: Дік Сенд був середній на зріст, міцно збудований, чорнявий, із синіми рішучими очима. Робота моряка підготувала його до життєвої боротьби. Його розумне обличчя дихало енергією. Це було обличчя не тільки хороброї, а й завзятої людини.

У п’ятнадцять років хлопець уже міг приймати рішення і доводити до кінця свої задуми. Його вигляд, жвавий і серйозний водночас, привертав до себе увагу…

Дуже рухливий, спритний і міцний фізично, Дік Сенд був один із тих обранців долі, про яких можна сказати, що вони народилися з двома правими руками й двома лівими ногами. Хоч би що вони робили – їм усе “з руки”; хоч би з ким вони йшли – вони завжди крокують “у ногу”.

“Герой нашого часу” переказ роману Лермонтова можна прочитати за 10 хвилин.

“Герой нашого часу” переказ

Роман складається з кількох частин. Оповідання ведеться від першої особи. Автор знаходиться на Північному Кавказі, де і відбуваються основні події.

Бела

Автор знайомиться з Максимом Максимовичем – штабс-капітаном, ветераном Кавказької війни. Він розповідає історію, що дійсно відбулася в його житті.

З його розповіді ми дізнаємося про головного героя – Григорія Олександровича Печоріна. Це молодий офіцер, який нещодавно прибув на Кавказ. Максим Максимович прослужив разом з Печоріним всього рік, але цей час був наповнений масою подій. Багато в чому завдяки Григорію.

Одного разу Максима Максимовича і Печоріна запросили на весілля до місцевого князя, з яким штабс-капітан дружив. На цьому весіллі і сталося фатальне знайомство молодого офіцера з прекрасною Белою, молодшою ​​дочкою князя.

Випадково Максим Максимович підслуховує розмову між сином князя Азаматом і одним з гостей – Казбичем, який відомий своєю хоробрістю і відвагою. А чудовий кінь Казбича викликає заздрість у багатьох горян. Азамат пропонує за прекрасного скакуна будь-які гроші і навіть згоден натомість викрасти свою сестру. Але Казбич відмовляється.

Максим Максимович передає зміст підслуханої розмови Печоріну, і молодий офіцер вирішує сам викрасти Белу. Печорін домовляється з Азаматом, щоб той привіз йому сестру в обмін на коня Казбича. Дочекавшись, коли старий князь поїхав, Азамат і Григорій відвозять Белу. Печорін тримає своє слово і допомагає Азамату викрасти скакуна. Казбич в розпачі.

Спочатку юна горянка, замкнена у Печоріна, уникає молодого офіцера і сумує за домівкою. Григорій же намагається всіма засобами догодити коханій: підносить їй дорогі подарунки, звертається дуже ласкаво і навіть вивчає мову горян, щоб без проблем розмовляти з Белою. Ще він наймає місцеву жінку, яка навчає дівчину російській мові.

Часто Максим Максимович стає свідком того, як Печорін намагається розвеселити Белу і каже їй про свою любов, але все марно. Однак Григорій не відступає від своїх намірів. Він навіть посперечався з Максимом Максимович, що доб’ється любові дівчини через тиждень.

Печорін приходить до Белі прощатися. Він говорить їй про те, що вирішив шукати смерті в бою, раз вона не може його полюбити. Таке визнання до глибини душі зворушило Белу, і вона зі сльозами кидається Печоріну на шию.

Проте щастя юної красуні триває недовго. Незабаром Бела набридає Печоріну. Він пропадає на полюванні, з кожним днем ​​приділяючи дівчині все менше уваги. Бела сильно страждає від байдужості молодого офіцера.

У той же час Казбич важко переживає викрадення улюбленого коня. Він вбиває батька Бели, вважаючи, що Азамат діяв з його відома. Викривши момент, коли Печорін і Максим Максимович виїхали на полювання, Казбич викрав Белу. Офіцери кидаються в погоню, і Печоріну вдається поранити коня Казбича. Бачачи, що від погоні не втекти, мстивий Казбич завдає Белі смертельну рану. Через два дні дівчина вмирає. Печорін сильно переживає смерть Бели, але зовні здається спокійним. Незабаром його переводять в інший полк.

Максим Максимович

Автор затримується у Владикавказі і стає свідком зустрічі між Печоріним і Максимом Максимович. Автор доходить висновку, що Печорін схожий з типовим портретом героя часу. Випадковим чином в руки автора потрапляє щоденник Печоріна. Далі основна розповідь йде із записів щоденника.

Тамань

По дорозі на Кавказ Печорін ненадовго затримується в Тамані. Він зупиняється на постій у невеликій хатині на березі моря, де проживають глуха стара і сліпий хлопчик.

Печорін зауважує поряд з хатиною дівчину, яка веде себе дуже дивно – говорить загадками, весь час співає і пританцьовує. Вночі Григорій бачить як ця дівчина і сліпий хлопчик чекають на березі човен. Ним управляє чоловік на ім’я Янко. За допомогою молодих людей він забирає і ховає загадковий вантаж.

Вранці Печорін намагається з’ясувати у хлопчика і дівчини, що вони вивантажували з човна, але йому нічого не вдається від них дізнатися. Тоді він погрожує розповісти про все коменданту.

Дивна дівчина запрошує молодого офіцера на побачення. Вночі вона заманює Печоріна в човен і намагається його втопити. Цей план цілком можливий, оскільки Печорін не вміє плавати. У боротьбі за своє життя Григорію вдається скинути дівчину в море.

На березі Печорін знаходить те місце, де минулої ночі бачив човен. Дівчина і сліпий вже там. Знову з’являється човен з контрабандистом Янко. Він забирає дівчину з собою і покидає ці місця, побоюючись, що Печорін виконає свою погрозу і донесе коменданту. Сліпому хлопчику Янко дає пару монет і кидає напризволяще. Той гірко і довго плаче.

Повернувшись додому, Печорін виявляє, що сліпий хлопчик його обікрав. На наступний ранок Григорій покидає Тамань.

Княжна Мері

Печорін приїжджає до П’ятигорська і зустрічає свого знайомого юнкера Грушницького, який доліковується там після поранення. Грушницький закоханий у княжну Мері, що приїхала на води з матір’ю. Але Мері зав’язувати нове знайомство не поспішає.

Печорін подружився з доктором Вернером, і вони багато часу проводять разом. Доктор розповідає офіцеру про княжну і княгиню, про те, що вони цікавилися Печориним і Грушницьким.

Григорій від нудьги починає гру з метою завоювати серце княжни. В цей же час він зустрічає свою давню кохану Віру, чий чоловік є родичем княгині. Печорін говорить їй, що буде для виду доглядати за княжною.

На балу Печорін рятує Мері від докучань п’яного. Дізнавшись про це, княгиня запрошує Григорія в свій будинок. Однак під час візиту Печорін знову злить княжну своїм зневажливим ставленням. Для Мері це тим більше прикро, оскільки залицяння юнкера їй набридають.

Незабаром Грушницький стає офіцером, він щасливий. Але Печорін стверджує, що княжна буде розчарована цією звісткою. Адже вона вважала, що Грушницького розжалували за дуель, а виявляється, він просто дуже молодий і вперше отримав офіцерські еполети.

Віра починає ревнувати Печоріна до княжни.

Грушницький вперше з’являється на балу в офіцерському мундирі. Він очікує захопленого прийому, але всі, і в першу чергу княжни, сильно розчаровані. Грушницький перестає бути цікавий, тому що виявляється одним з багатьох відпочиваючих офіцерів. Він ображений і звинувачує у всьому Печоріна. Грушницький збирає навколо себе незадоволених гострим язиком свого колишнього друга і надмірної гордості Мері.

Печорін підслуховує розмову Грушницького з друзями і дізнається, що його хочуть провчити – налякати викликом на дуель. Пістолети повинні бути незарядженими.

Княжна намагається порозумітися з Печоріним і зізнається йому в любові. Однак Григорій у відповідь боляче ранить дівчину своїми словами, каже, що не любить її.

Тривають таємні відносини Печоріна з Вірою, яка вирішується навіть запросити Григорія до себе додому під час від’їзду чоловіка. Повертаючись від Віри, Печорін ледь не попадається сторожам і Грушницькому, який підстерігає його біля будинку княжни. На наступний день Грушницький публічно звинувачує Печоріна у тому, що той провів ніч у Мері. Печорін викликає кривдника на дуель і просить доктора Вернера бути секундантом. Доктор дізнається, що друзі Грушницького задумали зарядити тільки його пістолет.

Перед початком дуелі Печорін наполягає, щоб поєдинок проходив на краю обриву. Там навіть легке поранення буде смертельним. Крім того, він вимагає кинути жереб, який визначить, кому стріляти першим. Жереб падає на Грушницького. Маючи в руках заряджений пістолет проти “холостої” зброї Печоріна, Грушницький стоїть перед вибором: він повинен або відмовитися від дуелі, або стати вбивцею. Вибір зроблено – Грушницький стріляє і ранить Печоріна в ногу. Григорій ще раз пропонує Грушницькому вибачитися за наклеп, але той знову відмовляється. Тоді Григорій демонструє, що його пістолет не заряджений і вимагає патрон. Події починають розвиватися проти Грушницького, якого Печорін вбиває влучним пострілом.

У будинку Григорій знаходить записку від Віри, в якій вона повідомляє, що чоловік все дізнався і відвіз її з міста. Коханець кидається навздогін, але тільки заганяє коня.

Печорін заходить до Мері попрощатися і пояснює їй, що все було жартом. Він гідний лише презирства дівчини, оскільки весь час підсміювався над нею. Княжна виганяє Григорія і повідомляє, що ненавидить його.

Фаталіст

Остання частина роману одна з найбільш напружених і насичених подіями. Печорін розповідає, як він два тижні проживав в козацькій станиці, де стояв батальйон піхоти. Щовечора офіцери збиралися, щоб поговорити і пограти в карти. Одного разу розмова зайшла про те, чи існує приречення, невідворотній рок, або людина сама розпоряджається своєю долею.

Пристрасний гравець поручик Вулич стверджує, що доля людини визначена. Печорін пропонує парі, щоб довести свою точку зору: приречення не існує. Вулич приймає парі. Він знімає зі стіни черкеський пістолет. Печорін раптом вимовляє: “Ви нині помрете”. Незважаючи на таке похмуре пророцтво, Вулич не відмовляється від парі. Він просить Печоріна підкинути в повітря карту і приставляє до чола пістолет. Ледве карта впала на стіл, Вулич спускає курок. Осічка!

Всі присутні вирішують, що пістолет не був заряджений. Тоді Вулич стріляє кашкет на цвяху і пробиває його, виграючи парі.

По дорозі додому Печорін багато розмірковує про подію. Раптом у темряві він натикається на зарубану шашкою свиню. Козаки кажуть, що знають хто це зробив. Пізніше з’ясовується: п’яний козак зарубав шаблею і Вулича, коли поручик повертався додому. Вбивця Вулича замкнувся в порожньому будинку на краю станиці. У цьому місці збирається безліч людей, але ніхто не наважується ввійти і схопити вбивцю.

Печорін, подібно Вуличу, вирішується випробувати свою долю. На його прохання осавул відволікає вбивцю розмовою, а троє козаків стають на ганку, готові по сигналу вибити двері. Печорін вибиває вікно і залазе в будинок. Козак стріляє, але куля лише зриває еполети з мундира Григорія. Дим від пострілу заважає вбивці знайти на підлозі шашку. Козаки вибивають двері і пов’язують злочинця.

Печорін з інтересом розповідає про цю подію Максиму Максимовичу, бажаючи дізнатися його думку. Той зауважує, що черкеські пістолети часто дають осічку. А те, що Вулич наткнувся вночі на п’яного дебошира з шашкою, така, видно, була його доля.