Category: Література

Загадки про гриби українською мовою – використовують для конкурсів, в навчанні, вони допомагають розвити логіку, вчать швидко думати. Загадки про гриби для дітей зібрані в цій статті, рівень складності у них теж різний, деякі складні, деякі простіші.

Всі Загадки про гриби з відповідями.

Дитячі загадки про гриби

Людину, звіра, муху, –
Кого б він не стрічав, –
Ні разу капелюха,
Одначе не знімав.
А хто на нього подивився –
Той йому зразу уклонився. (Гриб)

Лиш нога та голова,
Ані рук, ні ніг нема.
Щоб на нього подивитись
Треба низько уклонитись.
(Гриб)

Стоїть при дорозі на одній нозі, шапочку має, та нікого не вітає. (Гриб)

Є шапка – нема голови,
Є нога – нема черевика. (Гриб)

Стоїть хлопчик під пеньком
Накрив голову брильком. (Гриб)
* * *

Хоч капелюх має, та ніколи його не здіймає.(Гриб)

Маленький, чепурненький,
Крізь землю пройшов,
Червону шапочку знайшов. (Гриб)

Загадки про гриби для дошкільнят

Без голови,
А ногу маю:
Бриля на неї
Одягаю. (Гриб)

В мене ніжка одна –
Чобітка не маю,
І хоч я без голови,-
Шапку одягаю. (Гриб)

Росте собі у лісочку,
У лісочку в холодочку.
Капелюх на собі має,
Та ніколи не знімає. (Гриб)

Серед зелені з’явився,
Капелюшком накрився,
Став на горбок,
Попросився в козубок.
Що це, діти? Це -…(Грибок)

Всі ми в шапочках-брилях
Заховались під кущі,
Бо як вийдемо на шлях –
Враз опинимось в борщі!

І великі, і малі
Повдягалися в брилі,
І дощу ці одноніжки
Не бояться ані трішки.
Ліс – улюблений їх край.
А як звуться, відгадай! (Гриби)

В теплий дощик народився,
Парасолькою накрився,
Може б з лісу пострибав,
Якби другу ногу мав!(Гриб)

Серед буків і дубків
заховались між листків.
Як знайдеш – у козубеньку,
зварить мама борщ смачненький.(Гриби)

Загадки про їстівні гриби

Загадки про опеньки гриби

Довкола пеньочків
вмостились грибочки.
Більші та маленькі,
а звуться… (опеньки).

Обліпили всі пеньочки
Мами – тата, сини й дочки:
Мов гвіздочки всі тоненькі,
Вишукані й чепурненькі. (Опеньки)

Ці стрункі грибочки
Зайняли пеньочки.
Шапки в них кругленькі.
Кличуть їх….(Опеньки)

І високі, і тонкі,
Шапочки темненькі,
Виростають на пеньках
Купами…(Опеньки).

Ніжки тоненькі.
Шиї, мов цівки.
Круглі голівки.
І на пні, й коло пня
Нас велика рідня.
(Опеньки)

Загадки про гриби лисички

Ці грибочки невеличкі,
Із близнючок в них сестрички.
По лісах мандрують пішки,
Носять рижі босоніжки. (Лисички)

Між травичкою завзято
гомонять руді малята.
Кучеряві в них спіднички,
називаються… (лисички).

В лісі виросли сестрички,
Жовті та смачні…(Лисички).

Я – руда, І ти руда!
Я з хвостом –
Ти без хвоста.
Я – звірятко,
Ти – грибок,
А ім’я – Одне на двох! (Лисичка.)

Загадки про гриби маслята

Виросли гриби прекрасні –
Капелюшки в них, мов в маслі.
І збирають грибники
Маслянисті…(Маслюки).

Гарну шапку одягнув,
І під деревом заснув…
Козар, козляк обзивають,
Всі його у лісі знають! (Маслюк)

Загадки про білий гриб

Із найперших своїх днів
Найбіліший із грибів.
По властивостях він цінний,
Лікар від хвороб відмінний. Білий гриб

Ці гриби можна сушити, можна смажити, солити.
Найсмачніший гриб у світі, назву його знають діти? (Білий гриб.)

Взяв у назву за основу
Польську, іноземну мову,
Ще пісочником він зветься, –
Добре у пісках живеться! (Польський гриб)

Добра людям помічниця:
Є їй чим в житті гордиться!
У теплицях місце має –
Йод в собі для нас тримає! (Шампіньйон (печериця))

Сирі шапки, сирі ніжки,
Можна і сирими трішки…
Видів безліч, всі смачні:
Ласі, добрі, їстівні! (Сироїжки)

Капелюхи в них яскраві:
Жовті, сірі, зеленаві,
Зачекайте, любі, трішки, –
Я зберу вас,…(Сироїжки).

Під березою грибочок,
Поряд жінка і синочок…
З деревом вони куми,
Добре знаємо їх ми! Підберезовик (березовик)

Росте біля осичок звично
Красноголовець-…(Підосичник).

Шапка коричнева, ніжка міцна,
Гриб цей найкращий, і кожен це зна,
Тому бажає усякий грибник
В лісі великий знайти…(Боровик).

Загадки про отруйні гриби

Загадки про мухомор

Вийшов красень на стежину,
Вдягся в білу одежину,
Капелюх червоний взяв –
Всіх навколо налякав! (Мухомор)

Красень гриб цей хоч куди,
Та у руки не бери!
Кожна муха його знає,
Як побачить – геть втікає! (Мухомор)

Вдяг він шапку червоненьку
(Не стареньку, а новеньку),
Ще й сметанкою покрапав,
Щоб ніхто його не хапав. (Мухомор)

Шапинка червона, ще й цяточки білі,
Виріс отруйний грибок на дозвіллі.
Кращий за всіх цей грибочок із виду,
Та не готуйте його до обіду. (Мухомор.)

У лісі, в полі, біля ганку – скрізь росте бліда… (поганка).

Це справжнісінька актриса:
В капелюсі, шапці, лиса…
Різні ролі в лісі грає,
Перевтілень безліч знає! (Поганка)

Автори: Леся Вознюк, Наталія Гуркіна

Якщо ви знаєте цікаві загадки про гриби лишайте їх в коментарях.

Українська мова 3 клас загадки – обов’язкові для вивчення та розвитку логіки у дітей. Відповіді на загадки 3 клас подані в цій статті.

Загадки для дітей 3 класу

Загадки про казкових героїв

Вовка зовсім не боявся
І ведмедю не дістався,
Але лисиці на зубок
Все ж потрапив… (Колобок)

Мурка за Жучку,
Жучка за внучку,
Внучка за бабу,
Баба за діда…
Сховалася чіпко
Велика…(Ріпка)

Загадки про дерева

Маю плаття зелененьке,
Гнучкі, ніжні віти,
Білу кору, стан тоненький.
Як я звуся, діти? (Береза)

Загадки про гриби

Під дубочком народився,
Парасолькою накрився,
Може б, з лісу пострибав,
Якби другу ногу мав. (Гриб)

Загадки про землю

Що у світі найбагатше?
Що у світі найжирніше?
Що у світі найситніше? (Земля).

Загадки про зиму

В небі хмара пролітала,
Білий пух порозсипала.
Він на землю міцно ліг,
Називають його…(Сніг)

Прийшла до нас бабуся
У білому кожусі.
Поля причепурила,
Пухнастим снігом вкрила.
Відгадайте, хто вона,
Бабуся чепурна? (Зима)

Загадки про лісових тварин

Хоч не шию я ніколи, та голок завжди доволі.(Їжак)

Загадки про тварин 3 клас

Котиться клубочок
Зовсім без ниточок.
Замість ниточок –
Триста колючок. (Їжак)

Загадки про птахів

Біла лапка, чорна лапка по дереву скаче. (Сорока)

Не звір, не птиця, а хвіст як спиця. (Комар)

Загадки про школу

Букви всі – від А до Я, –
як одна міцна сім’я.
Варто всіх у цій родині
знати грамотній дитині.
(Абетка)

Хтось на біле полотно
чорне висипав пшоно.
Як зумієш позбирати,
зможеш книжку прочитати.
(Букви)

У портфелі є хатинка –
ручки там живуть, резинка,
клей, лінійка, кутники? –
школярів помічники. (Пенал)

Худорлява і вертлява,
на папір біжить у справах,
закарлючки полишає, –
у пеналі спочиває. (Ручка)

Загадки про іграшки

Плига, плига цілий день,
Через лаву, через пень,
Через кущ і через квіти.
Що за іграшка це, діти? (М’яч)

Замість справжньої дитини
Є у кожної дівчини.
Її пестять, одягають,
Спати ввечорі вкладають.
І годують її смачно –
Дуже мамі вона вдячна! (Лялька)

Загадки для 3 класу

Без рук, без ніг, а всіх кладе на постіль. (сон)

Хто завжди правду каже? (Дзеркало)

Чорна корова усіх людей поборола,
А білий віл усіх людей звів. ( День і ніч).

Їхав по горі Волох,
Розсипав горох,
Стало світати –
Нема що збирати. ( Небо і зорі).
*

Тур ходить по горах,
А туриця по долах.
Тур свисне, туриця мигне. ( Грім та блискавка).

Якщо ви знаєте цікаві загадки для дітей 3 класу лишайте їх в коментарях.

“Камінний хрест” – новела Василя Стефаника, написана 1899 року.

“Камінний хрест” сюжет

Оповідання присвячене прощанню селян-емігрантів з рідним краєм. Образ головного героя – Івана Дідуха – це широке художнє узагальнення, живе втілення глибокої любові до рідної землі, втрачаючи яку, він прощається з усім найдорожчим.

Новела складається з семи розділів.

Перший розділ виконує функцію Експозиції, у якій розкривається передісторія героя. Колишній наймит, відслуживши 10 років у цісарському війську, застав удома лише розвалену хату та найгірший шмат поля на неродючому піщаному горбі, залишеному в спадщину від померлих батьків. І хоча Іван привіз із війська гроші, на які купив хорошої землі й став газдою (господарем), усе ж таки взявся обробляти й горба, поставивши перед собою амбітну мету: змусити цей горб родити хліб. На досягнення цієї мети поклав усе своє життя. Щороку впрягався поряд з конем і вивозив туди гній, обкладав горб дерном, щоб дощі не змивали грунт, обробляв поле. Втратив на горбі сили, така праця зігнула його в дугу, й стали прозивати в селі Івана Переламаним. Відмовляв собі у найнеобхіднішому, до церкви навіть ходив лише на Великдень, обідав нашвидку, навіть за стіл не сідаючи; вимуштрував курей, які не сміли розгрібати гній, бо кожна дрібка призначалася для горба, кожна хвилина часу віддавалася роботі. Прикметно, що Іван працює на горбі сам, а домашні його обробляють інші ниви, бо це рідна земля, батьків спадок, це справа його життя. Важку працю Івана письменник передає з особливою емоційністю та експресією, надаючи особливої символічності окремим деталям. Виснажлива праця на неродючому горбі і велике бажання його освоїти постають як поєдинок із могутнім суперником, як двобій двох велетнів: з одного боку, – це горб, “страшний велетень”, що “зівав ярами та печерами під небеса”, з іншого – це виснажений трудівник, маленька людина, чия творча праця перетворює неродючий горб на квітуче поле, і зовсім не випадково тінь Івана на горбі у променях призахідного сонця виглядає як тінь велетня. Слова Івана: “Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носє, то мус родити хліб!” з великою силою передають торжество селянина-трударя, який перетворює свою мету на дійсність, адже горб “політки давав добрі”, тобто хороші врожаї. Захоплено звучать прикінцеві слова автора: “Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою”.

У другому розділі, який є Зав’язкою, читач дізнається про рішення Івана, який врешті-решт піддався на умовляння синів, емігрувати до Канади. Перед читачем постають картини прощання Івана з односельцями, яких усіх запросив до своєї господи перед від’їздом до Канади. Дякував людям, що прийшли попрощатися, пригощав горілкою, озивався до них добрим словом. Звернувся до кума Михайла, до куми Тимофіхи, прикрикнув на жінку, щоб поменше плакала, а більше пильнувала за гостями. Письменник уникає зайвих описів, змушуючи головного героя саморозкриватися, максимально використовує діалоги й монологи. Цим самим зосереджує увагу на описуванні душевної драми героя, якого порівнює з каменем, що його викинули хай і з важкого, проте рідного місця. Скупими штрихами автор передає всю безодню туги, яка роздирає душу героя: “Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею і бився в груди”.

Події розгортаються в наступному, Третьому розділі, в якому Іван пояснює людям причини свого рішення виїхати, про те, як непросто воно йому далося, адже важка праця повністю виснажила його, й немає в нього сили починати нове життя за океаном. Змушений був погодитися через майбутнє синів, для яких у рідному краї не було ніякої перспективи. Сусіди втішають Івана, наголошуючи на повній безвиході селян: “Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не годна…”, на тому, що невдовзі й самим доведеться виїхати. Іван дякує за підтримку, але не може спокійно сприйняти таке становище, коли доводиться на старість іти світами з рідного місця, його лякає невідоме життя, яке для нього все одно, що загибель. Вражає епізод, коли він привселюдно просить у своєї жінки Катерини пробачення за ті кривди, що їй завдав за час подружнього життя, як перед смертю, бо не знає, чи переживуть вони переїзд через океан, чи помруть у дорозі.

У Четвертому розділі Іван звертається до односельців з проханням, щоб як надійде звістка про смерть його з дружиною, то щоб відслужили панахиду за упокій їхніх душ, на це й гроші залишає порядному Якову. Люди обіцяють виконати прохання. Однак ще якась думка непокоїть Івана, і хоч йому трохи соромно, він зважується сповідатись перед людьми про гріх, який ледь не вчинив напередодні. Він знову згадує горб, на якому з великими труднощами встановив кам’яного хреста як пам’ять про нього з дружиною на цій землі. Іван признається, що найбільше тужить саме за цим горбом, у який стільки зусиль уклав: “Я на нім вік свій спендив і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав та й взєв з собов у світ”. Іван зізнається, що у хвилину розпачу й неможливістю примиритися з новими випробуваннями долі, він ледь не наклав на себе руки, збираючись повіситись на груші, але згадав горб, побіг до свого хреста, довгенько посидів під ним, та й “легше стало”. Усі думки Івана коло горба: він прохає сусідів, щоб на Великдень не минали його, послали когось із молодих покропити свяченою водою хрест. Утішаючи кума, Михайло говорить, що люди завжди пам’ятатимуть його, бо “були-сте порєдний чоловік, не лізли-сте нахрапом на нікого, нікому-сте не переорали, ані пересіяли, чужого зеренця-сте не порунтали”.

У П’ятому розділі зображується, як уже добре підпилий Іван припрошував людей до танців, до гульні й випивки, а потім у шум бесіди, у гамір музики й танців увірвалась пісня, яку співали Іван і Михайло. “Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно раз на раз зупиняється на кожнім ярочку і дрожить подертими берегами, як перед смертю”. Прощальна пісня нагадує своєрідний похорон.

Шостий розділ новели є Кульмінаційним. Син нагадує батькові, що вже час виходити до залізничної колії, але побачивши батьків погляд, подається назад. Іван з жінкою перевдягаються у “панський” одяг, раптова зміна звичної зовнішності персонажів, які скинувши селянський одяг, ніби відходять за межі світу, викликає моторошну реакцію людей: “…ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало – такий був плач”. Іван у раптовому пориві починає танцювати з жінкою останнього танця, від якого “люди задеревіли”, у якому вилив назовні весь розпач прощання навіки. Сини силоміць виносять батьків з хати, але Іван і надворі продовжує за інерцією танцювати, а Іваниха усе хапалася руками порога й розказувала, “як глибоко вона той поріг виходила”.

Заключний Сьомий розділ є Розв’язкою. Все село проводжає Івана на поїзд, аж огорожі при дорозі тріщали й падали. Іван, згорбившись, усе витанцьовував у нестямі, аж поки не порівнялися з горбом. Побачивши свій кам’яний хрест, Іван зупинився й сказав жінці: “Видиш, стара, наш хрестик? Там є вибито і твоє наймено. Не бійси, є і моє, і твоє”.

Всеволод Нестайко цитати, вислови, афоризми відомого українського дитячого письменника Ви дізнаєтеся в цій статті. Цитати Нестайка про дружбу, життя, добро, кохання, природу.

Всеволод Нестайко: цитати

“Ось дивно: якщо ти зробиш людині добро, вона стає тобі приємною”.

“Тільки оптимісти зможуть будувати вільну незалежну державу”.

“Взагалі, я вважаю, що дитяча дружба – це щастя. Якщо це вірна дружба, вона зберігається на все життя…”

“Молоді можуть померти, а старі повинні померти”

“Хвала, почута від ворога. Найвища хвала “

“І як це злодії живуть на світі? По-моєму не життя, а мука пекельна! Весь час ховатися, чекати, що тебе от-от схоплять, весь час думати про свій злочин, ні хвилини спокійної не маючи. Бідні лиходії! Нещасні люди! “

“Всі діти в чомусь здібні, талановиті, вони дуже різні і чимось дуже цікаві. Але, як на мене, є недолюблені, ті, яким недодали уваги в дитинстві. Саме від дорослих залежить, кого вони виростять і чи будуть їхні діти успішними і щасливими”.

“Неволя – це найстрашніше, що може бути в світі – коли йдеш ти з мамою по вулиці, тримаєшся, а будь-який фашист може штовхнути твою маму, образити, і ти нічого не можеш вдіяти. У 1941-му році мені було 11 років, і з того часу я став дорослим, напевно. Дитинства у мене вже не було”.

“Я вірю в добро… Вірю в людську гідність… Вірю в те, що все-таки в душі кожного існує Господь Бог, і в кожного він свій… Вірю в єдиного Господа… І він не стільки на іконах і в церквах, скільки в душах людських. Розумієте, у кожного, якщо він чесний, порядний, добрий і чуйний, то у кожного, так би мовити, свій Господь”.

“Я пишаюся, що не вийшов із дитинства, що зберіг дитячу душу. Це підтримує мене в нашому жорстокому світі і дає сили творити.”

“Я не люблю сумувати! Бог мені дав гумор, і я тримаюся за цей гумор, тримаюся за доброту і милосердя, які успадкував від своєї священицької родини”

“Небо – така штука, що дивитися на нього можна годинами”

“Вона (дружина, – ред.) – моя муза. Як зараз пам’ятаю, хоч і 55 років минуло, гуляємо ми по Хрещатику і слухаємо солов’їв до п’ятої ранку. Вони і зараз мені співають. Хоча я і сивий”

“Радiсть, не подiлена з другом, – це не радiсть, навiть не пiврадостi, а якась поганська четвертушка, мiзерiя якась”.

Як добре живеться на свiтi, коли знайдено вихiд iз безвихiдного становища!

Коли вам в очі кажуть, що ви талант, і переконують у цьому, дуже важко сперечатися.

Характеристика Низа та Евріала в поемі “Енеїда” наведена в цій статті.

“Енеїда” характеристика Низа та Евріала

Образи Низа та Евріала – персонажі позитивні, відважні. Автор змалював мужніх патріотів, вірних козацькій присязі і бойовій дружбі. Найбільшу увагу Котляревський Приділяє описові подвигу Низа та Евріала й розкриттю характерів цих юних героїв.

Портрет і зовнішність героїв

Риси характеру Низа та Евріала
а) нехтування багатством;
б) чуйність і доброта;
в) дружність, повага одне до одного;
г) презирство до фізичного болю і до самої смерті;
д) сміливість і мужність.

Низ та Евріал – рядові воїни війська Енея, найяскравіше виділяються серед Троянців.

Низу та Евріалу властиві почуття відповідальності за спільну справу, за “общеє добро”. Вони проявляють високий Героїзм, мудрість, самовідданість у боротьбі. Ці герої без роздуму і сумнівів відважуються на дуже небезпечний вчинок,- пробираються у ворожий табір, коли там сплять,- і нищать ворогів. У наполегливому прагненні принести якомога більше користі своєму народові Низ та Евріал не думають про смертельну небезпеку, що за – грожуватиме їм під час здійснення задуманої справи, Евріала не зупиняє навіть те, що він осиротить свою стару матір, у якої, крім нього, нікого немає. Юнак дуже любить її, слізно просить Іула не залишати її в біді, не дати вмерти з голоду, але від подвигу не відмовляється. Інтереси народу юні сміливці ставлять значно вище за особисті, навіть вище затвласне життя:

“Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять”

Так переконливо заявляє Евріал, “козак лицаркуватий”; його девіз – “Умри на полі, як герой”

Дружба – найцінніша ознака для козаків-побратимів. Герої завжди разом, завжди допомагають один одному. Коли у Низа виникла думка пробратися в рутульський стан, Евріал нізащо не хоче відстати від нього:

“Від тебе не одстану зроду,
З тобою рад в огонь і воду,
На сто смертей піду з тобой”.

Ставлячись з любов’ю і ніжністю до свого юного друга, Низ робить спробу відмовити його йти в пащу противника, нагадуючи про те, що він, Евріал, повинен жити для своєї матері. Але узи дружби козаків сильніше за родинні. Тільки за умови вірної, щирої дружби можливим був такий подвиг молодих побратимів. Для справжньої дружби характерним є взаємоповага і взаємопідкорення людей. Низ, як старший і більш досвідчений, у дружбі веде перед. Йому належить ініціатива нічної вилазки, і Евріал зараз же його підтримує, висловлюючи бажання “йти… в огонь і воду” за своїм другом; у стані ворога Низ, оберігаючи свого друга, наказує йому вартувати, поки він різатиме сонних рутульців, але Евріал не хоче відставати від свого товариша. Помста за загиблого товариша – один з непорушних законів козацького побратимства. Коли Евріал загинув від руки рутульця Волсента, Низ, який заховався на дереві і міг би врятуватися, сміливо кидається на ворога. Його не зупиняє численність противника, бо він і не думає залишитися живим. Одне почуття опановує ним – жадоба помсти:

Як блискавка проходить тучу,
Він так пробіг врагів між кучу
І до Волсента докотивсь:
Схватив його за чуб рукою,
Меч в серце засадив другою,
Волсентів дух тут іспустивсь

Якщо старший за свого друга круглий сирота Низ викликає у нас глибоку повагу своєю сміливістю і винахідливістю, то Евріал глибоко розчулює своєю юністю, любов’ю до матері і разом з тим готовністю віддати все це за благополуччя інших. Автор сам милується своїми героями; для змалювання його портрета він підбирає найсвітліші, найніжніші фарби; але разом з тим відмічає і сміливість і мужність як основні риси вдачі цих юнаків. Описуючи героїчні подвиги, коли Низ та Евріал обережно пробираються між сонними рутульцями, несучи їм смерть, автор підкреслює непереможність дерзання, безстрашність і силу мужності, проявлених в ім’я народу:

Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат.

Завершуючи опис цього подвигу, І. Котляревський підкреслює, що загибель за інтереси народу робить імена героїв безсмертними:

Так кончили жизнь козарлюги,
Зробивши славнії услуги
На вічність пам’яті своєї

“Вбивство на вулиці Морг” (The Murders in the Rue Morgue) – розповідь американського письменника-романтика Едгара Аллана По, яке прийнято вважати першим детективним твором в історії літератури. Вперше розповідь була опублікована в філадельфійському Graham’s Magazine 1841 році.

Огюст Дюпен, молода людина, що володіє неабиякими аналітичними здібностями, розслідує жорстоке і загадкове вбивство двох жінок, вчинене в Парижі, в будинку на вулиці Морг.
Для розкриття образу Дюпена, першого оформленого героя-детектива, і в описах його пригод Едгар По задіяв чимало прийомів, пізніше взятих на озброєння творцями таких популярних персонажів, як Шерлок Холмс і Еркюль Пуаро.

“Вбивство на вулиці Морг” скорочено

У 18… році в Парижі оповідач – безіменний герой, від імені якого ведеться розповідь, – знайомиться з месьє С. Огюстом Дюпеном. Це ще молода людина, нащадок знатного роду, по неназваним обставинам втратив практично все сімейне багатство і тепер вимушений жити в суворої економії. Оповідачеві сподобалося суспільство Дюпена, і він на час свого перебування в Парижі знімає будинок, де вони обидва поселяються. Більш близьке знайомство з Дюпеном відкриває, що той володіє видатними аналітичними здібностями.

У газетах починають писати про подвійне вбивство в будинку на вулиці Морг вдови мадам Л’Еспане і її дочки Камілли Л’Еспане. З повідомлень преси оповідачеві і Дюпену стає відомо, що вбивства відбулися в закритій кімнаті на п’ятому поверсі будівлі. Жителі кварталу почули крики з вулиці, зламали двері в будинок, потім знайшли кімнату, з якої кричали, але жінки вже були мертві. Понівечене тіло мадам Л’Еспане викинули з вікна, але перед цим з такою силою перерізали горло бритвою, що при спробі підняти труп голова відвалилася. Дочку мадам задушили, а тіло сховали в камінну трубу. Майже всі меблі в кімнаті була зламана, на вцілілому стільці лежала закривавлена бритва. Крім того, свідки стверджують, що, перебуваючи на сходах, чули через замкнені двері сперечавшіся голоси, і запевняють, що вбивць було двоє. Один – француз, мови іншого ніхто не зрозумів; свідки були різних національностей, але всі стверджували, що другий вбивця говорив мовою, відмінному від їх рідної.

Незабаром поліція заарештовує Адольфа Лебона, який вів справи з мадам Л’Еспане і в день вбивства проводжав її до будинку. Дюпен вкрай незадоволений діями поліції, критикуючи її за відсутність системи і схильність вдаватися в деталі при нездатності охопити всю картину цілком. Використовуючи зв’язки з поліцейським префектом, він домагається дозволу відвідати місце злочину.

Дюпен з’ясовує, що злочинці втекли через одне з вікон спальні по проходить уздовж стіни громовідводу. Грунтуючись на трьох обставинах справи – своєрідному голосі, надзвичайної спритності і відсутності мотивів у такому винятковому за своєю жорстокістю злочині – Дюпен приходить до висновку про причетність до вбивств орангутанга. Як підкріплення своєї теорії Дюпен показує оповідачеві знайдене ним на місці злочину темне волосся, не схоже на людське, і промальовування відмітин з горла задушеної жінки, які також доводять, що їх залишила НЕ рука людини. Потім Дюпен пропонує оповідачеві прочитати статтю зоолога Кюв’є про анатомічний і загальний опис тварини.

Дюпен дає оголошення в газету про упіймання орангутанга. За цим оголошенню до нього приходить матрос. Дюпен вимагає від відвідувача розповісти все, що йому відомо про вбивства на вулиці Морг. Матрос пояснює, що орангутанг довгий час сидів замкненим у клітці і спостерігав за своїм господарем, запам’ятовуючи всі його дії. Одного разу мавпа зламала клітку, вибралася з неї і, повторюючи побачене, вирішила поголитися. Матрос спробував відібрати в звіра бритву, але орангутанг втік на вулицю і, видершись по ланцюгу громовідводу, проник в будинок до вдови і її дочки через відкрите вікно. Матрос переслідував мавпу, підійнявся слідом за нею по громовідводу і став свідком вбивства. У паніці матрос зник з місця події, забувши про орангутанга.

Дюпен відпускає матроса, оскільки той не може бути притягнутий до відповідальності. Через деякий час матрос зловив орангутанга і продав його. Адольф Лебон був звільнений після того, як Дюпен і оповідач про все повідали префекту.

“Барон Мюнхгаусен” популярний герой, ім’я якого стало фразеологізмом. Оповідання про пригоди барона стають улюбленими книжками дітей у різних країнах.

“Барон Мюнхгаусен” значення фразеологізму

“Барон Мюнхгаузен” У переносному значенні – хвалько, веселий брехун, що часто втрачає чуття міри.

Виникнення фрази: барон Мюнхгаузен – головний герой твору Рудольфа Еріха Распе (1736 – 1794 гг.) “Пригоди барона Мюнхгаузена”. У книзі зустрічається безліч оповідань барона про свої неймовірні пригоди.
Прототип головного героя – барон з Нижньої Саксонії Карл Фрідріх Ієронім Мюнхгаузен (1720 -1797 рр.).

Як хтось казатиме, що Мюнхгаузен – це література, в житті таких не буває, буду рішуче протестувати: наш милий Женя у житті був типовим варіантом цього літературного образу. (І. Кошелівець, Розмови в дорозі до себе)

“Що не зробить старий – все гаразд” Андерсен

Хочу я розповісти тобі одну історію, яку сам чув, коли ще був малим, і щоразу, коли я її згадую, вона здається мені все кращою й кращою. Адже й З Історіями трапляється так, як з багатьма людьми, вони стають з роками все кращими й кращими, і це дуже добре!

Адже ти бував, напевне, на селі? Ти бачив старі-пре-старі хатинки під солом’яними стріхами? Мохом і травою поросли дахи, а на самому гребінці у них гніздо лелеки, без лелеки не обійтись. Стіни покосилися, вікна низенькі; тільки одне з них відкривається. Хлібні пічки випинають наперед свої товсті черевця, і бузина звисає через тин. А там, де є невеличка калюжка води з качкою і каченятами, вже напевне похилилась і покручена верба. Та ще, звичайно, є на ланцюгу пес, який гарчить на всіх і кожного.

Саме така хатинка стояла в одному селі, і в ній жили старенькі селяни – чоловік і жінка.

Та хоч яке маленьке було їхнє господарство, а все ж таки вони мали дещо і навіть могли й іншим позичити.

Це була конячка, яка паслася на траві біля придорожної канави.

Старий їздив на конячці до міста, часто позичав її сусідам, ну, а ті, відомо, за послугу віддячували послугою! Та все-таки для них було вигідніше продати або проміняти цю конячку і купити щось корисніше і потрібніше.

Тільки на що б таке?

– Ну, на цьому ти, старий, більше розумієшся! – сказала жінка,- якраз ярмарок у містечку, їдь туди та й продай конячинку або вигідно виміняй! Ти що не зробиш – завжди добре! їдь на ярмарок!

І вона пов’язала йому на шию хустку – це вже вена вміла робити краще за чоловіка,- зав’язала її подвійним бантом, і вийшло дуже красиво. Потім почистила капелюх старого долонею і поцілувала його в губи. От і поїхав чоловік на конячці, яку треба було або продати, або – проміняти. Авжеж, старий на ньому розумівся!

Сонце припікало, на небі хоч би хмаринка!

Шлях аж курився, бо на ярмарок поспішало багато людей! Хто конем, хто гарбою, а хто й на своїх на двох – пішака.

Спека була страшенна, а по дорозі ні кущика тобі, ні тіні.

Йшов по дорозі якийсь чоловік і вів корову. І така вона була чудесна, якою тільки може бути корова! “Напевно, й молоко вона дає чудесне!-подумав селянин.- Оце була б міна”.

– Гей, ти! З коровою! – гукнув він.- Поговоримо трохи вдвох! Бачиш мою коняку? Я гадаю, вона коштує більше за твою корову. Та про мене! Мені більше потрібна корова. Міняймося?

– Гаразд, з охотою! – відповів хазяїн корови, і вони помінялись.

Справу було закінчено, і старий міг повернутися додому, адже він виконав те, що хотів. Та якщо він вирішив побувати на ярмарку, то вже треба побувати – хоча б для того, щоб подивитися ярмарок! І він пішов далі.

Йшов він швидко, й корова йшла швидко, і незабаром збоку на шляху побачив чоловіка, який вів вівцю. Вівця була добра, гладка, вовна густа. [

“Отаку я мав би охоче! – подумав старий.- Трави й вистачало б на нашому краю рівчака, а на зиму її можна було б взяти й до хати. Справді, нам зручніше тримати вівцю, ніж корову. Чи не помінятися?” .

Що ж, хозяїн вівці залюбки погодився. Міньба відбулася, і старий пішов далі з своєю вівцею.

Раптом коло перелазу він побачив чоловіка з здоровенним гусаком під пахвою.

– О, важкеньке те, що ти тримаєш! – сказав старий.- Тут досхочу і сала, і пір’я. А добре було б помилуватися, коли б стояв цей гусак на прив’язі коло нашої калюжки. І старій моїй було б для кого збирати недоїдки. Вона частенько каже: “От якби у нас був гусак!” Тепер вона матиме його! Хочеш мінятися? Я Дам тобі за гусака вівцю ще й спасибі в додачу!

Звичайно, той охоче погодився, і вони помінялися. Старий поніс гусака.

Вже недалечке від міста, коло міської застави, була страшенна тіснява та штовханина і від людей і від худоби. Натовп розтягнувся по шляху аж до рівчака, до города сторожа. На городі ходила курка, її прив’язали, щоб вона з переляку бува не втекла. х

Курка була куцохвоста, підморгувала одним оком, і здавалося, що вона дуже гладка. “Кво-кво”, казала вона. Що вона думала при цьому, я не знаю, але старий тільки побачив її, як подумав: “Кращої за цю курку я ніколи не бачив! Вона навіть ліпша за попівську квочку – от її я б узяв! Курка завжди знайде собі зернятко, вона сама зможе себе прогодувати. Я гадаю, це буде дуже добре, якщо поміняю на неї гусака”.

– Може, поміняймося? – спитав він хазяїна курки.

– Помінятися? – спитав той.- Чого ж, я не проти!

І вони помінялися. Сторож узяв гусака, а старий поніс курку.

Старий зробив немало справ по дорозі до міста, а спека стояла страшенна, і він заморився. Не завадило б зараз чогось перекусити та випити. Тут саме й корчма трапилась,- до неї старий і попрямував. Звідти в цю мить виходив парубок з повнісіньким лантухом, вони й; зіткнулися в дверях.

– Що це в тебе? – спитав старий.

Гнилі яблука! – відповів парубок.- Несу цілий лантух свиням!

– Та як же їх багато! От би намилувалась моя стара! Торік на нашій старій яблуні коло сарая виросло одне-однісіньке яблучко. Його треба було зберегти, і воно стояло на комоді, поки не тріснуло. “Це все-таки показує на достатки в домі”,- казала моя стара. Побачила б вона оцей достаток! Так, так, треба буде порадувати її!

– А що ви дасте за лантух? – спитав парубок.

– Що я дам? Та от поміняю курку! – І він віддав курку, узяв лантух з яблуками, зайшов до кімнати і попрямував до прилавка. Лантух свій він поставив біля пічки. Пічка топилася, та старий про це не подумав. У кімнаті було багато гостей, перекупщики коней, волів і два англійці, такі багаті, що кишені у них аж тріскалися від золота. Вони завжди любили тримати парі – от тепер ти послухай!

Сусс! Сусс! Що це затріщало в печі? А то яблука почали пектися.

– Що це таке? – запитали гості і узнали всю історію про коняку, яку поміняв на корову, і далі аж до самісіньких гнилих яблук.

– Ну й матимеш ти стусанів від своєї жінки, коли повернешся додому! – Сказали вони.- Ото буде репету!

– Поцілунок матиму, а не стусани! – відповів селянин.- Стара моя скаже: “Що не зробить старий – все гаразд!”

– Хочеш, об заклад поб’ємося? – запропонували англійці.- Бочку золотих! Сто фунтів в кожному золотому!

– І однієї-повної мірки золота досить! – сказав селянин,- а я можу поставити тільки повну мірку яблук та мене з старою в додачу, тільки це вже не буде повна мірка, а ще й з верхом!

– Ну-ну! – сказали ті і побилися об заклад.

Під’їхав віз корчмаря, на нього злізли англійці, зліз селянин, поклали яблука і поїхали просто до дідового дому.

– Добривечір, стара!

– Здоровенький був, старий!

– Ну, я обміняв!

– Та ти ж у мене на цьому розумієшся! – мовила стара і обняла старого, не звертаючи уваги ні на лантух, ні на незнайомих.

– Я поміняв коняку на корову!

– От добре! Тепер ми з молоком! – сказала стара.- Тепер ми матимемо до столу і молочний суп, і масло, і сир. Це чудова міна!

– Так то воно так, але корову я проміняв на вівцю.

– Та це ж, напевне, вже краще! – сказала стара.- Ти завжди все гаразд обміркуєш. У нас трави якраз для вівці вистачить. Тепер у нас буде овече молоко, овечий сир і вовняні панчохи, може навіть, і вовняні фуфайки. Ти таки розумний в мене чоловік.

– Але вівцю я проміняв на гусака!

– Та це у нас в цьому році на свято буде смажений гусак? Старенький! Ти тільки про те й дбаєш, щоб мене потішити! Як це ти добре вигадав! Гусак ходитиме на прив’язі і ще як розжиріє до свята!

– Та гусака я проміняв на курку! – сказав старий.

– Курку!. Оце добре діло! – мовила стара.- Курка нанесе яєць, вилупляться курчата, у нас буде цілий пташник! Я завжди так цього бажала!

– А курку я проміняв на лантух гнилих яблук.

– Ну, за це вже я тебе поцілую! – сказала стара.- Спасибі, любий чоловічок! От послухай, що я розповім тобі. Коли ти поїхав, я надумала приготувати тобі добру страву – яєчню з цибулею. Яйця в мене були, а цибулі не було. От я пішла до жінки шкільного вчителя. Цибуля в неї є, я знаю, та вона ж скнара скнарою. Прошу я позичити. “Позичити? – питає вона.- Нічого в нашому саду, мовляв, не росте, навіть гнилого яблука нема – нічого я не можу позичити!” Ну, так тепер я можу позичити цілий десяток, та хоч увесь лантух! Ото буде сміху, старенький!

І вона поцілувала його в губи.

– Це нам до вподоби,- мовили англійці.- Щоразу все гірше, а вона радіє – це варто грошей.

І вони відсипали мірку золотих старому за те, що йому дістались не стусани, а поцілунок.

Так, це вже без нагороди не лишиться, коли жінка вважає, що чоловік найрозумніший від усіх і все, що не зробить,- все гаразд.

Бачите, яка історія. Я чув її в дитинстві, а тепер і ти почув і знаєш: що не зробить старий – усе гаразд.

“Заплету віночок” – пісня літнього циклу (купальські).

“Заплету віночок” тескт

Заплету віночок,
Заплету шовковий,
На щастя, на долю,
На чорні брови.

Ой пущу віночок
На биструю воду.
На щастя, на долю,
На милого вроду.

Ой, поплинь, віночку,
Прудко за водою,
На щастя, на долю
Милому зо мною.

“Заплету віночок” аналіз

Тема: відображення значення вінка для молодої дівчини.

Ідея: уславлення обряду плетіння вінка, який сприятиме щасливій долі молодиці.

Основна думка: сплетений віночок – оберіг від будь-яких негараздів та перешкод до щастя дівчатам.

На свято Івана Купала (з 6 на 7 липня) був традиційним обряд пускання вінків на воду. Дівчата таким чином ворожили, чи вийдуть цього року заміж, як складеться їхня доля в подальшому. В який бік попливе віночок – там і милий живе. Вінок складався з певних квітів, мав символічне значення, як оберіг. 1 проходили купальської ночі люди очищення вогнем та водою.

“Людина у футлярі” – розповідь Антона Павловича Чехова, написана у травні-червні 1898.

“Людина у футлярі” аналіз

Головні герої “Людина у футлярі”

Іван Іванович Чимша-Гімалайський – ветеринарний лікар, дворянин.
Буркин – учитель гімназії, розповідає історію про Бєлікова
Бєліков – вчитель грецької мови. Працював разом з Буркіним в гімназії.
Кухар Афанасій – старий 60 років.
Михайло Савич Коваленко – учитель історії та географії. Молодий, чорнявий, високий чоловік.
Варенька – кохана Бєлікова 30 років. Сестра Коваленко.

Тема “Людина у футлярі” – “футлярне” життя. Назва оповідання прямо пов’язане зі змістом.

Проблема, яку зачіпає Чехов В оповіданні, завжди залишиться актуальною. Письменник попереджає про небезпеку обивательщини, життєвої вульгарності. Непомітно для себе кожен може потрапити в “футляр” власних забобонів, переставши думати і розмірковувати, шукати й сумніватися. І це дійсно страшно, тому що веде до повного спустошення й до деградації особистості.

Ідея “Людина у футлярі” виражається в протесті проти “футлярного” життя, або, кажучи словами самого письменника, в прагненні показати, що “все, що наплутали, що налаштували, чим загородили себе люди, все потрібно викинути, щоб відчути життя, увійти в початкове, просте ставлення до неї “.

Слід відзначити і пафос цієї розповіді. Крім сатиричного й комічного, тут відчувається й ліричний початок. Це досягається уособленням предметів: “І, здається, що зірки дивляться на неї ласкаво і з розчуленням й що зла вже немає на землі, і усе благополучно”.

В якості основного прийому автор використовує художню деталь, футляр, який розкриває не тільки внутрішній світ героя, а й ціле суспільне явище – “футлярне життя”. Прихильність людини до різних футлярчиків, парасольок, калош набуває символічний характер, а фраза: “Як би чого не вийшло” – стає крилатим виразом.

Композиція “Людина у футлярі” – розповідь в розповіді, але і це не заважає Чехову передати єдину оцінку сприйняття життя людини, затверджувати свої ідеали, погляди на життя. Сюжетна побудова цієї розповіді проста і оригінальна. У його основі лежить зіткнення Бєлікова й Коваленко, людей, які мають зовсім різні характери, різні ідеали й моральні принципи. В якості прологу виступає перед нами розповідь вчителя гімназії Буркіна своєму товаришеві, ветеринарному лікарю Івану Івановичу про вчителя грецької мови на прізвище Бєліков. Експозиція нас “знайомить” із зовнішнім виглядом і способом життя головного героя. Зав’язка сюжету починається з тих пір, коли в місто приїжджає і призначається в гімназію новий учитель історії та географії Михайло Савич Коваленко да приїжджає не один, а зі своєю молодшою сестрою Варенькой, в яку незабаром закохується Бєліков, що є розвитком дії в оповіданні. Кульмінація в оповіданні складає ряд подій: бажання одружитися Бєлікова й Вареньки, намальована карикатура на головного героя, катання Коваленок на велосипедах, всі ці дії розбурхали Бєлікова, що і спровокувало конфлікт між головним героєм і братом Вареньки. Розв’язкою розповіді служить смерть Бєлікова, який як на думку всіх героїв оповідання є рішенням всієї проблеми. Буркин закінчує розповідь. Розмірковуючи про почуте, Іван Іванович вимовляє: “А хіба те, що ми живемо в місті в духоті, в тісноті, пишемо непотрібні папери, граємо в гвинт – хіба це не футляр?” – Епілог.

Конфлікт “Людина у футлярі” лежить в самій людині і навколишньому світі. Представляючи Бєлікова, я бачу людину, заточеного в невелику темну коробочку. Людина у футлярі… Це незвичайне словосполучення дуже точно розкриває суть людини. Але найбільше вражає те, що людина не намагається змінити щось у своєму житті, йому зручно і спокійно за стінами своєї “коробки”, адже так він не бачить жахливого світу, де так багато проблем, де люди страждають, а зустрічаючись з неприємностями, повинні бути вкрай рішучими. Антон Павлович описує нам людину, який відмовляється від справжнього світу, адже його влаштовує його власний, що здається йому кращим. Звернемо увагу на зовнішній вигляд Бєлікова: навіть в гарну погоду він “ходив у калошах і з парасолькою і неодмінно в теплому пальто на ваті”. Всі його речі були в футлярах, більше того, навіть “… обличчя, здавалося, теж було в чохлі, так як він весь час ховав його в піднятий комір”. Головний герой постійно носив “темні окуляри, фуфайку, вуха закладав ватою і коли сідав на візника, то наказував піднімати верх”. Тільки тому можна сказати, що Бєліков робив усе можливе, щоб одягатися в футляр. Нюанси, які створює Чехов, у зовнішньому вигляді Бєлікова є символічними. Спочатку ми бачимо, що і очки у нього знаходяться у футлярі, і парасолька у футлярі, і це згодом приводить нас до думки, що і все, що є всередині у Бєлікова у своєрідному невидимому футлярі. Дивно те, що такому непоказному і обмеженій людині, як Бєліков вдалося закувати в свої ланцюга весь навколишній світ, люди навколо нього відповідали його вимогам і уявленням.

Ключовою деталлю оповідання “Людина у футлярі” є смерть головного героя. Він помирає від шоку, від нестерпного подиву, спричиненого подією, що є для нього чимось незвичайним. Майстерність Чехова полягає в тому, що не дозволяє собі напряму виносити догану такою, як його людина у футлярі, він показує своє уявлення про їхнє майбутнє, про те, що їх чекає, якщо вони будуть продовжувати тіснитися й тіснити інших у своєму захисному й гіркому футлярі страху. Антон Павлович вміло використовує побутові деталі й ледь помітні нюанси життя Бєлікова для того, що найбільш точно відобразити його внутрішні спонукання і сковує головного героя свідомість.