Category: Література

  • “Співати дифірамби”: фразеологізм

    Що означає фразеологізм Співати дифірамби знає не багато школярів, адже його не часто можна зустріти в літературі та повсякденному житті.

    Співати дифірамби: значення фразеологізму

    Співати дифірамби – перебільшено хвалити; захвалювати кого-небудь або вихваляти щось;

    Речення з фразеологізмом “співати дифірамби”

    Ти думав, що тобі будуть співати дифірамби, а тобі прищемили хвіст

    – Твір завжди викликає запальні суперечки,- одні не згоджуються з автором, інші співають йому дифірамби (П. Колесник)

    Краще бринять від того урагану
    пошарпані струни,
    ніж у майстерних руках
    срібнострунні злотистії арфи,
    зграйно й добірно настроєні
    до дифірамбів облесних.
    (Леся Українка, Завжди терновий вінець…)

    А коли Хома занадто вже розходився, співаючи дифірамби своїм мінометам, хтось навіть осадив його. (О. Гончар, Прапороносці)

    Тільки мама часом критикує гостріше, а Миша то смішить мене навіть своїми дифірамбами (Леся Українка);

    В їхніх [кореспондентів] щедро оплачених дифірамбах Асканія виступала романтичним островом (Олесь Гончар, Таврія).

    М. Полевой співав дифірамби слабенькій і нині цілком забутій п’єсі К. Тополі [“Чари”] (Життя і творчість Т. Г. Шевченка);

    “Співати дифірамби” синоніми

      кадити (палити, курити і т. ін.) фіміам (фіміами); співати хвалу підносити (підіймати) до небес.

    “Співати дифірамби” антоніми

      співати дифірамби – поливати помиями;

    “Співати дифірамби” походження

    У Давній Греції дифірамб – урочиста хорова пісня на честь бога вина Діоніса. Пізніше став однією з поетичних форм, близькою до оди та гімну (наприклад, дифірамби Піндара та Аріона, VI-V ст. до н. е.). З дифірамбів, які виконувалися хором, виникла грецька трагедія.

    Тепер Ви знаєте що означає “співати дифірамби” та зможете скласти речення з фразеологізмом “співати дифірамби”.

  • “Деметра і Персефона” скорочено

    “Деметра і Персефона” скорочено

    Переказ “Деметра і Персефона” дасть лише поверхневе уявлення про міф, тому його краще читати повністю.

    “Деметра і Персефона” скорочено

    Богиня Деметра мала дочку Персефону, батьком якої був громовержець Зевс.

    Аїд викрав Персефону, і Деметра блукала по всій землі в її пошуках. Через дев’ять днів, зрозумівши, що її пошуки марні, Деметра звернулася за допомогою до Геліосу, який назвав їй ім’я викрадача, і Деметра зрозуміла, що Зевс сам уступив братові свою дочку, вона безсила що-небудь змінити. Змінивши зовнішність, богиня вирушила поневірятися світами.

    В Ельовсине Деметра опустилася на камінь біля джерела (колодязя) Анфіона. Тут її в сльозах побачили дочки елевсинского царя Келея. Богиня не розповіла дівчатам свою таємницю, сказала, що вона родом з Криту і була пограбована, попросила для себе роботу і дах. Царівни відвели її в дім батька.

    Входячи в мегарон, богиня зачепила головою одвірок дверей, від чого по дому поширилося сяйво. Цариця Метаніра, що помітила це, зрозуміла, що перед нею непроста смертна. Вона вклонилася богині і запропонувала зайняти своє крісло. Деметра відмовилася і, влаштувавшись на простому дерев’яному сидінні біля столу, віддалася печалі. Вона відмовлялася від вина та їжі, нікого навколо не помічала. Лише гострий жарт служниці Ямби змусила її посміхнутися.

    Цариця довірила чужинці догляд за своїм сином Демофонт (по Гигину – Триптолема). Протягом кількох ночей немовля подорослішав на рік. Деметра, бажаючи зробити дитину безсмертною, завертала його в пелюшки і клала в палаючу піч. Метаніра одного разу побачила це, підняла крик, веліла віддати дитину. Тоді Деметра постала перед жителями будинку в своєму божественному образі і повеліла побудувати їй храм в Ельовсині, а біля джерела (колодязя) Анфіон за міською стіною – вівтар, натомість пообіцявши навчити їх секретам землеробства.

    В період поневірянь Деметри на землі припинили сходити врожаї. Люди вмирали від голоду і не приносили жертви богам. Зевс почав посилати за Деметрой богів і богинь, щоб умовити повернутися на Олімп. Але вона, сидячи в чорному одіянні в Елевсинському храмі, не помічала їх. Тоді Зевс велів Аїду повернути Персефону.

    Але Аїд дав Персефоні гранатових зернят, з’ївши які, вона не може забути підземного царства. Відтоді Персефона дев’ять місяців року проводить у матері, а три місяці мусить залишатися в Аїда.

    Побачивши Персефону, Деметра вийшла із заціпеніння, скинула траурне вбрання і прикрасила свою голову вінком з волошок.

    У подяку за гостинність Деметра навчила елевсінців землеробству, і повернулась на Олімп. Вона дала Триптолему насіння пшениці, і він перший зорав і засіяв поле. Потім, за велінням Деметри Триптолем облетів усі країни світу на запряженій крилатими зміями колісниці і всюди навчив людей землеробству.

  • “Руді вовки” І. Сенченко аналіз

    “Руді вовки” І. Сенченко аналіз

    Тема. Відображення життя племені Рудих Вовків в доісторичний період людського розвитку.

    Ідея. Зародження і формування в психології первісної людини справді людських рис – в процесі спільної праці, спільного полювання, побутових турбот, під впливом взаємовідносин у первісному колективі.

    Жанр “Руді вовки” – це фантастична повість з елементами історичної альтернативи та пригодницької повісті.”Руді вовки” мають ознаки історичної повісті, оскільки відтворюють у художній формі найдавніший культурно-історичний період у розвитку людства – кам’яний вік. Та згадані в повісті події демонструють те, що повість швидше не історична, а історична альтернатива, жанр фантастичної прози.

    Сюжет”Рудих вовків” насичений незвичайними подіями, динамічний. Ситуації припущення й розгадування, атмосфера таємничості, викрадення й переслідування – ці особливості твору свідчать, що це пригодницька повість. Фантастичним є сам факт зіткнення в непримиренному герці людського племені Рудих Вовків зі смертельно небезпечним для них хижаком Великим Котом.

    Проблематика “Руді вовки” :

      гармонія між людиною та світом природи; роль праці в житті людей; боротьба між силами добра і зла; моральні закони тогочасного суспільства; ватажок та народ племені; сенс життя і ставлення до смерті.

    “Руді вовки” композиція:

    Експозиція. Попередження Сліпої про небезпеку.

    Зав’язка. Втеча звірів до Оленячої Долини. Вдале полювання дорослих Рудих Вовків в Оленячій Долині.

    Розвиток дії. Напад на Костяну Голку, обвинувачення та виправдання Оленячого Рога.

    Кульмінація. Зіткнення в непримиренному герці людського племені Рудих Вовків зі смертельно небезпечним для них хижаком Великим Котом.

    Розв’язка. Укладання миру Рудих Вовків із Червоними Мурашами та Великими Котами.

    Повість “Руді вовки” – захоплива розповідь про наших далеких предків, їхній спосіб життя, вірування і забобони, анімізоване сприйняття довколишнього світу, про стихійні сили природи, в тісному єднанні з якими жили тоді люди. Відштовхуючись від археологічних даних, буйна фантазія письменника витворила яскраву, предметно-колоритну картину життя наших пращурів ще в далекому кам’яному віці. Цікавим у творі є такий епізод. На Оленячу Долину, де володарює людський рід під назвою Руді Вовки, сунуть табуни оленів, яких жене стихійне лихо. Ватажок організовує все так, щоб не налякати тварин, бо Руді Вовки живуть з мисливства. В роду панують свої звичаї, що утвердились досвідом суворого життя у дикому світі, свої мораль і право, своя філософія, носієм якої виступає Голомозий. Ватажок вважає за потрібне згладжувати гостроту ворожих стосунків з тваринами, бо Руді Вовки мусять їсти, а отже, убивати оленів. Іван Сенченко небайдуже ставиться до етичних засад людської поведінки. Він на боці первісного мудреця Голомозого, бо: “Тримавши провід над родом стільки часу, скільки років уже його старшим дітям, а ці й собі вже мають дітей, він з власного досвіду дійшов тих висновків, що все ж не слова, а діла визначають поводження живих істот”.

  • Ластівка опис

    Твір опис ластівки художній чи науковий самому написати досить складно, важко підібрати потрібні слова, поєднати між собою.

    Опис ластівки

    Твір-опис ластівки 4 клас

    Ластівка – це маленький гарний птах. У неї цікавий окрас – пір’я темно-синє та біле, а на шиї в неї красива прикраса – пляма червоного кольору. Голівка в ластівки темна, з маленьким гострим дзьобом, а очі чорні, блискучі. Вона має незвичний роздвоєний хвіст. Коли ластівка летить, вона підбирає свої лапки до білого животика, а в польоті ластівка нагадує маленький літак. Вона легко та елегантно планує в повітрі, хапає на льоту різних мошок, щоб віднести до гнізда та нагодувати пташенят.

    Опис ластівки художній

    Якось навесні під дахом нашого будинку з’явилось дивне гніздечко. Бабуся пояснила мені, що це гніздо ластівок. Виявляється, ці пташки будують свої гнізда з глини на стінах будинків.

    Я став спостерігати за господарями гніздечка – витонченими ластівками. Здавалося, що вони зроблені з порцеляни. Їх точені чорно-сині фігурки з білосніжними грудками переливалися на сонечку.

    Ластівки радували нас тихими невигадливими пісеньками. Коли у них вилупилися пташенята, турботливі батьки ловили для них жучків і мошок. Минуло небагато часу, пташенята зміцніли, і мама – ластівка стала вчити їх літати. Пташенята були дуже смішними і неповороткими. Але не встигли ми озирнутися, як з кумедних малят вони перетворилися на граціозних дорослих птахів.

    Восени ластівки відлетіли у вирій. Але ми не сумували, тому що знали, навесні вони обов’язково повернуться. Існує прикмета: якщо ластівка оселиться біля вашого будинку, то там оселиться щастя.

    Сподіваємося вам допоміг опис пташки ластівка в написанні вашого твору.

  • “Федько халамидник” головні герої

    Головні герої оповідання “Федько халамидник” Федько і Толя два протилежні образи

    “Федько халамидник” головні герої

    Федько-халамидник, син бідного робітника друкарні, а Толя – дитина з багатої сім’ї.

    Характерні риси Федька – чесний, ніколи не брехав, любив бійки, заважав хлопцям спокійно гратися, робив шкоди сусідам, справжній друг;

    Характерні риси Толі – дитина ніжна, делікатна, смирна.

    Федько й Толя в оповіданні протиставлені. Федько, на перший погляд, безтурботний, розбишакуватий хлопчина, який прагне бути першим у дитячому колективі, часто здійснює ризиковані вчинки, які шокують дорослих. Наприклад, перехід через річку по крижинах навесні. Але у цього “халамидника” добре серце, він прекрасний товариш, завжди подасть руку допомоги іншому. Ці риси вдачі Федька письменник розкриває через його вчинки, зокрема поведінку у винятковій ситуації, коли панське дитя Толя також опинився на крижинах, копіюючи Федька, і провалився під лід. У цій ситуації навіть дорослі розгубилися, а Федько порятував Толю. Федько надзвичайно порядна людина, батько навчає його бути чесним, ніколи не обманювати. Лише один раз Федько обманув, бажаючи вигородити Толика, – він узяв його вину на себе. Це дорого обійшлося хлопчикові: крім того, що він простудився, рятуючи панича, батьки жорстоко побили його. Моральна травма ускладнила й без того тяжкий стан хлопчика, і він помер.

    Образ Толика – панської дитини, яку оберігали від будь-яких труднощів, протиставлений образу Федька. Це протиставлення виявляється і в портретних характеристиках, а особливо через повег дінку в критичній ситуації. Толя сам напросився на крижини, бо його мучила заздрість до Федька, але зізнатися в цьому своїм батькам він побоявся. Толя сприймає благородний вчинок Федька як належне, його не мучить сумління, що він обманув, звалив свою провину на товариша. Коли Федько помер, Толик навіть не прийшов попрощатися з ним, лише байдуже спостерігав з вікна за похоронною процесією. Засобом характеристики цього героя є й фінальний епізод: Толя приходить до матері Федька забрати чижика, хоча Федько виграв суперечку і цей чижик уже йому не належав. За допомогою виразних деталей автор дає зрозуміти нам, яка людина виросте з цього Толика.

    Неоднозначно зображені батьки Федька-халамидника: їх поведінка стосовно сина видається жорстокою, але вона психологічно вмотивована. Батьки Федька знаходяться в повній залежності від Толикових, бо знімають у них квартиру і в будь-який момент можуть опинитися на вулиці. Цим і зумовлене таке строге покарання сина за те, що він образив хазяйську дитину.

    Надзвичайно прикро, що Толя, якого врятував ціною власного життя Федько, навіть не робить ніяких висновків, більше того, він аніскільки не засмучений тим, що сталося. Виходить, що благородний учинок “халамидника”, який призвів до страшної трагедії, був непотрібний, бо зрозуміло, що такі, як Толик, не змінюються.

  • “З журбою радість обнялась” аналіз

    Вірш “З журбою радість обнялась ” датований 1906 роком скла­дається всього з двох строф, в яких визначене поетичне кредо Оле­ся. Образ журби з радістю в обіймах наводить на думку, що не буває радості без журби, так, як і журби без радості. Напевно, життя – це химерне сплетіння болю, туги з любов’ю і щастям. Хіба б могла людина відчути радість, якби не знала, що таке печаль? У мистецтві, як і в житті, немає “білішого” і “чорного”. Від того, як складається життя митця, залежить Настроєва тональність його творчості.

    “З журбою радість обнялась” характеристика вірша допоможе краще зрозуміти всі думки та почуття поета, які він хотів

    “З журбою радість обнялась” аналіз

    Вид лірики “З журбою радість обнялась” : інтимна (любовна)

    Жанр “З журбою радість обнялась” : романс

    “З журбою радість обнялась” віршовий розмір – чотиристопний ямб

    “З журбою радість обнялась” тема : у житті людини є журба і радості, якими міниться життя

    “З журбою радість обнялась” текст

    З журбою радість обнялась…
    В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,
    І з дивним ранком ніч злилась
    І як мені розняти їх?!

    В обіймах з радістю журба.
    Одна летить, друга спиня…
    І йде між ними боротьба,
    І дужчий хто – не знаю я…

    Олесь висловив думку про те, що він і сам не знає, хто дужчий: журба чи радість. Ці почуття однаково дорогі поетовому серцю, бо вони наснажують і живлять його творчість. Може, творчість народ­жується зі страждання і стає джерелом розради для багатьох людей, які шукають відповіді на болючі для себе питання? Літає радість, щастя світле, Дзвенять пташки в садах рясних, Сміються знову трапи, квіти… А сльози ще тремтять на них.

    “З журбою радість обнялась” критика

    Вірш будується як художній монолог у двох строфах, двох етапах сповіді. Ліричний сюжет розвивається на контрастах: зіставляються настрої і почуття душі героя-мрійника. Художня палітра твору забарвлена чарівною наспівністю і милозвучністю, яка досягається алітераціями та асонансами(у, о, а, і), символістський прийомом недомовлення, риторичним та анафорични запитанням. У вірші розкривається складна діалектика почуттів ліричного героя, силу яких увиразнють антитези, порівняння(сліз х перлинами). Журба і радість стають живими істотами, поміж них з’являється ліричне “я”. Реальне переплітається з містичним, надчасовим, витворюючи багатозначний образ художнього світу.

  • Іван Липа “Близнята”

    Іван Липа “Близнята” читати повністю

    Одна дуже вбога жінка народила двох синів близнят. Якось уночі, коли діти спали в колисці, вона задумалася над їх долею і зажурилася.
    Жінка сиділа у тяжкій задумі, як раптом біля неї з’явилася людська тінь і запитала:
    – Чого ти хочеш просити у Долі для своїх дітей?
    Мати здригнулася… Глянула на тінь, що стояла непорушно, і промовила до неї:
    – Це ти питаєш?
    – Я?
    – Хто ж ти?
    – Я негайно виконую всі бажання.
    – Я хочу, щоб вони жили краще від мене, – сказала мати. – Щоб не знали бідності й нужденного життя, щоб були щасливими.
    – А ще чого хочеш?
    – Щоб давали іншим те, чого вони не мають: сумним – радощі, заплаканим – сміх, скорботним – утіху, немічним – здоров’я, а всім разом – щастя.
    – Чи хочеш, щоб твої сини принесли це сучасним людям чи прийдешнім поколінням?
    – Навіщо дбати про прийдешніх людей? Нехай сучасним дадуть се! – відповіла мати, а потім подумала та й каже: – Дай одному щастя для сучасних, а другому – для майбутніх!
    Тоді тінь перетворилася в жінку, і мати побачила, що перед нею стоїть сама Доля.
    Доля вклала в душу одного хлопчика розуміння людських пристрастей і подарувала йому три яблучка: одне скляне, друге золоте, а третє цілком звичайне, таке, як ще в раю росло.
    Другому синові доля вклала в душу глибоку допитливість і подарувала йому маленьку земну кулю з горами, морями і блакитним небом, засіяним зорями.
    І сказала Доля:
    – Завдяки цим подарункам твої діти стануть такими, як ти побажала.
    Після цих слів Доля стала тінню і зникла.
    Діти підростали. Перший змалечку був балакучим, веселим, допитливим, його завжди можна було бачити серед людей, бо він не любив самотності. Другий був мовчазним, спокійним, замисленим. Любив цілими днями сидіти на березі моря, милуватися далекими горами, купати погляд у небесній блакиті. Тихими літніми ночами він задивлявся на зорі. Обидва брати берегли свої дарунки як зіницю ока.
    Коли хлопці виросли, то той, що був допитливим, помандрував по світу, а веселий збудував собі палату, та не просту, а таку, якої ще ніде на світі не було. Палата мала всього три кути. Стіни були з різних матеріалів: одна з каменю, друга з цегли, а третя з мармуру. На фронтоні вряд стояли великі фігури різних звірів і птахів. Вікон було багато, і всі вони були різними: одне було маленьке, друге велике, третє кругле, четверте п’ятикутне, одне широке і низьке, друге високе й вузьке, і кожне помальоване іншою фарбою. Та й стояли не вряд, а одне вище, друге нижче, в одному місці їх зібралося кілька, а там виглядало одне самотою. Палата мала високий шпиль, і на тому шпилі стояв витесаний з дерева чоловічок, що безперестанку день і ніч рухався: то кланявся на всі чотири сторони, то крутився на одній нозі, то танцював або кумедно перекидався, обертався, задирав ноги вгору, кидався головою вниз, вимахував руками, точнісінько, як та дитяча забавка – лялька, коли її потягнути за мотузочок, починає перекидатися.
    Люди приходили до палати й не могли надивуватися з такого чуда. Цілий день стояла юрба – оглядали будівлю і весело реготали. Тут усе було дивовижно кумедне, смішливе, а особливо дерев’яний чоловічок, що безугавно вертівся і перекидався на шпилі. І як би не було сумно у людини на душі, а як прийде, подивиться на ту палату, так усе забуває і починає реготати. І всі, хто приходив до палати, були веселі, задоволені й немовби щасливі. Усі славили господаря. А як хто не був утішений з цього, то господар запрошував його до покоїв. Звідти вже ніхто не виходив сумним або розчарованим.
    Там було на що подивитися! Жодна кімната не була подібна на іншу: одна – як гарбуз, друга – як дзвіниця, третя – як бублик, четверта – як огірок, п’ята – як барабан, шоста – як зірка, сьома – як печера, восьма – як барильце, дев’ята – як миска, десята – як комета, – словом, усіх і не перебереш. А щодо прикрас у покоях, так тут уже у всіх очі розбігалися: малюнки були на стелях, а фіранки пишалися на стінах; столи висіли на ланцюгах; замість ослонів та стільців – гойдалки; постелі лежали просто на підлогах. І все те було розкішне, із золота та срібла, з оксамиту й шовку. По кімнатах ходили собачки на задніх лапках, одягнені, як люди – в штанцях і чумарочках, а котики в спідничках і капелюшках танцювали на окремих столиках. Різні заморські мавпи, великі й маленькі, сиділи на вікнах і кожного перекривляли так, що можна було зі сміху вмерти. Були кімнати, засаджені деревами й квітами. Там літали і співали дивовижні пташки. Навіть були кімнати, заповнені водою, і в них плавали великі риби. Словом, було на що подивитися і чим потішитися.
    Ще забув розповісти про слуг! Було їх тут багато. І коли господар або хто інший кликав слугу, то той не просто виходив до нього, а летів колесом, мов вітер, і враз ставав перед ним на рівні ноги і слухав. Потім кланявся і так само, як вихор, колесом вертався.
    Слава про дивну палату пішла між людьми і докотилася аж до найвіддаленіших куточків держави. З усієї країни з’їжджалися люди, і кожного Божого дня натовпи цікавих стояли біля палати, оглядали її, сміялися і веселилися. Господар був до всіх ласкавим, радо вітав прибулих, сам усе показував і розповідав, весело сміявся і веселив інших. Усі були задоволені, поверталися додому з легкістю на душі.
    Якщо господар зауважував, що натовп зменшується, то додавав до палати щось нове, а сам ішов на базари, на ярмарки і скрізь розповідав про свою чудову споруду й запрошував оглянути її. І знову людей прибувало, і знову всі сміялися та веселилися. Ціла країна мала втіху – всі були завжди веселими, раділи і сміялися.
    Та це ще не все. Найдивнішим дивом у тій палаті були три кімнати, куди входили тільки ті, які нічим не могли втішитися, ніколи не сміялися й не раділи. У кожній кімнаті на золотому ланцюжку висіло яблучко. Більше там не було нічого. В одній кімнаті яблучко було скляне, в другій – золоте, а в третій – звичайне, таке самісіньке, як росло в раю. У ті кімнати господар водив тільки тих сумних та тужливих, що не знаходили для себе втіхи у всій палаті. Він вів їх сюди і лукаво посміхався, бо не було ще випадку, щоб хтось із них, глянувши хоч на одне яблучко, не очманів і не вийшов з палати без міри веселий і задоволений.
    Тут бували наймудріші люди: міністри, посли, генерали, урядовці, судді… Хто тільки не гляне на скляне яблучко, одразу всі його сумні думки розвіюються, і він веселішає. Хоч яким буде мовчазним і стриманим, одразу стає говірким, а все, що має на умі, то вже на язиці. Найобережніший одразу стає відважним, саме море йому по коліна! Бувало, що скляне яблучко не міняло людину, тоді господар показував йому золоте. Хто подивиться на золоте яблучко, відразу усі його бажання здійснюються: хоче мати палату – уже її має, хоче сади чудові – прошу! Хоче коней прудких – є і коні!
    Дуже рідко, але бували й такі, що нічого не бажали. Тоді господар віз їх у третю кімнату, де висіло звичайне яблучко, таке ж, як росло в раю. Воно мало чари непереможні: хто лиш на нього гляне, так одурманюється, що забуває про все на світі. Той запах був надзвичайно приємний, мов солодкі чари, і принадний, як східні раї.
    Так усі люди в країні знаходили собі радощі, утіхи й повне задоволення. Всі приходили в палату, були щасливі й жили так весело й безжурно, що не помітили, як зістарилися.
    А тим часом сусідній цар крок за кроком захоплював їхню землю, а як заволодів усією країною – спалив чудернацьку палату й порозкидав чарівні яблучка. Господар палати помер з горя, і тоді люди зрозуміли, що вони опинилися у тяжкій неволі. Це сталося тому, що, насолоджуючись власним життям, вони зовсім перестали думати і дбати про свою державу. Тепер їхні землі, сади й будинки належали чужому цареві та його людям, а вони всі стали рабами. Щастя батьків несло за собою нещастя дітям.
    Менший брат мандрував по світу. Глибоко в його душі була закладена допитливість. Він хотів знати все на світі, усе зрозуміти – як світ білий побудований, для чого в ньому живуть люди, чому горить сонце і світять зорі, чому люди так різняться між собою: одні малі – інші великі, одні дурні – інші розумні, одні вродливі – інші негарні, одні моторні – інші мляві, одні чесні – інші злодійкуваті, одні бідні – інші заможні. Він ходив по світу і до всього приглядався, хотів зрозуміти. Бачив царства великі та вільні, бачив невільницькі країни, бачив моря, океани й захмарені гори. І чим довше мандрував, тим краще пізнавав людське життя і з більшою цікавістю йшов усе вперед і вперед. Так обійшов довкола всю землю й вернувся в рідну країну. На той час він був уже сивим дідом. Побачив свій поневолений народ і чужинців, що панували на його землі. Проходячи країною, бачив поруйнованими колись пишні міста, зубожілими колись багаті села, завмерлою колись кипучу життям країну. А в одному селі почув, як старий дід розповідав своєму внукові казочку:
    – Десь далеко захований такий барабан, що коли у нього бити, то вискакують озброєні козаки. Скільки разів вдарити, стільки й козаків буде. Є млинок, який треба лиш покрутити, то зараз же буде те, чого тобі бракує: бідному – багатство, дурному – розум, нещасному – щастя, поганому – врода, слабому – здоров’я, сліпому – зір, глухому – слух, німому – мова. А ще є така шабля, як візьмеш її у руки, то вже нікого і нічого не будеш боятися. Хто знайде ті речі, той визволиться з неволі й врятує весь народ. Знайти їх може лише той, хто має у своїх руках маленьку роблену земну кулю.
    – А як же він відшукає ті речі? – запитав онук.
    – Коли буде мати, – каже дідо, – двох чорних, що літають-оглядають, двох сірих, що гризуть-шукають, і двох рудих, що нюшать-приносять, тоді все здобуде.
    От другий брат і подумав: “Для дітей казка – забавка, а для мудрого – загадка. Треба її розгадати”.
    І розгадав, бо він був мудрий, і надумав таке: дістав двох голісіньких воронят, двох малих сірих щурів і двох собак. Вигодував їх, приручив, навчив розуміти людську мову й сам навчився їх мови. Коли вони виросли, то щодня і посилав двох воронів на схід і на захід.
    Повернувся мудрий брат на свою батьківщину й побачив руїни палати, а від людей почув розповідь про їхні колишні веселі часи. Він зрозумів, що безжурне життя стало причиною поневолення його народу. Однак мудрий брат знав, що все змінюється і після сліз повинен бути сміх, після суму – радощі, після бідності – багатство, після нещастя – щастя, після зими – весна, після рабства – воля. Вирішив, що все зробить для того, щоб повернути волю своєму народові, й чекав слушного часу. Ворони щодня поверталися, й розповідали йому, що діється на білому світі, тож він знав усе. Одного разу повернувся ворон із заходу і повідомив:
    – У Британському царстві є млинок, що дає кожному те, що йому бракує.
    Мудрий брат відправив туди щурів. Ті побігли у Британське царство, прогризли діри в усіх будинках, повернулися й доповіли:
    – Той млинок є у британського короля, він тримає його у себе й нікому навіть у руки не дає.
    Мудрий брат наказав собакам негайно бігти у Британське царство і принести млинок. Собаки побігли, а ворон летів попереду і показував дорогу. Коли опинилися під вікном палати британського володаря, один пес гавкнув, та так голосно; що король налякався і випустив з рук млинок. Другий ярчук ускочив і на льоту підхопив млинок. Обидва щасливо повернулися до свого пана. Мудрий брат похвалив їх і забрав чарівний млинок.
    Наступного дня прилетів ворон зі сходу і приніс таку новину:
    – У Китайському царстві є барабан, що як у нього бити, то вискакують озброєні козаки.
    Щури побігли у Китайське царство, прогризли діри у всіх будинках, повернулися й доповіли:
    – Чарівний барабан є в одного мандарина. Багато було охочих вкрасти його, та всі загинули, бо він охороняється барабанником, який у небезпечний час ударами викликає козаків. Козаки вбивають сміливців, і барабанник повертає барабан мандарину. Тепер усі бояться підступити до барабана.
    Послав мудрий брат собак. Вони бігли, а ворон летів попереду – дорогу показував. Як тільки вони вскочили в покої китайського мандарина, один собака вкусив барабанника, а другий вхопив барабан, і вони щасливо повернулися до свого пана. Той похвалив їх і забрав чарівний барабан.
    Минув час. Якось посеред океану над білим каменем зустрілися два ворони. Коли вони повернулися до свого пана, то розповіли йому таку новину:
    – Посеред океану на білому камені лежить шабля. Вона має таку силу, що як візьмеш її у руки, то вже нікого й нічого не будеш боятися. Але це дуже далеко.
    Послав мудрий брат щурів. Щури добігли до океану і повернулися – бояться. Послав він собак. Ті кинулися у воду, пропливли трохи і повернулися – бояться.
    – Туди, – кажуть, – і кораблі не пливуть, і хмари не ходять. Тоді мудрий брат сам пішов. Узяв черпак і заходився переливати воду з океану на берег. Побачив це океанський цар, виплив і здивовано питає:
    – Навіщо ти се робиш, чоловіче?
    – Хочу всю воду вичерпати й дійти до середини океану, де на білому камені лежить шабля, що проти всіх і всього відвагу дає, – спокійно відповів мудрий брат.
    Ще більше здивувався океанський цар і знову запитує:
    – Знаю я, що ти дуже цікавий і що не відступиш від свого. Ось тобі човник з вітрилом. Мої вітри донесуть тебе до того каменя.
    Мудрий брат подякував, скочив у човник, нап’яв вітрило і океанські вітри донесли його аж до білого каменя. Там він прип’яв чарівну шаблю, повернувся до своїх вірних слуг і промовив:
    – Настав час визволяти рідний край.
    Поставив мудрий брат чарівний млинок на найвищому шпилі й дивиться: вітер дме, млинок крутить. Нараз все змінилося: сліпі стали зрячими, глухі стали чути, німі заговорили, погані стали вродливими, бідні – багатими, нещасні – щасливими, а дурні – розумними. Усі підвели голови й побачили, що в країні панують чужинці, користуючись їхніми багатствами, вольностями і ними самими. Кинулися усі до зброї, щоб вигнати ворогів, та немає чим. Чужинецький цар замкнувся зі своїм військом у великій фортеці й звідти, маючи зброю, керує країною. Тоді мудрий брат ударив у барабан і наказав першому козакові, що звідти вискочив:
    – Бий тривогу, а те військо, що з’явиться, веди проти царя і його слуг, що сховалися у великій фортеці.
    Віддав наказ, а сам дивиться. Почали з’являтися полки за полками: і кінні, і піші. Усі йдуть до фортеці, оточують її і під невпинні звуки барабанної тривоги входять у сади, що довкола мурів. Коли військо зайняло сади, все раптом стихло. Замовк барабан, не чути шуму битви. Почекав мудрий брат день, почекав другий, на третій посилає своїх вірних слуг у розвідку. Вони облітали, повернулися і розповідають:
    – З яблуні твого брата виросли три яблуневі сади: один скляний, другий золотий, третій звичайний, такий, як був у раю. Густі та дрімучі ті сади.
    Щури побігли, прогризли діри в гущавині, повернулися та й кажуть:
    – Сидить твоє військо у тих садах: у скляному пустує, у золотому мріє, у райському спочиває.
    Собаки побігли, принесли чарівний барабан і кажуть:
    – Якщо сам не виведеш своє військо з тих садів, то воно звідти самохідь не вийде.
    Узяв мудрий брат барабан, вийняв із піхов чарівну шаблю, сховав за пазуху зроблену земну кулю і пішов. Іде через скляний сад. Раптом без причини захотілося йому співати й сміятися, та він рубонув шаблею направо й наліво, порубав, викорчував сад і пішов далі. Проходить через золотий сад, захотілося йому мріяти й химерити без причини, та він рубонув шаблею направо й наліво, порубав, викорчував сад і пішов далі.
    А в третьому саду запаморочили його солодкі пахощі. Він сів під пишним деревом, смакуючи райські овочі, довкола нього все заснуло, і він теж задрімав, забувши про свою шаблю й барабан і про те, куди йде. Спить, і сниться йому сон: що говорить до нього його маленька Земля, подарована Долею, а в тій Землі гори, вкриті хмарками, шумлять моря, а в озерах віддзеркалюються срібні зорі. І каже Земля:
    – Побував ти у всіх країнах і пізнав усі народи. То чи щастя людей у мізерних забавах і пристрасних задоволеннях? Встань, збуди своє військо, бо вороги, що засіли у фортеці, знову готуються, щоб накласти кайдани на цілу країну.
    Прокинувся мудрий брат, вирубав, викорчував шаблею сад, що одурманив його, а тоді ударив у барабан, та так гучно, що все військо прокинулося від мрій і пустощів і рушило в наступ на фортецю. Відібрали зброю і клейноди, а чужинців порубали.
    Коли ж мудрий брат вийшов привітати військо і щасливий народ з перемогою, усі побачили, як він змінився за останню ніч. Замість сивини – золоті кучері, замість похиленої старечої постаті – прекрасний юнак. І став народ вільним на віки вічні!

  • Іван Крилов цікаві факти

    Цікаві факти з життя Івана Крилова, про його байки Ви дізнаєтеся в цій статті.

    Іван Крилов цікаві факти

    За все своє життя Крилов Написав понад 230 байок, які в підсумку були опубліковані в 9 збірках, які виходили ще за його життя (з 1809 по 1843 рр).

    У дитинстві Ваня дуже любив всякі збіговиська, де завжди було багато народу. А будучи дуже міцним хлопцем для свого віку, він дуже Захопився кулачними боями і бувало чимало випадків, коли Крилов виходив переможцем після бою з дорослими мужиками.

    У 1788 році помирає мати Івана Андрійовича. Тоді майбутній байкар бере всю опіку над молодшим братом на себе. І дбав він про брата як справжній батько.

    Незважаючи на те, що Крилов народився в бідній родині і нормальну освіту він отримати не міг, він дуже любив читати і як він сам говорив, його істинним учителем була батьківська валіза з книгами. Пізніше Крилов навіть працював у Публічній бібліотеці і пропрацював там близько 30 років і навіть став упорядником слов’яно-російського словника.

    Крилов ніколи Не був одружений і своєю сім’єю не обзавівся, але ходили чутки, що від своєї кухарки у нього з’явилася позашлюбна дочка Саша, яку він навіть віддав в хороший пансіон. А коли кухарка померла, Іван Андрійович взяв Сашу під своє виховання і виховував її як дочку, і коли вона виросла навіть видав її заміж з хорошим приданим, а також заповідав її чоловікові все своє майно і права на свої твори. Суперечки з приводу батьківства ведуться до цих пір.

    Крилов був азартний і Любив грати в карти на гроші. Грав віртуозно, виграючи часом величезну купу грошей. Був період, коли було вирішено вислати його з обох столиць за непомірне захоплення картами. Крім того, пристрастю Крилова були півнячі бої, жоден з яких він намагався не пропускати.

    Крилов шалено Любив дивитися на вогонь, особливо великомасштабний. І коли траплялася пожежа, то він намагався потрапити на неї, щоб особисто побачити величезне полум’я, поки його ще не загасили.

    Крилов був дуже гладким, але це не заважало йому бути досить дотепним. Одного разу, прогулюючись по саду, він зустрів невелику компанію молоді. Один з них, вказуючи на Крилова, випалив: “Дивіться яка хмара йде”. На це Іван Андрійович відповів: “І справді, скоро дощ буде, а то дивлюся жаби расквакались”.

    Крилов був знатним ненажерою. Він дуже любив їсти і їв при першій-ліпшій можливості. Одного разу він був на званому обіді у імператриці, але пізніше відгукнувся про цей обід вельми погано, так як порції були дуже маленькими і наїстися було просто неможливо.

    В останні роки життя Крилов отримав навіть чин Статського радника і до кінця життя він жив у прибутковому будинку Блінова на 1-й лінії Васильєвського острова. У ці роки він особливо розлінувався, став їсти ще більше і міг дозволити собі все, що завгодно. І він ані трохи не соромився бути ненажерою і ледарем.

    Крилов помер в 1844 році і спочатку припускали, що він помер від завороту кишок через обжерливість. Але пізніше з’ясувалося, що смерть наступила від двостороннього запалення легенів.

    Похорони Івана Андрійовича були дуже пишними і розкішними. Одним з тих, хто ніс труну був сам граф Орлов, який спеціально замінив одного студента, щоб особисто понести цю труну.

  • “Украдене щастя” характеристика образів

    “Украдене щастя” характеристика головних героїв драми Івана Франка викладена в цій статті

    “Украдене щастя” характеристика героїв

    У драмі змальовано трагедію особистого життя трьох головних персонажів – Анни та Миколи і Михайла.

    Характеристика Анни

    У поглядах на місце жінки у тогочасному суспільстві спростерігається еволюція: зразково-покірна дружина > борець за особисте щастя шляхом руйнації патріархальних традицій. На початку драми Анна постає турботливою, дбайливою господинею, що позитивно відгукується про чоловіка, заступається за нього („Як же ж ви могли його самого лишити в таку страшну негоду?” „Він такий добрий, він хробака дармо не розтопче, не то щоб чоловіка вбив!”). Поява „померлого” Михайла породжує у її душі внутрішній конфлікт – між потягом до кохання та неможливістю особистісного щастя в патріархальному суспільстві. Тому здійснює самоустановку „забути треба” („Ні, не хочу про се думати. В мене є чоловік, шлюбний. Я йому присягала і йому додержу віри”). Важко протистояти почуттям, але Анна відштовхує Михайла, не даючи йому надії „(з переляком відпихає його від себе) Мовчи, мовчи! Що ти говориш? Не смій до мене так говорити. Я шлюбна жінка, я чоловіка маю”).Докорінні зміни Гурмана викликають страх можливих його дій. Нездатність протистояти психологічному впливу Михайла призводить до гріхопадіння (Жандарм. Дурниці! Говори, любиш мене? Анна (ледве чутно). Люблю. Жандарм. Ще раз скажи! Голосніше! Анна. Люблю. Жандарм. Пам’ятай же. І будеш моєю? Стій просто, не трясись! Знай, що від мене не втечеш! О, я не такий, щоб тебе пустити з рук! Раз мені щастя всміхнулося по тільких роках, то вже я тепер не випущу його!). Але емоційне начало бере верх над раціо: проаналізувавши все, усвідомивши свої почуття, кидається у світ вседозволеного вільного кохання (привселюдно обіймаються, танцюють, ходять разом до церкви, розважаються у будинку її чоловіка). Порушення моральних законів патріархального суспільства викликає різкий осуд селян („Огидниця”, „погане зілля”, „осина”). Незважаючи на розпусну, вседозволяюючу поведінку Анни, у душі вона залишилась такою ж духовно слабкою, нездатною на протест (лише поруч із сильним Михайлом почувається впевненою у собі) („(побачивши його [Миколу], скрикує) Господи! Пропала я! Микола!”). На арені життя бачить лише себе та Михайла: інші втратили для неї будь-яку цінність. Звідси й ненависть до Миколи як до основної перешкоди на шляху до її щастя („Обрид він мені. Лучче б був гнив собі в криміналі”). Після закінчення пристрасного періоду Анна замислюється над сенсом життя, подальшим майбутнім, домислюючи в ньому присутність Михайла („Михайле, Михайле! Що буде з нами? До чого воно дійде? Чим воно скінчиться?”). Смерть коханого означало для героїні втрата сенсу існування, але Микола протягає їй руку допомоги („Анно, вспокійся, хіба ти не маєш для кого жити?”). Проте вбивство Михайла не може принести омріяного щастя ні Анні, ні Миколі.

    Характеристика Миколи

    Микола – емоційний тип чоловіка, несумісного із патріархальними уявленнями про сильного, інтелектуального голову сім’ї, що є творцем власного щастя. Задорожний навпаки – нічого не робить для цього, пасивно споглядаючи за зрадою дружини. Проте у його пасивній позиції є дещо позитивне, а саме: доводить Анні, що здатен по-справжньому кохати (вибачає її аморальну поведінку, пропонує відкрити нову сторінку у їх взаємовідносинах). Усе своє життя Микола намагається прихилити до себе Анну, яка не любить його: поважає, тяжко працює, дає дружині час на роздуми, підтримує у складній ситуації вибору, ввічливий навіть після її зради, захищає її ім’я від „злих язиків” тощо („Слухай, Анно! Я тебе розумію. Я люблю тебе. Мені жаль тебе, як власної душі. Я не хочу бути твоїм катом, бо знаю, що ти й без мене багато витерпіла. Тілько одно тебе прошу: вважай на людей! Не на мене – нехай уже я так і буду нічим для тебе, – але на людей. Щоб люди з нас не сміялися!”). Усвідомивши, що втратив Анну, утрачає сенс життя. Це виражається у пияцтві як способі забуття, в апатії до господарства, яке так довго створював, до себе, у безпорадності. Убивство свого суперника слід розцінювати як вираження накопичених негативних емоцій, пробудження потреби знищити основну перешкоду до щастя – Михайла Гурмана. Проте, незважаючи на вчинений ним злочин, Микола постає духовно вищим поряд із іншими героями.

    Характеристика Михайла

    Михайло, на відміну від Миколи, раціональний тип чоловіка. Перешкоди до щастя (служба, обман братів Анни, заміжжя коханої) сформували в Михайла жорстокість, зверхність, владність, цілеспрямованість. Авторитарна позиція, героя на шляху до щастя формує потребу знищити всі перешкоди. Навіть у вірної чоловікові та традиціям Анни йому вдалось пробудити давні почуття кохання, готовність до нівелювання подружніх обов’язків. Хитрощами дистанціює й Миколу (формує потребу у спиртному як розраді), не дозволяючи зруйнувати його з Анною щастя. Здобувши перемогу над слабким Задорожним, задовольняється цим, адже Анна для нього була засобом помсти. Слова про кохання до Анни розходяться із його справжніми намірами, учинками: грубість виражається і у ставленні до неї (маніпулюванні, використанні у власних цілях), і у відсутності серйозних намірів щодо майбутнього із коханою („Жий та дихай, доки жиєш! Зле тобі? А коли не зле, то дякуй богу. Як буде зле, тоді час буде думати про те зле! Чим скінчиться! Нічим не скінчиться. Будемо жити, доки можна. Будемо любитися, доки можна. Будемо людям в пику сміятися, доки можна, доки вони нас під ноги не візьмуть. А потому? Потому один кінець: всі помремо і чорту в зуби підемо”). Таким чином, досягнувши мети (помсти, завоювання Анни), Михайло втратив сенс існування, тому й радісно сприймає власну смерть („Спасибі тобі! Ти зробив мені прислугу, і я не гніваюсь на тебе! Я хотів і сам собі таке зробити, та якось рука не піднялася. Кажу тобі, що мені зовсім добре. Навіть і ліків не треба!”).

  • “За чорно-синьою горою…” Ліни Костенко

    Вірш “За чорно-синьою горою…” Ліни Костенко, ніби малює у нашій уяві дивовижні картини природи

    “За чорно-синьою горою…” Ліна Костенко

    За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня,
    Малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня.

    Зеленим пензликом тополі – кривенькі кігтики в крові.
    Пасуться коні нетипові у сутеніючій траві.

    Долина з чашею туману, а далі схил і небосхил –
    Усе кургани та й кургани ще не заораних могил.

    Так що ж ти, схоже на шуліку, у тебе вітер в голові,
    Малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові?!

    Вікам посивіли вже скроні, а все про волю не чувать.
    Порозпрягали хлопці коні та й полягали спочивать.

    Чи так їм спиться непогано, що жоден встати ще не зміг?
    Пасуться коні під курганом, чекають вершників своїх.

    Вірші Ліни Костенко популярні не лише в Україні, а й у всьому світі та перекладені багатьма мовами.

    Якщо Ви маєте або можете зробити аналіз вірша “За чорно-синьою горою…” Ліни Костенко лишайте інформацію в коментарях.