Category: Література

“Селена” Мушкетик аналіз твору

Тема “Селена”: зображення епохи середньовіччя Давньої Греції – часів правління царя Діонісія; діяльності філософа Платона.

Ідея “Селена”: засудження керування тирана Діонісія; возвеличення прагнень Платона щодо справедливого керування державою, посилаючись на розумні закони.

Основна думка: “…в світі чорне й біле, гірке й солодке здебільшого перемішані…”

Жанр “Селена”: історико-філософська повість.

Композиція “Селена”

Твір пов’язаний і відображує реальні факти з життя видатного філософа Платона, подій середньовіччя Давньої Греції (Сіракузи, Афіни, правління Перікла, Діонісія, війни, спортивні ігри, життя і побут населення, сад Академа…)

Експозиція: знайомство читача з садом Академа, видатними особам Афін, їх історичним минулим.

Зав’язка: дискусія Хілона, Платона, Архіта щодо взаємостосунків правителя і народу; зустріч Платона із Селеною, прагнення Платона “перевиховати” Діонісія.

Кульмінація: розмова Платона з Діонісієм про те, яким повинен бути цар, як керувати державою; звістка Селени про намір тирана знищити Платона.

Розв’язка: виконання Поллідом наказу Діонісія – продати Платона у рабство.

Сюжетні лінії повісті:

– держава і її правитель;

– прагнення Платона перевиховати Діонісія;

– минуле саду Академа;

– полум’яні почуття дружби, любові між Платоном і Селеною.

Проблематика “Селена”

– керівник і народні маси;

– господар і раб;

– сутність справжньої демократії;

– любов і ненависть;

– людина і суспільство.

“Казка про яян” Емми Андрієвської засуджує егоїзм, і є повчальною.

ЕММА АНДІЄВСЬКА “КАЗКА ПРО ЯЯН”

Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.

Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою1 серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто. Врешті вже зовсім зневірившися, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хліба, пастушок набрів на кволого дідуся, що порався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання.

– Тут живуть самі яяни, – відповів нарешті старий. – Кожен яянин знає тільки своє “я” і тому запитань іншої людини просто не чує. Я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх яян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені бракує сил.

– Я вам охоче допоможу, – радісно вигукнув пастушок, – аби тільки трохи щось попоїсти.

– Яянинові годі допомогти, – скрушно мовив дідок. – Ніхто не може догодити яянинові, бо тільки він сам усе знає і вміє, і то найкраще.

– Але ж людина мусить їсти, аби втриматися при житті!

– Усі тут харчуються власним “я”. Коли воно вичерпується, яянин умирає, проте “я” кожного із яян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. Мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік. Я ледве пам’ятаю, що на початку свого життя під час сварки на кораблі, де я виконував обов’язки юнги, я випав за борт і опинився у цьому місті.

– Але я зовсім не хочу ставати яянином!

– За рогом моєї вежі лежать кельми для новоприбулих, бери собі якусь і починай будувати свою вежу.

– Невже з цього міста немає виходу?

– Ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидів біля каміння цієї вежі, котру я оце марно будую. Він повідав мені, що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити брами з тієї простої причини, що ніхто з тутешніх насельників не спроможний вимовити коротесенького слова, що відчиняє ці брами.

– Яке ж це слово?

– Це слово знають усі яяни: звичайнісіньке “ти”. Але коли хтось із яян, – а це стається так рідко, що про це ходять лише легенди, – отож коли хтось із яян пробує вимовити “ти”, в устах яянина це чомусь завжди обертається на “я”, і тому брами не відчиняються.

– Я спробую, – мовив пастушок. – Ходімо разом, бо я тобі дуже вдячний на пораду, в мене померли батьки, і я хотів би подбати про тебе.

– Я вже застарий, і ноги вже не тримають мене.

– Я візьму тебе на плечі, і ми разом подамося далі.

– Я не пристосований до іншого світу, і час, відпущений мені вищими силами, добігає кінця.

– Я хочу, аби ти бодай перед смертю дихнув свіжим повітрям, – мовив пастушок, обережно садовлячи собі старого на плечі й простуючи до найближчої брами. Перед брамою він низько вклонився й промовив: – Вельмишановна брамо, чи була б ти така ласкава й випустила нас на волю, бо тільки ти можеш нас випустити.

І брама вперше за все своє існування навстіж відчинилася, адже ніхто до неї так не промовляв, хоч цього вона чекала відтоді, як її вставили в мури цього міста, і пастушок побачив себе серед знайомих скель.

– Тепер ти бачиш, який гарний цей світ! – вигукнув козопас й торкнувся старого, аби обережно зсадити його з плечей на землю. Та замість дідуся він намацав тільки мішок, по гузир наповнений самоцвітами.

“Людина у футлярі” сюжет оповідання А. П. Чехова досить цікавий і незвичайний.

“Людина у футлярі” сюжет

Оповідання починається з опису ночівлі двох мисливців: Івана Івановича Чимша-Гімалайського і Буркіна. Вони зупинилися в сараї старости села і розповідали один одному різні історії. Розмова зайшла на тему людей “самотніх по натурі, які, як рак-відлюдник або равлик, намагаються піти в свою шкаралупу”. Буркин розповідає історію про такого собі Бєлікова, що нещодавно помер в його містечку.

Бєліков і був “Людиною у футлярі”. Він навіть у саму теплу погоду виходив у пальто, в калошах і з парасолькою. І у парасольки його був футляр, і у годинника, і у складаного ножика. І саме його обличчя, здавалося, було у чохлі, він постійно ховав його за коміром. У цієї людини було непереборне прагнення створити собі оболонку, за якою він би сховався від реальності. Навіть найменше порушення або відхилення від правил змушували його хвилюватися. На педагогічних радах він переслідував всіх своєю підозрілістю і обережністю. Своїми зітханнями і ниттям він тиснув на всіх і усі йому поступалися. Всі його боялися. Була у Бєлікова дивна звичка – ходити по квартирах вчителів. Він приходив, сідав і мовчав. Так він “підтримував добрі стосунки з товаришами”.

Якось до гімназії призначили нового вчителя історії та географії, а приїхав він не один, а з сестрою Варенькой. Вона зачарувала всіх на іменинах у директора, навіть Бєлікова. І тоді усі вирішили їх одружити. Варенька була не проти вийти заміж. Але Бєліков сумнівався, він постійно говорив про Варенька, про сімейне життя і про те, що шлюб це крок серйозний.

Брат Вареньки зненавидів Бєлікова з першого дня їхнього знайомства. Він навіть назву Бєлікову дав “Глитай абож павук” .

Одного разу хтось намалював карикатуру на Бєлікова: йде Бєліков, а під руку з ним Варенька й внизу напис: “Закоханий антропос”. Цю карикатуру отримали всі вчителі та чиновники. Бєліков ще не відійшов від випадку з карикатурою, а тут виїжджає Варенька на велосипеді зі своїм братом. Бєліков ціпеніє і блідне, йому здається непристойним катання на велосипеді. На наступний ранок він приходить до Коваленко і починає говорити йому про те, як непристойно їздити на велосипеді. Їх зустріч закінчується сваркою. Коваленко спускає Бєлікова зі сходів. Тут заходить Варенька і бачить пом’ятого Бєлікова. Вона думає, що він впав зі сходів сам, і починає реготати. Цим сміхом все завершилося: й сватання, і життя Бєлікова. Бєліков йде до себе додому, лягає і більше не встає. Через місяць Бєліков помер. Ховали його всі, а після похорону відчувають не смуток, а полегшення. В кінці розповіді приятелі міркують про людей в футлярі і лягають спати.

Вірш Пантелеймона Куліша “До рідного народу” наголошує на значенні рідної мови для кожного. “До рідного народу” аналіз вірша – тема, ідея, основна думка, жанр, художні засоби.

“До рідного народу” аналіз вірша

Жанр “До рідного народу”: громадянська лірика.

Тема “До рідного народу” : звернення поета до народу всупереч жорстокості самодержавства захистити рідну мову, не дати можливості царизму перетворити українців на “малоросів” і позбавити їх єдиного скарбу.

Ідея “До рідного народу”: заклик шанувати і оберігати найцінніше, що є у народу – рідну мову, не дати “сусіднім хижакам” її знищити.

Ідея вірша у рядках: “Єдиний скарб у тебе – рідна мова… Вона твого життя міцна основа, ревніша над усі скарби й багатства.”

Основна думка “До рідного народу”:

А) доки існує мова – доти живе нація;
б) Єдиний скарб у тебе – рідна мова, / заклятий для сусідського хижацтва: / вона твого життя міцна основа, / певніша над усі скарби й багатства. /

“До рідного народу” віршовий розмір (римування): Шестистопний ямб з останньою усіченою стопою; римування перехресне, рима жіноча.

Художні засоби “До рідного народу”

Звертання: “Народе без пуття…”, “О варвари!..”

Епітети: “предків диких”, “безумної одваги”, “гірких п’яниць”, “розбишак великих”, “луччих предків”, “душ святих”, “сором тяжкий”, “великий добродій”, “зеркало всесвітнє”, “розбоєм лютим”, “путь скверний”.

Риторичні оклики: “Гірких п’яниць та розбишак великих!”, “О варвари!..”.

Метафори: “жене неволя”, “з рідним словом тулишся”.

Порівняння: “з словом тулишся мов злодій”.

Інколи поетам доводилося говорити гіркі слова правди на адресу свого народу. Але це з великої любові, з бажання просвітити його, прямувати до добра і світла. П. Куліш картає українців за те, що забувають свої традиції, славу предків. Вони мають неоціненний скарб – рідну мову, але й “з рідним словом” туляться, “мов злодій”. Письменник закликає народ до освіти, до культури, тому підготував переклад творів Шекспіра.

П. Куліш вважав шлях повстань, селянських воєн неприпустимим, тому закликав: “Забудь навіки путь хижацтва скверний І до сім’ї культурників вертайся”. У цьому його погляди були різко протилежні із Шевченковими, але кожен має право на свої переконання.

“До рідного народу” вірш Куліша

До рiдного народу,
подаючи йому украïнський переклад
Шекспiрових творiв

Я ридаю, як згадаю
Дiла незабутi
Предкiв наших, тяжкi дiла!
Якби ïх забути,
Я оддав би веселого
Вiку половину!
Оттака-то слава наша.
Слава Украïни!
Шевченко

Народе без пуття, без честi i поваги,
Без правди у завiтах предкiв диких,
Ти, що постав з безумноï одваги
Гiрких п’яниць та розбишак великих!

Єдиний скарб у тебе – рiдна мова,
Заклятий для сусiдського хижацтва:
Вона твого життя мiцна основа.
Певнiша над усi скарби й багатства.

Се голос луччих предкiв з домовини.
Тих душ святих, що марно погибали
У злигоднях Великоï Руïни,
Котру старцi твоïм трiумфом звали.

О варваре! покинь трiумфувати
Та зчервонiй од сорома тяжкого:
Що всi сусiде мають що назвати,
А ти своïм не назовеш нiчого.

Що захопив єси серед руïни.
Забрав усе великий твiй добродiй;
Жене тебе неволя з Украïни,
Iз рiдним словом тулишся мов злодiй.

На ж зеркало всесвiтнє, визирайся,
Збагни, який ти азiат мiзерний,
Своïм розбоєм лютим не пишайся.
Забудь навiки путь хижацтва скверний
I до сiм’ï культурникiв вертайся.

Якщо ви можете доповнити аналіз вірша “До рідного народу” лишайте інформацію в коментарях.

Подарунки батькам на річницю весілля залежать від кількості спільно прожитих років. Оригінальний подарунок батькам на річницю вони запам’ятають на все життя.

Подарунок для батьків на річницю

Від скла до порцеляни

Якщо батьки ще відносно молоді і святкують річницю весілля від 15 до 20 років, пріоритет подарунків можна пов’язати з їх фізичною активністю.

Це можуть бути:

поїздка на гірськолижний курорт; відпочинок в ггорах; абонемент на двох в басейн; морська подорож; спуск по гірських річках (рафтинг); кінна прогулянка; домашній мінітренажер; абонемент в тренажерний зал; оплата за заняття в танцювальному залі; спортивний одяг; спортивний намет на двох при бажанні відпочинку “дикунами”; любителі-спелеологи вправі отримати путівку в місця для відвідування печер; регіональний велопробіг; піший тур.

Що подарувати батькам на річницю весілля при спільному проживанні 15-20 років, якщо фізична активність не в пошані у подружжя (або одного з них)? Коло сюрпризів від цього не знижується, адже молодим батькам підійдуть:

полотно з зображенням сімейної пари. Зображення може бути природним або обробленим через комп’ютерну програму Photoshop відповідно до бажань дітей або батьків; зображення, нанесене на посуд: чашки, піднос, тарілки та ін.; дві медалі з написом на честь річниці; фотошпалери на самоклейках із зображенням пари з пейзажем на задньому плані і т. д.; побутова техніка на замовлення сімейної пари; пухнастий килим; цифровий фотоапарат; нестандартний торт з цифрами спільних років життя; при 15 років шлюбу – скляний посуд або сувенірні вироби; в 20 років шлюбу доречні порцелянові вироби, переважно – сервіз.

Шлях від порцеляни до перлів

Життєвий шлях шлюбу від 20 до 30 років при наявності грошових коштів зазначається подарунками символічного характеру:

в 25 років – срібного посуду і виробів; в 30 років – перлів для мами і перламутрових виробів для батька. Якщо прикраси з перлів не викличуть труднощів, то перламутр для тата підійде як інкрустація до скриньки, портсигари, шпильки краватки або запонки.

Дуже здивують і порадують батьків “живі” фотографії в DVD-рамці.

До 30 років шлюбу питання про телевізор напевно стоїть гостро. Чому застарілу модель не замінити на сучасну? Якщо виконавці пісень 80-х виступають з гастролями у Вашому місті, можна презентувати квитки на їх концерт з місцями ближче до сцени.

Два банних халата – приємний сюрприз для “молодят”. Не менш оригінально подарувати батькам пересувний столик на коліщатках для їжі.

Спільний відпочинок на курортах Мінеральних Водах порадує подружжя в будь-якому віці. 30 років шлюбу – саме час відпочити і випити лікувальних вод.

Красива постільна білизна скрасить відпочинок батьків

На 30 років шлюбу бажано дарувати квіти – білі кали, а сюрприз упаковувати в папір з перламутровим відтінком.

Якщо подружжя давно не були в ресторані, приємно порадувати їх можна замовленням столика на двох в затишному ресторані.

Батькам – трудоголікам непогано подарувати інструменти для догляду за садом і городом, які вони собі не могли дозволити придбати.

У 20, 25 і 30 років шлюбу можна оформити пляшку вина або шампанського з етикеткою – символом річниці.

Якщо термін сімейного життя перевищує тридцятирічну мітку, подарунки для корекції і відстеження параметрів здоров’я у чоловіка та жінки будуть не зайвими. З цією метою зручні інструменти для фізіопроцедур, апарати для вимірювання тиску і т. д.

Подарунки своїми руками

У магазинах дефіциту подарунків на честь 20, 30 років або інший річниці сімейного життя немає, але справедливість виразу “кращий подарунок – своїми руками” залишається актуальним.

Фабричні листівки красиві, але бездушні. Виготовлені листівки, стінгазети, прикраси з паперу створять атмосферу свята для батьків.

Творчі подарунки у вигляді малюнка олійними або акварельними фарбами, вірші, авторські пісні, саморобних крісел-качалок, плетених гамаків змусять батьків світитися від радості і гордості за чад, які досягли в рукоділлі великих успіхів.

“Intermezzo” переказ новели Коцюбинського Детальний можна прочитати за 15-20 хвилин, але краще читати твір у повному обсязі. ( “Intermezzo” короткий переказ )

“Intermezzo” Коцюбинський короткий зміст

Присвячую кононівським полям

Дійові особи :

Моя утома Ниви у червні Сонце Три білих вівчарки Зозуля Жайворонки Залізна рука города Людське горе

“Лишилось ще тільки спакуватись… Се було одно з тих незчисленних “тре­ба”, які мене так утомили і не давали спати”,- так починається твір. Це “тре­ба” автор порівнює з многоголовим звіром”. Але він розуміє, що “увільнитись” від нього можна лише на час. Бо життя йде, торкаючи кожного неодмінно, “іде, як хвиля на берег”. Автор зізнається: “Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім”. Інколи саме це дратує, стомлює, бо людині необх­ідно час від часу усамітнитись: “Мене втомили люди. Мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. По­відчиняти вікна! Провітрить оселю!.. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій”.

Це прагнення спокою і самітності інколи буває таким сильним, що ла­ден погодитися на будь-який спосіб досягнення жаданого: “Смерть? Сон?” Відтак приходить бажання бодай на якийсь час відпочити, послухати не “ревучі потоки людського життя”, а жадану тишу.

Друга частина змальовує картину дороги, або, точніше, втечі від “за­лізної руки города”. Здавалося, тишу глушили гучні голоси. Але ось уже зе­лене безмежжя природи, а “неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі”. І ледве бричка вкотилася у двір – закувала зозуля. “Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця”.

** *

Навіщо людині ота тиша? Щоб почути і побачити щось головне, важ­ливе у житті, що затулене щоденною метушнею. Ця тиша впала так неспо­дівано, що їй не ймеш віри. Здається, навіть предмети навкруги зазіхають на цю тишу. Ніби вони живуть своїм потаємним життям: “Хто знає, що ро­биться там, де людина не може бачити…”

Кілька разів автор ніби сам собі повторює: “Хіба я що знаю? Хіба я знаю?” І тут ліричний герой відчуває, яку його серце просяться із зовніш­нього світу люди, “всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра”. їх так багато, що душа не в змозі сприймати усе так само гостро, як раніше. І герой це розуміє, розповідаючи про це відсторонено, ніби здалеку. Так, це ненор­мально, коли людина звикає до гучного болю і не реагує на нього більше. Але інколи треба дати спочинок зболеній душі: “Я не маю вже краплі гаря­чої крові… Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав із мене всю кров… Проходьте! Я утомився”.

І раптом… Розплющивши очі, герой бачить “глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзвін – ку-ку! ку-ку! – і сіє тишу по травах”. Світ, безмежний, сонячний, зелений огортає і пестить. Хай живе сонце! Хай живе небо! Хай живе світ і все живе в ньому!

Ось три вівчарки зчинили гвалт. Ні до чого ворожість. Цей світ такий лагідний і прекрасний, що в тому нема місця ненависті. І герой зізнається псу: “Я не ворог тобі”. Тоді чого ж сердиться пес? Ланцюг тримає його, не дає дихати. Бракує волі. Герой відпускає пса з ланцюга, і той, забувши про попередні погрози, наосліп помчав кудись: “У, благородна псина: тобі воля дорожча, ніж задоволена злість”.

** *

“Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах… Я тепер маю окремий світ… На небі сонце – серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він га­рячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса”. Сама вічність у своїй радісній величній красі постає у цих словах ліричного героя, огортає зеленими руками жалюгідну купку хаток, ниви. “Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все це ков­тнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стеж­ки й дороги… Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять у повітрі круг, немов говорять: так буде вічно…: insaeculasaeculorum (на віки вічні)”

** *

Поступово той мир і спокій, що панував навколо, входить в душу лірич­ного героя, наповнює його: “Пізно я повертався додому. Проходив обвія­ним духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав.

Спокійний, самотній, сідав десь на ганку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все це зміцнялось й темніло, склепляла над ними зорену баню. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле”.

** *

За такою ніччю неодмінно буде сонячний яскравий день, і “я повний при­язні до сонця і йду просто до нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною – крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь із ним тут, на про­сторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: “Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів – хто знає, що вийде з того насіння?”

П’ючи сонце, мов цілющий напій добра, герой відчуває в душі любов: “Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала… (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує това­риства людей?)”.

Разом із вівчарками він блукає полями, обережно несучи додому спокій і відчуття спорідненості з самою землею: “Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар”.

** *

Може, тому й відчуває ліричний герой свою спорідненість із землею: “В городах земля одягнена в камінь й залізо – і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці”. Це спілкування з живою природою, з самою землею дарує йому особливе відчуття, що все на світі – прекрасне. Особливе молоко – “я знав, що то вливається в мене м’яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п’ю екстракт луки”. Особ­ливий і хліб. Відтак ліричний герой відчуває себе насправді багатою люди­ною. “Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями – земля належить до мене. Вона моя. Всю її, ве­лику, розкішну, створену вже,- всю я вміщаю в собі. Там я творю її нано­во, вдруге,- і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї”.

Треба уважно слухати цю землю, щоб зберегти це неповторне диво для нащадків. Очима серця побачив автор чудову картину: “Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натяга­ла другу з неба на землю. Єднала небо із землею в голосну арфу й грала на струнах симфонію поля.

Се було прекрасно”.

“Так протікали дні мого intermezzoсеред безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста – і невже я хотів би знати, що там записано буде?” Життя триває, воно роз­гортається чистим аркушем нового початку.

** *

Але ось зустріч на ниві – “я і людина”. Герой зустрів “звичайного мужика”. Він не знає, яким сам здається цьому чоловікові, але той викли­кав в пам’яті героя страшні картини життя українського народу: почорнілі солом’яні стріхи хат, “брудні, негарні” дівчата, що повертаються з тяжкої роботи, бліді, як тіні, жінки, голодні діти зі зголоднілими ж псами…

“Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле місто, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені.

Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю? Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!”

Так людське горе вривається в тишу душі героя, але тепер там немає холодної байдужості. І соціальні біди постають, як примара. Але надто ре­альна та примара: “Ходиш між людьми, як між вовками.. ..Бідний в убогого тягне сорочку із плота, сусіду сусіда, батько у сина. Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?”

“Говори, говори”,- повторює ліричний герой, ніби хоче заохотити співбе­сідника вилити у словах увесь біль і звільнитися від нього. “Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори…”

** *

“Город знову простяг по мене свою залізну руку не зелені ниви”,- так образно змальовує своє повернення до людей автор. З якими думками він по­вертається? “Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться так, як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучка­ми, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть. Прощай­те. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…”

Микола Некрасов – поет, письменник і публіцист, революціонер-демократ, класик російської літератури. Хронологічна таблиця життя і творчості Некрасова викладена в цій статті.

Микола Некрасов хронологічна таблиця

28 листопада 1821 Микола Олексійович Некрасов народився в Немирові, на Україні, де служив його батько, майор А. С. Некрасов. Дитинство пройшло в селі Грешнево в Ярославській губернії в маєтку батька на Волзі.

1832- 1837 Микола вчився в Ярославській гімназії і вже тоді почав писати вірші.

1838 проти волі батька, Некрасов поїхав в Петербург вступати до університету. В університет не вступив, жив у бідності.

1840 Публікує свою першу збірку віршів “Мрії і звуки”, яка не мала успіху

1843 поет зустрівся з В. Г. Бєлінським, ідеї якого мали на Некрасова величезний вплив.

1850- 1860 – ті – в часи суспільного піднесення селянської реформи Некрасов опублікував твори “Поет і громадянин”, “Пісня Еремушке”, “Роздуми біля парадного під’їзду”, поему “Коробейники”. У 1856 вийшла збірка “Вірші” (кращі твори за 10 років).

1847-1866 Микола Олексійович видавав і редагував журнал “Современник”.

1868 працював над журналом “Вітчизняні записки”.

1856-1877 період активної творчої діяльності. Публікація збірника “Останні пісні”. Пише 4 частину “Кому на Русі жити добре”.

27 грудня 1877 Некрасов помер у Петербурзі. (внаслідок тяжкої хвороби.)

У цій статті викладена коротка хронологічна таблиця життя Некрасова, детальнішу ви можете скласти самі виходячи з його біографії.

Федір Достоєвський хронологічна таблиця життя і творчості знаменитого письменника викладена цій таблиці.

Достоєвський хронологічна таблиця

30 жовтня 1821 – Федір Михайлович Достоєвський народився в Москві. Батько Достоєвського походив з давнього роду Ртищевих, нащадків захисника православної віри Південно-Західної Русі Данила Івановича Ртищева.

1838 – Федір Михайлович успішно склав іспити і вступив до Петербурзького військово-інженерного училища, який було одним з найкращих навчальних закладів Росії.

1839 – помер батько Достоєвського.

1843 – Достоєвський закінчив повний курс наук у верхньому офіцерському класі і був зарахований на службу в інженерний корпус при Санкт-Петербурзькій інженерній команді.

1844 – він вирішив піти у відставку, так як його приваблювала література.

1846 – була опублікована перша повість “Бідні люди”.

1847 – Достоєвський став учасником революційного гуртка М. В. Петрашевського.

1849 – написаний роман “Некрапка Незванова”. 37 учасників гуртка, у тому числі і Достоєвський, опинилися в Петропавлівській фортеці.

25 грудня 1849 – Достоєвський поміщений під варту і в кайданах відправлений на каторжні роботи (1850-1854 роки каторги).

1854-1859 – Після закінчення каторжних робіт доставлений в Семипалатинськ, зарахований рядовим Сибірського лінійного батальйону. Відправлений у відставку через хворобу в чині підпоручика.

1859 – Достоєвський повернувся до Петербургу, знову повернувся до літератури. Опубліковані повісті “Дядюшкин сон”, “Село Степанчиково і його мешканці”.

1861 – роман “Принижені і ображені”

1866 – вийшов роман Ф. М. Достоєвського ” Злочин і кара “.

1868 – У “Російському віснику” опублікований роман “Ідіот”.

1871-1872 – У “Російському віснику” публікується роман “Біси”.

1880 – опубліковано твір “Брати Карамазови”.

28 січня 1881 – Ф. М. Достоєвський помер

Порівняння Печоріна, Онєгіна і байронічного героя

Євгеній Онєгін Пушкіна живе типовим для “золотої молоді” того часу життям: бали, ресторани, прогулянки Невським проспектом, відвідування театрів. Він виділяється із загальної маси аристократичної молоді. Автор підкреслює його “мріям відданість, дивність і різкий, холодний розум”, честь, благородство душі. Онєгін не розчарувався у способі життя та інтересах світського товариства, йому імпонує політична та соціальна ситуація в Росії. Лермонтовський Печорін спочатку прагне світських задоволень, потім розчаровується в них, робить спробу зайнятися наукою, читати книги та байдужіє до всього. Герцен назвав Печоріна “молодшим братом Онєгіна”. Печорін – це “Онєгін нашого часу, герой нашого часу”,- так сказав про нього Бєлінський. “Онєгін нудьгує, Печорін глибоко страждає.” Стан Печоріна є трагічнішим, він за натурою більш талановитий і чуттєвий. Це – сильна і вольова особистість, яка прагне діяльності. Та попри обдарованість і багатство духовних сил він, за його власним визнанням,- “моральний каліка”. Його характер та поведінка сповнені протиріч.

Протиріччя Печоріна, за визначенням Лермонтова,- “хвороба” покоління того часу. Печорін говорить: “Ціле моє життя було тільки ланцюгом сумних і невдалих протиріч серцю або розуму”. З одного боку, Печорін – скептик, розчарована людина, з іншого,- у ньому є велике прагнення життя та діяльності. У ньому здоровий глузд бореться з почуттями, розумом і серцем. Свою увагу до жінок Печорін пояснює потребою честолюбства, але ми бачимо, що він здатний на глибоке кохання. За Онєгіним ми помічали те саме. Мета та сенс життя для Онєгіна мали свій філософський інтерес, але не стали основним питанням, як для Печоріна.

Хто винен у тому, що Печорін перетворився в “розумну непотрібність”, у “зайву людину”? Сам герой на запитання відповідає так: “У мені душа зіпсована світом”, тобто світським товариством, у якому він жив і від якого утекти не зміг. “Моя безбарвна молодість протекла в боротьбі із собою та світом: кращі мої почуття, боячись насмішок, я ховав у глибині серця: вони там і померли.”

У 20-ті роки ХІХ ст., роки Онєгіна, із дворянського прошарку вийшли декабристи. А Печорін – людина 30-х років, типовий герой свого часу.

Собор – роман-застереження, один із найвідоміших і найвизначніших творів Олеся Гончара. Написаний 1967 року.

“Собор” Олесь Гончар головні герої

Умовно героїв роману можна поділити на дві групи, відповідно до їх діяльності і характеру: ті, хто бореться за збереження “соборів душ”:

Микола Баглай Роман Орляченко Іван Баглай Єлька Ізот Лобода Ягор Катратий Шпачиха Вірунька Хома Романович Костя-танкіст Яворницький

Та ті, хто є осквернителями світлого й чистого, святого і чесного:

Володька Лобода Семен Таратута “браконьєри-юшкоїди” бригадир бандити з гуляйпільських степів ресторанні гульвіси та повії

Головна сюжетна лінія роману пов’язана з собором. Собор є центральним образом, епіцентром подій, що розгортаються навколо. Його можна назвати головним персонажем роману.

Микола Баглай

Микола Баглай – студент-металург, один із головних персонажів твору, виступає пристрасним поборником правди, шукачем ідеалу моральної та духовної краси.

Микола закоханий у свої рідні місця, у людей, що проживають там, природу, у собор, який уособлює все величне й прекрасне, що єднає його з минулим й прийдешнім. Це ідеалістичний образ поета, мрійника.

Він народився під час війни у окопі. Перше, що він бачив і чув, це жахи війни, вибухи бомб. З дитинства був сиротою, його батько загинув на війні, так що Микола його не застав. Хлопець мав нелегке повоєнне дитинство. Потім навчався у школі, працював на металургійному заводі і вчився у інституті.

Микола Баглай мав загострене почуття справедливості, бажання бачити світ кращим, ніж він є насправді, чистим і прекрасним. Юнак вболіває за чистоту свого рідного краю, Зачіплянки, Дніпра. Він врешті поставив мету – сконструювати очищувальну систему, котра запобігатиме забрудненню повітря заводськими димами.

У суперечці з технократом і прагматиком Геннадієм Микола переконує, що саме духовне і визначає людину, сенс її життя:

І коли Геннадій говорить про можливу всепланетну катастрофу в ядерну добу, Баглай у відповідь каже:

І

У розмові з Єлькою він висміює “різні так звані колгоспні” та “робітничі” романи, що діляться з суворістю кастовою – один від шелюгівської ферми й до собору, а другий – від собору, де зона міста починається, і вже до самої домни: іншому героєві сюди зась, вхід заборонений…”

Микола Баглай є юнаком-ідеалістом, тому він нетерпимий до осквернителів усього святого: браконьєрів, “юшкоїдів”, руйначів історичних пам’яток, “батькопродавців”.

Він намагається віднайти оту спадщину віків, що живить наш дух, сприяє збереженню національної свідомості.

У своїх почуттях до Єльки Микола – теж чистий і прекрасний, вважаючи кохання “найсонячнішим” з усіх почуттів. Саме кохання допомагає Миколі Баглаю у боротьбі зі смертю, коли він захищає собор. Можливо, що він зі своєю лицарською шляхетністю є одним із небагатьох “дон-кіхотів” свого часу. Лобода-молодший так висловився про нього:

Єлька (Олена Чечіль)

Єлька (Олена) Чечіль – кохана Миколи Баглая – цікавий характер, драматична людська доля. Її біографія чимось схожа на Миколину, але життя її ще заплутаніше. Вона також народилася у час війни. Її батько був простий перехожий солдат, якого Єлька ніколи не знала. Невдовзі померла і її мати, вона залишилася жити сама, після чого залишила школу і подалася на ферму. Проте, не зважаючи на всі ці життєві обставини, вона мріяла про високе й прекрасне кохання, прагнула вчитися, перечитала всю класику, яку могла знайти у бідній сільській бібліотеці.

Єлька мала незвичайну вроду, проте спочатку вона довго не могла знайти свого кохання. Одного разу у їхнє село завітав лектор, який прочитав селянам лекцію про кохання. Йому сподобалася Єлька і він захотів зав’язати з нею розмову, проте дівчина подумки казала:

Для Єльки смішним, нікчемним виявився і залицяльник-механізатор, який був типовим продуктом соціальної деформації, обивательсько-споживницького характеру, національного нігілізму. Його добре характеризує лист, написаний дівчині з армії:

У житті Єльки були розчарування в людях, падіння біля собору під час поїздки по комбікорм і гірке каяття, ненависть до бригадира – винуватця дівочого безчестя, потім безпаспортне життя в селі в одинокого дядька Ягора Катратого. Була також спроба вийти заміж за нелюба Володьку Лободу. І порятунок дівчині змогло принести лише кохання до Миколи Баглая, ніжне й самозречене, засноване на взаєморозумінні, на спорідненні сердець.

Образ сільської дівчини Єльки – велике творче досягнення автора.

Ягор Катратий

По-своєму трагічна доля Єльчиного дядька Ягора Катратого, неблагонадійного через своє “махновське” минуле. Дядько Ягор був єдиним близьким родичем Єльки, які у неї зосталися. Свого часу Ягора хотіли звільнити з заводу в ході одної з “чисток”, проте обермайстер Ізот Лобода заступився за нього, і з того часу між ними зав’язалась щира дружба.

Ізот Лобода

В образі потомственого сталевара Ізота Івановича Лободи уособлюється дух народного патріотизму, козацької вольності, незнищенності світлих вікових традицій, єдність людини з природою, з землею, де народився.

Ізот Лобода – це не просто трагічний образ зрадженого рідним сином отця, сучасного “батька Горіо”. Старий Лобода – сама мудрість віків, героїчна й трагічна історія, народний гнів і вселюдський протест проти оскверніння й руйнування народних багатств.

У минулому Ізот Лобода брав участь у громадянській війні, воюючи проти гуляйпільців, хоча згодом сам дуже сильно подружився із Ягором Катратим – колишнім махновцем. Згодом став уславленим сталеваром республіки, втратив на фронтах Другої світової війни двох синів.

Батька невдовзі його єдиний люблячий син відправив у будинок металургів, де той мав би доживати віку. І хоч Володимир Лобода вважав це благородним вчинком, адже умови у тому будинку металургів були просто прекрасними, Старий не міг простити цього синові. Він не хоче приймати дарунків, відвідин, всякої формальної уваги. Йому радше прагнулося повернутися до рідної Зачіплянки, провести час із старим другом Ягором Катратим.

До сина він звертався як до найбільшого ворога, і коли той приїхав провідати його, старий люто казав:

І хоч він сварив і проклинав сина, та все ж сподівався, що Володька приїде до нього і кожного дня виходив до дороги, чекаючи його.

Ізот Лобода – знавець рослинного світу, він розуміє цілющі властивості трав і всякого зілля.

Володька Лобода

Володька Лобода – невдячний і недостойний син чесного трудівника Ізота Івановича.

Це цікавий, оригінальний характер. На перший погляд, він навіть викликає симпатію. Володька свій хлопець, друзяка, не цурається земляків, ладен їм допомогти, поспівчувати, простий і товариський у поводженні, сумлінний та ініціативний на службі, вважає себе зразковим сином. Проте сам автор всі ці риси характеру показує у іронічному тоні, особливо що стосується ініціативності персонажа.

У свій час цей висуванець із робітничого середовища запропонував “геніальну” ідею – щоб не витрачати кошти на ремонт старовинного собору, взяти споруду у риштовання. Згодом у висуванця постала інша мрія – завдяки зруйнуванню собору нажити собі кар’єру. На місці національної святині цей “ініціатор” прагне збудувати критий ринок і шашличну, тим самим сподівається завоювати симпатію та прихильність у місцевого населення.

Володька Лобода – типовий образ руйнівника того часу – він умілий пристосуванець, котрий ладен будь-що догодити вищим ешелонам влади, незалежно від того, який треба буде зробити крок – нищення чи творення.

Життєве кредо Володимира Лободи – вміло служити власним далекосяжним кар’єристським цілям, чинодерським інтересам, вгадування волі вищих чиновників. Такі люди тонко відчувають вимоги часу, моду на нове і обов’язково мають продемонструвати свою першість, сміливі ідеї, прогресивність, швидко зорієнтувавшись на нову хвилю.

Молодший Лобода, як представник певного рівня влади, завжди прагнув демонструвати свою єдність з трудовим простим народом. Він навіть висловився з цього приводу:

Насправді ж інтереси людей були абсолютно байдужі йому і таким як він узагалі. Йому було наплювати, як оцінять його черговий “винахід” низи, проте небайдужою була думка вищих партійних босів. Захоплюючись красою собору, усвідомлюючи неоціненну велич цієї історичної пам’ятки, Лобода в той же час задався метою зруйнувати споруду, заробивши на цьому політичний капітал.

Хоч і Володимир Ізотович Лобода вважався повсюдно людиною освіченою і розумною, у душі він ненавидів людей, інтелектуально вищих за нього, усвідомлюючи їхню небезпеку для свого клану. Зокрема його турбує середовище письменників, у якому, мовляв, пишуть “про соцреалізм не дуже щось, більше про гуманізм…”. Цей чиновник шукатиме привід відомстити Миколі, а з учителем Хомою Романовичем повністю розкриває єство не тільки власне, а й системи, що виплекала таку рать:

Упродовж всього роману можна спостерігати духовну деградацію героя. Олег Бабишкін, літературознавець, стверджує: “історія духовної деградації цього персонажа печальна і повчальна”

Володька Лобода – велике творче досягнення Олеся Гончара. Саме цей персонаж найбільше обурив усіх партійних можновладців, котрі впізнавали у висуванцеві себе.