Category: Література

“Тигролови” проблематика твору показує всі недоліки тогочасного суспільства, змальовує велику національну трагедію українського народу, народу, який намагалися знищити протягом багатьох століть.

“Тигролови” проблематика роману

Виживання людини в умовах жорстокого терору; Боротьба добра і зла; Справедливість і кара; Моральний вибір; Воля до життя і цілеспрямованості; Стосунки людини і природи; Родинні взаємини; Вічність вікових традицій предків; Кохання.

Боротьба добра і зла “Тигролови”

Боротьбу добра і зла Іван Багряний розкрив через протистояння героїв твору, в образах яких автор уособив ці два поняття. Так, головний герой роману Григорій Многогрішний представляє світ добра, якому протистоїть полковник Медвин, що уособлює зло.

Полковник Медвин – це слідчий Многогрішного, який був заарештований і ув’язнений через те, що любив свою Батьківщину, захищав права свого народу. Але більшовицькі ідеологи начепили на цих патріотів ярлик “націоналіст”, який у ті часи фактично означав “ворог народу”. Про період арешту і допитів, які вів Медвин, ми дізнаємося зі спогадів Григорія: “Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, аби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою Батьківщину” . І якщо спочатку майор хотів вибити з Григорія якусь інформацію, зізнання, то потім його катування були спрямовані на те, щоб Многогрішний вимовив хоч слово, пожалівся, попросив пощади. Медвина вражала стійкість і витримка арештанта, таких він ще не бачив, і записав його в список “особливо небезпечних злочинців”.

Коли Григорій втік з поїзда, з цього страшного ешелону смерті, який, до речі, також представляє в романі світ зла, як і ті, на честь кого було його названо – “Й. С.” (Йосиф Сталін) та “Ф. Д.” (Фелікс Дзержинський), полковник Медвин дуже перелякався, бо пам’ятав обіцянку арештанта помститися йому.

Зустріч Медвина і Григорія в тайзі – це Кульмінація роману, адже в цей час зустрілися добро і зло, і зустрілися вони на рівних. Я не засуджую Григорія за вбивство Медвина, бо ним керувало не сліпе бажання вбивати або помститися. Так своєрідно він врятував життя тисячам людей, тисячам таких же патріотів, як і він.

Розкриваючи в романі “Тигролови” проблеми добра і зла, Іван Багряний зумів передати протиріччя свого часу – світ добра в його творі представив той, кого названо злочинцем і ворогом народу, а світ зла – ті, хто має чинити правосуддя, служити в ім’я добра і правди.

Характерститика образу Оксани “Гайдамаки” Шевченко

Оксана – дочка титаря села Вільшани, але вона не горда і не зазнається перед нижчими за себе. Вона перед нами постає ніжною, турботливою, здатною кохати дівчиною. Оксана, за мораллю села, не вважалася парою “безрідному байстрюкові, сироті убогому”, “багатому на лати та на дрібні сльози” – Яремі. Але вона щиро любить Ярему І сумує за ним від час того, як її викрали, вона доглядає за своїм батьком, який в певний час захворів і мліє, коли бачить батька мертвим, отже всім серцем любить батька. “Я сирота з Вільшаної, / Батька ляхи замучили, / А мене… боюся” За свою довірливість, турботу, ніжність і витривалість вона отримує бажане – одружується з Яремою, знайшовши своє щастя.

“Пригоди Олівера Твіста” стислий переказ

Робітний дім

Олівер Твіст народився сиротою. Його мама померла при пологах, а батька з невідомої причини не було поряд. Дитинство, сповнене злиднів та нещасть, пройшло у робітньому домі у безіменному місті (в першій публікації в “Бентліз Міселені” місто називалося Мадфог і було розташоване на віддалі 75 миль на північ від Лондона). За законом про бідних 1834 року піклування про нього взяла на себе держава, і його віддали в дитячу ферму жінці на ймення місіс Менн. Перші 8 років свого життя разом із іншими юними порушниками закону про бідних Олівер провів, отримуючи мало їжі та турботи. У 9 років містер Бамбл, парафіяльний бідл, помістив Олівера в робітний будинок, той самий, де працювала перед смертю його мама. Олівер працював там, відчуваючи постійну нестачу їжі, впродовж шести місяців. Одного дня до відчаю голодні хлопці вирішили кинути жереб – той, кому він випаде, повинен попросити добавки каші. Жереб випав Оліверу, і він, тремтячи, із мискою в руках, висловив знамените прохання: “Будь ласка, пане, я хочу ще”.

Здійнявся великий гвалт. Комітет із добре вгодованих джентльменів, які опікувалися робітним домом, за обідом, яким можна було б нагодувати могутнього короля, запропонував 5 фунтів стерлінгів будь-кому, хто згодиться взяти хлопця в навчання. Олівер майже дістався жорстокому сажотрусу, але після відчайдушних благань хлопця не віддавати його в руки “того страшного чоловіка”, лагідний старий радник відмовився підписати документ про опіку. Потім Олівера взяв до себе парафіяльний трунар містер Соверберрі. Він ставився до Олівера краще, бо сумне обличчя хлопчика робило з нього чудового плакальника на дитячих похоронах. Втім, містер Соверберрі був нещасливо одружений, а його дружині Олівер одразу ж не сподобався, в першу чергу тому, що він сподобався чоловікові. Вона не марнувала нагоди залишити хлопця голодним і приниженим. З Олівера знущалися також інший підмайстер містера Совербері, Ной Клейпол, та служниця Шарлотта, закохана в Ноя.

Поневіряння Олівера досягли вершини, коли одного дня, дратуючись із ним, Ной обізвав поганими словами його маму. Розлючений Олівер накинувся й навіть побив набагато більшого хлопця. Місіс Соверберрі вступилася за Ноя, разом вони приборкали Олівера, а потім змусили містера Соверберрі та містера Бамбла побити Олівера ще раз. Вночі, в своїй кімнатці, Олівер зламався й розридався, а цього він не робив ще змалечку. Врешті-решт хлопець вирішив утекти. Спочатку він тинявся околицями, але потім натрапив на дорожній знак, і ноги привели його в Лондон.

Спритний Пройда і Фейгін

Дорогою до Лондона Олівер зустрічає Джека Докінса, кишенькового злодія, відомого під прізвиськом Спритний Пройда, але невинна душа Олівера завадила йому завбачити в такому прізвиську натяк на нечесність. Пройда пригощає Олівера й розповідає йому, що знає в Лондоні одного пана, який “дасть йому притулок задарма й не спитає решти”. Вдячний за несподівану допомогу, Олівер іде з Пройдою до помешкання старого пана. Так хлопець потрапляє в руки відомого злочинця-єврея на ймення Фейгін. Саме про цього старого пана говорив Пройда. Олівер починає жити у Фейгіна разом із його бандою малолітніх кишенькових злодюжок. Він не розуміє, чим вони займаються, йому здається, що вони виготовляють гаманці й носовички.

Згодом, коли гроші почали танути, Олівер разом із Спритним Пройдою та добродушним хлопцем на ймення Чарлі Бейтс виходять на “виробництво носовичків”. Олівер надто пізно розуміє справжню суть завдання. Пройда й Чарлі крадуть носовичок у старого пана на ймення містер Браунлоу, й чимдуж утікають. Коли старий зауважив пропажу носовичка, він обернувся, помітив Олівера й побіг йому навздогін. До погоні приєднуються інші люди, Олівера ловлять і приводять до судді. На диво містер Браунлоу змінив свою думку про хлопця, й уже не вірить, що він кишеньковий злодій. На превелике розчарування судді, власник книжкової ятки, який бачив, як носовичка поцупив Пройда, дає свої свідчення на користь Олівера. Оліверу на ту пору стало зовсім зле, й він зомлів у суді. Пан Браунлоу забирає його до себе додому й разом із своєю економкою місіс Бедвін почав про нього піклуватися.

Олівер живе у Браунлоу й, зустрівшись із незвичною для нього добротою, швидко одужує. Проте його щастя недовге. Фейгін, побоюючись, що Олівер може проговоритися про його злочинну банду, вирішує, що хлопця потрібно повернути. Коли містер Браунлоу посилає Олівера заплатити за книги, його перестріває член банди, дівчина на ймення Ненсі, з якою Олівер раніше зустрічався у Фейгіна. Їй допомагає коханець, грубий грабіжник на ймення Білл Сайкс, і Олівера швидко доправляють до Фейгінового лігва. Злодії забирають у Олівера п’ятифунтову банкноту, яку йому довірив пан Браунлоу, й відбирають гарне нове вбрання. Олівер у відчаї, він намагається утекти й пробує покликати на допомогу поліцію, але Пройда, Чарлі й Фейгін безжалісно тягнуть його назад. Тільки Ненсі зберегла до хлопця співчуття, й це уберігає його від побоїв.

Фейгін робить нову спробу втягти Олівера в злочинне життя, змушуючи його взяти участь у пограбуванні. Ненсі неохоче допомагає долучити його до справи, хоча запевняє, що при нагоді постарається допомогти йому. Сайкс, загрожуючи вбити Олівера, якщо він не буде робити, що велено, змушує його пролізти у віконце й наказує відімкнути парадні двері. Проте пограбування не вдалося, Олівера поранили вистрілом із пістолета. Сайкс утікає, а про пораненого Олівера змушені турбуватися люди, яких він намагався пограбувати: Роуз Мейлі, її опікунша місіс Мейлі, яка виховує Роуз як небогу, хоча й не пов’язана з нею родинними зв’язками, та Гаррі Мейлі, син місіс Мейлі, закоханий у Роуз. Роуз переконана в невинності Олівера, забирає його до себе й виліковує.

Розв’язка

Пан Браунлоу, старий приятель Оліверового батька, змушує Монкса відкрити свою таємницю: його справжнє ім’я Едвард Ліфорд, він брат Олівера від одного батька. Хоча він народився в законному шлюбі, але в шлюбі без кохання. Справжнім коханням їхнього батька була Оліверова мати Агнес. У пана Браунлоу зберігся її портрет, у якому відразу ж кидалася у вічі схожість із Олівером. Монкс довго розшукував батькову дитину, не для того, щоб стати йому другом і братом, а для того, щоб знищити. Браунлоу просить Олівера віддати половину спадщини, дуже незначної, Монксу, щоб у того був другий шанс. Олівер радо згоджується. Монкс емігрує в Америку, де пускає гроші по вітру, знову береться за злочинну діяльність і, врешті, помирає у в’язниці. Фейгіна заарештували й засудили до страти через повішення. Напередодні страти відбувається емоційна сцена – до старого злочинця у Ньюгейтську в’язницю приходить Олівер, де застає Фейгіна у божевільній лихоманці.

Григір Тютюнник “Климко” читати скорочено можна за 10 хвилин.

“Климко” Тютюник переказ

І

Климко прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги, глянув на шлях і підбадьорив себе – збіжить він з гори й зігріється. Вдалині рожевіли крейдяні гори, а десь між них – місто Слов’янськ, біля якого солі – бери скільки схочеш. А за склянку солі можна було наміняти харчів.

Климко, після того як посиротів, жив удвох із дядьком Кирилом, машиністом великого паровоза. Дядько приходив зі зміни, питав, як тут його помічничок, чи не боявся вночі. Климко охоче прибирав воду за дядьком, насипав йому гарячої запашної юшки, хвалився своїми чепурними зошитами й очікував традиційного гостинця, якого той ніколи не забував привезти з поїздки. Одного разу дядьків паровоз не повернувся із рейсу – в нього влучила бомба. Загинули машиніст і його помічник. Климко залишився сам.

II

Климко йшов уже восьму добу. Їхню станцію і барак розбомбили німецькі літаки, хлопець залишився з тим, у чому був.

Сонце пригрівало в спину, а земля була холодна, підошви босих ніг пробилися як дерев’яні. Хотілося їсти – останній сухар, даний аптекарем Бочонком, був з’їдений ще вчора вранці. Климко побачив город, де щойно вибрали картоплю, димок від згасаючого багаття. У розворушених ямках хлопчик знайшов кілька картоплин і підкріпився ними.

Ноги відмовлялися йти, особливо після ночівлі. Климко бив їх Із відчаю, а потім почав розтирати легенько й перші кілометри йти потихеньку.

III

Коли згоріла станція, Климко знайшов собі притулок у шахтній ваговій. Він переніс із погреба те, що вціліло – картоплю, два кусники старого сала й кілька цибулин. Спочатку було холодно й незатишно, докучали щури. Потім Зульфат, товариш Климка, вигнав нахабних звірят димом, допоміг облаштувати кімнату. Тепер тут часто збиралося шкільне хлоп’яче товариство, дивилося на розжарілу пічку-буржуйку, прислухалося до гуркоту нічного бою і мріяло почуваючи себе на Робінзоновому острові.

Якось після короткого бою на станцію прийшли італійці. Грабували людей, забираючи їжу, одяг, стріляючи курей. У висілку почався голод. Люди міняли на базарі навіть коштовності на будь-який харч

Якось Климко та Зульфат зайшли й собі на базар. Там якийсь бородатий дядько з села обмінював продукти на дорогі речі. Зверхньо й грубо вибирав, що йому сподобалося. Люди ремствували, але робити було нічого.

Раптом хлопці побачили свою вчительку Наталю Миколаївну. Вона стояла оддалік із немовлям, тримаючи в руках рожеву сукню, яку вдягала лише на свята. Бородань побачив плаття, захотів його взяти, але вчителька сказала, що йому вона нізащо не проміняє. Бородань презирливо про неї висловився, а Зульфат не витримав і пошпурив у нього каменюку.

Хлопці запропонували Наталі Миколаївні жити у них, адже її квартиру розгромили окупанти. Вони перенесли речі вчительки, а Зульфат роздобув колиску для малої Олі.

Увечері прийшов до вагової дідусь Зульфата, приніс торбинку сухарів, подивився, як учителька поїть дитину чаєм, і сказав, що так не годиться, треба молока.

Климко подумав, що запасів харчів на зиму їм усім не вистачить, необхідно йти у Слов’янськ по сіль, щоб було що міняти. Зульфат хотів із ним, але хлопець не дозволив, адже треба було комусь допомагати Наталі Миколаївні, та й дідусь його не пустить, а от він – сам собі господар.

IV

Климко пішов у місті за людьми, які рухалися в одному напрямі – на базар. Скраю стояла дівчина, продаючи гарну темно-вишневу у квітках хустку. Хлопчик зупинився біля неї, а вона злякалася, подумала, що він злодій. Дядько, що сидів просто на землі й торгував саморобними тапочками, теж обізвався до дівчини й сказав, що так вона нічого не продасть, хай поставить біля нього тачку і йде між ряди. Раптом почалася облава. Ловили дівчат і хлопців для відправки на роботу в Німеччину. Поліцаї причепилися до дівчини, але за неї заступилися безногий дядько й Климко.

Дівчина була дуже вдячна, запросила хлопчика із собою, бути їй за брата, безногий швець подарував килимові тапочки й виміняв для нього солі. Потім умовив молодицю, щоб вона дала Климкові ще солі, яка була у неї вдома.

V

Коли Климко отямився, то побачив себе у ліжку. Почав згадувати, що застудився в дорозі, що пішов із тіткою Мариною по сіль до неї додому. Виявляється, що він був у гарячці, без пам’яті цілих три ні. Тітка його нагодувала, пішла по молоко для нього.

Климко ледь піднявся, але вирішив зробити щось добре для гостинної жінки. Підмів доріжку, повисмикував бур’ян. Коли тітка Марина принесла в глечику молока, він надпив трохи, потім долив води – щоб більше було, бо хотів узяти з собою в дорогу. Тітка пожаліла його, запропонувала зостатися в неї назавжди, але хлопець наполягав – йому треба додому, його чекають.

Тітка Марина й один знайомий залізничник допомогли Климкові сісти в товарний вагон поїзда, який їхав через його станцію. Там було вже кілька донбасівців. Прокинувся хлопець від гуркоту. На дверях стояв німець.

Він звелів виходити, а при виході бив усіх ногою. Климко випав із вагона, зчухравши груди й коліно. Це було Дебальцево, станція за шістдесят кілометрів від їхньої.

VI

Другого дня Климко підходив до своєї станції. У нього був мішок із сіллю, харчами, навіть пляшечка молока, яка дивом не розбилася при падінні.

Раптом у висілку почувся постріл. Від переїзду біг якийсь чоловік – босий, у солдатському галіфе. За ним – двоє в чорному. Пролунала автоматна черга. Климко ойкнув і впав. З пробитого мішка потекла на дорогу сіль.

Аналіз вірша ” Запросини ” В. Підпалого наведений в цій статті.

“Запросини” В. Підпалий аналіз

Тема “Запросини”: зображення оптимістичного настрою ліричного героя при виборі правильного власного життєвого шляху.

Ідея “Запросини”: заклик до активного руху шляхами життя.

Основна думка: життя тільки тоді є повноцінним, коли людина рухається, виявляє активність, прагне подорожувати.

Жанр “Запросини”: філософська лірика.

Римування: перехресне.

Казка в поезії. Основні особливості:

– фантастичні герої (я і ніч); – незвичайні предмети (золотий човен, золоті весла); – художня вигадка; – магічність числа “3” (“три гори”, “три річки”, “три шляхи”, “за трьома замками”, “за трьома дверима”, “у якомусь із трьох кутків”)

Художні засоби “Запросини”

Епітети: “Холодне небо”, “золотий човен”, “золоті весла”, “ніч довга”. Повтори: “Там, де три…”, “із хмари на хмару, на хмару із хмари…”, “Ходімо…”, “У холодному небі золотий човен?” Метафори: “три гори зійшлися”, “ріки злилися”, “шляхи з’явились”. Риторичні: “ходімо!”, “… і на місці!”

У вірші “Запросини” В. Підпалий запрошує читачів у казку – до трьох гір, трьох рік і трьох шляхів, щоб знайти золоті весла й на золотому човні поплисти до своєї мрії. “Навіть якщо не дійдемо, – ходімо!” – говорить поет.

Поезія написана вільним віршем – верлібром і носить глибокий алегоричний зміст: треба мати мрію, наполегливо до неї йти, діяти, навіть якщо це не завжди може закінчитися успіхом.

“Давня казка” Лесі Українки написала в 1893 році. У творі йдеться і про роль поета і його творів у суспільному житті. Тому головний герой цієї поеми – поет.

“Давня казка” Леся Українка

Може б, хто послухав казки?
Ось послухайте, панове!
Тільки вибачте ласкаво,
Що не все в ній буде нове.

Та чого там, люди добрі,
За новинками впадати?
Може, часом не завадить
І давніше пригадати.

Хто нам може розповісти
Щось таке цілком новеє,
Щоб ніхто з нас не відмовив:
“Ет, вже ми чували сеє!”

Тож, коли хто з вас цікавий,
Сядь і слухай давню казку,
А мені коли не лаврів,
То хоч бубликів дай в’язку.

І

Десь, колись, в якійсь країні,
Де захочете, там буде,
Бо у казці, та ще в віршах,
Все можливо, добрі люде.

Десь, колись, в якійсь країні
Проживав поет нещасний,
Тільки мав талан до віршів,
Не позичений, а власний.

На обличчі у поета
Не цвіла урода гожа,
Хоч не був він теж поганий, –
От собі – людина божа!

Той співець – та що робити!
Видно, правди не сховати,
Що не був співцем поет наш,
Бо зовсім не вмів співати.

Та була у нього пісня
І дзвінкою, і гучною,
Бо розходилась по світу
Стоголосою луною.

І не був поет самотнім:
До його малої хати
Раз у раз ходила молодь
Пісні-слова вислухати.

Теє слово всім давало
То розвагу, то пораду;
Слухачі співцю за теє
Ділом скрізь давали раду.

Що могли, то те й давали,
Він зо всього був догодний.
Досить з нього, що не був він
Ні голодний, ні холодний.

Як навесні шум зелений
Оживляв сумну діброву,
То щодня поет приходив
До діброви на розмову.

Так одного разу ранком
Наш поет лежав у гаю,
Чи він слухав шум діброви,
Чи пісні складав, – не знаю!

Тільки чує – гомін, гуки,
Десь мисливські сурми грають,
Чутно разом, як собачі
Й людські крики десь лунають.

Тупотять прудкії коні,
Гомін ближче все лунає,
З-за кущів юрба мисливська
На долинку вибігає.

Як на те ж, лежав поет наш
На самісінькій стежині.
“Гей! – кричить він, – обережно!
Віку збавите людині!”

Ще, на щастя, не за звіром
Гналася юрба, – спинилась,
А то б, може, на поета
Не конечне подивилась.

Попереду їхав лицар,
Та лихий такий, крий боже!
“Бачте, – крикнув, – що за птиця!
Чи не встав би ти, небоже?”

“Не біда, – поет відмовив, –
Як ти й сам з дороги звернеш,
Бо як рими повтікають,
Ти мені їх не завернеш!”

“Се ще также полювання! –
Мовить лицар з гучним сміхом.-
Слухай, ти, втікай лиш краще.
Бо пізнаєшся ти з лихом!”

“Ей, я лиха не боюся,
З ним ночую, з ним і днюю;
Ти втікай, бо я, мосьпане,
На таких, як ти, полюю!

В мене рими – соколята,
Як злетять до мене з неба,
То вони мені вполюють,
Вже кого мені там треба!”

“Та який ти з біса мудрий! –
Мовить лицар. – Ще ні разу
Я таких, як ти, не бачив.
Я тепер не маю часу,

А то ми б ще подивились,
Хто кого скорій вполює.
Хлопці! геть його з дороги!
Хай так дуже не мудрує!”

“От спасибі за послугу! –
Мовить наш поет. – Несіте.
Та візьміть листки з піснями,
Он в траві лежать, візьміте”.

“Він, напевне, божевільний! –
Крикнув лицар. – Ну, рушаймо!
Хай він знає нашу добрість –
Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже,
Хай-но їхатиму з гаю,
Я ще дам тобі гостинця,
А тепер часу не маю”.

“Не на тебе ждать я буду, –
Так поет відповідає, –
Хто ж кому подасть гостинця,
Ще того ніхто не знає”.

Лицар вже на те нічого
Не відмовив, геть подався;
Знову юрба загукала,
І луною гай озвався.

Розтеклись ловці по гаю,
Полювали цілу днину,
Та коли б же вполювали
Хоч на сміх яку звірину!

А як сонечко вже стало
На вечірньому упрузі,
Стихли сурми, гомін, крики,
Тихо стало скрізь у лузі.

Гурт мисливський зголоднілий
Весь підбився, утомився,
Дехто ще зоставсь у гаю,
Дехто вже й з дороги збився.

Геть одбившися від гурту,
Їде лицар в самотині.
Зирк! – поет лежить, як перше,
На самісінькій стежині.

“Ах, гостинця ти чекаєш! –
Мовив лицар і лапнувся
По кишенях. – Ой небоже,
Вдома гроші я забувся!”

Усміхнувсь поет на теє:
“Не турбуйсь за мене, пане,
Маю я багатства стільки,
Що його й на тебе стане!”

Спалахнув від гніву лицар,
Був він гордий та завзятий,
Але ж тільки на упертість
Та на гордощі багатий.

“Годі жартів! – крикнув згорда.
Бо задам тобі я гарту!”
А поет йому: “Та й сам я
Не люблю з панами жарту…

Бачиш ти – оця діброва,
Поле, небо, синє море –
То моє багатство-панство
І розкішне, і просторе.

При всьому сьому багатстві
Я щасливий завжди й вільний”.
Тут покликнув лицар: “Боже!
Чоловік сей божевільний!”

“Може буть, – поет відмовив, –
Певне, всі ми в божій волі.
Та я справді маю щастя,
І з мене його доволі.

Так, я вільний, маю бистрі
Вільні думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.

Все, чого душа запрагне,
Я створю в одну хвилину,
В таємні світи надхмарні
Я на крилах думки лину.

Скрізь гуляю, скрізь буяю,
Мов той вітер дзвінкий в полі;
Сам я вільний і ніколи
Не зламав чужої волі!”

Засміявсь на теє лицар:
“Давню байку правиш, друже?
Я ж тобі скажу на теє:
Ти щасливий, та не дуже.

Я б віддав отой химерний
Твій таємний світ надхмарний
За наземне справжнє графство,
За підхмарний замок гарний.

Я б віддав твоє багатство
І непевнії країни
За єдиний поцілунок
Від коханої дівчини…”

Щось поет хотів відмовить
На недбалу горду мову,
Та вже сонечко червоне
Заховалось за діброву.

Надійшла сільськая молодь,
Що з роботи поверталась,
І побачила поета,
З ним приязно привіталась.

Тут поет взяв мандоліну,
І на відповідь гуртові
Він заграв, і до музики
Промовляв пісні чудові.

Всі навколо нерухомі,
Зачаровані стояли,
А найбільше у дівчаток
Очі втіхою палали.

Довго й лицар слухав пісню,
Далі мовив на відході:
“Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годі!”

II

Літнім вечором пізненько
Сам поет сидів в хатині,
Так од ранку цілу днину
Він просидів в самотині.

Тож сидів поет в віконці,
Слухав співів, що лунали
Скрізь по полю і до нього
У хатину долітали.

Співи стихли, потім хутко
Налетіла літня нічка;
Дерева шуміли з вітром,
Гомоніла бистра річка.

І поет в своїй хатині
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Він таємну думав думу.

Тільки чує – хтось під’їхав
На коні до його хати
І спинився, потім зброя
Почала чиясь бряжчати.

Що за диво! Під віконце
Хтось помалу підступає.
Тут поет не втерпів: “Хто там? –
Невідомого питає.-

Якщо злодій, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!”
“Ні, се я, – озвався голос, –
Маю справу, пильну дуже…”

“Хто ж се „я”?” – поет питає.
“Я, Бертольдо, лицар з гаю”.
Тут поет пізнав той голос:
“А, мисливий! Знаю, знаю!

Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хаті,
Не палю вогню даремно;

Та для гостя запалю вже”.
І добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.

“Добрий вечір!” – “Добрий вечір”
Став тут лицар і – ні слова.
Щось ніяк не починалась
Тая пильная розмова.

“Де ж твоя, мій гостю, справа?” –
Далі вже поет озвався.
Лицар стиха одмовляє:
“Я, мій друже, закохався…”

Тут поет йому говорить:
“Що ж на се тобі пораджу?
А проте доказуй далі,
Може, чим тебе розважу”.

“Закохався я і гину, –
Каже лицар, – вдень і вночі
Бачу я перед собою
Ясні оченьки дівочі”.

“Що ж? – поет на те говорить. –
То за ручку та й до шлюбу!”
“Ох! – зітхає лицар. – Візьме
Інший хтось дівчину любу!

Під балкон моєї донни
Кожен вечір я приходжу,
І в журбі тяжкій, в зітханнях
Цілу нічку я проводжу.

На мою журбу й зітхання
Я відповіді не маю,
Чим я маю привернути
Серце милої, – не знаю!

Може б, краще їй припали
До сподоби серенади?..”
Тут поет на те: “Запевне,
Треба пташечці принади!”

“Голос маю, – каже лицар, –
Та не тямлю віршування…”
“Певна річ, – поет говорить, –
То не легке полювання,

А то б досі вже на лаври
Хто б схотів, то й був багатий,
Ні, – химерний, норовистий
Кінь поезії крилатий!”

“Правду кажеш, – мовив лицар, –
Але ж я тебе благаю,
Щоб поміг мені в сій справі.
Пам’ятаю, як у гаю

Ти своїм віршем чудовим
Чарував усю громаду, –
Тільки ти один тепера
Можеш дать мені пораду!

За пораду все, що хочеш,
Дам тобі я в надгороду”.
“Ну, на се, – поет відмовив, –
Не надіюся я зроду.

Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.

Та мені для сього треба
Ймення й вроду панни знати”.
“їй наймення Ізідора,
А вродлива!.. не сказати!..”

Більш поет вже не питався,
Сів, задумавсь на хвилину,
Записав щось на папері,
Зняв з кілочка мандолину,

Показав слова Бертольду,
Мандолину дав у руки
Та написанії вірші
І промовив для науки:

“Ти, співаючи, на струнах
Маєш так перебирати:
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…
Далі можеш сам добрати”.

“От спасибі!” – крикнув лицар.
Ще ж поет не відозвався,
А вже лицар був надворі.
На коня! і геть погнався.

І погнався лицар хутко
Через доли, через гори,
І спинився під віконцем
У своєї Ізідори.

Хутко в неї під віконцем
Мандоліна залунала,
Із потоку гуків чулих
Серенада виринала:

“Гордо, пишно, променисто
Золотії світять зорі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі!

Найчистіші діаманти
Сяють, ясні та прозорі,
Та не може дорівнятись
Ні один з них Ізідорі!

Дорогих перлин коштовних
Є багато в синім морі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі”.

Отже, ледве серенада
Залунала у просторі,
Вийшла з хати Ізідора
Подивитися на зорі.

А як стихли під балконом
Любі гуки мандоліни,
До Бертольда полетіла
Квітка з рожі від дівчини.

В ту ж хвилину Ізідора
Зникла хутко, наче мрія,
Та зосталася в Бертольда
Квітка з рожі і – надія!

III

Боже, боже! що то може
Наробити серенада!..
Зникла в серденьку в Бертольда
Темна туга і досада.

Усміх донни Ізідори
Був дедалі все ясніше,
І щораз вона ставала
До Бертольда прихильніше.

Далі перстень Ізідорин
На руці у нього сяє,
Нареченою своєю
Він кохану називає.

Як же бучно, як же втішно
Всім гулялось на весіллі!
Танцювали, попивали
Від неділі до неділі.

Всіх приймали, всіх вітали,
Всім уміли догодити,
Тільки нашого поета
Пан забувся запросити.

Звісно, клопоту багато
Завжди пану молодому, –
Хто ж би міг ще пам’ятати
Про якогось там сірому?

Час летів, немов на крилах,
І, мов сон, життя минало.
Та незчувсь Бертольд, як лихо
Несподівано настало.

Забажалось королеві
Звоювать чужеє царство,
Розіслав він скрізь герольдів
На війну скликать лицарство.

І якраз серед бенкету
В замку нашого Бертольда
Залунала гучна сурма
Королівського герольда.

Прощавай, дружина люба,
Всі розкоші, всі вигоди!
Все те треба проміняти
На далекії походи.

Залишить Бертольдо мусив
Молодую Ізідору,
У неділю вранці-рано
Вже він вирушив із двору.

Подалося геть за море
Все одважнеє лицарство;
Там за морем десь лежало
Бусурменське господарство.

І пішло одважне військо
Через нетрі та пустині;
Не один вояк смутився
По своїй рідній країні.

Та коли вже надто тяжко
Туга серце обгортала,
То співці співали пісню,
Пісня тугу розважала:

“Не журись, коли недоля
В край чужий тебе закине!
Рідний край у тебе в серці,
Поки спогад ще не гине.

Не журись, не марно пройдуть
Сії сльози й тяжка мука:
Рідний край щиріш любити
Научає нас розлука”.

Так вони співали, йдучи
Через дикії пустині,
Додавав той спів розваги
Не одній смутній людині.

Попереду всього війська
Три старшії виступали:
Карлос, Гвідо і Бертольдо;
За одвагу їх обрали.

Їдуть, їдуть, врешті бачать –
Три дороги розійшлися,
Розлучились три найстарші,
Кожний різно подалися…

Карлос вибрав шлях направо,
Гвідо вибрав шлях наліво,
А Бертольд подався просто.
“Дай же, боже, нам!” – “Щасливо!”

І Бертольдові спочатку
Справді щастя панувало,
Довелося звоювати
Городів чужих чимало.

От вже він на стольне місто
Погляда одважним оком,
Але тут-то саме щастя
Обернулось іншим боком.

Чи то врешті у Бертольда
Притомилося лицарство,
Чи то владар бусурменський
Міцно так тримавсь за царство, –

Тільки твердо так трималось
Місто гордеє, уперте,
Раз одбилось, потім вдруге,
Потім втретє, ще й вчетверте.

Тут прийшлось Бертольду з лихом:
Край чужий, ворожі люде,
Голод, злидні, військо гине…
Що то буде, що то буде?!.

Місяць, другий вже ведеться
Тая прикрая облога.
Серед війська почалися
Нарікання і тривога.

Приступили до Бертольда
Вояки й гукають грізно:
“Гей, виводь ти нас ізвідси!
Геть веди, поки не пізно!

Нащо ти сюди на згубу
Підманив нас за собою?
Чи ти хочеш, щоб усі ми
Наложили головою?

Осоружне нам се місто!
Хай їй цур, такій облозі!
Хай їй цур, самій тій славі!
Хай їй цур, тій перемозі!..”

Хтів Бертольд розумним словом
Люте військо вгамувати,
Та воно дедалі гірше
Почало репетувати.

Далі кинулись до зброї…
Бог зна, чим би то скінчилось…
Але тут хтось крикнув: “Стійте!” –
Військо раптом зупинилось.

Вийшли тут наперед війська
Військові співці славутні,
Всі вони були при зброї,
А в руках тримали лютні.

З них один промовив: “Браття!
Часу маєте доволі,
Щоб Бертольда покарати,
Він же й так у вашій волі.

Ми б хотіли тут в сій справі
Скілька слів до вас сказати,
Та співцям співати личить,
Отже, ми почнем співати”.

Тут один із них тихенько
Струни срібнії торкає,
Усміхається лукаво
І такої починає:

“Був собі одважний лицар,
Нам його згадать до речі,
Він робив походи довгі –
Від порога та до печі.

Він своїм язиком довгим
Руйнував ворожі міста…
Чули ви його розповідь:
“Я один, а їх аж триста!”

Ну, та сей одважний лицар
Якось вибрався до бою.
І вернув живий, здоровий:
Талісман він мав з собою.

Я гадаю, талісман сей
Кожен з вас тут знать готовий,
Се буде речення мудре:
“Утікай, поки здоровий!”

“Утікай, поки здоровий!” –
Всі співці тут заспівали;
Вояки стояли тихо,
Очі в землю поспускали.

Раптом зброя заблищала,
І гукнуло військо хором:
“Ми готові йти до бою!
Краще смерть, ніж вічний сором!”

І метнулися у напад
Так запекло, так завзято,
Що не встигла й ніч настати,
Як було вже місто взято.

Місто взято, цар в полоні
Бусурменський. Перемога!
От тепер уже одкрита
Всім у рідний край дорога.

Тут на радощах Бертольдо
Всіх співців казав зібрати
І, коли вони зібрались,
Привселюдно став казати:

“Ви, співці славутні наші,
Ви, красо всього народу!
Ви нам честь відрятували,
Вам ми винні надгороду!”

Та співці відповідали:
“Ні, не нам, ласкавий пане,
Той, хто сих пісень навчив нас,
Надгороду хай дістане”.

“Де ж він, де? – гукнув Бертольдо. –
Що ж він криється між вами?” –
“Він не тут, – співці говорять, –
На війні не був він з нами.

Він зостався, щоб піснями
Звеселять рідну країну,
Там він має розважати
Не одну сумну родину”.

“Знаю я сього поета
І його величну душу,
І тепер йому по-царськи
Я подякувати мушу.

Тільки б дав нам бог щасливо
Повернутися додому,
Срібла, золота насиплю
Я співцеві дорогому!..”

IV

Кажуть, весь поміст у пеклі
З добрих замірів зложився!
Для пекельного помосту
І Бертольдо потрудився…

Вже давно Бертольд вернувся
Із далекої чужини,
Знов зажив життям веселим
Біля милої дружини.

Знов у нього в пишнім замку
Почалося вічне свято, –
О, тепер було у нього
Срібла, золота багато!

Окрім того, що набрав він
На війні всього без ліку,
Ще король йому в подяку
Надгороду дав велику.

Сила статків та маєтків!
Вже Бертольдо граф заможний!
Він живе в свойому графстві,
Наче сам король вельможний.

Та околиця, де жив він,
Вся була йому віддана,
Люд увесь в тім краю мусив
Узнавать його за пана.

Тож спочатку того щастя
Справді був Бертольдо гідний:
Правий суд чинив у панстві,
До підданих був лагідний.

Але то було не довго,
Він дедалі в смак ввіходив
І потроху в себе в графстві
Інші звичаї заводив.

Що ж, напитки, та наїдки,
Та убрання прехороші,
Та забави, та турніри,
А на все ж то треба гроші!

Та й по всіх далеких війнах
Граф привчився до грабунку,
А тепер в своїй країні
Він шукав у тім рятунку.

Почалися нескінченні
Мита, панщина, податки,
Граф поставив по дорогах
Скрізь застави та рогатки.

Трудно навіть розказати,
Що за лихо стало в краю, –
Люди мучились, як в пеклі,
Пан втішався, як у раю.

Пан гуляв у себе в замку, –
У ярмі стогнали люде,
І здавалось, що довіку
Все така неволя буде.

Розливався людський стогін
Всюди хвилею сумною,
І в серденьку у поета
Озивався він луною…

Ось одного разу чує
Граф лихі, тривожні вісті:
Донесла йому сторожа,
Що не все спокійно в місті;

Що співці тю місті ходять
І піснями люд морочать,
Все про рівність і про волю
У піснях своїх торочать.

Вже й по тюрмах їх саджають,
Та ніщо не помагає, –
Їх пісні ідуть по людях,
Всяк пісні ті переймає.

“Ну, – гукнув Бертольд, – то байка!
Я візьму співців тих в руки!”
Раптом чує – десь близенько
Залунали пісні гуки:

“В мужика землянка вогка,
В пана хата на помості;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панів біліші кості!

У мужички руки чорні,
В пані рученька тендітна;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панів і кров блакитна!

Мужики цікаві стали,
Чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров поллється,
Як пробити пану груди?”

“Що се, що? – кричить Бертольдо.
Гей, ловіть співця, в’яжіте!
У тюрму його, в кайдани!
Та скоріш, скоріш біжіте!”

Коли се з-за мурів замку
Обізвався голос долі:
“Гей, біжіте, панські слуги,
Та спіймайте вітра в полі!

Не турбуйся ти даремне,
Все одно, вельможний пане,
Вловиш нас сьогодні десять,
Завтра двадцять знов настане!

Нас таки чимале військо,
Маєм свого отамана,
Він у нас одважний лицар,
Врешті, він знайомий пана…”

Мов крізь землю провалився
Той співець, утік од лиха.
А Бертольд сидів і думав,
Далі так промовив стиха:

“Маєм свого отамана! –
Ось де корінь цілій справі!
Ну, та я тепера хутко
Положу кінець забаві!”

Тут він двох щонайвірніших
Слуг до себе прикликає
І до нашого поета
У хатину посилає:

“Ви скажіть йому від мене,
Що я досі пам’ятаю,
Як пісні його втішали
Нас колись в чужому краю.

Власне я тепер бажаю
Дать йому за них заплату:
Я поетові дарую
В себе в замку гарну хату.

Я його талан співацький
Так високо поважаю,
Що співцем своїм придворним
Я зробить його бажаю.

Ви скажіть, що він у мене
Буде жити в шані, в славі,
Тільки, звісно, хай забуде
Різні вигадки лукаві”.

Слуги зараз подалися
До убогої оселі,
Принесли вони поету
Ті запросини веселі.

Усміхаючись, він слухав
Те запрошення знаднеє,
А коли вони скінчили,
Так промовив їм на сеє:

“Ви скажіте свому пану,
Що заплати не бажаю,
Бо коли я що дарую,
То назад не одбираю.

Хай він сам те пригадає,
Що то ж я йому дав злото,
Хоч тепер об тім жалкую,
Краще б кинув у болото!

Ви скажіть, що я не хочу
Слави з рук його приймати,
Бо лихую тільки славу
Тії руки можуть дати.

Золотих не хочу лаврів, –
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.

Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!

Тож підіте і скажіте,
Що поки я буду жити,
Не подумаю довіку
Зброї чесної зложити!”

З тим вернулись вірні слуги
До Бертольда і сказали:
“Так і так поет відмовив,
Ми даремне намовляли…”

Аж скипів Бертольд, почувши
Гордовитую відмову,
До поета посилає
Посланців тих самих знову:

“Ви скажіть сьому зухвальцю,
Що тепер настав день суду,
Що терпів його я довго,
Але більш терпіть не буду.

Коли він складання віршів
Бунтівничих не покине,
То в тюрму його закину,
Там він, клятий, і загине!”

Знову слуги подалися
До убогої хатини
І, підходячи, почули
Тихий бренькіт мандоліни.

У вікно зирнули слуги,
Бачать: зібрана громада,,
Всі стоять навколо ліжка,
Мов якась таємна рада!

Утомивсь поет від праці,
Третій день лежить в недузі,
Слухачі навколо нього
Посхиляли чола в тузі.

А поет усе то грає,
То щось пише на папері
Й роздає писання людям, –
Тут вступили слуги в двері.

Всі метнулись хутко з хати,
І поет один зостався,
Подививсь на слуг спокійно,
Гордовито привітався.

Всі Бертольдові погрози
Слухав мовчки, усміхався.
А коли скінчили слуги,
Так до них він обізвався:

“Ви скажіть свойому пану,
Що готовий я в дорогу,
Тільки хай велить прислати
Слуг ще двох вам на підмогу.

На запросини ласкаві
Я не можу встать з постелі,
Вам нести мене прийдеться
Аж до нової оселі.

Та й в темниці буду вільний, –
Маю думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.

І мого прудкого слова
Не затримає темниця,
Полетить воно по світі,
Наче тая вільна птиця.

З словом зіллються в темниці
Гіркий жаль і тяжка туга,
І тоді потрійна стане
І страшна його потуга.

І поет від свого люду
Не почує слів догани
В день сумний, коли на нього
Накладатимуть кайдани!”

Так довіку у темниці
Довелось поету жити,
За тюремний спів він мусив
Головою наложити.

Та зосталися на світі
Молоді його нащадки,
Що взяли собі у спадок
Всі пісні його, всі гадки.

Здійнялось повстання в краю,
І Бертольда вбили люде,
Та й гадали, що в країні
Більш неволі вже не буде.

Та зостався по Бертольду
Молодий його нащадок,
І пиху його, й маєтки
Він забрав собі у спадок.

І тепер нащадки графські
Тюрми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.

Проти діла соромного
Виступає слово праве –
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно і не криваве!

А коли війна скінчиться
Того діла й того слова,
То скінчиться давня казка,
А настане правда нова.

Прислів’я та приказки про правду – це українська народна мудрість багатьох поколінь, яка закликає говорить завжди правду, оскільки брехня завжди викривається. Прислів’я про правду та брехню для дітей – потрібно використовувати для навчання та виховання дітей.

Прислів’я та приказки про правду

Прислів’я про правду і брехню

Без правди жить – по-вовчи вить.

Біда на світі, коли нема правди!

Брехень багато, а правда одна.

Брехнею світ перейдеш, а назад не вернешся.

Брехня стоїть на одній нозі, а правда на двох.

Була правда, та іржа з`їла.

Була правда, та позички зіпсували.

Велике діло гроші, а ще більше – правда.

Все минеться, одна правда зостанеться.

Всяк правду знає, та не всяк про неї дбає.

Всяк про правду трубить, а не всяк ту правду любить.

Де сила панує, там правда мовчить.

Засип правду хоч золотом, затопчи її болотом, а вона наверх сплине.

І за рідного батька правду кажи!

Коли золото випливає, правда потопає.

Коли не бреше, так, мабуть, правда.

Краще вмерти, чим правду терти.

Краще кривду перетерпіти, як кривду чинити.

Не на брехні світ стоїть.

Ніде правди діти.

Прислів’я про правду

Не той друг, хто медом маже, а той хто правду каже.

Не шукай правди в других, коли в тебе її нема.

Неправдою світ пройдеш, та назад не вернешся.

Пан не любить правди, як пес мила.

Пан хоч і шапку зніме, то і в шапці правди нема.

Пес бреше на сонце, а сонце світить у віконце.

Правда – колючка, на всі боки гнучка.

Правда – як олія: скрізь на верх спливає.

Правда в воді не тоне, а в огні не горить.

Правда в постолах, а кривда в чоботях.

Правда і в морі не тоне.

Правда очі коле.

Правда і з дна моря виринає, а, неправда потопає.

Правда світліша за сонце.

Правда суду не боїться.

Прислів’я про правду і кривду

Правда та кривда, як вогонь та вода.

Правда як гостра коса.

Правдою весь світ зійдеш, а неправдою ані до порога.

Правду не сховаєш.

Правду сховаєш, та сам з ями не вилізеш.

Пси виють, а місяць світить.

Правда розмислу не потребує.

Сказав би богові правду, та чорта боюсь.

Собака гавка, а мажі йдуть.

Стільки правди, як у кози хвоста.

Приказки про правду

Стільки правди, як у шелягу срібла.

Топчи правду в калюжу, а вона все чиста буде.

Тут тієї правди, як у решеті води.

У нього стільки правди, як у решеті води.

Умій сказати, умій і змовчати.

Хліб-сіль їж, а правду ріж

Хоч голий, та правий.

Хто бреше, тому легше, а хто правдує, той бідує.

Хто за правду горою, той не боїться і бою.

Що правда, то не гріх.

Якщо ви знаєте цікаві прислів’я та приказки про правду, які не ввійшли до нашої збірки лишайте їх в коментарях.

Що винайшов Ціолковський? Чим знаменитий Ціолковський?

Ціолковський: наукові досягнення

Ціолковський запропонував ряд ідей, що знайшли застосування в ракетобудуванні.

Це газові рулі, призначені для управління польотом ракети; використання компонентів палива з метою охолодження зовнішньої оболонки корабля під час входу космічного апарату в земну атмосферу і ін.

Що стосується області ракетних палив, то і тут проявив себе Ціолковський. Досліджував безліч різних горючих і окислювачів, рекомендував використовувати паливні пари: кисень з вуглеводнями або воднем.

Винаходи його включають в себе схему газотурбінного двигуна.

Крім того, він в 1927 році опублікував схему і теорію поїзда на повітряній подушці. Він вперше запропонував шасі, що висуваються знизу корпусу.

Ціолковський пропонував заселити космічний простір з використанням орбітальних станцій, висунув ідеї космічного ліфта, поїздів на повітряній подушці. Вважав, що розвиток життя на одній з планет Всесвіту досягне такої могутності і досконалості, що це дозволить долати сили тяжіння і поширювати життя по Всесвіту.

Що винайшов Ціолковський тепер Ви знаєте. Дирижаблебудування і космічні польоти – головні проблеми, з яким вчений присвятив все своє життя.

Андрій Малишко “Вчителька”

Сонечко встає, i в росi трава,
Бiля школи в нас зацвiтають квiти,
Вчителько моя, зоре свiтова,
Де тебе питать,
Де тебе зустрiти?

На столi лежать зошитки малi,
I роботи час проганяє втому.
I летять-летять в небi журавлi,
I дзвенить дзвiнок
Хлопчику малому.

Скiльки пiдросло й полетiло нас
В молодiй веснi, в колосистiм полi,
А у тебе знов та ж дорiжка в клас,
Той же явiр наш
Пiд вiкном у школi.

Двох синiв твоїх узяли фронти,
Бо на рiдний край впала чорна злива.
В партизанську нiч посивiла ти,
Як в тяжкий мороз
Непожата нива.

Знов щебече юнь i цвiте трава,
Пiзнаю тебе в постатi несхилiй,
Вчителько моя, зоре свiтова,
Раднице моя
На Вкраїнi милiй!

Андрій Малишко “Вчителька” аналіз

Вірш став піснею, та ще й народною, бо він мелодійний, із задушевними словами, які знаходять відгук у серці кожної людини.

Головна думка вірша – треба любити й поважати своїх учителів, старших; любити свій край, його працьовитих і мужніх людей.

Зміст вірша А. Малишка щирий, задушевний завдяки досконалій художній формі, вдало дібраним художнім засобам.

Художні засоби “Вчителька”

Епітепи у вірші Малишка “Вчителька”

Зоре світова – учитель, найвища посада на землі. Як зоря, він несе світло знань, добра і миру; слово “світова” асоціюється водночас зі світлом і світом; постаті несхилій – цей епітет підкреслює незламність, силу характеру вчительки, яка знайшла в собі мужність після пережитого горя знову прийти до дітей, вчити їх добра, наставляти на розум; чорна злива – епітет “чорний” у складі метафоричного вислову (слова, вжиті у переносному значенні) нагадує про жах війни; партизанська ніч – згадка про мужніх захисників вітчизни, які ціною неймовірних зусиль, а то й самого життя наближали в тилу у ворога перемогу над фашистськими загарбниками; може, й героїня вірша, наражаючись на смертельну небезпеку, допомагала партизанам; непожата нива – асоціюється з горем, лихом, що спіткало господарів цього поля і завадило зібрати найцінніше – хліб;
в молодій весні, в колосистім полі – ці епітети створюють образ юності, адже школу закінчують звичайно навесні; колосисте поле символізує щедрість і повноту життя, його розквіт.

Епітети, до яких вдається поет, служать для створення містких, яскравих і разом із тим зворушливих, задушевних поетичних образів – щирої й мужньої вчительки-наставниці, юних випускників – надії та майбутнього країни, образи рідного краю; нагадують епітети й про тяжке воєнне лихоліття.

Порівняння – посивіла ти, як в тяжкий мороз непожата нива; Питальні та окличні речення, звертання – Де тебе питать?, Раднице моя на Вкраїні милій!, Вчителько моя; Зменшено-пестливі слова – зошитки, сонечко; Повтори – летять-летять; Слова в переносному значенні – і роботи час проганяє втому; узяли фронти, впала чорна злива та ін.

Як бачимо, у А. Малишка немає випадкових художніх засобів, кожне слово виважене, значуще, викликає багато асоціацій. Це свідчить про великий поетичний дар митця.

Милорад Павич хронологічна таблиця життя і творчості сербського поета, прозаїка, літературознавця, перекладача

Милорад Павич хронологічна таблиця

15 жовтня 1929 – Народився в Белграді (Сербія) в сім’ї скульптора і викладачки філософії. Учився Милорад Павич у школі імені Карагеоргія в Бєлграді.

1949-1953 – навчання на філософському факультеті університету Белграда, пізніше отримав ступінь доктора філософії в галузі історії літератури в Загребськом університеті. Після начання викладав у різних університетах (в паризькій Сорбонні, у Відні, Фрайбурзі, Регенсбурзі та Белграді).

1967 – вийшла перша поетична збірка “Палімпсести”

1971 – опублікований віршований збірник “Місячний камінь” (“Месечев камен”).

1973 – Залізна завіса (Гвоздена завеса)

1984 – роман “Хазарський словник”, став бестселером і приніс популярність. За цей роман Павич був нагороджений премією журналу НИН. Його книги перекладені на кілька мов.

1991 – увійшов до складу Сербської академії наук і мистецтв.

2004 – номінований на Нобелівську премію з літератури

30 листопада 2009 – помер в Белграді на 81-му році життя від інфаркту міокарда.

Павич володів російською, німецькою, французькою, кількома стародавніми мовами, перекладав Пушкіна і Байрона на сербську мову. Член “Société Européenne de Culture”, член сербського ПЕН-клубу.

Був одружений на Ясмін Михайлович (сербська письменниця, літературознавець і літературний критик).