Category: Література

“Звук павутинки” скорочено Ви можете прочитати, але твір не великий, тому з ним варто ознайомитись повністю.

“Звук павутинки” переказ

Срібний чоловічок

Я лежу в темряві й слухаю, як бавиться срібний чоловічок, що о живе в нас у запічку.

Якось після дощу затекла хата. Мати бідкалася, а мені радісно слухати музику крапель, що падали в старі дерев’яні ночви, і цинковий тазик.

Вранці мати причиняє віконниці, думаючи, що я сплю. Але снопик сонячного світла пробивається в кімнату, і в ньому видно, як танцюють золоті пушинки.

Срібний чоловічок народився, мабуть, із крапель. Коли я запитав, як його звати, почувся звук “бумс!”, і я зрозумів, що це – Бумс. Я не пуду його чіпати, класти в коробку, як метелика, щоб не зашкодити.

Сопуха

Матері лякають Сопухою дітей, які не хочуть спати. Я теж спочатку боявся, а потім перестав. Обнишпорив усі куточки в хаті й Сопухи не побачив, тільки знайшов купу всяких цікавих речей. Мені здається, що все на світі має свої дверцята, треба тільки їх побачити, знайти в них хоча 6 щілинку. Якось я приклав вухо до призьби почув шарудіння, шелест. Який загадковий, таємничий світ там криється: комашині школи, палаци, святкові палаци з музикою?

Адам

У мого друга товсте ім’я – Адам. А в подруги Ніни – тонке, розоре, як звук павутинки. З Адамом я познайомився біля протоки, де пускав кораблі зі щавелевих листків. Цей тонкий високий чоловік, одягнений не по-сільському, приїхав до баби Сірохи. Привітав мене, як морський вовк, сказав, що він Адам (так його в інституті називають від прізвища Адаменко), і здогадався, на відміну від інших дорослих, що то не листки пливуть, а каравели.

Адам розпитував про все, що бачив у річці – черепашок, жуків, жаб, дивувався – в інституті такого не вчили. В інституті придумали штучне сонце, розраховуючи, що воно принесе велику користі людям, але забули про ту небезпеку, яку може воно становити для них. Ось і в Адама через це страшна хвороба. Адам запропонував зробити греблю на річці та млинок.

Ніна

Ні наступного дня, ні пізніше Адам не прийшов до греблі. Річка швидко розмила загату. Мені стало дуже сумно. Захотілося, щоб по ряд був друг.

І раптом – пливе човник, а в ньому дівчинка в блакитному, з великими очима, з білою стрічкою в косі.

Я зрозумів, що це Ніна, яка снилася мені ночами. Вона не любила, щоб її розпитували. І сказала на моє бажання подивитися потойбічний світ, що цього робити не слід, звідти не повертаються Добрі люди потім проростають гарними деревами, квітами, а злі – колючками.

За павутинною

Зустріч Льоньки і Ніни. Хлопець дізнається від Ніни, що то вона допомогла Бакуну врятувати життя.

Ми полізли із Ніною в білу печеру. Спочатку було страшнувато, а потім ми аж завмерли від краси білого сяйва.

Потім ми вибралися на гору Хіврю. Там посідали на стежку й побачили павучачу нірку, Стали дратувати та виманювати з нірки павука-хрестовика. Потім слухали, як бринить павутинка.

Раптом чую, як хтось мене запитує, з ким я говорю. Це мама. Вона переживає, що мені ні з ким і погратися – немає тут дітей. Але я, хоч і сам, побував уже і в печері, побігав у степу, ловив павука, словом, набігався, набалакався вволю.

Все відпливає

Адама не стало.

Зустрівшись з Ніною, Льонька на її прохання виготовляє кораблик з матеріалу, що надіслав у посилці невідомий Олс.

Кораблик був схожий на каравелу “Санта-Марія”; плаваючи в кораблику і милуючись краєвидами вздовж річки, друзі потрапили на Гли-пину вершу. Цей браконьєр намагався завдати шкоди колгоспній рибі. Льонька і Ніна руйнують Глипине сховище.

На прощання друзі розпалюють вночі багаття і обіцяють один одному знову зустрітися. Льонька на згадку про себе дарує Ніні кремінці.

Баба Сіроха принесла посилку, в якій Адам передав для мене лісові дарунки – шишки з ялинки, жолуді, пташине перо й іще багато всякої всячини.

Ніна відпливала на човнику восени. Річка була встелена осіннім листям, над нею неслися павутинки, а вище – журавлині ключі. Вітрильник Ніни зменшується й перетворюється на журавлика, веслує між хмарами. І досі не знаю, чи була така дівчина, чи я її просто вигадав.

“Диво” – перший історичний роман Павла Загребельного 1968 року про Київську Русь доби Ярослава Мудрого, історія написання роману “Диво” досить цікава.

“Диво” Загребельний історія створення

Задум написати роман про історію Київської Русі виник у П. Загребельного в 1961 році, ще під час роботи над “Днем для прийдешнього”. Як зазначав сам автор:

“… я хотів у цю книжку, суто сучасну, сказати б, гостро сучасну, вставити кілька розділів про Київ найдавніший, щоб поєднати духом історії будови минулого з сьогоднішнім… Ясна річ, розділи ті мали включати в себе щось про Софійський собор, бо кого ж не хвилює ще й сьогодні ця найдавніша мистецька споруда, власне, найдавніша не лише на Україні, а на всій території, що колись іменувалася Київською Руссю… “.

Роман вийшов у світ 1968 року. Загалом, як згадував автор, роман був сприйнятий прихильно. Загребельний про свій роман писав так:

“Ясна річ, простіше було б написати відшліфовано-узвичаєний роман, не відступаючи від канонів, які вже склалися в нас у цьому жанрі, вибудувати таку-сяку кількапланову споруду з ритмічними й урівноваженими відповідно розділами про князів, смердів, воїнів, іноземців, додавши потрібну дозу кохання і наділивши всіх державних мужів державними роздумами, висловлюваннями й почуваннями, пильнуючи послідовно, щоб ніде не вийшли зі своєї високої ролі й не змаловажили таким чином свого історичного призначення”.

При роботі над створенням роману П. Загребельний використовував літописні свідчення про епоху, але як автор художнього образу, синтезував історичний прототип і власне бачення персонажа. У П. Загребельного зримі сліди традицій, а ще більш очевидне художнє, людинознавче новаторство у висвітленні культурного життя, мирної праці та побуту часів Київської Русі. Київська Русь привертала до себе пильну увагу багатьох поколінь дослідників, поетів, оповідачів.

Твір “Диво” написано за науковими джерелами, як завжди у Загребельного, докладно дослідженими. Але це передусім художня творчість бо найдавніші державні, соціальні, культурні події відображені в загальних картинах і в індивідуальних долях та характерах людей, в їх прагненнях і пристрастях. Є багато достовірних і художніх описів міст, передмість, споруд, картин природи. П. Загребельний відверто й докладно розповідає про свої професійні секрети: “Поряд з процесом обдумування і виношування задуму іде процес накопичення знань, фактів, вивчення всього, що так або інакше може бути корисним при написанні задуманої книги. На час стаєш немовби фахівцем у тій галузі знань і людської діяльності, до якої дотичний твій, ти мусиш знати в тисячу разів більше, аніж напишеш про це, власне, знати безліч, здавалося б, зовсім не потрібних речей, інакше під час писання постійно будеш відчувати обмеженість, невпевненість, не будеш мати під рукою тієї свободи володіння матеріалом, яка тільки й приводить до справжніх літературних винаходів”.

Цікаві факти про Японію історичні, географічні ви дізнаєтеся в цій статті. Японія – острівна держава у Східній Азії.

Японія: цікаві факти

Японія – це остання імперія в світі. Принаймні, слово “імперія” формально зафіксовано в офіційній назві країни. Династія японських імператорів жодного разу не переривалася за всю історію країни. Нинішній імператор Акіхіто вважається прямим нащадком Дзімму, напівлегендарного першого правителя Японії.

Японія – держава Однонаціональна. Понад 98% населення країни складають вроджені японці.

У всіх північних містах Японії, де взимку випадає сніг, Підігріваються тротуари і вулиці. Ожеледі не буває, і сніг прибирати не треба. При цьому в Японії немає центрального опалення. Кожен обігріває квартиру як може.

Найгрубіші лайки в японській мові типу “дурень” і “ідіот”.

Японці – божевільні Трудоголіки. Можуть запросто працювати 15-18 годин на день без перерви на обід. Приходити на роботу вчасно в Японії вважається поганим тоном. На місці треба бути хоча б на півгодини раніше.

Японія досі – найбезпечніша країна в світі. Токіо – найбезпечніший мегаполіс у світі. У Токіо настільки безпечно, що шестирічні діти самостійно користуються громадським транспортом.

У японців дуже низькі пенсії. Максимальна соціальна виплата бідним пенсіонерам складає десь 300 доларів. Передбачається, що кожен японець сам повинен подбати про свою старість.

На японських вулицях Немає сміттєвих баків. Все сміття японці несуть додому, а потім сортують на чотири види: скло, спалюється, переробляється і неспалюване сміття.

Японія є єдиною країною у світі, проти якої було застосовано ядерну зброю.

Японія – розвинена країна з дуже високим рівнем життя. У Японії одна з найвищих тривалостей життя, в 2009 році вона становила 82,12 року, і один з найнижчих рівнів дитячої смертності.

Згідно з японською конституцією, країна не може тримати збройні сили і брати участь у військових діях. Однак армія у Японії все-таки є, нехай і названа по-іншому – “сили самооборони”.

Чесність в Японії цінується понад усе. Якщо ви втратили в людному місці гаманець, то з майже 100% ймовірністю ви знайдете його в найближчому бюро знахідок. Приміром, один з японських прем’єр-міністрів, Юкіо Хатояма, подав у відставку через те, що не зумів виконати передвиборчі обіцянки!

У Японії в громадських місцях стоять спеціальні контейнери з парасольками на випадок дощу. Будь-який перехожий може при необхідності скористатися парасолькою, а коли дощ закінчиться, повернути його в найближчий контейнер. Дивно, але парасольки не крадуть практично ніколи.

У японській мові існує кілька “рівнів ввічливості”: розмовна, шаноблива, ввічлива і дуже важлива. У повсякденному житті чоловіки використовують розмовну форму мови, а жінки – поважну.

У японській мові місяці не мають назв, тільки порядкові номери.

У Японії засуджені, які відбувають своє покарання у в’язниці, тимчасово позбавляються виборчих прав.

В Японії не прийнято залишати чайові. Більше того, спроба залишити гроші “на чай” може бути розцінена як образа. Японці вважають, що якщо за товар або послугу сплачена призначена ціна, то обидві сторони в угоді є рівними. Якщо ж покупець намагається дати більше грошей, то він цим самим ніби ставить себе вище продавця і хвалиться своїм багатством.

Один із символів Японії – гора Фудзіяма є приватною власністю. У 1609 р сегун Хідетада Токугава подарував її синтоїстському храму Хонг Сенг. Ченці зберегли дарчу грамоту, тому коли в 70-і рр. минулого століття Фудзі намагалися оголосити державною власністю, верховний суд країни не дозволив це зробити. А все тому, що право приватної власності в Японії недоторканне ні за яких обставин.

Цікаві факти про сучасну Японію ви можете дізнатися в цій статті, але якщо ви знаєте ще щось цікавеньке пишіть в коментарях.

Володимир Антонович біографія скорочено Викладена в цій статті.

Антонович Володимир – український історик, археолог; співорганізатор Київської Громади.

Володимир Антонович біографія коротко

Володимир Боніфатійович народився 18 (30) січня 1834 у містечку Махнівці Київської губернії (з 1935 с. Комсомольське Козятинський район, Вінницької області). Дрібний шляхтич і мадяро-поляк за походженням. Навчання в Київському університеті

Антонович здобув початкову освіту в сімї шляхтича, на якого працювали батьки.

Навчався у першій (Рішельєвській) і другій гімназіях Одеси (1845–1850).

Закінчив медичний (1855 рік) та історико-філологічний (1860 рік) факультети Київського університету.

У 1861 році приєднався до так званих “хлопоманів”. Один з організаторів Київської громади, очолює в ній “хлопоманський” гурток, члени якого вважали, що український народ має право на своє національне відродження

З 1861 року був викладачем латинської мови у Першій київській гімназії, з 1863 року – чиновник у канцелярії київського, подільського та волинського генерал-губернатора.

З 1863 – 1880 роки був головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві.

З 1880 – 1883 роки був деканом історико-філологічного факультету Київського університету. Один із фундаторів і голова (1881 – 1887) Історичного товариства Нестора-літописця, член-кориспондент петербурзької Академії наук (1902).

Володимир Антонович був засновником київської школи істориків та автор численних праць з української історії, зокрема студій з історії Давньої Русі, Великого князівства Литовського, козацтва, гайдамаччини; археології, етнографії. З Антоновичем пов’язують впровадження традиції документалізму в українській історіографії. За редакцією Антоновича було зібрано і видано 9 томів “Архива Юго-Западной России” (понад 2200 документів) Разом з Михайлом Драгомановим Анотонович видав “Исторические песни малорусского народа” (К., 1874 – 1875. Т. 1 –2). Йому належать праці з історії України: “Про походження козацтва”, “Про гайдамацтво”, “Київ та його доля і значення з ХІV до ХVІ століття”, “Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії”, “Розкопки в землі древлян”, “Археологічна карта Київської губернії”, “Історичні пісні малоросійського народу” та інше.

Помер Антонович 8 (21 березня) 1908 року, похований у Києві на Байковому кладовищі

“Балада про вузлики” аналіз твору Івана Драча викладений в цій статті.

“Балада про вузлики” аналіз

Автор – Іван Драч

Жанр : балада

Тема : зображення добра у образі баби Корупчихи

Ідея : возвеличення добра, як найпозитивнішого діяння.

Основна думка : заклик людей до творіння добра на світі. Робити добро не тільки для інших, а й для себе.

„Балада про вузлики” : висока вартість нетлінних скарбів людської душі – щедрості, доброти, чесності, працелюбства.

“Балада про вузлики” Іван Драч

Була колись у мене баба Корупчиха,
Мені і досі її руки світять.
Була баба Корупчиха темна, неграмотна,
Мені і досі її руки світять.
Пекла баба Корупчиха пироги з калиною,
Мені і досі світ без неї темний.
Хто був голодний – приходив до Корупчихи,
Вона кожного вузликом наділяла.
Хто був холодний – грівся у Корупчихи
І виносив од леї вузлик у пазусі.
Хто був безсовісний, той лишався безсовісним,
А вона кожного вузликом наділяла.
Як насняться мені сни чорнюші –
Прийде Корупчиха, розв’яже вузлик,
Як насняться мені сни солодкі з калиною,
Прийде Корупчиха, зав’яже їх у вузлик.
Дуже журиться баба Корупчиха в могилі,
Руки їй склали, не може зав’язати вузлика.
Я не вірю у скатерки-самобранки,
Вірю у вузлики баби Корупчихи.
Сам їх бачив, сам їх розв’язував
І зав’язав їх навіки у пам’яті.
А Корупчиха білою хустиною запиналася,
Вузлика під шию ніколи не зав’язувала.
А ховали її у позиченій хустці,
Бо свої вона у вузлики пов’язала.

Баба Корупчиха, героїня вірша І. Драча, все життя прожила для людей – допомагала їм, розраджувала, “в’язала вузлики” з пиріжками для голодних, перебирала на себе болі й турботи тих, хто до неї йшов. Тільки для себе нічого не надбала. Тому й сниться все життя, ліричному героєві балади ця безкорислива жінка, як символ доброти, і її вузлики з пиріжками з калиною здаються йому кращими за їжу казкової “скатерки-самобранки”.

Поезія побудована в епічній, сюжетній манері, сповнена глибокого філософського змісту, роздумів про добро, совість, безкорисливість і сам смисл життя.

“Маруся Чурай” короткий переказ

Розділ І

Якби знайшлась неопалима книга

Такого-то року й такого то дня Маруся Чурай на лаві підсудних, і пів-Полтави свідків під дверима.

Маруся стоїть перед судом тому, що її звинувачують у навмисному отруєнні свого коханого Гриця Бобренка. Один за одним свідки розповідають, що бачили, як Гриць і Маруся зустрічалися, як дівчина кинулася через кохання в річку, і її врятував Іван Іскра. Мати Гриця привела аж сімнадцять свідків, які стверджують, що Маруся – відьма. Горбань вважає, що Чураївна, дізнавшись про одруження свого нареченого з іншою, Галею Вишняківною, спеціально напоїла його отрутою. Сама ж Маруся стоїть і мовчить. А Бобренчисі так хочеться бачити її приниження, каяття. Вона розповідає, що не заважала їх нім зустрічам, щоб син не бігав до жінок легкої поведінки.

Яким Шибалист розповів громаді, як ріс Грицько, якого Чураї і годували, й на розум наставляли, бо матері його все ніколи було: “воювала – за курку, за телицю, за межу”. Діти зростали разом, покохали одне одного. Маруся – щиро, самовіддано, а от у Гриця в душі двоїлося: “Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні”.

До суду прибув посланець із Січі з листом про необхідність допомоги Хмельницькому. Він послухав справу і сказав, що треба подивитися ще з боку зради: “Зрадити в житті державу – злочин, а людину – можна?!”

Найбільше страждає Іван Іскра, козак, що любить Марусю. Але він, перш за все, патріот, тому говорить: “Ця дівчина не просто гак Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа… Коли в поход виходила батава, – її піснями плакала Полтава… Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!”

Але судді ухвалили вирок – страту на шибениці.

Розділ II

Полтавський полк виходить на зорі

Спливає час. Усюди битви. У боях вирішується доля народу: “Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей”. І що там, здавалося б, чиєсь маленьке життя. Але Полтава мовчить, приголомшена власним вироком. Сумно, без пісень, виходить Полтавський полк на зорі в похід. Іскра мчить посланцем до гетьмана Хмельницького.

Розділ III

Сповідь

Очікуючи страти, Маруся думає: “Пройшло життя. Не варто було й труду. Лише образи наберешся вщерть”. Вона зневірена, покинута, до того ж і не винна у смерті Гриця. Картає себе, що загинув хлопець не по-людськи, усі з ним прощаються, тільки до неї нікому немає діла. Пригадує дитинство, працю разом із Грицем, розповіді діда Галерника про війну, про полон, щедрування, святкування в ніч на Івана Купала.

Згадує й перше горе – смерть батька, який був справжнім героєм, лицарем. Коли вона почула, як про Гордія Чурая співає кобзар, у неї в душі задзвеніли пісні. Любов її батьків одне до одного була для дівчини взірцем, тому вона й вимріяла, вигадала собі кохання: “Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі”. Парубкові не стільки сподобалася інша дівчина, як набридли щоденні материні нарікання на нестатки. Гриць і Марусі часто говорив: “Затям, любов любов’ю, а життя життям”. А він же був хоробрим козаком! Але: “Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні”.

Бобренчиха весь час говорила синові, що Маруся – надто розумна для дівчини. І Гриць обирає Галю Вишняківну. “Нерівня душі гірша, ніж майна!” Але виявилося, що вдавати кохання теж нелегко. Й одного разу він приходить до Марусі, щоб полегшити свою душу. Благає простити, клянеться в коханні. Та Маруся йому не вірить. Але не хоче помсти: “Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє”.

З розпачу дівчина зібрала зілля, про яке знала від бабусі. Вона не хотіла жити, і смерть була для неї як жадане забуття, спочинок.

Розділ IV

Гінець до гетьмана

Палає Україна, скрізь точаться бої. Іван Іскра поспішає до Білої Церкви, де перебуває Богдан Хмельницький. Нарешті дістався. У гетьмана – безсонням обпалені очі, старшини – в рубцях, у клоччі, прямо з бою. І все ж Іван, повідомивши гетьмана, що полк у дорозі, розповів йому про Марусю Чурай. Той згадав славного Гордія Чурая, пісні Марусі, які співала вся Україна. І написав наказ про помилування славної піснярки. Та чи встигне козак до Полтави вчасно?

Розділ V

Страта

На світанку Маруся вже була готова до страти. Мати принесла їй чисту сорочку, намисто. Безжальна юрма потяглася в степ на видовисько. Маруся йшла гарна, як завжди, й горда. Сліз немає. Та раптом вершник – гінець від гетьмана з помилуванням: “В тяжкі часи кривавої сваволі смертей і кари маємо доволі…. її пісні — як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот. Тим паче зараз, при такій війні…”

Маруся мовби скам’яніла: цієї кари для неї було досить.

Розділ VI

Проща

Мати не витримала такого випробування і незабаром пішла з життя. Відчуваючи невимовну пустку в душі, Маруся зібралася на про щу. Йшла дорогами чорна, худа, дивилася на світ порожніми очима. Тільки з часом краса рідної природи трохи відлікувала душу: “Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, – оці степи, це небо, ті ліси, усе так чисто, гарно, незрадливо, усе як є – дорога, явори, усе моє, все зветься – Україна”. Дорогою дівчина зустріла мандрівного дяка, який поставився до неї, як до дитини. Маруся не сміла відкритися йому, хто така, розповісти про свою долю.

Дорогою вони бачать міста, де проливалася кров за волю України. Страшні картини обпаленої землі, сплюндрованої війною, примушують Марусю на деякий час забути про особисте горе. Вона складає пісню про Байду інших славних захисників вітчизни, а дяк дивується з її голосу. Доходять до Києва – суцільної руїни на той час. Дяк роздумує над тим, хто ж святі. Й висловлює думку, що козаків-оборонців теж можна до них причислити. Треба вчитися на прикладах власної історії. Розповідає, що й він колись кохав панну, але та його мову назвала “хлопською”. Дяк зрікся своєї любові до чужої йому по духу людини.

Дяк залишив Марусі в дарунок хустку, і їхні шляхи розійшлися.

Розділ VII

Дідова Балка

Зима в Полтаві була тривожна. Скрізь порожньо, тихо, сумно. Тільки димок куриться з Дідової Балки. Там живе дід Галерник. Двадцять років він пробув у неволі на галерах. Дід виробляє з дерева ополоники, ложки та різні немудрі хатні речі. До нього завітав Іван Іскра, щоб порадитися щодо Марусі. Вона самотня, горда, ніякої турботи од людей не приймає. А він же хотів зробити її щасливою, відчувати велику спорідненість душ і долі.

Розділ VIII

Облога Полтави

Незабаром під брамами Полтави зупинилося вороже військо. Його, за угодою, мали б впустити, але брама зачинена, міцна, і на валах козацтво походжає. Вороги лютують, а їм подають універсал, в якому говориться, що український і польський народи є рівними, Полк стоїть у полковому місті, “це значить – стоїмо ми на своїй землі”.

На валу стоїть Іскра, думає про Марусю. Вона відмовилася стати йому за дружину, говорячи: “Моє життя – руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте”.

Над Полтавою нависла загроза. Вороги рубають віковічний Пушкарівський ліс. Стріляти не можна. Голод. На базарі – дві качки, одна хлібина й безліч матерії, різних приправ, тільки приправляти нічого, навіть на Різдво. Іван був у Марусі, а вона навіть не зраділа, сама як тінь. Облогу зняли. Полтава ожила.

Розділ IX

Весна, і смерть, і світле воскресіння

Після тяжкої зими прийшла весна, принесла надію на спасіння. “Цвіте земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені”, – радіє Маруся, хоч хвора на сухоти. У неї кашель, лихоманка. При йшов Іван, посидів мовчки і пішов, бо “Богдан підняв козацтво за свободу, універсалом обіслав полки”.

Маруся стояла край шляху, як колись, а повз неї проходив полк, співаючи її пісні: “Зелененький барвіночку”, “Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися”, “Ой не ходи, Грицю”.

“Лісова пісня” переказ – потрібний для учнів, які не встигли прочитати Короткий зміст чи драму повністю.

“Лісова пісня” переказ

Пролог

Старий ліс на Волині, дика і таємнича місцина. Початок весни. З лісу вибігає “Той, що греблі рве”. Вік перемовляється з потерчатами та Русалкою, яка нагадує йому про своє кохання, дорікає зрадою. Водяник сварить Русалку, що вона водиться з облудливим чужинцем. Він тільки зводить Русалок.

ДІЯ ПЕРША

У тій самій місцевості дядько Лев та його небіж Лукаш збираються будувати хату. Лев – старий чоловік, добрий. Лукаш ще молодий парубок. Старий розповідає хлопцеві, що треба уважно ставитися до лісових жителів. Лісовик говорить Русалці про те, що Лев не скривдить їх.

Лукаш робить з очерету сопілку, на голос якої приходить Мавка, яка перед тим розмовляла з Лісовиком. Лісовик попереджав дівчину, щоб оминала людей, бо від них тільки лихо.

Коли Лукаш збирається ножем надрізати березу, Мавка зупиняє його і просить не кривдити своєї сестриці. Лукаш дивується, що зустрів у лісі таку незвичайно пишну та вродливу панну, запитує, хто вона така. Вона називається Мавкою лісовою.

Дівчина подобається Лукашеві своєю мінливою вродою, ласкавою мовою, чутливістю до музики й краси. Він розповідає, що люди паруються між собою, коли кохають.

Говорить хлопець Мавці й про те, що вони збираються будувати в лісі хату.

Мавка й Лукаш закохуються одне в одного.

ДІЯ ДРУГА

Пізнє літо, на галявині вже побудовано хату, посаджено город. Мати сварить Лукаша, що він даремно витрачає час, граючи на сопілці. Вона кричить і на Мавку, називаючи її ні до чого не придатною нечупарою. Дорікає їй за одяг, висилає жати. Але Мавка не може жати колосочки, бо вони промовляють до неї.

Лукаш пояснює Мавці, що матері потрібна невістка, яка б працювала на полі й у хаті. Мавка силується зрозуміти всі ці закони своїм закоханим серцем, але такі дрібні турботи чужі їй, вона живе всесвітньою красою.

До обійстя приходить вдова Килина. Вона бере у Мавки серп і починає жати. З Лукашем вона жартує, а потім іде до хати. Мати ласкаво приймає її. Лукаш проводжає Килину до села.

Мавка потерпає, та Русалка заспокоює їх, але застерігає від кохання, яке може занапастити вільну душу. Попереджає Мавку й Лісовик. Він просить її згадати про свою волю, красу природи, звільнитись від пут людського кохання.

Мавка збирається знову стати лісовою царівною. Вона вдягається у багряницю, срібний серпанок. До неї починає залицятися Перелесник. Вони починають танцювати. Але з’являється Марище, яке хоче забрати Мавку. Вона кричить, що ще жива.

Лукаш поводиться з Мавкою грубо і кричить матері, що хоче засилати старостів до Килини. З горя Мавка йде до Марища.

ДІЯ ТРЕТЯ

У хмарну осінню ніч біля Лукашевої хати бовваніє постать Мавки. З лісу виходить Лісовик. Він пояснює, що наказав перетворити Лукаша на вовкулаку. Але Мавка надіється перетворити його на людину силою свого кохання. Лукаш лякається Мавки, тікає від неї.

Куць розповідає, що у сім’ї Лукаша порядкують злидні, свекруха з невісткою сваряться.

Мавка перетворюється на суху вербу, з якої хлопчик Килини вирізує сопілку. Сопілка промовляє голосом Мавки: “Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає мені груди, серденько виймає…”

Килина хоче зрубати вербу, але Перелесник рятує її.

Килина просить чоловіка повернутися на село. Приходить загублена Доля, що вказує на сопілку. Лукаш дав Мавці душу, але позбавив її тіла. Але вона не журиться тілом, її кохання тепер вічне.

Лукаш починає грати. Мавка спалахує давньою красою, і чоловік кидається до неї. Але вона зникає. Починається сніг. Лукаш замерзає з усмішкою на устах.

“Вишневий сад” – п’єса Антона Павловича Чехова 1903 року. Характеристика героїв пєси Чехова Наведена в наступній статті.

“Вишневий сад” головні герої

Ранєвська Любов Андріївна, поміщиця.
Аня, її донька, 17 років.
Варя, її названа донька, 24 років.
Гаєв Леонід Андрійович, брат Раневської.
Лопахін Єрмолай Олексійович, купець.
Трофимов Петро Сергійович, студент.
Симеонов-Пищик Борис Борисович, поміщик.
Шарлотта Іванівна, гувернантка.
Єпіходов Семен Пантелійович, конторник.
Дуняша, покоївка.
Фірс, лакей, старий 87 років.
Яша, молодий лакей.

Герої “Вишневого саду” страждають кожний окремо, один одного не розуміють і не можуть зрозуміти; добрі почуття, душевна прихильність нікого не зігрівають, тому їхнє життя сіре, сумне і нещасливе; більшість героїв просто не здатні до корисної діяльності, яка б допомагала іншим; вишневий сад – символічний образ.

Йоганн Себастьян Бах цікаві факти з життя (біографії) відомого композитора Ви дізнаєтеся в цій статті.

Цікаві факти про Йоганна Себастьяна Баха

Бах написав понад 1000 творів всіх існуючих музичних жанрів за винятком опери.

Йоганн рано втратив батьків. Уже в 10 років він перебрався з рідного Айзенаха в Ордруф до брата, який і почав навчати його музиці.

Ще з XVII століття в Німеччині ходив жарт “Кожен Бах – музикант, кожен музикант – Бах”. У самого І. С. Баха Було 20 дітей від двох шлюбів. Вижило тільки сім, але всі вони теж стали музикантами, продовживши сімейну традицію.

Незрозуміло чому, але Бах любив засинати під музику.
Увечері, коли він лягав спати, три його сини по черзі грали йому на клавесині. Подібні обов’язкові заняття дуже дошкуляли дітям.

Бах був ї віруючою людиною і був для обох дружин вірним чоловіком і чудовим сім’янином.

Саме завдяки Баху в храмах зазвучали жіночі голоси: до нього на хорах дозволялося співати тільки чоловікам. Першою жінкою, яка заспівала в церковному хорі, стала його дружина, Марія Барбара.

Великий композитор вмів заробляти непогані гроші і не був марнотратним. Однак існувала річ, яку Бах завжди робив безкоштовно: Він ніколи не брав гроші за приватні уроки.

Сучасником Баха був Гендель, який жив в 50 км від Веймара. Обидва композитора мріяли зустрітися один з одним, але кожен раз їм щось заважало. Зустріч так і не відбулася, однак і того, і іншого незадовго до смерті оперував Джон Тейлор, якого багато хто вважав простим шарлатаном, а не доктором.

Існує легенда, що не підтверджена документально, але згадується першим біографом композитора: щоб почути знаменитого Дітріха Букстехуда, Бах пішки йшов від Арнштадта до Любека, відстань між якими становить 300 км.

Бах любив переодягатися бідним шкільним учителем і в такому вигляді з’являтися в якій-небудь церкві. Там він просив у церковного органіста дозволу зіграти на органі. Отримавши таку можливість, великий органіст сідав за інструмент і… Присутні в церкві бували настільки вражені пишнотою і міццю його гри, що деякі, вважаючи, що звичайна людина не може грати так прекрасно, з переляку тікали… Вони думали, що до церкви заглянув… переодягнений диявол.

“Іссумбосі, або Хлопчик – Мізинчик” читати

Японська народна казка

Давно колись жили собі чоловік і жінка, та не було в них дітей. А тому ходили вони щодня у храм молити богів, щоб ті послали їм хоч би малюсінького хлопчика.
І от одного дня знайшовся в них синок завбільшки з мізинчик.
– Ой, яка гарненька дитина! – раділа мати.
– Скоро підросте і нам допомагатиме! – тішився батько.
Батько й мати назвали сина Іссумбосі, тобто Хлопчик-Мізинчик, і берегли його як зіницю ока. Хлоп’я було розумне, та от біда – нітрохи не росло.
Минув час, і от надумав Іссумбосі вибитися в люди, впав навколішки перед батьками і просить:
– Будь ласка, відпустіть мене у столицю.
Спочатку батько й мати не знали, що й відповісти, але згадали, який він у них розумний, і погодилися з його проханням. Хлопчик зробив собі меч із голки, що дала мати, і вранці всі троє подалися на берег річки.
– До побачення! – гукнув Іссумбосі і поплив униз за водою у чайній чашці, веслуючи паличками для їжі хасі.
Через кілька днів добрався він до столиці, переповненої людьми, каретами і кіньми.
– Оце так столиця! – промовив хлопчик, прошмигуючи між ногами у людей.
Невдовзі його увагу привернув величезний будинок.
– Дозвольте зайти! Дозвольте зайти! – гукнув Іссумбосі щосили, стоячи на ганку.
За якийсь час двері відчинились, і на порозі з’явився ошатно вдягнений вельможа.
– Дозвольте зайти! – так само голосно повторив Іссумбосі.
– Цікаво, хто це говорить? Спантеличений вельможа оглянувся навколо. –
Я тут! Я тут!

Іссумбосі вибрався з дерев’яного взуття на гета і затупцяв ногами.
– Ого, який дивовижний чоловічок! Вельможа посадив Іссумбосі на долоню.
– Мене звати Іссумбосі. Я хотів би стати вашим слугою,- мовив хлопчик.
– Гаразд, я беру тебе на службу.
Вельможі відразу сподобався цей маленький, але жвавий хлопчик.
Іссумбосі був працьовитий і кмітливий, а тому в домі всі його любили. Та найбільше припав він до серця дочці багатого вельможі.
Одного разу Іссумбосі супроводжував її до храму. Дівчина боялася, щоб на хлопця не наступили ногою, і посадила його за пояс свого кімоно. Коли ж вони поверталися додому, в темній вуличці на них раптом напали два оні – чудовиська в людській подобі з бичачими рогами і тигрячими іклами.
– Стривайте! Я вам покажу!
Іссумбосі вискочив з-за пояса дівчини і замахнувся мечем-голкою.
– Ха-ха-ха! Що це за дрібнота? – зареготав один із напасників і, схопивши Іссумбосі лапою, кинув його собі в пащу.
Хлопчик був маленький, тож міг вільно бігати в животі чудовиська і колоти його мечем.

– Ой, болить! Ой, болить! – заволало чудовисько і, виплюнувши хлопчика з пащі, дременуло світ за очі.
Тоді Іссумбосі стрибнув на обличчя другого чудовиська і виколов йому око.
– Ой, рятуйте! Ой, рятуйте! – затуливши обличчя лапами, заволав другий напасник і накивав п’ятами.
Коли Іссумбосі опам’ятався, то побачив перед собою на землі маленький чарівний молоток – скарб чудовиськ.
Дочка вельможі махнула цим молотком і промовила:
– Іссумбосі, стань великим!
І тоді сталося чудо: Іссумбосі почав рости і за мить перетворився на вродливого юнака.
Кажуть, що незабаром після того Іссумбосі оженився з дочкою вельможі, викликав до столиці своїх батьків і всі вони зажили разом у добрі і в щасті.