Category: Література

  • “Тореадори з Васюківки” скорочено

    Тореадори з Васюківки – це дитяча книжка, роман українського письменника Всеволода Нестайка. Роман складається з трьох частин:

      “Пригоди Робінзона Кукурузо” “Незнайомець из тринадцятої квартири” “Таємниця трьох невідомих”.

    Повість В. Нестойко “Тореадори з Васюківки” Розповідає про вірну хлоп’ячу дружбу, про фантазії, мрії, витівки двох хлопців (Ява Рень та Павлуша Завгородній), які мають добрі серця й у вирішальні хвилини виявляють свою доброту, милосердя і сміливість.

    Всеволод Нестайко “Тореадори з Васюківки” скорочено

    Частина 1 “Тореадори з Васюківки” скорочено

    Частина перша, яку розказує Павлуша Завгородній.

    Надзвичайні пригоди Робінзона Курузо та його вірного друга і однокласника Павлуші Завгороднього у школі, дома і на безлюдному острові поблизу села Васюківки

    Розділ І “Тореадори з Васюківки” скорочено

    Метро під свинарником. Тореадори з Васюківки. Собакевич.

    Дід лає онука, який разом із другом Явою вирішив прорити метро під свинарником, в яку провалилася п’ятипудова плямиста свиня Манюня, і наказує зарити яму.

    Мабуть, вам дивно, що то за ім’я таке – Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: “Я – Ваня”, а вийшло “Ява”, чи то “Іван” у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звати), але причепилось оте “Ява” до нього, як реп’ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер товариш Валігура, що живе у нашому селі, так його зве.

    У них взагалі вся сім’я інтересна.

    Батько на скрипці грає. Корова – Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) – мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав’язує. Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить – праве саме заплющується. Але ж і б’є дід Варава з тою онучею, ох же ж і б’є!

    Городські мисливці, що “Волгами” з Києва приїжджають, тільки ахають.

    “Ви, дєдушка, абсолютний чемпіон”, – кажуть.

    На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали.

    Мати ж Явина – депутат райради, ланкова кукурудзоводів.

    Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:

    – Опозогив! – вона букву “р” не вимовляє. – Маму – депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!

    Такого шелесту наробила – Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза – тільки п’ятами залопотів.

    Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.

    Одного разу Ява запропонував провести бій биків. Вирішили, що в бою з тореадором братиме участь корова Контрибуція, яка довго не приймала бій, хоч як розмахували в неї перед носом червоним килимком. Ява розізлився й боляче вдарив Контрибуцію ногою по губі. І раптом… опинився високо в небі. Коли приземлився, одразу помчав до ставка, а за ним – розлючена корова. Півгодини хлопці мокли в брудній калабані, поки Контрибуція не заспокоїлася. Потім Ява пропонує зробити підводного човна із старої плоскодонки.

    Коли хлопці проходили мимо старого колодязя, крикнули в глибину. Звідти почулося собаче скімлення. Ява спустився на дно й витяг товариша з маленьким цуценям на руках, якого одразу ж назвали Собакевичем.

    Розділ ІІ “Тореадори з Васюківки” скорочено

    “Вермахт!.. Двадцять залізних!..”

    – Рень і Завгородній! Вийдіть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зривщики дисципліни! Порушуєте мені навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! – Галина Сидорівна вся аж кипіла (здавалося, що в неї навіть пара йде з рота).

    Ми покірно потеліжилися за двері.

    У коридорі Ява розстебнув сорочку, нахилився, і Собакевич вискочив з його пазухи на підлогу й заметляв хвостом, ніби нічого не сталося.

    – Теж іще! – докірливо сказав йому Ява. – Не міг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлушу, чого вискочив, як Пилип з конопель?

    Собакевич винувато схилив голову набік. Мабуть, він зрозумів, що підвів нас.

    Друзі прив’язали до шиї Собакевича дзвінок і відпустили гуляти. Притулившись до стіни сараю, хлопці почули таку розмову:

    Бурмило: Воно-то, конешно, так… Але…

    Книш: Зате подаруночок матимеш від німців хіба ж такий! На десять років буде…

    Бурмило: Ги-ги!

    Книш:…Вермахт щедрий…

    Бурмило: А що ж, конешно…

    Книш: Має бути двадцять залізних… Точно… А якість… Бронебійна… Р – раз – і нету! Будьмо!

    Чути дзенькіт склянок, – мабуть, Книш і Бурмило випивають.

    Книш: Купимо в Києві, що треба, і за діло!

    Бурмило: Сам не можеш?

    Книш: Якби я мав час і якби плавав так, як ти, я б взагалі без тебе обійшовся.

    Бурмило щось прохарамаркав, ми не розібрали ані слова.

    Книш (роздратовано): А… хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цією екскурсією шкільною…

    Бурмило: Ну, гаразд! Завербував.

    Книш: Тільки ж – нікому – нікому! Жодній живій душі. Бо – як довідаються…

    Бурмило: Щоб я бога не бачив! Що я – маленький! Це ж таке діло…

    Книш: Ну, до завтра!

    І все. Запанувала тиша. Певно, Книш і Бурмило вийшли з сарая.

    Проте хлопці нічого не встигли вирішити, бо Собакевич, гасаючи по шкільному подвір’ю, зірвав навчальний процес: всі подумали, що звук від його дзвінка – то шкільний дзвоник, і помчали з уроків. Галина Сидорівна розлютилася й відмовилась брати хлопців на екскурсію до Києва.

    Розділ ІІІ “Тореадори з Васюківки” скорочено

    Хлопці випрошують, щоб Галина Сидорівна взяла їх до Києва. Вона проти. Друзі самі ховаються в машині. їдучи, учні співали. Раптом замовкли, а Павлуша і Ява продовжили співати і виказали себе. Учителька змусила їх вилізти з-під лави.

    Потім усі вирішили поїхати на метро: дуже хотілося його побачити. Проте для друзів важливіше було слідкувати за Бурмилом і Книшем, які поїхали в магазин “Динамо”, що на Хрещатику, і купили ласти і маску з трубкою для пірнання. Стежачи друзі загубилися в метро й почули свої прізвища по радіо. Старшина міліції Паляничко привів їх до вчительки.

    Хлопці вистежили Бурмила та Книша, коли вони пірнали в плавнях, знаменитих своєю дичиною. З часом з’ясувалося, що мисливець Папуша часто згадує свою рушницю, яка втопла в озері. І він би заплатив навіть більше, ніж та рушниця коштувала, бо, крім усього, вірив, що від неї залежало його мисливське щастя.

    Стежачи за підозрілими, хлопці влізли на подвір’я до вчителя Антона Фарадейовича й перекинули посудину, з якої щось вилилось.

    З’ясувалося, що друзі перекинули посуд з глобулосом – мікроскопічною водорістю, яка може стати основою для харчування астронавтів. Ява та Павлуша зізналися в скоєному – й учитель простив їх.

    Почався екзамен з української мови, проте Яви не було. Він з’явився вже коли здавали роботи. Він, виявляється, рибалив. Дід Варава його випоров.

    Ява став поводитися дивно: замкнувся в собі, відмовився їхати на море, хоча раніше дуже просився.

    Розділ 4 “Тореадори з Васюківки” скорочено

    В якому Павлуша розказує, як він подружив з Явою до четвертого класу я з ним не дружив.

    Він був уредний.

    Так я вважав.

    Бо він мене при всіх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новісіньких шевйотових штанях. Мені мама тільки вранці у раймазі купила. І тими новісінькими штаньми я у самісіньке рідке багно сів. І Ганька Гребенючка так сміялася, так сміялася, що в неї аж булька з носа вискочила.

    Я дружив з Антончиком Мацієвським. Він мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком – ви ж знаєте! Я навіть більше, ніж вареники з вишнями, люблю.

    Я гадав, що дружитиму з Антончиком і їстиму малину аж до старості Але…

    Був сонячний теплий вересневий день Ми сиділи на баштані і з присьорбом хрумкали кавуни.

    Ви не були на нашому баштані? О-о! Тоді ви нічого не знаєте. Такого баштана нема ніде. Точно! Кінця – краю не видно. Од обрію до обрію. І кавунів – тисячі, мільйони… І всі смугасті. Як тигри. Тисячі, мільйони тигрів. Я живих бачив у цирку. В Києві. Але то хіба тигри? От дід Салимон – баштанник наш – ото тигр! Ох же ж б’ється! Як влупить своєю кістлявою рукою по штанях – два дні чухаєшся. Він чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Він любив, щоб ми просили. А ми не любили просити.. Воно не так смачно.

    Коротше, ми сиділи на баштані і хрумкали кавуни. Крадені. Діда не було. Не було й близько. Він пішов у сільмаг по цигарки. Ми бачили. І ми були спокійні. Він там обов’язково зустріне якогось свого друзяку, діда Вараву абощо, і вони заведуться про американських агресорів чи про реваншистів аж до смерку. Це вже точно. Дід Салимон цілими днями знічев’я слухав у самотині на баштані транзистор “Атмосфера”, що купив собі у сільмазі, і його просто розпирало від різних новин.

    Отже, ми сиділи й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навіть. Один тільки товстий Гришка Сало хрумкав – той міг день і ніч їсти. А ми всі сиділи й хукали.

    От понаїдались кавунів! Що називається, од пуза. Далі їсти вже нема змоги – нікуди.

    Ми сиділи під величезною горою кавунів – це вже зібрали для відправки, завтра прийдуть машини.

    І їсти несила, і несила кинути цей кавунячий рай – коли ще так пощастить, щоб діда не було, та й вивезуть же завтра.

    Пробували ми у футболу кавуном грати – важко, ноги болять.

    Пробували у “війни”. Виклали з кавунів на землі військовий об’єкт – ворожу укріплену лінію. Взяли в руки по кавунові – це бомби, – підняли над головою і – ву-у-у! Летять наші радянські штурмовики-бомбовики. Підлітають – рреп! рреп! Репаються смугасті бомби, летять врізнобіч осколки і шрапнель – чорні слизькі “сємочки”, ллється червона кавунова кров…

    Побомбили кілька хвилин, глянули – аж самим страшно стало й совісно. Червоно-біло-зелена каша на землі.

    – Е, хлопці! Це вже свинство! Так тільки фашисти роблять!

    – І правда! Давайте не будемо!

    Знову посідали, сопемо.

    Подивився тоді Стьопа Карафолька на гору кавунів і каже:

    – Здоровеннецька все-таки! Справжнісінька тобі піраміда єгипетська.

    І раптом підхопився:

    – Пацани! А давайте зіграємо у фараона і єгипетську піраміду.

    – Га? Що? Кого? – не розшолопали ми.

    Стьопу ми не любили. Він щодня чистив зуби, робив зарядку і взагалі був свиня. Коротше, він був те, що називається зразковий учень: учився на самі п’ятірки, поводився в школі бездоганно, не бешкетував, не бив вікон, не вмочав косу дівчинки, що сидить попереду, в чорнило, не підпалював на уроці “жабку” з кінострічки… І цим дуже всіх нас підводив.

    Бо завжди:

    – А от Стьопа, бачиш…

    – А чому Стьопа..

    – А подивись на Стьопу…

    І – лясь! лясь! лясь!

    “А щоб тобі, Стьопо, чиряк сів на носі!” – завжди думалося в такі хвилини.

    Але іноді ми Стьопі прощали за те, що, на наш погляд, він дуже багато знав. Бо читав день і ніч. І був для нас свого роду ходячим довідником От і зараз.

    – А що воно за таке – єгипетські піраміди? – жуючи, спитав Гришка Сало.

    – Не знаєш, барахольщику? Це такі гробниці здоровущі. В Єгипті. В них єгипетських царів – фараонів ховали багато століть тому. Досі стоять, як новісінькі, і туристи з усього світу приїздять на них дивитися.

    – Ага, про це у п’ятому класі проходять, я в братовому підручнику бачив, – підтвердив Антончик.

    – А я по телевізору в кіножурналі, – сказав Вася Деркач.

    – Ну й що? – спитав я. – А як же грати?

    – Як? Хм! – презирливо хмикнув Стьопа. – Виберемо серед нас фараона. Він умре, і ми його поховаємо. І піраміду зробимо. З кавунів.- А що – це вещ! – У Яви загорілися очі. – Інтересно!

    – Хлопці! Да ви що? Тю! – сказав я. – На біса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж іще весело – у похорон грати! Ха-ха!… Давайте лучче у прикордонника і шпигуна. Я згоден шпигуном!

    – Старик! Домовилися – все! – рішуче сказав Ява. – Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тій торбі хліб-паляниця, кому доведеться, той буде… фараоном.

    Я так і знав, чуло моє серце.

    – Старик! По-чесному! – сказав Стьопа Карафолька. Це ми од київських мисливців навчилися говорити один на одного “старик”.

    Я зітхнув.

    Я був страшенно невезучий. У що б ми не грали, мені завжди випадало бути чи то розбійником, чи злодієм, чи шпигуном чи фашистом, чи біляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам’ятаю навіть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! І завжди був ворогом.

    – Старик! Нічого, не хвилюйся! Тобі в коханні везтиме! Точно! Є така прикмета! – заспокоювали мене хлопці. – Он-до Гребенючка на тебе задивляється.

    – Подавіться своїм коханням! Плював я на кохання! Триста лет! – з ненавистю цідив я крізь зуби й плентався займати свої ворожі позиції.

    І коли Стьопа Карафолька тільки вимовив слово про ту єгипетську піраміду, я вже не сумнівався, що фараоном буду саме я. І не помилився…

    – Ну, то що робить? – сумно спитав я.

    – Значить, так, – швидко заговорив Стьопа. – Ти – славний, знаменитий, могутній єгипетський фараон. Який хочеш – вибирай: Хеопс… Тутанхамон… Гаменхотеп…

    – Гаменхотеп, – байдуже сказав я.

    – Прекрасно. О великий і мудрий фараоне Гаменхотеп! – звів руки до сонця Стьопа. – Ти завоював багато земель, ти підкорив багато народів, ти вписав своє ім’я в історію віків Стародавнього світу! Але невблаганна смерть підстерегла тебе, і от ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмирає!

    Хлопці завили, як шакали.

    – Ну, давай – давай – лягай і умирай, – під акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька.

    Я ліг.

    – Прощайся і… – махнув рукою Стьопа.

    – Прощайте, – похмуро проказав я. – Не поминайте лихом. Пробачте, мене що не так. Кланяйтесь мамі, тату, Галині Сидорівні і всім нашим.

    – Обійдеться! Помирай, помирай швидше! – нетерпляче перебив Стьопа. Я заплющив очі і голосно зітхнув – випустив дух.

    – О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе, горе! – так одчайдушне заверещав Стьопа, що мені самому стало страшно і жаль себе.

    – Але ім’я його буде славне у віках! І піраміда великого Гаменхотепа збереже для поколінь пам’ять про нього. За роботу, жалюгідні раби! За роботу!

    І хлопці заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кілька хвилин я відчув, що на груди мені навалюється важенний тягар і мені нема вже чим дихати.

    – Гей! – скрикнув я. – Давить! Гей! Так я й справді помру. Гей!

    – Цить! – гаркнув Стьопа. – Не розмовляють. Мертвяк, називається! Убивати треба таких мертвяків!

    І поклав мені величезного кавуна прямо на пику. Я тільки кавкнув.

    – Е не, хлопці, так він і справді гигне, – чую раптом голос Яви. – Так не можна.

    І кавун з моєї пики відкотився.

    – А що ж? Як же ж тоді? Не вийде ж піраміда, – почулися голоси.

    – Як не вийде! Вийде! – закричав Стьопа. – Я ж забув зовсім. Фараонів ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменхотепе! Тільки мовчи – ти мертвий!

    Я встав, і робота знову закипіла. Тепер було легше. Хоч давило в боки, але дихати можна. Я стояв із заплющеними очима, а хлопці обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнісінька піраміда, з якої стирчала тільки моя голова, що, як казав потім Ява, теж була схожа на кавун.

    Стьопа був дуже задоволений і весело наспівував похоронний марш:

    – Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам!

    І раптом пролунав пронизливий крик Антончика:

    – Хлопці! Тікай! Дід!

    І всі кинулися врозтіч. Це було так несподівано, що я навіть не одразу злякався. І тільки коли від хлопців лишилася сама курява, я похолов.

    Я стояв, обкладений кавунами, не в змозі ворухнути ні ногою, ні рукою і дивився, як до мене, розмахуючи кийком, біг дід Салимон.

    – Хлопці! – безнадійно вереснув я. – Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже!

    Але вони вже й почути не могли.

    Ну все! Гибель! Зараз дід підбіжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунів, розмахнеться і – кийком мені по кумполу. І буде на одного розбитого кавуна більше. Буде мені гробниця… Піраміда…

    Я вже бачив розлючене обличчя діда і чув, як він сопе. Ближче, ближче, ближче…

    І тут, як з-під землі, з’явився Ява. Дід уже був зовсім близько уже змахнув кийком. Ява підскочив до мене, схопив кавуна, що лежав біля самої моєї щоки, і пожбурив у діда. Дід випустив з рук кийка і ледь устиг піймати кавуна. Він же був баштанник, той Салимон, і він не міг допустити, щоб кавун упав на землю і розбився. А Ява вже схопив другого кавуна і знову кинув. І знову дід піймав. Це було прямо як у цирку, як у кіно. Ява кидав, дід ловив і клав на землю. Ява кидав, дід ловив і клав на землю.

    Я потроху звільнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дід Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи:

    – Ах, шелегейдики!

    – Ах, шмарогузи!

    – Ах, катові гаспиди!

    Через кілька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотіли п’ятами по баштану. Тепер доганяй, діду! Шукай вітра в полі.

    Я біг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механізм. І мені здавалося, що серця наші теж б’ються, наче одне серце.

    Мені було дуже хороше!

    Мабуть, таке відчувають справжні друзі – солдати, коли плече-в-плече йдуть в атаку.

    Отак біг би й біг на край світу. Нема нічого кращого в житті за дружбу!

    …На другий день наша дружба з Явою була ще більш скріплена. Так би мовити, кров’ю. Бо дід Салимон поділився своїми враженнями про фараонську пірамідуз нашими батьками. І батьки наші зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому місцю, про яке при дівчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:

    – А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж?

    Ми зціплювали зуби й мовчали. Ми нікого не виказали. Нікого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий – Ява

    То хіба міг я, скажіть, поїхати сам у табір до моря після цього?! Нізащо. Ніколи в світі!

    Дружба! Велике це слово – дружба! Може, найбільше з усіх слів людських.

    Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навіть життя віддають…

    Розділ 10-20 “Тореадори з Васюківки” скорочено

    Під час гри хлопці побилися. Ява розбив носа Стьопі. Від покарання його врятувало закордонне відрядження батьків.

    Вистежуючи Бурмила та Книша, хлопці заблукали в кукурудзяному полі, зголодніли. Врятували їх ті ж Книш та Бурмило. З того часу до Яви приліпилося прізвисько Робінзон Кукурузо. Хлопці знайшли безлюдний острівець на ріці й влаштували курінь. Острів назвали островом Переекзаменовки. Ява залишився жити на ньому сам. Знов їм на очі попався Книш. Хлопці ламали голову, чого він шукає. Раптом з’явилися їхні друзі та юннати з Києва на човні й натрапили на курінь. Вони розповіли про те, що до Фарадейовича приїде професор та кореспонденти, бо його глобулус – надзвичайне відкриття. Ява закохався у Вальку з Києва, яка майстерно танцювала а Павлуша з’ясував, що насправді його друг втік на острів, щоб готуватися до пере екзаменовки.

    Хлопці розробили план захоплення Книша в полон. Побачивши якусь постаті Кукурузо вигукнув: “Руки вгору!”. Постать виявилася дідом Варавою. Під час щире розмови дід зізнався, що шукав онука, а хлопці, що вистежують Книша.

    Дід спіймав і допитав Книша. Той розповів, що шукав двадцять каністр з німець ким спиртом, що були тут затоплені. Онукові Варава сказав про те, що спирт ви ловили партизани для госпіталю ще в сорок третьому році.

    Розділ останній

    Отак закінчилися пригоди Робінзона Кукурузо на безлюдному острові поблизу села Васюківки.

    Наступний після тої ночі день був ущерть насичений знаменними подіями.

    Зранку приїхав професор Дудка, керівник київських юннатів, а разом з професором кореспондент піонерської газети.

    Професор Дудка виявився молодою вродливою жінкою у модному платті з короткими рукавами і в туфлях на тонюсіньких каблучках-шпильках.

    Професор Дудка подивилася на глобулус і сказала, що це “прекрасний штамб хлорели” (саме так вона висловилася), що вона обов’язково доповість про це в інституті, ще це великий успіх, і гаряче потиснула руки спершу Фарадейовичу, а потім усім юннатам.

    Фарадейович аж сяяв від щастя (до речі, в цей день виписали з лікарні його жінку

    Юннати теж сяяли (кореспондент обіцяв написати про них у газеті). Потім Фарадейович при всіх обняв нас з Явою, поцілував і сказав:

    – Коли б не ви – все б погибло! Спасибі, друзі мої, спасибі!

    А незабаром у клубі був товариський суд. На сцені стояв накритий червоною китайкою стіл, за яким сиділи голова колгоспу Іван Іванович Шапка, члени правління, Явина мама – депутат, дід Варава, дід Салимон і Галина Сидорівна.

    А збоку на лаві підсудних вкупочці сиділи набурмосені Книш з Книшихою і трохи осторонь скуйовджений Бурмило. Ми виступали як головні свідки обвинувачення. І весь зал дуже сміявся, коли Ява розповідав, як він затонув…

    Півсела виступило на цьому суді. І всі говорили, що той, хто дбає тільки про власну шкуру і свою кишеню, не вартий доброго слова (це сказала Галина Сидорівна).

    …Що він “внутрішній диверсант” (це сказав дід Салимон).

    …І якщо він може продати за копійки свою совість, торгуючи нею на базарі, то за хорошу ціну він і Батьківщини не пожаліє (це сказав комсомолець Гриць Чучеренко).

    …І жаль, понімаєте, що товариський суд не може присудити всипать, понімаєте, добренько за такі діла, як говорить один хороший чоловік, по западному полушарію! (Це сказав мій тато.)…Але нічого, тепер вони знатимуть, що про них думає все село (це сказав Іван Іванович Шапка). Бучний був суд.

    А після суду до нас підійшов Гришка Бардадим і сказав:

    – Молодці, босяки!

    І ляснув своїми граблями по потилиці спершу мене, потім Яву.

    Коротше кажучи, то був день нашої слави. Слави, про яку ми так довго й безуспішно мріяли.

    …Але ми чомусь не відчували тої шаленої радості, про яку мріялося. Чогось нам не того хотілося….Щось їло наші душі, як іржа залізо….Якась думка. І коли ми йшли з суду, Ява висловив її.

    – Мда, – мовив він задумливо. – Все це добре, але… одні глобулус виводять… космічний. Інші майструють щось на транзисторах, напівпровідниках. А ми… – він зітхнув, – тільки підштаники на телевізійну антену вивішувати уміємо. Це й дурень може. Та й не тільки дурень. Навіть мавпа.

    – Людиноподібна, – додав я.

    …І от – уже позаду літо, безтурботне дозвілля. Знову парта, знову кожні сорок п’ять хвилин дзвоник, знову: “Хто не виконав домашнього завдання, піднесіть руку!”, “Іди до дошки!”, “Вийди з класу!..” Буденне життя колишнього п’ятого, нині шостого “Б”.

    Я сиджу на своєму звичному місці біля вікна, дивлюсь, як ганяє на подвір’ї наш Собакевич, і думаю…

    Я думаю про Книшів – кажуть, вони продають свою нову хату і їдуть кудись на Харківщину. Певно – таки заговорила в них совість після суду. Соромно односельцям в очі дивитися. Може, там, на Харківщині, й людьми стануть.

    Он Бурмило ж і пити кинув, і браконьєрський реманент свій поламав і повикидав.

    І ще я думаю (не вперше уже): ” Чому все-таки Кукурузяка висадився на той острів, що поряд з Високим? Випадково? Збіг обставин? Чи, може, спеціально?” Я вже питав його.

    Мовчить.

    Тільки усміхається…

    Раптом думки мої порушує голос Галини Сидорівни:

    – Рень, до дошки!

    І я відчуваю, як мій правий лікоть підскакує вгору – це підводиться, піднімаючи кришку парти, мій сусіда. Мій сусіда і друг Ява (колишній Кукурузо). Аякже, він таки склав нереекзаменовку (а що ж ви думаєте!) і теж перейшов до шостого класу. О, то були дуже напружені дні – після суду.

    Спершу я тільки ходив попід вікнами у Ренів і на всіх цикав. На Собакевича: “Цить!” – не гавкай.

    На корову Контрибуцію: “Цить!” – не мукай.

    На зозулястого півня: “Цить!” – не кукурікай. Пильнував, щоб ніхто не перешкодив готуватися моєму другові.

    А потім я переконав його, що краще готуватися вдвох, що мені теж це необхідно, бо я нічого не знаю.

    Спочатку він огинався:

    – Не треба мені твоїх жертв!

    Але я сказав:

    – Та ти що – хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я, значить, лишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не по-товариському!

    І він змушений був погодитись.

    Цілий серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цікаво, цікавіше, наприклад, ніж грати у футбол, у цурки-палки або ловити рибу… Але хто сказав, що для друга треба робити тільки те, що цікаво?

    На переекзаменовку я пішов теж разом з Явою. І диктант ми писали удвох.

    Галина Сидорівна одразу зрозуміла, чого я прийшов, і сказала:

    – Сідай теж пиши, тобі це корисно.

    І ви знаєте, я написав гірше, ніж Ява. Він зробив тільки дві помилки, а я три. Недарма він, чортяка, брав з собою “Граматику” на безлюдний острів.

    І от тепер він стоїть біля дошки і впевнено пише вправи, і ні разу не помилився.

    До речі, я знаю, що в книзі “Робінзон Крузо” лежить у нього папірець з однією адресою.

    Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собі так, не думаючи з неї скористатися.

    Отже, граматика моєму другові ще й, так би мовити, особисто потрібна. Відмінниці безграмотного листа не напишеш. Краще одразу у криницю сторч головою.

    – Молодець, Рень, сідай! – каже Галина Сидорівна. І мій друзяка, розімлілий від гордості, повільно йде на місце.

    Сівши за парту, Ява кілька хвилин мовчить – поки не вляглися почуття, викликані похвалою вчительки. Потім нахиляється до мене і шепоче:

    – Так що – випробуємо?

    – Давай, – кажу я.

    Ми схиляємося і засовуємо голови під парту. Ява виймав з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-під цукерок, з якої стирчать різні гвинтики, шпунгики і дротинки. Це винайдений нами механічний пристрій для розстібування гудзиків. Офіційної назви він ще не має і зветься поки що умовно “штукакенція” (не “штука” і не “штукенція”, а саме “штукакенція”, бо кожний винахід обов’язково повинен мати свою назву). Діє “штукакенція” дуже просто прикладаєш до гудзика, натискаєш на кнопку – і готово. Тільки спершу треба, звичайно, завести пружину. І от Ява бере і починає заводити.

    Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напівпровідниках, але…

    Кррекк! – раптом дзвінко на весь клас клацає пружина і, вискочивши з коробочки, б’є знизу Стьопу Карафольку, що сидить перед нами.

    Карафолька скрикує.

    – У, розтелепа! – шиплю я на Яву. Але пізно! Наче грім з неба, лупає над нами гнівний голос Галини Сидорівни:

    – Завгородній і Рень, вийдіть з класу!

    Червоні як маки, вилазимо ми з-під парти і один за одним чимчикуємо до дверей. Навчальний рік почався…

    Частина 2 “Тореадори з Васюківки” скорочено

    Розказана знову-таки Павлушею Завгороднім.

    Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодії шукають потерпілого.

    Розділ І – розділ II

    Друзі взяли участь у виставі “Ревізор”, яка мала шалений успіх.

    Приїхавши до Києва, Ява хоче зустрітися з Валькою.

    Розділ III

    Ява поспішає на побачення.

    Через кілька хвилин ми вже знайшли потрібний будинок, почали шукати квартиру. Обійшли весь будинок – нема. На найвищому шостому поверсі остання квартира вісімнадцята, а нам треба двадцять п’яту. Що таке? Невже обдурила Валька, насміялася, вигадану адресу дала… На Яву мені було боляче дивитись – такий у нього був вигляд. Нарешті я наважився спитати в якоїсь бабусі. І виявилося, що є двадцять п’ята, тільки у дворі, у так званому флігелі. Пішли ми шукати той флігель.

    Хлопці ледве відшукали потрібну квартиру. Вони стояли й боялися подзвонити.

    І тут сталося щось неймовірне. З-за виступу стіни з темряви, як мара, виринула чиясь величезна постать і здоровеннецькою рукою схопила Яву за вухо. В ту ж мить хриплий голос загримів, аж луна підстрибом покотилася вниз по сходах:

    – Піймалися! Піймалися нарешті!

    Не кажучи вже про Яву, якого тримали за вухо, я теж від несподіванки прикипів до місця і не міг ворухнутися. А дядько гримів на весь під’їзд:

    – Так от хто тут хуліганить! От хто це дзвонить і тікає!.. А бідна бабуся повинна бити свої старі ноги, даремно ходячи відчиняти! От ми зараз з вами поговоримо!

    І в цю мить з-за дверей почувся дзвінкий Вальчин голос:

    – Хто там?

    Ой-ой-йой! Я панічпо глянув на Яву. Він зібрав всі свої сили, одчайдушне рвонувся і… Навіть якби йому довелося залишити своє вухо у дядьковій руці, він все одно б вирвався. Та що вухо! Цієї миті Ява ладен був оддати півголови, навіть півтіла, аби тільки вирватися, втекти з тим, що залишиться, подалі від Вальчиних очей.

    Ви ж самі подумайте: після довгої розлуки в першу хвилину побачення, якого ви так чекали, ваша Валечка бачить як (о світе ясний!) якийсь здоровеннецький мурмило держить вас за вухо, мов цуценя. І ви, схиливши голову, жалюгідно висите на своєму вусі, майже не торкаючись землі. Ви, який мріяли про урочисту й хвилюючу мить, коли відчиняться двері, і вона стане на порозі, і здригнуться від радісного подиву волохаті вії, і засяють очі, і запашать рум’янцем щоки. І вона скаже: “Ой!” – а потім: “Ах!” – а потім: “Здрастуй, здрастуй! Це ти? Яка я рада!” І все буде так прекрасно…

    Аж замість цього… О люди добрі!

    Наче вистрелені з гармати, ми прогуркотіли сходами вниз, вискочили у двір, потім на вулицю і цілий квартал бігли щодуху, не оглядаючись. Лише коли переконались, що за нами ніхто не женеться, одсапуючись, пішли.

    Ми йшли, не розбираючи дороги, йшли і мовчали.

    З очей Явиних бігли сльози. Він кривився й одвертав од мене обличчя. Та я все розумів. Ява ніколи не плакав! То просто механічно. Просто вухо якимось чином зв’язане з тим органом, що виробляє сльози. І якщо дуже покрутити вухо, то сльози течуть самі собою. І це зовсім не значить, що людина плаче.

    Вухо Явине напухло, збільшилося вдвоє і горіло маково.

    З таким вухом вдруге пробиватися на побачення годі було й думати.

    Ми добре розуміли, що сталося. Сталося жахливе непорозуміння. В тому домі якийсь шалапут розважався тим, що дзвонив у квартири й тікав. А дядько випадково нагодився і, побачивши нашу метушню біля дверей після того, як ми подзвонили, вирішив, що то ми хуліганимо. Все це ми розуміли. Та нам не було легше від цього. Особливо Яві. І не так вухо, як те, що Вальки не побачив і тепер хто знає, чи взагалі побачить.

    Розділ IV – розділ VI

    У Києві хлопці їли морозиво, каталися на каруселях, купалися в Дніпрі, де бачили, як витягли чоловіка, що тонув, бо був п’яний.

    Шукаючи незнайомця – артиста, хлопці потрапили в театр, де зустріли Вальку. Всі дивилися виставу про Червону Шапочку.

    У своєму дворі Валька посварилася з Будкою – місцевим хуліганом, що дзвонив у двері й тікав. Друзі накрутили йому вуха.

    Розділ XXVII

    Хлопці дізнаються, що їхню Галину Сидорівну хоче викрасти закоханий грузин – лейтенант Пайчадзе.

    Я довго вибирав у ліщині, але вирізав два таки добрячих дрини.

    Обидва з такими балабухами на кінці. Просто тобі справжнісінькі довбні.

    Я був сповнений рішучості битися до останнього. Я рвався в бій. А що? Якби ваш) вчительку збирався хтось красти, ви б сиділи склавши руки? Ага! Всидиш тут! Хоч вона й двійки нам ставила, і з класу вигонила, але ж… І ВХАТ разом з нами організовувала (Васюківський художній академічний театр), і в Київ з нами на екскурсію їздила і співала разом з нами, і взагалі…

    Якби завпеда Саву Кононовича хтось крав, я б і пальцем не ворухнув. Або математичку Ірину Самсонівну. Будь ласка, крадіть, на здоров’ячко! Ще спасибі сказав би. Що допоміг би зв’язувати… А Галину Сидорівну – ні! Не дозволю! Голови не пожалію!

    За обідом я з’їв здоровеннецький шмат м’яса – з півкіло, не менше. А на картоплю навіть і не глянув. Дід тільки крякнув, дивлячись на те. Але я на дідове крякання не зважив. Що мені його крякання, як мені сили були потрібні. А на картоплі сили не на береш, для сили м’яса треба. Це всі знають.

    Увечері ніяких ускладнень не було. Павлуша прийшов, запросив мене до себе я пішов до нього, ми до пів на одинадцяту грали з ним у шашки, а потім він пішов мене провести. Ми забрали дриняки і подалися до Галини Сидорівни. Зайшли, звісно, не з вулиці, а від тієї стежки за городами, якою я тоді на велосипеді їхав.

    Пробралися в сад і зачаїлися в кущах, там, де колись лейтенант Пайчадзе від мене ховався. І як я тоді не втямив, що то він! На стежці ж навіть слід від мотоцикла був… Кущі смородини, де ми сиділи, були трохи на узгір’ї, і звідси добре видно було і сад, і двір, і вчительчину хату.

    Ми бачили, як Галина Сидорівна двічі виходила у двір, один раз воду з миски вихлюпнула, вдруге – у погріб. І щось не видно було, щоб вона хвилювалася.

    – Слухай, – прошепотів я Павлуші. – Може, ти наплутав? Може, він сьогодні не крастиме?

    Тільки-но я це прошепотів, як на стежці почулося дидиркання мотоцикла. Ми притиснулись один до одного і завмерли.

    Мотоцикл чмихнув і замовк, не доїжджаючи до вчительчиного саду.

    “Конспірація! – подумав я. – А що, і я б так зробив”.

    За якийсь час на стежці з’явилась постать лейтенанта. Він рухався безшумно, ступаючи м’яко, мов кицька.

    Пройшов повз нас, став біля крайньої з двору яблуні і раптом затьохкав по солов’їному. Та так здорово, що якби зараз не серпень, можна було б подумати, що це справжній соловейко.

    Рипнули двері. З хати вийшла Галина Сидорівна. От ду… От нерозумна! Чого вона випхалася?! З хати ж важче викрадати, а так…

    Він почав їй щось тихо, але запально доводити, потім раптом схопив за руку.

    – Пусти! – рвонулася вона.

    Ну, все! Треба рятувати!

    Я штовхнув Павлушу, ми вискочили з кущів і кинулися до лейтенанта. Разом, як за командою, змахнули палицями.

    Він випустив руку Галини Сидорівни і, мов дерево на лісозаготівлі, упав.

    – Тікайте! – гукнув я щосили Галині Сидорівні.

    І…

    І тут сталося неймовірне.

    Замість того щоб тікати, вона кинулася до лейтенанта, впала біля нього навколішки і обхопила руками. І закричала одчайдушне:

    – Реваз! Любий! Що з тобою?! Ти живий?!

    Я не бачив у темряві, чи роззявив Павлуша рота, але думаю, що роззявив. Бо в мене нижня щелепа одвисла, мов заслонка.

    І тут лейтенант, усе ще лежачи на землі, раптом пригорнув нашу Галину Сидорівну до грудей і вигукнув щасливо:

    – Галю! Я живий! Я ніколи не був такий живий, як зараз! Ти сказала “любий”! Я – любий?! Вай! Как хорошо!

    Вона відсахнулася од нього, а він враз підхопився з землі і, як вихор, пустився танцювати лезгинку, одставивши вбік руки і вигукуючи:

    – Асса!.. Асса!.. Вай! Как хорошо! Асса!

    Я не раз бачив, як радіють люди, але щоб так хто-небудь радів, не бачив ніколи, слово честі.

    Потім він підлетів до нас, згріб нас в обійми і почав цілувати:

    – Хлопці! Дорогі мої! Як ви мені помогли! Спасибі! Спасибі вам! Далі так само раптово одпустив нас і став серйозний.

    – Хлопці, – сказав він якось хрипло, приглушено. – Хлопці! Я люблю вашу вчительку! Люблю, да, і хочу, щоб вона вийшла за мене заміж. А вона… Вона каже, що це… не педагогічно! Понімаєте, любов – не педагогічно, га?.. Значить, ваші мами не должни були виходити за ваших пап, да, бо це не педагогічно, га? У-у! – він жартома зробив загрозливий рух у бік Галини Сидорівни, потім ніжно поклав їй руку на плече. – Ну, тепер вони уже все знають, да. Ховати нема чого. І тут уже я не винен. Завтра, да, пишу родичам. Усе!

    Галина Сидорівна стояла, опустивши голову, і мовчала. Я подумав, як їй, нашій учительці, що все життя робила нам зауваження, було слухати все це при нас. Треба було щось таке зараз сказати, щоб вирятувати її з цього становища, але в голові було порожньо, як у старця в кишені, і я не міг нічого придумати.

    І тут Павлуша звівся навшпиньки, придивляючись до обличчя лейтенанта, і сказав:

    – Вибачте нам, будь ласка, але… але у вас онде кров на лобі. – Мабуть, подряпались…

    – Де? Де? – стрепенулася враз Галина Сидорівна. – Ой, справді! Треба перев’язати зараз же! Молодець Павлуша!

    – Нате, нате ось! – вихопився я, висмикуючи з кишені оту білу хустку, зняту зі щогли.

    Галина Сидорівна, не роздумуючи, схопила її.

    – Ходімо швидше до хати. Тут нічого не видно. Треба промити, зеленкою змазати.

    Ми з Павлушею нерішуче затупцяли на місці, не знаючи, іти нам теж до хати, чи лишатися надворі, чи зовсім забиратися звідси.

    Але Пайчадзе підштовхнув нас у спини:

    – Ходімо, ходімо, хлопці! Ходімо!

    У хаті Галина Сидорівна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бігала з кухні в кімнату, з кімнати в кухню, грюкала дверцятами шафи і буфета, щось у неї летіло з рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося – і ніяк вона не могла знайти тої зеленки.

    Лейтенант дивився на неї розчуленими, закоханими сяючими очима.

    А ми дивились на лейтенанта.

    Ми дивилися на нього винувато і з каяттям.

    Знайшовши нарешті зеленку, Галина Сидорівна заходилася перев’язувати лейтенанта.

    І, дивлячись, як обережно, з якою ніжністю промивала вона йому ваткою чоло і яке при цьому блаженство було написано на його обличчі, я подумав: “Які ті вчителі все-таки наївні люди. Вони думають, що ми діти, що ми нічого не розуміємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розуміємо. Прекрасно!”

    – Вибачте, будь ласка, – зітхнув я.

    – Будь ласка, вибачте, – зітхнув Павлуша.

    – Та що ви, хлопці! – радісно усміхнувся лейтенант. – Це найщасливіші хвилини, да, у моєму житті. І це зробили ви, да!

    – Ми думали, що ви хочете вкрасти… – промимрив я.

    – І думали рятувати… – промимрив Павлуша.

    – Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! – загримів на всю хату лейтенант. – Слушай, Галя! Слушай, які в тебе геройські ученики, да! Вай, молодці! Вай! Ти права, їмне можна сваритися, да, нізащо не можна сваритися! І ви ніколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди міцною, як граніт того доту! Ви на все життя запам’ятаєте, да, той дот! І ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? “Г. П. Г”. Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогодні прочитали там, свята правда. Павлуша вирячився на мене:

    – Д-де… що прочитали? Я знизав плечима.

    – Як? Ви хіба не були сьогодні біля доту? – тепер уже здивовано промовив лейтенант.

    Він глянув на Галину Сидорівну. Вона розгублено закліпала очима.

    – А… а ця хустина? – Галина Сидорівна підняла руку з хустиною, яку я їй дав. – Це ж… це ж… та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я дала Гані. Ой хлопці, не той..

    Павлуша запитально глянув на мене. Я опустив голову:

    – Це я… зняв. Він навіть не знає. Я випадково побачив, як вона чіпляла. Я думав, що вона якось дізналась і хоче покепкувати. Посварити нас знову.

    – Та що ти! Що ти! – скрикнув лейтенант. – Таке скажеш – посварити! Совсем наоборот! Це ж вона все придумала, щоб помирити вас. Помирити, понімаєш! Вона замічательна дівчинка!

    Павлуша почервонів і опустив очі.

    І я раптом згадав, як я оббризкав Гребенючку грязюкою, а вона сказала, що грузовик і що сама винна…

    І я теж почервонів і опустив очі.

    Боже! Невже ж я такий бовдур, що весь час думав на неї казна-що, а вона зовсім не така?! Невже?! Що ж тоді вона про мене думає? Вона ж таки думає, що я справжнісінький бовдур.

    І це таки правда!

    І ніхто цього не знає так, як я знаю!

    Розділ останній,

    В якому історія наша за добрим звичаєм старих класичних романів закінчується весіллям

    На другий день усе село облетіла звістка про те, що наша вчителька, наш класний керівник Галина Сидорівна Герасименко виходить заміж за старшого лейтенанта Рева за Пайчадзе.

    … Наче серця наші були з’єднані між собою тоненькими невидимими дротинками і по тих дротинках враз пустили струм – щемливий струм суму.

    – Знаєте, – тихо мовив Павлуша. – Треба попрощатися з нею. І так, щоб вона запам’ятала це на все життя.

    У лісі біля дота було тихо й урочисто. І якось не хотілося порушувати цю тишу. Мимоволі ми намагалися ступати безшумно.

    Павлуша засунув руку в розколину над амбразурою і витягнув згорток: у прозору поліетиленову торбинку було загорнуто якийсь папір.

    Павлуша розгорнув, і я зразу пізнав почерк – чіткий з нахилом у лівій бік, кожна буквочка окремо (почерк старшого лейтенанта Пайчадзе).

    Ми сіли на холодну замшілу кам’яну брилу, я обняв Павлушу за плечі, притулився головою до його голови, і ми почали мовчки читати.

    “Дорогі друзі! Яво і Павлушо! – писалося там. – Це дуже – дуже добре, що ви помирилися. Наша таємниця тепер не потрібна. Бо все це придумувалося для того, щоб вас помирити. І ми сподіваємося, що ви не образитесь на нас за це. Ми хочемо від усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це діло – дружба. Найсвятіше і найчистіше почуття в світі. І найчистіше воно в дитинстві. Бережіть його і шануйте! Бо найвірніші, найбільші, найкращі друзі в світі – це друзі дитинства. І той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гірко буде. Бо дитинство не повторюється… І проживе той своє життя без дружби. І буде воно дуже безрадісним, хоч, може, й довгим. І не відчує він себе по-справжньому людиною. Бо найбільше ти Людина, коли щось робиш для друга. Пам’ятайте про це, хлопці!

    …І хай ваша дружба буде міцна, як ці кам’яні брили доту, що є пам’ятником справжньої солдатської дружби, дружби до останньої краплі крові… Г. П. Г.” Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сиділи не рухаючись і мовчали.

    І так, як тоді, на горищі в баби Мокрини, коли Павлуша витягнув мене з води, я раптом відчув шалену, гарячу радість від того, що він поруч, що він мій друг, що ми помирилися.

    Невже я міг бути з ним у сварці?! І не розмовляти?! І проходити повз нього, наче незнайомий!

    Безглуздя якесь!

    Невідь що!

    Але… невже ж оце Гребенючка писала цього листа?!

    Не вкладалося в голові! Хоч убий!

    Вибачайте, але я ще не міг звикнути до думки, що Гребенючка і – раптом – хороша, цяця!

    …І я подумав: “Цікаво, мабуть, було б намалювати таку картину: сидять троє після того, як загасили пожежу, – обідрані, брудні, закіптюжені, але щасливі, як солдати-переможці…” І ще я подумав, що, мабуть, і Гребенючка, і Павлуша стануть – таки художниками. Ну, що ж. Хай! А чого, як є здібності? Бач, якого ж змія розмалював Павлуша. Красота, а не змій був.

    І раптом у мене виникла несподівана думка: хоч би ким ми стали в житті, а солдатами ми станемо обов’язково. Це точно. Кінчимо школу і підемо в армію. І, може, навіть попадемо в ці табори, що в нашому лісі. До полковника Соболя.

    Ото було б здорово!

    І будемо ми з Павлушею дружити найміцнішою, найвірнішою солдатською дружбою – до останньої краплі крові.

    Ну, а… Ганька? Гребенючка?

    Ну, що ж, хай буде й Ганька!

    Хай буде Ганька-кулеметниця! Як у “Чапаєві”.

    Хай!

  • “Острів скарбів” образ Джима Хокінса

    “Острів скарбів” образ Джима Хокінса

    Джим Хокінс – позитивний головний герой роману Роберта Льюїса Стівенсона “Острів скарбів”. Розповідь ведеться від його імені. Саме вчинки головного героя розкручують Сюжет роману Стівенсона.

    “Острів скарбів” опис Джима

    То був високий, міцний, огрядний чоловік з брунатним обличчям. Над коміром його заяложеної синьої куртки стирчала просмолена косичка. Руки в нього були зашкарублі і пошрамовані, з чорними поламаними нігтями, а рубець на щоці мав неприємний блідо-багровий відтінок.

    Джим – підліток, син власників трактиру “Адмірал Бенбоу”, який випадково виявляється втягнутим у небезпечну і захоплюючу історію. Бере активну участь у всіх подіях: це він подружився з піратом Біллі Бонсом, знайшов і забрав карту Острова Скарбів з його скрині, а потім передав її доктору Лівсі і сквайрові Трелоні; він виявив на кораблі змову, знайшов Бена Ганна на Острові скарбів, застрелив напавшого на нього пірата Ізраеля Гендсе, відвів корабель піратів на Північну стоянку і став яблуком розбрату у протистоянні між Джоном Сильвером і залишками його зграї.

    Головний герой роману Джим Хокінс гідно виходить з усіх випробувань і долає усі перешкоди на шляху свого порятунку. Він сміливо, як доросла людина з досвідом, долає все те, що було йому уготовано. При всьому тому Джим завжди сам прагнув до пригод. Саме тому він сховався в бочку з-під яблук, саме тому він почув розмову піратів, саме тому він опинився в одній із шлюпок, що спускалися на берег, і саме тому він вирішив один пробиратися на “Еспаньйолу” і рятувати корабель.

    Письменник зображує Джима в чомусь звичайним хлопцем, який завжди марив про пригоди і отримав їх сповна, а в чомусь ми бачимо, що Хокінс – людина, з якої варто брати приклад. Навіть перед лицем смертельної небезпеки Джим залишається відданим своїм товаришам, чесною і сміливою людиною, він завжди тримає своє слово. Крім того, Джим проявляє себе як благородна і добра людина – він був готовий допомогти навіть своєму, уже переможеному, ворогові.

    Як і в більшості творів Р. Стівенсона в “Острові скарбів” пригоди Джима Хокінса і його товаришів закінчуються щасливо – вони знаходять піратський скарб і повертаються додому багатими людьми. А пірати, як і повинно бути, зазнають кари і їх залишають на самотньому острові.

  • “Харитя” Коцюбинський скорочено

    “Харитя” Коцюбинський скорочено

    “Харитя” короткий зміст в можете згадати за 5 хвилин.

    Мама Хариті захворіла. Її батько помер шість тижнів тому, мати все тужить та слабує. Захворіла мати у жнива, в гарячу пору, коли всі, хто лиш вміє жати, подались на ниву. А зерно стигле, сиплеться.

    Хариті було 8 років, вона ввійшла в хату, внесла важке відро з водою. Рука від незвичайної ваги зомліла. Але по хвилині вже метнулася варити їсти Жваві рученята бігали від однієї роботи до іншої. Смагляве личко розчервонілось, вуста розтулились. Забула навіть про кісники – радість, яку подарувала Харитина хрещена мати. Харитя бачила, як мати переживала, що хліб залишається невижатим. “Не плачте, мамо, Бог поможе”, – сказала дівчинка, а в голові вже засіла думка. Минулого року вона бачила, як мати жне. Але торік вона була мала і не могла вдержати в руках серпа. А зараз ці рученята внесли важке відро. Вона вижне нивку. Харитя вже уявляла перед очима вижату ниву: стоять полукіпки й блищать на сонці, як золоті. А потім вона попросить хрещеного батька перевезти їх, і за це глядітиме їх маленького Андрійка. А матусі потім скаже: “Я ж казала, Бог поможе”.

    Куліш зварився, мати з’їла дві-три ложки. Несмачний вийшов. Харитя теж чи їла, чи не їла, помила посуд, а в голові все крутилася думка. Помолилась: Бог-отець – добрий дідусь із сивою бородою, який любить дітей і не дасть їх скривдити.

    Вранці-раненько Харитя нагодувала маму й сказала, що піде побавитись. А сама пішла на нивку, хоча йти було далеко. На ниві було несказанно гарно. Погідне небо дихало на землю теплом. Жита вилискували на сонці. Червоніло море колосків пшениці. Долиною повилась річечка, наче хто кинув синю стрічку на зелену траву. А далі піднімалась гора, ніби вкрита розкішними килимами ярини. Між зеленими килимами біліє гречка, наче хто розклав шматки полотна. А в небі лунає пісня жайворонка. І добре Хариті, і лячно. Пішла далі. Мимохіть зривала квіточки. А ось і нивка. Цвіркун цвіркоче, шелестить сухий колос.

    Стала Харитя жати. Жне, аж ось, наче щось обпекла. Побачила на пальчикові кров. Сльози навернулися на очі. І заплакала б, та згадала маму. Стерня коле ноги. Стало страшно. А раптом що вискочить і задушить Харитю. Лице її пополотніло, страх здавив. Наважилась тікати. А в цей час ішли стежкою дві молодиці. Страх минув, і зразу стало жаль себе. Заболіли ноги, занив поперек. Сльози навернулися на очі. Побачили Харитю жінки. Одна з них була її хрещена мати. Заспокоїли вони дівчинку, сказали, що вижнуть нивку.

    Розповіли жінки Харитиній мамі, яка в неї дочка. Нивку вижали. А щаслива Харитя промовляла до мами: “Хіба я не казала, що Бог допоможе?”

  • “Місто” Підмогильний образи

    У цій статті ви знайдете Характеристику образу Степана Радченко та характеристику жіночих образів роману “Місто”

    “Місто” Підмогильний характеристика героїв

    Головні герої “Місто” Підмогильний:

      Степан Радченко – головний герой; Надійка – дівчина з села; Левко – студент; Ганнуся та Нюся – товаришки Надії; Лука Гнідий – хазяїн; Тамара Василівна (Мусінька) – дружина крамаря у якого жив Степан, його коханка; Максим – син Тамари Василівни(Мусіньки) та крамаря; Борис – студент, товариш Степана; Зоська – міська дівчина, кохана Степана; Рита – балерина; Вигорський – поет, товариш Степана.

    Образ Степана Радченко “Місто”

    У центрі роману освічений провінціал Степан Радченко, який приїхав до Києва для того, щоб здійснити свою мрію – вступити до університету. Головний герой спершу в захваті від принад міста і має намір повернутись додому як тільки отримає освіту, – “вернутись на село новою культурною людиною і разом з тим привезти туди нове життя”. Проте вже невдовзі після приїзду до Києва він розмірковує про безперспективність села і сповнений бажання підкорити місто. Радченко соромиться свого походження і всіма способами намагається про нього забути. Він дистанціюється від свого сільського минулого і усього, що йому його нагадує, – “Село стало йому чуже, воно потьмяніло в його спогадах, як блідне ліхтар у проміннях дня, але тяжіло над ним як докір, як тривога”.

    Головний герой намагається наблизитись до міста у своїх вчинках своєю поведінкою та зовнішнім виглядом і вдається до численних помітних трансформацій. Радченко припиняє спілкування зі своїми односельчанами, знищує одяг, в якому приїхав з села, міняє ім’я із Степана на Стефана. Юрій Шевельов влучно зауважує, що головний герой роману, Степан Радченко, “зрікається минулого швидше, ніж воно стає минулим”.

    Для героя найдоступнішим способом асимілюватись з міщанами виявляється література. Будучи начитаною людиною, Радченко сам починає писати і досить швидко добивається успіху. “Знати літературу є перша ознака культурної людини”, – вважає він. Кожен наступний гонорар за літературну діяльність герой вкладає у власні перетворення і вдосконалення – новий одяг, зміну помешкання, у своїх приятелів та жінок. У своїх рішеннях і діях керується власною користю, – “Література, виявилось, не тільки почесна а й владна річ, тобто двічі варта уваги”.

    Абстрагований від свого минулого, Степан переймається лише своїм майбутнім і віщує собі успіх, – “позирав у майбутній добробут”. Його цікавить будь-який спосіб наблизитись до міської культури.

    У головного героя часто міняється настрій. Це стосується передусім ставлення до міста. Бачимо то Невпевненість, навіть переляк: “Ну навіщо було сюди збиратись? Що буде далі, як він [Радченко] житиме? … Чом було не їхати до свого окружного міста на педкурси?” , То Захват: “Радісним було йому й перше знайомство з міськими людьми”, то Відчуження “Відчував дивну красу міста… але ненавидів [Його]…” , “все у місті якесь неприродне”(?).

    Помітні зміни відбуваються і у ставленні до своїх так званих приятелів і коханок. Він приятелює лише з тими, в кому бачить якусь перевагу над собою і хто може бути для нього взірцем. Щойно Степанові починає здаватись, що він зрівнявся з “приятелем”, одразу ж від нього дистанціюється і часто навіть відчуває зневагу, а жінок змінює їх відповідно до власного статусу.

    Єдине у чому Степан стабільний – потреба самостверджуватись і рухатись вперед. “Не ненавидіти місто треба, а здобути”, намовляв він себе. Радченко постійно себе підбадьорює. З кожним успіхом він відверто пишається собою. Наприклад, написавши своє перше оповідання Степан не міг собою натішитись: “закохано гортав сторінки”,”подавав собі великі надії” і потребував визнання, – “Хай дивуються, хай заздрять”, думав герой.

    Водночас Радченко cповнений особистих комплексів. Він практично весь час не вдоволений обставинами, що довкола нього складаються, а сором за своє походження постійно переслідує його, – “Сором обійняв його за себе колишнього, за несвітську наївність його…”. Кидається у вічі й те, що з кожним новим епізодом у житті героя, він стає все жорстокішим і різкішим.

    В “Місті” присутнє незвичне для тогочасної української літератури нехтування грунтовними моральними засадами та людськими прагненнями і емоціями (“Щастя…[Це] недуга душевної короткозорості, можливе воно тільки в умовах неповного знання про речі” ). Герой Підмогильного відверто кепкує з усіх високих почуттів (“Золотий вік кохання минув, лицарі й дами розтанули у віковій млі” , “Шлях до душі веде крізь тіло” , “Вогонь любові запашний тільки мить”), не готовий до відповідальності і не здатен до стабільності (“… Та ін.).

    Степана Радченка не можна трактувати як приклад для наслідування, водночас важко стверджувати, що він негативний персонаж. Підмогильний демонструє, що “високі ідеали” далекі від реальності, особливо, якщо йдеться про життя вихідця з села, якому самотужки доводиться долати складні виклики.

    Пройшовши цілий ряд успішних трансформацій і зближення з містом, герой раптом вдається до переосмислення минулого прагне колишнього життя, зокрема усвідомлює, що єдиним справжнім коханням у його житті була односельчанка Надійка, якою він знехтував у пориві відцуратися від свого минулого. Зустрівши після тривалої перерви свого давнього приятеля Левка, який колись був взірцем для головного героя, в Степана з’являються несподівані думки про повернення до рідного села, адже місто завжди було”чужим його душі”.

    Жіночі образи “Місто” Підмогильний

    Автор подає нам героя не тільки на шляху кар’єрного зростання, а й через приватне життя – любовні пригоди. Степан спочатку зустрічається з односельчанкою Надійкою, далі – з немолодою міщанкою Мусінькою, потім – з міською дівчиною Зоською, а наприкінці роману знайомиться з балериною Ритою. Він спілкується з жінками різного соціального статусу, а тому проходить певні етапи свого розвитку. Герой Підмогильного, зростаючи як особистість, розчаровується у своїх подругах.

    Надійка – це уособлення його зв’язку з селом; Мусінька – пошук опори у великому місті, потреба також тепла і захисту, час формування нових сил; Зоська допомагає адаптуватися у місті, прилучитися до його темпу; Рита – усвідомлення досягнутого, могутності, перемоги.

    Образ Надійки “Місто” Підмогильний

    Надійка, яка мешкає в сараї (столярня) Гні­дих, де за стінкою жили корови – це символ села. (Степан від­чував себе чужим у місті. Навіть у книжках зосереджувалося все чуже, усі небезпеки. Поступово Степан розуміє, що місто треба здобути, а не ненавидіти. А він – це нова сила, що покликана із сіл змінити місто, він має стати на зміну гнилизні минулого, будувати майбутнє. Переконаний, що має навчатись, щоб потім повернутися до села).

    Образ Мусіньки “Місто” Підмогильний

    Мусінька (Тамара Василівна Гніда), яка мешкає в кухні Гні­дих. (Починає знайомитися з містом. Усвідомлює, що не повер­неться до села. Степан ще не відчуває себе причетним ні до села, ні до міста. Стан “непевної рівноваги між рудим френчем і сірим піджаком”. Відчуває себе самотньо. Знайомиться з усім тим, що символізує причетність до міста: тістечка, магазини, кіно, міські жінки.

    Образ Зоськи “Місто” Підмогильний

    Зоська Голубовська, мешкає в кімнаті на Львівській вулиці, яку віддав Борис Задорожній. (Прагне увійти до міського товари­ства, а Зоська як спосіб зробити це. Прагнення стати справжнім городянином. Зоська – це типовий міський персонаж. Символі­зує утвердження Степана в місті).

    Образ Рити “Місто” Підмогильний

    Рита мешкає в “Справжній кімнаті” (простора, світла й окрема кімната у великому будинку десь в новому районі). (Степан від­чуває себе вже частиною міста. Він упевнений у собі. Прагне насолоджуватися всіма перевагами міського життя, компенсу­вати згаяний час. “Досі він любив жінок, випадково зустрінутих на його шляху, а сам ще не обирав”.

    У стосунках з жінками він переходить від пасивного до активного вибору).Висновок. Кімната символізувала фізичне утвердження в місті, зміцнення матеріального становища, а жінки – це немовби етапи внутрішньої еволюції Степана, етапи вживання його в міське се­редовище. Так, Надійка його цікавить, доки він відчуває свою внутрішню причетність до села, “вона була від села, що зблякло в ньому”. А Зоська виступає вже як повністю персонаж міста. Жінки для Степана водночас – це порятунок від самотності в чужому для нього середовищі. З цього приводу Соломія Павличко писала:

    “Жінки для Степана Радченка – талісман його успіху, по суті його жертва… жінка є лише об’єктом почуття й екзистенціального пошуку мужчини. Однак цей пошук абсурд­ний, як абсурдне саме життя… Для чоловіків це пошук самоствер­дження, а не кохання”.

  • “Федько-халамидник” переказ

    Володимир Винниченко “Федько-халамидник” стислий переказ не донесе всіх цікавих подробиць оповідання, тому твір краще Читати повністю.

    “Федько-халамидник” переказ

    Не було й дня, щоб хтось не жалівся на Федька: там вікно розбив, там синяка набив другові, там перекинув діжку з водою. Наче біс який сидів у хлопцеві – йому аби битись, аби щось перевернути догори ногами. Ось граються діти в піску, ліплять хатки. Федько теж ліпить, а тоді візьме та й повалить усе – і своє, і чуже. Битись із ним і не пробуй – найсильніший на всю вулицю.

    Як пускають хлопці змія, прийде й одбере. Причому не підкрадається, а кричить на все горло, щоб віддали змія. Навіть троє хлопців не можуть нічого вдіяти. Федько одійде далеко, потім повертається й віддає іграшку, а на додачу – свої нитки.

    Але так не часто буває. Найчастіше мами йдуть жалітися до Федькової матері. Мати лає сина, а той мовчить насупившись. Увечері батько, який працює в друкарні, кладе Федька на стілець і лупцює. Той затято мовчить. Батько дає хлопцеві дві чи три копійки – за те, що той правду говорить. Мати сердиться.

    Не любив Федько й товаришів видавати. Найбільше йому діставалося за панського синка Толю – ніжну, делікатну та смирну дитину.

    Федько спокушав Толю до своїх забав, і той приходив додому забрьоханий, з розбитим носом. Його мати аж умлівала, бачачи свого сина таким. Федькові знову діставалося від батьків. Мати говорила, щоб він не смів чіпати панську дитину, бо її батько вижене їх із квартири, яку вони в нього винаймали.

    Надворі вечір. З хазяйського дому долинає ніжна музика. Батько і десь там походжає, мати грає, і Толя там – чистенький, нагодований. Ні сварок у них, ні бруду, ні клопоту. Пожильці принесуть за квартири, мужики привезуть гроші за землю. І ніхто їх не вижене з квартири, хоч би як Толя образив Федька. Батько б’є Федька за те, що той водиться з благородними дітьми. Л через деякий час Федько знову спокушає Толю. Ось надворі буря, Толя дивиться у вікно й бачить, як посеред вулиці весело брьохають Федько, Стьопка й Васька. Вони щось цікаве знаходять на доїм весело і любо. Толя не витримує і йде з ними, а увечері лежить із температурою. Федька ж знову лупцюють. Наставала весна. Федько підійшов до друзів і почав радісно роздати, що він був на річці, бачив, як іде крига, як знесло базарний місток. Вирішили завтра не йти до школи, а піти на річку. Цю розчешу чув Толя, йому теж захотілося подивитися на льодохід. Тому наступного ранку він теж з’явився на березі. Лід тріщав, лускався, сірі крижини лізли одна на одну, як у гурті волів. Толя все чекав, коли Федько піде на лід, як обіцяв. І запропонував битися об заклад, що Федько злякається й не перейде по кризі річку. Федько погодився. Толя, якщо програє, віддасть свого ножики, а Федько – чижика.

    Федько взяв палицю й побіг на кригу. Він вправно перестрибував з однієї крижини на іншу, підтягуючи її палицею до себе. Дорослі кричали на хлопця, але той не слухав їх. Пройшов до другого берега, а тоді знову назад через кригу. Усі аж завмерли зі страху. Коли Федько щасливо повернувся на берег, дорослі зітхнули полегшено й вилаяли хлопця, відчуваючи скоріше захоплення спритністю, аніж злість.

    Толя аж задихався від заздрощів, дивлячись на Федька. Йому (давалося, що пройти по кризі дуже легко й весело, зате дивитимуться всі на нього, як на героя. Він попросив у Федька палицю й, не слухаючи його відмовлянь, стрибнув на крижину, потім на пругу. У цей час насунула купа льоду й відрізала панича від берега.

    Толя розгубився, стояв і плакав, а люди бігали по березі й не знали, як йому допомогти. Раптом звідкись прибіг Федько з новою палицею, добрався до Толі й допоміг перейти на крижину, з якої той вибрався на берег. А крижина під Федьком тріснула, і він опинився у воді. Хлопці кинули Федькові пояс, але руки того замерзли й не могли його втримати. Тоді Федько схопив шворку зубами й вибрав ся на берег.

    У цей час прибігли батьки хлопців. Мати Федька шарпала сина, лаяла і била. Толин батько спитав у Федька, чи правда, що він штовхнув його сина на лід. Федько, побачивши перелякані, благаючі очі Толі, уперше в житті збрехав. Вдома його били, поки втратив свідомість Три дні потім він лежав із високою температурою, поки й помер.

    За хлопцем плакала вся вулиця, а Толя байдуже дивився з вікна і грався з чижиком, якого він сказав Федьковій матері віддати йому.

  • “Олень Август” Гуцало план

    План до твору “Олень Август” скласти допоможе дана стаття, адже ви можете скомпонувати свій варіант плану.

    План до оповідання “Олень Август”

    1. Повернення Жені зі школи.

    2. Увага хлопця до натовпу.

    3. Женя – свідок зйомок.

    4. Знайомство з Альтовим.

    5. Женя в машині кінорежисера.

    6. Розмова про навчання Жені в школі.

    7. Пропозиція Альтова хлопцю зніматися у фільмі.

    8. Розповідь Альтова про зміст майбутньої кінокартини “Олень Август”.

    9. Уява хлопця про оленів.

    10. Негативне оцінювання Альтовим акторських здібностей Жені.

    11. Женя – Олень Август у мріях.

    “Олень Август” Гуцало план

    1.Зйомки у скверику

    2.Дивна черга

    3.Розлючений режисе Альтов

    4.Пргулянка на машині

    5.Роль у фільмі про золотошукачів “Олень Август”

    6.Власний фільм

    7.Весняні олені

    “Олень Август” план

    1. Женя повертається зі школи.

    2. Женя на знімальному майданчику.

    3. Знайомство з режисером Альтовим.

    4. Розмова хлопця з режисером.

    5. Фантазії школяра.

    6. Пропозиції Альтова.

    7. Неприємні відчуття від розмови з режисером.

    “Олень Август” план оповідання

    1. Женя йде додому і цікавиться зйомками

    2. Женя хоче стати актором

    3. Женя познайомився з режисером Альтовим

    4. Пропозиція знятися в кіно

    5. У Євгена не було ніякого таланту

    6. Женя дав слово що сам зніме дуже хороше кіно що все ахнуть

    7. Коли Женя йшов парком у нього в фантазії намалювалися серед кущів роги оленя

  • Михайло Зощенко біографія скорочено

    Михайло Зощенко біографія скорочено на українській мові викладена в цій статті.

    Михайло Зощенко біографія коротко

    Михайло Зощенко – російський письменник і визнаний класик XX століття.

    Михайло Михайлович народився 9 серпня 1894 року в Петербурзі в небагатій, але інтелігентній родині. Батько письменника був художником, а мати – актрисою і письменницею оповідань. Зощенко навчався в 8-й гімназії Петербурга, а потім в Імператорському університеті на юридичному факультеті. У віці 18 років був зарахований юнкером в Військове училище. Навчання було перервано початком Першої світової війни і Михайло пішов на фронт. Він брав участь у багатьох боях і отримав чимало поранень. Був нагороджений чотирма бойовими орденами.

    Після революції 1917 року вступив в Червону Армію і служив у прикордонних військах аж до весни 1919 року. Тоді ж у нього виявилася серйозна хвороба серця, і він був змушений залишити службу. Після повернення, Зощенко став працювати телефоністом в прикордонній варті.

    У 1920-ті роки стали з’являтися його збірки оповідань, серед них “Розповіді Назара Ілліча, пана Синебрюхова”, “Сентиментальні повісті”, “Історичні повісті”, “Блакитна книга” і т. д. Публікації цих оповідань відразу прославили автора, і до середини 1920-х років він уже був одним з найбільш популярних письменників в країні.

    Багато творів письменника були заборонені до видання, так як показували негативні сторони радянського суспільства. У період Другої світової війни Зощенко був в евакуації в Алма-Аті. Повернувшись до Москви, в 1943 році видав повість “Перед сходом сонця”, яка зазнала різкої критики. В результаті в 1946 році постановою ЦК ВКП (б) всі роботи письменника були під забороною, сам він був виключений зі Спілки письменників і піддавався постійним нападкам. Зощенко тимчасово став займатися перекладацькою діяльністю. Лише в 1953 році після смерті І. В. Сталіна він зміг знову видавати книги.

    Помер письменник у липні 1958 від гострої серцевої недостатності.

  • “Сім п’ятниць на тиждень” значення фразеологізму

    Що означає фразеологізм “Сім п’ятниць на тиждень” знає багато школярів, адже його часто можна зустріти в літературі та повсякденному житті.

    Сім п’ятниць на тиждень: значення фразеологізму

    Сім п’ятниць на тиждень – про тих, хто легко міняє свої рішення, не має ні про що сталої думки.

    Речення з фразеологізмом “Сім п’ятниць на тиждень”

    – Того дядька Панаса всі знають, бо в нього Сім п’ятниць на тиждень, і він жне там, де не сіє (Є. Гуцало);

    (Марта:) У вас, тату, Сім п’ятниць на тиждень: то хвалите Артема, то гудите (М. Зарудний).

    – В нього почали боліти зуби та стало судомить у ногах. Та й на вдачу він легковажний – в його було На тиждень сім п ‘ Ятниць (І. Нечуй-Левицький).

    У неї постійно сім п’ятниць на тиждні, але вчора ж вона просила за це пробачення.

    “Сім п’ятниць на тиждень” твір

    Людину, яка не вміє дотримувати свого слова, часто змінює погляди й рішення, не виконує обіцянок, ніхто не поважає. Про таку людину кажуть, що в неї сім п’ятниць на тиждень. Чому саме сім п’ятниць, а не понеділків чи вівторків? Щоб відповісти на це запитання, повернімося на кільканадцять століть назад. У ті часи п’ятниця була останнім днем тижня – вихідним і базарним. На базарах не лише продавали й купували, а й вирішували різні важливі питання. Хлібороб, скажімо, просив коваля, щоб той викував йому серп чи косу, гончареві замовляв десяток глечиків. Багатий господар, який не міг упоратись із своїм господарством, знаходив на базарі робочу силу бідняків, які шукали, до кого б піти в найми. Тут, у присутності кількох свідків, складалася своєрідна усна угода, розірвати яку чи частково змінити можна було пише при тих самих свідках і на базарі, тобто в одну з п’ятниць. Проте траплялися й порушники цього звичаю. Вони дуже часто відмовлялися від однієї угоди, щоб укласти іншу, вигіднішу. “У нього сім п’ятниць на тиждень” – так говорять про людину, що часто змінює свої погляди, не має ні про що сталої думки.

    Тепер Ви знаєте що означає “сім п’ятниць на тиждень” та зможете скласти речення з фразеологізмом “сім п’ятниць на тиждень”.

  • Ігор Калинець “Писанки”

    Ігор Калинець “Писанки” читати

    Виводить мама дивним писачком
    по білому яйці воскові взори.
    Мандрує писанка по мисочках
    із цибулиним золотим узваром,
    з настоями на травах і корі,
    на веснянім і на осіннім зіллі –
    і писанка оранжево горить
    у філіграннім сплеті ліній.
    То вже вона, як дивовижний світ,
    то вже дзвенить, як згусток сонця,
    буяють буйно квіти у росі,
    олені бродять в березневім соці.
    І стилізовані сплітаються сади
    у маєві густих обрамлень,
    мереживом найтоншим мерехтить
    геометричний космацький орнамент.
    І я поплив у світ дитячих мрій
    на білі колискові оболоні…
    Котились писанками ізгори
    ясні сонця у мамині долоні.

    1966.

  • “Дюймовочка” Андерсен українською

    “Дюймовочка” Андерсен читати на українській мові

    Жила якось одна жінка. Вона дуже хотіла мати малесеньку дитинку, тільки не знала, де її взяти. От вона й пішла до старої чаклунки і сказала їй:

    – Мені так хочеться мати маленьку дитинку. Чи ти не скажеш, де мені її взяти?

    – О! Цьому можна допомогти! – мовила чаклунка.- Ось тобі зерно ячменю. Воно зовсім не таке, як ті, що ростуть на селянських полях або йдуть на корм курям. Поклади його в квітковий горщик, тоді побачиш, що буде!

    – Спасибі тобі! – сказала жінка, дала чаклунці грошей І Пішла додому.

    Дома посадила ячмінне зерно, і одразу ж з нього виросла велика чудова квітка, схожа на тюльпан, але пелюстки були ще міцно стулені, як у пуп’янка.

    – Яка мила квітка! – сказала жінка і поцілувала гарні червоні з жовтим пелюстки, і тільки вона їх поцілувала, як у квітці щось тріснуло і квітка зовсім розкрилась. Тепер було видно, що це справжній тюльпан, але всередині квітки, на зеленій маточці,, сиділа крихітна дівчинка, така гарненька та ніжна! Вона була на зріст не більше дюйма. Тому її й назвали Дюймовочкою.

    Блискуча лакована шкаралупка грецького горіха була їй за колисочку, блакитні пелюстки фіалок – матрацом, а пелюстка троянди – ковдрою. Там вона спала вночі, а вдень бавилась на столі. Жінка ставила тарілку з водою і клала “навколо віночком квіти так, щоб стеблини їхні були в воді. Вона опускала на воду велику пелюстку тюльпана,- на неї сідала Дюймовочка і плавала від одного краю тарілки до іншого, а за весла їй були дві білі кінські волосини. Це було справді чудесно! Дюймовочка ще вміла співати. О, вона співала таким ніжним, милим голоском, як ніхто ще ніколи не чув.

    Якось вночі, коли вона лежала в своєму гарненькому ліжку, в розбите вікно вскочила погана жаба. Жаба була велика, бридка і мокра.

    Вона стрибнула прямо на стіл, де спала під червоним пелюстком троянди Дюймовочка.

    – От буде мила жінка для мого синка! – сказала жаба, схопила горіхову шкаралупку, де лежала Дюймовочка, і вистрибнула крізь вікно у сад. Там протікав великий широкий струмок. Коло берега було грузько, вогко, і там, у баговинні, жила жаба з своїм сином. У! Який він був бридкий та огидний,- викапана мати. “Коакс, коакс, брек-ке-ке-кекс!” це все, що він зміг сказати, коли побачив чарівну маленьку дівчинку в горіховій шкаралупці.

    – Не говори так голосно, а то вона прокинеться! – сказала стара жаба.- І може знятися й полетіти від нас, бо вона ж легша за лебединий пух. Посадимо її посередині струмка, на широке листя латаття, воно буде для неї, такої легенької крихітки, наче цілий острів! Звідти вона не зможе втекти, а тим часом ми одремонтуємо парадні кімнати внизу, в баговинні, де ви житимете.

    В струмку росло багато латаття, їхнє широке зелене листя плавало по воді. Найбільший лист був далі всіх від берега. До нього й підпливла стара жаба і поставила на ньому горіхову шкаралупку з Дюймовочкою.

    Бідна маленька крихітка прокинулась рано-вранці і, побачивши, де вона, гірко заплакала. Навколо, з усіх сторін великого зеленого листа, була вода, і дівчинка ніяк не могла потрапити на землю.

    Стара жаба сиділа внизу, у баговинні, і прикрашала кімнату очеретом та жовтими водяними лілеями. Треба ж було прибрати все для молодої невісточки! Потім вона попливла з своїм потворним сином до листа, де сиділа Дюймовочка, щоб взяти її гарненьке ліжечко і поставити в кімнаті нареченої перед тим, як вона перейде туди сама. Стара жаба низько присіла у воді перед дівчинкою і сказала:

    – Ось мій синок, він буде твоїм чоловіком, і ви чудово житимете з ним внизу, в баговинні.

    “Коакс, коакс! Брекке-ке-кекс!” – от і все, що міг сказати синок.

    Вони взяли гарненьке ліжко і попливли з ним, а Дюймовочка сиділа й плакала одна на зеленому листі, тому що вона не хотіла жити з бридкою жабою і виходити заміж за її потворного сина. Маленькі рибки, які плавали внизу у воді, певне бачили жабу і чули, що вона казала, тому вони всі висунули голівки, щоб побачити маленьку дівчинку. Як тільки вони її побачили, їм стало дуже шкода, що така чарівна дівчинка мусить потрапити до потворної жаби. Ні, не бувати цьому! Вони зібрались навколо листочка латаття, де стояла Дюймовочка, перегризли стеблину зубами, і лист поплив униз по струмку. І Дюймовочка пливла на ньому ген далеко, тепер жаба не могла її наздогнати.

    Дюймовочка пропливла повз багато нових місць, і маленькі пташки, що сиділи в кущах, побачивши її, співали:

    – Яка гарненька маленька дівчинка!

    Листок все плив далі й далі, і от Дюймовочка опинилась в іншій країні.

    Чудовий білий метелик весь час літав навколо неї, і нарешті, сів коло дівчинки на листок, тому що Дюймовочка йому дуже сподобалась.

    А Дюймовочка раділа, що жаба не може її наздогнати, навколо так гарно! Сонце світило на воді. Вода сяяла на сонці, як розтоплене золото. Дюймовочка зняла з себе пояс, один кінець накинула на метелика, а інший прикріпила до листка. І листок поплив ще швидше.

    Раптом прилетів великий хрущ. Він побачив дівчинку, вмить схопив лапкою її тонку талію і відніс на дерево. А зелений лист латаття поплив далі по струмку, і метелик летів за ним, адже він був прив’язаний і не міг звільнитися.

    О, як злякалась бідна Дюймовочка, коли хрущ схопив її і посадив на дерево. Але найдужче їй було шкода гарного білого метелика, якого вона прив’язала до листка: адже коли йому не пощастить звільнитися, він може померти з голоду.

    Та це не обходило хруща. Він сів з Дюймовочкою на найбільший лист дерева, напоїв її солодким квітковим соком і сказав, що вона чарівна, хоч зовсім не схожа на хруща. Потім прилетіли до них з візитом хрущі, які жили на тому ж дереві. Вони розглядали Дюймовочку, і хрущиці-панночки ворушили вусиками і казали:

    – У неї тільки дві ноги! Яка убогість!

    – У неї нема вусиків! – казали інші.

    – Вона така тонка в талії, фі! Вона схожа на людину! Яка вона негарна! – казали всі дами-хрущихи, а Дюймовочка була ж така чарівна!

    Так думав і той хрущ, який приніс її на дерево, але коли всі інші твердили, що вона погана, він теж, нарешті, повірив цьому і не захотів тримати її у себе. “Нехай іде собі, куди хоче”,- вирішив хрущ. Він злетів з нею з дерева і посадив на маргаритку. Дюймовочка заплакала: їй було так гірко, що вона така негарна, і навіть хрущі не хочуть її прийняти до себе. А насправді дівчинка була такою чудовою, яку тільки можна собі уявити; така ніжна і ясна, як найпрекрасніший пелюсток троянди.

    Ціле літо прожила бідна Дюймовочка одна-однісінька у великому лісі.

    Вона сплела собі ліжечко з травинок і повісила його під листям лопуха, щоб дощик не замочив її. Вона їла солодкий квітковий пилок і пила росу, яку щоранку знаходила на листі. Так минули літо і осінь, наближалась зима, холодна, довга зима. Всі пташки, що так добре співали для неї, відлетіли, з дерев осипалось листя, квіти пов’яли; великий лист лопуха, під яким вона жила, скрутився, і від нього нічого не лишилося, крім пожовклої, сухої стеблинки.

    Дюймовочка дуже мерзла, бо її платтячко зовсім порвалось. Вона сама була така ніжна і маленька, бідна Дюймовочка, вона могла замерзнути на смерть! Почав падати сніг, і кожна сніжинка для Дюймовочки була наче ціла лопата снігу для нас; адже ми великі, а вона була лише в один дюйм заввишки. Дівчина загорнулась в сухий листочок, але ж він не грів, і вона тремтіла від холоду.

    Коло лісу, куди потрапила Дюймовочка, простяглось велике поле. Хліб уже давно зібрали, і тільки гола суха стерня стирчала з промерзлої землі. Дюймовочка пішла наче густим лісом. Вона так тремтіла від холоду! Та от вона натрапила на двері хатки польової миші. Це була маленька нірка, прикрита стернинками. Там жила польова миша в теплі й добрі. Вона мала помешкання, повнісіньке зерна, розкішну кухню і спальню. Бідна Дюймовочка стала під дверима, як бідна жебрачка, і попросила хоч шматочок ячмінного зерна – ось уже два дні ані крихітки не було у неї в роті.

    – Ах ти, мале біднятко! – мовила польова миша, яка була доброю старою польовою мишею.- Заходь сюди, в мою теплу квартирку, і поїж зі мною!

    Дюймовочка дуже сподобалась миші, і миша запропонувала їй:

    – Ти можеш лишитися у мене на всю зиму, але ти мусиш чистенько прибирати помешкання і розповідати мені різні історії, я це дуже люблю.

    І Дюймовочка стала робити все, що наказувала добра стара миша. Вони зажили дуже добре.

    – Скоро у нас будуть гості,- сказала якось польова миша.- Раз на тиждень мене відвідує мій сусід. Він живе у себе в домі ще краще, ніж я. Там просторі зали, і він носить розкішну шубу з чорного оксамиту. От коли б тобі пощастило вийти за нього заміж, ти була б добре влаштована. Та тільки він сліпий. Ти муситимеш розповідати йому найкрасивіші історії, які тільки ти знаєш.

    Та Дюймовочка зовсім не хотіла виходити заміж за сусіда,- адже це був кріт.

    Незабаром він прийшов з візитом у своїй чорній оксамитовій шубці.

    – Він такий багатий і такий розумний,-казала польова миша,- його квартира в двадцять разів більша за мою квартиру, та й вченості він неабиякої, але він терпіти не може сонця і прекрасних квітів, завжди кепсько говорить про них, тому що ніколи їх не бачив.

    Дюймовочці наказали співати, і вона проспівала “Майський жук, лети, лети” і “Чернець пішов на луки”. Зачарований її чудовим голоском, кріт одразу закохався в неї, але нічого не сказав, бо він був чоловік статечний.

    Трохи згодом кріт прорив довгий підземний хід від свого дому до їхнього і дозволив польовій миші і Дюймовочці гуляти там, коли їм захочеться. Проте він попередив, щоб вони не лякались мертвої пташки, яка лежить в проході, справжньої пташки з пір’ям і дзьобом. Вона вмерла, напевно, зовсім недавно, на початку зими, похована саме там, де він прорив свій хід.

    Кріт узяв у рот шматочок гнилючка, що світив, як вогонь, у темряві, і пішов сам попереду, освітлюючи довгий темний коридор. Коли вони дійшли до місця, де лежала мертва пташка, кріт уперся своїм широким носом у стелю і пробив у землі дірку, крізь яку в коридор просякло денне світло. Долі лежала мертва ластівка, її красиві крила були міцно притиснуті до тіла, ніжки й голівку вона сховала під пір’ячко. Бідна пташка вмерла від холоду.

    Дюймовочці стало дуже шкода її, вона ж так любила всіх маленьких пташок, вони їй так добре співали і цвірінчали ціле літо. Але кріт штовхнув пташку своєю короткою лапою і сказав:

    – Вже не пищатиме більше! Це жахливо – народитися малою птахою. Дякую долі, що моїм дітям це не загрожує: така птаха нічого не має, крім свого “цвірінь-цвірінь”, і їй доводиться взимку помирати з голоду!

    – Звичайно, так тільки й може сказати розумний чоловік,- мовила миша.- Що мають птахи з своїм “цвірінь”, коли надійде зима? Тому вони й вмирають від холоду, та голоду, проте й у – цьому находять щось величне.

    Дюймовочка не сказала нічого, але коли кріт і миша повернулись спиною до пташки, вона схилилась над ластівкою, одгорнула пір’ячко на голівці пташки і поцілувала її в заплющені очиці.

    “Може, це та сама, що так чудово співала мені влітку,- подумала вона.- Скільки радості ти дала мені, мила, гарна пташко!”

    Потім кріт знову загріб дірку, в яку просякало денне світло, і відвів своїх дам додому. Вночі Дюймовочка зовсім не могла заснути. Вона встала з свого ліжка і сплела з сухої травички велику гарну ковдру, пішла і закутала нею мертву пташку. З боків, під крилечка, вона підмостила м’яку вату, яку знайшла в комірці у миші, щоб пташці було хоч трошки тепліше лежати в холодній землі.

    – Прощавай, гарна маленька пташко! – мовила Дюймовочка.- Прощавай, і спасибі тобі за твої чудові пісні влітку, коли всі дерева були зеленими і сонце так ласкаво нам світило!

    Вона поклала свою голівку на груди пташки і раптом злякалась: всередині наче щось стукотіло. То було серце пташки. Пташка не вмерла, вона тільки задубіла від холоду, а тепер відігрілась і знову ожила.

    Восени всі ластівки відлітають у вирій, а коли якась запізниться, вона замерзає так, що падає, як мертва, на землю. Холодний сніг покриває її.

    Дюймовочка тремтіла зі страху, вона так злякалась. Адже птиця була велика, дуже велика, порівнюючи з нею, такою крихіткою. Але дівчинка набралась сміливості, міцніше закутала ластівку, принесла листочок м’яти, яким сама вкривалась, і вкрила ним голівку пташки.

    Другої ночі Дюймовочка знову тихенько пробралась до неї. Тепер бідолашна ластівка зовсім ожила, але була така слабка, що могла тільки ледь-ледь відкрити очі. Вона поглянула на Дюймовочку, яка стояла з шматочком гнилючки в руці замість ліхтарика.

    – Дякую тобі, маленька чарівна дитинко! – сказала їй хвора ластівка.- Я так добре зігрілась! Я швидко зовсім зміцнію і зможу полетіти до теплого сонечка!

    – О! – заперечила Дюймовочка.- Надворі так холодно, мороз, йде сніг. Лишайся у своєму теплому ліжку, а я ходитиму за тобою!

    І вона принесла ластівці води в чашечці квітки. Ластівка напилась і розповіла їй, як поранила собі крило об кущ тернини і тому не змогла летіли так швидко, як інші ластівки, що полетіли далеко, дуже далеко, в теплі краї. Потім вона вже не могла далі летіти, впала на землю, а більше вже нічого не пам’ятала і зовсім не знала, як потрапила сюди.

    Цілу зиму пташка лишалася під землею, і Дюймовочка піклувалась про неї і дуже її полюбила. Ані кріт, ані польова миша про це не знали нічого, вони не терпіли бідної ластівки і не ходили повз неї.

    Як тільки настала весна і сонце зігріло землю, ластівка сказала Дюймовочці: “Прощавай”. Дюймовочка відкрила дірку в стелі там, де зробив кріт. Сонечко ласкаво заглянуло до них, і ластівка спитала, чи не хоче дівчинка сісти їй на спину і летіти з нею в зелені ліси. Але Дюймовочка знала, що стара миша буде дуже сумувати,- коли вона її покине.

    – Ні, я не можу,- сказала Дюймовочка.

    – Прощавай, прощавай, добра чудова дівчинко! – мовила ластівка і полетіла на волю, до сонечка.

    Дюймовочка поглянула їй вслід. І сльози навернулись на її очі,- вона дуже полюбила бідну ластівку.

    – Цвірінь! Цвірінь! – прощебетала ластівка і полетіла в зелений ліс.

    Дюймовочці було дуже сумно, її ніколи не випускали погуляти на сонечку. На полі, навколо дому миші, посіяли хліб, і він виріс такий високий, що здавався густим лісом бідній миленькій дівчинці.

    – Влітку ти повинна пошити придане!- мовила польова миша Дюймовочці, тому що їхній сусід, нудний кріт в оксамитовій шубці, посватав її.- Тобі потрібно мати і шерстяні плаття і полотняну білизну. Треба, щоб було що одягти і на чому лягти.

    Довелось Дюймовочці прясти, а миша найняла чотирьох павуків, і вони ткали день і ніч.

    Щовечора з візитом приходив кріт і все говорив про те, . що швидко кінець літу, що сонце не так уже пече, і це гаразд – і без того земля стала твердою, мов каменюка. А коли мине літо, вони справлять з Дюймовочкою весілля.

    Та Дюймовочка зовсім цьому не раділа, тому що не любила нудного крота. Щоранку, коли сходило сонце, і щовечора, коли воно заходило, вона прокрадалась до дверей мишачої хатки. Вітерець розсував колоски, і вона могла бачити блакитне небо. Вона думала тоді, як ясно, як добре на привіллі, і всім серцем хотіла побачити милу ластівку; але та ні разу не прилітала, певно літала ген далеко, в зелених лісах.

    Коли знову надійшла осінь, все придане Дюймовочки було готове.

    – За чотири тижні буде твоє весілля! – повідомила їй польова миша. Та Дюймовочка заплакала і сказала, що не хоче йти за нудного крота.

    – Дурниці! – сказала польова миша.- Не пручайся, не то вкушу тебе своїм білим зубом! У тебе буде прекрасний чоловік. Навіть у самої королеви нема такої чорної оксамитової шуби! Усі комори та льохи у нього повнісінькі добра. Ти повинна дякувати долю за такого чоловіка!

    І от надійшов день весілля. Кріт прийшов за Дюймовочкою, щоб відвести глибоко під Землю, куди не просякало світло ясного сонця, тому що кріт не любив його.

    Бідна дитина була така засмучена! їй треба було назавжди сказати “прощавай” сонечку, на яке вона у польової миші могла милуватися хоч з дверей.

    – Прощавай, ясне сонечко! – мовила вона і простягла руки вгору, трошки відійшовши від мишачої, хатки.

    Хліб уже зібрали, і лише суха стерня знову стирчала навколо.- Прощавайте! Прощавайте! – казала дівчинка і обняла ніжними ручками маленьку червону квітку, яка випадково збереглася.- Вітай від мене милу ластівку, якщо побачиш її.

    – Цвірінь! Цвірінь! – раптом пролунало над її головою. Вона глянула вгору. Це пролітала ластівка. Ластівка так зраділа, побачивши дівчинку! А Дюймовочка розповіла їй, як не хоче вона виходити за бридкого крота і жити під землею, куди ніколи-ніколи не просякає сонячне проміння.

    Вона не могла стриматися і гірко плакала при цьому.

    – Наступає холодна зима,- мовила ластівка.- Я відлітаю далеко-далеко, у вирій. Хочеш летіти зі мною? Сідай. на мою спину! Прив’яжи себе міцніше поясом, і ми полетимо від гидкого крота і його темного, підземелля, полетимо над горами і теплими країнами, де сонце ще прекрасніше, де завжди літо і весь рік цвітуть квіти. Летімо зі мною, дорога, мила Дюймовочко! Ти врятувала мені життя, коли я зовсім замерзала у темній холодній землі.

    – Так! Я полечу з тобою! – мовила Дюймовочка, сіла пташці на спину, вперлася ніжками в її розкинуті крила і прив’язала себе поясом до найбільшого пера. Ластівка знялась високо в небо і полетіла над Лісами, над морем, над високими горами, де вічно лежить сніг.

    Дюймовочці стало холодно. Вона зарилась в тепле пір’я ластівки, вистромивши звідти лише голівку, щоб милуватися усією красою, над якою вони пролітали.

    Та ось і теплі краї. Сонце сяяло там ясніше, ніж у нас, небо було вдвічі вище, і вздовж огорож та рівчаків ріс чудовий зелений і синій виноград. В лісах зріли помаранчі та лимони, там пахло міртами та м’ятою, а по стежках бігали за барвистими великими метеликами такі гарні дітки! Але ластівка летіла далі. Ставало все краще й краще. Під розкішними зеленими деревами, на березі блакитного моря, виблискував білим мармуром старовинний замок. Виноградні лози обвивали його високі колони, а вгорі, під покрівлею, ліпилося багато гнізд ластівок. В одному з них жила ластівка, яка принесла Дюймовочку.

    – Оце мій дім! – мовила ластівка.- А ти вибери собі внизу найкращу квітку. Я віднесу тебе туди, і ти оселишся в ній. Там тобі буде так добре, як ти бажаєш.

    – Як чудово! – скрикнула Дюймовочка і заплескала маленькими ручками.

    На землі лежала велика мармурова колона, вона впала і розбилась на три скалки, і між уламків виросли прекрасні великі. білі квіти. Ластівка злетіла з Дюймовочкою і посадила її на одну з широких пелюсток. Але що за диво! Посередині квітки сидів крихітний чоловічок; такий на зріст, як Дюймовочка, і зовсім прозорий,- здавалось, він був кришталевий. На голові у нього була красива золота корона, а за плечима сяяли блискучі крила. В кожній квітці жив такий юнак або дівчина, але цей був королем над усіма.

    – Ой, який красивий! – прошепотіла Дюймовочка ластівці. А маленький принц дуже злякався ластівки, адже порівнюючи з ним вона була велетнем-птахом, а він був такий маленький та ніжний. Та, коли глянув на Дюймовочку, він був просто захоплений – такої чудової дівчинки йому ще не доводилось бачити. Тому він зняв з себе корону і одяг на Дюймовочку. Потім принц спитав, як її звуть і чи не хоче вона вийти за нього заміж і бути королевою над усіма квітами!

    Так, це був справжній жених, не те що син жаби або кріт в оксамитній шубі! Тому Дюймовочка дала свою згоду чудовому принцу. З кожної квітки вилітали юнак або дівчина, такі гарні, що Дюймовочка не могла намилуватися. Кожен приніс Дюймоврчці подарунок, але найдужче їй сподобалися красиві прозорі крила великої бабки, їх прикріпили Дюймовочці на спину, і вона могла літати з квітки на квітку. От була радість! А ластівка сиділа високо в своєму гнізді і співала так добре, як могла. Але в неї на серці було трошки сумно, бо вона дуже любила Дюймовочку і хотіла б ніколи не розлучатися з нею.

    – Тебе не будуть більше звати Дюймовочкою,- сказав дівчинці її наречений.- Це негарне ім’я, а ти така красуня. Тебе будуть звати Майя!

    – Прощавай! Прощавай! – мовила ластівка і полетіла з теплих країв назад, в далеку Данію. Там у неї було гніздечко саме під вікном того чоловіка, який вмів розповідати різні казки. Вона проспівала йому своє “цвірінь! цвірінь!”, а від нього ми й узнали рею цю історію.