Category: Література

Хронологічна таблиця Коцюбинського, Його життя, творчості, біографії викладена в цій статті.

Михайло Михайлович Коцюбинський – український письменник, громадський діяч, голова “Просвіти” в Чернігові.

Михайло Коцюбинський хронологічна таблиця

Хронологічна таблиця Коцюбинського може бути розширена чи звужена на ваш розгляд, виходячи з його біографії, також можете дізнатися цікаві факти про Михайла Коцюбинського.

Осип Мандельштам (1891 – 1938) – поет, перекладач.

Осип Мандельштам біографія

Народився 3 січня 1891 року в Варшаві.
У 1897 році разом з сім’єю переїхав до Петербурга. З 1900 по 1907 рік навчався в Тенишевскому училищі. З 1908 по 1910 рік навчається в Гейдельберзькому університеті, що в Сорбонні. Потім знову повертається до Петербурга, архітектурою, виглядом якого не перестає захоплюватися. У 1911 році вступає до Петербурзького університету, на історико – філологічне відділення.

Перші вірші Осипа Мандельштама були написані в напрямку символізму. Подальша ж творчість Мандельштама відбувалася під впливом акмеїстів. У 1913, 1916, 1922 роках виходить три видання книги “Камінь”.

Вірші Мандельштама періоду революції, Першої Світової війни були видані в збірці “Tristia”. У 1919 році відбулося знайомство з Надією Хазіною, яка згодом стала дружиною поета. Їй була присвячена друга книга поезії Мандельштама, що вийшла в 1923 році. Кілька років (з 1925 по 1930) Мандельштам присвятив написанню прози. У 1928 році була опублікована збірка віршів Мандельштама, кілька його статей.

Після цього поет прагне створити нову культуру в країні. За антисталінський твір відправлений на заслання. З 1934 по 1937 рік він знаходиться у Воронежі

У травні 1937 поет отримав дозвіл виїхати з Воронежа. Через рік його заарештували вдруге і відправили по етапу в табір, на Далекий Схід. Мандельштам помер 27 грудня 1938 р. від тифу в пересильному таборі Владперпункт (Владивосток).

Реабілітований посмертно: по справі 1938 року – у 1956, по справі 1934 року – в 1987.

Повість “Облога Буші” – зображення реальної історичної події – героїчної оборони містечка-фортеці Буші, що на Поділлі, в Національно-визвольну війну в листопаді 1654 р. Ця героїчна оборона мала на меті затримати просування на схід польської армії і дати можливість війську Богдана Хмельницького дочекатися підмоги. Що хотів Старицький сказати в цій повісті, яка Багатопроблемність твору “Оборона Буші”? Повість пройнята ідеєю гуманізму, засудження братовбивчої війни; автор утверджує такі основоположні ціності, як любов до рідного краю, вірність своїй вітчизні, засудження зради.

“Оборона Буші” проблематика твору

У творі порушуються важливі проблеми – війни і миру, порозуміння українського та польського народів, соціальної справедливості. У романтичному дусі змальоване кохання сотниківни Мар’яни, яка очолила оборону Буші, і польського князя Антося, який хотів миру й злагоди між їхніми народами та людьми різних віросповідань.

Герберт Уеллс “Машина часу” скорочено

Мандрівник в часі ділиться з оповідачем та ще кількома людьми (Психологом, Дуже Молодою Людиною, Провінційним мером, Лікарем) своїми ідеями щодо можливості переміщення в часі, як одному з вимірів. Він заявляє про свій винахід – Машину часу, яку вже встиг випробувати. Один з його гостей, Дуже Молодий Чоловік, захоплено описує можливості подорожей в минуле, проте Мандрівник в часі висуває свої контраргументи, як привернення зайвої уваги і спотворення історичних знань. На доказ своїх слів про винахід Мандрівник в часі приносить модель машини часу. Бачачи недовіру, він показує повнорозмірну машину, на якій обіцяє побувати в інших епохах та в зазначений час повернутися.

Із запізненням, Мандрівник в часі виходить зі своєї лабораторії в бруді та стомлений. Привівши себе до ладу, Мандрівник в часі запрошує гостей до курильної кімнати послухати свою довгу розповідь.

Вирушаючи у подорож, він спочатку перенісся лише на кілька годин. Впевнившись у роботі машини, Мандрівник продовжив подорож, в ході якої спостерігав зникнення лабораторії, зміни пір року, виникнення нових будівель, поки машина не дала збій. Мандрівник опинився в град перед камінним сфінксом 802701-го року. Скоро його помітили тендітні з вигляду люди, чотири фути заввишки, одягнені в туніки і красиві з вигляду. Трохи побувши з ними, Мандрівник зауважив, що ці люди, елої, лише розважаються, а величні будівлі навколо пошкоджені від часу та частково зруйновані. З побаченого Мандрівник зробив висновок, що потрапив у часи занепаду людства, який настав після епохи загальної рівності й достатку.

Ввечері Мандрівник виявив зникнення машини часу і страх людей перед сфінксом. В ході безуспішних пошуків, він звернув увагу на колодязі, над якими тремтіло повітря. Познайомившись з жінкою Віною, яку, потопаючу, витягнув з річки, Мандрівник довідався про страх тогочасного людства перед темрявою і підземеллями. Вдосвіта ж йому вдалося помітити якихось істот неподалік.

На четвертий день перебування в майбутньому, Мандрівник в часі, ховаючись від спеки в руїнах, побачив схожу на лемура істоту, що втікла вглиб. В нього виникла думка про розділення людства на два види, де нащадки капіталістів ведуть безтурботне життя на поверхні, а нащадки робіників – працюють під землею. Ще за два дні Мандрівник наважився спуститися в один з колодязів, де виявив підземних людей, морлоків, які обслуговували різноманітні машини і поїдали елоїв. Відбившись від морлоків, він зумів вибратися на поверхню.

Зрозумівши, що це морлоки забрали машину часу, Мандрівник поставив собі за ціль повернути її. Для здійснення задуманого він навідався з Віною в колишній музей, де добув сірники і камфору. Вони розвели багаття в лісі, та воно вночі згасло і обох оточили морлоки. Втративши Віну, Мандрівник відбився від нападу та добіг до сфінкса. Він знайшов свою машину за дверима в п’єдисталі сфінкса і, відбивши новий напад, вирушив у майбутнє.

Мандрівник зупинився в часі, коли сонце досягло фази червоного гіганта, а Земля припинила обертання навколо своєї осі. Зустрівши велетенських крабів, Мандрівник в часі перескочив у тридцятимільйонний рік, де застав остаточне запустіння планети. Після цього він вирішив за краще повернутися в свій час та перенісся до лабораторії на кілька годин після початку своєї подорожі.

Скінчивши розповідь, Мандрівник в часі зібрався в наступну подорож, більш підготований, після чого, за словами оповідача, більше не повертався.

Видалений епізод

У видаленому епізоді, одразу після знаходження машини часу та втечі від морлоків, Мандрівник в часі опиняється на покритій інеєм рівнині. Він бачить невеликих істот, покритих сірим хутром, яких описує подібними на кроликів чи кенгуру, і вбиває одну каменем. На цих істот нападають велетенські багатоніжки, Мандрівник переноситься у наступний день. На тому місці лишаються кістки, з яких Мандрівник робить висновок, що з’їдена багатоніжками істота походила від людини. Він продовжує переміщення в часі, спостерігаючи сповільнення обертання Землі.

Цей епізод під номером 11 входив до складу твору в травневому номері “New Review” (1895), але був видалений з подальших видань редактором Вільямом Ернестом Хенлі через зображення “повної дегенерації людства”. Проте епізод публікувавася в якості додатку під назвою “Сіра людина” (The Grey Man)

М. Старицький “Не судилося” скорочено читати Ви можете за 10 хвилин.

“Не судилося” короткий зміст (переказ)

1 дія

Николай Бєлохвостов запитує у свого племінника Михайла, чи закінчив він університет. Михайло відповів, що ще не визначився с фахом, та до того ж зараз працює над дисертацією. Бєлохвостову дуже не сподобалось, що Михайло говорить українською, а не російською мовою. Зав’язалася суперечка, в яку втрутилася Анна Петрівна (мати Михайла) та перебила їх. Потім Анна Петрівна почала сварити свою доньку Зізі за те, що вона погано себе поводить та вчителька Жозефіна на неї скаржиться.

Пізніше Михайло зустрічає на вулиці дівчину Пашку. Вона розповідає йому, що вирішила почати вчитися, але у її подруги Катрі дуже хворіє мати, і тому Катря не може піти навчатись разом з Пашкою. Павло сказав своєму другові, щоб той менше уваги приділяв дівчинам, бо це все може погано закінчитися, але Михайло вважає друга песимістом.

Іван Ляшенко, дуже заможний чоловік, просить жида Шльому продати пшеницю за десятий. Але жид відмовляється, та каже, що пройшов час, коли все було так просто. Але Ляшенко наполягає, та говорить, що за допомогу жид Шльома отримає свій відсоток, і тоді він погоджується.

Пашка вмовляє свою подругу Катрю піти до лікаря, який, можливо, зможе допомогти її матері. Катря довго не погоджувалася, але все ж таки пішла с подругою. На вулиці вони зустріли Михайла, який захотів піти з ними. До того ж лікарем був його друг Павло. Михайлу дуже сподобалась Катря, він не зводить очей з красуні.

2 дія

Про селянку Катрю вже ходять плітки, що вона гуляє з Михайлом, а насправді заручена з Дмитром. Сам Дмитро говорить, що дуже кохає Катрю і не уявляє свого життя без неї. Тим часом Катря звинувачує Пашку, за те що вона познайомила її з Михайлом. Катря закохалася в Михайла, і не знає, що з цим почуттям робити далі, бо повинна вийти заміж за Дмитра.

Анна Петрівна Ляшенко почала залицятися до друга свого сина – Павла. Павло дуже здивувався, та відмовив їй. Тоді Анна Петрівна зробила вигляд, що пожартувала. Павло не знав, як сказати другові про цей випадок.

Тим часом Михайло з Катрею зізнаються один одному у коханні, але Катря все ж таки каже, що вони не можуть бути разом.

3 дія

Михайло дуже сумує, бо його друг Павло поїхав до свого дядька, який обіцяв Павлові допомогти заробити грошей. І з Катрею Михайло не міг проводити час, бо дівчина працювала. Коли приїхав Павло, він розповів, що його дядько Олександр дуже хороша людина. Після цього хлопці почали розмовляти про Катрю. По селу вже давно ходять плітки про неї та Михайла. Однак Михайло каже, що насправді її кохає та хоче одружитись. Хлопець хоче піти до її батьків, та попросити її руки. Павло вважає, що батьки не погодяться, а його дядько може попросити знайомого попа, щоб він тайно обвінчав Михайла та Катрю. Але Михайло наполягає на розмові з батьками.

Мати Катрі стала себе краще почувати, та почала одужувати. Вона дуже хвалила лікаря Павла та Михайла. Прийшов Дмитро. Катря просить, щоб він одружився на Пашці, бо саме вона стане йому гарною дружиною. Дмитро запитує, чи нічого поганого не зробив з Катрею Михайло та чи справді він її кохає. Потім прийшов Михайло, та сказав, що вирішив побалакати зі своїми батьком та матір’ю, а якщо треба то і з матір’ю Катрі.

4 дія

Анна Петрівна хоче одружити сина. Михайло має поїхати та врятувати весь сімейний статок, але він зовсім не розбирається в цих справах. До Михайла приходить Пашка та каже, що Катрі без нього дуже погано і вона його чекає. Хоча у Михайла і назбиралося багато проблем, він каже Пашці, що зараз прийде до Катрі. Анна Петрівна дізнається, що її син хоче одружитися з простою селянкою Катрею, та ледь не втратила свідомість.

Анна Петрівна вирішує позбутися Катрі – пані змовляється із кузеном та чоловіком і вони відкупляються через Харлампія від Катрі, забезпечуючи її посагом

Михайло не знає, що йому робити і цій ситуації, бо йому і батьків своїх шкода, і Катрю. Його дядько Бєлохвостов каже, щоб Михайло таки їхав в Петербург, а він сам тут все владнає з Катрею та її матір’ю. Николай Бєлохвостов вважає, що потрібно заручити Катрю з кимсь іншим, але Михайло не погоджується. Тим часом Михайло пішов до Катрі та сказав їй, що вона повинна піти, бо будуть проблеми. Катря повідомляє Михайлу, що Дмитро хоче його вбити. Аж тут мати Михайла побачила Катрю та почала її бити.

П’ята дія

Катря скаржиться Пашці, що сама в усьому винна. Пашка каже Катрі, що Михайло їде. Катря просить покликати Михайла та лікаря Павла. Коли Катря залишилася одна, то подумала про самогубство. Вона вирішила випити краплі, які лікар прописав її матері. Прийшов Харлампій, та передав слова панів, що якщо Катря заручиться з кимсь іншим, то пани їй добре придане обіцяють. Катря погоджується. Аж тут прибігли хлопці та почали вимазувати Катрю дьогтем. Побачила це її мати, та почала проклинати дочку. Прибіг Дмитро, почав захищати Катрю, та запропонував їй все ж таки одружитися з ним. Потім Дмитро пішов шукати Михайла, щоб убити його. Невдовзі Михайло прийшов до Катрі, а вона коли впізнала його по голосу, то відразу випила краплі та отруїлась. Коли Михайло сказав, що не буду слухати батьків, та залишиться з Катрею, дівчина пошкодувала про те, що отруїлась, але було пізно. Дмитро тим часом підпалив панський двір. Пашка дізналася, що Катря отруїлася та побігла за лікарем. Катря помирає. Дмитро побачив це, та кинувся на Михайла, але його зупинили. Прийшов лікар Павло, побачив все це та каже: “Так ось яка, паничу, ваша поезія?”

Еміль Золя хронологічна таблиця життя і творчості (хронологія) французького письменника, публіциста і політичного діяча.

Хронологічна таблиця Еміля Золя

1840, 2 квітня – народився Еміль Золя в Парижі

1843 – Переїзд сім’ї в Екс-ан-Провансі, де пройшло дитинство і шкільні роки Еміля.

1847 – Смерть батька, повернення Еміля з матір’ю в Париж.

1848 – Надходження Еміля Золя в пансіон Нотр-Дам, де він навчається до 1852 року.

1852-1857 – Золя надходить у коледж міста Екса. Дружба з Полем Сезанном та Батістеном Байло. Пише перші вірші.

1859, грудень – У газеті “Ла Прованс” надрукована казка Золя “Закохана фея”.

1860 – У січні Золя зарахований на посаду писаря в конторі паризьких доків.

1862 – Робота у видавництві “Ашетт”

1864 – “Казки для Нінон”.

1865, листопад – Видання першого роману Золя “Сповідь Клода”.

1866 – Золя покидає видавництво “Ашетт”, щоб більше писати. Роман “Заповіт померлої”

1867 – романи “Марсельські таємниці” і “Тереза ​​Рокен”

1868 – Роман “Мадлена Фера” в “Евенман ілюстр”. Виникла ідея роману “Кар’єра Ругон”

1869 – Робота в опозиційній пресі: “Ле Раппель”, “Трібюн”. Знайомство з Флобером.

1870, осінь – Золя з дружиною і матір’ю їде в Марсель. Невдала спроба Золя заснувати газету “Марсейез”. Переїзд в Бордо та зарахування на посаду особистого секретаря депутата гле-Бізуена.

1871 – Повернення Золя з родиною в Париж. Вихід “Кар’єра Ругонів”.

1872 – роман “Здобич”. Знайомство з Тургенєвим.

1873 – Роман “Черево Парижа”.

1874 – роман “Завоювання Плассана”. Тургенєв пропонує Золя друкуватися в Росії.

1875 – Початок роботи Золя в “Віснику Європи” (Петербург). За п’ять років Золя опублікував в цьому журналі 64 кореспонденції під загальною назвою “Паризькі листи”. Видання роману “Провина абата Муре”.

1876, квітень – Виходить окреме видання роману “Його превосходительство Ежен Ругон”

1877, лютий – Окреме видання “Пастка”. Золя стає главою натуралістичної школи, і навколо нього групуються молоді письменники: Алексіс, Гюисманс, Еннік, Сеара, Мопассан.

1878 – Купівля будинку в Медане. Вихід роману “Сторінка любові”.

1880 – Роман “Нана”, окреме видання книги “Експериментальний роман”.

1882 – Роман “Накип”. Вихід збірки “Похід”.

1883 – Роман “Дамське щастя”.

1884 – Роман “Радість життя”.

1885 – Роман “Жерміналь”.

1877 – Газета “Жиль Блаз” друкує роман “Земля”.

1888 – Нагородження Золя орденом Почесного легіону. Вихід “Мрії”.

1889, 20 вересня – Народження дочки Золя і Жанни Розера – Денізи.

1890 – роман “Людина-звір”. Золя безуспішно виставляє свою кандидатуру у Французьку академію.

1891 – видання роману “Гроші”. Золя обирають президентом Товариства літераторів. Народження сина Золя і Жанни Розера – Жака.

1892 – роман “Розгром”. Звинувачення Золя в антипатріотизмі.

1893 – роман “Доктор Паскаль”. Задум циклу романів “Три міста”.

1894 – Поїздка в Італію, роман “Лурд”.

1896, травень – роман “Рим”.

1898 – Золя втрутився в справу Альфреда Дрейфуса, несправедливо засудженого за видачу військової таємниці іноземній державі. Письменник звернувся до президента республіки з відкритим листом “Я звинувачую”, в результаті чого йому довелося терміново виїхати до Англії.

1899 – Золя повертається у Францію. Окреме видання “Плодючість”

1900 – Робота над романом “Труд” і задум роман “Справедливість”.

1902 – Робота над романом “Істина”, який друкується в газеті “Орор”. Золя живе в Медані.

1902, 28 вересня – Повернення Золя і його дружини Александріни в Париж.

1902, 29 вересня – Смерть Золя від чаду через несправність димоходу.

1903 – Посмертне видання роману “Істина”.

Образ Кирило Тур – це втілення козацького лицарства, романтичний і найбільш суперечливий образ. Цитатна характеристика Кирила Тура та його образу наведена в статті.

Образ Кирило Тур “Чорна рада”

Портрет і зовнішність Кирила Тура

– “здоровенний козарлюга”; – очі “так і грають”, “враг його знає – глянеш раз: здається, супиться, глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх”; – кремезна постать з розкішними вусами; – широка, буйна натура прагне простору, незвичайних пригод, одчайдушних вчинків.

Риси характеру і вдачі Кирила Тура

– відвага і волелюбність; – сильний, енергійний, незламний; – ярий захисник запорозької честі; – поважне ставлення до гетьмана; – високе благородство і щирість; – мужність під час кари киями; – здатний до самопожертви; – запорозька рівність і безкорисливість; – добрий товариш і побратим; – химерний запорожець; – зневага до буденного життя; – меткий розум; – глибока релігійність.

Поведінка Кирила Тура

– іноді зухвале ставлення до інших; – непередбачувана, часто нелогічна; – випадки ігнорування законів Січі (викрадення нареченої гетьмана); – діє за покликом серця; – почуття власної гідності.

Соціальне у характеристиці героя Кирила Тура

– батько – запорожець, мати і сестра – звичайні селяни; – заперечує патріотичні почуття в самому собі, але вчинки запорожця свідчать про прямо протилежне; – зневажає щоденний побут, родинний затишок.

Джерела створення образу Кирила Тура

– химерний козак Мамай; – перекази про характерництво запорожців; – героїчні мотиви народних дум; – пісні про волелюбних представників козацтва.

Казкові якості, притаманні Кирилу Туру

– вміння заворожити двері й людей;

– здатний утекти із замкненого приміщення.

Мова персонажа:

– говорить “загадками”;

– пересипає її приказками, прислів’ями, пісенними зворотами;

– містить уривки з пісень і дум.

Цитатна характеристика Кирила Тура “Чорна рада”

“Добрий він, і душа щира, козацька, хоч удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває”

“…був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадало за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густі брови аж геть піднялись над тими очима, і – враг його знає – глянеш раз: здається, супиться, глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх”.

“Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись вперше вгору, спадало за ухо, як кінська грива; уси довгі униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорнії, густії брови аж геть піднялись над тими очима”.

Я. Сомко про Кирила:

“Низовці зледащіли після Хмельницького, а все-таки між ними єсть люди драгоціннії. От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз він мені ставав у великій пригоді. Добрий він, і душа щира, козацька, хоч удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває.”. “Я знаю, що він шаблею ворога лучче, ніж язиком”.

М. Черевань про Тура:

“Душа, а не запорожець!”

Кредо Тура:

“Честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала”.

“Наша мати – війна з бусурманами, наша сестра – гостра шаблюка!.. Запорожця господь створив не для запічка!”

Характеристика образу Кирило Тур “Чорна рада”

До запорожців належить Курінний отаман Кирило Тур, але разом із тим він належить до оточення Сомка. Козак не тільки допомагав не раз ще юному Сомкові, а й тепер за нього ладен накласти головою. Своїм метким розумом січовик збагнув, що Брюховецький хитрий і підступний, що до влади він рветься, маючи на меті досягти панування та багатства. Як і автор, Кирило Тур є патріотом батьківщини.

Незважаючи на велику енергію, хоробрість, лицарство, він не підносився серед козацтва вище курінного отамана. Та й не прагнув Кирило Тур пошитися у значне заможне козацтво. Ніколи він не виявляв інтересу до панства і власної користі. Зміст його життя – товариство, побратимство, лицарська честь, незалежність.

Це образ химерного запорожця, який хоче бути таким характерником, як ті, що про їхні вчинки оповідає народ. Кирило приваблює до себе своєю вдачею. Він часто висловлює свої думки й почуття мовою народних пісень та дум. Він зневажає буденне життя, бо волелюбна вдача прагне просторів, одчайдушних вчинків. Він мріє податися в гірську Чорногорію, бо йому всюди тісно, ніде не знаходить він вдоволення жадоби лицарських вчинків і пригод.

За рішенням ради запорожців Кирило Тур зазнав покарання, як говорив “січовий батько” Пугач, за те, що “знюхавсь поганий з бабами і наробив сорому товариству на всі роки. За звичаями запорожців винуватця карають киями!
“Однак Кирило Тур показав себе добрим запорожцем: і не зморщивсь, і не застогнав”.
Козак лагодиться вирушити у далеку дорогу – Чорногорію. “Наша мета – війна з бусурманами”,- говорить він, маючи намір брати участь у визвольній боротьбі чорногорців проти турецького гноблення.

Астаф’єв Віктор Петрович (1924 – 2001) – відомий радянський письменник, прозаїк, есеїст. Лауреат державних премій СРСР і РФ.

Віктор Астаф’єв біографія

Народився Віктор 1 травня 1924 року в невеличкому селі Овсянка Єнісейської губернії (нині – Красноярський край).
Ще коли Віктор був дитиною, його батька заарештували, а мати померла під час однієї з поїздок до чоловіка. Дитинство Віктор Астаф’єв провів з бабусею і дідом. Про цей час у письменника залишилося багато світлих спогадів, які пізніше він описав в автобіографії.
Після того, як батько Віктора вийшов з в’язниці і ще раз одружився, сім’я переїхала в місто Ігарка Красноярського краю. Коли батько потрапив до лікарні, а нова сім’я відвернулася від Віктора, він був направлений в дитячий будинок.

У 1942 році Астаф’єв добровільно пішов на фронт. У Новосибірській піхотній школі він навчився військовій справі. А вже в 1943 році відправився воювати. Змінивши кілька видів діяльності, до кінця війни був звичайним рядовим солдатом. За час служби Астаф’єв був удостоєний медалі “За відвагу” , ордену “Червоної Зірки”.
Коли війна закінчилася, Астаф’єв одружився на письменниці Марії Карякіній, разом з нею оселився в місті Чусовой Пермської області. Проживаючи там, він змінив ряд професій: був слюсарем, учителем, комірником, працював на місцевому м’ясокомбінаті. Однак крім роботи Віктор цікавився літературою: навіть був постійним членом літературного гуртка.

Перша розповідь Астаф’єва надрукована в 1951 році (“Цивільна людина”). У тому ж році Віктор став працювати в газеті “Чусовський робочий”, це місце не покидав 4 роки. Для газети Астаф’єв написав безліч статей, нарисів, оповідань, його літературний талант почав розкриватися все повніше. У 1953 році була опублікована книга Астаф’єва “До майбутньої весни”.
А в 1958 році його прийняли до Спілки письменників. Для підвищення свого літературного рівня Астаф’єв навчався на Вищих літературних курсах з 1959 по 1961 рік.

Якщо коротко охарактеризувати твори Віктора Астаф’єва, можна сказати, що вони висвітлюють військову, антирадянську, сільську тематику.
За весь час своєї діяльності Астаф’єв написав безліч творів. Наприклад, романи “До майбутньої весни”, “Тануть сніги”, “Прокляті та вбиті” (роман був удостоєний премії РФ в області літератури і мистецтва). Серед його повістей: “Стародуб”, “Сльотава осінь”, “Так хочеться жити”, “З тихого світла”, “Веселий солдат”, “Васюткино озеро”, “Цар – риба”.
До збірки ” Останній уклін ” увійшли автобіографічні розповіді Астаф’єва про життя в сибірському селі, які він писав для дітей.

Помер письменник у Красноярську 29 листопада 2001 і був похований в рідному селі Овсянка.

Образ Михайло Решето – ирійський пакулець і сучасна людина

Характеристика образу Михайла Решета

Головний герой повісті – Михайло Решето мріє про велике місто, прагне скоріше покинути рідне село Пакуль і не згадувати його, але з часом розуміє, що саме це щось дуже цінне й важливе у його житті. Хлопець отримує перші уроки мужності й благородства, мріє про справжнє кохання. Багата уява, фантазія дозволяють йому поетизувати світ, бачити незвичайне у звичайному, з гумором ставитися до марних людських пристрастей, як-от мрії тітки й дядька про машину, якою вони приїдуть у село і вразять односельців, викликавши водночас повагу й заздрість.

Риси характеру Михайла Решета

– чесність і порядність;
– відкритість та доброта;
– гуманність і благородство;
– працьовитість та відповідальність;
– щирість і порядність.

Персонаж твору “Ирій” та його погляди на світ

– прагнення до високого покликання;
– має власну думку і може обгрунтовано її висловити;
– здатен на самопожертву;
– вміння любити і сприймати це щире почуття;
– вболівання за долю інших;
– шанобливість і повага до матері, родини Солом’яників.

Образ Михайла Решета “Ирій”

Підліток Михайло Решето, який втратив на війні батька, живе на материні нелегкі трудодні, усім єством своєї чистої душі воює за людяність за добро й красу, зате, що ми називаємо високими ідеалами, воює супроти потвор, породжених міщанством. У цій боротьбі Михайло Решето не самотній. На його боці правда нашого нового життя, правда наших ідей, глибоко, з молоком матері, з першим друкованим словом, з першим напутнім словом учителя засвоєна підлітком. На його боці – народжені нашими прекрасним часом нові люди тієї епохи Паравозники.

Головний герой повісті “Ирій” – Михайло Решето належить до них хлопчаків, які горобця можуть назвати дрофичем, а курку – страусом. Їхня уява щедра від природи, від колискової. Герой народних нісенітниць, людина весела і вдатлива, що нагадує дечим барона Мюнхаузена, уміє витягати себе за чуба з болота, спуститися з неба, доточуючи вірьовку, на якій висить, уривками тої ж таки вірьовки, він спромагається на багато див, матір’ю яких є напричуд плідна, розкута народна фантазія. В повісті “Ирій” Володимир Дрозд сміливо з’єднує химері давньої народної небилиці із не менш щедрим внутрішнім світом нашого сучасника-підлітка.

Цитатна характеристика Михайла Решета

“Дядько Денис зробить з мене людину…”;

“Мати: “…аби Михаль не крутив волам хвости…”;

“Я перейшов у дев’ятий… Моє життя в ці роки – саме чекання, передчуття празника, невимовно прекрасного й ідеально чистого…”;

“Мати: “Що з ним ото з весни було лучилося, аж досі мені страшно: і увечері при каганці пише, і вранці, до корів, пише, і вдень, свиню на вигін вижене, сяде під коморою й пише”;

“…зароблені ж талановитим лицедійством на сценах світових театрів гроші висилатиму пакульській бібліотеці…, заасфальтую дорогу від Пакуля до Ирію…”;

“Наше красне письменство успішно розвивається, а театр поки що відстає від життя. Народ кличе на сцену. І я йду…”;

“…я ще прославлю вашу школу, тобто вже нашу, коли стану великим актором, я запрошу вас на свою прем’єру, і взагалі, я люблю вас і люблю нашу школу, що гойдається наче човен… Я зберу металобрухт з усієї Кукуріківщини, і школа обов’язково займе перше місце в Ирії…”;

“…я носитиму молоко для пенсійних бабусь, доглядатиму хворих, читатиму сліпим книги, гратиму у з малюками в дитячих садках, малюватиму плакати для шкільних вечорів і парадів, чергуватиму у шкільному буфеті, копатиму картоплю на шкільному городі або садитиму дерева, – це я добре вмію, коситиму траву у шкільному саду, згрібатиму з машин біля кочегарки вугілля, забувши на мент про своє високе покликання актора…”;

“Я боявся закохатися, бо досі кожна закоханість коштувала мені великих страждань…”;

“Я невпопад відповідав матері, обіцяючи бути і слухняним, і старатливим, обіцяючись шануватися в тітки з дядьком, не гризти прогожних книжок, не бити байдиків, не тинятися по вулицях…”;

“- Не грошах щастя… Роботу свою любити, добрим до людей бути, бо за добро добром і віддячують, а за зло – злом…”;

“Проте я був упертий, наче корова Манька…”;

“Я читав усюди – за обіднім столом, по дорозі до школи, на уроках під партою, навіть на уроках фізкультури, на багатокілометрових дистанціях і, звичайно, за піччю, блимаючи під рядном кишеньковим ліхтариком…”;

“Золото й коштовності я подарую державі, а собі залишу на денці скрині, і то не для себе, а щоб поїхати у Пакуль і сказати пакульцям: ось золото, збудуйте дорогу з Ирію в Пакуль…”;

“Я готувався до шкільної олімпіади, як досвідчений солдат готується до полкового огляду: старатлитво, але спокійно, з певністю в собі…”;

“З кожним словом мій голос набирав сили, пружності, басовитості; переполохано кудахкаючи, пурхала з-під порічок, знову розділившись на дві половини, як велів закон, зозуляста курка, кабан у ритм моїй урочистій мові ляскав лишаюватими вухами…”;

“Кузьма Перевесло – Михайлу: “Бо ви граєте лише самого себе і чуєте на сцені себе. Ви для себе – і актор, і глядач, і критик. Ви для себе – все, але тільки для себе… Бо людина без душі – лише декорація, лише футляр, в якій скрипка і не ночувала…”;

“Майбутнє завжди було мені, як і сьогоднішній день, а можливо, ще реальнішим…”;

“Майбутнє завжди було мені таким же реальним, як і сьогоднішній день, а можливо, ще реальнішим…”;

“Майбутнє бачилось мені невимовно прекрасним, і навіть у найсмутніші хвилини свої я чекав на нього. Про майбуття мріяли герої книжок. Його прогнозували газети, що їх я читав матері, поки та пряла біля каганця із жовто-червоної снарядної гільзі. Його обіцяли вчителі. На противагу матері, яка вірила тільки в сни, я беззастережно вірив і вчителям, і книгами, і газетам, і своїм мріям…”;

“Світ, звичайно, не самими білилами писаний, і на сонці є плями, як доведено наукою, але що ж ти маєш до світу, коли сам ще такий рябий-рябісінький…”; “І я твердо рішив від сьогодні бути кращим, аніж був досі…”;

“Я, Михайло Решето, майбутній великий актор, будівничий, космонавт, поет, радіо конструктор, геолог, журналіст, – лише вузлики на неосяжним корені неосяжного, гінкою й крислатого дерева…”;

“Нема в світі нічого страшнішого і підступнішого, аніж людські забобони…”;

“Я ніби подивися на себе збоку її тверезими очима: спітнілий від бігу, пухлощокий, курносий хлопчисько в сірій кацавейці, бавовняних штанях і шкарбанах, ноги яких задерлися і зазирають у моє розпашіле обличчя. Земля розчахувалася піді мною, і від сорому, ніяковості та розуміння власної жалюгідності я поволі провалювався крізь землю, потайки радіючи, що гину на її очах…”;

“… любов – це страждання…”;

“Тоді побіг по сходах угору, буцім змагався на першість – мав надію до дзвінка побачити і в коридорі Клаву. Від самої думки про неї серце випурхувало з грудей і мов пурпуровий дитячий м’ячик, стрибало попереду, кількома сходинками вище…”;

“Директор школи – Михайлику: “Я забороняю вам, Решето, в такому вигляді з’являтися в класі. Ні, тільки подивіться! Поверніться, поверніться, хай помилуються… Хіба це учень дев’ятого класу Ирійської школи? Це, даруйте мені, опудало на коноплях! Ти б хоч дівчат соромився, парубок без п’яти хвилин… Ідіть Решето, і хай це стане наукою кожному, хто своїм неподобним виглядом ганьбить честь і славу нашого колективу…”;

“…я не думав про смерть як біль, як фізичне страждання; смерть – це політ, короткий, мов фотоспалах, з кручів синю прірву ріки, – забуття…”;

“- Присягайте вам, мій Пакуле, моє Жерело, мій Живець, моя Неволя, мій Ирпію, присягаюся тобі, моя земле, тобі – майбутнє: допоки здатен буду на щось путнє цім світі, не покладатиму на себе рук, а працюватиму що є сили…”;

“Я пропоную під час літніх канікул не тинятися по Ирію, не смажитися на пляжі, не ховатися по Пакулях, а здійснити наукову експедицію в Кукуріківщину. Ми перші нанесемо на топографічну карту Ирію сотні невідомих вуличок, провулків, сліпаків, майданів, перехресть, притоків Живця, долин і глинищ, опишемо побут та звичаї Кукуріківщини…, розвідаємо шляхи для майбутніх експедицій… …Ми не відступимо, ми доведемо, найперше – собі, що ми – люди…”;

“Мати – Михайлу: “- Як по світах, синку, їздитимеш, пошукай справжню батькову могилу. Мо’, вона де і є. З-під Будапешти прийшла похоронка…”.

У оповіданні “Дзвоник” Б. Грінченко показує дитину, у якої поступово відібрано все: родину, звичне середовище, врешті, мову. Вона зазнає постійних знущань, тому бачить порятунок своєї людської гідності у самогубстві. Та навіть тут вона не може вирішувати за себе.
Все в житті дітей відбувається за дзвоником, що стає символом неволі, позбавлення самостійності. Діти виростають забитими, безвільними істотами, нездатними на творчий порив, самостійну думку.

“Дзвоник” Грінченко переказ

Головна героїня оповідання – селянська дівчина Наталя, яка змалку знала тільки злидні та горе. Мама померла рано, а батько був п’яницею, пропив господарство та залишив дочку жебракувати. Добрі люди віддали дівчинку до сирітського будинку. Так селянська дитина потрапила в зовсім чуже середовище, де й одяг, і звичаї були зовсім не звичними. Навіть мовою говорили іншою.
Дівчина не може користуватися ні ножем, ні виделкою, плутає українські слова з російськими, недоречно вставляє незрозумілі для неї слова, а потім і зовсім перестає розмовляти, щоб не зазнати нового знущання.
Нарешті вона вирішує втопитися у колодязі, та, звикла до дисципліни, запитує дозволу у вчительки. Та забороняє навіть думати про таке, колодязь закривають, а дівчинка ще довго хворіє.