Category: Література

Сергій Васильківський – відомий український художник. Свою майстерність художник повністю віддає Україні: він пише пейзажі Подніпров’я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам’ятники, жанрові картини, історичні полотна. За надзвичайно яскраву колоритність, Васильківського вважають найбільш “сонячним художником” свого часу.

Сергій Васильківський біографія

Сергій Іванович Васильківський народився 7 жовтня 1854 року у місті Ізюм Харківської губернії в сім’ї дрібного чиновника-писаря. Під впливом батька, який був віртуозом-креслярем і писарем, Васильківський захопився малюванням. Свої перші мистецькі навички він отримав у Харківській гімназії від учня К. Брюллова Дмитра Безперчого.

Після 5 років навчання в гімназії, на вимогу батька, він вступив до Харківського ветеринарного училища, але у 1873 році залишив навчання через неплатоспроможність і влаштувався працювати деякий час канцелярським службовцем при Харківському казначействі.

У 1876 році Васильківський вступив до Петербурзької академії мистецтв, у пейзажний клас професора М. Клодта. Ще на початку свого творчого шляху художник звертався до зображення природи, історії та побуту України. У 1879 році за етюд з натури він отримав першу академічну нагороду – малу срібну медаль, а в 1881 році другу малу срібну медаль. Першими значними роботами, створеними ним ще за часів навчання в академії, були “Підніжжя Козачої гори. Коробів хутір. Харківщина” (1882), “Ранок. Отара в степу” (1884). З 1883 року, виконавши навчальну програму, Сергій Іванович часто подорожує Україною та створює низку відомих пейзажів – “Весна на Україні” (1883), “Влітку” (1882), “Кам’яна балка. Ізюмщина” (1882), “На околиці”, що дало змогу взяти участь у конкурсі на золоту медаль та всеросійській академічній виставці.

У 1885 році за картину “На Дінці” (не збереглась) Сергій Васильківській отримав золоту медаль, звання класного художника першого ступеня і право на подорож по Європі впродовж чотирьох років за рахунок академії для удосконалення майстерності. За кордоном він жив у Франції, подорожував по Англії, Іспанії, Італії, Південній Африці, Німеччині. (Пише картини: “Козачий пікет” (1888), “Взимку у селі Опішня” (1900-ті), “Біля корчми”, “Ловлять снігурів” (1910-ті) та інші)

Після перебування за кордоном У 1888 році Васильківський повернувся до Харкова, де почав активно творити (1888-1900). Художник багато подорожує пішки Харківщиною, Полтавщиною, Запоріжжям. Крім пейзажу, він цікавився і історичним жанром, зокрема темою козаччини, темою захисту Батьківщини. В цей період було створено картини “Бій запоріжців з татарами” (1892), “Козак у степу. Тривожні знаки” (1905), “Похід козаків” (1917). Однією з найвідоміших картин Сергія Васильківського є “Козача левада” (1893) – твір широкого монументального плану. 1896 року вона експонувалася на всеросійській художньо-промисловій виставці в Нижньому Новгороді і здобула високу оцінку.

У 1900 році у Харкові відбулася перша персональна виставка художника, на якій було представлено 120 творів. З 1901 по 1908 роки він працює над монументальним панно (“Обрання полковником Мартина Пушкаря”, “Козак Голота”, “Чумацький Ромоданівський шлях”) для інтер’єра Полтавського губернського земства.

Помер 8 жовтня 1917 В м. Харків.

Вірш “Дав мені юнь ти сутужную…” Ахматової Українською та оригінал ви можете знайти в цій статті.

Віршовий розмір “Дав мені юнь ти сутужную…” – дактиль

“Дав мені юнь ти сутужную…” Ахматова

Дав мені юнь Ти сутужную…
Був ти нещедрим у ніжності.
Скільки журби, далебі!
Як же багатством у бідності
Душу зігріти Тобі?
Пісню слави лесливую
Нам доля співа сліпа.
Господи! Та ж недбайлива я,
Твоя рабиня скупа.
Ні прутиком, ні трояндою
Не буду в садах Отця.
Я від кожної тріски падаю,
Здригаюся від слівця.

Перекладач: П. Перебийнос

Дав мені юність обтяжливу,
Стільки печалей у ній.
Як же, у щасті зневажена,
Боже, віддячу Тобі?
Довгую пісеньку, ластячись,
Славі співає журба.
Жінка зваблива, прекрасна ще,
Скупості й долі раба.
Ані ружею, ні стеблинкою
Я не буду в садах Отця.
Я тремчу полохливо жаринкою,
Я боюся дурного слівця.

Перекладач: I. Римарук

“Дав мені юнь ти сутужную…” на русском

Дал Ты мне молодость трудную.
Столько печали в пути.
Как же мне душу скудную
Богатой Тебе принести?
Долгую песню, льстивая,
О славе поет судьба.
Господи! я нерадивая,
Твоя скупая раба.
Ни розою, ни былинкою
Не буду в садах Отца.
Я дрожу над каждой соринкою,
Над каждым словом глупца.

Володимир Великий цікаві факти про великого князя Київського (979–1015), правителя і хрестителя Київської Русі.

Володимир Великий цікаві факти

Розширив межі столиці Києва, збудував Десятинну церкву (996).

Першим із руських князів розпочав карбувати Власну монету.

Використовував особистий знак ” Тризуб “, що став гербом України.

Заснував фортифіковані Міста – Володимир (988), Володимир-на-Клязьмі (990), Переяслав (992) та інші.

Існує красива легенда, що князь Володимир відправив своїх послів в різні країни для тестування різних релігій. Посли, які перебували в Греції з великим захопленням розповідали про Храм святої Софії. “Не знаємо на небі чи ми були чи на землі. Володимир, на якого, справили враження ці слова вирішив прийняти грецьке католицтво.

В 988 році військо князя Володимира обложило візантійське місто Херсонес у Криму. Володимир зажадав від грецьких імператорів віддати йому в дружини їх сестру – царівну Анну. І для цього обіцяв охреститися. Імператори відповіли згодою.

Незадовго до весілля Володимир несподівано Осліп. Як тільки Володимир охрестився, він прозрів і вигукнув: “Тепер побачив я Бога істинного”. Після хрещення Володимир повінчався з царівною Анною.

До Києва Володимир повернувся з грецьким і болгарським духовенством. Володимир Хрестив киян на берегах Дніпра. Він зробив християнство – панівною релігією. Кумири язичницьких богів були відкинуті, спалені або кинуті в річку. На їхніх місцях стали будувати християнські церкви.

Сам Володимир, який був в молодості розпусним і жорстоким, духовно переродився після хрещення. Він жив “у страху Божому”, перейнявся любов’ю до ближнього, роздавав бідним рясну милостиню з княжої казни і не наважувався страчувати навіть розбійників. У народній пам’яті князь Володимир залишився як Володимир Красне Сонечко, його оспівували у багатьох російських баладах.

Після того, як Володимир Великий прийняв християнство, він потратив свої зусилля на захист батьківщини від печенігів – степових кочівників.

Помер у Берестовському палаці за Києвом.

Канонізований Католицькою і Православною церквами як рівноапостольний святий.

Персоналії: Західноукраїнські землі (1921-1939)

Бандсра Степан (1.01.1909, с. Старий Угринів Калуського пов. на Станіславщині, тепер Калуського р-ну Івано-Франківської обл. – 15.10.1959, Мюнхен, ФРН) – визначний політ. діяч, один з лідерів укр. нац.-визв. руху 30-50-х рр. XX ст. Член ОУН з 1929, крайовий провідник на західноукраїнських землях – з 1933. У 1934 В. підготував успішний замах на одного з головних організаторів політики “пацифікації” Броніслава Пєрацького.

У червні 1934 заарештований, у ході Варшавського 1935-1936 і Львівського 1936 процесів засуджений до смертної кари, згодом заміненої на довічне ув’язнення. Після окупації Польщі військами Німеччини та СРСР 1939 звільнився, у Кракові (Польща) 10.02.1940 створив і очолив революційний провід ОУН (ін. назва – ОУН(Б)). На поч. рад.-нім. війни 1941-1945 ставить завдання відновлення укр. державності, яке було проголошено у Львові 30.06.1941 Ярославом Стецьком. 6.07.1941 Б. був заарештований нім. окупаційними властями за відмову скасувати Акт відновлення Укр. держави, гри роки провів у концтаборі Заксенгаузен, двоє його братів загинули 1942 в таборі смерті Аушвіц (Освенцим). Після Другої св. війни мешкав у Зах. Німеччині й Австрії, очолював Закордонні частини ОУН (з левною перервою). Загинув від рук рад. агента Богдана Сташинського. Б. – автор декількох праць, зокрема “Перспективи Української Національної Революції” (1958). Президент України Віктор Ющенко 2010 присвоїв Б. звання Героя України.

Волошин Августин (17.03.1874, с. Келеничі, нині Міжгірського р-ну Закарпатської обл. – 1 1.07.1945, Москва) – визначний гром.-політ. і держ. діяч. Навчався на теологічному ф-ті Будапештського ун-ту. Добре знав чеську, німецьку, угорську, сербську, словацьку, латинську та грецьку мови. 1912-1938 – директор учительської семінарії в Ужгороді, 1897-1938 – редактор єдиної укр. газети “Наука” (з 1925 – “Свобода”). 1919 В. був головою Центральної Руської (Української”) Народної Ради в Ужгороді. 1922 був одним з гол. організаторів ХНП, 1925-1929 – депутатом чехословацького парламенту. В. установив і підтримував тісні зв’язки з укр. діячами у Львові, зокрема з митрополитом А. Шептицьким. 26.10.1938 діяча було обрано прем’єр-міністром автономного уряду, а 15.03.1939 – Президентом незалежної Карпатської України. Після окупації краю угорськими військами В. емігрував до Праги, де працював в УВУ. Автор пед. праць: “Педагогічна психологія” (1920), “Коротка історія педагогіки” (1921), драм, творів “Маруся Верховинка” (1931), “Без Бога ні до порога” (1935) та ін. 15.05.1945 незаконно захоплений рад. контррозвідкою, вивезений до Москви і страчений.

Донцов Дмитро (10.09.1883, Мелітополь Таврійської губ., нині Запорізька обл. – 30.03.1973, Канада) – визначний публіцист, політ. діяч, літ. критик. Навчався у Петербурзькому та Віденському ун-тах. З 1922 перебував у Львові, 1922-1939 редагував “Літературно-науковий вісник” (1932-1939 – “Вісник”). З 1939 Д. жив за межами України, з 1947 і до кінця життя – в Канаді, викладав укр. літературу в Монреальському ун-ті. Публіцист є ідеологом укр. інтегрального націоналізму. Автор праць: “Модерне москвофільство”, “Історія розвитку української державницької ідеї” (1917), “Підстави нашої політики” (1921), “Націоналізм” (1926), “Де шукати українських традицій” (1938), “Дух нашої давнини” (1944); літ.-крит. дослідження: “Криве дзеркало української літератури” (1929), “Василь Стефаник” (1931), “Туга за героїчним. Постаті й ідеї літературної України” (1952), “Поетика вогненних меж. Олена Теліга” (1953) та ін. Д. пройшов еволюцію від соціалізму до його повного заперечення, виступав проти рос. імперіалізму в усіх його проявах, застерігав проти орієнтації на Москву, послідовно відстоював ідею незалежності України. Ідеї Д. мали великий вплив на молодь, у значній мірі стали ідеологічним обгрунтуванням діяльності ОУН.

Залозецький-Сас Володимир Сергій (Залозецький; 28.07.1884, Чернівці – 13.07.1965, Іспер, Австрія} – гром. і політ. діяч. Вивчав право та історію мистецтв в ун-тах Чернівців, Відня, Мюнхена (Німеччина). Флоренції (Італія). Учасник Першої св. війни, потрапив у полон до росіян, згодом повернувся на Буковину. 3. очолював Укр. правління Буковини, член Укр. Нац. Ради ЗУНР (1918-1919). Співзасновник і голова УНП (1927), посол до румунського парламенту, сенатор (1928-1938). 3. 1933 у британському парламенті виголосив промову проти політики штучного голоду в УРСР. Емігрував до Австрії (1944).

Коновалець Євген (14.06.1891, с. Зашків, нині Жовківського р-ну Львівської обл. – 23.05.1938, Роттердам, Нідерланди) – визначний військ. і політ. діяч. Навчався на юрид. ф-ті Львівського ун-ту, один з лідерів студентського руху. З січня 1918 – командувач Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, який незабаром перетворився на одну з найбоєздатніших частин армії УНР. Цей загін під проводом К. взяв участь у анти-гетьманському повстанні Директорії, відіграв вирішальну роль у перемозі під Мотовилівкою (тепер Київська обл.) 18.11.1918. Надалі брав участь у боях з більшовицькими і денікінськими військами. Поразка нац.-визв. змагань змусила К. до пошуку нових методів б-би за незалежність України, у серпні 1920 він створює і очолює УВО, з 1922 змушений жити в еміграції. 28.01-3.02.1929 у Відні створено ОУН, головою проводу якої було обрано К. Політик проводив велику організаційну роботу з формування о-ції, установив контакти з політ. колами ряду країн, залучив до співпраці з ОУН широкі кола укр. еміграції. Діяльність К. з розбудови ОУН, яка користувалася значною підтримкою укр. молоді, та постійні заходи і налагодження націоналістичного підпілля в рад. Україні викликали занепокоєння Москви. Провідник ОУН загинув, відкриваючи поштовий пакет, у якому був вибуховий пристрій, переданий йому агентом рад. спецслужб.

Левицький Дмитро (1877, с, Добрачим, нині Сокальського р-ну Львівської обл.- 31.10.1942, Бухара, Узбекистан) – гром.-політ. діяч. Закінчив юрид. ф-т Віденського ун-ту. Працював адвокатом у Раві-Руській (тепер Львівська обл.) і Бережанах (нині Тернопільська обл.). Під час Першої св. війни був офіцером австрійської армії, потрапив у полон, перебував у Ташкенті. 1917 повернувся в Україну, 1918 був секретарем Укр. нац. союзу. Л. 1919-1921 був послом УНР у Данії. Повернувся в Галичину, 1923-1925 і 1936 редагував газету “Діло”. Л. був одним із співзасновників і першим головою (1925-1935), згодом (1936-1939) заст. голови УНДО. 1928-1935 –депутат польського сейму (1930-1931 перебував в ув’язненні). У вересні 1939 заарештований співробітниками органів НКВС, помер на засланні.

Липинський В’ячеслав (5.04.1882, с. Затурці Володимир-Волинського пов. Волинської губ., нині смт Локачинського р-ну Волинської обл. – 14.06.1931, санаторій Вінервальд, побл. Відня, Австрія, похований у Затурцях) – видатний історик, публіцист, гром.-політ. діяч, філософ. Навчався агрономії, філософії та історії у Ягеллонському (Краків, тоді Австро-Угорщина, тепер Польща) і Женевському (Швейцарія) ун-тах. Дійсний член НТШ (з 1914). У червні 1917 взяв участь у формуванні УХДП, написав її програму, основні положення якої передбачали створення незалежної Укр. держави і збереження приватної власності на землю. Л. 1918-1919 був послом України в Австрії, залишився там в еміграції, мешкав також у Німеччині. 1930 організував Союз укр. хліборобів-державників, ставши гол. ідеологом і лідером гетьманського руху, конфлікт з гетьманом П. Скоропадським призвів до розпуску Союзу. Автор іст. і публіц. праць: “Данило Братковський” (1909), “Україна на переломі 1657-1669” (1920), “Листи до братів-хліборобів” (1925) та ін. Л. стверджував, що ідею створення самостійної Укр. держави може реалізувати лише весь народ під проводом “хліборобської верстви”, а забезпечити єдність укр. руху мала легітимна фігура укр. монарха, на його думку, спадкова монархія була б найкращою формою політ, устрою України. Став ідеологом укр. консерватизму. Хоч Л. був принциповим критиком демократії, його ідеологія спричинилася до утвердження ліберально-демократичних цінностей і подолання тоталітарних тенденцій в укр. політ, думці XX ст.

Людкевич Станіслав (24.01.1879, Ярослав, нині у Польщі – 10.09.1979, Львів) – визначний композитор, музикознавець, фольклорист і педагог. Муз. освіту здобув у Відні. З 1909 – директор, з 1919 – викладач Витого муз. ін-ту ім. М. Лисенка, з 1939 – проф. Львівської консерваторії. Автор опер “Бар Кохба”, “Довбуш”, кантати-симфонії “Кавказ”, хорових творів “Вічний революціонер”, “Косар”, “Заповіт”, “Хор підземних ковалів”, симфонічних поем “Каменярі”, “Дніпро”, “Мойсей”, “Стрілецька рапсодія”, численних обробок нар. і стрілецьких пісень, праці “Галицько-руські мелодії” (1906). підручника “Загальні основи музики” (1921). Л. – перший професійний композитор на західноукраїнських землях, сприяв піднесенню муз. к-ри, спрямував укр. муз. творчість у напрямі інструменталізму. Республіканська премія УРСР ім. Т. Шевченка (1964) за симфонію-кантату ” Кавказ ” і вокально-симфонічну кантату ” Заповіт ” на слова однойменних творів Т. Шевченка.

Мельник Андрій (12.12.1890, с. Воля Якубова Дрогобицького пов., тепер Львівська обл. – 1.11.1964, Клерво, Велике герцогство Люксембург, похований у місті Люксембург) – визначний військ. і політ. діяч. 1914-1916 командував сотнею УСС, під час боїв на горі Лисоні потрапив у рос. полон, утік 1917, дістався до Києва, де у січні 1918 став одним з організаторів Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, начальник його штабу. У листопаді 1918, очолюючи штаб окремого загону Січових стрільців, М. розробив план і брав участь у переможному бою проти гетьманських військ під Мотовилівкою (нині Київська обл.), 19.12.1918 присвоєно звання отаман армії УНР. У березні-червні 1919 – начальник штабу Дієвої армії УНР, у липні-серпні – помічник командувача групи Січових стрільців. 1920-1921 був інспектором військ. місій УНР у Празі. 1922 повернувся у Галичину, крайовий керівник УВО, 1924 засуджений польською владою на чотирирічне ув’язнення. М. 1932-1938 – член правління видавничої спілки “Діло”. Після загибелі С. Коновальця 11.10.1938 став головою проводу ОУН, 1940 після розколу очолив одну з фракцій о-ції. У роки Другої св. війни М. послідовно відстоював ідею незалежності України, за що потрапив під арешт, а з 26.02.1944 був ув’язнений у концтаборі Заксенгаузен. Після звільнення 1945 жив у Німеччині та Люксембурзі, обраний довічним головою проводу ОУН (мельниківців). 1957 висунув ідею створення св. конгресу, реалізовану 1967, сприяв консолідації укр. емігрантських сил.

Мудрий Василь (19.03.1893, с. Вікно Скалатського повіту, тепер Підволочиського р-ну Тернопільської обл. – 19.03.1966, Нью-Йорк, США) – гром.-політ. діяч, журналіст. Навчався у Львівському ун-ті. 1921-1925 був одним з організаторів і працівників (секретар) Львівського укр. таємного ун-гу. М. був активним діячем “Просвіти”, заст. голови т-ва (1932-1939), головним редактором газети “Діло” (1927-1939). 1925 був одним із співзасновників УНДО, з 1935 – голова об’єднання, виступав ініціатором політики “Нормалізації” українсько-польських відносин у Зах. Україні. У вересні 1935 обраний віие-маршалком польського сейму. 1939-1941 перебував у Кракові, 1941-1944 – у Львові, М. у липні 1944 обраний віце-президентом УГВР. Емігрував у Зах. Німеччину, 1949 – у США. Автор праць “Боротьба за огнище української культури в західних землях України” (1923), “Український університету Львові. 1921-1924” (1948), “І. Франко як громадський діяч” (1957) та ін.

Пілсудський Юзеф (5.12.1867, Зулова, побл. Вільно, тепер Вільнюс – 12.05.1935, Варшава) – польський політ. і держ. діяч, навчайся на мед. ф-ті Харківського і Віденського ун-тів. 1887- 1892 був на засланні у Сибіру. 1892 став одним із співзасновників Польської соціалістичної партії (ППС). У листопаді 1918, зайняв пост тимчасового керівника Польської держави. Проводим агресивну політику стосовно ЗУНР очолював польські війська в українсько-польській війні 1918-1919. П. підтримував С. Петлюру у боротьбі проти рад. Росії, уклав Варшавський договір 1920, вів польсько-радянську війну, підписав Ризький мирний договір 1921. У квітні 1920 став першим маршалом Польщі. 1922-1926 відійшов від активного політ. життя, 1926 здійснив переворот, установив режим “санації”. У вересні-жовтні 1930 за розпорядженням П. проводилася “пацифікація”. Автор спогадів “1920”

Самчук Уляс (20.02.1905, с. Дермань, нині с. Устенське Друге Здолбунівського р-ну Рівненської обл. – 9.07.1987, Торонто, Канада) – видатний письменник. Дитинство і юність пройшли на Крем’янеччині (с. ‘Гилявка, тепер Шумського р-ну Тернопільської обл.). Навчався у Бреславському (нині Вроцлав, Польща) ун-ті та УВУ (Прага, 1929-1931). С. був редактором газети “Волинь” (1941-1942), зазнав репресій нім. влади. Емігрував, з 1948 – у Канаді. С. – автор книг прози “Волинь” (тт. 1-3, 1932-1937), “Марія” (перший твір про Голодомор, 1934), “Гори говорять” (про б-бу за незалежність Карпатської України, 1939), “Юність Василя Шеремети” (1946-1947), “Ост” (тт. 1-3, 1948, 1957, 1982), “Чого не гоїть огонь” (перший твір про У ПА, 1959), книг спогадів, публіцистики та ін.

Студннський Кирило (псевд. К. Вікторин, І. Лаврин, К. Зорян; 4.10.1868, с. Кип’ячка, тепер Тернопільського р-ну Тернопільської обл. – червень 1941) – визначний літературознавець і гром. діяч. Вивчав богослов’я у Львові та Відні (1887-1891), навчався на філос. ф-ті Віденського ун-ту, доктор філософії (з 1894). Ще під час навчання в ун-ті С. обраний послом до австрійського парламенту (1893). З 1900 почав працювати у Львівському ун-ті (1908-1918 – проф., 1939-1941 – проф., декан і проректор). Входив до складу Укр. Нац. Ради ЗУНР 1918-1919. Дійсний член НТШ (з 1899), його голова (1925-1932), академік ВУАН (1924-1934, 1939-1941). У жовтні 1939 С. призначений головою Нар. зборів Зах. України, з 1940 – депутат Верховної Ради СРСР і депутат міської ради Львова. Врятував від рад. репресій чимало людей. Під час відступу Червоної армії зі Львова був примусово вивезений разом з П. Франком, загинув за нез’ясованих обставин. С. – автор понад 500 праць, деякі з них: “Пам’ятки полемічного письменства кінця XVI – початку XVII ст.” (1900), “До історії взаємин Галичини з Україною” (1906), “Кореспонденція Я. Головацького” (тт. 1-2, 1905, 1909), “Матеріали до історії культурного життя в Галичині 1795-1857” (1920) та ін.

Читайте тему “Західноукраїнські землі (1921-1939)” , щоб краще підготуватись до ЗНО з історії України.

“Я (Романтика)” детальний переказ по частинам новели Миколи Хвильового ви можете прочитати за 10-15 хвилин.

Я (Романтика) переказ

“ЦВІТОВІ ЯБЛУНІ”

“З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю.
…Я одкидаю вії і згадую… воістину моя мати – втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати – наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом”.
Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе… Тоді я беру її милу сиву голову і кладу на свої груди. За вікном ідуть росяні ранки і падають перламутри. Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь і відходять у безвість літа, моя буйна юність. Природа томиться в передгроззі. А втім, чути ще й інший гул – глуха канонада. Насуваються дві грози.

І

Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І мої мислі – до неможливості натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в “чека “. Наше помешкання – палац розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії – все це дивиться на мене з усіх боків мого випадкового кабінету.
На розкішній канапі сидить озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське “ала-ла-ла”.
Я бандит – за одною термінологією, інсургент – за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я – чекист, але і людина. Темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це чорний трибунал комуни. “Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть.
Обиватель:
– Тут засідає садизм! Я:
-…(мовчу)”.
Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша.
Моїх товаришів легко пізнати:
доктор Тагабат,
Андрюша,
третій – дегенерат (вірний вартовий на чатах).
Я:
– Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!
З давніх покоїв, як і колись, виходять лакеї, схиляються перед новим синедріоном і ставлять чай.
Свічі ледве горять. Скрізь тьма: електричну станцію зірвано. м,, ,.
У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата – низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він мені нагадує каторжника і не раз, мабуть, мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.
Андрюша сидить праворуч із розгубленим обличчям. Ревком призначив його сюди, в “чека” проти його кволої волі. Коли треба розписатися під темною постановою – “розстрілять”, Андрюша завжди мнеться й розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прізвище.
Я:
– Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно):
– Розстрілять!
Андрюша переляканий, мнеться, потім непевним голосом говорить, що він згодний. Доктор хрипло регочеться. Так було завжди, але на цей раз і я здригаюсь. Переді мною підводиться образ моєї матері…
-… “Розстрілять”???
І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. В скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села.
…Доктор Тагабат натиснув кнопку, і лакеї вносять старі вина. Я дивлюся на доктора. Він і вартовий п’ють вино пожадливо, хижо. Я думаю: “так треба”.
Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
Але коли Тагабат чітко підписався під постановою – “розстрілять” – мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, – це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. “І я, главковерх чорного трибуналу комуни, – нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії”. Але який вихід? Я не бачив виходу.
Мабуть, правда була за доктором Тагабатом….Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.

Я подумав, що доктор – злий геній, зла моя воля, а дегенерат – па-лач із гільйотини. Атоді подумав – нісенітниця, який він палач, це ж йому в моменти великого напруження я складав гімни. І відходила від мене моя мати, прообраз загірної Марії.
…Свічі танули. До розстрілу присуджено – шість! На цю ніч досить!
Я вийшов з княжого дому і пішов пустельними вулицями обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Тьма. Дивлюся на княжий маєток і згадую, що шість на моїй совісті.
Ні, неправда. Шість сотень,
шість тисяч, шість мільйонів –
тьма на моїй совісті!!!
І знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…
Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором і вартовим.
Я гублюся в переулках. Нарешті потрапляю до домика, де живе моя мати, де пахне м’ятою. Мати не спить. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в долоні, схиляє свою голову на мої груди. Каже, що я зовсім замучив себе. Потім зажурено стає біля образу Марії. “Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо”.
Я здригнувся: “Хиже навколо? Як мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!” І тоді, збентежений, запевняю себе, що ніякої матері немає, усе це не більше, як фантом.
Ні, це неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.
– Кому потрібні мої переживання? Я справжній комунар/Невже я не маю права відпочити одну хвилину?
Перед лампадаю, як різьблення, стоїть моя зажурена мати. А мою голову гладить тихий голубий сон.

II

Наші назад: з позиції на позицію. На фронті – паніка, в тилу – теж. Через два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики комуни.
Але зараз я не менше потрібний тут. Ідуть глухі нарікання, може спалахнути бунт. Мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати “цей винний і майже невинний обивательський хлам”. А канонада все ближче. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тільки біля чорного трибуналу гнітюча мовчазність.
Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!
Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Звертається до мене:
– Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я більше не можу тут.
В мені раптом спалахнула злість. Він не може? Він хоче бути подалі від цього чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені “своє право” купатися в калюжах крові? Кричу, що коли він ще раз про це скаже, то негайно розстріляю.
Доктор Тагабат знову розреготався, потім сказав, що йде відпочивати і передав мені справу. Це було “діло № 282”.
Вартовий пішов за підсудними.
(Так, це був незамінимий вартовий: він доглядав розстріли, від яких ухилявся не тільки Андрюша, а й ми з доктором.)
У кабінет ввійшли двоє: жінка в траурі і мужчина в пенсне. Вони були налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш – порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим. Почав до-. питувати. У них були зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі.
Філософи? Шукачі нової правди? Чекаєте приходу нового спасителя світу? “Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так!”
“…Так, по-вашому, значить, назрів час приходу Нового Месії?
Мужчина й женщина:
– Так!”
– Так чого ж ви не робите Месії з “чека”?
– Розстрілять!
Жінка сказала глухо і мертво, що вона мати трьох дітей. Чоловік упав на коліна.
Підскочив вартовий і вивів їх. Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справу. Привели черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуни.
Я входив у роль, був в екстазі. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.
– Ведіть!
В кабінет ввалився цілий натовп черниць. Я стояв одвернувшись і смакував: всіх їх через дві години не буде!
Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:
– Роз-стрі-лять!
але вертаюся і бачу – прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.
Я в тривозі метнувся – чи не галюцинація? І чую з натовпу зажурене: “Сину! Мій м’ятежний сину!”
Мені погано, я схопився за крісло і похилився. Але в той момент мене оглушив регіт доктора Тагабата:
– “Мамо”?! Ах ти, чортова кукло!.. “Мамо”?! Ти, зраднику комуни! Зумій розправитися і з “мамою”, як умів розправлятися з іншими.
…Я остовпів. Стояв блідий перед мовчазним натовпом черниць, як зацькований вовк. Так! – схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. Я маю тепер одне тільки право:
– Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне “я”. І я голови не загубив. Що я мушу робити? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
Здавив щелепи і кинув різко: “Всіху підвал. Я зараз буду тут”. Не встиг я цього промовити, як кабінет знову задрижав від реготу. Тоді я повернувся до доктора й чітко спитав його, чи не хоче й він в штаб Духоніна разом…з цією сволоччю? Мовчки вийшов з кабінету і пішов містом, мов п’яний, в нікуди.

Ill

Це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я знав, як зроблю. Я мушу бути послідовним! І цілу ніч розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: я виконував свої обов’язки перед революцією.
І не моя вина, що образ матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину.
…В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:
– Слухай! Дозволь її випустить!
Я:
– Кого?
– Твою матір!
Я мовчу, потім починаю реготати і грубо кричу йому: “Провалівай!” Андрюша зблід. Він не розуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. І нічого не бачить за моїм холодним дерев’яним обличчям.
Кажу йому узнати, де ворог. У цей момент у маєтку розривається снаряд. Ворог близько, за три версти. Вискакуємо надвір. Бухкають гармати, летять кавалеристи, відходять на північ тачанки, обози. Не пам’ятаю, як потрапив до підвалу. Хотів глянути у віконце, де сиділа мати. Підходить дегенерат і хіхікає:
– От так стража! Всі повтікали!..
А він залишився. “Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким вогнем”. Я подумав тоді: “Це сторож моєї душі” – і побрів без мислі на міські пустирі.
А надвечір південну частину околиці було захоплено. Інсургентам дано наказ задержатися до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах і в мовчазних підворіттях. Йшла спішна евакуація, палили документи. Я остаточно збився з ніг!
…Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурений і впертий голос.
Чорний трибунал комуни збирається до втечі. Андрюша десь зник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі і п’є вино, мовчки стежачи за моїми наказами. Його погляд нервує мене і непокоїть.
Сонце зійшло. Конає вечір.
Різко кажу доктору: “Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд”. Тоді він іронічно й байдуже:” Ну і що ж? Добре!” Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене – це ж у цій партії засуджених моя мати. Не витримую й шаленію, кричу, щоб не жартував зі мною. Але голос зривається, і я раптом почуваю себе жалким і нікчемним.
Вартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначений за містом.
…З-за дальніх отрогів виринав місяць. В городі йшла енергічна перестрілка. Ми йшли по північній дорозі. Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії – темного натовпу на розстріл. Завсюдорогужодназчерницьне вимовила й слова. Я йшов по дорозі, як тоді – в нікуди, а збоку брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат.
Матері не бачив у натовпі, але відчував: пахне м’ята. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.
“Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни”.
Я раптом відкинувся: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері?
Невже я ведуїїна розстріл? Так, це була дійсність. “Справжня життьова дійсність – хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть”.
А може, це помилка? Може, треба зробити по-іншому? Ах, це ж легкодухість! Дійсність, як зграя голодних вовків. Але й єдина дорога “до загірних озер невідомої прекрасної комуни”.
“І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.
Мовчазна процесія підходила до бору. До мене підійшов доктор, поклав руку на плече і сказав: “Ваша мати там! Робіть, що хочете!”
Я подивився – з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. “…Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам’ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями”.
Збоку вдарив у тривогу наш панцерник. Метнувся вогонь. Напирають ворожі полки. Треба спішити! Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть і зажурно дивиться на мене.
Навкруги – пусто. Я держу маузер, але рука моя слабіє. Хочеться заплакати, як в дитинстві. Пориваюся крикнути:
– Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе.
І ріже мій мозок невеселий голос. Знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе.
Так, це галюцинація. Я давно вже стою на порожнім узліссі навпроти матері і дивлюся на неї. Вона мовчала.
Здіймалися огні. Ворог пішов у атаку. “…Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.
Як зрізаний колос, похилилась вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся. Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць”.
Я поспішив до свого батальйону. Але раптом зупинився, повернувся й підбіг до трупа матері. Впав на коліна й припав устами до лоба. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров.
Та раптом – дегенерат: “Ну, комунаре, підводься! Порадо батальйону!”
В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я кинувся туди, здавивши голову.
…Ішла гроза. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. Йшла чітка, рясна перестрілка.
…Я зупинився серед мертвого степу:
– там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни”.

Біографія Петра Могили скорочено викладена в цій статті.

Петро Могила – київський митрополит молдовського походження, який мав титул “Екзарх Константинопольського трону”.

Петро Могила коротка біографія

Петро Симеонович Могила народився у 1597 році у родині молдовського боярина князівського роду. Його батько був володарем спочатку Валахії, а потім Молдавії. Через певні несприятливі обставини його родина втрачає свою владу та змушена переїхати до Польщі, де оселилась в родині Ієремії Вишневецького, свого родича.

Петро Могила отримав православну освіту у Львівському братському училищі. Віддавши себе духовній діяльності, він вдосконалював свої знання в кращих університетах Європи. Варто відзначити, що роки його життя припали на період боротьби римської та константинопольської церкви за Україну. Свою перевагу він віддав східно-православній церкві і в 1627 році його було обрано архімандритом в Києво-Печерській Лаврі. Йому у володіння від митрополита Іова Борецького дісталась величезна бібліотека, якою він став завідувати.

Петро Могила – засновник лаврської школи, вищого училища. В ньому викладались вільні науки, грецька, слов’янська та латинська мови.

Завдяки своїй дипломатичній діяльності Петро Могила домігся від польського короля визнання православної митрополії у місті Київ та існування чотирьох легальних єпархій. Займався реставрацією старовинних церков, зокрема церкви св. Володимира Спаса і трьох Святителів. З 1635 року відкрив залишки Десятинної церкви та займався її реставруванням. Митрополит займався написанням книг, найбільш значними серед яких були – “Євангеліє Учительноє”, “Евхологион альбом – молитвослов”. Підготував латинською мові катехізис під назвою “Православне сповідання”. “Сповідання” в перекладі з грецької було розіслане для перевірки і схвалення східним патріархам. Могилою були видані “Збори короткої науки про артикули віри православних кафолических християн”.

Докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом.

Помер Петро Могила 1 (11 січня) 1647 року, коли йому виповнилося лише п’ятдесят. На посаді митрополита він прослужив всього чотирнадцять років. 3(19) березня 1647 року тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври.

Цікаві факти про Петра Могилу

Цікаво, що свого часу Петро мріяв стати військовим і навіть брав участь у хотинській битві, але швидко зрозумів, що кровопролиття йому не подобається.

За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колегію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповів 81 тис. злотих, все своє нерухоме майно, коштовності та бібліотеку. На той час Петро Могила мав одну з найбагатших бібліотек. В ній були твори Сенеки, Горація, Цезаря, Ціцерона, Макіавеллі, трактати Авіценни Та ін.

Прислів’я про землю – наголошують на цінності та значенні рідної землі для кожної людини. У цій статті зібрані прислів’я про рідну землю та землю годувальницю.

Прислів’я про землю

Прислів’я про рідну землю

Людина без рідної землі, як соловей без гнізда.
Звідки знати безрідному, що таке любов до Батьківщини?
Вкраїна – мати, за неї треба головою стояти.
Грудка рідної землі дорожча за золото.
З рідної землі і ворона мила.
Рідна земля – мати, а чужа – мачуха.
Та земля мила, де мати родила.
У чужій сторонці не так світить і сонце.
В чужий край не залітай, щоб крилечка мати.
В чужім краю і солов’ї не цвірінькають.
Де рідний край, там і під ялиною рай.
За рідний край життя віддай.
За рідним краєм і в небі скучно.
За своїм краєм серце болить.
За морем тепліше, та вдома миліше.
За народ і волю віддамо життя і долю.
За рідний край, хоч помирай.
Краще на рідній землі кістьми полягти, ніж на чужій слави досягти.
Нема гіршої покути, як у ріднім краю носити пута.
Свій край, як рай, а чужа країна, як домовина.
У ріднім краю, як у раю.
Кожному мила своя сторона.

Прислів’я про землю годувальницю

– Більше землю удобряй – будеш мати урожай.
– Дай землі, то і вона тобі дасть.
– Земля дає все і забирає все.
– Земля багата – народ багатий.
– Земля – наша мати, всіх годує.
– Земля найбагатша, вода найсильніша.
– Земля – тарілка, що покладеш, те й візьмеш.
– Земля потребує доброї погоди, доброго насіння, доброго робітника.
– Земля – трудівниця, аж парує та людям хліб годує.
– На добрій землі що не посієш, то і вродить, на добрі зуби що вкинеш, то з’їсть.
– Чорна земля білий хліб родить.
– Про землю піклуйся – золотим зерном милуйся.
– Хто землі дає, тому вона утроє віддає.
– Хто про землю дбає, тому вона повертає.
– Доглядай землю плідну, як матір рідну.
– Хто на землі сидить, той не боїться, що впаде.
– Тримайся землі, то не впадеш.

Якщо ви знаєте цікаві прислів’я про землю лишайте їх в коментарях.

Вірш “Марную день на пошуки незримої…” Ліни Костенко

“Марную день на пошуки незримої…” Ліна Костенко

Марную день на пошуки незримої
німої суті в сутінках понять.
Шалене слово загнуздавши римою,
влітаю в ніч. Слова мене п’янять.
Я – алкоголік страченої суті,
її Сізіф, алхімік і мурах.
Мої слова, у чоботи не взуті,
спливають кров’ю на її тернах.
Вони горять і валяться, як вежі.
А потім їх обмацують сліпці.
І що ж, так наче й не було пожежі –
і тільки жменька попелу в руці.

Вірші Ліни Костенко популярні не лише в Україні, а й у всьому світі та перекладені багатьма мовами.

Якщо Ви маєте або можете зробити аналіз вірша “Марную день на пошуки незримої…” Ліни Костенко лишайте інформацію в коментарях.

Конфлікт – це

Конфлікт – це зіткнення окремих людей чи соціальних груп, що виражають різні, часом протилежні цілі, інтереси і погляди.

У конфліктології вироблена певна модель конфлікту.

Конфлікт – це і руйнування, і творення водночас, оскільки суперечності, що лежать в його основі, мають бути осмисленими, натомість мають бути створені нові відносини. Замість того, щоб боятися і прагнути уникнути конфлікту, слід сміливо вникати в його суть, управляти його творчою силою.

Шляхи вирішення конфліктів

1. Конструктивний (гумор, поступки, компроміс, співробітництво, усвідомлення позиції сторін).

2. Деструктивний (погроза, насильство, брутальність, приниження, перехід на особистості, розрив відносин).

3. Ігнорування (відхід від розв’язання проблеми).

Розв’язуючи конфлікт, люди беруть на озброєння певну стратегію

Існує три шляхи виходу з конфлікту

1. Переговори – це процес, під час якого сторони намагаються розв’язати конфлікт шляхом безпосереднього обговорення між собою. Сильна сторона переговорного процесу полягає в тому, що все залежить від самих сторін – як процес, так і результат безпосереднього обговорення.

2. Медіація. Під час медіації в процес вступає третя сторона – посередник, мета якої – допомогти опонентам домовитися. Виконуючи роль стороннього спостерігача і допомагаючи їх спілкуванню, медіатори намагаються сприяти пошуку сторонами рішення типу “виграш – виграш”. І хоча медіатор бере на себе відповідальність за процес, все ж опоненти контролюють предмет дискусії та її результат.

3. Арбітраж. У випадку арбітражу третя сторона контролює не тільки процес, але й результат. Арбітри вирішують, що саме сторонам необхідно зробити для розв’язання конфлікту, і зазвичай наділені владою, здатною примусити сторони виконати відповідне рішення. У суперечках між дітьми арбітрами часто виступають батьки.

Шість правил, дотримання яких дозволяє подобатися людям (за Дейлом Карнегі)

Щиро цікавтесь іншими людьми. Посміхайтеся. Пам’ятайте, що ім’я людини – це найбільш солодкий і важливий для неї звук будь-якою мовою. Будьте гарним слухачем. Заохочуйте інших говорити про самих себе. Говоріть про те, що цікавить вашого співрозмовника. Навіюйте вашому співрозмовнику думку про його значущість і робіть це щиро.

“Земля обітована” значення фразеологізму та історія його походження розкриті в цій статті.

“Земля обітована” фразеологізм

Земля обітована – багатий, розкішний край, де панує повний достаток і злагода; заповітне місце, пристанище; предмет чиїх-небудь пристрасних бажань, надій, прагнень і т. ін..

“Земля обітована” походження

Вислів “земля обітована” має біблійне походження. За біблійною легендою “земля обітована”- це райська країна, куди після довгих поневірянь пророк Мойсей вивів свій народ.

“Земля обітована” речення (приклади)

Велична Асканія Нова, як Обітована земля, а навколо неї степ, одноманітний сірий простір (Н. Рибак);

Брели (заробітчани), зігнувшись під клунками, виснажені, худі, почорнілі від гарячих супротивних вітрів, пробиваючись на Каховку, як у Землю обітовану (О. Гончар).

Невже приходить край його мандрам? Боже праведний, доведи його на Обітовану землю (Ю. Яновський);

Все своє життя йшов він крутими стежками науки до храму всезнання, наче пілігрим до Землі обітованої (З журналу).

[Едіта:] Не нарікай на бога, дочко, гріх! Не на вигнання він нас запровадив, а в край обітований (Леся Українка, III, 1952, 8);

В основу поеми [“Мойсей”] І. Франко поклав біблійну легенду про пророка Мойсея, який веде свій народ до обітованого краю (Радянське літературознавство, 3, 1963, 134);

Здрастуй, матінко кохана, – Наше серце голосне! Як земля обітована, Скрізь ти кликала мене (Терень Масенко, Срібна дорога, 1946, 37).

Тепер ви знаєте, що означає вислів “земля обітована” та зможете використовувати його в розмовній мові та інших роботах.