Category: Література

  • Люблінська унія: причини та наслідки

    Люблінська унія 1569 – угода про об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу – Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 Року.

    Люблінська унія: причини

      Литва зазнала ряду поразок у Лівонській війні від московських військ, союзником могла стати Польща; Польща прагнула поширити свій вплив па схід, шляхта хотіла загарбати українські землі; українська сторона сподівалася в об’єднаній державі налагодити ефективну оборону під нападів татар.

    Люблінська унія: умови

    утворення Речі Посполитої, федеративної держави, яку очолював виборний король, спільний сейм і сенат; створення єдиної грошової системи, ведення спільної зовнішньої політики; шляхта зрівнювалася в правах і отримувала право на володіння маєтками по всій території держави. Майже всі українські землі, за винятком Берестейщини, відходили під владу польської шляхти; збереження Польщею і Литвою свого державного статусу – окреме законодавство, судова система, центральний і територіальний уряди, військо та фінанси.

    Люблінська унія: наслідки

      – більшість українських земель було об’єднано в межах однієї держави, що згуртувало народ; – виникнення на українських землях великих маєтків польської шляхти, закріпачення, зростання гноблення; – збереження судочинства за Литовськими статутами, чинного адміністративного устрою; – початок полонізації – денаціоналізації верхівки, втрата українським суспільством політичної еліти; – українське населення починає зазнавати національних і релігійних утисків; – українські землі залучалися до нових форм політичного та соціального життя, демократії, самоврядування; – українська верхівка отримала виняткове право обіймати посади на місцях, незалежно від віросповідання; – через Польщу на українські землі поширювався західноєвропейський культурний вплив, розвиток освіти.

  • “Гайдамаки” Тарас Шевченко

    Гайдамаки – історико-героїчна поема Шевченка, перший український історичний роман у віршах. Вступ до “Гайдамак”, датований 7 квітням 1841 року, поет написав після завершення твору.

    “Гайдамаки” Тарас Шевченко читати

    Все йде, все минає – і краю немає,
    Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?
    І дурень, і мудрий нічого не знає.
    Живе… умирає… Одно зацвіло,
    А друге зав’яло, навіки зав’яло…
    І листя пожовкле вітри рознесли.
    А сонечко встане, як перше вставало,
    І зорі червоні, як перше плили,
    Попливуть і потім, і ти, білолиций,
    По синьому небу вийдеш погулять,
    Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
    І в море безкрає і будеш сіять,
    Як над Вавилоном, над його садами,
    І над тим, що буде з нашими синами;
    Ти вічний без краю!.. Люблю розмовлять,
    Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,
    Співать тобі думу, що ти ж нашептав.
    Порай мені ще раз, де дітись з журбою?
    Я не одинокий, я не сирота –
    Єсть у мене діти, та де їх подіти?
    Заховать з собою? Гріх, душа жива!
    А може, їй легше буде на тім світі,
    Як хто прочитає ті сльози-слова,
    Що так вона щиро колись виливала,
    Що так вона нишком над ними ридала.
    Ні, не заховаю, бо душа жива.
    Як небо блакитне – нема йому краю,
    Так душі почину і краю немає.
    А де вона буде? Химерні слова!
    Згадай же хто-небудь її на сім світі –
    Безславному тяжко сей світ покидать.
    Згадайте, дівчата, – вам треба згадать! /129/
    Вона вас любила, рожевії квіти,
    І про вашу долю любила співать.

    Поки сонце встане, спочивайте, діти,
    А я поміркую, ватажка де взять.

    Сини мої, гайдамаки!
    Світ широкий, воля –
    Ідіть, сини, погуляйте,
    Пошукайте долі.
    Сини мої невеликі,
    Нерозумні діти,
    Хто вас щиро без матері
    Привітає в світі?
    Сини мої! орли мої!
    Летіть в Україну –
    Хоч і лихо зострінеться,
    Так не на чужині.
    Там найдеться душа щира,
    Не дасть погибати,
    А тут… а тут… Тяжко, діти!
    Коли пустять в хату,
    То, зострівши, насміються –
    Такі, бачте, люди:
    Все письменні, дрюковані,
    Сонце навіть гудять:
    “Не відтіля, – каже, – сходить,
    Та не так і світить,
    Отак, – каже, – було б треба…”
    Що маєш робити?
    Треба слухать, може, й справді
    Не так сонце сходить,
    Як письменні начитали…
    Розумні та й годі!
    А що ж на вас вони скажуть?
    Знаю вашу славу!
    Поглузують, покепкують
    Та й кинуть під лаву.
    “Нехай, – скажуть, – спочивають,
    Поки батько встане
    Та розкаже по-нашому
    Про свої гетьмани.
    А то дурень розказує
    Мертвими словами
    Та якогось-то Ярему /130/
    Веде перед нами
    У постолах. Дурень! дурень!
    Били, а не вчили.
    Од козацтва, од гетьманства
    Високі могили –
    Більш нічого не осталось,
    Та й ті розривають;
    А він хоче, щоб слухали,
    Як старці співають.
    Дарма праця, пане-брате:
    Коли хочеш грошей
    Та ще й слави, того дива,
    Співай про Матрьошу,
    Про Парашу, радость нашу,
    Султан, паркет, шпори, –
    От де слава! А то співа:
    “Грає синє море”,
    А сам плаче, за тобою
    І твоя громада
    У сіряках!..” Правда, мудрі!
    Спасибі за раду.
    Теплий кожух, тілько шкода
    Не на мене шитий,
    А розумне ваше слово
    Брехнею підбите.
    Вибачайте… кричіть собі,
    Я слухать не буду
    Та й до себе не покличу:
    Ви розумні люди –
    А я дурень; один собі
    У моїй хатині
    Заспіваю, заридаю,
    Як мала дитина.
    Заспіваю – море грає,
    Вітер повіває,
    Степ чорніє, і могила
    З вітром розмовляє.
    Заспіваю – розвернулась
    Висока могила,
    Аж до моря запорожці
    Степ широкий вкрили.
    Отамани на вороних
    Перед бунчуками
    Вигравають… А пороги /131/
    Меж очеретами
    Ревуть, стогнуть, розсердились,
    Щось страшне співають.
    Послухаю, пожурюся,
    У старих спитаю:
    “Чого, батьки, сумуєте?”
    “Невесело, сину!
    Дніпро на нас розсердився,
    Плаче Україна…”
    І я плачу. А тим часом
    Пишними рядами
    Виступають отамани,
    Сотники з панами
    І гетьмани – всі в золоті,
    У мою хатину
    Прийшли, сіли коло мене
    І про Україну
    Розмовляють, розказують,
    Як Січ будовали,
    Як козаки на байдаках
    Пороги минали,
    Як гуляли по синьому,
    Грілися в Скутарі
    Та як, люльки закуривши
    В Польщі на пожарі,
    В Україну верталися,
    Як бенкетовали.
    “Грай, кобзарю, лий, шинкарю!”
    Козаки гукали.
    Шинкар знає, наливає
    І не схаменеться;
    Кобзар вшкварив, а козаки –
    Аж Хортиця гнеться –
    Метелиці та гопака
    Гуртом оддирають;
    Кухоль ходить, переходить,
    Так і висихає.
    “Гуляй, пане, без жупана,
    Гуляй, вітре, полем,
    Грай, кобзарю, лий, шинкарю,
    Поки встане доля”.
    Взявшись в боки, навприсідки
    Парубки з дідами.
    “Отак, діти! добре, діти! /132/
    Будете панами”,
    Отамани на бенкеті,
    Неначе на раді,
    Похожають, розмовляють;
    Вельможна громада
    Не втерпіла, ударила
    Старими ногами.
    А я дивлюсь, поглядаю,
    Сміюся сльозами.

    Дивлюся, сміюся, дрібні утираю –
    Я не одинокий, є з ким в світі жить;
    У моїй хатині, як в степу безкраїм,
    Козацтво гуляє, байрак гомонить,
    У моїй хатині синє море грає,
    Могила сумує, тополя шумить,
    Тихесенько Гриця дівчина співає –
    Я не одинокий, є з ким вік дожить.

    От де моє добро, гроші,
    От де моя слава,
    А за раду спасибі вам,
    За раду лукаву.
    Буде з мене, поки живу,
    І мертвого слова,
    Щоб виливать журбу, сльози.
    Бувайте здорові,
    Піду синів випровожать
    В далеку дорогу.
    Нехай ідуть – може, найдуть
    Козака старого,
    Що привіта моїх діток
    Старими сльозами.
    Буде з мене. Скажу ще раз:
    Пан я над панами.

    Отак, сидя в кінці стола,
    Міркую, гадаю:
    Кого просить? хто поведе?
    Надворі світає;
    Погас місяць, горить сонце.
    Гайдамаки встали,
    Помолились, одяглися,
    Кругом мене стали.
    Сумно, сумно, як сироти,
    Мовчки похилились. /133/
    “Благослови, – кажуть, – батьку,
    Поки маєм силу;
    Благослови шукать долю
    На широкім світі”.
    Постривайте… світ – не хата,
    А ви малі діти,
    Нерозумні. Хто ватажком
    Піде перед вами?
    Хто проведе? Лихо, діти,
    Лихо мені з вами!
    Викохав вас, вигодував,
    Виросли чималі,
    Йдете в люди, а там тепер
    Все письменне стало.
    Вибачайте, що не вивчив,
    Бо й мене хоч били,
    Добре били, а багато
    Дечому навчили!
    Тма, мна знаю, а оксію
    Не втну таки й досі.
    Що ж вам скажуть? Ходім, сини,
    Ходімо, попросим.
    Єсть у мене щирий батько
    (Рідного немає) –
    Дасть він мені раду з вами,
    Бо сам здоров знає,
    Як то тяжко блукать в світі
    Сироті без роду;
    А до того – душа щира,
    Козацького роду,
    Не одцуравсь того слова,
    Що мати співала,
    Як малого повивала,
    З малим розмовляла;
    Не одцуравсь того слова,
    Що про Україну
    Сліпий старець, сумуючи,
    Співає під тином.
    Любить її, думу правди,
    Козацькую славу,
    Любить її – ходім, сини,
    На раду ласкаву.
    Якби не він спіткав мене
    При лихій годині, /134/
    Давно б досі заховали
    В снігу на чужині;
    Заховали б та й сказали:
    “Так… якесь ледащо…”
    Тяжко, важко нудить світом,
    Не знаючи за що.
    Минулося, щоб не снилось!..
    Ходімо, хлоп’ята,
    Коли мені на чужині
    Не дав погибати,
    То й вас прийме, привітає,
    Як свою дитину.
    А од його, помолившись,
    Гайда в Україну!”
    Добридень же, тату, в хату,
    На твоїм порогу,
    Благослови моїх діток
    В далеку дорогу.

    ІНТРОДУКЦІЯ

    Була колись шляхетчина,
    Вельможная пані;
    Мірялася з москалями,
    З ордою, з султаном,
    З німотою… Було колись…
    Та що не минає?
    Було, шляхта, знай, чваниться,
    День і ніч гуляє
    Та королем коверзує…
    Не кажу Степаном
    Або Яном Собієським:
    Ті два незвичайні –
    А іншими. Небораки
    Мовчки панували.
    Сейми, сеймики ревіли,
    Сусіди мовчали,
    Дивилися, як королі
    Із Польщі втікають,
    Та слухали, як шляхетство
    Навісне гукає.
    “Nie pozwalam! Nie pozwalam!”
    Шляхта репетує,
    А магнати палять хати, /135/
    Шабельки гартують.
    Довго таке творилося,
    Поки не в Варшаві
    Запановав над ляхами
    Понятовський жвавий.
    Запановав та й думав шляхту
    Приборкать трошки… Не зумів!
    Добра хотів, як дітям мати,
    А може, й ще чого хотів.
    Єдине слово “nie pozwalam”
    У шляхти думав одібрать,
    А потім!.. Польща запалала,
    Панки сказилися… Кричать:
    “Гонору слово, дарма праця!
    Поганець, наймит москаля!”
    На гвалт Пулавського і Паца
    Встає шляхетськая земля,
    І разом сто конфедерацій.
    Розбрілись конфедерати
    По Польщі, Волині,
    По Литві, по Молдаванах
    І по Україні;
    Розбрілися та й забули
    Волю рятувати,
    Полигалися з жидами,
    Та й ну руйнувати.
    Руйнували, мордували,
    Церквами топили…
    А тим часом гайдамаки
    Ножі освятили.

    ГАЛАЙДА

    “Яремо! герш-ту, хамів сину?
    Піди кобилу приведи,
    Подай патинки господині
    Та принеси мені води,
    Вимети хату, внеси дрова,
    Посип індикам, гусям дай,
    Піди до льоху, до корови,
    Та швидче, хаме!.. Постривай!
    Упоравшись, біжи в Вільшану:
    Їмості треба. Не барись”.
    Пішов Ярема, похиливсь. /136/
    Отак уранці жид поганий
    Над козаком коверзував.
    Ярема гнувся, бо не знав,
    Не знав, сіромаха, що виросли крила,
    Що неба достане, коли полетить,
    Не знав, нагинався…

    О Боже мій милий!
    Тяжко жить на світі, а хочеться жить:
    Хочеться дивитись, як сонечко сяє,
    Хочеться послухать, як море заграє,
    Як пташка щебече, байрак гомонить
    Або чорнобрива в гаю заспіває…
    О Боже мій милий, як весело жить!

    Сирота Ярема, сирота убогий:
    Ні сестри, ні брата, нікого нема!
    Попихач жидівський, виріс у порогу;
    А не клене долі, людей не займа.
    Та й за що їх лаять? Хіба вони знають,
    Кого треба гладить, кого катувать?
    Нехай бенкетують… У їх доля дбає,
    А сироті треба самому придбать.
    Трапляється, часом тихенько заплаче,
    Та й то не од того, що серце болить:
    Що-небудь згадає або що побачить…
    Та й знову за працю. Отак треба жить!
    Нащо батько, мати, високі палати,
    Коли нема серця з серцем розмовлять?
    Сирота Ярема – сирота багатий,
    Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать:
    Єсть карії очі – як зіроньки сяють,
    Білі рученята – мліють-обнімають,
    Єсть серце єдине, серденько дівоче,
    Що плаче, сміється, і мре, й оживає,
    Святим духом серед ночі
    Понад ним витає.
    Отакий-то мій Ярема,
    Сирота багатий.
    Таким і я колись-то був.
    Минуло, дівчата…
    Минулося, розійшлося,
    І сліду не стало.
    Серце мліє, як згадаю…
    Чому не осталось? /137/
    Чому не осталось, чому не вітало?
    Легше було б сльози, журбу виливать.
    Люди одібрали, бо їм було мало.
    “Нащо йому доля? треба закопать:
    Він і так багатий…”
    Багатий на лати
    Та на дрібні сльози – бодай не втирать!
    Доле моя, доле! Де тебе шукать?
    Вернися до мене, до моєї хати,
    Або хоч приснися… Не хочеться спать.
    Вибачайте, люди добрі:
    Може, не до ладу,
    Та прокляте лихо-злидні
    Кому не завадить?
    Може, ще раз зустрінемось,
    Поки шкандибаю
    За Яремою по світу,
    А може… й не знаю.
    Лихо, люди, всюди лихо.
    Нігде пригорнуться:
    Куди, каже, хилить доля,
    Туди й треба гнуться –
    Гнуться мовчки, усміхаться,
    Щоб люди не знали,
    Що на серці заховано,
    Щоб не привітали.
    Бо їх ласка… Нехай сниться
    Тому, в кого доля,
    А сироті щоб не снилась,
    Не снилась ніколи!
    Тяжко, нудно розказувать,
    А мовчать не вмію.
    Виливайся ж, слово-сльози:
    Сонечко не гріє,
    Не висушить. Поділюся
    Моїми сльозами…
    Та не з братом, не з сестрою –
    З німими стінами
    На чужині… А поки що –
    До корчми вернуся,
    Що там робиться. /138/
    Жидюга
    Дрижить, ізігнувшись
    Над каганцем: лічить гроші
    Коло ліжка, клятий.
    А на ліжку… ох, аж душно!..
    Білі рученята
    Розкидала, розкрилася…
    Як квіточка в гаю,
    Червоніє; а пазуха…
    Пазухи немає –
    Розірвана… Мабуть, душно
    На перині спати
    Одинокій, молоденькій;
    Ні з ким розмовляти, –
    Одна шепче. Несказанно
    Гарна нехрещена!
    Ото дочка, а то батько –
    Чортова кишеня.
    Стара Хайка лежить долі,
    В перинах поганих.
    Де ж Ярема? Взявши торбу,
    Потяг у Вільшану.

    КОНФЕДЕРАТИ

    “Одчиняй, проклятий жиде!
    Бо будеш битий… Одчиняй!
    Ламайте двері, поки вийде
    Старий паскуда!”
    “Постривай!
    Стривайте, зараз!”
    “Нагаями
    Свиняче ухо! Жартувать,
    Чи що, ти хочеш?”
    “Я? З панами?
    Крий Боже! Зараз, дайте встать,
    Ясновельможні (нишком – свині)”.
    “Пане полковнику, ламай!”
    Упали двері… А нагай
    Малює вздовж жидівську спину.
    “Здоров, свине, здоров, жиде,
    Здоров, чортів сину!”
    Та нагаєм, та нагаєм.
    А жид зогнув спину: /139/
    “Не жартуйте, мості-пане!”
    “Добривечір в хату!
    Ще раз шельму! ще раз!.. Годі!
    Вибачай, проклятий!
    Добривечір! А де дочка?”
    “Умерла, панове”.
    “Лжеш, Іудо! Нагаями!”
    Посипались знову.
    “Ой паночки-голубчики,
    Єй-богу, немає!”
    “Брешеш, шельмо!”
    “Коли брешу,
    Нехай Бог карає!”
    “Не Бог, а ми. Признавайся!”
    “Нащо б мав ховати,
    Якби жива? Нехай, Боже,
    Щоб я був проклятий!..”
    “Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове,
    Літаню співає.
    Перехрестись!”
    “Як же воно?
    Далебі, не знаю”.
    “Отак, дивись…”
    Лях хреститься,
    А за ним Іуда.
    “Браво! браво! Охрестили.
    Ну, за таке чудо
    Могоричу, мості-пане!
    Чуєш, охрещений?
    Могоричу!”
    “Зараз, зараз!”
    Ревуть, мов скажені,
    Ревуть ляхи, а поставець
    По столу гуляє.
    “Єще Польща не згінела!” –
    Хто куди гукає.
    “Давай, жиде!”
    Охрещений
    Із льоху та в хату,
    Знай, шмигляє, наливає,
    А конфедерати,
    Знай, гукають: “Жиде, меду!”
    Жид не схаменеться.
    “Де цимбали? Грай, псявіро!” /140/
    Аж корчма трясеться –
    Краков’яка оддирають,
    Вальса та мазура.
    І жид гляне, та нищечком:
    “Шляхетська натура!”
    “Добре, годі! Тепер співай!”
    “Не вмію, єй-богу!”
    “Не божись, собача шкуро!”
    “Яку ж вам? Небогу?

    Була собі Гандзя,
    Каліка-небога,
    Божилася,
    Молилася,
    Що боліли ноги;
    На панщину не ходила,
    А за парубками
    Тихесенько,
    Гарнесенько,
    Поміж бур’янами”.

    “Годі! годі! Це погана:
    Схизмати співають”.
    “Якої ж вам? Хіба оцю?
    Стривайте, згадаю…

    Перед паном Хведором
    Ходить жид ходором
    І задком,
    І передком
    Перед паном Хведірком”.
    “Добре, годі! Тепер плати!”
    “Жартуєте, пане:
    За що платить?”
    “Що слухали.
    Не кривись, поганий!
    Не жартуєм. Давай гроші!”
    “Де мені їх взяти?
    Ні шеляга; я панською
    Ласкою багатий”.
    “Лжеш, собако! Признавайся!
    Ануте, панове,
    Батогами!” /141/
    Засвистіли,
    Хрестять Лейбу знову.
    Періщили, періщили,
    Аж пір’я летіло…
    “Єй же богу, ні шеляга!
    Їжте моє тіло!
    Ні шеляга! Гвалт! Рятуйте!”
    “Ось ми порятуєм”.
    “Постривайте, я щось скажу”.
    “Почуєм, почуєм,
    Та не бреши, бо, хоч здохни,
    Брехня не поможе”.
    “Ні, в Вільшаній…”
    “Твої гроші?”
    “Мої!.. ховай Боже!
    Ні, я кажу, що в Вільшаній…
    Вільшанські схизмати
    По три сем’ї, по чотири
    Живуть в одній хаті”.
    “Ми це знаєм, бо ми самі
    Їх так очухрали”.
    “Та ні, не те… вибачайте…
    Щоб лиха не знали,
    Щоб вам гроші приснилися…
    Бачте, у Вільшаній
    У костьолі… у титаря…
    А дочка Оксана!
    Ховай Боже! Як панночка!
    Що-то за хороше!
    А червінців! хоч не його,
    Так що? Аби гроші”.
    “Аби гроші, однаково!
    Правду Лейба каже;
    А щоб певна була правда,
    Нехай шлях покаже.
    Одягайся!”
    Поїхали
    Ляхи у Вільшану.
    Один тілько під лавою
    Конфедерат п’яний
    Нездужа встать, а курника,
    П’яний і веселий:
    “My żyemy, my żyjemy,
    Polska nie zginęła”. /142/

    ТИТАР

    “У гаю, гаю
    Вітру немає;
    Місяць високо,
    Зіроньки сяють.
    Вийди, серденько, –
    Я виглядаю;
    Хоч на годину,
    Моя рибчино!
    Виглянь, голубко,
    Та поворкуєм,
    Та посумуєм;
    Бо я далеко
    Сю ніч мандрую.
    Виглянь же, пташко,
    Моє серденько,
    Поки близенько,
    Та поворкуєм…
    Ох, тяжко, важко!”
    Отак, ходя попід гаєм,

    Ярема співає,
    Виглядає; а Оксани
    Немає, немає.
    Зорі сяють; серед неба
    Горить білолиций;
    Верба слуха соловейка,
    Дивиться в криницю;
    На калині, над водою,
    Так і виливає,
    Неначе зна, що дівчину
    Козак виглядає.
    А Ярема по долині
    Ледве-ледве ходить,
    Не дивиться, не слухає…
    “Нащо мені врода,

    Коли нема долі, нема талану!
    Літа молодії марно пропадуть.
    Один я на світі без роду, і доля –
    Стеблина-билина на чужому полі.
    Стеблину-билину вітри рознесуть:
    Так і мене люде не знають, де діти.
    За що ж одцурались? Що я сирота.
    Одно було серце, одно на всім світі, /143/
    Одна душа щира, та бачу, що й та,
    Що й та одцуралась”.
    І хлинули сльози.
    Поплакав сердега, утер рукавом.
    “Оставайсь здорова. В далекій дорозі
    Найду або долю, або за Дніпром
    Ляжу головою… А ти не заплачеш,
    А ти не побачиш, як ворон клює
    Ті карії очі, ті очі козачі,
    Що ти цілувала, серденько моє!
    Забудь мої сльози, забудь сиротину,
    Забудь, що клялася; другого шукай;
    Я тобі не пара; я в сірій свитині,
    А ти титарівна. Кращого вітай,
    Вітай, кого знаєш… Така моя доля.
    Забудь мене, пташко, забудь, не журись.
    А коли почуєш, що на чужім полі
    Поляг головою, – нишком помолись.
    Одна, серце, на всім світі
    Хоч ти помолися!”
    Та й заплакав сіромаха,
    На кий похилившись,
    Плаче собі тихесенько…
    Шелест!.. Коли гляне:
    Попід гаєм, мов ласочка,
    Крадеться Оксана.
    Забув, побіг, обнялися.
    “Серце!” – та й зомліли.
    Довго-довго тілько “серце” –
    Та й знову німіли.
    “Годі, пташко!”
    “Ще трошечки,
    Ще… ще… сизокрилий!
    Вийми душу!.. ще раз… ще раз…
    Ох, як я втомилась!”
    “Одпочинь, моя ти зоре!
    Ти з неба злетіла!”
    Послав свитку. Як ясочка,
    Усміхнулась, сіла.
    “Сідай же й ти коло мене”.
    Сів, та й обнялися.
    “Серце моє, зоре моя,
    Де це ти зоріла?”
    “Я сьогодні забарилась: /144/
    Батько занедужав;
    Коло його все поралась…”
    “А мене й байдуже?”
    “Який-бо ти, єй же богу!”
    І сльози блиснули.
    “Не плач, серце, я жартую”.
    “Жарти!”
    Усміхнулась,
    Прихилилась головкою
    Та й ніби заснула.
    “Бач, Оксано, я жартую,
    А ти й справді плачеш.
    Ну, не плач же, глянь на мене:
    Завтра не побачиш.
    Завтра буду я далеко,
    Далеко, Оксано…
    Завтра вночі у Чигрині
    Свячений достану.
    Дасть він мені срібло-злото,
    Дасть він мені славу;
    Одягну тебе, обую,
    Посажу, як паву,
    На дзиглику, як гетьманшу,
    Та й дивитись буду;
    Поки не вмру, дивитимусь”.
    “А може, й забудеш?
    Розбагатієш, у Київ
    Поїдеш з панами,
    Найдеш собі шляхтяночку,
    Забудеш Оксану!”
    “Хіба краща є за тебе?”
    “Може, й є – не знаю”.
    “Гнівиш Бога, моє серце:
    Кращої немає
    Ні на небі, ні за небом,
    Ні за синім морем
    Нема кращої за тебе!”
    “Що се ти говориш?
    Схаменися!”
    “Правду, рибко!”
    Та й знову, та й знову.
    Довго вони, як бачите,
    Меж мови-розмови
    Цілувались, обнімались /145/
    З усієї сили;
    То плакали, то божились,
    То ще раз божились.
    Їй Ярема розказував,
    Як жить вони будуть
    Укупочці, як золото
    І долю добуде,
    Як виріжуть гайдамаки
    Ляхів в Україні,
    Як він буде панувати,
    Коли не загине.
    Аж обридло, слухаючи,
    Далебі, дівчата!
    “Ото який! Мов і справді
    Обридло!”
    А мати
    Або батько як побачать,
    Що ви, мої любі,
    Таке диво читаєте, –
    Гріха на всю губу!
    Тоді, тоді… Та цур йому,
    А дуже цікаве!
    А надто вам розказать би,
    Як козак чорнявий
    Під вербою, над водою,
    Обнявшись, сумує;
    А Оксана, як голубка,
    Воркує, цілує;
    То заплаче, то зомліє,
    Головоньку схилить:
    “Серце моє, доле моя!
    Соколе мій милий!
    Мій!..” Аж верби нагинались
    Слухать тую мову.
    Ото мова! Не розкажу,
    Мої чорноброві,
    Не розкажу против ночі,
    А то ще присниться.
    Нехай собі розійдуться
    Так, як ізійшлися, –
    Тихесенько, гарнесенько,
    Щоб ніхто не бачив
    Ні дівочі дрібні сльози,
    Ні щирі козачі. /146/
    Нехай собі… Може, ще раз
    Вони на сім світі
    Зострінуться… Побачимо…

    А тим часом світить
    З усіх вікон у титаря.
    Що-то там твориться?
    Треба глянуть та розказать…
    Бодай не дивиться!
    Бодай не дивитись, бодай не казати!
    Бо за людей сором, бо серце болить
    Гляньте, подивіться: то конфедерати,
    Люде, що зібрались волю боронить.
    Боронять, прокляті… Будь проклята мати,
    І день і година, коли понесла,
    Коли породила, на світ привела!
    Дивіться, що роблять у титаря в хаті
    Пекельнії діти.
    У печі пала
    Огонь і світить на всю хату,
    В кутку собакою дрижить
    Проклятий жид; конфедерати
    Кричать до титаря: “Хоч жить?
    Скажи, де гроші?”
    Той мовчить.
    Налигачем скрутили руки,
    Об землю вдарили – нема,
    Нема ні слова.
    “Мало муки!
    Давайте приску! Де смола?
    Кропи його! Отак! Холоне?
    Мерщій же приском посипай!
    Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне!
    Завзята бестія! Стривай!”
    Насипали в халяви жару…
    “У тім’я цвяшок закатай!”
    Не витерпів святої кари,
    Упав, сердега. Пропадай,
    Душа, без сповіді святої!
    “Оксано, дочко!” – та й умер.
    Ляхи задумалися, стоя,
    Хоч і запеклі.
    “Що ж тепер?
    Панове, ради! Поміркуєм, /147/
    Тепер з ним нічого робить.
    Запалим церкву!”
    “Гвалт! рятуйте!
    Хто в Бога вірує!” – кричить
    Надворі голос що є сили.
    Ляхи зомліли. “Хто такий?”
    Оксана в двері: “Вбили! вбили!”
    Та й пада крижем. А старший
    Махнув рукою на громаду.
    Понура шляхта, мов хорти,
    За двері вийшли. Сам позаду
    Бере зомлілую…
    Де ж ти,
    Яремо, де ти? подивися!
    А він, мандруючи, співа,
    Як Наливайко з ляхом бився.
    Ляхи пропали; нежива
    Пропала з ними і Оксана.
    Собаки де-де по Вільшаній
    Загавкають та й замовчать.
    Біліє місяць; люде сплять,
    І титар спить… Не рано встане:
    Навіки, праведний, заснув.
    Горіло світло, погасало,
    Погасло… Мертвий мов здригнув.
    І сумно-сумно в хаті стало.

    СВЯТО В ЧИГИРИНІ

    Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали,
    Встали, подивились на той Чигирин,
    Що ви будували, де ви панували!
    Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
    Козацької слави убогих руїн.

    Базари, де військо, як море червоне
    Перед бунчуками, бувало, горить,
    А ясновельможний, на воронім коні,
    Блисне булавою – море закипить…
    Закипить – і розлилося
    Степами, ярами;
    Лихо мліє перед ними…
    А за козаками…
    Та що й казать? Минулося; /148/
    А те, що минуло,
    Не згадуйте, пани-брати,
    Бо щоб нє почули.
    Та й що з того, що згадаєш?
    Згадаєш – заплачеш.
    Ну, хоч глянем на Чигирин,
    Колись-то козачий.

    Із-за лісу, з-за туману
    Місяць випливає,
    Червоніє, круглолиций,
    Горить, а не сяє,
    Неначе зна, що не треба
    Людям його світу,
    Що пожари Україну
    Нагріють, освітять.
    І смерклося, а в Чигрині,
    Як у домовині,
    Сумно-сумно. (Отак було
    По всій Україні
    Против ночі Маковія,
    Як ножі святили.)
    Людей не чуть; через базар
    Кажан костокрилий
    Перелетить; на вигоні
    Сова завиває.
    А де ж люде?.. Над Тясмином,
    У темному гаю,
    Зібралися; старий, малий,
    Убогий, багатий
    Поєднались – дожидають
    Великого свята.
    У темному гаю, в зеленій діброві,
    На припоні коні отаву скубуть;
    Осідлані коні, вороні готові.
    Куди-то поїдуть? кого повезуть?
    Он кого, дивіться. Лягли по долині,
    Неначе побиті, ні слова не чуть.
    Ото гайдамаки. На гвалт України
    Орли налетіли; вони рознесуть
    Ляхам, жидам кару;
    За кров і пожари
    Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть. /149/
    Попід дібровою стоять
    Вози залізної тарані;
    То щедрої гостинець пані.
    Уміла що кому давать,
    Невроку їй, нехай царствує;
    Нехай не вадить, як не чує!
    Поміж возами нігде стать:
    Неначе в ірій налетіло
    З Смілянщини, з Чигирина
    Просте козацтво, старшина,
    На певне діло налетіли.
    Козацьке панство похожає
    В киреях чорних, як один,
    Тихенько ходя розмовляє
    І поглядає на Чигрин.

    Старшина первий
    Старий Головатий щось дуже коверзує.

    Старшина другий
    Мудра голова, сидить собі в хуторі, ніби не знає нічого, а дивишся – скрізь Головатий. “Коли сам, – каже, – не повершу, то синові передам”.

    Старшина третій
    Та й син же штука! Я вчора зострівся з Залізняком; таке розказує про його, що цур йому! “Кошовим, – каже, – буде, та й годі; а може, ще і гетьманом, коли теє…”

    Старшина другий
    А Гонта нащо? А Залізняк? До Гонти сама… сама писала: “Коли, – каже…”

    Старшина первий
    Цитьте лишень, здається, дзвонять!

    Старшина другий
    Та ні, то люде гомонять.

    Старшина первий
    Гомонять, поки ляхи почують. Ох, старі голови та розумні; химерять, химерять, та й зроблять з лемеша швайку. Де можна лантух, там торби не треба. Купили /150/хріну, треба з’їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що куповали – грошам не пропадать! А то думають, думають, ні вголос ні мовчки; а ляхи догадаються – от тобі й пшик! Що там за рада? Чом вони не дзвонять? Чим спиниш народ, щоб не гомонів? Не десять душ, а, слава Богу, вся Смілянщина, коли не вся Україна. Он, чуєте? співають.

    Старшина третій
    Справді співа щось; піду спиню.

    Старшина первий
    Не спиняй, нехай собі співає, аби не голосно.

    Старшина другий
    Ото, мабуть, Волох! Не втерпів-таки старий дурень: треба, та й годі.

    Старшина третій
    А мудро співає! Коли не послухаєш, усе іншу. Підкрадьмось, братці, та послухаємо, а тим часом задзвонять.

    Старшина первий і другий
    А що ж? То й ходімо!

    Старшина третій
    Добре, ходімо.

    Старшини нишком стали за дубом, а під дубом сидить сліпий кобзар; кругом його запорожці і гайдамаки. Кобзар співає з повагою і неголосно.

    Ой волохи, волохи,
    Вас осталося трохи;
    І ви, молдавани,
    Тепер ви не пани;
    Ваші господарі –
    Наймити татарам,
    Турецьким султанам,
    В кайданах, в кайданах!
    Годі ж, не журіться;
    Гарно помоліться,
    Братайтеся з нами, /151/
    З нами, козаками;
    Згадайте Богдана,
    Старого гетьмана;
    Будете панами,
    Та, як ми, з ножами,
    З ножами святими,
    Та з батьком Максимом
    Сю ніч погуляєм,
    Ляхів погойдаєм,
    Та так погуляєм,
    Що аж пекло засміється,
    Земля затрясеться,
    Небо запалає…
    Добре погуляєм!

    Запорожець
    Добре погуляєм! Правду старий співа, як не бреше. А що б то з його за кобзар був, якби не волох!

    Кобзар
    Та я й не волох; так тілько – був колись у Волощині, а люде й зовуть Волохом, сам не знаю за що.

    Запорожець
    Ну, та дарма; утни ще яку-небудь. Ану лишень про батька Максима ушквар.

    Гайдамака
    Та не голосно, щоб не почула старшина.

    Запорожець
    А що нам ваша старшина? Почує, так послуха, коли має чим слухати, та й годі. У нас один старший – батько Максим; а він як почує, то ще карбованця дасть. Співай, старче Божий, не слухай його.

    Гайдамака
    Та воно так, чоловіче; я це й сам знаю, та ще ось що; не так пани, як підпанки, або – поки сонце зійде, то роса очі виїсть.

    Запорожець
    Брехня! Співай, старче Божий, яку знаєш, а то й дзвона не діждемо – поснемо. /152/

    Гуртом
    Справді поснемо; співай яку-небудь.

    Кобзар
    (співає)
    Літа орел, літа сизий
    Попід небесами;
    Гуля Максим, гуля батько
    Степами-лісами.
    Ой літає орел сизий,
    А за ним орлята;
    Гуля Максим, гуля батько,
    А за ним хлоп’ята.
    Запорожці ті хлоп’ята,
    Сини його, діти,
    Поміркує, загадає,
    Чи бити, чи пити,
    Чи танцювать, то й ушкварять,
    Аж земля трясеться.
    Заспіває – заспівають,
    Аж лихо сміється.
    Горілку, мед не чаркою –
    Поставцем черкає,
    А ворога, заплющившись,
    Ката, не минає.
    Отакий-то наш отаман,
    Орел сизокрилий!
    І воює і гарцює
    З усієї сили –
    Нема в його ні оселі,
    Ні саду, ні ставу…
    Степ і море; скрізь битий шлях,
    Скрізь золото, слава.
    Шануйтеся ж, вражі ляхи,
    Скажені собаки:
    Йде Залізняк Чорним шляхом,
    За ним гайдамаки.

    Запорожець
    Оце то так! Вчистив, нічого сказати: і до ладу, і правда. Добре, далебі, добре! Що хоче, то так і втне. Спасибі, спасибі.

    Гайдамака
    Я щось не второпав, що він співав про гайдамаків? /153/

    Запорожець
    Який-бо ти бевзь і справді! Бачиш, ось що він співав: щоб ляхи погані, скажені собаки, каялись, бо йде Залізняк Чорним шляхом з гайдамаками, щоб ляхів, бачиш, різати…

    Гайдамака
    І вішати, і мордувати! Добре, єй-богу, добре! Ну, це так! Далебі, дав би карбованця, якби був не пропив учора! Шкода! Ну, нехай стара в’язне, більше м’яса буде. Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам. Утни ще що-небудь про гайдамаків.

    Кобзар
    До грошей я не дуже ласий. Аби була ласка слухати, поки не охрип, співатиму; а охрипну – чарочку-другу тії ледащиці-живиці, як то кажуть, та й знову. Слухайте ж, панове громадо!

    Ночували гайдамаки
    В зеленій діброві,
    На припоні пасли коні,
    Сідлані, готові,
    Ночували ляшки-панки
    В будинках з жидами,
    Напилися, простяглися
    Та й…

    Громада
    Цить лишень! Здається, дзвонять. Чуєш?.. Ще раз… о!..

    “Задзвонили, задзвонили!” –
    Пішла луна гаєм.
    “Ідіть же ви та молітесь,
    А я доспіваю”.

    Повалили гайдамаки,
    Аж стогне діброва;
    Не повезли, а на плечах
    Чумацькі волові
    Несуть вози. А за ними
    Сліпий Волох знову:
    “Ночували гайдамаки
    В зеленій діброві”. /154/
    Шкандибає, курникає,
    І гич не до речі.
    “Ну лиш іншу, старче Божий!” –
    З возами на плечах
    Кричать йому гайдамаки.
    “Добре, хлопці, нате!
    Отак! Отак! Добре, хлопці!
    Ануте, хлоп’ята,
    Ушкваримо!”
    Земля гнеться,
    А вони з возами
    Так і ріжуть. Кобзар грає,
    Додає словами:
    “Ой гоп, таки так!
    Кличе Гандзю козак:
    “Ходи, Гандзю, пожартую,
    Ходи, Гандзю, поцілую;
    Ходім, Гандзю, до попа
    Богу помолиться;
    Нема жита ні снопа,
    Вари варениці”.
    Оженився, зажурився –
    Нічого немає;
    У ряднині ростуть діти,
    А козак співає:
    “І по хаті ти-ни-ни,
    І по сінях ти-ни-ни,
    Вари, жінко, лини,
    Ти-ни-ни, ти-ни-ни!”
    “Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!” –
    Кричать гайдамаки.

    “Ой гоп, того дива!
    Наварили ляхи пива,
    А ми будем шинкувать,
    Ляшків-панків частувать.
    Ляшків-панків почастуєм,
    З панянками пожартуєм.
    Ой гоп, таки так!
    Кличе панну козак:
    “Панно, пташко моя!
    Панно, доле моя!
    Не соромся, дай рученьку,
    Ходім погуляймо; /155/
    Нехай людям лихо сниться,
    А ми заспіваймо.
    А ми заспіваймо,
    А ми посідаймо,
    Панно, пташко моя,
    Панно, доле моя!”
    “Ще раз, ще раз!”

    “Якби таки або так, або сяк,
    Якби таки запорозький козак,
    Якби таки молодий, молодий,
    Хоч по хаті б поводив, поводив.
    Страх мені не хочеться
    З старим дідом морочиться.
    Якби таки…”

    “Цу-цу, скажені! Схаменіться!
    Бач, розходилися! А ти,
    Стара собако, де б молиться,
    Верзеш тут погань. От чорти!” –
    Кричить отаман. Опинились;
    Аж церков бачать. Дяк співа,
    Попи з кадилами, з кропилом;
    Громада – ніби нежива,
    Анітелень… Поміж возами
    Попи з кропилами пішли;
    За ними корогви несли,
    Як на Великдень над пасками.
    “Молітесь, братія, молітесь! –
    Так благочинний начина. –
    Кругом святого Чигрина
    Сторожа стане з того світу,
    Не дасть святого розпинать.
    А ви Україну ховайте:
    Не дайте матері, не дайте
    В руках у ката пропадать.
    Од Конашевича і досі
    Пожар не гасне, люде мруть,
    Конають в тюрмах, голі, босі…
    Діти нехрещені ростуть,
    Козацькі діти; а дівчата!..
    Землі козацької краса
    У ляха в’яне, як перш мати, /156/
    І непокритая коса
    Стидом січеться; карі очі
    В неволі гаснуть; розковать
    Козак сестру свою не хоче,
    Сам не соромиться конать
    В ярмі у ляха… Горе, горе!
    Молітесь, діти! Страшний суд
    Ляхи в Україну несуть –
    І заридають чорні гори.
    Згадайте праведних гетьманів:
    Де їх могили? Де лежить
    Останок славного Богдана?
    Де Остряницина стоїть
    Хоч би убогая могила?
    Де Наливайкова? Нема!
    Живого й мертвого спалили.
    Де той Богун, де та зима?
    Інгул щозиму замерзає –
    Богун не встане загатить
    Шляхетським трупом. Лях гуляє!
    Нема Богдана червонить
    І Жовті Води, й Рось зелену.
    Сумує Корсунь староденний:
    Нема журбу з ким поділить.
    І Альта плаче: “Тяжко жити!
    Я сохну, сохну… Де Тарас?
    Нема, не чуть… Не в батька діти!”
    Не плачте, братія: за нас
    І душі праведних, і сила
    Архістратига Михаїла.
    Не за горами кари час.
    Молітесь, братія!”
    Молились,
    Молились щиро козаки,
    Як діти, щиро; не журились,
    Гадали теє… а зробилось…
    Над козаками хусточки!
    Одно добро, одна слава –
    Біліє хустина,
    Та й ту знімуть…
    А диякон
    “Нехай ворог гине!
    Беріть ножі! Освятили”. /157/
    Ударили в дзвони,
    Реве гаєм: “Освятили!”
    Аж серце холоне!
    Освятили, освятили!
    Гине шляхта, гине!
    Розібрали, заблищали
    По всій Україні.

    ТРЕТІ ПІВНІ

    Ще день Украйну катували
    Ляхи скажені; ще один,
    Один останній сумували
    І Україна, і Чигрин.
    І той минув – день Маковія,
    Велике свято в Україні.
    Минув – і лях, і жидовин
    Горілки, крові упивались,
    Кляли схизмата, розпинали,
    Кляли, що нічого вже взять.
    А гайдамаки мовчки ждали,
    Поки поганці ляжуть спать.
    Лягли, і в голови не клали,
    Що вже їм завтра не вставать.
    Ляхи заснули, а Іуди
    Ще лічать гроші уночі,
    Без світла лічать бариші,
    Щоб не побачили, бач, люде.
    І ті на золото лягли
    І сном нечистим задрімали.
    Дрімають… навіки бодай задрімали!
    А тим часом місяць пливе оглядать
    І небо, і зорі, і землю, і море,
    Та глянуть на люде, що вони моторять,
    Щоб Богові вранці про те розказать.
    Світить білолиций на всю Україну,
    Світить… а чи бачить мою сиротину,
    Оксану з Вільшани, мою сироту?
    Де її мордують, де вона воркує?
    Чи знає Ярема? Чи знає, чи чує?
    Побачимо потім, а тепер не ту,
    Не ту заспіваю, іншої заграю;
    Лихо – не дівчата – буде танцювать.
    Недолю співаю козацького краю: /158/
    Слухайте ж, щоб дітям потім розказать,
    Щоб і діти знали, внукам розказали,
    Як козаки шляхту тяжко покарали
    За те, що не вміла в добрі панувать.

    Гомоніла Україна,
    Довго гомоніла,
    Довго, довго кров степами
    Текла-червоніла.
    Текла, текла та й висохла.
    Степи зеленіють;
    Діди лежать, а над ними
    Могили синіють.
    Та що з того, що високі?
    Ніхто їх не знає,
    Ніхто щиро не заплаче,
    Ніхто не згадає.
    Тілько вітер тихесенько
    Повіє над ними,
    Тілько роси ранесенько
    Сльозами дрібними
    Їх умиють. Зійде сонце,
    Осушить, пригріє;
    А унуки? їм байдуже,
    Жито собі сіють.
    Багато їх, а хто скаже,
    Де Гонти могила,
    Мученика праведного
    Де похоронили?
    Де Залізняк, душа щира,
    Де одпочиває?
    Тяжко! важко! Кат панує,
    А їх не згадають.

    Гомоніла Україна,
    Довго гомоніла,
    Довго, довго кров степами
    Текла – червоніла.
    І день і ніч гвалт, гармати;
    Земля стогне, гнеться;
    Сумно, страшно, а згадаєш –
    Серце усміхнеться. /159/
    Місяцю мій ясний! З високого неба Сховайся за гору, бо світу не треба;
    Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось,
    І Альту, і Сену, і там розлилось,
    Не знать за що, крові широкеє море.
    А тепер що буде! Сховайся ж за гору;
    Сховайся, мій друже, щоб не довелось
    На старість заплакать…

    Сумно-сумно серед неба
    Сяє білолиций.
    Понад Дніпром козак іде,
    Може, з вечорниці.
    Іде смутний, невеселий,
    Ледве несуть ноги.
    Може, дівчина не любить
    За те, що убогий?
    І дівчина його любить,
    Хоч лата на латі,
    Чорнобривий, а не згине,
    То буде й багатий.
    Чого ж смутний, невеселий
    Іде – чуть не плаче?
    Якусь тяжку недоленьку
    Віщує козаче.
    Чує серце, та не скаже,
    Яке лихо буде.
    Мине лихо… Кругом його
    Мов вимерли люде.
    Ані півня, ні собаки:
    Тілько із-за гаю
    Десь далеко сіроманці
    Вовки завивають.
    Байдуже! Іде Ярема,
    Та не до Оксани,
    Не в Вільшану на досвітки –
    До ляхів поганих
    У Черкаси. А там третій
    Півень заспіває…
    А там… а там… Йде Ярема,
    На Дніпр поглядає.

    “Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!
    Багато ти, батьку, у море носив /160/
    Козацької крові; ще понесеш, друже!
    Червонив ти синє, та не напоїв;
    А сю ніч уп’єшся. Пекельнеє свято
    По всій Україні сю ніч зареве;
    Потече багато, багато-багато
    Шляхетської крові. Козак оживе;
    Оживуть гетьмани в золотім жупані;
    Прокинеться доля; козак заспіва:
    “Ні жида, ні ляха”, а в степах Украйни –
    О Боже мій милий – блисне булава!”

    Так думав, ідучи в латаній свитині,
    Сердега Ярема з свяченим в руках.
    А Дніпр мов підслухав: широкий та синій,
    Підняв гори-хвилі; а в очеретах
    Реве, стогне, завиває,
    Лози нагинає;
    Грім гогоче, а блискавка
    Хмару роздирає.
    Іде собі наш Ярема,
    Нічого не бачить;
    Одна думка усміхнеться,
    А друга заплаче.
    “Там Оксана, там весело
    І в сірій свитині;
    А тут… а тут… що ще буде?
    Може, ще загину”.
    А тим часом із байрака
    Півень – кукуріку!
    “А, Черкаси!.. Боже милий!
    Не вкороти віку!”

    ЧЕРВОНИЙ БЕНКЕТ

    Задзвонили в усі дзвони
    По всій Україні;
    Закричали гайдамаки:
    “Гине шляхта, гине!
    Гине шляхта! Погуляєм
    Та хмару нагрієм!”
    Зайнялася Смілянщина,
    Хмара червоніє.
    А найперша Медведівка /161/
    Небо нагріває.
    Горить Сміла, Смілянщина
    Кров’ю підпливає.
    Горить Корсунь, горить Канів,
    Чигирин, Черкаси;
    Чорним шляхом запалало,
    І кров полилася
    Аж у Волинь. По Поліссі
    Гонта бенкетує,
    А Залізняк в Смілянщині
    Домаху гартує,
    У Черкасах, де й Ярема
    Пробує свячений.
    “Отак, отак! Добре, діти,
    Мордуйте скажених!
    Добре, хлопці!” – на базарі
    Залізняк гукає.
    Кругом пекло; гайдамаки
    По пеклу гуляють.
    А Ярема – страшно глянуть –
    По три, по чотири
    Так і кладе. “Добре, сину,
    Матері їх хиря!
    Мордуй, мордуй: в Раю будеш
    Або есаулом.
    Гуляй, сину! нуте, діти!”
    І діти майнули
    По горищах, по коморах,
    По льохах, усюди;
    Всіх уклали, все забрали.
    “Тепер, хлопці, буде!
    Утомились, одпочиньте”.
    Улиці, базари
    Крились трупом, плили кров’ю.
    “Мало клятим кари!
    Ще раз треба перемучить,
    Щоб не повставали
    Нехрещені, кляті душі”.
    На базар збирались
    Гайдамаки. Йде Ярема,
    Залізняк гукає:
    “Чуєш, хлопче? Ходи сюди!
    Не бійсь, не злякаю”.
    “Не боюся!” Знявши шапку, /162/
    Став, мов перед паном.
    “Відкіля ти? Хто ти такий?”
    “Я, пане, з Вільшани”.
    “З Вільшаної, де титаря
    Пси замордували?”
    “Де? Якого?”
    “У Вільшаній;
    І кажуть, що вкрали
    Дочку його, коли знаєш”.
    “Дочку, у Вільшаній?”
    “У титаря, коли знавав”.
    “Оксано, Оксано!” –
    Ледве вимовив Ярема
    Та й упав додолу.
    “Еге! ось що… Шкода хлопця,
    Провітри, Миколо!”
    Провітрився. “Батьку! брате!
    Чом я не сторукий?
    Дайте ножа, дайте силу,
    Муки ляхам, муки!
    Муки страшної, щоб пекло
    Тряслося та мліло!”
    “Добре, сину, ножі будуть
    На святеє діло.
    Ходім з нами у Лисянку
    Ножі гартувати!”
    “Ходім, ходім, отамане,
    Батьку ти мій, брате,
    Мій єдиний! На край світу
    Полечу, достану,
    З пекла вирву, отамане…
    На край світу, пане…
    На край світу, та не найду,
    Не найду Оксани!”
    “Може, й найдеш. А як тебе
    Зовуть? Я не знаю”.
    “Яремою”.
    “А прізвище?”
    “Прізвища немає!”
    “Хіба байстрюк? Без прізвища…
    Запиши, Миколо,
    У реєстер. Нехай буде…
    Нехай буде Голий,
    Так і пиши!” /163/
    “Ні, погано!”
    “Ну, хіба Бідою?”
    “І це не так”.
    “Стривай лишень,
    Пиши Галайдою”.
    Записали.
    “Ну, Галайдо,
    Поїдем гуляти.
    Найдеш долю… А не найдеш…
    Рушайте, хлоп’ята”.
    І Яремі дали коня
    Зайвого з обозу.
    Усміхнувся на воронім
    Та й знову у сльози.
    Виїхали за царину;
    Палають Черкаси…
    “Чи всі, діти?”
    “Усі, батьку!”
    “Гайда!”
    Простяглася
    По діброві понад Дніпром
    Козацька ватага.
    А за ними кобзар Волох
    Переваги-ваги
    Шкандибає на конику,
    Козакам співає:
    “Гайдамаки, гайдамаки,
    Залізняк гуляє”.

    Поїхали… А Черкаси
    Палають, палають.
    Байдуже, ніхто й не гляне,
    Сміються та лають
    Кляту шляхту. Хто балака,
    Хто кобзаря слуха.
    А Залізняк попереду
    Нашорошив уха;
    Їде собі, люльку курить,
    Нікому ні слова.
    А за ним німий Ярема.
    Зелена діброва,
    І темний гай, і Дніпр дужий,
    І високі гори,
    Небо, зорі, добро, люде /164/
    І лютеє горе –
    Все пропало, все! Нічого
    Не знає, не бачить,
    Як убитий. Тяжко йому,
    Тяжко, а не плаче.
    Ні, не плаче: змія люта,
    Жадна випиває
    Його сльози, давить душу,
    Серце роздирає.
    “Ой ви сльози, дрібні сльози!
    Ви змиєте горе;
    Змийте його… тяжко! Нудно!
    І синього моря,
    І Дніпра, щоб вилить люте,
    І Дніпра не стане.
    Занапастить хіба душу?
    Оксано, Оксано!
    Де ти, де ти? Подивися,
    Моя ти єдина,
    Подивися на Ярему.
    Де ти? Може, гине,
    Може, тяжко клене долю,
    Клене, умирає,
    Або в пана у кайданах
    У склепу конає.
    Може, згадує Ярему,
    Згадує Вільшану.
    Кличе його: “Серце моє,
    Обніми Оксану!
    Обнімемось, мій соколе!
    Навіки зомлієм.
    Нехай ляхи згнущаються, –
    Не почуєм…” Віє,
    Віє вітер з-за Лиману,
    Гне тополю в полі –
    І дівчина похилиться,
    Куди гне недоля.
    Посумує, пожуриться.
    Забуде… і може…
    У жупані сама пані,
    А лях… Боже, Боже!
    Карай пеклом мою душу,
    Вилий муки море,
    Розбий кару надо мною, /165/
    Та не таким горем
    Карай серце: розірветься,
    Хоч би було камень.
    Доле моя! серце моє!
    Оксано, Оксано!
    Де ти ділася, поділась?”
    І хлинули сльози;
    Дрібні-дрібні полилися.
    Де вони взялися!
    А Залізняк гайдамакам
    Каже опинитись:
    “У ліс, хлопці! вже світає,
    І коні пристали:
    Попасемо”. І тихенько
    У лісі сховались.

    ГУПАЛІВЩИНА

    Зійшло сонце; Україна
    Де палала, тліла,
    А де шляхта, запершися
    У будинках, мліла.
    Скрізь по селах шибениці;
    Навішано трупу –
    Тілько старших, а так шляхта –
    Купою на купі.
    На улицях, на розпуттях
    Собаки, ворони
    Гризуть шляхту, клюють очі;
    Ніхто не боронить.
    Та й нікому: осталися
    Діти та собаки –
    Жінки навіть з рогачами
    Пішли в гайдамаки.

    Отаке-то було лихо
    По всій Україні!
    Гірше пекла… А за віщо,
    За що люде гинуть?
    Того ж батька, такі ж діти –
    Жити б та брататься.
    Ні, не вміли, не хотіли,
    Треба роз’єднаться! /166/
    Треба крові, брата крові,
    Бо заздро, що в брата
    Є в коморі і на дворі,
    І весело в хаті!
    “Уб’єм брата! Спалим хату!” –
    Сказали, і сталось.
    Все б, здається; ні, на кару
    Сироти остались.
    В сльозах росли та й виросли;
    Замучені руки
    Розв’язались – і кров за кров,
    І муки за муки!
    Болить серце, як згадаєш:
    Старих слов’ян діти
    Впились кров’ю. А хто винен?
    Ксьондзи, єзуїти.

    Мандрували гайдамаки
    Лісами, ярами,
    А за ними і Галайда
    З дрібними сльозами.
    Вже минули Воронівку,
    Вербівку; в Вільшану
    Приїхали. “Хіба спитать,
    Спитать про Оксану?
    Не спитаю, щоб не знали,
    За що пропадаю”.
    А тим часом гайдамаки
    Й Вільшану минають.
    Питається у хлопчика:
    “Що, титаря вбили?”
    “Ба ні, дядьку; батько казав,
    Що його спалили
    Оті ляхи, що там лежать,
    І Оксану вкрали.
    А титаря на цвинтарі
    Вчора поховали”.
    Не дослухав… “Неси, коню!”
    І поводи кинув.
    “Чом я вчора, поки не знав,
    Вчора не загинув!
    А сьогодні, коли й умру,
    З домовини встану
    Ляхів мучить. Серце моє! /167/
    Оксано! Оксано!
    Де ти?”
    Замовк, зажурився,
    Поїхав ходою.
    Тяжко-важко сіромасі
    Боротись з нудьгою.
    Догнав своїх. Боровиків
    Вже хутір минають.
    Корчма тліє з стодолою,
    А Лейби немає,
    Усміхнувся мій Ярема,
    Тяжко усміхнувся.
    Отут, отут позавчора
    Перед жидом гнувся,
    А сьогодні… Та й жаль стало,
    Що лихо минуло.
    Гайдамаки понад яром
    З шляху повернули.
    Наганяють півпаробка.
    Хлопець у свитині
    Полатаній, у постолах;
    На плечах торбина.
    “Гей, старченя! Стривай лишень!”
    “Я не старець, пане!
    Я, як бачте, гайдамака”.
    “Який же поганий!
    Відкіля ти?”
    “З Керелівки”.
    “А Будища знаєш?
    І озеро коло Будищ?”
    “І озеро знаю,
    Отам воно; оцим яром
    Втрапите до його”.
    “Що, сьогодня ляхів бачив?”
    “Нігде ні одного;
    А вчора було багато.
    Вінки не святили:
    Не дали ляхи прокляті.
    Зате ж їх і били,
    І я й батько святим ножем;
    А мати нездужа,
    А то й вона б”.
    “Добре, хлопче.
    Ось на ж тобі, друже, /168/
    Цей дукачик, та не згуби”.
    Узяв золотого,
    Подивився: “Спасибі вам!”
    “Ну, хлопці, в дорогу!
    Та чуєте? Без гомону.
    Галайдо, за мною!
    В оцім яру є озеро
    Й ліс попід горою,
    А в лісі скарб. Як приїдем,
    То щоб кругом стали,
    Скажи хлопцям. Може, льохи
    Стерегти осталась
    Яка погань”.
    Приїхали,
    Стали кругом ліса;
    Дивляться – нема нікого…
    “Ту їх достобіса!
    Які груші уродили!
    Збивайте, хлоп’ята!
    Швидче! швидче! Отак! отак!” –
    І конфедерати
    Посипалися додолу,
    Груші гнилобокі.
    Позбивали, упорались;
    Козакам нівроку,
    Найшли льохи, скарб забрали,
    У ляхів кишені
    Потрусили, та й потягли
    Карати мерзенних
    У Лисянку.

    БЕНКЕТ У ЛИСЯНЦІ

    Смеркалося. Із Лисянки
    Кругом засвітило:
    Ото Гонта з Залізняком
    Люльки закурили.
    Страшно, страшно закурили!
    І в пеклі не вміють
    Отак курить. Гнилий Тікич
    Кров’ю червоніє
    Шляхетською, жидівською;
    А над ним палають /169/
    І хатина, і будинок;
    Мов доля карає
    Вельможного й неможного.
    А серед базару
    Стоїть Гонта з Залізняком,
    Кричать: “Ляхам кари!
    Кари ляхам, щоб каялись!”
    І діти карають.
    Стогнуть, плачуть; один просить,
    Другий проклинає;
    Той молиться, сповідає
    Гріхи перед братом,
    Уже вбитим. Не милують,
    Карають, завзяті.
    Як смерть люта, не вважають
    На літа, на вроду
    Шляхтяночки й жидівочки.
    Тече кров у воду.
    Ні каліка, ані старий,
    Ні мала дитина
    Не остались – не вблагали
    Лихої години.
    Всі полягли, всі покотом;
    Ні душі живої
    Шляхетської й жидівської.
    А пожар удвоє
    Розгорівся, розпалався
    До самої хмари.
    А Галайда, знай, гукає:
    “Кари ляхам, кари!”
    Мов скажений, мертвих ріже,
    Мертвих віша, палить.
    “Дайте ляха, дайте жида!
    Мало мені, мало!
    Дайте ляха, дайте крові
    Наточить з поганих!
    Крові море… мало моря…
    Оксано! Оксано!
    Де ти?” – крикне й сховається
    В полум’ї, в пожарі.
    А тим часом гайдамаки
    Столи вздовж базару
    Поставили, несуть страву,
    Де що запопали, /170/
    Щоб засвітла повечерять.
    “Гуляй!” – загукали.
    Вечеряють, а кругом їх
    Пекло червоніє.
    У полум’ї, повітані
    На кроквах, чорніють
    Панські трупи. Горять крокви
    І падають з ними.
    “Пийте, діти! пийте, лийте!
    З панами такими,
    Може, ще раз зострінемось,
    Ще раз погуляєм”.
    І поставець одним духом
    Залізняк черкає.
    “За прокляті ваші трупи,
    За душі прокляті
    Ще раз вип’ю! Пийте, діти!
    Вип’єм, Гонто, брате!
    Вип’єм, друже, погуляєм
    Укупочці, в парі.
    А де ж Волох? Заспівай лиш
    Нам, старий кобзарю!
    Не про дідів, бо незгірше
    Й ми ляхів караєм;
    Не про лихо, бо ми його
    Не знали й не знаєм.
    Веселої утни, старче,
    Щоб земля ломилась, –
    Про вдовицю-молодицю,
    Як вона журилась”.

    (Кобзар грає й приспівує.)
    Од села до села
    Танці та музики:
    Курку, яйця продала –
    Маю черевики.
    Од села до села
    Буду танцювати:
    Ні корови, ні вола –
    Осталася хата.
    Я оддам, я продам
    Кумові хатину,
    Я куплю, я зроблю
    Яточку під тином; /171/
    Торгувать, шинкувать
    Буду чарочками,
    Танцювать та гулять
    Таки з паробками.
    Ох ви, дітки мої,
    Мої голуб’ята,
    Не журіться, подивіться,
    Як танцює мати.
    Сама в найми піду,
    Діток в школу оддам,
    А червоним черевичкам
    Таки дам, таки дам!

    “Добре! добре! Ну, до танців,
    До танців, кобзарю!”
    Сліпий вшкварив – навприсядки
    Пішли по базару.
    Земля гнеться. “Нумо, Гонто!”
    “Нум, брате Максиме!
    Ушкваримо, мій голубе,
    Поки не загинем!”

    “Не дивуйтеся, дівчата,
    Що я обідрався;
    Бо мій батько робив гладко,
    То й я в його вдався”.

    “Добре, брате, єй же богу!”
    “Ану ти, Максиме!”
    “Постривай лиш!”

    “Отак чини, як я чиню:
    Люби дочку абичию –
    Хоч попову, хоч дякову,
    Хоч хорошу мужикову”.

    Всі танцюють, а Галайда
    Не чує, не бачить.
    Сидить собі кінець стола,
    Тяжко-важко плаче,
    Як дитина. Чого б, бачся?
    В червонім жупані,
    У золоті, слава є,
    Та нема Оксани; /172/
    Ні з ким долю поділити,
    Ні з ким заспівати;
    Один, один сиротою
    Мусить пропадати.
    А того, того й не знає,
    Що його Оксана
    По тім боці за Тікичем
    В будинку з панами,
    З тими самими ляхами,
    Що замордували
    Її батька. Недолюди,
    Тепер заховались
    За мурами та дивитесь,
    Як жиди конають,
    Брати ваші! А Оксана
    В вікно поглядає
    На Лисянку засвічену.
    “Де то мій Ярема?” –
    Сама думає. Не знає,
    Що він коло неї,
    У Лисянці, не в свитині –
    В червонім жупані,
    Сидить один та думає:
    “Де моя Оксана?
    Де вона, моя голубка
    Приборкана, плаче?”
    Тяжко йому.
    А із яру
    В киреї козачій
    Хтось крадеться.
    “Хто ти такий?” –
    Галайда питає.
    “Я посланець пана Гонти.
    Нехай погуляє,
    Я підожду”.
    “Ні, не діждеш,
    Жидівська собако!”
    “Ховай Боже, який я жид!
    Бачиш? Гайдамака!
    Ось копійка… подивися…
    Хіба ти не знаєш?”
    “Знаю, знаю”, – і свячений
    З халяви виймає.
    “Признавайсь, проклятий жиде, /173/
    Де моя Оксана?”
    Та й замахнувсь.
    “Ховай Боже!..
    В будинку… з панами
    Вся в золоті…”
    “Виручай же!
    Виручай, проклятий!”
    “Добре, добре… Які ж бо ви,
    Яремо, завзяті!
    Іду зараз і виручу:
    Гроші мур ламають.
    Скажу ляхам – замість Паца…”
    “Добре, добре! Знаю.
    Іди швидче!”
    “Зараз, зараз!
    Гонту забавляйте
    З півупруга, а там нехай.
    Ідіть же гуляйте…
    Куди везти?”
    “У Лебедин!
    У Лебедин – чуєш?”
    “Чую, чую”.
    І Галайда
    З Гонтою танцює.
    А Залізняк бере кобзу:
    “Потанцюй, кобзарю,
    Я заграю”.
    Навприсядки
    Сліпий по базару
    Оддирає постолами,
    Додає словами:
    “На городі постернак, постернак;
    Чи я ж тобі не козак, не козак?
    Чи я ж тебе не люблю, не люблю?
    Чи я ж тобі черевичків не куплю?
    Куплю, куплю, чорнобрива,
    Куплю, куплю того дива.
    Буду, серце, ходить,
    Буду, серце, любить.
    Ой гоп, гопака!
    Полюбила козака,
    Та рудого, та старого – /174/
    Лиха доля така,
    Іди ж, доле, за журбою,
    А ти, старий, за водою,
    А я – так до шинку.
    Вип’ю чарку, вип’ю другу,
    Вип’ю третю на потугу,
    П’яту, шосту, та й кінець.
    Пішла баба у танець,
    А за нею горобець,
    Викрутасом-вихилясом…
    Молодець горобець!
    Старий рудий бабу кличе,
    А та йому дулі тиче:
    “Оженився, сатано, –
    Заробляй же на пшоно;
    Треба діток годувать,
    Треба діток одягать.
    А я буду добувать,
    А ти, старий, не гріши,
    Та в запічку колиши,
    Та мовчи, не диши”.
    Як була я молодою преподобницею,
    Повісила хвартушину над віконницею;
    Хто йде – не мине,
    То кивне, то моргне.
    А я шовком вишиваю,
    В кватирочку виглядаю:
    “Семени, Івани,
    Надівайте жупани,
    Та ходімо погуляймо,
    Та сядемо заспіваймо”.
    Заганяйте квочку в бочку,
    А курчата в вершу
    І… гу!
    Загнув батько дугу,
    Тягне мати супоню;
    “А ти зав’яжи, доню”.

    “Чи ще? чи годі?”
    “Ще, Ще! /175/
    Хоч погану! Самі ноги носять”.

    “Ой сип сирівець
    Та криши опеньки:
    Дід та баба,
    То й до ладу, –
    Обоє раденькі.

    Ой сип сирівець
    Та криши петрушку:
    Ой сип сирівець
    Та накриши хріну:
    Ой сип воду, воду
    Та пошукай броду, броду…”

    “Годі! годі! – кричить Гонта, –
    Годі, погасає.
    Світла, діти!.. А де Лейба?
    Ще його немає?
    Найти його та повісить.
    Петелька свиняча!
    Гайда, діти! Погасає
    Каганець козачий”.
    А Галайда: “Отамане!
    Погуляймо, батьку!
    Дивись – горить; на базарі
    І видко, і гладко.
    Потанцюєм. Грай, кобзарю!”
    “Не хочу гуляти!
    Огню, діти! дьогтю, клоччя!
    Давайте гармати;
    В потайники пустіть огонь!
    Думають, жартую!”
    Заревіли гайдамаки:
    “Добре, батьку! Чуєм!”
    Через греблю повалили,
    Гукають, співають.
    А Галайда кричить: “Батьку!
    Стійте!.. пропадаю! /176/
    Постривайте, не вбивайте:
    Там моя Оксана.
    Годиночку, батьки мої!
    Я її достану!”
    “Добре, добре!.. Залізняче,
    Гукни, щоб палили.
    Преподобиться з ляхами…
    А ти, сизокрилий,
    Найдеш іншу”.
    Оглянувся –
    Галайди немає.
    Ревуть гори – і будинок
    З ляхами гуляє
    Коло хмари. Що осталось,
    Пеклом запалало…
    “Де Галайда?” – Максим кличе.
    І сліду не стало
    Поки хлоп’ята танцювали,
    Ярема з Лейбою прокрались
    Аж у будинок, в самий льох;
    Оксану вихопив чуть живу
    Ярема з льоху та й полинув
    У Лебедин…

    ЛЕБЕДИН

    “Я сирота з Вільшаної,
    Сирота, бабусю.
    Батька ляхи замучили,
    А мене… боюся,
    Боюсь згадать, моя сиза…
    Узяли з собою,
    Не розпитуй, бабусенько,
    Що було зо мною.
    Я молилась, я плакала,
    Серце розривалось,
    Сльози сохли, душа мерла…
    Ох, якби я знала,
    Що побачу його ще раз,
    Що побачу знову, –
    Вдвоє, втроє б витерпіла
    За єдине слово!
    Вибачай, моя голубко!
    Може, я грішила, /177/
    Може, Бог за те й карає,
    Що я полюбила –
    Полюбила стан високий
    І карії очі –
    Полюбила, як уміла,
    Як серденько хоче.
    Не за себе, не за батька
    Молилась в неволі –
    Ні, бабусю, а за його,
    За милого долю.
    Карай, Боже! Твою правду
    Я витерпіть мушу.
    Страшно сказать: я думала
    Занапастить душу.
    Якби не він, може б… може,
    І занапастила.
    Тяжко було! Я думала:
    “О Боже мій милий!
    Він сирота – хто без мене
    Його привітає?
    Хто про долю, про недолю,
    Як я, розпитає?
    Хто обійме, як я, його?
    Хто душу покаже?
    Хто сироті убогому
    Добре слово скаже?”
    Я так думала, бабусю,
    І серце сміялось:
    “Я сирота: без матері,
    Без батька осталась,
    І він один на всім світі,
    Один мене любить;
    А почує, що я вбилась,
    То й себе погубить”.
    Так я думала, молилась,
    Ждала, виглядала:
    “Нема його, не прибуде,
    Одна я осталась…”
    Та й заплакала. Черниця,
    Стоя коло неї,
    Зажурилась.
    “Бабусенько!
    Скажи мені, де я?”
    “В Лебедині, моя пташко, /178/
    Не вставай: ти хвора”.
    “В Лебедині! Чи давно я?”
    “Ба ні, позавчора”.
    “Позавчора?.. Стривай, стривай…
    Пожар над водою…
    Жид, будинок, Майданівка…
    Зовуть Галайдою…”
    “Галайдою Яремою
    Себе називає
    Той, що привіз…”
    “Де він, де він?
    Тепер же я знаю!..”
    “Через тиждень обіцявся
    Прийти за тобою”.
    “Через тиждень! через тиждень!
    Раю мій, покою!
    Бабусенько, минулася
    Лихая година!
    Той Галайда – мій Ярема!..
    По всій Україні
    Його знають. Я бачила,
    Як села горіли;
    Я бачила – кати ляхи
    Трусилися, мліли,
    Як хто скаже про Галайду.
    Знають вони, знають,
    Хто такий і відкіля він,
    І кого шукає!..
    Мене шукав, мене найшов,
    Орел сизокрилий!
    Прилітай же, мій соколе,
    Мій голубе сизий!
    Ох, як весело на світі,
    Як весело стало!
    Через тиждень, бабусенько…
    Ще три дні осталось.
    Ох, як довго!..
    Загрібай, мамо, жар, жар,
    Буде тобі дочки жаль, жаль…
    Ох, як весело на світі!
    А тобі, бабусю,
    Чи весело?”
    “Я тобою,
    Пташко, веселюся”. /179/
    “А чом же ти не співаєш?”
    “Я вже одспівала…”
    Задзвонили до вечерні;
    Оксана осталась,
    А черниця, помолившись,
    В храм пошкандибала.
    Через тиждень в Лебедині
    У церкві співали:
    Ісаія, ликуй! Вранці
    Ярему вінчали;
    А ввечері мій Ярема
    (От хлопець звичайний!),
    Щоб не сердить отамана,
    Покинув Оксану:
    Ляхів кінча; з Залізняком
    Весілля справляє
    В Уманщині, на пожарах.
    Вона виглядає –
    Виглядає, чи не їде
    З боярами в гості –
    Перевезти із келії
    В хату на помості.

    Не журися, сподівайся
    Та Богу молися.
    А мені тепер на Умань
    Треба подивитись.

    ГОНТА В УМАНІ

    Хвалилися гайдамаки,
    На Умань ідучи:
    “Будем драти, пане-брате,
    З китайки онучі”.

    Минають дні, минає літо,
    А Україна, знай, горить;
    По селах голі плачуть діти –
    Батьків немає. Шелестить
    Пожовкле листя по діброві;
    Гуляють хмари; сонце спить;
    Нігде не чуть людської мови;
    Тілько звір виє по селу,
    Гризучи трупи. Не ховали,
    Вовків ляхами годували, /180/
    Аж поки снігом занесло
    Огризки вовчі…
    Не спинила хуртовина
    Пекельної кари:
    Ляхи мерзли, а козаки
    Грілись на пожарі.
    Встала й весна, чорну землю
    Сонну розбудила,
    Уквітчала її рястом,
    Барвінком укрила;
    І на полі жайворонок,
    Соловейко в гаї
    Землю, убрану весною,
    Вранці зострічають…
    Рай, та й годі! А для кого?
    Для людей. А люде?
    Не хотять на його й глянуть,
    А глянуть – огудять.
    Треба кров’ю домальовать,
    Освітить пожаром:
    Сонця мало, рясту мало
    І багато хмари.
    Пекла мало!.. Люде, люде!
    Коли то з вас буде
    Того добра, що маєте?
    Чудні, чудні люде!

    Не спинила весна крові,
    Ні злості людської.
    Тяжко глянуть; а згадаєм –
    Так було і в Трої.
    Так і буде.
    Гайдамаки
    Гуляють, карають;
    Де проїдуть – земля горить,
    Кров’ю підпливає.
    Придбав Максим собі сина
    На всю Україну.
    Хоч не рідний син Ярема,
    А щира дитина.
    Максим ріже, а Ярема
    Не ріже – лютує:
    З ножем в руках, на пожарах
    І днює й ночує. /181/
    Не милує, не минає
    Нігде ні одного;
    За титаря ляхам платить,
    За батька святого;
    За Оксану… Та й зомліє,
    Згадавши Оксану.
    А Залізняк: “Гуляй, сину,
    Поки доля встане!
    Погуляєм!”
    Погуляли –
    Купою на купі
    Од Києва до Умані
    Лягли ляхи трупом.

    Як та хмара, гайдамаки
    Умань обступили
    Опівночі; до схід сонця
    Умань затопили;
    Затопили, закричали:
    “Карай ляха знову!”
    Покотились по базару
    Кінні narodowi;
    Покотились малі діти
    І каліки хворі.
    Гвалт і галас. На базарі,
    Як посеред моря
    Кровавого, стоїть Гонта
    З Максимом завзятим.
    Кричать удвох: “Добре, діти!
    Отак їх, проклятих!”
    Аж ось ведуть гайдамаки
    Ксьондза єзуїта
    І двох хлопців: “Гонто, Гонто!
    Оце твої діти.
    Ти нас ріжеш – заріж і їх:
    Вони католики.
    Чого ж ти став? Чом не ріжеш?
    Поки невеликі,
    Заріж і їх, бо виростуть,
    То тебе заріжуть…”
    “Убийте пса! А собачат
    Своєю заріжу.
    Клич громаду. Признавайтесь:
    Що, ви католики?” /182/
    “Католики… бо нас мати…”
    “Боже мій великий!
    Мовчіть, мовчіть! Знаю, знаю!”
    Зібралась громада.
    “Мої діти – католики…
    Щоб не було зради,
    Щоб не було поговору,
    Панове громадо!
    Я присягав, брав свячений
    Різать католика.
    Сини мої, сини мої!
    Чом ви не великі?
    Чом ви ляха не ріжете?..”
    “Будем різать, тату!”
    “Не будете! не будете!
    Будь проклята мати,
    Та проклята католичка,
    Що вас породила!
    Чом вона вас до схід сонця
    Була не втопила?
    Менше б гріха: ви б умерли
    Не католиками;
    А сьогодні, сини мої,
    Горе мені з вами!
    Поцілуйте мене, діти,
    Бо не я вбиваю,
    А присяга”. Махнув ножем –
    І дітей немає!
    Попадали зарізані.
    “Тату! – белькотали. –
    Тату, тату… ми не ляхи!
    Ми…” – та й замовчали.
    “Поховать хіба?”
    “Не треба!
    Вони католики.
    Сини мої, сини мої!
    Чом ви не великі?
    Чом ворога не різали?
    Чом матір не вбили,
    Ту прокляту католичку,
    Що вас породила?..
    Ходім, брате!”
    Взяв Максима,
    Пішли вздовж базару, /183/
    І обидва закричали:
    “Кари ляхам, кари!”
    І карали: страшно, страшно
    Умань запалала.
    Ні в будинку, ні в костьолі,
    Нігде не осталось,
    Всі полягли. Того лиха
    Не було ніколи,
    Що в Умані робилося.
    Базиліан школу,
    Де учились Гонти діти,
    Сам Гонта руйнує:
    “Ти поїла моїх діток! –
    Гукає, лютує, –
    Ти поїла невеликих,
    Добру не навчила!..
    Валіть стіни!”
    Гайдамаки
    Стіни розвалили –
    Розвалили, об каміння
    Ксьондзів розбивали,
    А школярів у криниці
    Живих поховали.

    До самої ночі ляхів мордували;
    Душі не осталось. А Гонта кричить:
    “Де ви, людоїди? Де ви поховались?
    З’їли моїх діток – тяжко мені жить!
    Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!
    Сини мої любі, мої чорноброві!
    Де ви поховались? Крові мені, крові!
    Шляхетської крові, бо хочеться пить,
    Хочеться дивитись, як вона чорніє,
    Хочеться напитись… Чом вітер не віє,
    Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить!
    Тяжко мені плакать! Праведнії зорі!
    Сховайтесь за хмару; я вас не займав,
    Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!
    Де я прихилюся?”
    Так Гонта кричав,
    По Умані бігав. А серед базару,
    В крові, гайдамаки ставили столи:
    Де що запопали, страви нанесли
    І сіли вечерять. Остатняя кара,
    Остатня вечеря! /184/
    “Гуляйте, сини!
    Пийте, поки п’ється, бийте, поки б’ється! –
    Залізняк гукає. – Ану, навісний,
    Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,
    Нехай погуляють мої козаки!”
    І кобзар ушкварив:

    “А мій батько орандар,
    Чоботар;
    Моя мати пряха
    Та сваха;
    Брати мої, соколи,
    Привели
    І корову із діброви,
    І намиста нанесли.
    А я собі Христя
    В намисті,
    А на лиштві листя
    Та листя,
    І чоботи і підкови.
    Вийду вранці до корови,
    Я корову напою,
    Подою,
    З паробками постою,
    Постою.

    Ой гоп по вечері,
    Замикайте, діти, двері,
    А ти, стара, не журись
    Та до мене пригорнись!”

    Всі гуляють. А де ж Гонта?
    Чом він не гуляє?
    Чому не п’є з козаками?
    Чому не співає?
    Нема його; тепер йому,
    Мабуть, не до неї,
    Не до співи.
    А хто такий
    У чорній киреї
    Через базар переходить?
    Став; розрива купу
    Ляхів мертвих: шука когось.
    Нагнувся, два трупи /185/
    Невеликих взяв на плечі
    І, позад базару,
    Через мертвих переступа,
    Криється в пожарі
    За костьолом. Хто ж це такий?
    Гонта, горем битий,
    Несе дітей поховати,
    Землею накрити,
    Щоб козацьке мале тіло
    Собаки не їли.
    І темними улицями,
    Де менше горіло,
    Поніс Гонта дітей своїх,
    Щоб ніхто не бачив,
    Де він синів поховає
    І як Гонта плаче.
    Виніс в поле, геть од шляху;
    Свячений виймає,
    І свяченим копа яму.
    А Умань палає,
    Світить Гонті до роботи
    І на дітей світить.
    Неначе сплять одягнені.
    Чого ж страшні діти?
    Чого Гонта ніби краде
    Або скарб ховає?
    Аж труситься. Із Умані
    Де-де чуть – гукають
    Товариші гайдамаки:
    Гонта мов не чує,
    Синам хату серед степу
    Глибоку будує.
    Та й збудував. Бере синів,
    Кладе в темну хату,
    Й не дивиться, ніби чує:
    “Ми не ляхи, тату!”
    Поклав обох; із кишені
    Китайку виймає;
    Поцілував мертвих в очі,
    Хрестить, накриває
    Червоною китайкою
    Голови козачі.
    Розкрив, ще раз подивився…
    Тяжко-важко плаче: /186/
    “Сини мої, сини мої!
    На ту Україну
    Дивітеся: ви за неї
    Й я за неї гину.
    А хто мене поховає?
    На чужому полі
    Хто заплаче надо мною?
    Доле моя, доле!
    Доле моя нещаслива!
    Що ти наробила?
    Нащо мені дітей дала?
    Чом мене не вбила?
    Нехай вони б поховали,
    А то я ховаю”.
    Поцілував, перехрестив,
    Покрив, засипає:
    “Спочивайте, сини мої,
    В глибокій оселі!
    Сука мати не придбала
    Нової постелі.
    Без васильків і без рути
    Спочивайте, діти,
    Та благайте, просіть Бога,
    Нехай на сім світі
    Мене за вас покарає,
    За гріх сей великий.
    Просіть, сини! Я прощаю,
    Що ви католики”.
    Зрівняв землю, покрив дерном,
    Щоб ніхто не бачив,
    Де полягли Гонти діти,
    Голови козачі.
    “Спочивайте, виглядайте,
    Я швидко прибуду.
    Укоротив я вам віку,
    І мені те буде.
    І мене вб’ють… коли б швидче!
    Та хто поховає?
    Гайдамаки!.. Піду ще раз,
    Ще раз погуляю!..”

    Пішов Гонта, похилившись;
    Іде, спотикнеться,
    Пожар світить; Гонта гляне, /187/
    Гляне – усміхнеться.
    Страшно, страшно усміхався,
    На степ оглядався.
    Утер очі… Тілько мріє
    В диму, та й сховався.

    ЕПІЛОГ

    Давно те минуло, як, мала дитина,
    Сирота в ряднині, я колись блукав,
    Без свити, без хліба, по тій Україні,
    Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв.
    Давно те минуло, як тими шляхами,
    Де йшли гайдамаки, малими ногами
    Ходив я, та плакав, та людей шукав,
    Щоб добру навчили. Я тепер згадав,
    Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.
    Молодеє лихо! Якби ти вернулось,
    Проміняв би долю, що маю тепер.
    Згадаю те лихо, степи ті безкраї,
    І батька, і діда старого згадаю…
    Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.
    Бувало, в неділю, закривши Мінею,
    По чарці з сусідом випивши тієї,
    Батько діда просить, щоб той розказав
    Про Коліївщину, як колись бувало.
    Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.
    Столітнії очі, як зорі, сіяли,
    А слово за словом сміялось, лилось:
    Як ляхи конали, як Сміла горіла.
    Сусіди од страху, од жалю німіли.
    І мені, малому, не раз довелось
    За титаря плакать. І ніхто не бачив,
    Що мала дитина у куточку плаче.
    Спасибі, дідусю, що ти заховав
    В голові столітній ту славу козачу:
    Я її онукам тепер розказав.

    Вибачайте, люде добрі,
    Що козацьку славу
    Так навмання розказую,
    Без книжної справи.
    Так дід колись розказував, /188/
    Нехай здоров буде!
    А я за ним. Не знав старий,
    Що письменні люде
    Тії речі прочитають.
    Вибачай, дідусю –
    Нехай лають: а я поки
    До своїх вернуся
    Та доведу вже до краю,
    Доведу – спочину,
    Та хоч крізь сон подивлюся
    На ту Україну,
    Де ходили гайдамаки
    З святими ножами,
    На ті шляхи, що я міряв
    Малими ногами.
    Погуляли гайдамаки,
    Добре погуляли:
    Трохи не рік шляхетською
    Кров’ю наповали
    Україну та й замовкли –
    Ножі пощербили.
    Нема Гонти; нема йому
    Хреста, ні могили.
    Буйні вітри розмахали
    Попіл гайдамаки,
    І нікому помолитись,
    Нікому заплакать.
    Один тілько брат названий
    Оставсь на всім світі,
    Та й той – почув, що так страшно
    Пекельнії діти
    Його брата замучили,
    Залізняк заплакав
    Вперше зроду; сльози не втер,
    Умер неборака.
    Нудьга його задавила
    На чужому полі,
    В чужу землю положила:
    Така його доля!
    Сумно-сумно гайдамаки
    Залізную силу
    Поховали; насипали
    Високу могилу; /189/
    Заплакали, розійшлися,
    Відкіля взялися.

    Один тілько мій Ярема
    На кий похилився,
    Стояв довго. “Спочинь, батьку,
    На чужому полі,
    Бо на своїм нема місця,
    Нема місця волі…
    Спи, козаче, душа щира!
    Хто-небудь згадає”.
    Пішов степом сіромаха,

    Сльози утирає.
    Довго, довго оглядався,
    Та й не видко стало.
    Одна чорна серед степу
    Могила осталась.

    Посіяли гайдамаки
    В Україні жито,
    Та не вони його жали.
    Що мусим робити?
    Нема правди, не виросла;
    Кривда повиває…
    Розійшлися гайдамаки,
    Куди який знає:
    Хто додому, хто в діброву,
    З ножем у халяві,
    Жидів кінчать. Така й досі
    Осталася слава.
    А тим часом стародавню
    Січ розруйновали:
    Хто на Кубань, хто за Дунай,
    Тілько і остались,
    Що пороги серед степу.
    Ревуть-завивають:
    “Поховали дітей наших,
    І нас розривають”.
    Ревуть собі й ревітимуть.
    Їх люде минули;
    А Україна навіки,
    Навіки заснула.
    З того часу в Україні /190/
    Жито зеленіє:
    Не чуть плачу, ні гармати,
    Тілько вітер віє,
    Нагинає верби в гаї,
    А тирсу на полі.
    Все замовкло. Нехай мовчить;
    Така Божа воля.

    Тілько часом увечері,
    Понад Дніпром, гаєм
    Ідуть старі гайдамаки,
    Ідучи, співають:

    “А в нашого Галайди хата на помості.
    Грай, море! добре, море!
    Добре буде, Галайда!”

  • “Павутинка” характеристика героїв

    “Павутинка” головні герої та їх характеристика новели Рюноске Акутогава

    “Павутинка” характеристика героїв

    “Павутинка” образ Кандати

    Герой вчинив багато злочинів: убивав, грабував, підпалював, але все ж на його рахунку знайшлась одна добра справа: він врятував павучка. Потрапивши в Пекло, Кандата неймовірно страждає і прагне потрапити до Раю завдяки павутинці, яку спустив Будда. Але герой залишився безмежним егоїстом, він немає співчуття до інших грішників. Через алегоричний образ Кандати виражено повчання: “егоїзм губить людину”.

    Образ павутинки

    Павутинка у розумінні БуддиПавутинка у розумінні Кандати
    Усвідомлення та спокута гріхівМожливість вибратися з пекла
    Свідоме прагнення до змін“не доведеться страждати на Шпилястій горі і потопати в Кривавому озері”
    Порятунок душі за добрі вчинкиМожливість опинитися в раю
    Духовне сходженняПерервана павутинка – неможливість духовних змін Кандати
    Моральна відповідальність за свої діїПорятунок від фізичних страждань

    Філософський зміст “Павутинка”

    У новелі Р. Акутагава показує безмежний людський егоїзм, який є насправді страшним злом. Людина завжди має пам’ятати, що за будь-яких обставин вона несе відповідальність за все добро і зло, здійснене нею протягом життя. Вона народжується для того, щоб зробити певний вибір у своєму житті і тому повинна прагнути духовної краси, досконалості. Хоч в якому б середовищі перебувала людина, вона має бути духовно чистою. Це заклик підніматися вгору – до світла, досконалості, духовного багатства

  • Джордж Вашингтон цікаві факти

    Джордж Вашингтон цікаві факти з життя американського державного діяча Ви дізнаєтеся в цій статті.

    Джордж Вашингтон цікаві факти

    За всю історію США, Вашингтон Є найвищим президентом, він був широкоплечий, ставний, його зріст становив майже 190 см.

    Без Вашингтона не було б Континентальної армії, а без Континентальної армії не було б Сполучених Штатів. Американські колонії залишилися б частиною Британської імперії і не грали б власної історичної ролі подібно іншим колоніям. Вашингтон створив статус Америки як найстарішої демократії в світі з єдиною, могутньою і впливовою нацією. Джордж Вашингтон по праву заслужив почесний Титул “Батька Батьківщини” .

    Двічі Вашингтон Був обраний на пост президента, отримавши при цьому 100% голосів виборців. Але Вашингтон не захотів балотуватися на третій термін, він повернувся на свою садибу і став займатися сільським господарством.

    У дитинстві Джорджу не віщували настільки блискучої кар’єри. Він ріс у звичайнісінькій сім’ї, яка мало, що могла дати йому.

    Джордж Вашингтон не залишив прямих нащадків. Його дружина Марта мала чотирьох дітей від попереднього шлюбу, але вони не мали спільних дитей.

    Відкидаючи саму ідею створення політичних партій, Вашингтон ніколи не входив до партій. Він був єдиним президентом, який не був пов’язаний з подібного роду політичною діяльністю.

    Джордж Вашингтон був плантатором, Вирощував тютюн і пшеницю, але головним його заняттям, що приносив основний дохід було Вирощування конопель. У ті часи конопля використовувалася виключно для виробництва тканин, мотузок і паперу. До речі, перша конституція США написана саме на конопляному папері.

    Американська армія на чолі з Джорджем Вашингтоном представляла собою не вишколену військовими навчальними закладами та загартовану в боях силу, а загони добровольців з досить слабким озброєнням. Англійці, навпаки, були зразковими солдатами. І хто знає, як би обернулася історія, якби не густий туман, який врятував армію Вашингтона 22 серпня 1776 року в битві при Лонг-Айленді.

    Вашингтон керував будівництвом Білого Дому і заклав перший камінь цієї будівлі, але ніколи не жив в ньому. Він підписав акт Конгресу в 1790 році, в якому зазначалося, що під Білий Дім має бути виділено близько 16 кв. км площі. Однак, закінчення будівництва Вашингтон не застав. Будівництво було закінчено через рік після його смерті.

    Вашингтон був рудоволосий і не носив перук. На малюнках він зображений зі своїм волоссям, по моді того часу сильно напудреними.

    Джордж Вашингтон Мав вставні зуби, так як у нього були проблеми з зубами. За легендою його протези були зроблені з дерева, але насправді вони були вирізані з кісток тварин.

    Вашингтон написав не одну книгу, в яких розповів про те, як правильно вести фінансову звітність. Він вважав за краще самому вести бухгалтерський облік, обгрунтовуючи це тим, що так набагато простіше стежити за кожною копійкою.

    У 1752 році Вашингтон Був звернений в масонство, яке з’явилося з кінця шістнадцятого століття.

    У Вашингтона було безліч прізвиськ. До них відносяться: Американський Фабія, Старий Лис, Мудрець з Маунт-Вернон, Американський Цинцинната і батько своєї країни.

    Не дивлячись на те, що своє місце в історії Джордж Вашингтон зайняв насамперед саме як президент, він Був справжнім полководцем. Він зумів зберегти боєздатну армію під час війни зі значно переважаючим противником, задовольнити бажання Конгресу і сподівання народу, а також отримати підтримку інших держав.

    Джордж Вашингтон обожнював верхову їзду. Однак він вимагав, щоб кінь, на якого він мав сісти, був ідеально чистим. Вашингтон навіть перевіряв чистоту зубів тварини.

    Джордж Вашингтон виголосив найкоротшу інавгураційну промову. Вона складалася зі 133 слів.

    Джорджа захоплювали не тільки полювання, верхова їзда, риболовля, а й цирк, театр, виставки тварин. Коли на вулиці була погана погода, Вашингтон міг цілий день сидіти вдома, Грати в більярд або карти. Однак найсильніша його пристрасть, що пройшла через всю його життя, це танці. Він дуже часто бував на балах, де користувався чималим успіхом у жінок.

  • “Голомоза співачка” Йонеско скорочено

    “Голомоза співачка” Йонеско скорочено

    Англійський вечір. Подружня пара містер і місіс Сміт. Місіс Сміт, обговорює, як вони повечеряли і чим збираються ласувати в майбутньому. Вона збирається придбати болгарський йогурт, який, за словами її лікаря, позитивно впливає на нирки, шлунок і апендицит. Йому можна вірити, бо він все перевіряє на собі. Містер Сміт гортає пресу, і обурюється тим, що вік померлих вказується, а вік новонароджених немає.

    Служниця Мері, яка прийшла з побачення з чоловіком, повідомляє, що біля дверей стоять Мартіни, яких Смыти чекали до вечері. Вони не наважуються увійти. Мері просить почекати, поки господарі переодягнуться. Сидячи один навпроти одного, Мартінам здається, що вони десь бачилися. Виявилося, що збігаються їх адреси та місце народження, а також квартира номер 18, в якій живуть. Містер Мартін припустив, що вони бачилися в одному ліжку цієї ночі. Вони обидва мають доньку Алісу, з різними очима. Містер Мартін висуває припущення, що це одна і та ж дівчинка, а перед ним знаходиться його дружина Елізабет. Подружжя дуже раді, що знову разом. Але Мері відкриває таємницю, у дочок Мартиныв дочки дійсно з різними очима, але в однієї праве око червоне, а в іншої – ліве. Елізабет і Дональд не э тими, ким себе представляють.

    Мері говорить глядачам, що вона – Шерлок Холмс. Коли Подружжя Сміт і Мартін спілкувалися, пролунав дзвінок. Але відкривши двері, місіс Сміт там нікого не виявляє. Це повторюється знову. На третій раз місіс Сміт не хоче йти відкривати, вважаючи, що там ніколи нікого немає. Після повторного дзвінка, містер Сміт сам підходить до дверей і виявляє за нею Капітана пожежної команди. Смыти деякий час з’ясовують: хто ж дзвонив всі попередні рази?

    Потім Пожежник запитує: чи немає у них пожежі? Не виявивши такого, Пожежник засмутився і скаржиться на свою нерентабельну роботу. На деякий час він залишається у Смітів в гостях, розповідаючи їм анекдоти. Після появи Мері, з’ясовується, що вони з Пожежником давно знайомі. Запитуючи котра година, Пожежник не може отримати чіткої відповіді, годинник Смітів завжди показує абсолютно протилежний дійсності час. Скоро почнеться пожежа і йому потрібно йти. Наостанок, він запитує у Місіс Сміт як поживає Лиса співачка. Дізнавшись, що її зачіска не змінилася, Пожежник заспокоюється і йде.

    Починаються нескладні репліки з наростаючими тонами. Коли крик досягає піку, всі замовкають і гасне світло. Після запалювання світла, Мартіни сидять на місці Смітів і повторюють всі їх слова. Все починається заново. Завіса.

  • Характеристика Аркадіної “Чайка”

    Образ Аркадіної Ірини Миколаївни за твором Антона Чехова “Чайка” викладено в цій статті.

    Характеристика Ірини Аркадіної “Чайка”

    Аркадіна – головна героїня комедії Чехова “Чайка”. “Чарівна пошлячка”, “чарівна каботинка”, “самовдоволена і самовпевнена провінційна знаменитість” – саме так оцінюють її театральні критики.

    Ірина Миколаївна Аркадіна – відома актриса. Вона має брата, дорослого сина, коханця, напевно, молодшого за неї. Її життя – театр, успіх, шанувальники, основна турбота – про свій привабливий вигляд, модні дорогі туалети. Все інше її цікавить мало, навіть власний син, його погляди та проблеми. У Аркадиної є гроші, але вона не бажає допомогти ні синові Костянтину, ні братові, хоча і усвідомлює непривабливість такого свого поводження. Під час примирення з Треплевым вона каже: “Вибач свою грішну матір”.

    Аркадіна знає собі ціну, стежить за собою, говорить Маші, яка завжди трималася в “струні” і їй навіть тепер “хоча б і п’ятнадцятирічну дівчинку грати”, так як вона постійно працює, переповнена почуттями і рухом.

    При всій своїй доброті, як говорить про неї син (“за хворими доглядає, як ангел”), Аркадіна примхлива і егоїстична, наприклад, коли вимагає дати їй коней для поїздки, “обдаровує” одним карбованцем трьох служників, піддає критиці Треплєва за п’єсу, не вникаючи в суть, тримає при собі Тригоріна і т. п.

    Приїхавши до хворого брата, Аркадіна турбується насамперед про свої розваги, за грою в лото не звертає уваги ані на постріл, ні на настрій оточуючих, які дізналися, що Треплев застрелився.

    Як і у багатьох реальних людей, в характері Аркадиної переплітаються позитивні й негативні риси – розум, талант, доброта і егоїзм, примхливість, байдужість до долі близьких людей.

  • Павло Глазовий “Як ми з кумом дикарями були”

    Гумореска Павла Глазового “Як ми з кумом дикарями були”

    Повернули нам здоров’я лікарі
    І сказали: – Ну, живіть, богатирі?
    Ми з лікарні подались в аеропорт
    І махнули “дикарями” на курорт.
    Ніч у Ялті переспали на траві,
    Потім в тітки влаштувались у хліві.
    Тітка хвалить-вихваляє свій сарай:
    – Вам, дикарики, у ньому буде рай!
    Перед вами тут жила моя свиня –
    На півпуда поправлялася щодня.-
    Кум говорить: – Добре, тітко, поживем.
    Не дивуйся, якщо хрюкати почнем.
    Ми щоранку до їдальні біжимо.
    Дійде черга – хліб з гірчицею їмо,
    Бо зібралося над морем дикарні,
    Як тієї кукурудзи в качані.
    За два тижні ми поправилися так,
    Що зостались тільки шкіра та кістяк.
    З нами дами танцювати не хотять,
    Бо худі ж ми, що аж кості торохтять.
    Кум надумав залицятися до дам,
    Так одна йому сказала: – Дулю дам! –
    Раз валялися ми з кумом на піску,
    На природу любувалися морську.
    Кум помітив біля берега медуз
    І ловить їх заходився у картуз.
    З’їв медузу.- От я,- каже,- молодець!
    Їжмо, куме, бо вони – як холодець.
    Ці медузи, як півпуда їх з’їси,
    Заміняють грам п’ятнадцять ковбаси…
    Якби був у морі цукор, а не сіль,
    Ці медузи замінили б нам кисіль.
    Я ж ловив собі тим часом крабенят
    І робив із них на снідання салат.
    Непоганий з них виходив і форшмак,
    Тільки в горлі дуже дерло, як наждак.
    Кум поправився чудесно від медуз.
    Став у нього животяра, як гарбуз.
    Він щовечора на танці учаща.
    Вже навчився танцювати “ча-ча-ча”.
    Ходять ходором дівчата молоді,
    Кум же плава, як медуза у воді.
    А удень ми на пісочку лежимо.
    Сонце палить, сонце шкварить – горимо.
    Сонце шпарить, розганяючи туман.
    Кум вже пахне, наче смалений кабан.
    Кум ошпарився, від болю аж сичить.
    – Ану, плюнь на спину,- просить,- чи шкварчить? –
    Як з курорту ми додому прибули,
    То негайно ж посідали за столи.
    Кум до їжі як допався, мов здурів:
    Умегелив дві корзини сухарів,
    Три хлібини, п’ять батонів і калач.
    Жінка в сльози… Кум говорить: – Ти не плач!
    Ти радій, моя голубонько, тепер,
    Що на дикому курорті я не вмер.
    Нам до труднощів із кумом не звикать.
    Ми від труднощів не звикли утікать!

  • “Снігова королева” українською читати

    Снігова королева – казка, написана 1844 року Гансом Християном Андерсеном. На відміну від інших казок, що були засновані на фольклорі та традиціях інших народів, ця історія народилася в уяві автора.

    “Снігова королева” читати

    ОПОВІДАННЯ ПЕРШЕ,
    В ЯКОМУ ЙДЕ МОВА ПРО ДЗЕРКАЛО ТА СКАЛКИ

    Ну так, починаємо! Коли ми дійдемо до кінця цієї історії,- ми знатимемо більше, ніж зараз.

    Так ось, жив один лютий чорт. Він був дуже лютий, він був сам сатана! Якось він був у дуже хорошому настрої, тому що зробив собі дивне дзеркало. Це дзеркало мало незвичайну властивість – все хороше і прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне і погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим.

    Чудові краєвиди виглядали в ньому вареним шпінатом, а найкращі люди – потворами, або здавалося, що вони стоять на головах і в них нема животів. Обличчя робилися такі перекривлені, що їх не можна було пізнати, а якщо в кого було ластовиння – воно розпливалося на весь ніс або рот.

    – Це надзвичайно весело! – сказав чорт.

    Коли людині спадало щось хороше на думку, в дзеркалі з’являлась жахлива гримаса, і сатана реготав, радіючи з цієї майстерної вигадки.

    Усі, хто відвідував школу чорта,- а в нього була своя, чортівська школа,- розповідали скрізь про дзеркало, як про якесь чудо. “Лише тепер можна побачити,- казали вони,- якими є насправді весь світ і всі люди”.

    Вони всюди бігали з цим дзеркалом, і, нарешті, не залишилося жодної країни, жодної людини, що не відбилися б спотвореними в дзеркалі. Тоді учні чорта захотіли полетіти на небо і там повеселитися. Чим вище вони підносилися, тим більше дзеркало кривилося; вони ледве тримали його. Вони підносилися вище та вище, і раптом дзеркало так затремтіло від жахливої гримаси, що вирвалося з рук, упало на землю і розбилося на тисячу мільйонів, більйонів і ще більше скалок. І ці скалки наробили ще більше нещастя, ніж само дзеркало. Деякі з них, завбільшки як піщинка, літали скрізь по світу і, якщо потрапляли в рко людині, там і залишалися. Людина з такою скалкою в очах бачила все навиворіт або тільки саме погане, бо кожна скалочка мала ту ж силу, як і ціле дзеркало. Деяким людям крихітна скалочка дзеркала потрапляла в серце,- і це було найжахливіше: серце перетворювалося на маленьку крижинку. Одні скалки були такі великі, що їх можна було вставляти у вікна, але крізь ці шибки не варто було дивитись на своїх друзів. Інші скалки ішли на окуляри, і біда була тій людині, яка надівала їх, щоб краще бачити і мати вірну думку про те, що є перед очима. Чорт сміявся так, що от-от міг луснути, і радів, наче його приємно лоскотали.

    А по світу літало ще багато скалок дзеркала.

    Слухаймо ж далі!

    ОПОВІДАННЯ ДРУГЕ
    ХЛОПЧИК ТА ДІВЧИНКА

    У великому місті, де так багато людей та будинків, що не вистачає місця, аби кожен міг відгородити собі невеличкий садок, і тому задовольняється лише кімнатними квітами в горщиках,- жило двоє маленьких дітей. Але вони мали садок більший за горщик для квітів! Вони не були братом і сестрою, та любили одне одного, як брат і сестра, їхні батьки жили в мансардах двох суміжних будинків. Там, де майже сходилися дахи обох будинків і. між дахами йшли доіцрві ринви, виглядали маленькі віконечка. Ступнувши з якого-небудь віконечка на ринву, можна було опинитися коло вікна сусідів. Батьки мали великі дерев’яні ящики, і в них росла зелень для страв та кущики троянд, у кожному ящику по одному. Кущики чудово розростались. Якось батьки вирішили поставити ці ящики впоперек ринв, ніби дві грядки квітів виросли між вікнами. Горох спускався з ящиків униз, а троянди простягали довгі гілочки, що заглядали у вікна і перепліталися між собою. Це нагадувало тріумфальну арку з квітів та листя. Ящики були дуже високі; діти знали, що лазити на них не можна. Але батьки часто дозволяли хлопчикові і дівчинці ходити в гості одне до одного по даху і сидіти на маленькій лавочці під трояндами. Там вони так чудово гралися!

    Узимку ці розваги припинялися. Вікна зовсім замерзали; але тоді діти нагрівали мідні гроші коло печі і прикладали до замерзлих вікон, відразу з’являлося чудове віконечко, таке кругле-кругле, і звідти визирало миле, ласкаве очко. Це виглядали з своїх вікон маленькі хлопчик і маленька дівчинка.

    Хлопчика звали Кай, дівчинку – Герда.

    Улітку вони могли одним стрибком опинитися в гостях одне в одного, а взимку треба було спочатку спуститися на багато-багато східців униз, а потім зійти на стільки ж східців угору.

    А надворі мела метелиця.

    – Це білі бджілки рояться! – сказала стара бабуся.

    – А в них також є своя Снігова Королева? – питав хлопчик, бо він знав, що у справжніх бджіл є одна головна бджола.

    – Сів них! – відповіла бабуся.- Вона літає там, де найгустіше сніжинок. Вона більша від усіх і ніколи не лишається на землі, а відлітає в чорну хмару. Інколи ночами пролітає вона вулицями міста і заглядає в вікна, от вони від того і вкриваються крижаними візерунками, як квітами.

    – Еге, ми це бачили! – казали діти і гадали, що це правда.

    – А може Снігова Королева зайти сюди? – спитала якось дівчинка.

    – Нехай спробує! – сказав хлопчик.- Я її посаджу у теплу піч, і вона розтане!

    Але бабуся погладила його по голові і почала розповідати щось інше.

    Увечері, коли Кай був дома і майже зовсім роздягся на ніч, він зліз на стілець коло вікна і подививсь крізь маленьку дірочку в шибці. За вікном літали сніжинки, і одна з них, найбільша, упало – їй краєчок ящика з квітами. Сніжинка раптом почала рости все більше і більше і стала нарешті молодою жінкою, закутаною в найтонший білий серпанок, зітканий з мільйонів зірчастих сніжинок. Жінка була така прекрасна та ніжна, але з криги, з сліпучої, іскристої криги. І все-таки жива!.. Очі блищали, як дві ясні зірки, але не було в них ні спокою, ні тепла. Вона кивнула хлопчикові і поманила його рукою. Хлоп – – чик злякався і зіскочив з стільця; ніби велика птиця майнула надворі повз вікно.

    Другого дня був славний мороз, а потім настала відлига і незабаром наступила весна – сонце світило, зелень витикалася з землі, ластівки мостили гнізда, в кімнатах відчинили вікна, і діти сиділи знову в своєму маленькому садку на даху високо над усіма поверхами.

    Троянди цвіли цього літа чудово, як ніколи! Дівчинка навчилася співати пісеньку, в якій теж говорилося про троянду. Вона співала її хлопчикові, думаючи про свої троянди, і він підспівував їй.

    Діти тримали одне одного за руки, цілували троянди, дивилися на сонечко і розмовляли з ним. Які стояли прекрасні літні дні, як добре було під кущами ароматних троянд, що, здавалося, вічно цвістимуть і ніколи не пов’януть!

    Кай і Герда сиділи і розглядали книжку з малюнками – звірами та пташками. Великий годинник на башті продзвонив п’ять разів.

    – Ай! – раптом скрикнув хлопчик.- Мене щось кольнуло в серце, і щось упало в око!

    Дівчинка обняла його за шию; він кліпав очима. Ні, нічого не було видно в оці.

    – Я думаю, вже випало! – сказав він. Але в тому й справа, що ні, не випало. То були скалочки, які відскочили від дзеркала, чарівного дзеркала сатани. Ми пам’ятаємо, що все велике й хороше здавалося в ньому нікчемним і гидким, а все зле і погане – ще чіткішим. Бідний Кай! Скалочка попала прямо в серце. Воно мусило перетворитися в крижинку. Біль уже минув, але скалки залишилися.

    – Чого ти плачеш! – спитав він.- Ти тепер така негарна! Зі мною нічого не трапилося! Фу! – закричав він.- Цю троянду точить черв’як! Дивись! А ця зовсім крива! Ні, справді, це зовсім погані троянди. Не кращі за ящики, в яких стирчать! – Ьвін, штовхнувши ногою ящики, вирвав обидві троянди.

    – Кай, що ти робиш? – закричала дівчинка. А він, побачивши її переляк, вирвав ще одну, стрибнув у своє вікно і втік від маленької милої Герди.

    З того дня, коли вона приносила книжки з малюнками, він їй казав, що це годиться лише для немовлят. Розповідала що-небудь бабуся – він присікувався до кожного слова. Та хіба тільки це! Він дійшов до того, що надівав її окуляри і розмовляв так самісінько, як вона, і це смішило людей! А незабаром Кай вивчився передражнювати й мову і ходу всіх сусідів. Все, що було в них нехорошого, всі їхні хиби, він умів виставити напоказ, і люди казали.

    – Що за голова в цього хлопця!

    А причиною цьому були скалки дзеркала, що потра – ,, пили йому в око і в серце. Він дражнив навіть маленьку Герду, яка любила його від щирого серця. Його розваги зробилися зовсім інакші, ніж раніше, вони стали зовсім незвичайні.

    Якось узимку, коли випав сніг, він прийшов до Герди з великим збільшувальним склом і підставив під сніжинки полу своєї синьої курточки.

    – Подивись у скло, Гердо! – сказав він.

    Кожна сніжинка під склом здавалась далеко більшою, ніж насправді, і нагадувала розкішну квітку або десятикутну зірку. Це було так дивно!

    – Подивись, як майстерно зроблено! – говорив Кай.- Це куди цікавіше, ніж справжні квіти! І яка точність! Жодної нерівної лінії! Якби вони тільки не танули!

    Трохи згодом Кай прийшов у великих рукавицях з санками на спині і гукнув Герді прямо в вухо:

    – Мені дозволили кататися на великому майдані з іншими хлопцями! – і втік.

    Там, на майдані, найхоробріші хлопчаки прив’язували свої санки до селянських саней і таким чином могли проїхати досить далеко. Було дуже весело. У розпалі розваг на майдані з’явилися великі сани, пофарбовані в білий колір. У них сиділа людина в хутряній білій шапці, закутана в білу хутряну шубу. Сани об’їхали двічі навколо майдану. Кай швидко прив’язав до них свої сани і поїхав. Великі сани мчали все швидше й швидше, а потім завернули з майдану у провулок. Людина в санях повернулася і дружньо кивнула Каю, ніби знайомому. Кай кілька разів хотів відв’язати свої санки, але людина в шу-^ бі все кивала йому дружньо, і він їхав далі. Ось вони виїхали за міську браму. Сніг повалив раптом ще дужче. Стало зовсім темно, хлопчик не бачив навіть своєї простягнутої руки. Він хотів скинути мотузок, яким зачепився за великі сани, але його санчата ніби приросли до них і так само вихором летіли далі й далі.

    Кай голосно закричав – ніхто не почув його. А сніг падав, і сани мчали, поринаючи в заметах, стрибаючи через тини та рівчаки. Кай весь тремтів, хотів гукнути на допомогу своїх батьків, але в голові у нього була лише одна таблиця множення.

    Снігові пластівці все росли, росли і, нарешті, зробилися як великі білі кури. Раптом вони розлетілися на всі боки, великі сани зупинилися, і людина в сніговій шапці та шубі встала. Шуба й шапка на ній були з снігу – це була жінка висока, струнка, сліпучо-біла. Це була Снігова Королева.

    – Ми добре покаталися! – сказала вона.- Але ти зовсім замерз. Залазь у мою шубу!

    І вона посадила хлопчика до себе в сани і загорнула своєю шубою. Кай ніби опустився в сніговий замет.

    – Ти все ще мерзнеш? – спитала вона і поцілувала його в лоб. О, поцілунок її був холодніший за кригу! Він пройняв його наскрізь, аж до серця, а воно ж і без того було наполовину крижаним. Йому здалося, що от-от він умре. Та тільки одну мить – далі, навпаки, стало легше, Кай перестав зовсім мерзнути.

    – Мої санки! Не забудь моїх санок! – було перше, про що він подумав і крикнув. Санки міцно прив’язали до спини однієї з білих курок, яка полетіла за великими саньми. Снігова Королева ще раз поцілувала Кая, і він забув і Герду, і бабусю, і всіх удома.

    – Ну, більше я тебе не цілуватиму,- сказала вона,- бо інакше ти умреш!

    Кай глянув на неї. Вона була така прекрасна! Розумнішого, чарівнішого обличчя він не міг собі уявити. Тепер вона не здавалася йому більше крижаною, як тоді, коли з’явилася за вікном і кивала йому. Тепер все в ній здавалось йому довершеністю. Він зовсім не боявся її. Він розказав їй, що знає всі чотири дії арифметики, навіть з дробами, знає, скільки в кожній країні квадратних миль і скільки жителів, а вона на все тільки усміхалась. Тоді йому здалося, що насправді він знає досить мало, і Кай глянув угору в безмежний повітряний простір… Раптом Снігова Королева злетіла з ним на чорну хмару. Буря вила і стогнала, ніби співала старовинні пісні. Вони летіли над лісами та озерами, над морем і твердою землею. Під ними дули холодні вітри, вили вовки, над ними літали з криком чорні ворони, а високо вгорі світив місяць, великий та ясний. На нього дивився Кай усю довгу-довгу зимову ніч. Удень він спав коло ніг Снігової Королеви.

    ОПОВІДАННЯ ТРЕТЄ
    САДОК ЖІНКИ, ЯКА ЗНАЛА ЧАРИ

    Що ж трапилося з маленькою Гердою, коли Кай не повернувся? І де він? Ніхто не знав цього, ніхто не міг дати відповіді. Хлопчики розповідали тільки, що бачили, як він прив’язав санки до великих розкиумих саней, які потім завернули у провулок і виїхали за браму міста. Ніхто не знав, де він тепер.

    Багато сліз було пролито за ним. Гірко й довго плакала Герда. Нарешті, вирішили, що Кай помер; може, потонув у річці, що протікала близько коло міста. О, як довго тяглися сумні зимові дні.

    Та ось прийшла весна з теплим сонячним промінням.

    – Кай помер і більше не повернеться! – сказала Герда.

    – Не вірю! – відповів сонячний промінь.

    – Він помер і більше не повернеться! – повторила вона ластівкам.

    – Не віримо! – відповіли вони.

    Тоді сама Герда перестала цьому вірити.

    – Я взую свої нові червоні черевички,- сказала вона якось уранці,- ті, яких Кай ні разу не бачив, і піду до річки спитати про нього.

    Було дуже рано. Вона поцілувала бабусю, яка ще спала, взула червоні черевички і побігла сама-самісінька за місто, прямо до річки.

    – Це правда, що ти взяла мого маленького товариша? Я подарую тобі мої червоні черевички, якщо ти віддаси мені його назад.

    І дівчинці здалося, що хвилі якось дивно кивають їй. Тоді вона скинула свої червоні черевички, найдорожчу річ, яка в неї була, і кинула їх у річку. Але черевички впали якраз коло берега, і хвилі відразу винесли їх на землю. Ріка ніби не хотіла брати у дівчинки її найдорожчу річ, бо не могла повернути їй Кая. А дівчинка подумала, що кинула черевички не досить далеко, влізла в човен, який гойдався в комишах, стала на краєчок корми і знову кинула черевички з воду. Човен не був прив’язаний і відштовхнувся від берега. Дівчинка хотіла швидше вистрибнути на землю, але, поки пробиралася з корми на ніс, човен відійшов уже далеко від берега і швидко поплив за течією.

    Герда дуже перелякалась, почала плакати і кричати, але ніхто, крім горобців,, не чув її. Горобці ж не могли перенести її на землю, вони тільки летіли за нею вздовж берега і, ніби бажаючи її втішити, цвірінчали: “Ми тут! Ми тут!”

    Човен плив за водою далі й далі. Герда сиділа смирно в самих панчішках, її червоні черевички пливли за човном, але не могли наздогнати.

    Обидва береги ріки були дуже красиві. Цвіли чудові квіти, стояли високі розлогі дерева, на луках паслися вівці та корови. Але ніде не видно було жодної людини.

    “Може, річка несе мене до маленького Кая!” – подумала Герда, повеселішала, підвелася на ніжки і довго милувалася гарними зеленими берегами. Аж ось вона припливла до великого вишневого садка, в якому стояла маленька хатинка під солом’яною стріхою з дивними червоними і блакитними віконцями. Перед дверима виструнчились два дерев’яні солдати і віддавали рушницями честь усім, хто проходив мимо. Герда гукнула їм – вона думала, що солдати живі. Але, звичайно, вони нічого не відповіли. Човен підплив зовсім близько, трохи не до самого берега.

    Дівчинка гукнула ще голосніше. З хатинки вийшла, спираючись на костур, стара-престара бабуся у великому солом’яному капелюсі, на якому були намальовані дивні квіти.

    – Ах, бідна маленька дитинка! – сказала стара.- Як це ти потрапила на таку велику річку і запливла так далеко?

    З цими словами бабуся зайшла у воду, зачепила костуром човен, притягла його до берега і висадила Герду.

    Герда дуже зраділа, що опинилася на землі, хоча трошки й побоювалася старої.

    – Ну, ходімо, розкажеш мені, хто ти така і як сюди дісталась! – сказала бабуся.

    Герда почала про все їй розповідати, а бабуся похитувала головою і повторювала: “Хм, хм!” От дівчинка скінчила і спитала бабусю, чи не бачила вона Кая. Та відповіла, що він ще не проходив тут, але, напевне, йтиме, так що дівчинці нема чого сумувати – хай краще покуштує вишень (та подивиться на квіти в саду, вони кращі, ніж намальовані в якій завгодно книжці з малюнками, і кожна з квіток уміє розповідати казки. Тут бабуся взяла Герду за руку, повела до себе в хатинку і замкнула двері на ключ.

    Вікна були високо від підлоги і всі різнокольорові – червоні, блакитні, жовті, тому сама кімната світилася дивним різнобарвним світлом.

    На столі стояла корзина зі стиглими вишнями, і Герда могла їсти їх досхочу. Поки вона їла, бабуся розчісувала їй волосся золотим гребінцем. Волосся кучерявилось і оточувало золотим сяйвом свіженьке, кругле, як троянда, личко дівчинки.

    – Давно вже я хотіла мати таку милу маленьку дівчинку! – сказала бабуся.- Ото побачиш, як добре ми заживемо з тобою.

    І чим довше вона чесала кучері дівчинці, тим більше забувала Герда свого названого братика Кая. Стара жінка вміла чарувати. Але вона не була лихою чарівницею. Вона чарувала тільки трошки, для розваги, а зараз їй дуже захотілося лишити Герду в себе. Тому вона пішла в садок, торкнулася своїм костуром усіх троянд, і ті, як стояли розквітлі й пишні, так і опустилися глибоко-глибоко в землю, і сліду від них не стало. Бабуся боялась, що Герда, побачивши троянди, згадає про свої, а потім про Кая і втече від неї.

    Зробивши свою справу, бабуся повела Герду в квітник. Які пахощі, яка розкіш! Тут було стільки найрізноманітніших квітів кожної пори року. У цілому світі не могли б відшукати книжки з малюнками, барвистішими і прекраснішими за цей квітник. Герда стрибала від задоволення і гралась між квітів, поки сонце не сіло за високими вишневими деревами. Тоді бабуся поклала її в гарненьке ліжечко з червоними шовковими подушками, набитими блакитними фіалками. Дівчинка заснула, і її снилися чудові сни.

    Другого дня Герді знову дозволили гратися серед квітів на сонечку. Так минуло багато днів. Герда знала кожну квіточку, та хоч їх було й багато, їй все-таки здавалося, що якоїсь не вистачає. Але якої?

    Одного ранку вона сиділа і розглядала солом’яний капелюх бабусі, на якому були намальовані квіти. Найкращою серед них була троянда,-бабуся забула її стерти, коли загнала інші живі троянди під землю. От що значить неуважність.

    – Як, тут нема троянд? – скрикнула Герда і побігла шукати їх по клумбах. Шукала, шукала і не знайшла жодної!

    Тоді дівчинка сіла на землю й заплакала. Теплі сльози впали якраз на те місце, де стояв раніше один з кущів троянд. Як тільки сльози змочили землю – вмить з неї виріс кущ, такий же свіжий, квітучий, як і раніше.

    Герда обняла його, поцілувала троянди і раптом згадала про ті чудові троянди, що цвіли у неї вдома, а разом з ними і про Кая.

    – Ой, як я забарилася! – сказала дівчинка.- Адже мені треба шукати Кая! Чи не знаєте ви, де він? – спитала вона у троянд.- Чи ви вірите тому, що він умер і не повернеться більше?

    – Він не вмер! – сказали троянди.- Адже ми були під землею, куди йдуть усі померлі, але Кая між ними нема.

    – Дякую вам! – сказала маленька Герда і пішла до інших квітів, заглядала в їхні чашечки й питала: “Чи не знаєте ви, де Кай?”

    Але кожна квітка грілася на сонечку і думала тільки про свою власну казку або історію, їх наслухалася маленька Герда багато, але жодна з квіток не сказала ні слова про Кая.

    . І вона побігла на кінець садка. Хвіртка була зачинена на засув. Але Герда так довго смикала заіржавілий засув, що він піддався, хвіртка відчинилася, і дівчинка так, як була босоніж, побігла шляхом.

    Разів зо три вона оглянулася назад, але ніхто не гнався за нею. Нарешті, дівчинка втомилася, сіла на камені й поглянула навкруги: літо вже минуло, настала пізня осінь, а в чарівному садку бабусі, де завжди сяяло сонце і цвіли квіти всіх часів року, цього й не було помітно.

    – Ой, як же я забарилася! Уже осінь надворі. Ні, спочивати не можна! – сказала маленька Герда і знову рушила в путь.

    Ой, як втомилися і нили її маленькі ніжки. Як холодно та вогко було навколо. Довге листя на вербі зовсім пожовкло, туман сідав на нього великими краплинами і стікав, немов дощ, на землю. Листя падало одне за одним. Лише терен стояв, укритий ягодами, але такими терпкими!

    Яким же сірим, сумним здавався цілий світ!

    ОПОВІДАННЯ ЧЕТВЕРТЕ
    ПРИНЦ І ПРИНЦЕСА

    Герді знову довелося сісти перепочити. На снігу прямо проти неї стрибнув великий ворон. Він довго-довго дивився на дівчинку, киваючи її головою, і, нарешті, заговорив:

    – Кра-кра! Дррррастуй!

    Краще вимовити людською мовою не вмів, але, видно, бажаючи дівчинці добра, спитав її, куди це вона бреде по світу сама-самісінька. Слова “сама-самісінька”.Гер-да зрозуміла дуже добре і відчула відразу все їхнє значення. Вона розповіла воронові про своє життя і спитала, чи не бачив він Кая.

    Ворон замислено похитав головою і сказав:

    – Можливо! Можливо!

    – Та невже? Справді? – гукнула дівчинка і трохи не задушила ворона поцілунками.

    – Спокійніше, спокійніше! – сказав ворон.- Я гадаю, що це був Кай. Але тепер він, напевне, забув тебе з своєю принцесою.

    – Хіба він жив у принцеси? – спитала Герда.

    – А от послухай! – сказав ворон.- Тільки мені дуже важко розмовляти по-вашому. От якби ти розуміла воронячу мову, я б тобі розповів про все далеко краще.

    – Ні, цього мене не вчили! – мовила Герда.- Моя бабуся – та все розуміє і теж, напевне, вміє розмовляти цією мовою.

    – Ну, нічого! – сказав ворон.- Розповім, як зумію, хоч і погано.

    І він розповів про все, що тільки знав.

    – У цій країні, де ми зараз з тобою сидимо, є принцеса, така розумна, що й сказати не можна. Вона прочитала всі газети на світі і вже забула все, що прочитала,- отака розумна! Нещодавно сиділа вона на своєму троні, а це, між іншим, як кажуть, не так уже приємно, і почала наспівувати пісеньку: “Чом мені не вийти заміж?”

    “А й насправді”,- подумала вона і вирішила вийти заміж. Але вона хотіла мати чоловіка, який би зумів підтримати розмову, коли з ним заговорять, а не такого, що вміє тільки пишатися, бо це дуже нудно. От барабаном скликали всіх придворних дам і оголосили бажання принцеси. Усі вони були дуже задоволені. “Це нам до вподоби! Ми й самі недавно про це думали!” – казали вони. Ти можеш повірити кожному моєму слову,- додав ворон,- у мене є наречена, вона гуляє цілком вільно по всьому палацу і все мені розповідає.

    Його наречена, звичайно, була також ворона. Адже кожен шукає собі дружину до пари, от і ворон обрав ворону.

    – Другого дня всі газети вийшли з рамкою з сердечок і з вензелями принцеси. В газетах було оголошено, що кожен молодий чоловік приємної зовнішності може з’явитися в палац і поговорити з принцесою. Того, хто буде триматися цілком вільно, як дома, і буде найкрасномовніший з усіх, принцеса візьме собі за чоловіка.

    – Так, так,- повторив ворон, – ти можеш мені повірити, це так само вірно, як те, що я тут сиджу. Народ юрбою ринув до палацу. Давка, штовханина! Але ні в кого нічого не вийшло ні першого, ані другого дня. На вулиці всі говорили дуже добре, а тільки-но ступали на поріг палацу і бачили гвардію, усю в сріблі, а на сходах лакеїв у золоті, великі освітлені зали,- як одразу їх брав острах. От і стоять тоді перед троном, де сидить принцеса, і не можуть нічого вимовити, тільки повторюють останнє слово, що сказала принцеса. А їй же зовсім не те було потрібно! Справді, ніби їх всіх обпоювали дурманом! А як тільки вони виходили за ворота, знову могли розмовляти. Від воріт до дверей палацу тягнувся довгий-пре-довгий хвіст людей, я сам був там і бачив це! – вів ворон далі.- їм хотілося їсти й пити, але з палацу їм не винесли навіть склянки води. Правда, хто був розумніший, той про запас узяв з собою бутербродів, але не ділився з своїм сусідом, думаючи про себе: “Хай виглядають охлялими – принцеса не візьме їх”.

    – Ну, а Кай, маленький Кай? – спитала Герда.- Коли ж він прийшов? Був і він у натовпі?

    – Чекай, чекай! Тепер ми саме дійшли до нього. Це було на третій день. З’явився невеликий чоловік, ні в кареті, ні верхи, а просто прийшов пішки, і прямо у палац! Його очі блищали, як твої. Волосся у нього було довге, але одягнений він був бідно.

    – Це Кай! – зраділа Герда.- Так, я знайшла його! – і вона заплескала в долоні.

    – За спиною у нього була невеличка торбинка! – продовжував ворон.

    – Ні, це, напевне, були його саночки,- сказала Герда,- він пішов з дому з саночками.

    – Можливо,-, мовив ворон,- я не роздивився як слід. Але я добре знаю від моєї нареченої, що, зайшовши в палац і побачивши гвардію у сріблі, а на сходах лакеїв у золоті, він анітрішечки не збентежився, кивнув їм головою і сказав: “Нудно, напевне, стояти на сходах, я краще піду в кімнати!” Таємні радники і генерали ходили босоніж, розносячи золоті блюда, та це його не турбувало.

    – Це, напевне, Кай! – скрикнула Герда.- Я знаю, у нього були чоботи. Я сама чула, як вони рипіли, коли він приходив до бабусі.

    – Так, вони рипіли здорово! – продовжував ворон.- Зовсім сміливо підійшов він до принцеси, яка сиділа на Дерлині, завбільшки з веретено, а всі придворні дами з своїми фрейлінами, і фрейліни цих фрейлін, і всі кавалери з своїми камердинерами, і камердинери цих камердинерів, і їхні хлопчики-служники стояли навколо. Чим далі хто стояв від принцеси і ближче до дверей, тим пихатіше тримався. На хлопчика-служника, який завжди носить пантофлі, й дивитись не можна було, такий гордий стояв він на дверях.

    – Це все, напевне, було луже страшно,- сказала Герда.- А Кай, він сподобався принцесі?

    – Він з нею розмовляв так гарно, як я, коли говорю по-воронячи. Це я чув від моєї нареченої. Він тримався вільно і дуже мило. Він заявив, що прийшов не сватати, а тільки послухати мудрі розмови принцеси. Ну, і от вона йому сподобалася, і він їй також.

    – Так, це, напевне, був Кай! – сказала Герда.- Він такий розумний, знає усі чотири дії арифметики, навіть з дробами. Ах, проведи ж мене швидше в палац!

    – Це легко сказати! – відповів ворон.- Але як це зробити? Стривай, я пораджусь з моєю нареченою. Вона вже щось придумає і скаже нам. Ти думаєш, що тебе так просто і пустять у палац? Аякже, таким маленьким дівчаткам, як ти, не дозволяють туди й заходити.

    – Мене пустять! – мовила Герда.- Якби Кай почув, що я тут, він одразу прибіг би за мною.

    – Почекай мене тут коло парканчика,- сказав ворон, кивнув головою і полетів.

    Ворон повернувся пізно ввечері.

    – Кра! Кра! – закаркав він.- Моя подруга посилає тобі тисячу привітань і оцю маленьку паляничку,- вона взяла її на кухні. Там їх багато, а ти, напевне, голодна. Ну, це неможливо, щоб тебе впустили в палац, ти ж босоніжка. Гвардійці в сріблі і лакеї в золоті цього не дозволять. Але ти не плач. Ти будеш там. Моя подруга знає, як пройти в спальню принцеси з чорного ходу, і знає, де дістати ключ.

    Вони пішли садом, довгими алеями, де падало пожовкле листя одне за одним. Коли всі вогні в палаці погасли,. ворон провів дівчинку у маленькі напіввідчинені двері.

    О, як билося серце Герди від страху і палкого бажання побачити Кая! Дівчинка ніби збиралася зробити щось лихе, а вона ж тільки хотіла взнати, чи живий її маленький Кай. Так, він повинен бути тут! Герда так живо уявляла собі його розумні очі, довге волосся, усмішку… Як він усміхався їй, коли вони бувало сиділи поряд під кущами троянд! А як зрадіє він тепер, коли побачить її, почує, який довгий шлях пройшла вона ради нього, дізнається, як сумували за ним усі рідні… Ах, вона відчувала і радість і страх!

    Та ось вони вже на сходах.

    На шафі горіла лампочка, а на підлозі сиділа ручна ворона і озиралася на всі боки. Герда вклонилася їй, як учила робити її бабуся.

    – Мій наречений розповів мені про вас стільки хорошого! – сказала ручна ворона.- “Повість вашого життя”, як це звуть, теж дуже зворушлива. Чи. не можете ви взяти лампу, а я піду вперед. Ми підемо прямо і нікого тут не зустрінемо.

    – А мені здається, хтось іде за нами! – сказала Герда, і в ту же хвилину повз неї пролетіли якісь тіні: коні з розпущеними гривами і тонкими ногами, мисливці, дами та кавалери верхи. ,

    – Це сни! – сказала ручна ворона.- Тим краще для нас – зручніше буде роздивитися сонних. Я сподіваюся, що, коли ви будете в пошані та честі, ви покажете, що у вас благородне серце.

    – Це цілком зрозуміло! – сказав лісовий ворон. Тут вони увійшли в першу залу, всю оббиту рожевим атласом та заткану квітами. Повз дівчину знову пролинули сни, але так швидко, що вона, не встигла роздивитися вершників. Зали були розкішніші одна за одну – просто можна було засліпнути. Нарешті, вони дійшли до опочивальні. Стеля її нагадувала верхів’я величезної пальми з дорогоцінним кришталевим листям. З середини стелі спускалася товста золота стеблина, на якій висіли два ліжка, що мали форму лілії. Одне було біле, і в ньому спала принцеса, друге – червоне, і в ньому Герда сподівалася знайти Кая. Дівчинка злегка одгорнула одну з червоних пелюсток і побачила темно-русяву потилицю.

    О, це був Кай! Вона голосно вигукнула його ім’я і піднесла лампу до його обличчя. Сни з шумом полетіли геть, хлопець прокинувся і повернув голову.

    О! Це був не маленький Кай!

    Принц був схожий на нього лише з потилиці. З пелюсток білої лілії визирнула принцеса і спитала, що трапилося. Маленька Герда заплакала і розповіла всю свою історію і все, що зробили для неї ворони.

    – Ох, маленька бідолашко! – мовили принц і принцеса, а ворон похвалили і сказали, що вони на них не сердяться, але щоб більше ворони так не робили. Проте ворони мусять одержати нагороду.

    – Хочете ви літати на волі,- спитала принцеса,- або мати постійну посаду придворних ворон і все те, що залишається на кухні?

    Обидві ворони вклонилися і подякували за постійну посаду тому, що подумали про старість. Вони сказали: “На схилі віку добре мати вірний шматок хліба”.

    Принц підвівся з свого ліжка і запропонував його Герді. Більше він поки що нічого не міг зробити. Вона склала свої маленькі ручки і подумала: “Які хороші бувають люди і звірі!” Потім заплющила очі і солодко заснула. Сни знову прилинули в опочивальню. Здавалося, вони везли на маленьких саночках Кая, який кивав Герді головою. Але, на жаль, це був лише сон, і все зникло, коли дівчинка прокинулась.

    Другого дня її одягли з голови до ніг у оксамит та шовк і пропонували залишитися в палаці і жити з ними, але вона попросила лише маленькі санки з конем і пару чобітків. Дівчинка хотіла знову їхати в далекий світ розшукувати Кая.

    Їй дали і чобітки, і муфту, і чудове платтячко, а коли вона попрощалася з усіма, до воріт під’їхала карета з чистого золота. Герб принцеси і принца блищав на ній, як зірка, кучери, лакеї, форейтори,- їй дали і форейторів,- усі були в маленьких золотих коронах. Принц і принцеса посадили її в карету і побажали щасливої дороги. Лісовий ворон, який вже одружився з ручною вороною, проводжав її перші три милі і сидів у кареті поряд з дівчинкою – він не міг їхати, сидячи спиною до коней. Ручна ворона стояла на дверях і махала крилами. Вона не поїхала проводити дівчинку, бо в неї боліла голова з того часу, як мала постійну посаду і багато їжі. У кареті було повно пряників і кренделів, а в ящик під сидіння поклали фрукти і горіхи.

    – Прощавай! Прощавай! – кричали принц і принцеса, і Герда заплакала, і ворон також. Так проїхали вони перші три милі. Тут і ворон попрощався з дівчинкою. Це була тяжка розлука. Ворон злетів на дерево і махав своїми чорними крилами доти, доки карета, блискуча, як сонце, зникла з очей.

    ОПОВІДАННЯ П’ЯТЕ
    МАЛЕНЬКА РОЗБІЙНИЦЯ

    Вони їхали темним лісом, але карета світила, наче ліхтар, і засліпила очі розбійникам, а вони цього не стерпіли.

    – Золото! Золото! – закричали вони, кинулись на карету, схопили коней, убили маленьких служників та кучера і витягли з карети Герду.

    – Яка ситенька, яка маленька, напевне, горішками відгодована! – сказала стара розбійниця з довгою колючою бородою і волохатими бровами, що насунулись на очі.

    – Жирненька, як молоденький баранчик! Яка ж це вона на смак!

    І вона витягла гострий блискучий ніж. Це було жахливо!

    – Ай! – закричала вона раптом, її вкусила за вухо власна донька, що сиділа у неї за спиною і була така свавільна та дика, просто страх!

    – Ах ти, жахливе дівчисько! – закричала мати і не встигла убити Герду.

    – Вона гратиметься зі мною,- сказала маленька розбійниця,- і віддасть мені свою муфту, своє гарне платтячко і спатиме зі мною в моєму ліжку.

    І дівчинка знову так вкусила матір за вухо, що та підстрибнула і закрутилась на одному місці. Розбійники зареготали:

    – Ач, як танцює з своїм дівчиськом!

    – Я хочу сісти в карету! – закричала маленька розбійниця і одразу здійснила своє бажання, тому що була дуже розбещена і уперта. Вона і Герда сіли в карету і помчали в глиб лісу по пнях та камінні. Маленька розбійниця була така на зріст, як Герда, але дужча за неї, ширша в плечах і смаглява. Очі в неї були чорні, вони дивилися якось сумно. Вона обняла Герду за стан і сказала:

    – Вони не вб’ють тебе, поки я на тебе не розсерджуся. Ти принцеса?

    . – Ні,- сказала Герда і розповіла про все, що їй довелося пережити і як вона любить маленького Кая.

    Маленька розбійниця подивилася зовсім серйозно на неї, злегка кивнула головою і мовила:

    – Вони не вб’ють тебе, навіть коли я розсерджуся на тебе,- я краще сама уб’ю тебе!

    І вона витерла сльози Герді, а потім сховала обидві руки в її гарненьку муфточку, м’яку та теплу.

    От карета зупинилася. Вони в’їхали на подвір’я розбійницького замка. Він весь згори донизу потріскався, гайвороння вилітало з великих щілин. Вибігли величезні бульдоги, і здавалось, кожен з них може проковтнути людину. Вони підстрибували високо вгору, але не гавкали. Це їм було заборонено.

    Посеред величезної зали, з напівзруйнованими закуреними стінами та кам’яною підлогою, палав вогонь. Дим підіймався до стелі і сам собі шукав виходу. Над вогнем, кипів у величезному казані суп, а на рожнах смажилися зайці та кролики.

    – Ти спатимеш цю ніч зі мною, коло моїх маленьких звіряток! – сказала розбійницька дівчинка.

    Дівчаток нагодували і напоїли, і вони пішли в свій куток, де лежала солома, вкрита килимами.

    Вище над ними, на жердинках та перекладинах, сиділо більше сотні голубів. Усі вони, здавалося, спали, але, коли підійшли дівчатка, трохи заворушилися.

    – Вони всі мої! – сказала маленька розбійниця, схо-. пила швидко одного і потрусила так, що той замахав крилами.- Поцілуй його! – гукнула вона, сунувши голуба Герді прямо в обличчя.- А ось тут сидять лісові пустуни! – продовжувала вона, показуючи на двох голубів, що сиділи у невеличкій заглибині стіни, за дерев’яними гратами.- Ці двоє – лісові пустуни! їх треба тримати замкненими, а то враз полетять. А от мій любий дідуганчик “Б”,- і дівчинка потягла за роги прив’язаного до стіни північного оленя в блискучому мідному нашийнику.- Його теж треба тримати на прив’язі, бо втече. Щовечора я лоскочу його під шиєю моїм гострим ножем,- він дуже цього боїться.

    І маленька розбійниця витягла з розколини в стіні довгий ніж і провела ним по шиї оленя. Бідна тварина почала брикатися, а дівчинка зареготала і потягла Герду до постелі.

    – Хіба ти спиш з ножем? – спитала її Герда, з острахом дивлячись на цю річ.

    – Завжди! – відповіла маленька розбійниця.- Хто знає, що може трапитися. Але розкажи мені ще про маленького Кая і про те, як ти мандрувала по світу.

    І Герда розповідала знову все спочатку, а лісові голуби воркотіли вгорі, в своїй клітинці; інші голуби вже спали. Маленька розбійниця обняла однією рукою Герду,- в другій у неї був ніж,- і захропіла. Але Герда не могла заплющити очей. Вона не знала, чи вб’ють її, чи залишать живою.

    Розбійники сиділи навколо вогню, співали й пили вино, а стара розбійниця перекидалась. О, як страшно було дивитися на це маленькій дівчинці! Раптом лісові голуби сказали:

    – Курр! Курр! Ми бачили маленького Кая. Біла курка несла на спині його саночки. Він сидів у санках Снігової Королеви, вони їхали лісом, коли ми ще лежали в гнізді. Вона дихнула на маленьких голуб’ят, і, крім нас двох, усі вмерли. Курр! Курр!

    – Що ви там говорите нагорі? – скрикнула Герда.- Куди поїхала Снігова Королева? Ви знаєте про це?

    – Вона поїхала, напевне, в Лапландію,- відповіли голуби,- адже там завжди сніг і лід. Спитай у північного оленя, що стоїть на прив’язі.

    – Так, там завжди сніг і крига, там так чудово, прекрасної-сказав північний олень.- Там можна стрибати на волі по величезних, блискучих, крижаних полях, там стоїть літнє шатро Снігової Королеви. Але її найулюбленіший палац коло Північного полюса, на острові, що зветься Шпіцберген.

    – О Кай! Маленький Кай! – зітхнула Герда.

    – Лежи тихо,- сказала маленька розбійниця,- а го я штрикну тебе ножем.

    Вранці Герда розповіла їй, що чула від лісових голубів. Маленька розбійниця серйозно подивилася на Герду, кивнула головою і сказала:

    – Ну, хай буде так… Хай буде так. А ти знаєш, де Лапландія? – спитала вона у північного оленя.

    – Хто ж це може знати краще за мене? – відповів олень, і очі в нього заблищали.- Там я народився і виріс, там стрибав по снігових полях.

    – Так слухай! – сказала Герді маленька розбійниця.- Бачиш, усі наші пішли, вдома одна мати, але трохи згодом вона засне. Тоді я дещо для тебе зроблю.

    Дівчинка стрибнула з ліжка, обняла матір, смикнула. її за бороду і сказала:

    – Доброго ранку, мій любий козлику!

    А мати нащипала їй ніс так, що він почервонів і посинів, але все це робилося з великої любові.

    Коли стара хильнула з сьомої пляшки і захропла, маленька розбійниця підійшла до північного оленя і сказала:

    – Я ще могла б довго розважатися з тобою, бо ти дуже смішний, коли тебе лоскочуть гострим ножем, але нехай вже буде так. Я відв’яжу тебе і випущу на волю. Ти можеш утекти в свою Лапландію, але за це ти мусиш віднести до палацу Снігової Королеви цю дівчинку, там її названий братик. Ти, звичайно, чув, що вона розповідала. Вона говорила досить голосно, а ти завжди підслухуєш.

    Північний олень застрибав від радості. Маленька розбійниця посадила на нього Герду, міцно прив’язала її про всяк випадок і підсунула під неї м’яку подушечку, щоб було зручніше сидіти.

    – Ну, хай вже буде так,- сказала вона далі,- візьми назад твої хутряні чобітки, бо буде холодно. А муфту я вже лишу собі, надто вона гарненька. Проте мерзнути я тобі не дам. Ось материні рукавиці, вони тобі будуть аж по лікті. Засувай в них руки. Ну, ось тепер рука у тебе, як у моєї матері.

    Герда плакала від радості.

    – Терпіти не можу, коли скиглять! – сказала маленька розбійниця.- Тепер тобі треба дивитися весело. Ось на тобі ще дві хлібини й окорок. Ти не будеш голодувати.

    І хлібини, й окорок вона прив’язала до оленя. Потім маленька розбійниця відчинила двері, заманила усіх величезних собак у дім, перерізала своїм гострим ножем вірьовку, якою був прив’язаний олень, і сказала йому:

    – Ну, біжи! Тільки бережи маленьку дівчинку! Герда простягла маленькій розбійниці обидві руки у величезних рукавицях і сказала:

    – Прощавай!

    Північний олень помчав через пні та каміння лісом, болотами, степами так швидко, як міг. Вовки вили, круки кричали.

    – фук! фук! – почулося раптом з неба, і воно ніби зачихало вогнем.

    – Ось моє рідне північне сяйво! – сказав олень.- Дивись, як світить!

    І він побіг далі, не зупиняючись ні вдень, ні вночі. Хліб вони вже з’їли, окорок також і, нарешті, опинилися в Лапландії.

    ОПОВІДАННЯ ШОСТЕ
    ЛАПЛАНДКА І ФІНКА

    Олень зупинився коло жалюгідної хатинки. Дах спускався до самої землі, а двері були такі низенькі, що людям доводилося пролазити в них рачки. Дома була одна стара лапландка, вона смажила при світлі лойового каганця рибу. Північний олень розповів усю історію Герди, але спочатку свою власну,- вона здавалася йому далеко важливішою. А Герда так задубіла від холоду, що й говорити не могла.

    – Ах ви, бідолахи!-сказала лапландка.- Вам ще далеко треба бігти. Доведеться пройти миль сто, поки дістанетеся Фінляндії, де Снігова Королева живе на дачі і щовечора запалює блакитні бенгальські вогні. Я напишу кілька слів на сухій рибі-трісці, паперу в мене немає, а ви віднесете її фінці, яка живе в тих місцях і краще за мене навчить, що треба робити.

    Коли Герда зігрілася, наїлася і напилася, лапландка написала кілька слів на сухій рибі-трісці, наказала Герді добре її берегти, потім прив’язала дівчинку до спини оленя, і той знову побіг.

    – Фук! Фук! – знову лунало в повітрі. Цілу ніч спалахувало чудове блакитне північне сяйво. Так добіг олень з Гердою до Фінляндії і постукав у димар фінки – дверей у неї зовсім не було.

    Всередині було так жарко, що фінка, маленька жінка, була майже гола. Вона швидко стягла з Герди все плаття, рукавиці й чобітки,- інакше Герді було б надто жарко,- поклала оленю на голову крижинку і почала читати те, що було написано на сухій рибі-трісці. Вона прочитала все з початку до кінця тричі, поки не вивчила напам’ять, і потім сунула тріску в казан з супом. Адже риба ще могла згодитися, а у фінки нічого даремно не пропадало.

    Тут олень розповів спочатку свою історію, а потім історію Герди. Фінка кліпала розумними очима, але не казала ні слова.

    – Ти дуже мудра жінка! – сказав олень.- Ти мож ш зв’язати однією ниткою всі чотири вітри. Коли шкіпер розв’яже один вузол – повіє холодний, розв’яже другий – розгодиниться, а розв’яже третій і четвертий – зніметься така буря, що поламає на трісочки дерева. Чіт не даси ти для дівчинки такого напою, що надав би їй силу дванадцяти богатирів? Тоді б вона подолала Снігову Королеву.

    – Силу дванадцяти богатирів? – сказала фінка.- Аякже! Хіба це допоможе їй? – Тут вона взяла з полиці великий сувій паперу і розгорнула його. На ньому стояли якісь дивні письмена. Фінка почала читати їх і читала, доки піт не виступив у неї на чолі.

    Олень, знову почав просити за Герду, а сама Герда дивилась на фінку такими зворушливими, повними сліз очима, що та знову закліпала, відвела оленя в куток кімнати і, міняючи йому лід на голові, прошепотіла:

    – Маленький Кай справді у Снігової Королеви, але він дуже задоволений і щасливий і думає, що це найкраще місце на світі. А все тому, що в нього в серці і в оці сидять скалки дзеркала, їх треба викинути, інакше він ніколи не буде людиною, і Снігова Королева назавжди матиме над ним владу.

    – А ти не можеш допомогти чим-небудь Герді, щоб вона стала сильнішою за всіх?

    – Я не можу дати їй більше сил, ніж у неї є зараз. Хіба ти не бачиш, яка велика її сила? Хіба ти не бачиш, що їй підкоряються і люди, і тварини? Адже вона боса обійшла півсвіту. Не в нас позичати їй сили. Сила – в її серці. Якщо вона сама не зможе пройти у замок Снігової Королеви і вийняти з серця Кая скалки, ми не зможемо й поготів. За дві милі звідси починається сад Снігової Королеви. Віднеси туди дівчинку і спусти коло великого куща, що стоїть на снігу вкритий червоними ягодами, і швидко повертайся назад, не барися ні хвилинки.

    З цими словами фінка посадила Герду на спину оленя, і той побіг що було сили.

    – Ай, я без теплих чобітків! Ай, я без рукавиць! – закричала маленька Герда, вона згадала про них, опинившись на лютому морозі. Але олень не смів зупинитися, поки не добіг до куща з червоними ягодами. Тут він спустив Герду, поцілував її прямо в губи, і по щоках його побігли великі блискучі сльози. Бідна Герда залишилася одна, на лютому морозі, без чобіток, без рукавиць.

    Вона побігла як тільки могла швидко вперед. Назустріч їй линув цілий полк снігових пластівців, але вони не падали з неба, небо було зовсім ясне, і на ньому палало північне сяйво. Ні, вони неслися по землі просто на Герду і, наближаючись, ставали все більші та більші.

    Герда згадала великі гарні сніжинки під збільшувальним склом, але ці були далеко більші, страшніші, вони були живі і мали різну форму. Це були передові загони війська Снігової Королеви. Одні нагадували потворних їжаків, другі – стоголових змій, треті – товстих ведмежат з настовбурченою шерстю, але всі були блискучо-білі, всі були живі снігові пластівці. Герді було так холодно, що кожен подих відразу перетворювався в густий туман.

    Але нам треба подивитись, що ж було в цей час з Каєм. Він і не думав про Герду і найменше про те, що вона йде до нього.

    ОПОВІДАННЯ СЬОМЕ
    ЩО БУЛО В ЗАМКУ СНІГОВОЇ КОРОЛЕВИ, І ЩО ТРАПИЛОСЯ ПОТІМ

    Стіни замку Снігової Королеви збудувала метелиця, вікна й двері пробили буйні вітри. Тут було більше сотні зал, наметених віхолами, найбільша тяглася на багато-багато миль. Північне сяйво освітлювало всі ці зали, і всі вони були такі великі, пустинні, такі крижанохолод-ні і блискучі! Веселі розваги ніколи не заглядали сюди, Ніколи не влаштовувались тут ведмежі бали з танцями під музику завірюхи, бали, на яких білі ведмеді показали б свою грацію та вміння ходити на задніх лапах; ніколи не збиралися погуляти в карти; не сходились побазікати за чашкою кави біленькі кумасі-лисички.

    Ні, холодно, порожньо і пустинно було завжди в залах Снігової Королеви. Північне сяйво спалахувало і світило так правильно, що можна було точно розрахувати, коли світло збільшиться і коли зменшиться. Посередині найбільшої пустинної безконечної снігової зали було замерзле озеро. Крига тріснула на ньому на тисячу шматків, рівних і правильних, ніби це було навмисне зроблено. Посередині озера сиділа Снігова Королева, коли була вдома.

    Вона казала, що сидить на дзеркалі розуму і що це єдине і найкраще дзеркало на світі. Маленький Кай зовсім посинів, майже почорнів від холоду, але не помічав цього,- поцілунки Снігової Королеви зробили його нечутливим до холоду, а його ж серце було крижиною. Кай грався плескатими крижинками, складаючи з них різні фігури. Є така гра – складання фігур з дерев’яних дощечок, вона зветься китайською. Кай теж складав різні вишукані фігури, але з крижин, і це називалося “льодова гра розуму”. В його очах ці фігури були чудом мистецтва, а складання їх – найважливішою справою – Так йому здавалося тому, що в оці в нього сиділа скалка чарівного дзеркала. Він складав з крижин і цілі слова. Але ніяк не міг скласти слово, яке йому особливо хотілося – слово “Вічність”.

    Снігова Королева сказала йому:

    – Якщо ти складеш це слово, ти будеш сам собі володар, і я подарую тобі весь світ і нові ковзани.- Але він ніяк не міг його скласти.

    – Тепер я полечу в теплі краї,- мовила якось Снігова Королева.- Подивлюся в чорні казани.- Так вона називала кратери вогнедишних гір – Везувія і Етни.- Я побілю їх трохи. Це добре після лимонів і “винограду.

    І вона полетіла, а Кай залишився один в неосяжній пустинній залі, дивився на крижини і все думав, думав, так, що в голові у нього боліло. Він сидів на одному місці такий блідий, непорушний, ніби неживий. Можна було подумати, що він замерз.

    В цей час у величезні ворота, що їх пробили буйні вітри, входила. Герда. Вітри тут затихли і лягли, ніби захотіли спати. Вона ввійшла у велику пустинну холодну залу – і побачила Кая.

    Вона пізнала його, кинулась йому на шию і крикнула:

    – Кай! Милий мій Кай! Нарешті, я знайшла тебе! – Та він сидів тихий, непорушний і холодний.

    Тоді Герда заплакала, її гарячі сльози впали йому на груди, пройшли в саме серце, розтопили крижану кору і розтопили скалку чарівного дзеркала. Кай глянув на Герду, і вона заспівала про троянди.

    Кай раптом гірко заплакав і плакав так довго й сильно, що скалка витекла з ока разом із сльозою. Тоді він пізнав Герду і зрадів.

    – Герда! Мила моя Герда!.. Де ж це ти була так довго? Де був я сам? – він оглянувся навколо.- Як тут холодно, пустинно!

    І він міцно притулився до Герди!.. Вона сміялася і плакала від радості. Радість була така велика, що навіть крижини затанцювали. Герда поцілувала Кая в обидві щоки, і вони знову зажевріли, поцілувала його в очі, і вони заблищали, як її власні, поцілувала його руки й ноги, і він знову став бадьорий і дужий.

    Кай з Гердою вийшли з пустинного крижаного замка. Вони йшли й говорили про бабусю, про свої троянди, і на їхньому шляху затихали буйні вітри, виглядало сонце. Коли ж дійшли до куща з червоними ягодами, там уже чекав їх північний олень. З ним була молода оле-ниха, її вим’я було повне молока. Вона напоїла ним Кая і Герду і поцілувала їх в губи.

    Кай і Герда поїхали спочатку до фінки, відігрілися в її теплій хатинці і дізналися про шлях додому. Потім поїхали до лапландки. Вона пошила їм нові плаття, полагодила сани і поїхала проводжати. Олень з молодою оленихою теж проводжали їх до самого кордону Лапландії, де вже пробивалася перша зелень. Тут Кай і Герда попрощалися з оленями і з лапландкою.

    – Щаслива путь! – сказали вони їм.

    Почали цвірінчати перші пташки, дерева вкрилися зеленими бруньками. З лісу назустріч їм виїхала дівчина на баскому коні,- Герда його пізнала, бо він колись віз її золоту карету. Дівчина була в яскравій червоній шапочці і з пістолетами за поясом. Це була маленька розбійниця, їй набридло жити дома, і вона захотіла побувати на півночі, а якщо там не сподобається – і в інших частинах світу. Вона відразу пізнала Герду, а Герда її. їм обом було дуже радісно.

    – Бач, бродяга! – сказала вона Каєві.- Хотіла б я знати, чи вартий ти того, щоб за тобою бігали на край світу!

    Але Герда погладила її по щоці і спитала про принца та принцесу.

    – Вони поїхали в чужі землі,- відповіла дівчина.

    – А ворон? – спитала Герда.

    – Лісовий ворон умер. Ручна ворона залишилася вдовою, ходить з чорною шерстинкою на нозі і жаліється на долю. Але все це дрібниці, а ти краще розкажи, що було з тобою, як ти його відшукала.

    І Герда та Кай розказали їй усе, як було.

    – Шніп-шнап-шнуре-бассельуре – от і казці кінець!- сказала дівчина і, потиснувши їм руки, обіцяла відвідати їх, якщо коли-небудь заїде в їхні місця. Вона поїхала далі, у далекий світ.

    Кай і Герда йшли, тримаючись за руки, і по дорозі, де вони проходили, розквітали квіти, зеленіла трава. Вони побачили високі башти, пізнали велике місто, де вони жили. Вони зійшли знайомими сходами і. ввійшли в кімнату, де все було по-старому: і годинник так само йшов “тік-так”, і стрілка так само рухалася.

    Але, коли Кай і Герда увійшли в |Іизенькі двері, вони помітили, що за цей час встигли стати дорослими людьми. Троянди цвіли і заглядали з даху у відчинене вікно, там стояли і їхні дитячі стільчики. Кай і Герда сіли кожен на свій і взяли одне одного за руки. Холодну, величну красу володінь Снігової Королеви вони забули, як важкий сон.

    Так сиділи вони обоє, дорослі, але ще діти, діти серцем, а надворі стояло тепле, радісне літо.

  • “Робінзон Крузо” план

    “Робінзон Крузо” план

    1. Батьківський непослух. Втеча з батьківського дому

    2. Мавританський полон та звільнення з нього

    3. Бразильський плантатор

    4. Морська дорога за невільниками

    5. Шторм та щасливий порятунок

    6. Перша ніч на невідомому острові

    7. “Я вирішив побувати на кораблі і врятувати хоч щось із корисних для мене речей”: а) запас харчів; б) порох і зброю; в) інструменти

    8. Облаштування житла

    9. Розпорядок дня

    10. Календар та літочислення на острові Відчаю

    11. ” Тепер я взявся до виробу найпотрібніших мені речей”

    12. Хвороба та одужання. Ліки для душі – звернення до Бога, читання Біблії

    13. Збір першого врожаю, освоєння гончарної та пекарської справи, пошиття одягу, плетіння кошиків

    14. Приручення кіз

    15. Відбиток людської ноги

    16. Звільнення П’ятниці, його навчання та навернення до християнської релігії

    17. Зустріч П’ятниці з батьком

    18. Англійський корабель, захоплений бунтівниками

    19. Покарані бунтівники

    20. Повернення додому

    План роману

    1. Родина Робінзона, його втеча з батьківського дому.

    2. Робнзон на безлюдному острові.

    3. Крузо здобуває речі з корабля і будує собі житло.

    4. Крузо робить календар, влаштовує собі житло.

    5. Щоденник Крузо.

    6. Робінзон виготовляє посуд.

    7. Будує човен.

    8. Робінзон рятує дикуна та дає йому ім*я П*ятниця.

    9. Крузо спостерігае за полоненими.

    10. Крузо зустрічаєтся з капітаном Англ. судна.

    11. Капітан знову керує своїм кораблем.

  • Олексій Толстой біографія

    Олексій Толстой біографія скорочено

    Олексій Миколайович Толстой (1883 – 1945) – російський письменник, поет.

    Народився 29 грудня 1882 (10 января 1883) в Ніколаєвську Саратовської області в сім’ї графа.
    Першу освіту здобув вдома. Потім після переїзду в Самару навчається в училищі. Далі отримує освіту в Петербурзькому технологічному інституті.
    У цей час написані перші вірші Толстого. Залишивши інститут, присвячує себе літературі. Дебют у пресі почався з книги Толстого “За синіми ріками”. На ранню творчість Толстого вплинули твори Горького, Некрасова, Волошина.
    Під час Першої світової війни Толстой Олексій був кореспондентом на фронті. Твори Толстого того часу відбивали військову ситуацію (“Підводячи”, “На горі”).
    Після революції зайнявся вивченням образу Петра І. У 1918 році переїздить до Одеси, потім у Париж, Берлін. Вдалині від батьківщини написані твори Толстого “Дитинство Микити”, “Аеліта”, “Чорна п’ятниця”.
    Після повернення в СРСР видана трилогія “Ходіння по муках”. Найбільшим твором Олексія Толстого вважається історичний роман “Петро Перший”. Над ним письменник трудився 16 років.

    Романи Толстого “Аеліта” (1922-1923) і “Гіперболоїд інженера Гаріна” (1925-1927) стали класикою радянської наукової фантастики.

    Повість “Хліб” (1937), присвячена обороні Царицина в роки громадянської війни, цікава тим, що в захоплюючій художній формі розповідає те бачення громадянської війни в Росії, яке побутувало в колі І. В. Сталіна та його соратників і послужило основою для створення сталінського культу особи. Одночасно з цим в повісті приділяється докладний увагу опису воюючих сторін, побуту і психології людей того часу.

    Серед інших творів: розповідь “Російський характер” (1944), драматургія – “Змова імператриці” (1925), про розкладання царського режиму; “Щоденник Вирубової” (1927).

    Деякі великі твори автор піддавав згодом серйозній переробці – романи “Сестри”, “Гіперболоїд інженера Гаріна”, “Емігранти” (“Чорне золото”), п’єсу “Любов – книга золота” та ін.

    На Першому з’їзді письменників (1934) виступив з доповіддю про драматургію.

    Був за кордоном (Німеччина, Італія – ​​1932, Німеччина, Франція, Англія – ​​1935, Чехословаччина – 1935, Англія – ​​1937, Франція, Іспанія – 1937). Учасник Першого (1935) та Другого (1937) конгресів письменників на захист культури.

    У 1936-1938 роках, після смерті Максима Горького, А. Н. Толстой очолював Спілку письменників СРСР.

    А. Н. Толстой – академік АН СРСР (1939), депутат ВР СРСР 1-го скликання з 1937 року.

    Член Комісії з розслідування злодіянь фашистських окупантів. Був присутній на Краснодарському процесі. Один з фактичних співавторів знаменитого звернення Молотова-Сталіна 1941 року, в якому радянські лідери закликають народ звернутися до досвіду великих предків:

    А. Н. Толстой помер 23 лютого 1945 року.