“Пісня про Правду” короткий зміст
Коли я наступного разу знову проходив повз Евальдове вікно, він поманив мене до себе й усміхнувся: “Ви пообіцяли щось дітям?” – “Як так?” – здивувався я. “Та ось, коли я розповів їм про Єгора, вони поскаржилися, що бог зовсім не з’являється в тому оповіданні”. Я злякався: “Що? Оповідання без бога, та хіба ж таке можливе?” Потім я схаменувся: “А й справді, в цьому оповіданні, як я тепер собі міркую, нічого не сказано про бога. Не збагну, як таке могло трапитися: аби хтось зажадав від мене оповідання без бога, то я, далебі, пригадував би ціле життя і все марно…”
Мій приятель усміхнувся з такого запалу. “Ви не хвилюйтеся,- перепинив він мене лагідно. – Я думаю, ніколи не можна знати, чи є в оповіданні бог, поки воно не зовсім закінчене. Адже, коли бракує всього двох слів, ба навіть коли ще залишається зробити паузу після останнього слова,- він може ще з’явитися”. Я кивнув, і каліка сказав іншим тоном: “Не знаєте ви ще чогось про тих руських співців?”
Я вагався: “А може, краще поговорімо про бога, Евальде?” Він похитав головою: “Мені так хочеться більше довідатися про цих незвичайних людей. Не знаю, чого воно так, та я все думаю: а що, коли хтось із них завітає до мене? – І він повернув голову в кімнату, до дверей. Проте його погляд зразу, і не без збентеження, повернувся до мене. – Але ж цього не може бути”,- поправився він квапливо. “Чому не може бути, Еваль-де? Вам може трапитися чимало такого, що залишається неприступним людям здоровим, бо вони проминають багато що, а від дечого й тікають. Бог призначив вас, Евальде, бути спокійною точкою серед усієї суєти. Хіба ви не відчуваєте, як усі навколо вас метушаться? Інші женуться за днями і, коли наздоганяють котрийсь із них, до того засапуються, що не в змозі навіть поговорити з ним. Ви ж, мій друже, просто сидите коло свого вікна й чекаєте; а тому, хто чекає, завжди щось трапляється. Вам випала особлива доля. Подумайте, навіть Іверська богородиця в Москві мусить вийти зі своєї каплички та їде в чорній кареті, запряженій четвіркою, до тих, що відбувають якусь урочисту церемонію,- на хрестини чи то на поховання. А до вас усі самі повинні приходити”.
“Еге ж,- мовив Евальд, чудно всміхнувшись,- я не можу навіть смерті вийти назустріч. Багато людей здибує її в дорозі. Вона побоюється вступати в їхні будинки й викликає їх звідти в чужі краї чи на війну, на стрімку вежу чи на хисткий міст, кудись у пустелю чи в божевілля. Найчастіше люди зустрічають її принаймні десь надворі і приносять її на своїх плечах додому, самі не помічаючи цього.
Адже смерть ледача: хтозна, може, вона й заснула б, якби люди повсякчас не турбували її”. – Хворий якусь хвилю роздумував, а потім трохи гордовито, здавалося, повів далі: “Але до мене їй доведеться самій прийти, коли вона захоче мене взяти. Сюди, в мою маленьку світлу кімнатку, де так довго не в’януть квіти, по цьому старому килиму, повз цю шафу, поміж столом і краєм ліжка (а тут пробратися не так легко) аж до мого улюбленого старого, широкого стільця, який, мабуть, помре разом зі мною, бо ж він, так би мовити, прожив усе життя зі мною. І вона повинна прийти зовсім просто, без гамору, нічого не перекинувши, нічого не накоївши, ніби звичайний гість. Саме через це моя кімната мені особливо близька. Все відбудеться тут, на цій тісній сцені, і тому ця остання ява не надто відрізнятиметься від усіх інших подій, які вже сталися тут чи ще стануться. Мене завжди, ще з дитинства, дивувало, що люди говорять про смерть інакше, ніж про інші події,- і це лише тому, що ніхто не розповість, як йому ведеться потім. Але чим, одначе, відрізняється небіжчик від людини, яка стає поважною, відмовляється від усього тимчасового і віддаляється від усіх, аби спокійно поміркувати над вирішенням того, що вже давно її мучить? На людях навіть “отченаш” не пригадаєш, а тим більше не з’ясуєш невиразний зв’язок, який, можливо, полягає не в словах, а в явищах? Треба відійти в неприступну тишу, і, можливо, небіжчики – це ті, які усамітнилися, щоб поміркувати над життям”.
Настала коротка мовчанка, якій я поклав край такими словами: “Мені згадалася зараз одна молода дівчина. Можна сказати, що перші сімнадцять років свого безжурного життя вона тільки роздивлялася. Її величезні очі жили самостійним життям, і все, що вони бачили, вони поглинали самі, а життя в усьому тілі цього юного створіння минало незалежно від них, живлячись лише простими звуками, що йшли зсередини. Та наприкінці цього часу якесь сильне переживання порушило це подвійне життя, дві сторони якого ледве чи стикалися між собою, очі дівчини ніби запали досередини, і весь тягар зовнішнього ринув крізь них у морок серця, і кожний день падав такою вагою у глибокі, стрімкі погляди, що в тісних грудях він розколювався, ніби скло. Тоді дівчина стала бліднути, хворіти, усамітнюватися, задумуватися, і, нарешті, вона сама розшукала ту тишу, в якій думкам, очевидно, ніщо не заважає”.
“Як вона померла?” – запитав мій приятель тихим, хрипкуватим голосом. “Вона втопилась. У глибокому спокійному ставі, і на поверхні його утворилося безліч кіл, які повільно розходилися, виростали під білим лататтям, так що ці плавучі квіти заворушилися”.
“Це теж оповідання?” – сказав Евальд, щоб не дати запанувати тиші, яка настала після моїх слів. “Ні,- відказав я,- це почуття”. – “А чи не можна передати його дітям – це почуття?” Я задумався. “Можливо”. – “Але яким способом?” – “За допомогою іншого оповідання”. І я почав розповідати:
“Це діялося в ті часи, коли в Південній Русі боролися за волю…
…Мені слід було б відразу зробити невеликий вступ: у Південній Русі і в тих тихих самотніх степах, що звуться Україною, хазяйнували польські пани. Вони були жорстокими володарями, їхній гніт і жадоба євреїв-орендарів, у чиїх руках були навіть церковні ключі, які вони видавали православним за окрему плату, були такі нестерпні, що молоді люди навколо Києва і вгору по Дніпру серйозно задумалися. Навіть сам Київ, священне місто, де Русь вперше заявила про себе усе більше поринав у себе і знищувався пожежами, схожими на раптові божевільні думки, після яких ніч стає ще безбережнішою. Народ у степах не знав до ладу, що діється. Однак пойняті незрозумілою тривогою діди виходили ночами зі своїх хат і мовчки вдивлялися у високе, вічно безвітряне небо, а вдень можна було бачити постаті, які з’являлися з-за гребенів могил над пласкою далиною. Ці могили, гробниці минулих поколінь, перетинають весь степ, ніби застиглий морський прибій. І в цій країні, де могили, мов гори, люди нагадують безодні. Жителі степів незглибимі, темні, мовчазні, і їхні слова – лише нетривкі, хисткі містки до їхнього справжнього єства. Іноді з могил злітають темні птахи. Іноді буйні пісні вриваються в серця тим притьмареним людям і щезають глибоко в них, а птахи пропадають у небі. В усіх напрямах усе здається безкраїм. Навіть хати не можуть захистити від цієї незмірності, якою їхні віконечка виповнені вщерть. Тільки в сутінкових кутках хат висять старі ікони, немов верстові камені бога, і відблиск лампадки пробивається крізь їхній оклад, немовби заблукане дитя крізь зоряну ніч. Ці ікони – ніби опора, ніби певний знак на шляху, і жодний дім не стоїть без них.
Знов і знов виникає потреба в іконі, коли якусь знищить час чи шашіль, коли хтось одружується і ставить собі хату чи коли хтось, як, приміром, старий Аврам, помирає, заповівши, щоб йому поклали в згорнуті руки святого Миколая Чудотворця,- либонь, для того, щоб на небі впізнати по цьому образу найбільш шанованого ним святого.
Так і виходить, що Петро Якимович, власне, швець за фахом, теж малює ікони. Коли стомлюється від однієї роботи, він переходить, тричі перехрестившись, до другої; і та сама побожність покриває як його дратву й молоточки, так і його малювання. Нині він уже старий, проте ще дужий. Спину, зігнуту над чобітьми, він випростує перед образами і тим зберіг гарну статуру й стрункість у плечах і стані. Більшу частину свого життя він пробув у повній самотині, зовсім не втручаючись у метушню, спричинену тим, що його дружина Якилина народжувала йому дітей і що ті або вмирали, або одружувалися. Лише на сімдесятому році Петро зайшов у стосунки з тими, котрі залишилися в його домі і чию присутність він тільки тепер по-справжньому помітив. То були: Якилина, його дружина, тиха, покірлива жінка, що віддала себе до останку дітям, підстаркувата, негарна видом дочка і Олекса, син, який, знайшовшись дуже пізно, мав усього сімнадцять років. Петро хотів привчити його до малярства, бо розумів, що незабаром уже не зможе впоратися з усіма замовленнями. Але невдовзі він відмовився від своїх спроб навчити сина. Олекса намалював пресвяту богородицю, але так мало досяг схожості зі строгим взірцем, що його мазанина швидше скидалася на портрет Мар’яни, дочки козака Голокопитенка, тобто на річ настільки гріховну, що старий Петро поквапився, кілька разів перед тим перехрестившись, замалювати покривджену дошку образом святого Димитрія, котрого він з невідомої причини шанував понад усіх святих.
Олекса й сам більше ніколи не брався за образи. Коли батько не загадував йому позолотити вінчик, він здебільше блукав у степу, жодна душа не знала де саме. Ніхто не тримав його вдома. Мати чудувалася з нього й побоювалася заговорити з ним, ніби він був стороннім або яким урядовцем. Сестра била його, поки він був малим, а тепер, коли Олекса виріс, почала його зневажати за те, що він не бив її. Та й в усьому селі нікому було піклуватися хлопцем. Мар’яна, козацька дочка, висміяла його, коли він надумав її сватати, а інших дівчат Олекса не запитував, чи вважають вони його за жениха. На Запорізьку Січ ніхто не хотів його брати з собою через те, що він усім здавався надто слабосилим, а чи, може, ще й замолодим. Якось він був утік і добрався до найближчого монастиря, але ченці його не прийняли,- отож для нього лишився тільки степ, широкий, хвилястий степ. Якийсь мисливець подарував йому одного разу стару рушницю, бозна-чим набиту. Олекса весь час тягав її з собою, але ніколи не стріляв: по-перше, тому, що хотів зберегти набій, а ще тому, що не знав навіщо.
Якось теплого, тихого вечора, на початку літа, уся родина сиділа за грубим столом, на якому стояла миска з кашею. Петро їв, а решта дивилася на нього, чекаючи на те, що він залишить. Раптом рука його з ложкою застигла, і старий повернув своє широке, змарніле обличчя до дверей, звідки навскоси через стіл падала смуга світла й губилася в хатньому присмерку. Всі прислухалися. Знадвору щось шаруділо по стінах, немовби нічний птах стиха черкав крильми колоди; але сонце щойно зайшло, та й нічні птахи взагалі рідко залітають у село. І потім знов ніби якийсь великий звір зачалапав навкруг дому, його обережні кроки чулися водночас від усіх стін. Олекса тихо підвівся зі свого ослона, і в ту саму мить світло в дверях заступило щось високе, чорне,- воно геть витіснило вечір, внесло до хати ніч і непевно просувалося своєю здоровенною постаттю вперед. “Остап!” – сказала поганкувата своїм злим голосом. І тоді всі його впізнали. То був один із сліпих кобзарів, дід, що ходив зі своєю дванадцятиструнною бандурою по селах і співав про велику славу козаків, про їхню одвагу й вірність, про їхніх гетьманів, про Кирдягу, Кукубенка, Бульбу та про інших героїв, і всі охоче слухали його пісні. Остап тричі низько вклонився в той бік, де, як він гадав, було покуття (сам того не знаючи, він повернувся до ікони Знамення), потім сів біля печі й запитав тихим голосом: “У кого ж це я?” – “У нас, батечку, у Петра Якимовича, шевця”,- приязно відповів Петро. Він полюбляв пісні й радів цьому несподіваному гостеві. “А, в Петра Якимовича, того, що образи малює”,- мовив сліпий, щоб також виявити приязнь. Потому запала тиша. На шести довгих струнах бандури зродився звук, він ріс, танув і відбивався, завмираючи, від шести коротких струн, і так повторювалося багато разів у дедалі швидшому темпі, так що наостанку доводилося лячно заплющувати очі, щоб не бачити, як ця шалена стрімка мелодія впаде, мов підтята; тоді гра урвалася, поступившись місцем лункому кобзаревому голосу, який незабаром виповнив цілу хату і хутко скликав з сусідніх хат людей, що почали збиратися біля дверей та під вікнами. Але не про героїв ішлося цього разу в пісні. Добре була вже всім відома слава Бульби, Остряниці й Наливайка. На віки вічні прославилась козача вірність. Не про їхні звитяги йшлося нині у пісні. Бажання танцювати заснуло глибоко в душі тих, хто її слухав, бо ніхто не притупнув ногою, не сплеснув у долоні. Слідом за кобзарем усі похилили голови, пригнічені смутною піснею:
Нема в світі Правди, не знайти, немає.
Хто забуту Правду нині відшукає?
Нема в світі Правди, не знайти до скону,
Правда – під п’ятою лютого Закону.
Тепер свята Правда сидить у темниці,
а вельможна Кривда – з панами в світлиці.
Правду зневажають, як сірому голу,
а Кривда сідає до панського столу.
Тепер святу Правду топтано ногами,
а вельможну Кривду поєно медами.
Правдо, мати рідна, орлице крилата,
де ж той син, що прийде тебе відшукати?
Стане бог великий йому на підмогу
І вкаже, єдиний, праведну дорогу.
І голови почали важко підводитися, і на кожному обличчі позначилося мовчання; це зрозуміли навіть ті, яким кортіло заговорити. І по недовгій, поважній тиші знов заграла бандура; цього разу її гра була краще зрозуміла натовпу, який усе зростав. Тричі проспівав Остап свою “Пісню про Правду”. І щоразу – по-новому. Коли першого разу була скарга, то вдруге вона здалася докором, і, нарешті, коли кобзар утретє з високо піднятою головою вигукнув її низкою коротких наказів, то з трепетної мови вихопився нестямний гнів, поймаючи всіх і сповнюючи безмежним і водночас моторошним захватом.
“Де збираються чоловіки?” – запитав молодий селянин, коли співець підвівся. Старий, якому були відомі пересування козаків, назвав недалеке містечко. Швидко розійшлися чоловіки, чулися короткі вигуки, брязкіт зброї та плач жінок біля дверей хат. За годину загін озброєних селян вирушив з села до Чернігова.
Петро почастував кобзаря склянкою наливки в надії довідатися більше. Старий сидів, пив, але на численні запитання шевця відповідав скупо. Потім він подякував і пішов. Олекса вивів сліпого за поріг. Опинившись зі старим на самоті в нічній темряві, Олекса запитав: “А на війну всім можна іти?” – “Усім”,- відказав дід і швидко, немов став уночі видючим, закрокував геть і зник у пітьмі.
Коли всі поснули, Олекса зліз з печі, де він лежав одягнений, узяв свою рушницю і вийшов з хати. Надворі хтось обійняв його й ніжно поцілував у голову. Він відразу впізнав у місячному світлі Якилину; та поспіхом подріботіла назад у хату. “Мамо!” – здивувався Олекса, і в нього стало якось чудно на серці. На якусь хвилю він завагався. Десь відчинилися двері, і поблизу завив пес. Олекса поклав рушницю через плече і рушив уперед чимдуж, бо мав намір ще до ранку наздогнати загін. А вдома всі удавали, ніби не помітили, що Олекси нема. Лише як сідали за стіл, Петро помітив порожнє місце, підвівся, підійшов до покуття і засвітив свічку перед іконою Знамення. Зовсім тоненьку свічечку. Поганкувата знизала плечима.
Тим часом Остап, сліпий дід, проходив уже сусіднім селом і заводив своїм лагідно-жалібним голосом тужну “Пісню про Правду”.
Каліка почекав ще трохи. Потім він здивовано подивився на мене: “Ну, чого ж ви не закінчите? Це ж як і в оповіданні про зраду. Цей старий був сам бог”.
“О, а я не знав цього”,- сказав я, здригнувшись.