Category: Література

  • “Соловей” Андерсен скорочено

    ” Соловей ” Андерсен скорочено читати на українській мові Ви можете за 5 хвилин.

    “Соловей” Андерсен скорочено

    Палац китайського імператора славився не тільки красою, але й чудовим співом солов’я, що жив в саду. Мандрівники, що побували в столиці імператора, після повернення додому розповідали про крилатого співака як про диво. Вчені описували його в книгах, поети складали про нього вірші.

    Зрештою імператор попросив своїх наближених знайти птицю і доставити її до палацу. Ті довго шукали; коли ж побачили солов’я на гілці, то здивувалися: він виглядав дуже скромно. Соловей погодився відвідати придворне свято. Він заспівав, і на очах у імператора виступили сльози. Залишившись в палаці, соловей оселився в окремій кімнатці. Тепер він жив в оточенні дванадцяти слуг і гуляв двічі на добу.

    Одного разу імператорові надіслали в подарунок штучного солов’я. Коли його заводили, він починав виконувати мелодію – одну-єдину, але дуже красиву. Придворний капельмейстер вирішив, що тепер птиці виступатимуть дуетом, але злагодженого виконання не вийшло: штучний співав як шарманка. Проте він мав успіх: придворні слухали його тридцять три рази поспіль. Коли ж згадали про живого солов’я, виявилося, що він покинув палац.

    Штучний птах став улюбленою іграшкою імператора. Але в один із днів механізм дав збій, і мелодія змовкла. Після ремонту, зробленого годинникарем, було оголошено, що через зношеність зубчиків заводити штучного солов’я можна лише раз на рік.

    П’ять років по тому імператор тяжко захворів. У спальню, де він лежав, прийшла Смерть. Раптово пролунав дивний спів: це повернувся живий соловей. Він співав до тих пір, поки Смерть не вилетіла в вікно. Коли імператор почав дякувати птиці за порятунок, та відповіла, що сльози, побачені на його очах в момент першого співу, – найбільша нагорода для співака.

    Прокинувшись вранці здоровим, імператор попросив солов’я залишитися в палаці. Крилатий співак відмовився, пояснивши, що має літати по світу, розповідати про добро і зло, радувати своєю мелодією і селянина, і рибалку.

  • Сонет Шекспіра 143 українською

    Сонет Шекспіра 143 українською, англійською та його аналіз викладений в цій статті.

    Сонет Шекспіра 143 українською

    Буває іноді, щоб упіймати
    Шкідливу курку там чи то курча,
    Дитину опуска додолу мати
    І тільки й думає про втікача.

    Дитя волає, щоб вернулась мати,
    Вмивається невтішними слізьми.
    Дихнути ж мамі не дає пернате,
    Під самим носом тріпає крильми.

    Так мчиш і ти за мрією в погоні,
    Надіючись впіймать її колись.
    Я ж простягаю, мов дитя, долоні:
    – Не покидай, кохана, повернись!

    Хай воля вволиться твоя,- волаю,-
    Лиш не давай загинути з одчаю.

    Переклад: Дмитро Паламарчук

    Сонет Шекспіра 143 аналіз

    Сонет № 143 присвячений темі кохання. Але для її розкриття використаний незвичайний, як для високої любовної лірики, прийом: кохана та ліричний герой порівнюються з образами простого, “низького” життя, які не описувалися раніше у сонетах, присвячених ідеальній жінці. Так, кохана порівнюється із матір’ю, що прагне наздогнати курку чи півня, у той же час позбавляючи уваги свою дитину. Ліричний герой, що чекає, поки кохана втілить свою мрію та повернеться до нього знову, порівнюється із дитиною, що кличе матір і страждає через розлуку. Він сподівається, що як матір повертається до своєї дитини, так і легковажна кохана згадає про нього та повернеться.

    Сонет Шекспіра 143 англійською

    Lo! as a careful housewife runs to catch
    One of her feather’d creatures broke away,
    Sets down her babe and makes an swift dispatch
    In pursuit of the thing she would have stay,
    Whilst her neglected child holds her in chase,
    Cries to catch her whose busy care is bent
    To follow that which flies before her face,
    Not prizing her poor infant’s discontent;
    So runn’st thou after that which flies from thee,
    Whilst I thy babe chase thee afar behind;
    But if thou catch thy hope, turn back to me,
    And play the mother’s part, kiss me, be kind:

    So will I pray that thou mayst have thy ‘Will,’
    If thou turn back, and my loud crying still.

    Сонет Шекспіра 143 російською

    Нередко для того, чтобы поймать
    Шальную курицу иль петуха,
    Ребенка наземь опускает мать,
    К его мольбам и жалобам глуха,
    И тщетно гонится за беглецом,
    Который, шею вытянув вперед
    И трепеща перед ее лицом,
    Передохнуть хозяйке не дает.
    Так ты меня оставила, мой друг,
    Гонясь за тем, что убегает прочь.
    Я, как дитя, ищу тебя вокруг,
    Зову тебя, терзаясь день и ночь.
    Скорей мечту крылатую лови
    И возвратись к покинутой любви.

  • О. Генрі “Останній листок” скорочено

    О. Генрі “Останній листок” скорочено можна прочитати за 3 хвилини.

    О. Генрі “Останній листок” переказ

    “Останній листок” скорочено

    Дві молоді художниці, Сью і Джонсі, знімають квартирку на верхньому поверсі будинку в нью-йоркському кварталі Грінвіч-Віллідж, де здавна селяться люди мистецтва. У листопаді Джонсі занедужує пневмонією. Вердикт лікаря невтішний: “У неї один шанс з десяти. І то, якщо вона сама захоче жити “. Але Джонсі якраз втратила інтерес до життя. Вона лежить в ліжку, дивиться у вікно і вважає, скільки листя залишилося на старому плющі, котрий оповив своїми пагонами стіну навпроти. Джонсі переконана: коли впаде останній лист, вона помре.

    Сью розповідає про похмурі думки подруги старому художнику Берману, який живе внизу. Він давно збирається створити шедевр, але поки у нього щось не клеїться. Почувши про Джонсі, старий Берман страшно засмутився і не захотів позувати Сью, яка писала з нього золотошукача-відлюдника.

    На наступний ранок виявляється, що на плющі залишився один-єдиний лист. Джонсі стежить за тим, як він чинить опір поривам вітру. Стемніло, пішов дощ, ще сильніше задув вітер, і Джонсі не сумнівається, що на ранок вона вже не побачить цей лист. Але вона помиляється: на її превеликий подив, лист-сміливець продовжує битися з негодою. Це справляє на Джонсі сильне враження. Їй стає соромно своєї малодушності, і вона знаходить бажання жити. Відвідавши її доктор відзначає поліпшення. На його думку, шанси вижити і померти вже дорівнюють. Він додає, що сусід знизу теж підхопив запалення легенів, але у бідолахи шансів на одужання немає. Ще через день доктор заявляє, що тепер життя Джонсі поза небезпекою. Увечері Сью повідомляє подрузі сумну звістку: в лікарні помер старий Берман. Він застудився в ту непогожу ніч, коли плющ втратив останній лист і художник намалював новий і під проливним дощем і крижаним вітром прикріпив його до гілки. Берман все-таки створив свій шедевр.

  • “Отак і пишу” Остап Вишня читати

    ОСТАП ВИШНЯ “ОТАК І ПИШУ” читати повністю

    І

    Як ви пишете?
    З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори.
    Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.
    – Як я пишу?
    Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома так:
    – А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі…
    Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє або, певніше, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі більше; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше.
    Давайте спробуємо.
    Тільки зарані давайте умовимося, що в моїй оцій розповіді чи бесіді не буде ніякісіньких рецептів про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалі художні твори, бо я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось навчити писати ті чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна.
    Я розкажу вам, коли і як я почав писати гуморески та фейлетони, і, коли вдасться, – розкажу і як я їх пишу.

    II

    Працювати в газеті я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з гаком літ.
    Чому?
    Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію чи взагалі про якусь іншу середню освіту і мріяти годі. Що робити? Хазяйнувати вдома – ні на чім і ні над чим. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дітей “у люди”. Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав право віддати сина на “казьонний кошт” у військово-фельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна – в Києві.
    Чому саме батьків привабила військово-фельдшерська школа, а приміром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві?
    У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було “казьонне”, хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську.
    Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію “на атестат зрілості”…
    Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.
    Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв, тепер “дуже трудно”: у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і університети, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії… Не знаєш, за що вхопитися…
    Тепер тобі стукнуло двадцять три, – ти вже або інженер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або…
    А нам було “значно легше”: закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і – “цабе, рябе, тр-р-р-р!”. І то не на свої воли, а на куркульські або на поміщицькі!
    Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це мріялося…
    Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.
    Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи. щось інше, даєш йому на підпис, він читає… Якось він мене запитав:
    – А ви ніколи не пробували в: газети писати?
    – Ні, ніколи.
    – А ви спробуйте!
    Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам’ятаю вже про що!), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик. Залишив я думку про працю в газеті.
    Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.
    Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши дві-три зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?
    Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: “Ни по-русски, ни по-малорусски, а так – мало по-русски!”
    Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні.
    Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.
    1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети “Вісті ВУЦВК”.

    III

    Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.
    Прийшов я в Харкові до редакції газети “Вісті ВУЦВК” та й кажу:
    – Чи нема у вас якоїсь роботи?
    – А що ви вмієте?
    – Знаю українську мову!
    – О! Нам такі люди потрібні!
    Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала…
    За найкращого знавця української мови в редакції “Вістей”, крім редактора, вважалася зав. інформвідділом (така була посада) Оксана X.
    До неї було мене й направлено.
    “Іспита” я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач.
    Почалася моя газетярська робота.
    Було це, я ж кажу, 1921 року. У квітні.
    А тепер уже 1954 рік!
    А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.
    І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе “в общем и целом” за газетяра.
    Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю.
    Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки: по молодості сміялося весело та розложисто.
    Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмішки, чи гуморески.
    До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово “фейлетон”. Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву – “усмішки”, і це слово я люблю куди більше, ніж слово “фейлетон”…
    Хоч “фейлетон” уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово “усмішка” нашіше від “фейлетону”.
    …Так написав ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (заввідділом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: “Надрукувати в завтрашньому номері газети…”
    “Бий тебе нечиста сила!” – думаю собі. А сам, розуміється ж, радий! Ще б пак!
    – А як підпишемо фейлетона? – питає Оксана.
    Я беру в неї свій “твір” і підписую: “Оксана”.
    Таким робом перший мій фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у “Вістях”, з’явився за підписом “Оксана”.
    Чому?
    З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.
    Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у газеті, – і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може існувати?
    “Працюватиму, – думав я собі, – а там видно буде, на що воно закандзюбиться…”
    Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.
    Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку, на обід і перед світом другого дня приходив додому.
    Життя минало в редакції.
    Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав відділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу “Червоний перець”, і за редактора літдодатків.
    Не одночасово, розуміється.
    А то одночасово у “Вістях” я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в “Селянській правді” за відповідального секретаря.
    Попрацювалося, – нема де правди діти!
    Разом із “Вістями” видавалася і газета “Селянська правда”, яка перші часи шкутильгала, бо часто мінялися редактори.
    Я в “Селянській правді” працював за секретаря.
    Сидиш, було, в кімнаті, заходить товариш:
    – Драстуйте! Я – ваш редактор!
    – Дуже приємно!
    Дивишся, за місяць-півтора вже це “дуже приємно” говориш іншому товаришеві.
    Редакторами “Селянської правди” довший час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.
    – Попрацюйте в “Селянській правді”, доки підберемо вам відповідну роботу!
    Часто й густо редакторство в “Селянській правді” – то була робота за сумісництвом.
    Газета виходила тричі на тиждень. Отож і було, як правило:
    – Ви робіть, а я забіжу перегляну!
    – А передова?
    – І передову напишіть!
    – А про що?
    – Пишіть про кооперацію!
    – Та минулого разу писали про кооперацію!
    – Нічого, нічого! Не пошкодить! Пишіть про кооперацію!
    Обов’язково, було, редактор забіжить переглянути передову.
    – Добре написано, дуже добре! Тільки кінця нема!
    – Як нема?
    – У кінці додайте: “А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії!”
    Писалася передова про міжнародне становище, про культосвітню на селі роботу, все дно кінець додавався обов’язково:
    “А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії”.
    – Та якось воно тут вроді…
    – Нічого, нічого! Добра якась душа прочитає та, дивись, іще раз вивезе хліба на продпункт! Друковане слово – воно своє робить!
    Був і такий редактор.
    – Товаришу редакторе! Коли буде передова?
    – А газета хіба виходить? – запитує редактор.
    – Не виходить, бо нема передової!
    – А раз не виходить, так навіщо ж передова? За дванадцять років безперервної технічної роботи в апараті редакційному було всього!
    Проте з яким захопленням згадуються ці роки! Стінних газет тоді в наших редакціях не було. От я взяв та й написав усмішку “для внутрішнього вжитку” про справи редакційні. Про всілякі такі курйозні, більш-менш типові явища в редакційній нашій роботі, про чудернацькі вчинки різних редакційних співробітників-диваків (а де ж їх, скажіть, нема?!). Сміху було, хоч лопатами вигортай! Але це мене і згубило! Уже редактори почали:
    – Ви вмієте, та не хочете!
    – От на таку тему треба фейлетона! Розумієте, треба!
    – Та не вийде в мене!
    – А ви спробуйте! Про редакційні справи ж вийшло! Напишіть!
    Почав писати.
    Іноді виходило, іноді не виходило…
    Згодом почало частіше “виходити”, ніж “не виходити”.
    Почалося частіше братися за Гоголя, за Щедріна і за Чехова…
    Читав, думав: “Чому смішно? Звідки сміх?”
    Діставав словники, збірники приказок… і т. д., і т. ін.
    І прислухався. Прислухався і в трамваях, і на базарах, і по ярмарках, і по поїздах, – чому сміються, чого так весело?… І записував.
    Чому я про все це пишу?
    Ми ж з вами бесідуємо про те, як я починав свою роботу в українській сатирико-гумористичній літературі. Я не можу вам сказати, чи всі так починають і чи взагалі так слід починати.
    Я не маю сумніву в тому, що тепер, коли ми маємо інститути літератури, інститути та факультети журналістики нашій молоді буде значно легше починати, ніж було нам.
    Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не маючи й отакусінького під собою теоретичного грунту, те для наших молодих товаришів буде висвітлене у вишах.
    Буде основа, на якій уже вишиватимуться візерунки.
    А ми – самі снували, самі й вишивали.
    IV
    – Розмови розмовами, а як же все-таки пишуться фейлетони? Як?
    А давайте я вас запитаю:
    – Чому один письменник пише романи, другий – вірші, третій – драми, комедії і т. д., і т. ін.?
    Є, розуміється, письменники, що можуть і те, й те, й те, а втім, один із жанрів у нього виходить краще, ніж інший.
    Пише, приміром, чудесні ліричні пісні поет-сатирик наш Сергій Воскрекасенко, але в сатиричних своїх віршах він і сильніший, і плідніщий.
    Силу-силенну таких прикладів можна навести.
    Я не кажу, що людина народжується з якимись там сатиричними чи гумористичними “гвинтиками” в голові, але кожна людина має до чогось певного більший потяг, більше покликання, ніж до іншого.
    А коли в людини є потяг чи покликання, приміром, до сатири, до гумору, вона ними, – сатирою та гумором, – більше й цікавиться, більше вивчає класиків сатири та гумору, народну сатиру та гумор, стежить за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі, тим самим задовольняючи своє до них покликання, а разом з тим виховує, збагачує, розвиває власні зерна сатири та гумору. Кінець кінцем сатира та гумор робляться справою її життя, її фахом, коли мова йде про літературу.
    Розуміється, що все це розвивається не само по собі, а в загальному процесі розвитку нашої літератури і взагалі культурного нашого життя.
    М. Є. Салтиков-Щедрін писав, як ви знаєте:
    “Література знає такі людські дії, які мають у собі певну міру загадковості і щодо яких публіка ще не з’ясувала, порочні вони чи доброчесні. Філософи пишуть, з метою пояснити ці дії, цілі трактати; романісти беруть їх за основу багатотомних творів; сатирики роблять ту саму справу, закликаючи на допомогу зброю сміху. Ця зброя дуже сильна, бо ніщо так не збентежує порок, як свідомість того, що його вже викрито і що з приводу нього вже залунав сміх”1[1].
    – Ну, правильно, – ви своєї. – І потяг, і покликання до сатири та до гумору в нас єсть, і познайомилися ми з народною сатирою та з гумором, читали класиків, стежимо за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі і навіть, бажаючи працювати в літературі, закликали для цього на допомогу зброю сміху! Все зробили! А все ж таки – як писати фейлетони? Як писати гуморески?
    Я можу вам розповісти, як, як мені відомо, пишуть чи писали інші письменники, з трудом можу розказати на окремих роботах-прикладах, як я їх сам писав, але як взагалі писати, не знаю і порадити нічого не можу!
    Ви гадаєте, що я не цікавився колись, не допитувався, як писати? Допитувався! Але, на жаль, ніхто нічого певного мені не сказав.
    – Як ви пишете? – питав я.
    – А так: пишу, та й уже!
    Один із відомих письменників-сатириконців (був до революції в Петербурзі журнал “Сатирикон”) писав, кажуть, так: сідає за стіл, перед ним чотири смуги паперу, на кожній лежить авторучка, він на одну тему пише чотири варіації гуморески і кожну варіацію окремою ручкою. Несе ці чотири варіації до редакції і читає редакторові. Редактор дуже часто запитував, кажуть, письменника:
    – А п’ятої варіації у вас нема?
    Я не думаю, щоб твір дуже вже залежав од авторучки та від паперу.
    Колись до мене завітав був народний художник СРСР Анатолій Галактіонович Петрицький. Сиділи ми, гомоніли, курили. Анатолій Галактіонович одірвав од коробки з-під цигарок кришку, взяв навпівспаленого сірничка, вмокнув сірничка в чорнило, сидить і дряпає, так собі – між іншим, сірничком по картону. А вийшов чудесний портрет.
    Крім, отже, матеріалу, ще щось, очевидно, для художнього твору треба.
    Якось улітку ми жили з одним нашим талановитим поетом в мальовничому селі на Полтавщині, над рікою над Сулою. Поет працював над перекладами з Пушкіна. А я милувався з нашого поета. Як поет працював? Він одразу, що називається, “з маху” з російської мови без єдиної помарочки “переписував” мовою українською цілі сторінки. Один варіант. Потім таким от способом – одразу другий варіант. Читається потім перший варіант, читається другий, з двох робиться один. Переклад готовий. Та який переклад! Можливо, що поет потім іще шліфував переклади, але того вже я не бачив, я розповідаю про те, чого був свідком сам.
    Усі ж ви бачили рукописи великого Льва Толстого, читали про те, як він працював! Скільки він правив, скільки і ним самим, і для нього кожний твір було переписувано. . А потім іще правка в коректурі, коректура коректури, коректура в гранках.
    Від цього хіба твори Л. М. Толстого були менш художніми? Навпаки! І хіба така кропітка над творами робота принижує велич Толстого?
    Якось я запитав сина нашого українського видатного новеліста:
    – Коли не секрет, розкажіть, прошу вас, як працював ваш батько?
    – А чому, – відповідає син, – це секрет? Ніякий не секрет! Щоранку з батькового кабінету вигортали купи подраного паперу.
    Але ж дивувалися письменникові сучасники, дивуємося ми, цілий світ дивується, як можна одним словом передати психологічний стан людини, двома-трьома словами намалювати цілу картину, а на одній-двох сторінках дати соціальний стан цілого вимученого народу!
    Кожний робить, в даному разі пише, як уміє!

    V

    Найважче і найнеприємніше писати про себе.
    Я ще раз кажу, що не маю жодного наміру давати якісь певні рецепти, як писати, та їх, тих рецептів, і нема. Я спробую розповісти, приміром, чому і як я написав свою “Зенітку”, бо із моїх творів її, мабуть, чи не найбільше знають.
    “Зенітку” написано під час Великої Вітчизняної війни.
    Мені хотілося в ті тяжкі, грізні часи написати щось дуже веселе, таке, щоб і моя робота спричинилася до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялися, та не засміялися, а просто-таки зареготалися.
    Одночасно щоб моя гумореска відігравала й певну, сказать би, мобілізаційну, підбадьорювальну роль.
    Героями “Зенітки” я вибрав двох дідів: діда Свирида та його кума.
    Чому я вибрав дідів?
    Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтівку, то бодай вила. Я зробив старого діда партизаном (а хіба таких не було?), а в партизанах навіть кволі діди не сиділи без діла, а хоч обід хлопцям варили та коні пасли.
    Чому я навів приклад війни діда Свирида з його бабою Лукеркою? Це – смішно, але в мене була ще й та думка, що, мовляв, не задавайтеся, фашисти, своєю технікою, своєю військовою наукою, – хоч які ви дуже такі муштровані, дуже такі сильні, дуже на військовій справі практиковані, – наші діди битимуть вас, маючи в руках не вдосконалені зенітки, а звичайнісінькі вила-трійчата.
    Дідів, що попадали з кислиці, я прозвав льотчиками.
    Такі контрасти: зенітка й вила, ціла військова муштра з одного боку і баба Лукерка з другого, таран і спідниця і т. д. Та ще коли старі діди по-своєму вживають у розмовах військових термінів (а хіба не поприщеплювалися такі терміни до нашої мови за час війни?!), – от і вийшло, кажуть, дуже смішно.
    “Зенітку” свою я вигадав. Живого діда Свирида, того, що діє в “Зенітці”, на світі не було. Але я певний, що подібні діди були, бо, якби їх не було, я б погрішив проти художньої правди і читач обов’язково десь, колись, – не тепер, так у четвер, – запротестував би… Читача не обдуриш! За десять років життя “Зенітки” я протесту жодного не чув.
    Я розповів про те, чому я написав “Зенітку”.
    Як я її написав?
    Це вже справа складніша. Із “Зеніткою” я “мучився” довгенько. Було багато сумнівів, чимало побоювань! А чи не образяться наші солдати, наші офіцери, що я їхню титанічну, героїчну, смертельну на війні боротьбу порівнюю з “війною” діда Свирида та баби Лукерки? Хоч я мав на увазі фашистську армію, а раптом комусь спаде на думку, що я – аж подумати страшно! – недооцінюю труднощів боротьби.
    Чи не образяться наші безстрашні соколи-льотчики, що найсмертельнішу в їхніх руках зброю – таран – я воджу до тарана дідом бабиної спідниці?
    Ще тільки готуючись писати, я радився з деякими товаришами та з першими моїми читачами: чи не може таке трапитися?..
    А хто напевно міг сказати, трапиться чи не трапиться?
    Вирішив писати!
    Сам собі подумав вся справа в тоні, в підході, в певних межах.
    Узяв та й написав.
    Технічно як я її написав, питаєте?
    Я її не написав, а розказав. Було це в Рязанській області, де моя родина жила в евакуації. Я приїхав до неї. В хаті було холодненько, був лютий. Уночі не спалося, а більше хукалося. Хукав я, хукав, ніякого тепла не нахукав. Хукнеш, а воно пара клубком вихукується. Розбудив я дружину.
    – Ти не змерзла?
    – Змерзла!
    – Слухай, я тобі щось розкажу.
    – Перед світом? Може, це тобі з холоду?
    – Слухай, може, тепліше буде.
    І почав: “Сидить дід Свирид на колодках, сидить і стружить верболозину…” І так до кінця.
    Дружина почала сміятися. Потеплішало.
    А вранці встав, нагрів біля чайника пальці, попрохав у хазяйчиної доньки-школярки чотири аркушики з учнівського зошита паперу “в кліточку”, взяв олівця, бо чорнило замерзло, сів та й записав “Зенітку”.
    Так народилася “Зенітка”…
    “Зенітка” – це гумореска, написана не на фактичному матеріалі, це, сказати б, чистісінький авторський витвір, домисел.
    Давайте спробуємо поговорити про фейлетон, чи усмішку, як про наслідок певного життєвого явища, факту. Єсть у мене усмішка (чи хай буде фейлетон), що зветься: “У ніч під Новий рік”. Матеріалом для цієї усмішки прислужився той життєвий факт, що по багатьох наших колгоспах голови колгоспів, щоб повлаштовувати на легеньку роботу своїх родичів, кумів, сватів і т. д., – призначають їх сторожами.
    В одному колгоспі було виявлено по штату цілих вісімнадцять сторожів. Явище, розуміється, ненормальне, яке межує із злочином. Треба було висміяти це явище, звернути на нього громадську увагу, винести його на людське посміховисько. І таким чином припинити.
    Як я підійшов до цього матеріалу, до цього факту?
    Я собі уявив, що коли в колгоспі вісімнадцять сторожів і всі вони родичі чи приятелі, – ясно, що не всі вони діди, що це здорові, працездатні люди, які ховаються від роботи і мають за це ще й неабиякі трудодні.
    Це була, так би мовити, вихідна точка, та грубка, від якої я почав “танцювати”…
    Що може робити здорова, неспрацьована, молода людина вночі, коли вона сторож, а тому сторожеві тільки й діла, що в калатало калатати?
    От я й почав їм роботу знаходити, на папері, звісно: і вони в мене і в підкидного грають, і борються, і на фермі симентальського бугая піднімають. Дійшло до того, що комсомолка Оленка на правлінні почала вимагати, щоб сторожам футбольного м’яча купили: хай, мовляв, не гуляють, а тренуються та Кубок СРСР для колгоспу виграють.
    А остаточно я скомпрометував сторожів тим, що одного з них в ніч під Новий рік щось украло. – Люди читали, сміялися, а дехто, напевно, і чухався. А якби я взяв та й написав: “У такім-то колгоспі вісімнадцять сторожів. Розженіть їх!” Це була б не література. Справа літератури – своїми засобами звернути увагу на певне явище, висвітлити його, а для “вжиття заходів” у нас є інші відповідні установи.
    Якось, бувши в однім районі, я звернув увагу, що клуби по селах здебільша позамикувано. Висять на клубних дверях величезні колодки-замки.
    Я не допитувався, чому позамикали ті клуби, – для мене було ясно, що на культосвітню роботу в тому районі увага невелика.
    Написав я фейлетона “Про замки та інші речі”. Району я не називав, не називав і певного клубу, але вийшло, що я “попав у точку”; чимало було листів-одгуків на цей фейлетон, де писалося: от, мовляв, добре, що написали про замки на клубах: у нас уже нема замка, клуб працює і т. д., і т. ін.
    Чому я із “смішного” саме боку підходжу до життєвих явищ?
    Бо я намагаюся бути сатириком, а сатирики, як говорив М. Є. Салтиков, “закликають на допомогу зброю сміху”…
    Коли б я був романістом, і цей факт мене б зацікавив, я б поклав його, може, за основу багатотомного роману.
    Поет написав би, може, баладу, може, поему, може, пісню…
    А моя зброя – сміх! Я глузую, кепкую, а частенько просто собі усміхаюсь.
    М. В. Гоголь сказав: “Сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться”. ,

    VI

    Де береться матеріал, для сатирично-гумористичних творів?
    Радянські письменники, сатирики та гумористи, здебільша гуртуються біля сатиричних та гумористичних журналів – “Перця”, “Крокодила” та інших, що видаються по братніх радянських республіках. Працюють вони по редакціях газет та журналів. Редакційна пошта завжди дає такого матеріалу скільки завгодно.
    Але, розуміється, найкраще бачити життя на власні очі, вивчати його, бути серед народу, отож найкориснішими завжди бувають поїздки в колгоспи, радгоспи, на фабрики, заводи, шахти і т. д., і т. ін. Сатирикам та гумористам це ще потрібніше, ніж комусь іншому.
    Письменникова зброя – мова, слово. Веселу гумореску, фейлетона, гостру сатиру не можна написати спокійною, холодною, хай навіть і найлітературнішою мовою.
    У сатирика та гумориста мова має бути жива, гостра, дотепна, наближена до мови, якою розмовляє народ.
    Отож і доводиться прислухатися, записувати, знайомитися з фольклорними матеріалами і т. д., і т. ін.
    Це для нас і необхідне, і обов’язкове, без цього веселої усмішки не напишеш.
    Мені довелося повоювати зброєю сміху з ворогами радянського народу, панськими лакузами, продажними українсько-німецькими націоналістами.
    Вся ця наволоч після війни кублилася по всіляких схронах у західних областях Радянської України. Все це вихованці всіляких гестапо та інших гадючих гнізд із своєю розбійницькою специфікою, жаргоном, побутом, вчинками і т. д.
    Розуміється, що, сидівши в Києві, не вивчивши цього всього матеріалу на місці, мені трудно було б щось про них уїдливе написати. Треба, значить, було їздити в західні області, знайомитися з обстановкою каїнової роботи ворогів, говорити з місцевими людьми, що докладніше знали роботу цих запроданців, доводилося говорити і з самими “героями” темної ночі та густої хащі.
    Наслідком тільки цього й могла вийти моя книжечка “Самостійна дірка”.
    Не було б моїх “Ленінград і ленінградці”, якби я не побував у Ленінграді, наслідком поїздки в Запоріжжя з’явилися мої “Запорожці”; всі мої “мисливські усмішки” – результат багатолітніх мандрівок з рушницею…
    Треба вам сказати, що і в “мисливських усмішках” нічого вигаданого нема: це все власні спостереження, все це було побачено, почуто, пережито.
    Розуміється, все оброблено з мого погляду.
    В кабінеті наш брат багато не висидить.

    VII

    Ми, на превеликий жаль, дуже бідні ще на теоретичні роботи в галузі сатирико-гумористичної літератури. Та появиться ж колись і теорія.
    Що ж іще вам сказати?
    Знайте найголовніше: “Не святі горшки ліплять!”
    Захочете навчитися писати фейлетони, навчитеся, бо, ще раз підкреслюю, навчитися можна!

    А нам, що вже чимало літ працюємо на ниві сатирично-гумористичної літератури, чекаючи молодої, гарячої, дотепної, веселої зміни, залишається тільки одне:
    учитися, учитися та ще раз учитися!
    Чекаємо до наших лав: будемо вчитися разом!
    1954

  • Хто автор Сікстинська Мадонна?

    Картина Сікстинська Мадонна одна з найвідоміших творів італійського Ренесансу. Рік напсання картини Сикстинська Мадонна близько 1512-1514 років, на замовлення церкви святого Сикста у П’яченці, звідси і її назва. Хоча кожен не раз бачив цю картину, але часто ми забуваємо хто автор Сікстинська Мадонна.

    Хто автор Сікстинська Мадонна?

    Автор Сікстинська Мадонна – італійський художник Рафаель. А вірша Сікстинська мадонна написав Іван Франко.

    Опис картини Сікстинська Мадонна Рафаель

    Картина Сікстинська Мадонна була повністю написана рукою Рафаеля, без допомоги учнів, що було тоді рідкістю

    Художник зобразив Мадонну (Марію) на весь зріст із дитиною Христом на руках. Мадонна спускається з небес до людей у супроводі св. Варвари та папи римського Сикст II.

    Унизу картини, два маленьких янголятка дивляться на чудесне явище. За фігурою мадонни клубляться хмари й сіяє ваблива далечінь.

    Фігури утворюють трикутник. Розкрита по сторонах завісу зайвий раз підкреслює геометричну продуманість композиції. Це один з перших творів, в якому глядач незримо виявляється вписаний в композицію: здається, що Мадонна спускається з небес прямо назустріч глядачеві і дивиться йому в очі. В образі Марії гармонійно поєднані захват релігійного тріумфу з такими загальнолюдськими переживаннями, як глибока материнська ніжність і окремі ноти тривоги за долю немовляти.

    Я часто дивлюся на репродукцію цієї картини, тому що вона висить на стіні в нашім будинку, але щораз композиція картини вражає мене своїм величчям і в той же час геніальною простотою. Підкуповує мене й те, що в картині Рафаеля відсутні які б те не було зовнішні ефекти, що підкреслюють велич сюжету, як, наприклад, на полотні Леонардо да Вінчі “Мадонна Литта” – фрагменти храму, гори, багатозначний погляд дитини й т. д. Рафаель, видимо, створив полотно, що принципово відрізняється не тільки від робіт його попередників, але й від своїх власних створінь, написаних раніше.

  • Іван Сенченко біографія

    Іван Сенченко біографія скорочено українського письменника викладена в цій статті.

    Іван Сенченко біографія

    Народився І. Ю. Сенченко 30 січня (12 лютого) 1901 року в с. Наталиному поблизу м. Краснограда, що на Харківщині, в родині безземельного селянина. Батько майбутнього письменника перепробував чимало професій (працював садівником, білетером кінотеатру, різноробом), але жодна з них не принесла в дім ніякого достатку.

    Вчився хлопець спочатку в сільській школі, потім у Костянтиноградському училищі. Після закінчення училища І. Сенченко у 1916-1920 роках навчався в учительській семінарії. Вчителював у рідному селі, потім був інструктором позашкільної освіти в Костянтинограді.

    1921 року, переїхавши до Харкова – тодішньої столиці України, працював продавцем у книгарні, бібліотекарем, учителем української мови у робітничому гуртку. Водночас друкувався в газетах і журналах:”Селянська правда”, “Вісті”, “Студент революції”, “Комунарка України”, “Сільськогосподарський пролетарій”,”Шляхи мистецтва” та інших, довкола яких гуртувалася літературна молодь.

    У 1924-1928 роках Сенченко навчався на філологічному відділенні Харківського інституту народної освіти (так тоді називався Харківський університет).

    Під час Другої світової війни перебував в евакуації в Алма-Атинській області, вчителював у селі. 1943 року його викликали до Москви й запропонували посаду відповідального секретаря журналу “Україна”.

    Помер І. Ю. Сенченко 9 листопада 1975 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

    Творчий шлях Івана Сенченка

    Першими творами Івана Сенченка були вірші, оповідання “Чорноземні сили” (1922), газетні нариси та етюди. У 1924-1925 роках Сенченко надрукував низку творів, навіяних бурхливими подіями громадянської війни, намагався глибше осмислити життєвий матеріал, відомий йому достеменно.

    Книжки “Петля”, “Інженери”, “Оповідання” (1925) завершували учнівський період творчості. Червоноградський цикл Поїздки з Харкова додому та у Красноград допомогли письменникові зібрати матеріал для “червоноградського” циклу, започаткованого 1926 року повістю для юних читачів “Паровий млин”. Тоді ж з’явилися оповідання “У золотому закуті”, “Історія однієї кар’єри” (1926), а згодом повісті “Подорож до Червонограда” (1927), “Червоноградські портрети” (1928), “Фесько Андибер” (1929).

    Розширення горизонтів

    У 1920-х роках Сенченко видав кілька збірок, найповнішою з яких була “Дубові Гряди” (1927, друге видання – 1929). Тоді ж він остаточно утвердився і як дитячий письменник. 1927 року в журналі “Червоні квіти” було надруковано повість “Безпритульні”. 1929 року вийшла друком книжка нарисів Сенченка “По єврейських колоніях Криворіжжя та Херсонщини”, пізніше – твір нового для нього жанру – кіноповість “Комуна”.

    Виробничі романи

    Невдовзі побачив світ перший “виробничий” роман Сенченка – “Металісти” (1932). Сенченко показав головного героя не тільки на заводі, але й у побуті. Ще один “виробничий” роман “Напередодні”, присвячений історії виникнення Луганського паровозобудівного заводу, написано 1938 року. На початку 1933 року письменник вирушив на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. Результатом його враження стала книжка “Право на героїзм” (1934) про в’язнів-будівельників. 1936 року побачила світ (створена ще 1933 року) історична повість з життя Франції ХІ століття “Чорна брама”, яка мала схвальні відгуки критики. Новим успіхом письменника стала повість для дітей “Руді вовки” (1936), де він гостро й цікаво розповів про наших предків-слов’ян.

    Воєнні твори

    У воєнні роки письменник виступав із критичними статтями: “Образ бійця”, “Думи і мрії”, “Про золоте яблуко”, “Живий Котляревський”, “Євген Гребінка”, “Остап Вишня” тощо, опублікованими на шпальтах газет. У цей період він написав і деякі художні твори – невеличкі за обсягом збірки оповідань та п’єс-одноактівок “Віч-на-віч” (1941), “Вітрила нап’яті” (1943), а також оповідання “Кінчався вересень 1941 року”, опубліковане 1945 року в журналі “Українська література”, низку яскравих публіцистичних статей і нарисів.

    Повоєнна творчість

    У 1950-х роках Сенченко зробив кілька вагомих відкриттів і для себе самого, і для читача. Це стосується циклу оповідань з життя київської робітничої Солом’янки: ” Рубін на Солом’янці “, “На Батиєвій горі”, “На калиновім мості”, “Про лист з крапками”, “Денис Сірко”, “Син Дмитрій”. У 1950-1960-х роках Сенченко багато працював над книжками для юного читача: “Мої приятелі” (1951), “Два дні з життя Женьки і Левка” (1957), “Діамантовий берег” (1962), “Дороги – близькі й далекі” (1965). 1958 року було перевидано повість “Руді вовки”. Починаючи із середини 1960-х років Іван Юхимович видавав книжечки для п’яти-шестилітніх дітей. Оповідання, що з’являлися у дитячій періодиці, вийшли згодом окремими збірками: “За лісом, за пралісом золота діжа встає” (1965, друге видання – 1978), “Сім господинь” (1969). Наприкінці 1960-х у митця виник задум повісті з дореволюційного життя Червоноградщини. Упродовж 1967- 1972 років він працював над своїм вершинним твором – повістю “Савка”

  • “Гамлет” історія створення

    Гамлет, принц данський – трагедія Вільяма Шекспіра, відоміша просто як Гамлет, написана між 1599 та 1601 роками.

    “Гамлет” історія написання

    У часи Шекспіра п’єси часто створювали на основі вже існуючих. Не була винятком і трагедія “Гамлет”. Сюжет її досить давнього походження. За основу взято скандинавську сагу про датського принца Амлета, який жив у VIII столітті. Легенда про нього була уперше записана датським літописцем Саксоном Грамматиком наприкінці XII століття.

    П’єса на цей сюжет була складена одним із сучасників Шекспіра у 1589 році. Ім’я автора невідоме, але припускають, що це був Томас Кід (1558–1594 рр.). В. Шекспір переробив цю п’єсу (1600–1601). Його трагедія мала успіх, і один із сучасників висловився так: “Це прекрасно, як “Гамлет”!”

    Необхідно зауважити, що для сучасників Шекспіра ця трагедія булла насамперед драмою кровавої помсти, історією про те, як Датський принц помстився за вбивство свого батька Клавдію. Для них це була повість Бесчеловечных и кровавых дел, Случайных кар, негаданных убийств, Смертей, в нужде подстроенных лукавством, И, наконец, коварных козней, павших На головы зачинщиков. Наприкінці XVIII ст. німецький письменник Й. В. Гете побачив у Гамлеті не мстителя, а мислителя, людину доби Відродження.

  • “Легкий хліб” фразеологізм

    “Легкий хліб” значення фразеологізму та історія його походження наведені в цій статті.

    “Легкий хліб” фразеологізм

    Легкий хліб – засоби для існування, здобуті без важкої праці, без великих, особливих зусиль;

    Походження даного фразеологізму пов’язане з процесом праці в стародавні часи. Адже раніше, щоб спекти хліб люди власноруч – копали землю, сіяли пшеницю, доглядали за нею. Згодом приходив важкий час жнив – коли люби серпами збирали врожай, молотили його, сушили і лише потім отримували муку з якої і пекли хліб. Весь процес досить важкий, тому якщо хтось отримував хліб без важкої праці почали вживати вислів “легкий хліб”.

    Зараз майже всі ці процеси механізовані – трактори орють землю, сіють зерно, комбайни його збирають…

    “Легкий хліб” речення (приклади)

    – А все той циган – Олександра. Як узяла вговорю­вати Настю, як взяла вмовляти: “а він, сестрице, нероба, а він ледащо: змалечку служив у дворі за льокая, звик на легкім хлібі” (Коцюбинський, Твори, т. І, 1955, стор. 25);

    “…Він (Харитон) вісім професій змінив у Дон­басі, Шукаючи старанно… “легкі хліба” (Олійник, Ви­бране, 1959, стор. 211);

    Вже минуло багато часу, як Чучупаки розпродали свій маєток і від’їхали на легкі хліба до Америки (Чорнобривець, Пісні гір, 1958, стор. 13).

    Ви не думайте, що я на Легкім хлібу (хлібі) виросла (І. Франко).

    Бач – не зробив для держави добра ні на копійку, прожив життя.. при колгоспі на Легких хлібах, а тепер йому пенсію (Ю. Збанацький).

    – Він, сестрице нероба, і він ледащо: змалечку служив у дворі за льокая (лакея). Звик на Легкім хлібі (М. Коцюбинський);

    – Інші працюють, а вона тиняється без діла… гонивітерка, видно, Легкого хліба шукає (О. Гончар);

    – Попереджаю, товариші, – ми йдемо не на Легкий хліб. Може, доведеться комусь загинути від кулі гітлерівця. Кому, може, доведеться в катівні кінчати молоде життя (Ю. Яновський);

  • “Конотопська відьма” головні герої

    Персонажі “Конотопська відьма” доповнюють один одного, допомагаючи читачеві зрозуміти життя, відносини та основні моральні орієнтири українського суспільства того часу.

    “Конотопська відьма” Квітка-Основ’яненко головні герої

      Микита Уласович Забрьоха – сотник конотопський; Олена Йосипівна – хорунжівна; Прокіп Ригорович Пістряк – сотенний конотопський писар, розумний, хитрий; Явдоха Зубиха – “конотопська відьма”; Халявський Дем’ян Омелянович – судденко, коханий Олени; Солоха – дружина Забрьохи.

    “Конотопська відьма” характеристика героїв

    Микита Уласович Забрьоха – головний герой, навколо якого розгортається сюжет. Він сотник, але й зарозумілий ледащо за своєю суттю. Автор спеціально добирає зневажливо-просторічні майже образливі слова, описуючи його: “…Зараз схопивсь, випозіхався, вичухався, помоливсь богу, нюхнув разів тричі кріпкої роменської кабаки….Голова йому нечесана, чуб не підголений, пика немита, очі заспані, уси розкуйовджені, сорочка розхристана”. Забрьоха дурний та недалекий, в усьому радиться та покладається на свого писаря: “…Він без нього ні чарки горілки, ні ложки борщу до рота не піднесе, а вже на пораді, як Пістряк Григорович сказав, так воно так і є, так і буде, і вже і до сто баб не ходи, так ніхто не переможе”

    Писар Пістряк – хитрий, підступний писар, що нібито товаришує із Забрьохою, але мітить на його місце, не гребуючи навіть ганебними прийомами: “Зробив з паном сотником, що йому треба було і чого йому давно хотілось. Пошив у дурні. Підвів, щоб не слухав предпісанія начальства, не йшов у Чернігов, … а поки… начальство прочита лепорт, що пан конотопський сотник замість діла прийнявсь відьом топити, подума, що він нерозумний, а то вже й зовсім одурів… “Певно, його замінять, а сотником поставлять… вже ж нікого більше, як мене…Спасибі, що мій дурень гне шию і лізе у біду, як віл у ярмо””)

    Дем’ян Халявський – теж не простий козак, а судденко. Спочатку він видається трохи кращим за Забрьоху: і письменний, і Пістряка відразу ж розкусив, “та в потилицю і вигнав його з хати, і змінив його з писарства”, але згодом дуже швидко “щось процвиндрив, і його з сотнества змінили”

    Явдоха Зубиха, що представляє у творі нечисту силу. Поява подібної героїні підкреслює комічність ситуації, допомагає яскравіше висвітлити якості характеру сотника, писаря та інших.

  • “Дубровький” Пушкін характеристика Верейського

    “Дубровький” Пушкін характеристика князя Верейського

    Князь Верейський – другорядний персонаж в романі А. С. Пушкіна “Дубровський”, п’ятдесятирічний старий, друг Кирила Петровича Троєкурова. Незважаючи на те, що князю було близько 50 років, він здавався набагато старше. Його здоров’я було змарніле від всякого роду надмірностей. Однак зовнішність у нього була приємна, особливо для жінок, з якими він був так люб’язний в світі. За вдачею це була людина неуважна і нудьгуюча. З появою Верейского в селі Троєкуров пожвавився. Він був радий такій дружбі і з задоволенням приймав його у своїй садибі.

    Кирила Андреич за звичаєм водив гостя на огляд своїх закладів, і, звичайно ж, в псарню. Там князю особливо не сподобалося. Прикриваючи ніс напахченою духами хусткою, він вибіг звідти, задихаючись від собачої атмосфери. Верейский трохи накульгував. Коли, втомившись від прогулянок, він з Троєкуровим повернувся в будинок, то побачив там дівчину незвичайної краси. Це була Маша Троєкурова. Вона здалася князю більш ніж чарівною і витонченою. Після цієї зустрічі він всіляко доглядав за нею і намагався привернути її увагу цікавими розповідями.

    Незабаром він зробив Маші пропозицію. Троєкуров охоче дав згоду на цей шлюб, так як знав, що Верейский багатий. Його не бентежили ні протести дочки, ні вік кандидата. В розпачі Маша написала князю листа з проханням відмовитися від неї, так як вона любила Володимира Дубровського. Однак Верейский не тільки не думав відмовлятися від неї, а й показав лист Троєкурову. В результаті Маша потрапила під домашній арешт, а приготування до весілля прискорилися.