Category: Література

Загадки про рибу українською мовою Для дітей та дорослих зібрані за ці статті. Загадки про рибок (карася, коропа, сома, окуня, щуку, акулу, кита, рака, вюна) різного рівня складності. Всі Українські загадки про рибу З відповідями.

Загадка про рибу українською мовою

Має хвіст, та не літає,
має рот – не розмовляє.
Можеш вудкою спіймати
і загадку відгадати. (Риба)

Водою їхали пани, на них срібні жупани,
Хоч жупани – лата на латі, панам раді в кожній хаті. (Риба)

Кинув не палку, піймав не галку,
Скубу не пір’я, їм не м’ясо. (Риба)

У хатах прозорих всі вони живуть,
Можеш ти їх бачить, та не можеш чуть. (Риба)

Голова є, а шиї немає; очі є, а брів немає; рот є, а не говорить, без ніг, а далеко ходить. (Риба)

У воді вона живе, немає дзьоба, а клює. (риба)

Пір’ям махає, хвостом управляє, а на повітрі помирає. (риба)

8. Пір’я є, та не літає, ніг немає, а не здоженеш.

9. У річці, у ставі, у морі
Живе і не відає горя.
Дзьоба нема та дзьобає із гачків
Мушок, жучків, черв’ячків. (Риба)

Загадки про рака

Він не ходить, а задкує,
рибка з нього, знай, кепкує.
Має клешні той дивак,
здогадалися? Це… (рак).

Коли живий – чорний, звариться – червоний.(Рак)

Швець – не швець, кравець – не кравець,
Держить в роті щетинку, а в руках ножиці. (Рак)

Не коваль, а кліщі має, з довгими вусами, коли чорний, то кусає. А лише почервоніє так і присмирніє. (Рак)

Щоб не згинуть у біді, тримає ножиці в воді.(Рак)

Крила має, та не літає, ніг не має, а гуляє,
По землі не ходить і людей не знає.
Швець – не швець, кравець – не кравець,
Тримає в роті щетинку, а в руках ножиці. (Рак)

Родич рака, живе в морі, ходить боком. (Краб)

Загадки про морських риб

Загадка про акулу

Я ж не звір, а просто риба,
Хоч зубів у пащі тьма.
В мене є єдина хиба –
Друзів з малечку нема! (Акула)

Загадка про кита

В морі рибка золота кораблі переверта. (Кит)

Я великий, важкий, мов ракета, стрімкий.
В океані живу – випірнаю,
пливу з буруна на бурун…
Потрапляю на гарпун. (Кит)

В морі плаваю на дні,
Там спокійніше мені,
Як желе мої боки:
І прозорі, і м’які.
Якщо зловиш мене ти –
Можу руку обпекти! (Медуза)

Загадки про річкових риб

Загадки про карася

У мулі він ховається, в сметані смажиться. (Карась)

Взимку ловиться і влітку
Вудкою або у сітку.
А коли злякається –
В мулі заховається…(карась)

Загадки про в’юна

Чорну гадюку візьму я в руку – вона не вкусить. (В’юн)

Хоч малий, та силу має –
З рук миттєво висковзає!
Схожий зовні на змію,
Має чималу сім’ю. ( в’юн)

Загадки про окуня

Вудки лиш позакидали,
щось одразу упіймали.
Рибонька нівроку,
ну а зветься… (окунь).

Хочеш рибку цю піймати –
Треба черв’ячка їй дати.
Хоч і хижий, та не щука,
І на вигляд геть не злюка. (окунь)

Загадка про рибу йорж

Стась закинув вудку в річку,
піймав рибку невеличку.
Та пустив її з руки,
бо кусались плавники. (Йорж)

Загадка про сома

Ляже й спить на глибині
З шаром мулу на спині,
Тільки вуса повертає,
Що навколо – все він знає! (сом)

Загадка про коропа

Щоб рибину цю піймати,
Слід її нагодувати.
Наварити бараболі
І гороху, що у полі…(короп)

Загадки про щуку

В річці риба проживає-
Довгу морду вона має,
Гострі зуби, хижу вдачу –
В річці всі від неї плачуть.

У ставку найбільша злюка –
Це зубаста хижа…

Упіймав Івасик рибку,
Але витягнути – мука!
Бо сердита і велика
На гачок зловилась…

Крила є та не літає, ніг нема, а не доженеш, зуби є та не порахуєш. (Щука)

Не дрімають карасі,
знають добре геть усі:
стерегтись потрібно злюки,
хижої, страшної… (щуки)

Біографія Кирила Розумовського коротко викладена в цій статті.

Кирило Розумовський – представник козацького роду Розумовських. Малоросійський військовий, державно-політичний діяч. Останній гетьман Війська Запорозького. Граф Російської імперії та генерал-фельдмаршал.

Кирило Розумовський біографія скорочено

Народився Кирило Розумовський 18 березня 1728 року в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку в родині бідного козака Григорія Розумовського. Своїй кар’єрі Кирило зобов’язаний старшому брату Олексію, який маючи чудовий, особливий голос потрапив до царського хору Єлизавети. Говорять, що імператриця та український козак Олексій таємно одружились, за що родина Розумовських отримала графський титул.

Олексій турбуючись за освіту свого меншого брата відправив Кирила на навчання до Європи. Той навчався в університетах Берліна, Страсбурга, Кенігсберга. Повернувшись до Санкт-Петербурга, Кирило Розумовський одружується із близькою родичкою імператриці – графинею Катериною Наришкіною, яка народить йому вісім дітей.

Маючи добру освіту, Кирило користується авторитетом серед російських вчених. Згідно указу імператриці він був призначений президентом Петербурзької академії наук.
На прохання козацької старшини, яку підтримав Олексій Розумовським, імператриця Єлизавета I Петрівна іменним указом відновлює гетьманат. На Глухівській раді, яка відбулась в лютому 1750 року, за вказівкою імператриці гетьманом Лівобережної України було обрано Кирила Розумовського. Його самого на раді не було, він не бажав переїзжати з міста до провінції, але за суворим наказом Єлизавети змушений був поїхати до Глухова.

Він зразу ж приступив до проводження політики в якості гетьмана, яка була спрмована на відновлення козацьких вольностей. Об’єднавши навколо себе передових і освічених старшин, Кирило Розумовський запропонував реорганізувати адміністративний устрій Гетьманщини. При збереженні та відновленні основних козацьких і старшинських вольностей, він запропонував встановити спадковість гетьманства за родом Розумовських та створити новий орган управління – Генеральні Збори.

Козацька старшина поступово почала відновлювати свій контроль у містах шляхом виборів керівників з стану козацтва. Почало діяти традиційна козацька система судочинства. Було повністю реформовано козацьке військо. Розумовського підтримувала Запорізька Січ. Гетьман виношував благородні плани про відкриття масштабного українського університету в Батурині.

У 1762 році до влади в Російській імперії приходить невістка Єлизавети – представниця збіднілого німецького роду Катерина ІІ. Вона ніяк не бажала посилення влади гетьмана в українських землях. Своїми указами урізує вплив гетьмана: ліквідує митні збори між Україною і Росією, Київ більше не під контролем гетьмана. А в 1764 році видає укази про ліквідацію гетьманства та про створення другої Малоросійської колегії для управління українськими землями та народом.

За останнім гетьманом Кирилом Розумовським були збережені його титули та власність на території Російської імперії. Він доживав свого віку у колишній гетьманській столиці Батурині. Помер у 1803 році.

Річард Бах “Чайка Джонатан Лівінгстон” скорочено

“Чайка Джонатан Лівінгстон” скорочено читати українською Ви можете за 7 хвилин.

“Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон” – Повість-притча Річарда Баха. Розповідає про молоду чайку, яка навчилася літати, та присвячує себе самоудосконаленню і самопожертвуванню.

Частина перша
З рибальського судна закидають сіті з приманкою, і Зграя чайок злітається, “щоб хитрістю або силою добути крихти їжі”. Тільки одна чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон здійснює свої тренувальні польоти в повній самоті. Джонатан порушує всі неписані закони Зграї – зависає в повітрі, літає низько над водою і розвиває величезну швидкість. Він намагається довести своє вміння літати до досконалості.

Джонатан нехтує основним заняттям чайок – здобиччю їжі. Його батьки тривожаться, адже від їхнього сина “залишилися пір’я та кістки”. Послухавшись умовлянь, Джонатан тиждень живе, як інші чайки, але потім усвідомлює безглуздість такого існування і повертається до тренувань. Весь наступний тиждень він вчиться керувати польотом на високій швидкості, проте у нього нічого не виходить.

Одного разу, стрімко спускаючись з величезної висоти, Джонатан сильно вдаряється об воду і втрачає свідомість. Прийшовши до тями, він чує голос, що говорить, що Джонатан – всього лише чайка, що не народжена для швидкісних польотів. Він вирішує змиритися і повернутися в Стаю, але по дорозі додому знаходить рішення: швидкістю можна управляти, зменшивши довжину крил. Забувши про невдачу, він тренується і досягає успіху.

Вранці Джонатан випадково врізається в Стаю, яка саме снідала, але справляється з управлінням. Вдень йому вдається зробити кілька фігур вищого пілотажу. Увечері збирається ще одна порада Зграї. Найстаріший наказує Джонатану вийти на середину утвореного чайками кола. Це “або найбільша ганьба, або найбільша честь”. Той очікує похвал, адже йому вдалося те, чого до нього не робила жодна чайка. Однак Найстаріший примовляє Джонатана до вигнання на Дальні Скелі за нехтування гідності і звичаї Сім’ї Чайок.

Залишок своїх днів чайка проводить на самоті. Кожен день він дізнається щось нове і вчиться застосовувати свою майстерність, здобуваючи їжу. Він не сумує за Зграєю і проживає “довге щасливе життя”.

Частина друга
Джонатан старіє. Одного разу біля його крил з’являються дві сяючі, білосніжні чайки, які вміють літати не гірше, ніж він. Чайки кажуть, що Джонатан – з їх Зграї, і звуть його додому. Піднявшись над хмарами, Джонатан теж стає білим і сяючим. Він потрапляє в інший світ і вирішує, що це небеса, рай для чайок. Джонатан починає забувати про своє минуле життя.

Тут теж живе Зграя. Всі птахи невпинно тренуються. Їх мета – досягти досконалості. Наставник, білосніжна чайка Салліван, каже, що такі птахи, як Джонатан – рідкісне виключення. Зазвичай чайки переходять в інший світ, майже не змінившись, тому кожен наступний світ небагато чим відрізняється від попереднього. Щоб стати такими, як Джонатан, звичайним чайкам доводиться пройти десятки тисяч світів і прожити десятки тисяч життів. Найстаріший Зграї пояснює Джонатану, що цей світ – зовсім не небеса, а небеса – це “не місце і не час,… це досягнення досконалості”. Джонатан наблизиться до досконалості, коли навчиться літати зі швидкістю думки. Найстаріший це вже вміє, і Джонатан просить навчити його.

Через деякий час Джонатан розуміє, що створений досконалим і його можливості безмежні. Він миттєво переміщається на планету з двома сонцями. Тепер Джонатан вчиться переміщатися в часі. Настає день, коли пір’я Найстаршого починають сяяти ще сліпуче. Він зникає, сказавши Джонатану: “Постарайся осягнути, що таке любов”.

Незабаром Джонатан починає згадувати про свою стару Зграю. Йому здається, що там могла з’явитися чайка, що зважилася “вирватися з пут свого єства”. Можливо, цю чайку теж вигнали. Джонатану все сильніше хочеться повернутися на землю. Даремно Салліван відмовляє його. В один прекрасний день Джонатан повертається додому і знаходить чайку Флетчера, якого засудили до вигнання. Той стає першим учнем Джонатана.

Частина третя
Флетчер Лінд горить бажанням літати і стає майже ідеальним учнем. До кінця третього місяця у Джонатана з’явилося ще шість учнів, все шестеро – “Вигнанці, захоплені новою дивною ідеєю: літати заради радості польоту”. Вечорами Джонатан намагається навчити їх ідеї всеосяжної свободи, але змучені за день учні засинають, не дослухавши вчителя.

Ще місяць потому Джонатан вирішує повернутися в Стаю. Хоча учні і проти, вони летять за наставником. Найстаріший наказує не звертати на Вигнанців уваги. Деякий час Джонатан бачить тільки сірі спини одноплемінників, але не надає цьому значення. Він продовжує вчити.

Згодом учні починають слухати Джонатана уважніше, а ночами їх оточують молоді чайки з Зграї – їм теж цікаво слухати наставника. Через місяць після повернення молодь Зграї починає переходити до Джонатана. У однієї з чайок, Керка Мейнарда, зламане крило, але він хоче літати і просить Джонатана про допомогу. Джонатан каже йому: “Ти вільний,… і ніщо не може тобі перешкодити”. Керк розправляє крила і піднімається в небо на очах у здивованої Зграї. Учні починають вважати наставника богом.

Через тиждень відбувається нещастя: Флетчер не справляється з управлінням і врізається в гранітну скелю на високій швидкості. Уже в іншому світі його наздоганяє Джонатан і пропонує вибір: залишитися на цьому рівні або повернутися додому. Флетчер повертається. Побачивши, що він не помер, Зграя вирішує, що Джонатан – або Диявол, або Син Великої Чайки. Після цього випадку Флетчер освоює миттєві переміщення.

Незабаром Джонатан вирішує, що він більше не потрібен Зграї. Він наставляє Флетчера: “Продовжуй пошуки самого себе,… старайся кожен день хоч на крок наблизитися до справжнього всемогутнього Флетчера. Він твій наставник “. Потім тіло Джонатана починає сяяти примарним світлом, він тане в повітрі, а Флетчер починає тренувати зелених новачків.

Що я знаю про пожежників рятувальників? Повідомлення про пожежників допоможе дітям зрозуміти небезпеку та необхідність цієї професії.

Розповідь про пожежників

Ще дуже давно, коли нас з вами ще й не було, головним помічником первісних людей був вогонь – він зігрівав людину, на ньому готували їжу, він освітлював шлях і печери. І навіть у наш час людина готує їжу на газовій плиті, розводить багаття і смажить шашлики або гріється біля вогню. Як бачите від вогню дуже багато корисного, але поводитися з ним треба дуже обережно, а то може статися велика біда – пожежа.

Гасінням пожеж займаються люди, яких спеціально навчають, їх називають пожежниками. Коли ще не було телефонів, телевізорів та інтернету, пожежники дізнавалися про пожежу за допомогою спеціальних високих веж, їх називали пожежні каланчі. Цілу добу на такий вишці чергував чоловік-дозорець, який стежив за тим, щоб ніде нічого не загорілося.

Якщо він помічав пожежу, то вішав сигнали і стрілку, яка показувала, в якій стороні щось загорілося. І тут вже пожежники дуже швидко споряджали коней, чіпляли вози-бочки з водою і їхали гасити вогонь. З ними їхав трубач, який дув у спеціальну дудку для того, щоб всі розступалися на їхньому шляху. Він знаходився далеко попереду своєї команди верхи на коні.

Зараз пожежники дізнаються про спалах з телефонного дзвінка і відразу ж уточнюють: за якою адресою сталася пожежа і що саме загорілося, для того щоб якомога швидше приїхати і загасити пожежу. Тепер вони звичайно ж їздять на гасіння пожеж не кіньми з возами, а на спеціальних червоно-білих машинах з сиренами і мигалками. Вони потрібні, щоб також попереджати всіх на своєму шляху про те, що потрібно дати дорогу, адже у пожежників кожна хвилина на рахунку.

А якщо нічого ніде не горить і допомога пожежників не потрібна, вони тренуються для того, щоб дуже швидко гасити вогонь і рятувати людей.

Всім людям треба бути дуже обережними при поводженні з вогнем, тобто з сірниками, запальничками, феєрверками, електрикою, газом і багатьма іншими речами, які можуть стати причиною пожежі. І якщо всі будуть уважними та обережними, то і допомога пожежників не знадобиться.

“Зачарована Десна ” – цікава кіноповість Довженка. Аналіз твору дав змогу зрозуміти, що хотів донести автор до кожного читача. “Зачарована Десна” характеристика образу Сашка – допоможе розкрити внутрішній світ героя, його риси характеру та почуття. Характеристика Сашка представлена в кількох варіантах з цитатами, ви можете вибрати підходящий для себе.

Характеристика Сашка “Зачарована Десна”

Головний герой “Зачарована Десна” – Сашко

Оповідач у зачарованій Десні – сам письменник, який виступає, як автор, як герой твору – Сашко.

Одна за одною в повісті спливають розповіді, які починаються с перших спогадів маленького селянського хлопчика за ім’ям Сашко. Цей маленький селянин, незважаючи на те, що в нього був реальний прообраз, втілив в собі кращі риси українських дітей.

Сашко зізнається у Любові до тварин : “Ластівок любив у клуні, деркачів – у лузі…”, крім того, від дуже полюбляє природу, життя якої спостерігає на вулицях та околицях свого села.

Хлопець дуже часто замислюється або мовчки милується самими звичайними явищами, що відбуваються у природі и вважає все чим-то надзвичайним: “Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя”.
З не меншим задоволенням Сашко полюбляє слухати народні співи у виконанні односельців. Українська земля багата талантами, а український народ пам’ятає і почитає свої традиції, тому почути гарну пісню можна було майже кожен день, а особливо на свята. Автор згадує: “Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки… Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси”.

Приємне і неприємне хлопець сприймає дуже просто і розмірковує: “Як неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоним дзьобом скубе за штани… Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий – приємно. І приємно обнімати лоша. …Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками. Приємно їсти паску і крашанки…. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким….”.

Сашко виховується в атмосфері поваги до батьків та людей похилого віку, дуже любе проводити час із старшими, особливо з дідом Тарасом, та с задоволенням спостерігає за дідом Семеном, коли той читає псалтир.
В той час, коли Сашко був маленький, селяни дуже шанобливо ставились до народних свят, тому й хлопчик ставився до них з великою повагою і дуже любив святкові дні.

Сашко ріс Допитливим та добрим хлопцем, який з чуйністю ставився до людей та тварин. Одного разу йому здалося, що коні на їх дворі розмовляли про свою тяжку долю та жалкували, що їх б’є хазяїн. Після того випадку Сашко жодного разу в своєму житті не образив ні однієї тварини.

Крім того Сашко був Спостережливий, а спостерігаючи, обов’язково фантазував, вигадуючи щось приємне. “Скрізь, куди б не глянули очі хлопця, бачив він рух, неспокій, боротьбу. Усе викликало якісь порівняння, нагадувало давно десь бачене, уявлене й пережите.”
А щирість почуттів головного героя повісти можна бачити майже в кожному спогаді автора.
О. Довженко настільки цікаво вивів у своєму творі селянське життя звичайної родини, що, читаючи повість, забуваєш про навколишнє і ніби перевтілюєшся у самого Сашка, спостерігаючи його очима спокійне українське село, та всі ті події, що там відбуваються.

Риси характеру Сашка “Зачарована Десна”

1) допитливий;

2) добрий;

3) чесний;

4) уважний;

5) чуйний;

6) спостережливий;

7) здатний до фантазування;

8) щирий.

“Зачарована Десна” образ Сашка

Маємо двох ліричних героїв, два обличчя авторського “Я”: малий Сашко як головна ділова особа спогадів і зрілий майстер, який ті спогади перепускає через свій гіркий життєвий досвід, свої страждання, узагальнюючи, збираючи їх у ху­дожні образи.

Малий Сашко сам по собі уособлює душу митця. Автор цим образом підсві­домо мовби говорить: подивіться, люди, ось моя душа перед вами чиста, безгрішна.

Сашко вперше нагрішив: у городі вирвав рядок моркви, бо так хотілося їсти. Прабаба помітила і посилає, за звичкою, на нього прокльони, а тим часом “в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю І поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я”. Всі грішні, у кожного своя провина. До цього часу “фактично святим був на всю хату один я. І от скінчилась моя святість. Не треба було тро-гати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж ме­ні буде?”. Йому жаль себе. Багато разів доводилося вже в зрі­лому віці переживати подібні ситуації, почуття “поверженого з небес маленького ангела”, каятися невідомо в чому, неві­домо перед ким…

Сашко залазить у старий човен і мучиться запитанням, що б таке зробити “для поновлення святості”. Чи не підсвідомо автор пропускає в текст ось цей висновок, який надалі цензори викреслюватимуть з усіх видань “Зачарованої Десни”: “Ні, один, мо, нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє поновлення, як думав колись я, маленький, у човні лежачи. Що ж його діяти? Як жити у світі?”

Це запитання постійно мучило Довженка-митця, воно спів­звучне тим давнім терзанням маленького дитячого серця. Як жити у світі (де так ато несправедливості, зла)? Відповідь він шукав усе життя.

А душа була відкрита навстіж великому гармонійному світові, який теж шу­кав усе життя. Дійсність брутальна й жорстока, він так хотів її змінити. Свою мрію Довженко-митець прагне знайти в далекій реальності свого дитинства.

Малий живе в чарівному, поки що гармонійно прекрасному, сповненому несподіванок (як історія з левом) і манливих таємниць світі. Він для нього – докола хати, у городі, де безліч усякої живності, у саду з яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, на печі з усяким насінням, у якому так затишно спати, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна на возі під самими зорями. Ще чарівніше продовження того світу – солодкий сон у човні в клуні. Той сон поніс Сашка далеко-далеко.

Душа письменника вміла отак полинути в полоні нездійснених мрій, далеко від земних прикрощів і нещасть. Це був її порятунок.

“Світло і чисто у мене на душі, люди”, – голосом малого свого двійника промовляє дорослий Довженко. Звернімо увагу, як почувається Сашко, коли потерпає в клуні за свій перший гріх. Він затуляє очі, але йому не стає темно. Навпаки, відкривається небачене видиво – чи сон, чи фантазія. Однак у цьому плетиві Сашкових видінь “проскакує” одна авторська фраза, фраза виправдання: “Заплюїцуючи очі, й по сей день я ще не маю темряви в душі”. Ці слова тут, здава­лось би, необов’язкові, вони – хіба що для нездогадливого читача. Адже самі по собі міркування Сашка про темряву і світло всередині себе “говорять” про ті глибинні переживання автора, про його постійне підсвідоме бажання довести людям чистоту і святість своєї душі. Для Довженка це, зрештою, закономірно: він страждав і внутрішньо каявся в тому, у чому був невинний, але був често­любним, переживав часом безпідставно…

У “Зачарованій Десні” створено цілий мікрокосмос людського буття, як ду­ховного, так і матеріального. Той клаптик землі біля Десни – своєрідний земний рай, який Довженко не бачив більше ніде й ніколи у своєму дорослому житті. Цей рай наповнено живими, природними реаліями. Згадаймо, як пахнуть там огірки, що їх беруть із собою на косовицю! І яка музика бринить там, коли клепа­ють косу… Перегорніть ті сторінки, де Сашко перераховує, що він любить, а що ні – наче багато-багато картин проходить перед очима. І все то часточки великого світу “зачарованої Десни”, часточки того земного раю. Зі спогадів викликав їх до себе в гості втомлений, розчарований митець.

Сашкові, який наслухався розмов дорослих за кашею, так “робилося тоскно, так жалько, що світ споганіє”, поки він виросте, “не буде вже сінокосу тоді, ні риби” – митець не хоче бачити цей прекрасний світ споганеним і обікра-деним. Недосконалість світу страшенно мучила Довженка. До цього додавалося бажання розбудити в українців національну свідомість і гідність,

“А ми хто? Ми хіба не руські?” – запитує Сашко в батька. “А хто там нас знає, – якось журливо проказує мені батько, – прості ми люди, синку… Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да… Ой-ой-ой.. мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось”.

Однак Довженко-романтик щиро вірив, що прийде весняна повінь і знесе весь бруд і намул з українського народу. Такий символічний зміст передає карти­на весняної повені в повісті.

Щороку Десна затоплює береги, сади і хати, а Сашко разом із батьком ряту­ють на великому човні людей. Якраз на Великдень – світлий час Воскресіння Господнього (прикметна довженківська деталь): “Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав – усе пливло, усе безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці”. Це символічна картина. Образ води – один із прадавніх образів-символів очищення, оновлення. Як зрадів би митець очищенню й оновленню своєї України! То і в цьому його вина?

Світ “Зачарованої Десни” глибокий, невичерпний, він також безмежний, як і людське пізнання. Скільки заховано в ньому думок, почуттів, переживань великого художника. У ньому – духовна опора кожного українця.

План характеристики образу Сашка.

Оповідач у “Зачарованій Десні” – сам письменник, який виступає і як автор, і як герой твору – маленький Сашко. Пізнання світу Сашком:

1) любов до тварин, природи, музики, співів. (“Коли б спитав мене хто – небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси… Високий, чистий дзвін коси передвіщав мені радість і втіху…”; “Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, дер­качів – у лузі. Любив плескіт води весняної”; “…Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки…”)

2) приємне і неприємне в розумінні хлопця;

3) повага до батьків, людей похилого віку;

4) ставлення до народних свят, прикмет, обрядів, вірувань.

“Зачарована Десна” цитатна характеристика Сашка

Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоною дзюбкою скубе за штани. А як неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувати тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд. Неприємно ходить босому по стерні або сміятись у церкві, коли зробиться смішно. І їхати на возі з сіном неприємно, коли віз ось-ось перекинеться в річку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий – приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі.

Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки. Приємно, коли весною вода заливає хату й сіни і всі бродять, приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах всякого насіння приємний. Приємно тягати копиці до стогу й ходити навколо стогів по насінні. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким. Приємно, коли позіхає дід і коли дзвонять до вечерні літом. І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з людьми. Любив я, коли хтось на дорозі вночі, проходячи повз нас, казав: “Здрастуйте”. І любив, коли дід одказував: “Дай бог здраствувать”. Любив, коли скидалась велика риба в озері чи в Десні на заході сонця. Любив, їдучи на возі з лугу, дивитися, лежачи, на зоряне небо. Любив засинати на возі і любив, коли віз спинявся коло хати в дворі і мене переносили, сонного, в хату. Любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів – у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спадала вода весняна. Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки. Любив гупання яблук в саду у присмерку, коли падають вони несподівано в траву. Якась тайна, і сум, і вічна неухильність закону почувалися завжди в цьому падінні плода. І грім, хоч мати і лякалась його, любив я з дощем і вітром за його подарунки в саду.
Але більше за все на світі любив я музику. Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав що більш за все я любив слухати клепання коси. Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика. Часом і досі ще здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи. Високий, чистий дзвін коси передвіщав мені радість і втіху – косовицю. Я пам’ятаю його з самого малечку.” – “Зачарована Десна”. Олександр Довженко.

Біографія Малевича на англійській мові викладена в цій статті.

Kazimir Malevich biography

Kazimir Malevich, in full Kazimir Severinovich Malevich (born February 23 [February 11, Old Style], 1878, near Kiev-died May 15, 1935, Leningrad [now St. Petersburg]), Ukrainian avant-garde painter, who was the founder of the Suprematist school of abstract painting.

Malevich was trained at the Kiev School of Art, the Stroganov School in Moscow, and the Moscow School of Painting, Sculpture and Architecture. In his early work he followed Impressionism as well as Symbolism and Fauvism, and, after a trip to Paris in 1912, he was influenced by Picasso and Cubism. As a member of the Jack of Diamonds group, he led the Russian Cubist movement.

In 1913 Malevich created abstract geometrical patterns in a manner he calledSuprematism, a term which expressed the notion that colour, line, and shape should reign supreme over subject matter or narrative in art. From 1919 to 1921 he taught painting in Moscow and Leningrad, where he lived the rest of his life. On a 1927 visit to the Bauhaus in Dessau, Germany, he met Wassily Kandinskyand published a book on his theory under the title Die gegenstandslose Welt(“The Nonobjective World”). Later, when Soviet politicians decided against modern art, Malevich and his art were doomed. He died in poverty and oblivion.

Malevich was the first to exhibit paintings composed of abstract geometrical elements. He constantly strove to produce pure cerebral compositions, repudiating all sensuality and representation in art. His well-known White on White (1918) carries his Suprematist theories to their logical conclusion.

Вірш М. Лермонтова “Із Гете” у перекладі Т. Масенка та мовою оригіналу ви можете прочитати в цій статті.

М. Лермонтов “Із Гете”

Ген на верховини
Темна ніч лягла;
Лагідні долини
Вкрила свіжа мла;
Не курять дороги,
Листя не тремтить…
Зможеш від тривоги
Скоро й ти спочить!
переклад Т. Масенка

Лермонтов “Из Гёте” на русском

Горные вершины
Спят во тьме ночной;
Тихие долины
Полны свежей мглой;
Не пылит дорога,
Не дрожат листы…
Подожди немного,
Отдохнёшь и ты.

Художні засоби “Із Гете”

Епітети : Темна (ніч), лагідні (долини), свіжа (мла)

У поезії Лермонтова нічний пейзаж дихає величчю й лагідністю; тиша аж бринить. Це враження створюється за допомогою подвійного заперечення (“Не курять дороги, Листя не тремтить”). “Бажаний спокій, відпочинок такий близький!” – переконує нас автор.

Образи у вірші Лермонтова та в його перекладі Т. Масенка

У перекладі збережено основні образи оригіналу й художні засоби, але, напевно, з метою більшої виразності перекладач вживає епітет “лагідні” долини, що має дещо інше емоційне забарвлення; також вносить мотив (образ) тривоги; отже, переклад більш олюднений.

Улас Самчук “Марія” короткий зміст твору

Книга про народження Марії

Марія народилася у сім’ї у звичайних людей: мати – селянка, батько працював у каменоломнях.

“Батька кликала татом, матір – мамою. Любила це робити безупинно”. Може, передчувала, як недовго доведеться їй тішитися цими словами. Незабаром батька привалило у каменоломнях, а мати, захворівши на сухоти, померла невдовзі після того. Дівчинці було лише шість років. Вночі, залишившись із сусідкою Катериною, вона плакала й кликала маму. Так почалося її сирітство. Жила спочатку у тітки Катерини. “Забрала і спочатку нічого було. Добра, лагідна. Але ж не може людина вічно бути доброю і лагідною, а ще коли маєш п’ятеро крикливих ротів”. І про Марію стали забувати у чужій хаті. “Чорні м’якенькі її кучері довго не милися і збилися у твердий ковтун. У них завелися пасожери, які гризли й мучили Марію. Дівча дерло на собі шкуру, поробилися гнійливі струпи”. Та й їсти недуже було що: їла сухий хліб, недоспілі овочі та бараболю, призначену для курей та веприка. Через рік вже пасла гуси, щоб не їсти дарма чужий хліб. Та Марія не сумує. Саме життя навчає дівчину боротися з неприємностями та діставати щоденний хліб свій, а інакше і бути не може. Тільки іноді, коли діти часом ображали її, а вона не могла сказати, як інші: “Як скажу мамі – побачиш!” – дівчинка плакала. Та в Марії вже така вдача – ніколи не сумує довго. А голосок мала дзвінкий, сильний.

Вже у дев’ять років Марія пішла у найми до Мартина Заруби. Тут її прийняли як свою: “Господар порядний. Марію мили, чесали, відкормлю-вали. За це пасла літом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, підстеляла в хлівах, помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мішки валі, мотала клубки”. Так у щоденному клопоті, у праці і зросла. “На дванадцятій весні відчула дівочий сором і при зустрічі з хлопцями опускала на очі довгі вії”. Дівчина вийшла ловка, роботяща, мала лагідну вдачу, до того ж і співала добре. Але себе тримала гідно. Поводилася як годиться кожній порядній дівчині: працювала добре, поважала старших, ходила до церкви.

“Та що Марії праця? Жне, в’яже за косарями і, мов дзвінок, гомонить. Виграють оті чорнезні, оті бездонні… Гляне – опалить… А щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум’ям горять. Картина – невгамовна, співоча картина”. Про дні голоду забуто. Здавалося, попереду тільки щастя. На неї вже задивляються хлопці, а найбільше – Гнат Кухарчук. Він невеличкий на зріст, до того ж кульгає на праву ногу, хоч і хлопець вправний, працьовитий. Вона не помічає його. Навколо таке живе, таке цікаве і різнобарвне життя. Інколи Марія плаче. “Але не тому Марія плаче, що сирота. Ні, Марія не тому плаче. Марія плаче, коли на широкому світі тісно стає, а душа вимагає простору”.

Час іде. “Дні, дні, дні… Марія йде, співає, працює, спить”. В один з таких днів побачила вона Корнія і покохала. На увесь вік запам’ятала вона свій перший поцілунок біля колодязя, з якого брала воду. Тут, серед хутірських садків, освідчився їй Корній у коханні. Але до щастя було далеко. Корнія забирають у рекрути на сім років, бо прийняли у матроси. Останні поцілунки, сльози, обіцянки. А потім потяглися дні чекання. Вимір часу, як завжди: “Поорали, посіяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, бараболі, порубали капустини”. А від Корнія нема ані звістки, ані листа. Часто плаче Марія та все виглядає. Повірити не може, що забув.

Зате Гнат Кухарчук не обминає її своєю увагою. Чекає на неї коло церкви, пригощає цукерками. Одного разу купив коралі, потім шовкову хустку… Марія спочатку ніяковіє, тікає від нього й не хоче брати подарунків, але Гнат все-таки доганяє і віддає їй усе, що приготував. Він кохає її. Безнадійно і палко. По селі чутки про них пішли. Одарка, дружина Гнатового брата, вже й вичитує парубкові, що, мовляв, Марія – не пара йому, бо сирота. А Марія й сама не дуже прихильно ставиться до Гната, у серці yge ще Корній, хоч від того й досі нема звістки. Марії хотілося діставати цукерки і подарунки, але не від Гната. Та Корній мовчав десь далеко, а Марія поступово звикла до Гната. І одного разу, коли той уже й гадки не мав, щоб Марія на нього зглянулась, вона покликала до себе на колодку.

“А Марія все-таки листів від Корнія чекає. Ночі! Ох ви, дівочі ночі! Пришли, подай вістку, не покинь!.. Чи чуєш ти? Не чуєш і не бачиш! Гуляєш удалеких краях, забув, перестав навік думати. Дні, тижні і місяці – і хоч би один листочок. Не поспала кілька ночей і вийшла з Гнатом моторить”.

Коли Гнату і Марії проспівали весільних пісень, то прийшли “буденні дні”. Те ж село, ті ж люди, та ж праця, ще й поля дві десятини дав Мартин за Марією. За лагідну вдачу і сумлінну працю хазяїн нагородив свою наймичку гарним приданим.

“То у мене так… у мене роби, як у себе, але й дістанеш, як у себе. Коли б за голодранця виходила, не дав би нічого… За господаря, якого знаю, що не змарнує, на! Май, працюй і доробляйся, щоб твої діти і внуки мали…” Однак дні втратили свою святковість, вони були позбавлені смислу, бо не хотілося Марії бути поряд з Гнатом. Життя ніби повеселішало від часу, коли Марія відчула, що стане матір’ю. Дитина заповнила порожнечу Маріїного серця, принесла нову істину любові. Вона усією душею любить свого сина Романа, пророкує йому майбутнє вченої людини. Гнат і Марія любили первістка, але кожен по-своєму. Гнат вбачав у дитині Марію, а вона – своє “я”, свій замкнений світ любові. Зі смертю сина щось умирає в Марії. Порожнеча, яку на час заповнила дитина у серці жінки, заполонила її душу знову. Гнат це розумів і тяжко страждав. З часом Марія народила неживу дитину. “Але ця подія не так доткнула її, як минула. Саме тоді прийшов у відпустку Корній”. Марія переслідувала його, шукала зустрічі з ним, але нічого в неї не вийшло. Через два тижні Корній від’їхав.

І тоді заціпеніння Марії змінюється бунтом. Марія прагне припинити потік “мізерних днів”, повернути святкові дні. “Буднього робочого дня Марія одягає святочні одяги. Кудись іде”. Повернути свято дівочої волі – значить збунтуватися проти моральних традицій. Вона відкриває усім те, про що лите здогадувались люди, – нелюбов. “Дні, мов краплини крові, капали з пораненого життя”. З чийого? Мабуть, з життя обох – Марії і Гната. Гнат викликає співчуття в односельців.

Одного разу заговорила з ним сусідка Гапка Хомиха, яка пообіцяла допомогти повернути в сім’ю Марію. За допомогою свого гострого язичка, який “вертівся спритно і невгамовно”, вона зуміла такі чутки розпустити, що Марія не витримала одного вечора і запитала в Гната, до кого це він щовечора ходить. З того часу все ніби влаштувалось на краще. Життя спокійнішало. Тоді й народилася третя дитина, на якийсь час повністю примиривши подружжя. Але померла й ця дівчинка. Гнат лежав хворий у лікарні (дерево потрощило йому якраз хвору ногу). Спочатку Марія щотижня їздила до нього й приносила щось поїсти, адже хворий потребував доброго підживлення. Та знову приїхав Корній, цього разу назовсім.

“Марія зустріла Корнія. Глянув на неї:

– А-а! Здраствуй! Как пожіваєш? Що ж, саломянной вдавой осталась?.. У Марії від несподіванки занімів язик.

– Малчіш? Да! Многа лєт тєбя не відал, а всьо-такі нічево!.. Красавіца”. Корній став працювати у Марії, бо вдома навіть хліба не було. Вештався по господарству Гната, яку себе дома. “Хлопець, що служив у Марії, оповідав цікавим сусідкам, що Корній серед ночі скидав Марію з ліжка, лаяв її матірною лайкою, а Марія цілу ніч стояла розібрана коло порога, тремтіла і навіть не сміла голосно плакати”.

За Гната Марія зовсім ніби забула. Провідувати його приїхав брат Михайло, який розповів йому про витівки дружини.

На Зелені свята Гнат повернувся. Марія просить у нього розлучення. “А ти ж все-таки присягнула мені… в церкві ж присягнула…” – з болем промовив Гнат.

Марія з відчаєм відійшла до Корнія. “Гнат думав, чекав, сподівався і порішив дати їй розвід. Хай розводиться. Все одно. Але витрати на розвід має взяти на себе”.

По дорозі до консисторії Гнат звернув увагу, що Марія змарніла, під очима синці, погано вдягнена, голодна. Розвід вони одержали, в обох папірці про розлучення, але Гнат все-таки сподівається, що вона повернеться до нього. Але ні. Усміхнулась і промовила: “Хіба ж можна про це говорити, Гнате?”

Книга днів Марії

Почалися дні праці. Корній не мав багато поля, та й хату мав поганеньку. Правда, мав він ще гармонію, матроський “кльош” і кілька сорочок з відкладними комірами. “З часом прийшлось відложити гармонію. Прийшлось відложити і кльош. З руки зняв годинник і повісив його в хаті на цвяшку під образами.

Так само прийшлось розлучатися з московською мовою. Залишив собі “да, вєрно, например”. Решта по-людськи було. Так тепліше”. Навіть руки його почорніли від селянської праці. Але в хаті все чулася лайка, він ніби мстився Марії за те, що не дочекалася його. І вона це розуміла, а тому терпіла. Лагідно, терпляче повертала його до звичайної селянської праці, до звичайних клопотів по господарству. І в неї це вийшло. Разом з працею на землі приходить думка про мораль. “До цього часу жили “на віру”. Тепер же сам виявив бажання “обкрутитися”… Марія впертою працею, самовідреченням добилася нарешті права бути законною власністю свого чоловіка”. Буденність більше не лякала її – вона була сповнена любов’ю. Кожна дрібничка тепер тішить Марію. До того ж вона вагітна. Народжується хлопчик, якого Корній називає Демком. Марія працює, майже не відпочиваючи. Люди її не розуміють: у Гната ж стільки не працювала. Та їй байдуже. Вона щаслива.

Та й Корній змінився: “Все більше пізнається смак і радість праці. Відходять і забуваються босяцько-пролетарські звички. Земля втягує у своє нутро і наповнює жили, розум і ціле єство твердими звичками. Корній чує вже це. Матроство забувається, і він стає людиною. Поволі забуває матюки, переходить на рідну мову, яка вертає йому родинний утулок”. Минулися і лайка, і крики. Нове відчуття гідності не дозволяє так себе поводити. Тепер вони їдять свій хліб, а все зароблене власною працею набагато смачніше. На Святу Вечерю сідають усі до столу, і з самого серця ллються слова подяки: “Дякую тобі, Боже, що сподобив мене ласки своєї і дав змогу лити піт свій на ниві моїй, щоб їсти цей смачний хліб”.

Незабаром поставили нову хату, бо в сім’ї народилися близнята Максим і Надійка. Але щастя людське, на жаль, таке нетривке, таке тендітне. Почалася війна. “Гапонець” на руського царя задумав, клятий, піти”. Корній змушений іти на ту війну. І Марія знов чекає листів, і цього разу вони приходять час від часу.

А що Гнат? Він продовжує страждати. Одного разу цей постійний біль доводить його до страшного плану – підпалити хату Марії, бо все це збудоване Корнієм. Потай він мріяв, що вона з дітьми попросить у нього допомоги. Бідний Гнат не розумів, що ні клуня, ні хата – ніщо так не єднає людей, як любов, яку не заміниш жалістю. Марія відчула серцем, хто це зробив, але все заперечувала. В душі простила йому і зрозуміла. Мине багато років, і він сам зізнається Марії у тому злочині.

Декілька разів Гнат пропонував Марії допомогу, але даремні були його старання. “Через кілька днів не стало Гната. Пішов з дому і не повернувся”.

“Дні далі минають. Діти ростуть. Марія журиться і вичікує Корнія”. Він повернувся на Великдень. Після свят знову в поле. Життя входило в своє русло. Перед Різдвом народився син, якого охрестили Лавріном.

Демко, старший син, вже парубочиться, вже на музики бігає. Надійка беручка до роботи, любить в усьому допомогти. Ось тільки Максим… Хвилює він батьків своєю поведінкою, без грубощів ніяк не може.

“За пару років прийшло до Корнія перше горе”. Демко підріс на рекрута і мусить іти виконувати обов’язки перед царем. Прийняли його до гармати і завезли на далекий Кавказ. Прийшла тяжка вістка про загибель сина. Вже у церкві відслужили панахиду, а потім надійшов лист, де він сповістив про свій полон та попросив сухарів, бо полонені помирали з голоду. Марія, плачучи, збирає скриньку, щоб надіслати Демкові, а сусіди міркують: “Найстрашніша смерть – це смерть від голоду. Не дай Бог навіть ворогові вмирати такою смертю…”

Дні Марії розколола революція. Чоловіки політизували, а жінки робили своє: працювали та ростили дітей. Незабаром Марія, як і всі односельці, побачила, що воно є за революція – грабіжництво, розбій, розпуста. У цій ситуації жаль було коней, покинутих напризволяще, які були зовсім не винні у людській жорстокості і дурості. А що вже казати про людей! “Крекотом потрясає планету страшний російський мужик. Земля України дуднить від тупоту орд революції. Крицевими дорогами удалечінь несуться поїзди. За обріями моргають заграви пожеж і розливаються сердиті рокоти гарматних перед громів”.

Демко загинув. Але повернувся до села Максим, що десь поневірявся у лакеях, щоб тут “батькові не служити”. “Серед очей гранатних і скорострільних білих зубів вбирався молодий селюк у більшовицьку шкуру”. Прийшовши додому, перш за все звів наган і розстріляв київський образ, що висів у хаті на стіні. “Нучтож, мать? Чево таращіш глаза? Ідола твоєво разстрєлял”,- і додав мерзотну лайку. Здавалося Марії, що то він не образ, а її розстріляв. Від того дня й оселився в її душі страх. “Ох, які у того очі! Дитино, дитино! Які в тебе очі! Червоні, а у батька твого сині були”. Жахлива переміна у поведінці сина вразила Марію найбільше. Дні в хаті стали пекельними. Влада мінялася, але незмінним залишалося стійке правило селянина: треба орати, сіяти і збирати врожай.

І все ж таки імперія втручається у життя колонії: у Петербурзі стався переворот, а в українському селі сум’яття, воно не готове до тієї “свободи”. Хто такі петлюрівці, чого хоче гетьман, чи зголошуватися до українського війська, як розуміти агітацію більшовиків – усі ці проблеми обрушилися на голову селянина. Завжди влада забирала те, що хотіла, от і зараз так само. Вона забрала молодість Корнія, життя його сина Демка, душу сина Максима, національні почуття сина Лавріна, здоров’я Марії, історію українців. Втручаючись у культуру, освіту, імперія виховувала собі яничарів. І якщо Корнія, а потім Демка посилали воювати з чужинцями, то Максима – з рідними. Всі мужицькі балачки закінчувалися висновком: своє роби – сій хліб. Та хитруючи з новою владою, мимоволі потрапляли до пастки. Прикладом можуть служити суперечки між Лавріном та майбутнім чоловіком Надії – Архипом: “Лаврін вів з Архипом завзяті бої за козаччину і за совєцьку владу. Обидва однаково вірили, лише у різні справи. Корній ні туди, ні сюди. У нього поле, а решта його не цікавить. Про нього, хай чорт приходить, аби влада як слід була та можна було працювати.

Лаврін же домагався абсолютної самостійності України. Читав про козаків і твердо вірив, що як тільки буде Україна, одразу стане козаком.

Нарешті Архип посватав Надію”. Весілля випало на славу. Навіть у церкві обвінчалися, бо так веліла Марія. Незабаром з’явився Максим, добре випив і розпочав промову.

“Почав з “релігії, що є “опіум народу”, і перейшов на подружжя. “Соціалізм несе нам нове життя. Жінка більше не буде рабою чоловіка. З ким захоче, з тим буде спати. Вінчатися не потрібно. Все то забобони, видумані попами… Любва всяка і тому подобне не існує. Є тільки задоволення полових потреб…”,- запевняв непроханий гість.

– Що він там торочить? – шепче дядько на вухо другому.

Обуренню серед присутніх не було меж. Марія та Корній не можуть повірити, що це говорить їхній син.

“- їв кого воно, Господоньку святий, вдалося! – тошніла Марія.- Ото так завсіди. Скільки я вже з ним не намучилась, не наплакалась. Нічого не помагає. Вродиться такий виродок…”

Корній не витримав і вигнав з лайкою цього “шмаркача”. “Максим почервонів, кричав, але, бачачи, що знаходить між дядьками мало співчуття, плюнув, вилаявся матюком і вийшов з хати”.

“Бацила розкладу родини натрапила на свій грунт. Настав початок кінця. Дні Марії скінчилися. Сонце так саме сходило і заходило. Але знаки на сході все більше і більше вказували наближення. Йшов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спину, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі Корніїв і Марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець…”

Книга про хліб

Марія ввійшла у старість, чи то, може, ті події наблизили ту старість передчасно. Ще працює вона, як завжди, пораючись то коло хати, то у полі. Але діється щось жахливе: обози під червоними знаменами обирають селян, топчуть і грабують покоси. Селяни хвилювалися: “Кажуть, вони хочуть увесь народ обібрати, бо всі мають бути рівні. А як зробиш, щоб усі були рівні? Дати бідному – не дасть, бо й сам нічого не має. Ну так забрати у багатого треба, а тоді всі рівні…”

Терпець людині увірвався. Назрівав бунт, і тоді “в пекельних кузнях готовить Сатана свій сатанинський винахід. На полотнищі свого прапора виписує: НЕП, УССР”. Ці події приспали народне обурення на якийсь час, бо повернулося нормальне трудове життя. Так здавалося.

“Максим, що перед роком “зо всіх фронтів” вернувся, що “страждав” і за “робочий клас кров свою проливав”, тепер доношував свою шкірянку, іноді виймав нагана, яким “розстрілював контрреволюцію”, і робив з себе велике начальство”. Саме так він поводиться навіть з батьками, до яких прийшов з пропозицією спочатку перейти у меншу половину хати, а потім і зовсім піти у сусідню. “Син виганяє його… Кудись виганяє з тієї самої хати, яку він збудував для себе, для дітей і для цілої своєї сім’ї”.

Усього зазнала у житті Марія, доброго і злого, зазнала любові і смерті, а тепер мусить випити ще одну чашу – муки через неповажливість свого сина, його непошану не тільки до батьків, а й до всього того, що було для них важливе. Ростила дитину, як інших, у любові, як усі батьки. А вийшов з нього “твердий” більшовик, який не знає ні жалю, ні сорому, ні страху. Лаврін, було, хотів захистити батьків, але в Максима розмова коротка: його воля – закон, а більше законів немає. Він і на брата рідного руку підніме й не задумається. І в цьому ще всі переконаються. Ледве розборонила Марія синів. Пішли старі з дому. “Життя висковзує з-під старечих ніг – дорого, потом і кров’ю куплене життя”.

Надія частенько заглядала до батьків, ділилася своїми радощами і клопотами. Одного разу сказала матері, що чекає народження дитини. Мати відказала: ” Нічого, дитино. У цьому наше щастя. – Згадала своє перше материнство і тяжко зітхнула. – Мала і я багато горя, але коли б не дав Бог гіршого, все ще можна було б пережити”. Архип починав братися до землі. По жнивах Надія народила дочку. її охрестили у церкві, як і усі віки робили так люди. Назвали Христиною. “Того року родилося багато інших нових людей. Відступив Маркс, голод, минулося безпліддя, вернулася гарна й розумна осінь, вернулося мудре й святе життя”. Та ненадовго. Нова влада знов почала свої руйнівні дії. Багато віків стояв у селі монастир, і розносився далеко його дзвін. Та ось став потрібен метал, і дзвони зняли і вивезли. Селяни починають розуміти, що їх ошукали, та пізно: “Навколо мужика мур багнетів, селькорів, чекістів. Обхопили його, незламного велетня, клали на землю, топталися по загартованому жорсткому лиці, крутили назад мозольні руки”. Багато людей забрали, і стало зрозумілим усім страшне слово Соловки – “мільйонна могила України”. Людей почали зганяти до колгоспів. З України вимагали: “Україна, хлєба!” “Україна корчиться з голоду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі “хлєб”. Люди працювали задарма, бо в них усе відібрали, а натомість обіцяли пайок. Почався голод. Ау Марії ще одне горе: забрали Лавріна. Ледве добралася до міста, хоч ладна була йти на край світу і далі. Та ніхто їй не сказав, де син. Вона йшла, знесилена, зневірена, назад, додому, та й не знала, що того самого дня “Пролетарська правда” містила таку заяву: “Я, Максим Корнійович Перепутька, відмовляюся від своїх батьків-кулаків, які ціле своє життя були врагами робочого класу і стояли на засадах власності і навіть тепер не зрікаються своїх ганебних засад. Рівно ж осуджую, пятную і вимагаю суворої кари свому бувшому братові Лаврінові, який став до послуг петлюрівської контрреволюції і своєю злочинною діяльністю свідомо шкодив ростові соцбудівництва нашої країни”. Корній не показав Марії цієї заяви, вона лежала хвора після невдалого походу до міста.

На Великдень взялися за церкву – зняли дзвони і відправили близько тридцяти чоловік на Соловки. Церква “добровільно” самоліквідувалася. Марія багато чого не розуміла: чому даремно сидить у в’язниці її наймолодший, чому в селі діти годують краденим зерном своїх батьків, чому не можна працювати на своїй землі. Та не своєю долею переймалася Марія. Жаль було дочки, онуки. Дивилася на маленьку Христину і думала: “Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба… Зовсім трошечки хліба”. Марія та Корній як можуть підтримують дочку та онуку, бо вони самі, Архипа забрали. Ось уже й останню шкапу зарубав Корній. Скрізь по селі уже й собак поїли, але в нього рука не піднялася на вірного Сірка. Страшні дні голоду. Люди втрачають людську подобу. Сергій Гнида і Карпо Фіян усе життя друзі були, та через гнилу картоплю, яку вони знайшли, Гнида зарубав Фіяна.

Марія б уже й не вставала, та тривога за дочку й онуку змушує підніматися щодня і йти до них, несучи у вузлику щось поїсти. Та настав день, коли нічого було віднести, а Корній вирушив у відчаї з дому. “Начахрав дещо бруньок, настругав березової кори”, а далі йому поталанило – знайшов мертвого зайця. З останніх сил ніс його додому, боячись, що не дійде. Марія набралася сил провідати Надію. Те, що вона там побачила, вразило її: онучка була задушена матір’ю, яка не в змозі була дивитися, як страждає Христуня. Сама Надія стала несповна розуму, сміялася якось дико, відмовлялася їсти. Корнієві здалося, що то сниться страшний сон, такого не може бути. Але пішов і побачив усе сам. Як це так? Адже ж от по сусідству спокійно живе, м’ясо їсть її брат-близнюк Максим. І не болить йому, що родина гине з голоду. Узяв сокиру і пішов до Максима. “Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другий розмахнувся і опустив сокиру… Корній сік і сік. Сік, як малий хлопчина січе кропиву чи бур’ян, поки не втомилася рука”. Марія цього не знала. Після того Корній пішов тихенько з дому, а разом з ним і старий пес Сірко. Потому прийшли якісь люди, питали про Корнія. “І тоді стало Марії ясніше”. Силкувалася піти до Надії, та впала на подвір’ї.

Де не взявся Гнат, допоміг підвестися їй і привів до хати. Всі ці роки він був ченцем, але тепер просто колгоспний сторож. Він дивиться на Марію, і воскресають у його пам’яті давні спогади. “Маріє, висповідай мене. Даруй усе, що зробив тобі у дні молодості”. Ах, яке маленьке наше життя! Ах, яке маленьке. От пережив, і що ж далі? Прости мене, Маріє, раз, другий і третій!..” Розмова цих двох людей виглядає дивно, якщо не згадати про те,

Скільки у житті пережито ними разом і не разом. Здається, тепер вони нарешті прийшли до згоди. Гнат признається, що він колись запалив її домівку.- “Це я… я, Маріє… з любові!..

Марія мовчала, а як скінчив, стиснула легко його руку.

– Мовчи. Знаю. Мовчи!..” Вона розповіла йому про Надію, до якої не може сама дійти. Дочка голодна… “Хліба їй. А-ах, де є хліб?”

Гнат пообіцяв, що прийде завтра, та не прийшов. Не знала Марія, що пішов Гнат навідати Надію. “Знайшов її захололу, опухлу в коморі в куті з дитиною в пелені. Сиділа з витягнутими грубими ногами, прив’язана до ключки мотузом, зашморгнутим на шиї”. Тоді став він скликати людей на допомогу. Кликав довго і вперто, поки з понурих обдертих хат не повиповзали опухлі, немічні люди. І цей кривий висушений дідок з мудрими, грізно насупленими очима, якому вони завжди вірили, до якого потай ходили слухати священне слово Біблії, проповідує: “Слово моє,- казав він,- не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдучим вікам. Затямте, ви, сини ідочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, затямте, витравмовані голодом, мором!.. Нема кінця нашому життю…”

Гната забрали ще того вечора. Він пішов услід за іншими і не повернувся.

А Марія залишилася сама. Тридцять днів гаснуло її життя. І от 26258-й день, “день останній, день кінця”. Замкнулося коло людського життя. Померла Марія. Померла одинока, покинута мати.

Аналіз балади “Човен” Євген Грибінка викладений в цій статті.

“Човен” Євген Грибінка аналіз

Тема: Роздуми поета про майбутнє життя

Алегоричні образи вірша “Човен”: човен (людина), море (життя), хвилі, вітер, хмари, громи (життєві негаразди, випробування).

“Човен” Гребінка віршовий розмір

Віршовий розмір – чотиристопний амфібрахій.

Римування – перехресна, суміжне

“Човен” Гребінка характеристика

Твір “Човен” Є. Гребінки є однією з перших оригінальних балад у новій українській літературі. Вміщений він у першій збірці письменника “Малороссийские приказки” й позначений виразними рисами романтизму.

Вірш “Човен” має автобіографічний характер роздумів молодого поета, що вирушає з рідного хутора в Петербург, мовби кидається в піняві хвилі розбурханого житейського моря, яке спочатку грається, а там і нещадно розбиває одинокий човен.

Романтизовано схвильована розповідь досягається засобами народної поетики; хвилі – “мов чорнії гори”, хмари – “як темная нічка”, громи гуркотять – “мов голос небесної кари”, “пустують по піні мавки”.

Проте у автора відсутнє відчуття приреченості…

Вже саме твердження про неможливість заховатися від світу, від життя, і навіть більше – розуміння, що “не можна ж вік цілий пробути з собою одним”,- свідчать про активність накресленої автором життєвої програми. Попрощавшись із хуторським “покоєм”, не маючи певності, що “недоля і лштее горе” минуть його в столиці, автор ради служіння вищій меті сміливо пускається в “світ білий”.

Вірш “Човен” стоїть дещо осторонь більшості творів і є своєрідним маніфестом молодого Є. Гребінки.

У вірші “Човен” Гребінка висловив свої душевні переживання, свої побоювання, свої роздуми про майбутнє життя. Але цей твір є близьким кожній людині, бо всім нам властиві почуття і переживання, які вклав поет у вірш.

“Човен” Гребінка художні засоби

В останньому рядку першої строфи балади повторюються звуки “р”, “г”, які передають гуркіт грому, це Алітерація, яка підсилює образну картину бурхливого моря.

Зменшувально-пестливі слова (нічка, весельце), Повтори (плавле), Звертання (мій покою), нестягнені форми прикметників (буйнії, лютеє).

Риси романтичного стилю в баладі : грізна морська стихія, трагедія з човном, переживання ліричного героя, зв’язок із фольклором.

“Земля” – це соціально-психологічна повість Ольги Кобилянської, один із найкращих творів про селянство не лише в українській, а й у світовій літературі. Якщо ви не встигаєте прочитати повість повністю, чи хочете нагадати собі короткий зміст, тоді читайте “Земля” О. Кобилянська стисло. Ви можете прочитати більш Детальний переказ “Земля” О. Кобилянська

“Земля” О. Кобилянська стисло

“Земля” О. Кобилянська стислий переказ можна прочитати за 5 хвилин.

Велике село Д. на Буковині. Горстка хаток притулилася до величного панського лісу. Інші розташувалися серед поля.

Заможна селянка Докія занепокоєна долею своєї єдиної доньки Парасинки. Мати вже почуває себе вкрай погано, батько ж – страшний пиятик, він винесе все добро, проп’є у шинку. Парасинку треба конче цієї осені засватати, щоб вона та її добро знаходилися під захистом чоловіка. Добре було б віддати її за Михайла, землі якого граничать з Докіїними, але Михайла мають забрати до армії. Тому треба шукати іншого, хоч Михайло дуже подобається Докії і своєю вдачею, і вродою, і заможністю. Врешті вибір зупиняється на постаті Тодорики. Доньці він не подобається, але мати умовляє, говорячи, що Тодорика не п’є, тому буде хорошим чоловіком.

На весіллі Парасинки Докія та Івоніка горюють. Жінка засмучена, що має віддавати зовсім молоду дочку за нелюба. Івоніка говорить, що хотів би одружити їхніх дітей, але армія стала на заваді йото щастю. Все життя разом з жінкою він гарував, наймаючись до найтяжчої роботи при будівництві, потім стягав копійку за копійкою, щоб купити землю, придбати добро для дітей. Вони завжди обмежували себе в їжі, не купували нового одягу. Живуть так і тепер, хоча вже вдосталь усього мають. Михайло вдався працьовитим, слухняним та ласкавим хлопцем. Дбає він про все у господарстві. Івоніка віддав би все, щоб виручити його з війська, але пан запевняє, що все дарма. Молодший син, Сава, зовсім не такий: лінивий та лихий вдався, на нього батько не покладає ніякої надії.

Сава кохається зі своєю двоюрідною сестрою, лихою злодійкуватою Рахірою. Більше за все він любить полювати, вбиваючи всяку пташку без потреби. Старшого брата він не поважає, вважаючи його занадто м’якосердим.

Марійка сумує, що має розлучатися зі старшим сином. Молодший зовсім не поважає батьків, за нього матері соромно перед людьми. “Краще б забрали Саву”, – у розпуці думає Марійка.

Михайло закохався у бідну сироту, наймичку Анну. Після повернення з армії він хоче одружитися з нею.

Михайла забирають до війська. Це трагедія не тільки для сім’ї, але й для самого хлопця. Людина з ніжною душею, він не може пристосуватися до муштри, не звик виконувати наказів, не вміє стріляти.

Від моральних та фізичних страждань Михайло захворів і потрапив до шпиталю. Він збирається стати навіть дезертиром, аби більше не мучитися. Батько, що відвідує сина, бачить, що життя йому тут не буде.

Батьки чекають приходу Михайла у відпустку. Сава продовжує зустрічатися з Рахірою, вона научає його не слухатися батька та матері. Івоніка загрожує позбавити сина спадщини, якщо він не відступиться від Рахіри.

Анна працює у попа, щоб заробити грошей для себе й коханого. До того ж у них з Михайлом має народитися дитина. Відкритися батькам Михайло хоче під час відпустки. Мати Анни, незадоволена тим, що дочка не віддає їй всього заробленого, виганяє дочку з дому. Докія приймає дівчину до себе в хату.

Михайло, що прийшов у відпустку, радіє поверненню до землі, майбутньому щастю з коханою. Батько йде до міста купувати синові подарунок на іменини, мати готує частування. Раптом старий Онуфрій Лопата приносить звістку, що Михайло лежить застрелений у лісі.

Горе страшним крилом накриває родину. Неясно, хто ж міг убити такого м’якого та доброго хлопця. Багато хто здогадується про це. Під час похорону Анна кидається на Саву з прокльонами, але Марія виганяє її з хати. Точних доказів немає, тільки здогадки. Нарешті встановлюють, що куля Савина.

Михайла поховали.

Суд відпускає Саву за недостатністю доказів. Та батьки не можуть його простити, землі не дають. У Анни народжуються близнята, яких Марія не приймає. Скоро діти померли. Після тяжкої хвороби Анна повертається в село і виходить заміж за брата Докії, Петра, у неї народжується син, якого вона хоче вивчити та будь-що відірвати від такої жорстокої землі.

Для Марійки та Івоніки життя тепер втратило сенс.