Казка “Летючий корабель” – добре відома всім дітям чи батькам, і дуже часто виникає питання хто автор, хто написав казку “Летючий корабель”.
Хто написав казку “Летючий корабель”
Автор казки “Летючий корабель” – невідомий, тому вважається, що це – Українська народна казка.
Українська народна казка “Летючий корабель”
Був собі дід та баба, а в них було три сина: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він знай на печі у просі, в чорній сорочці, без штанців. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя на обід, і хто змайструє такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає:
Розумні брати й радяться:
– Піти б то, може, там, де наше щастя закотилося! Порадились, просяться в батька та в матері:
– Підемо ми,- кажуть,- до царя на обід: загубити – нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мати їх умовляє… Ні!
– Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
Старі, нічого робити, взяли, поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала – пішли вони.
А дурень сидить на печі та й собі проситься:
– Піду і я туди, куди брати пішли!
– Куди ти, дурню, підеш? – каже мати.- Там тебе й вовки з’їдять!
– Ні,- каже,- не з’їдять, піду!
Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть:
– Ну, йди, та щоб ти вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син.
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.
Іде та йде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла аж до пояса.
– Здорові, діду!
– Здоров, сину!
– Куди йдете, діду?
А той каже:
– Ходжу по світу, з біди людей виручаю.
А ти куди?
– До царя на обід.
– Хіба ти,- питає дід,- умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
– Ні,- каже,- не вмію!
– То й чого ж ти йдеш?
– А бог його знає,- каже,- чого! Загубити не загублю, а може, там моє щастя закотилося.
– Сідай же,- каже,- та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі.
– Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
– Нічого, виймай!
От дурень виймає, аж з того чорного хліба такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких; сказано, “як у панів”.
– Ну що ж,- каже дід,- як його, не пивши, полуднувати? Чи немає там у тебе в торбі горілки?
– Де б вона в мене взялась? Тільки води пляшка!
– Виймай! – каже.
Він вийняв, покуштував – аж там така гарна горілка стала!
– От бач,- каже дід,- як бог дурнів жалує!
От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку та й каже:
– Ну, слухай, сину: йди ж тепер ти в ліс, та підійди до дерева, та перехрестися тричі, й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить; тоді – каже,- тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети куди тобі треба, по дорозі бери кого б там не стрів.
Дурень подякував дідові і розпрощався; дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав-спав… Коли це за який там час чує – хтось його будить:
– Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!
Дурень прокинувся, коли гляне – аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а вітрила шовкові так і понадимались – тільки летіти! От він, недовго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів… Як полетів та й полетів – нижче неба, вище землі – й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув:
– Здорові, дядьку!
– Здоров, небоже!
– Що ви робите?
– Слухаю,- каже,- чи вже позбирались до царя на обід люди.
– А хіба ви туди йдете?
– Туди.
– Сідайте зі мною, я вас підвезу.
Той сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом – одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.
– Здорові, дядьку!
– Здоров, небоже!
– Чого ви на одній нозі скачете?
– Того,- каже,- коли б я відв’язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я,- каже,- не хочу…
– Куди ж ви йдете?
– До царя на обід.
– Сідайте з нами.
– Добре.
Той сів, знов полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і приціляється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого. Він крикнув:
– Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?
– То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
– Де ви її бачите!
– Ет! – каже.- Там, за сто миль, сидить на сухій грушці!
– Сідайте з нами!
Він і сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба.
– Здорові, дядьку!
– Здоров!
– Куди ви йдете?
– Іду,- каже,- добувати на обід хліба.
– Та в вас і так повен мішок!
– Що тут цього хліба? Мені й на один раз поснідати не стане.
– Сідайте з нами!
– Добре!
Сів і той. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться, ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.
– Здорові, дядьку!
– Здоров!
– Чого ж ви тут ходите?
– Пити,- каже,- хочеться, та ніяк води не знайду.
– Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п’єте?
– Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
– Так сідайте з нами!
– Добре!
Він сів, полетіли.
Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде чоловік у село й несе куль соломи.
– Здорові, дядьку! Куди це несете солому?
– У село,- каже.
– Ото! Хіба в селі нема соломи?
– Е,- говорить,- та не така!
– А хіба це яка?
– А така,- каже,- що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.
– Сідай з нами!
Той сів, і полетіли далі.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.
– Здоров, дядьку!
– Здоров!
– Куди ви дрова несете?
– У ліс.
– Ото! Хіба в лісі нема дров?
– Чому нема? Є,- говорить,- та не такі.
– А які ж?
– Там,- каже,- прості, а це такі, що як тільки розкидати їх, так зараз же де не візьметься військо перед тобою!
– Сідайте з нами!
І той згодився, сів, та й полетіли.
Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені й понакривані, бочки меду та горілки повикочувані – пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей,- сказано,- півцарства зійшлось.
Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.
Цар дивиться у вікно – аж щось прилетіло на золотім кораблі. Він лакеєві і каже:
– Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів!
Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
– Якась,- каже,- мужва обідрана!
Цар не вірить:
– Як,- каже,- можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався.
Взяв та й пішов сам між люди.
– Хто,- питає,- тут на цім кораблі прилетів?
Дурень виступив:
– Я! – каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка – латка на латці, штанці – коліна повилазили, то аж за голову взявся: “Як-таки, щоб я свою дитину та за такого холопа видав!”
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
– Піди,- каже на лакея,- скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої й цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч – а йому голова з плеч!
Лакей і пішов.
А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, то й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є. Скороход побачив:
– Чому ти,- питає,- не їси?
– Де вже мені їсти! І в пельку не йде.
І розказав – так і так.
– Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої… Як я її добуду?
– Не журись! Я тобі дістану!
– Ну, гляди!
Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.
– Скажи,- говорить,- що принесу!
От лакей і пішов.
А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув,- так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.
Набрав, утомивсь. “Ще,- думає,- поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи”.
Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. “Пропав!” – думає.
Слухало взяв, приставив до землі вухо – давай слухати. Слухав-слухав.
– Не журись! – каже.- Під млином спить, вражий син!
– Що ж ми будемо тепер робити? – каже дурень.- Як би його збудити?
А Стрілець каже:
– Не бійся: я збуджу!
От як нап’яв лук, як стрельне – як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли… Скороход прокинувсь – мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Цар – що робити? Ну загадувати другу загадку: як із’їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок пічок хліба, тоді, каже, віддам мою дитину за нього, а не з’їсть, то от мій меч – а йому голова з плеч!
Слухало й підслухав та й розказав дурневі.
– Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! – каже дурень.
Та й знов зажурився – аж плаче. А Об’їдайло й каже:
– Не плач, я за вас усіх поїм, і ще буде й мало. Приходить лакей: так і так.
– Добре,- каже,- нехай дають!
От нажарили дванадцять биків, напекли сорок пічок хліба. Об’їдайло як зачав їсти – усе дочиста поїв, ще й просить:
– Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар бачить, що він такий,- знову загадав загадку, щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип’є – “мій меч – його голова з плеч!”
Слухало підслухав – розказав; дурень плаче.
– Не плач! – каже Обпивайло.- Я,- каже,- сам вип’ю, ще й мало буде.
От викотили їм по сорок сорокових кухлів води й вина. Обпивайло як узяв пити, всі до каплі видув ще й підсміює.
– Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трохи – ще б випив.
Цар бачить, що нічого з ним не вдіє, та думає: “Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину запакує!” От і посилає до дурня лакея:
– Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: “Так він сякий-такий зажариться!” Грубник натопив баню – так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зжарити!
Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідком іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню, аж там такий жар, що не можна! Морозко розкинув солому – й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре! Вранці відчиняють баню, думають – тільки з нього попілець зостався, аж він лежить на печі; вони його й збудили:
– Оце,- каже,- як міцно спав!
Та й пішов із бані.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав…
– Ну,- каже,- як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от “мій меч – йому голова з плеч!”
А сам думає:
“Де таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..”
От і дав наказ.
Слухало й підслухав, і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:
– Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
– Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!..
– Не плач! – каже той, що ніс дрова.- Я тебе виручу.
Приходить слуга:
– Казав,- каже,- цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!
– Добре, зроблю! – каже дурень.- Тільки,- каже,- скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я його війною повоюю й силою царівну візьму.
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс з собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине – то й чоловік, що кине – то й чоловік! І такого війська набралось, господи! На ранок прокидається цар – аж чує: грають. Він питає:
– Що там так рано грає?
– То,- кажуть,- той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, та звелів його покликати до себе.
…А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що боже! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина… Підступив під палац:
– Стій! – крикнув.
Військо у лаву стало – як перемите! Він пішов у палац; цар його обіймає, цілує.
– Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна; як побачила – аж засміялась, який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.
Тепер ви знаєте хто написав казку “Летючий корабель”, і зможете читати її знову, адже народні казки повчальні, несуть в собі багато мудрості.