Category: Література

  • “Маяло житечко, маяло”

    “Маяло житечко, маяло” – Жниварська календарно-обрядова пісня (пісня літнього циклу)

    “Маяло житечко, маяло” текст

    Маяло житечко, маяло,
    Як у полі стояло,
    А тепер не буде маяти,
    А буде в стодолі лежати.

    До межі, женчики, до межі,
    Бо мої пиріжечки у діжі.
    До краю, женчики, до краю,
    То я вам пиріжечка покраю.

    Котився віночок по полю,
    Просився у женчиків додому:
    – Возьміте мене, женчики, з собою
    Та занесіть мене до господаря в стодолу,

    Бо я вже в чистім полі набувся,
    Буйного вітречку начувся,
    Од ясного сонечка нагрівся,
    А дрібного дощику напився;

    Нехай же я у стодолі одпочину,
    Поки вивезуть знову на ниву.

    “Маяло житечко, маяло” аналіз

    Тема: зображення тієї винагороди, яку отримали женці за свою працю; прохання вінка до женців, щоб його занесли “до господаря в стодолу”.

    Ідея: уславлення жниварської праці; віночок – ознака достиглого врожаю.

    Основна думка: вінок – символ успішного збирання врожаю, а пиріжки – подяка за сумлінну жниварську працю.

    Збирання врожаю, жнива – це вінець праці хлібороба, його надій та сподівань. Тому ця праця, хоч і була важкою, усе ж вважайся святом, супроводжувалася піснями. Коли поверталися додому, кращій жниці одягали на голову вінок із колосся, прикрашений квітами. Перший сніп (або останній) урочисто несли додому, ставили на покуті й тримали до Різдва. Хліб – невід’ємна частина людського життя, тому до нього ставляться з великою пошаною, і в обжинковій пісні “Маяло житечко, маяло…” жито виступає як дійова особа.

  • Слова пісні “Україна”

    Текст пісні “Україна” Ірина Федишин

    Виростала я на Україні,
    Виростала, де грона калини
    Щовесни під вікном розквітали,
    Білим цвітом мене забавляли.
    Тут волошки в волосся впітала,
    Тут матусю сльозами прохала,
    Щоб сорочку мені вишивала,
    Тут я вперше в житті покохала!

    Приспів:
    Це моя земля! Це моя країна! |
    Тут моя сім’я! Тут моя родина! |
    Це ліси, поля, гори й полонини, |
    Рідна ти моя Україна! | (2)

    В нас колосяться жито, пшениця,
    І тече тут джерельна водиця,
    В нас найкращі у світі дівчата,
    Люди щирі, душею багаті.
    Приїжджайте до нас в Україну,
    Тут завжди зустрічають гостинно,
    Пісня лине від хати до хати,
    Бо у нас люди вміють співати!

    Приспів. (2)

  • Стендаль біографія скорочено

    Стендаль біографія скорочено французького письменника, основоположника реалістичного роману.

    Стендаль біографія коротка

    Анрі-Марі Бейль народився 23 січня 1783 року в Греноблі, у родині багатого адвоката. Ще в дитинстві Стендаль втратив матір, і його вихованням займався дід, який був знайомий з відомими літературними діячами. У загальноосвітній школі Анрі провчився всього 3 роки, зате самостійно пізнавав математику, філософію і логіку.

    У 1799 році поїхав в Париж, щоб продовжити свою освіту. Але замість цього добровільно записався в армію Наполеона. Він прослужив у ній понад два роки, а потім подав у відставку й у 1802 році повернувся до Парижа з прихованим наміром стати письменником. Але в 1805 році повертається на службу. На посаді військового чиновника відвідує разом з армією кілька європейських держав: Австрію, Німеччину, Італію. Фредерік Стендаль був свідком Бородінської битви, захоплювався мужністю і вірністю російського народу.

    Коли армія Наполеона була розбита, Стендаль залишив службу, переселився до Італії, починає активно писати. Письменник створює свої перші твори, серед яких були: “Рим, Неаполь і Флоренція в 1817 році “, “Історія живопису в Італії” та інші. У зв’язку з важкою політичною обстановкою змушений повернутися до Франції. Але і на батьківщині ситуація була не найкращою. Стендаль публікує свої статті і нариси під псевдонімом, боячись негативного ставлення з боку влади.

    У 1820 – х роках Стендаль розвиває свій талант реалістичного опису, працюючи над романами “Ваніна Ваніні”, “Арманс”. Один з найзнаменитіших його романів “Червоне і чорне” був опублікований в 1830 році. Незважаючи на активну літературну діяльність, матеріальне становище письменника залишається складним, а настрій – песимістичним.
    У липні 1830 Стендаль вступив на державну службу. З тих пір і до самої смерті він працював французьким консулом. Потім вийшли його романи “Люсьєн – Левен” (1834), “Життя Анрі Брюлара”.

    А 23 березня 1842 він, втратив свідомість, впав прямо на вулиці і через кілька годин помер. Смерть, найвірогідніше, настала від розриву аневризми аорти.

  • Статуси про весілля

    Статуси про весілля українською – хороший спосіб повідомити друзям про своє весілля, або написати враження про весілля знайомих. Адже статуси Одружений / заміжня – це сухі факти. А от як би написати так, щоб всім сподобалося і змусило посміхнутися? Ми підготували Красиві, гарні, смішні, романтичні статуси про весілля.

    Статуси про весілля красиві

    Весілля-це не привід для хвилювань, це великий привід зібрати всіх тих людей, які тобі дорогі!

    У романах все закінчується весіллям, а в житті, навпаки, все з весілля тільки й починається.

    Найкращий доказ любові з обох сторін – це діамантове весілля!

    Діамантове весілля – це любов, що перемогла смерть.

    Скоро весілля. Сподіваюся ми залишимося в пам’яті такими ж наївними дітьми.

    Статуси про весілля гарні

    Весілля має бути таким, щоб, йдучи з нього, все холості мріяли одружитися і вийти заміж.

    Шлюб – це мирне співіснування двох нервових систем… Іноді дуже нервових!

    Весілля – кращий спосіб подивитися на далеких родичів в ближньому бою

    Не кину я тебе, а ти терпи мене, у нас з тобою ще весілля попереду

    Самий класний момент – це коли їдеш до коханої не для того, щоб побачити її, а для того, щоб забрати її назавжди…)

    Дорога наречена! Піклуйся про чоловіка. Шлюб – це турбота. Це така турбота, коли думаєш насамперед про нього. Завжди – про нього. А потім – уже про все інше.

    Статуси про весілля смішні, прикольні

    Обручка на пальці у чоловіка означає “обережно, одружений!” У жінки – “сміливіше, я все одно зможемо!”

    Щастя є! Я його знаю! Знаю його номер телефону, звички, колір його очей. Ми прокидаємося разом, п’ємо ранкову каву і скоро будемо носити однакові обручки!

    Дружину треба носити на руках, на шию вона і сама сяде.

    Хороша дружина завжди прощає чоловіка, коли вона не права.

    Найкраща дружина буде тільки у мого чоловіка

    У перший раз, коли я його побачила, подумала: хлопчика назвемо, як захочу я, а дівчинку, як захоче він.

    – Де б ти хотіла опинитися назавжди? – На 10-й сторінці твого паспорта…

    Весілля, вона як маленька смерть… Бо після нього починається нове життя!

    Цікаві статуси про весілля ви можете написати і самі та поділитися з іншими в коментарях))

  • Вірші про зозулю

    Вірші про зозулю для дітей та дорослих українською мовою зібрані в цій статті.

    Вірші про зозулю для дітей

    А я у гай ходила

    А я у гай ходила
    По квітку ось яку!
    А там дерева – люлі.
    І все отак зозулі:
    Ку-Ку!
    Я зайчика зустріла
    Дрімав він на горбку.
    Була б його спіймала
    Зозуля ізлякала:
    Ку-Ку!
    Володимир Підпалий

    Зозуля

    У зеленому гайку
    роздає вона “ку-ку”:
    дошкільнятам, школярам,
    мамам, татам, вам і нам,
    щоб на довгому віку
    мали всі своє “ку-ку”.
    Петро Ребро

    Юля і зозуля

    – Ку-ку! – долинуло згори –
    Кує в гаю зозуля. –
    1 раз, і два, і три –
    Тихенько лічить Юля.
    А потім просить: – Ох!
    Не треба більш кувати,
    Бо я лише до трьох
    Умію рахувати.

    ЗОЗУЛИНІ ЧЕРЕВИЧКИ

    Як ЗОЗУЛЕНЬКА кувала,
    Щось у землю висівала.
    В лісі, в полі, коло річки –
    Скрізь розквітли… черевички
    До зими, якщо поспіє,
    Може й валянки посіє.

    Ще посадить теплу шубу,
    Рукавиці, шапку грубу!
    І коли те все надіти,
    В вирій можна й не летіти.

    От зрадіють взимку люди,
    Як вона кувати буде!

    Вірші про зозулю для дорослих

    Сьогодні я зозулю в парку чула,
    Над річкою кувала вдалині.
    Вже й літо скоро, якось враз збагнула:
    – А скільки літ ти накуєш мені?
    Лічити літ зозуля не схотіла,
    Не мала часу на такі діла.
    В пташиних справах вдалеч поспішила,
    Бо дуже заклопотана була.
    Пора гаряча, треба все зробити,
    А роки люди лічать хай самі.
    З добром у серці треба в світі жити,
    У правді й честі, в світлі – не в пітьмі.
    Отак подумалось, чи від зозулі, може,
    На рівні телепатії прийшло.
    А й справді, треба в світі жити гоже.
    І якби легко-важко не було,
    А ти живеш і в світі ти – людина,
    Ти бачиш, відчуваєш, чуєш все.
    І жити праведно завжди повинна,
    А час нестримно хай у даль несе.
    І скільки літ написано прожити,
    Всі проживеш, не дінешся ніде.
    Лише б завжди сміятися, любити…
    Хай доброта нас по життю веде.
    Надія Красоткіна

    ЗОЗУЛЯ
    Ранесенько-рано, в весняну годину, –
    Вбирала зозуля піснями долину.
    Там сонце стрічала закохана пара, –
    Поміж поцілунків, зозулю питала:
    Признайся зозуле, відкрийся сивенька,
    Про що ти так рано співаєш одненька, –
    У пісню ховаєш ти радість чи тугу,
    Літаючи завше, від лугу до лугу!
    Про тебе у світі ідуть суперечки:
    Не знаєш сім”ї ти, не маєш гніздечка…
    Зозуля зітхнула, – крильми стрепенувши,
    Свій спів розілляла, долину всміхнувши.
    Світ досі мудрує, думки розгортає, –
    Про що ж тая пісня?.. Можливо віщає,
    Що світлом та тінню життя всіх лоскоче, –
    Можливо, що Світ долю кращую хоче!..
    Ніхто не дізнає, ніхто не змудрує
    Про що ж то зозуля щовесноньки кує…

    Зозуля

    Темна ніч розтає,
    Ясне сонце встає,
    А з гайочку мене наче кличуть –
    Там зозуля кує,
    Мабуть щастя своє,
    А, можливо, літа мої лічить.

    Та не тії літа,
    Що залишились там,
    Куди вже аніяк не повернеш.
    А незнані відтак,
    Котрих буду вітать,
    Як вони прилетять до мене.

    Ой ви, вІтри-вітрИ,
    Перестаньте дуріть –
    Не злякайте зозуленьку, лишень.
    Нехай вона все кує
    Маленьке щастя своє
    Та подовше літа мені лічить.
    Володимир Кириченко

  • Чим відомий Прокопій Кесарійський

    Прокопій Кесарійський (500 – помер після 562) – візантійський пізньоантичний історик.

    Чим відомий Прокопій Кесарійський

    Прокопій залишив найціннішу за літературними достоїнствами і достовірності спадщину: великий труд “Війни”, панегіричний трактат “Про споруди” і памфлет “Таємна історія”, що містить критику імператора Юстиніана і його дружини Феодори.

    Його найбільшим за обсягом твором є “Війни” у восьми книгах, що описують кампанії Велізарія, в яких автор брав безпосередню участь: “Війна з персами”, “Війна з вандалами” і “Війна з готами”. У цих книгах крім політичних і військових відомостей, що стосуються Візантійської імперії, міститься і маса даних по етнографії народів та географії областей, які відвідувалися Прокопієм, психологічні портрети учасників подій та побутові замальовки.

    Прокопій не тільки був очевидцем ключових подій історії Візантії того періоду, але і завдяки своєму становищу мав доступ до інформації, у тому числі і секретної, на найвищому рівні. Більш того, в силу положення секретаря Велізарія, Прокопій вів його листування, складав доповіді Велізарія Юстиніана і брав участь у переговорах з найважливішими державними діячами тієї епохи – і це додає особливу цінність його творам, оскільки коли Прокопій наводить текст мови або листа Велізарія, можна бути впевненим, що з високим ступенем вірогідності цей текст автентичний – оскільки сам Прокопій його записав, якщо не написав спочатку.

  • “Пан де Пурсоньяк” Мольєр

    “Пан де Пурсоньяк” (фр. Monsieur de Pourceaugnac ) – комедія – балет в трьох актах Мольєра І Ж. Б. Люллі, написана в 1669 році на замовлення короля Людовика XIV за мотивами комедії з репертуару комедії дель арте “Нещастя Пульчинелли”. Вперше представлена 6 жовтня 1669 року в замку Шамбор; паризька прем’єра відбулася в театрі Пале – Рояль 15 листопада того ж року.

    “Пан де Пурсоньяк” головні герої

      Пан де Пурсоньяк, дворянин з Лімож Оронт, парижанин Юлія, дочка Оронта Ераст, закоханий в Юлію Неріне, інтриганка, видає себе за уродженку Пікардії Люсетт, видає себе за уродженку Гасконі Сбрігані, неаполітанець

    “Пан де Пурсоньяк” скорочено

    Дія відбувається в Парижі.
    У пролозі музиканти висловлюють пристрасть двох закоханих, які повинні боротися з протидією батьків. Четверо цікавих, залучених видовищем, посварилися між собою і танцюють, оголивши шпаги і змагаючись. Два солдата зі швейцарської гвардії розбороняють забіяк і танцюють разом з ними.

    Дія перша
    Ераст і Юлія люблять один одного, але Оронт, батько Юлії, хоче видати її заміж за пана де Пурсоньяка, ліможського дворянина. Сбрігані обіцяє допомогти закоханим. Він зустрічає Пурсоньяка і доручає його в руки лікарів, оголосивши його божевільним. У заключному балеті першого акту два доктори починають лікування Пурсоньяка, той намагається втекти, але лікарі і блазні з величезними клистерами біжать за ним.

    Дія друга
    Сбрігані, переодягнувшись фламандцем, зустрічається з Оронтом і розповідає йому про нібито величезні борги Пурсоньяка, а потім, наодинці з Пурсоньяком, попереджує його про уявну нескромність його майбутньої нареченої. Оронт і Пурсоньяк накидаються один на одного зі взаємними звинуваченнями. Юлія розігрує пристрасну любов до Пурсоньяка, але розлючений батько проганяє її. Несподівано з’являється Неріне і кричить, що Пурсоньяк одружився на ній, а потім кинув з маленькими дітьми. Люсетт говорить те ж саме. З криками “Тату! Тату!” прибігають діти. Пурсоньяк не знає, куди подітися.
    Він іде за допомогою до юристів. У заключному балеті другого акту адвокати і прокурори звинувачують його в багатоженстві і вважають, що його потрібно повісити. Пурсоньяк проганяє їх палицею.

    Дія третя
    Ховаючись від петлі, Пурсоньяк переодягається в жіноче плаття. До нього починають приставати два солдати-швейцара. На допомогу приходить поліцейський. Він проганяє солдатів, але дізнається, що ця дама насправді пан де Пурсоньяк; однак, отримавши хороший хабар відпускає його.
    Сбрігані прибігає до Оронта зі звісткою про те, що його дочка втекла разом з Пурсоньяком. Ераст з’являється перед Орантом і розповідає, як врятував Юлію.
    У нагороду за це, Оронт віддає її Ерасту в дружини. У заключному балеті маски прославляють насолоду.

    Історія постановки

    У сезон осіннього полювання Людовик XIV влаштовує багатоденні святкування на своєму замку в Шамборе, де, серед безлічі інших п’єс, повинна бути зіграна нова комедія Мольєра, сюжет якої (” Нещастя Пульчинелли”) обраний самим королем. Інтрига грунтується на сатиричних пригоди дурного провінціала в Парижі. Образ ліможського дворянина узятий Мольєром з життя: під час однієї з вистав якийсь ліможець потворно повів себе під час спектаклю, посварився з акторами і грубим чином їх вилаяв.
    Подання в Шамборе розігрувалося в сходовому фойє, де декораціями було позначено тільки два будинки і задник з намальованим містом, на сцені не було навіть жодного предмета меблів. Заголовну роль повинен був грати сам Мольєр, але він захворів, і на прем’єрі Пурсоньяка грав Люллі.

  • Притча про загублену вівцю і загублену драхму

    Притча про загублену вівцю і загублену драхму

    Приходили до Нього всі митники

    Й грішники, щоб послухати Його.
    (Лука 15:1-10)

    До Нього всі митники й грішники, щоб послухати Його приходили.

    “Приймає Він грішників та з ними їсть”, – фарисеї та книжники говорили.

    А Він все це знав і їм розповів притчу оцю:

    “Який із вас, маючи сотню овець і загубивши одну вівцю,

    Не покине в пустині тих дев’яносто і дев’ять, та й не піде

    Шукати загубленої, аж поки її не знайде?

    А знайшовши її кладе собі на плечі та й радіє.

    І, прийшовши до дому, кличе друзів й сусідів, бо подія,

    Та й каже до них: “Радійте зо мною, бо я вівцю свою загублену знайшов”.

    То ж і кажу вам, що так само на небі радітимуть за одного грішника, що прийшов

    І кається, аніж за дев’яносто і дев’ятьох праведників, що каяття не потребує!

    Або хіба є жінка, що маючи десять драхм, загубивши одну, не жалкує,

    І світло не запалює, і хату не мете, і не шукає уважно, поки пропажу не знайде?

    А знайшовши, кличе приятельок і сусідок та й каже: “Радійте зо мною,

    Бо знайшла я загублену драхму, яку довго шукала повсюди, свою”.

    Так само, кажу вам, радість у ангелів Божих буває

    За одного грішника, що каятися стає”.

  • Королева Вікторія цікаві факти

    Цікаві факти про королеву Вікторію ви дізнаєтесь в цій статті.

    Королева Вікторія цікаві факти

    Вікторія (Олександріна Вікторія; 24 травня 1819р. – 22 грудень 1901р.) – королева Сполученого Королівства Великобританії і Ірландії з 20 червня 1837 року і до смерті.

    Вікторія Пробула на троні 63 роки сім місяців і два дні і займає друге місце за тривалістю царювання після Єлизавети II.

    Вона Зійшла на трон у 18 років в 1837 році після смерті Вільгельма IV.

    Незважаючи на те, що на портретах її зображували вельми величною, її Зріст був 1,52м

    Будучи королевою Англії, Вікторія так і не навчилася чисто говорити по-англійськи. Її мама була дочкою німецького герцога, і тому вдома завжди звучала німецька мова. Відповідно, і Вікторія досконало знала німецьку, але не англійську.

    У 1840 році Вікторія вийшла заміж за Альберта Саксен-Кобург-Готського (якому сама зробила пропозицію, оскільки була вже королевою). Шлюби їх дев’яти дітей з представниками королівських і знатних родин зміцнили зв’язки між династіями Європи і принесли Вікторії прізвисько ” Бабуся Європи “. Коли в 1861 році Альберт помер, Вікторія скорбила і припинила з’являтися на публіці. 40 років після смерті чоловіка носила траур – чорне плаття.

    Вікторія стала бабусею в 39 років і прабабусею – через двадцять років після цього.

    Кажуть, що саме після весілля Вікторії з’явилася Традиція, коли всі наречені надягають біле.
    До її весілля жінки зазвичай одягали найкраще з своїх суконь, незалежно від того, якого воно було кольору.

    Вона зайняла 18-те місце в списку найзнаменитіших британців, згідно з опитуванням BBC, проведеному 2002 році.

    Про британську королеву розповідають цікаву історію. Цей випадок стався в 19 столітті, коли Вікторія відвідала дипломатичний прийом у Лондоні. Її гостем був африканський вождь. Коли на стіл кожному подали піалу з водою для обмивання рук, вождь розгубився. Не знаючи, що робити, він став пити принесену воду. Королева знайшла вихід із ситуації, який не дозволив скомпрометувати гостя. Вона просто наслідувала його приклад, а за нею – і всі придворні.

    У 1897 році Вікторія Написала інструкції до своїх похоронів, які повинні були бути військовими, як личить дочці солдата і голові армії, а також замість чорного кольору потрібно було використати білий.

    У королеви Вікторі було 34 онука.

  • “Грицева шкільна наука” читати

    Іван Франко ” Грицева шкільна наука” читати онлайн

    Був Гриць премудрий родом з Коломиї,
    Вчився барз добре на фiлософiї.
    Стара спiванка

    І

    Гуси зовсiм нiчого не знали про се. Ще того самого поранку, коли батько мав гадку вiдвести Гриця до школи, не знали гуси про сей намiр. Тим менше знав про нього сам Гриць. Вiн, як звичайно, встав рано, поснiдав, поплакав трохи, почухався, взяв прут i, пiдскакуючи, погнав гуси з обори на пасовисько. Старий бiлий гусак, як звичайно, наставив до нього свою невеличку голову з червоними очима i червоним широким дзьобом, засичав рiзко, а вiдтак, таракаючи про щось нецiкаве з гусками, пiшов передом. Стара грива* (* Гривий – сiро-жовтий, чорно-жовтий) гуска, як звичайно, не хотiла йти в рядi, але попленталася поза мiстком i зайшла в ровок, за що Гриць швякнув її прутом i назвав “луп’ярем”, – так вiн мав звичай називати все, що не пiддавалося його високiй властi на пасовиську. Очевидна рiч затим, що анi бiлий гусак, анi грива гуска, анi взагалi нiхто з цiлої череди – як їх було двадцятеро й п’ятеро – так анi одно не знало про близьке перенесення їх володаря та воєводи на iнше, далеко не так почесне становище.

    Тож коли нагло i несподiвано надiйшла нова вiсть, се є, коли сам батько, йдучи з поля, закликав Гриця додому i там вiддав його в руки матерi, щоб його вмила, вичесала i вбрала, як Бог приказав, i коли потiм батько взяв його з собою i, не кажучи нi слова, попровадив трепечучого вниз вигоном, i коли гуси побачили свойого недавнього поводатора зовсiм у змiненiм видi, у нових чобiтках, у новiм повстянiм капелюшку i червоним ременем пiдперезаного, пiднявся мiж ними наглий i дуже голосний окрик зачудування. Бiлий гусак пiдбiг близько до Гриця з витягненою головою, немов хотiв йому добре придивитися; грива гуска також простягнула голову i довгий час не могла й слова вимовити з наглого зворушення, аж вкiнцi швидко вицокотiла: де-де-де-де?

    – Дулна гуска – вiдмовив гордо Гриць i вiдвернувся, немов хотiв сказати: “Еге, чекай лише, не в такi я тепер пани вскочив, щоб iще став вiдповiдати тобi на твоє гусяче питанням. А втiм, може, й тому не вiдповiв, що сам не знав.

    Пiшли горi селом. Батько нiчого, i Гриць нiчого. Аж прийшли перед просторий старий будинок пiд соломою, з комином наверху. До того будинку йшло багато хлопцiв таких як Гриць або й бiльших. Поза будинком по городi ходив пан у камiзельцi.

    – Грицю! – сказав батько.

    – Га! – сказав Гриць.

    – Видиш оту хату?

    – Видзу.

    – Пам’ятай собi, се школа.

    – Ба, – сказав Гриць.

    – Сюди будеш ходити вчитися.

    – Ба, – сказав Гриць.

    – Справуйся добре, не пустуй, пана професора * (* Професором у галицьких школах називали вчителя) слухай. Я йду, аби тебе записав.

    – Ба, – сказав Гриць, майже нiчого не тямлячи, що говорив батько.

    – А ти йди а отсими хлопчиками. Вiзьмiть його хлопчики, з собою!

    – Ходи! – сказали хлопчики i взяли Гриця з собою, а тим часом батько пiшов у огород поговорити з професором.

    II

    Увiйшли до сiней, у яких було зовсiм темно i страшно воняло торiшньою гнилою капустою.

    – Видиш, там? – сказав до Гриця один хлопчик, показуючи в темний кут.

    – Видзу, – сказав, тремтячи, Гриць, хоч зовсiм нiчого не видiв.

    – Там яма, – сказав хлопчик.

    – Яма! – повторив Гриць.

    – Як будеш зле справуватися, то професор всадить тебе в оту яму i будеш мусiв сидiти цiлу нiч.

    – Я не хоцу! – скрикнув Гриць.

    Тим часом другий хлопчик шепнув щось до першого хлопчика, оба засмiялися, а потiм перший, налапавши шкiльнi дверi, сказав до Гриця:

    – Застукай до дверей! Борзо * (* Борзо – швидко)!

    – Насцо? – спитав Гриць.

    – Треба! Тут так годиться, як хто перший раз приходить.

    У школi був гомiн, мов в улiю, – але коли Гриць застукав кулаками до дверей, зробилося тихо. Хлопчики звiльна створили дверi i втрутили Гриця досередини. В тiй хвилi залупкали добрi березовi рiзки по його плечах. Гриць дуже перепудився * (* Перепудитися – злякатися) i заверещав.

    – Цить, дурню! – кричали на нього смiхованцi-хлопцi, що, почувши стук, засiли були за дверми i зробили Грицевi таку несподiванку.

    – Ой-ой-ой-ой! – верещав Гриць. Хлопцi злякалися, щоб не почув професор, i почали Гриця зацитькувати.

    – Цить, дурню, то так годиться! Хто до дверей стукає, того треба по плечах постукати. Ти того не знав?

    – Не-е-е зна-а-в! – вiдхлипнув Гриць.

    – Чому не знав?

    – Бо я-а пе-е-лсий ла-а-з у сколi.

    – Перший раз! а! – скрикнули хлопцi, мов здивованi тим, як можна перший раз бути в школi.

    – О, то треба тебе погостити! – сказав один, поскочив до таблицi, взяв зi скриночки добрий кусник крейди i подав Грицевi.

    – На, дурню, їж, а борзо!

    Всi мовчали i в ожиданцi глядiли на Гриця, що обертав у руках крейду, а далi поволеньки вложив її в рот.

    – Їж, дурний, а борзо! – напоминали хлопцi, а самi душились зо смiху.

    Гриць почав хрупати i насилу з’їв крейду. Регiт у школi розлягся такий, аж вiкна задзвенiли.

    – Цого смiєтеся? – спитав здивований Гриць.

    – Нiчого, нiчого. Може, хочеш iще?

    – Нi, не хоцу. А сцо то таке?

    – То ти того не знаєш? Отто дурний! Та то єрусалим такий, то дуже добре.

    – Ой, не дузе добле, – сказав Гриць.

    – Бо ти ще не засмакував. То годиться кожному їсти, хто перший раз приходить до школи.

    В тiй хвилi увiйшов професор. Усi хлопцi, як сполошенi горобцi, попирскали до лавок, тiльки Гриць зостався зi сльозами в очах i з губами, забiленими крейдою. Професор грiзно зблизився до нього.

    – Як називаєшся? – крикнув.

    – Глиць.

    – Що за Гриць? Ага, ти новий. Чому в лавцi не сидиш? Чого плачеш? Чим забiлився? Га?

    – Та я їв єлусалим.

    – Що? Який єрусалим? – допитувався професор.

    Хлопцi знов аж душилися зо смiху.

    – Та давали хлопцi.

    – Котрi хлопцi?

    Гриць озирнувся по хатi, але не мiг нiкотрого пiзнати.

    – Ну, ну! Йди сiдай i вчися добре, а єрусалима бiльше не їж, бо будеш битий!

    ІІІ

    Почалася наука. Професор говорив щось, показував якiсь дощечки, що на них були намальованi якiсь гачки та стовпки; хлопцi час вiд часу кричали щось, як професор показав яку нову дощечку, а Гриць нiчого того не розумiв. Вiн навiть не зважав на професора, а дуже смiшними видались йому хлопцi, що сидiли довкола нього. Один довбав пальцем у носi, другий iззаду раз у раз старався уткнути невеличке стебельце Грицевi у вухо, третiй працював довгий час дуже пильно, микаючи зi свого старого кафтана латки, нитки та остроки * (* Остроки – торочки.); вже їх перед ним на спiднiй дошцi лавки лежала цiла купа, а вiн усе ще микав i скуб зо всеї сили.

    – Насцо то микаєе? – спитав Гриць.

    – Буду дома з бовщом їсти, – вiдповiв шепеляво хлопець, i Гриць довгий час думав над тим, чи буває не здурив його сей хлопець.

    – Але-бо ти, Грицю-небоже, нiчого не вважаєш, – крикнув на нього професор i покрутив його за вухо, так що Грицевi мимоволi аж сльози стали в очах, i вiн так перепудився, що довгий час не тільки не мiг уважати, але й зовсiм о-свiтi не тямив. Коли, нарештi, отямився, хлопцi вже починали читати склади на подвижних табличках, якi розкладав i складав професор. Вони невтомимо по сто разiв спiвучими голосами повторяли: “а-ба-ба-га-ла-ма-га”. Грицевi, не знати чому, дуже се сподобалося, i вiн почав своїм пискливим голосом навипередки кричати: “а баба галамага”. Професор уже готов був узнати його дуже пильним i здiбним хлопаком i, хотячи ще лiпше переконатися про се, переставив букви. Несподiваним способом вiн виставив перед учениками букви “баба”, але Гриць, не дивлячися на них, а тiльки на професора, тонким спiвучим голосом крикнув: “галамага”. Всi зареготалися, не виключаючи й самото професора, тiльки Гриць, здивований, оглянувся i знов наголос сказав до свого сусiда: “Цому не клицис галамага?” Аж тодi бiдолаха стямився, коли професор потягнув його за понятливiсть рiзкою по плечах.

    – Ну, а чого тебе там у школi навчили? – спитав батько, коли Гриць у полуднє вернув додому.

    – Вцились-мося “а баба галамага”, – вiдповiв Гриць.

    – А ти вмiв? – запитав отець, не входячи в те, що се за така дивовижна наука.

    – Тазе вмiв, – вiдповiв Гриць.

    – Ну, так менi справуйся! – заохотив отець. – Як тут у селi вивчишся, то пiдеш до мiста до бiльшої школи, а вiдтак вийдеш на попа. Жiнко, а дай-но йому що їсти.

    – Ба, – вiдповiв Гриць.

    IV

    Минув якраз рiк пiсля того важного дня. Блискучi надiї батька на Грицеву будущину давно розвiялись. Професор просто сказав йому, що Гриць “туман вiсiмнадцятий”, що лiпше зробить, коли вiдбере його додому i назад заставить гуси пасти. I справдi, по роцi шкiльної науки Гриць вертав додому якраз такий мудрий, яким був перед роком. Вправдi, “а баба галамага” вiн вивчив докладно напам’ять, i не раз навiть у снi з уст його вилiтало се дивовижне слово, що становило немов перший порiг усякої мудростi, якого йому не судилося переступити. Але далi поза те слово Гриць у науцi не поступив. Букви якось мiшалися перед його очима, i вiн нiколи не мiг спiзнати їх з лиця, котре ш, а котре т, котре “люде”, а котре “мислiте” * (*… котре “люде”, а котре “мислiте”- назва буков “Л”та”М”у церковнослов’янському алфавiтi.). Про читання вже нiщо й говорити. Чи причина тому була в його непонятливостi, чи в кепськiм навчаннi професора, сього не знати; то тiльки певно, що, крiм Гриця, таких “туманiв вiсiмнадцятих” мiж тогорiчними школярами було 18 на 30, i всi вони пiд час того шкiльного року робили собi блискучi надiї, як то буде гарно, як вони увiльняться вiд щоденних рiзок, позаушникiв, штурханцiв, “пац” та “попiдволосникiв” i як покажуться знов у повнiм блиску своєї поваги на пасовищi.

    А вже хто як хто, а Гриць запевне найбiльше i найчастiше думав про се. Проклятий буквар, що його вiн за час цiлорiчної натуги над науковими питаннями пошарпав i пофалатав * (* Пофалати – пошматувати) трохи не на сiчку, прокляте “а баба галамага” i проклятi професорськi причинки та заохоти до науки так надоїли йому, що вiн аж вихуд та поблiд i ходив увесь час, мов сновида. Накiнець змилувався Бог i послав мiсяць липень, i змилувався батько та сказав одного ранку:

    – Грицю!

    – Га? – сказав Гриць.

    – Вiднинi вже не пiдеш до школи.

    – Ба, – сказав Гриць.

    – Здiйми чоботи, капелюх i ремiнь, треба сховати про недiлю, а ти запережися личком, вiзьми лупку * (* Лупка – обiдрана бараняча шапка) на голову та жени гуси пасти.

    – Ба! – сказав радiсно Гриць.

    V

    Гуси, звичайно – дурнi гуси, i сим разом не знали про радiсну змiну, яка їх чекала. Протягом цiлого року Грицевої шкiльної науки їх пас малий сусiдський хлопчик Лучка, що звичайно тiльки й робив на пасовиську, що копав ямки, лiпив паски з болота та пересипався порохом. Про гусей вiн не дбав зовсiм, i вони ходили самопас. Не раз їм лучилося зайти в царину *(* Царина – засіяне загороджене поле.), i тодi вiд пошкодованого приходилось їм витерпiти багато проклять, а навiть побоїв. А крiм того, нещастя кiлька разiв того року зловiщим крилом перелетiло понад чередою. П’ять молодих гусакiв i десять гусок господиня попродала в мiстi; важко прийшлось iншим розлучатися з ними. Стару попелясту гуску забив хворостиною в шкодi сусiд i у варварськiй безсердечностi прип’яв бездушного трупа за лапу до тiєї ж хворостини, волiк його так через цiле пасовисько, а вiдтак кинув господаревi на обору * (* Обора – загін для худоби.). А одного молодого гусака, красу й надiю череди, забив яструб, коли раз вiдблукався вiд своєї рiднi. Але про всi тi тяжкi та невiджалуванi страти череда сього року була бiльша, нiж торiк. Дякувати бiлому гусаковi i гривiй гусцi та й ще двом чи трьом молодим її донькам, череда сього року виносила звиш 40 штук.

    Коли Гриць появився мiж ними з прутом, знаком своєї намiсницької влади, зразу всi очi звернулися на нього i тiльки один нiмiючий сик здивування дався чути. Але анi бiлий гусак, анi грива гуска не забули ще свого колишнього доброго пастиря i швидко пригадали собi його. З голосними викриками радостi i трiпотiнням крил вони кинулися до нього.

    – Де-де-де-де? – цокотiла грива гуска.

    – Адже в школi був, – вiдповiв гордо Гриць.

    – Ов! ов! ов! – дивувався бiлий гусак.

    – Не вiриш, дурню? – крикнув на нього Гриць i швякнув його прутом.

    – А сьо-сьо-сьо? А сьо-сьо-сьо? – дзьоботiли, громадячись коло нього, iншi гуси.

    – То нiби, що я навчився? – формулював їх питання Гриць.

    – Сьо-сьо-сьо-сьо? – дзьоботiли гуси.

    – А баба галамага! – вiдповiв Гриць. Знов сик зачудування, немов анi одна з тих 40 гусячих голiв не могла зрозумiти такої глибокої мудростi. Гриць стояв гордий, недосяжний. Аж нарештi бiлий гусак здобувся на слово.

    – А баба галамага! А баба галамага! – скрикнув вiн своїм дзвiнким, металiчним голосом, випростувавшися, пiднiсши високо голову i трiпочу чи крилами. А вiдтак, обертаючись до Гриця, додав, немов аби його ще бiльше пристидити:

    – А кши, а кши!

    Гриць був зламаний, засоромлений! Гусак в однiй хвилi переймив i повторив ту мудрiсть, що коштувала його рiк науки!

    “Чому вони його до школи не давали?” – подумав собi Гриць i погнав гуси на толоку.