Category: Література

  • Володимир Рутківський цікаві факти

    Володимир Рутківський цікаві факти з життя (біографії) українського письменника Ви дізнаєтеся в цій статті.

    Володимир Рутківський цікаві факти

    Володимир Рутківський Заслужив свою популярнысть, вона не впала йому до ніг. Життя цього письменника є прикладом постійного долання несприятливих обставин. Народився він 18 квітня трагічного 1937 року у сім’ї вчителів. Уже цей перший запис біографії не спонукає до лірики. У характері письменника переплелися польський гонор батька та козацька міць матері.

    Вищу освіту Рутківський отримував спочатку в Одеському інституті харчової холодильної промисловості, а через два роки перевівся до Одеського політеху, працював на Одеському суперфосфатному, проте незабаром зрозумів, що справжнє його покликання – література.

    Починав Володимир Рутківський як поет. Але згодом вирішив Писати для дітей. Наївно вірив, що тут свободи буде більше.

    За радянських часів його Звинувачували в українському націоналізмі, його твори відмовлялися друкувати

    Від перших років життя Володимира Григоровича Цікавила історія. Як згадує сам письменник, “дитинство моє минуло над Сулою, поміж Руссю і Диким степом. Саме в наших місцях зупинявся князь Ігор перед невдалим походом на половців. І з полону тікав теж через наші місця. У наших місцях бився Наливайко, неподалік народився Морозенко – той самий, за яким плакала Україна. Тож жити поза історією я просто не міг”. Історією був просякнутий кожний клаптик землі.

    В рідному селі Велика Буримка на Черкащині Володя зі своїми товаришами-школярами розкопав первісну стоянку кінця ашельської (близько 300 тисяч років тому) епохи. Це відкриття було таким вагомим, що відомий академік Іван Шовкопляс заніс стоянку до значних історичних відкриттів. Цей випадок справив вирішальний вплив на вибір життєвого шляху хлопця. І хоч археологом, як мріяв Володя, стати йому не судилося, захоплення історією Батьківщини залишилося назавжди і перелилося у пригодницькі історичні романи та повісті.

    Майже Десять років пропрацював заввідділом соціальних проблем у газеті „Одеські вісті” і навіть визнавався кращим журналістом Одещини.

    Перша журнальна публікація “Джур” відбулася ще 1995 року в “Однокласнику”. За 12 років оприлюднений текст так нікого і не зацікавив! І лише 2007 року книгу видали повністю і вона здобула популярність.

    Популярність в Україні Рутківський отримав після 70 років – коли вийшла його пригодницька трилогія про джур, видана видавництвом А-ба-ба-га-ла-ма-га: ” Джури козака Швайки ” (2007), “Джури-характерники” (2009), “Джури і підводний човен” (2010). В 2014-2015 роках восени вийшла незапланована частина і трилогія стала тетралогією, книга називається “Джури і Кудлатик”

  • “Кімната на горищі” скорочено

    “Кімната на горищі” О. Генрі Скорочено можна прочитати за 3 хвилини.

    “Кімната на горищі” скорочено

    Друкарка міс Лісон – крихітна дівчина з довгим волоссям і величезними очима – знімає кімнату на горищі за два долари в місіс Паркер. Чоловіки, що знімають кімнати по сусідству з нею, без розуму від веселої дівчини, в голові якої завжди химерні фантазії. Одну з зірок на небі дівчина прозвала Уіллі Джексоном. Зі своєї кімнати на горищі міс Лісон весь час на неї дивиться.

    Міс Лісон звільнили з роботи. Дівчина довго ходила з однієї контори в іншу, але без успіху. Один з мешканців запропонував їй руку і серце, але отримав відмову. Міс Лісон лежала на ліжку і посміхалася зірці по імені Уїлл Джексон.

    Служниця міс Паркер, відчувши недобре, разом з господинею зламали двері. Так як нічого дівчині не допомагало, довелося викликати швидку допомогу. Молодий доктор, почувши, що дівчина на ім’я Елсі Лісон не приходить до тями, помчав на горище, стрибаючи через кілька сходинок відразу. Він виніс мертве тіло дівчини з таким виглядом, ніби ховав близьку людину.

    На наступний день в газеті у відділі пригод надрукували замітку, в якій говорилося, що в лікарню була доставлена ​​жінка, яка страждає виснаженням на грунті голоду. Доктор Вільям Джексон, котрий надав першу допомогу, стверджує, що хвора видужає.

  • М. Стельмах “Гуси-лебеді летять” скорочено

    М. Стельмах “Гуси-лебеді летять” скорочено

    “Гуси-лебеді летять” скорочено читати варто лише коли хочете згадати короткий зміст, адже твір цікавий.

    “Гуси лебеді летять” Михайло Стельмах скорочено всі розділи

    РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

    Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням.

    Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.

    І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця. Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі й саме небо…

    А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипка. Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від зарічки знову над нашою хатою пролітають лебеді!

    Чи вони послухались мого слова – обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?..

    А віща скрипка і срібний відгомін бринять, єднаються над моїм дитинством, підіймають на крила мою душу і забирають її в нерозгадану далину. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі…

    “Так-так-так”, – притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию і то одним, то другим оком придивляється до неба і тріпоче єдиним крилом. їй їлось дуже важливе хочеться сказати мені, та вона більше не знає слів: знову повторює: “Так-так-так”.

    За високою стрункою дзвіницею, що теж поривається вгору, десь у білому підхмар’ї зникають лебеді, але дзвін їхніх крил ще озивається з мені, а може, то вже озиваються розбуджені дзвони на дзвіниці?

    – От і принесли нам лебеді на крилах життя, – говорить до неба і землі мій дід Дем’ян; у його руці весело поблискує струг1, яким він донедавна вистругував шпиці.

    – Життя? – дивуюсь я.

    – Еге ж: і весну, і життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на ріках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю.

    – Діду, а які в сонця ключі? – ще більше дивуюсь я, бо й не догадувався досі, що воно, наче людина, може мати ключі.

    – Золоті, внучку, золоті.

    – І як воно відмикає ними землю?

    – А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце із свого віконечка вниз, побачить, що там і земля, і люди, і худібка, і птиця помарніли і скучили за весною, та й спитає місяця-брата, чи не пора землю відімкнути? Місяць кивне головою, а сонце посміхнеться і на промінні спустить у ліси, у луки, в поля і на воду ключі, а вони вже знають своє діло!

    Я уважно слухаю діда і раптом страхаюсь:

    – Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?

    – Що, що, надзигльований2? – мов сіро-блакитнаві, побризкані росою безсмертники, оживають старі очі. Дід ошелешено підкидає вгору брови, потім одгетькує мене вільною рукою і починає сміятись. Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. У таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і “ох, рятуйте мою душу”, з одежі осипається дерев’яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них.

    Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключів, воно їх десь носить на шиї або ув’язує на руці. Так і треба, щоб потім не бідкатись і не морочити комусь голови.

    – Діду, а куди лебеді полетіли?

    – На тихі води, на ясні зорі, – пересміявшись і споважнівши, урочисто каже дід, поглядом показує мені на хату і йде до вчорнілої катраги3 майструвати колеса. (…)

    Вулиця наша насправді вузенька, ще й покарлючена. Весною, коли на її колії й зелені моріжки падає вечір, вона стає схожою то на річку, то на довжелезний міст. Тут з-за хворостяних тинів привітно здоровкаються з людьми веснянкуваті вишняки, а в них то сумують, то веселіють біленькі й блакитнаві хати. Наші вуличани, окрім хліборобства, ще мають і ремество в руках: столярство, шевство, стельмахівство, бондарство4 і мірошництво.

    Серед майстрового люду найбільшої слави зажив мій дід Дем’ян. якого знав увесь повіт5. Чого тільки не вмів мій дідусь! Треба десь зробити січкарню6, драча7, крупорушку8 чи керата, – співаючи, зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки9. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев’яні квіти розкидає по них.

    Залізо й дерево аж співали в діда, поки сила не повиходила з його рук. Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати і просту людину, і святого. Сусіди не раз, сміючись, згадували, як на замовлення він робив нашому панові фігури апостолів Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пісними святенниками, а могутніми молодоокими бороданями, яким приємно було тримати в руках і книгу, і ключі від раю. (…)

    РОЗДІЛ ДРУГИЙ

    (…) Та є в мене, коли послухати одних, слабість, а коли повірити іншим – дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, і вже, на свої дев’ять років, немало проковтнув добра і мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селі. Читав я “Кобзаря” і “Ниву”, казки і якісь без початку і кінця романи, “Задніпровську відьму, або Чорний ворон і закривавлена рука” і “Три дами й чирвовий валет”… (…)

    З щедрівок, які взимку виспівувалися під вікнами добрих людей, я знав, що за плугом навіть сам Бог ходив, а Богоматір носила їсти орачам. Тому й досі, коли я в полі бачу обрис жінки, що несе обід уже не орачеві, а трактористу чи комбайнеру, в моїй душі трепетно сходяться ранкові легенди минулого із сьогоднішнім днем… (…)

    На ярмарку за тоненьку книжечку “Три торби реготу” я віддав безсовісному крамареві аж п’ять крашанок, знайдених на вишках у кубельці отої зозулястої, що завжди норовить потаємно вивести курчат, бо дуже хотілося посміятись. Та недарма кажуть: дасть Бог купця, а дідько розгудця1. Хтось про мій торг переказав матері, й дома за ці три торби реготу мав я аж сім смутків… Отак і дізнаєшся, що сміх і гріх живуть по сусідству. (…)

    Коли на городі з’являвся перший пуп’янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку і вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалось стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша у світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п’янкий любисток, м’яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп’янілий джміль. Від неї першої я почув про калиновий міст, до якого й досі тягнуся думкою і серцем…

    Забувши про мене, мати починає тихцем розмовляти з насінням, одне вихваляючи, а друге жаліючи або навіть гудячи.

    – Ой гороше, гороше, чого ти минулого літа допустив до себе черву? – докоряє вона добірним горошинам. – Гляди, в цьому році не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнів, яка журба тебе поїдом їсть?..

    З двору входить дідусь, він дивиться, що робиться на столі, й посміхається:

    – Почалось бабське чаклування. (…)

    З двору наполохано виходить у рам’ї, у розтоптаному взутті глибокоока, ще молода жінка, її погляд шукає землі, а розгонисті брови летять угору. Збоку до неї тулиться босоногий без картузика хлопчак, їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду. Жінка зупиняється навпроти мене, потрісканими пальцями поправляє хустку, а в її чорних очах закипають темні сльози…

    Я й досі пам’ятаю того, хто пожалів її материнству, її дитині скибку насущного хліба. Це був багатий і богомільний чоловік, через руки якого проходили голодом пригнані катеринки, петрики, золоті імперіали2 і срібні карбованці з великими головами дрібного царя. Я й досі пам’ятаю опасисту постать цього дукача3. Він мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лісові загороди – і тільки під перелогом лежала одна душа. Лише тому, що він уже помер, не називаю його імені…

    Жінка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на неї собарнею, а дитя недовірливо, спідлоба дивилось на мене. На його тонкій шиї похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. І тут я згадав про своє насіння. Вийняв жменю і подав малому. Він обома ручатами схопив зернята, а потім поглянув на матір. Та кивнула головою і зітхнула точнісінько так, як іноді в недобру годину зітхала моя мати. Потім я висипав у поділ сорочечки хлопчака насіння з однієї кишені і взявся за другу. Але жінка зупинила мене.

    – Спасибі, дитятко, не треба більше, ой, не треба, – прихилила до мене скорбні очі, розгонисті брови, і я на своїй щоці почув дотик її уст і сліз. – Хай тобі, дитино, завжди, завжди добре буде поміж людьми.

    Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав із жалю…

    А може, то не жінка, а моя глибокоока селянська доля тоді прихилилася до мене!? (…)

    РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

    (…) Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимівської загорожі. Вона була обнесена веселим свіжообструганим зоринням1, за ним спадисто ішла під сонце висока трава. Тут червоніли хрещики дикої гвоздики, красувався перестріч2 гайовий, хвалилася білими віночками ромашка і все з кимсь переморгувалась тендітна зіяста метлиця3. А над травою височіли безладно розкидані черешні, яблуні, груші й напатлані кислиці. (…)

    Я обернувся. Біля самого вориння з козубом4 у руці стояла чорнява худенька дівчинка років восьми, очі в неї карі, з краплинами роси, рум’янці темні, а губи відстовбурчились рожевим потрісканим вузликом : чогось радіють собі. То чому й мені не посміхнутись дівчині? Я це залюбки й роблю, примруживши очі, в які натрусилося сонця.

    – А я знаю, як тебе звати, – довірливо каже дівчина і двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.
    – Не може такого бути.
    – От і може таке бути, – показує чорнява свої рідкуваті зуби.
    – Звідки ж ти дізналась?
    – А зимою, пам’ятаєш?.. – пирснула вона.
    – Що зимою?
    – Пам’ятаєш, як спускався на ночовках з горба?..

    Тепер ми починаємо сміятися обоє, хоча мені не дуже приємно згадувати, чим закінчилося те спускання. Але цього вже дівчина не знає.

    – Я тоді й подумала: сміливий ти!
    – А чого ж, – не знаю, що сказати, хоча й приємно стає від похвали: знайшлася-таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.
    – Хочеш суниць? – простягає до мене повну козубеньку, посередині скріплену прутиком.

    Хто б не хотів поласувати ягодами, але ж не личить хлопцеві брати їх у дівчинки, і я байдуже кажу:

    – Ні, не хочу.
    – Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.

    Тоді я збиваю в козуба вершечок і висипаю ягоди в рот.

    – Правда, смачні?
    – Смачні. – Нарешті пускаю самопасом у ліс коняку. – А як тебе звати?
    – Любою.
    – І що ти робиш тут?
    – Пасіку доглядаю.
    – Сама?
    – Сама-самісінька, – посмутніли посіверілі5 уста дівчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.
    – А де ж твої батьки?
    – Мати дома пораються, а тато пішли на закладини хати. Напевне, пізно прийдуть за мною. (…)

    Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла біля куреня і проводжала мене очима. А в цей час від дороги славно-славно обізвалася пісня, і дівчинка радісно метнулась їй назустріч. З-за дерев, співаючи, з’явилася струнка жіноча постать, ось вона простягла руки, і в них із розгону влетіла Люба… А далі мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов щастя ні в лісі на орісі, ні в долині на калині…

    Дома (…) дідусь сказав, що мій чуб пахне суницями, а завтра, мабуть, запахне річкою.

    – А чого річкою?
    – Бо взавтра я піду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?
    – Таки пристану! – радісно вигукнув я. (…)
    – А чого, діду, в небі немає стельмахів?
    – Бо там живуть одні святі.
    – То й що? – пильно дивлюся, чи не підсміюються з мене. – Хіба святі не їздять один до одного в гості?
    – Ні, не їздять – вони пішки ходять. (…)

    На сінешньому порозі з’являється бабуся. Вона ще не знає що й до чого, але теж починає сміятися, бо ж чогось сміється її чоловік.

    Я ніколи не бачив дружніших людей, як мої діди. У селянстві, та ще й у нестатках, усього доводилось мені надивитись і начутись. Але жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів. недобре слово з їхніх уст не торкнулося жодної людини.

    Із незвичайної делікатності дідуся дивувались і потроху підсміювалися наші вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він? Коли дідусь пізно повертався з роботи чи заробітків, то шкодував будити свою дружину, а сідав на призьбі коло її вікна й отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дід обіцяв, що більше цього не буде, і знову робив по-своєму. (…)

    І наоралися, і насіялися, і накосилися його всі біляві сини й онуки, аж поки не взялися їх косити війни і смерть. Косили вони, не жалуючи, і залишилось тепер з усього нашого великого роду тільки двоє чоловіків… (…)

    Я припадаю до подушки, і незабаром під слова молитви і воркування закоханих щось починає злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрімота підійшла до неї і робить своє ділечко… Ось вона трохи розгорнула темінь, і наді мною зашелестіла росою пісня-черешня, з вечірнього куреня вийшла усміхнена Люба, а побіля нори, прислухаючись до лісу, насторожився борсук.

    А далі в мій сон залітають лебеді, їх стільки, скільки може бути лише в сні. Вони підхоплюють мене на крила і летять своїм лебединим шляхом на широку долину, де вже із саком стоїть мій дідусь. (…)

    Знайдіть спільні риси в описах дідусів і бабусь у “Зачарованій Десні” Олександра Довженка й у повісті Михайла Стельмаха.

    РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

    За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрідка опускало під краї неба імлаві просвітки, і тоді земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо бринів золотий півсон передосіннього степу. Здалеку, наче по блакитній воді, поволі пропливав приломлений до плуга орач, а за ним, біля самого неба, вітряки намотували на свої крила бабине літо і час…

    Я і досі завжди із хвилюванням входжу в передосінню золотисту втому полів, я і досі не можу спокійно дивитися на останні, сизі від негоди, вітряки, на ці добрі душі українського степу, що віками вписували в сторінки хмар і неба нелегкий літопис хліборобської долі.

    Мені іноді здається, що я теж схожий на вітряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землі, а крилами жадає неба…(…)

    Що їй думалось тоді, моїй сільській босоногій Ярославні, перед людяністю, скромністю і мудрістю якої я й досі схиляю свою, вже посивілу голову? Не знаю, як би склалась моя доля, коли біля неї не стояла б, мов благання, моя зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її позазілюваних, потрісканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхні, а в глибоких шпаринах материнських рук… (…)

    Моя мати муром стала між мною і шевством. Вона благала, сварилася, плакала, ночами не спала і батькові не давала спати, наполягаючи, щоб він оддав мене вчитися далі – у школу селянської молоді, що була за двадцять верст од нашого села.

    – Коли б ти була трохи розумнішою, то я б тебе недотямком назвав, а тепер уже й не знаю як! – гнівався батько. – 3 яких статків я його вчитиму, коли таке убожество обсіло нас? Якби можна було руки віддати під заставу, віддав би до останнього пальця, а сам би пішов по ярмарках за жебрацьким хлібом.

    – Ти ж сам бачиш, Панасе, як він аж тремтить за наукою. Зроби щось, Панасе!
    – Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на злидні наступаю.
    – Тоді продай, Панасе, корову.
    – Корову!? Ти що? – У хижці одразу стало тихо, бо хто не знає, що таке корова в бідній селянській сім’ї? Навіть мати примовкла…

    Згодом батько змирився, що йому й далі доведеться вбожіти – продав корівчину, а я пішов учитися.

    РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

    (…) Думки на своїх крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрічі з ним, а тим часом лукава коняга вже пощипує траву і наміряється скинути мене.

    Я зіскакую на землю, путаю Обмінну й розмірковую, куди ж гайнути по гриби: в березину чи в загороду Костюків, де весною бувають сморжі, влітку – суниці, а восени – опеньки. Та опеньки в нас це не гриби, а півгриби, їх, коли вони є, і п’ятилітній малюк назбирає. Інша справа знайти боровика! Він так уміє притаїтися, що не кожний, навіть зіркоокий, побачить його. Для мене зустріч з боровиком чи більш безпечним красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою, завжди буває несподіваною і радісною. І я не можу, як інші, одразу хапати гриба; мені треба придивитися, присісти, погомоніти з ним, а потім уже орудувати кіскою1.

    Я пускаю низом пісню, а мені за дорогою грубше обзивається луна – їй теж хочеться співати.

    Ой диби, диби, диби –
    Пішов дід по гриби,
    Баба по опеньки.
    Дід свої посушив,
    Бабині сиренькі.

    А чого б їй теж було не посушити? Все б мала собі що кидати взимку в борщ. Та й квашені опеньки смачні, коли їх полляти олією.

    А від пирогів з опеньками хто відмовиться! І хоч я лише з пісеньки знаю цю бабу, що полінувалась сушити опеньки, але гуджу її, несхвально похитую головою, а далі подаю голос на другі гони. І знову до мене обзивається луна. Збиваючи росу, я іду до неї, а очима так і пантрую на всі боки. Он біля пенька розпухирилась маремуха2, червона шапка її блищить, ніби смальцем помащена, а в неї вп’ялися білі крапинки: трохи далі синіють крихкі сироїжки. Але я їх не беру, бо, поки доїдеш додому, вони перетруться на сміття.

    Ой гайку, гайку,
    Дай мені бабку.

    І, гай, не довго думаючи, дає мені бабку. Вона примостилася під розтрісканим кореневищем берези, ніжка на ній темна, лусковита, верх сіренький, а низ оксамитно-білий ще й просвічується рожево. Але це місце не грибне. Підем далі, де небо аж ллється в ліси і струшує з них листя.

    І от уже низом стало срібно-срібно, вище – золотаво, а вгорі – блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи є вітер, чи нема його, а вона, позеленівши, тремтить і тремтить, наче холод і переляк увійшли в кожний її листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке місце, де не тільки земля, але й дерево пахне грибами. Я присідаю навпочіпки і тихенько придивляюсь, що робиться довкола. Тут галасувати не можна, бо гриб злякається людського голосу і піде в землю. Раптом моє серце тенькнуло, опустилось трохи вниз і радісно завмерло: невдалік од отруйного стебла “воронячого ока” красовито стоять два близнюки-червоноголовці. Вони такі молоденькі, що їхні зрошені туманом картузики не встигли відліпитись од міцних товстеньких ніжок. (…)

    РОЗДІЛ СЬОМИЙ

    Зоря іде – долю веде.

    Народ

    Під осінніми високими зорями затихають оселі, і тепер стає чутнішою мова роси, напівроздягнених дерев і вчорнілих задуманих соняшників, що вже не тягнуться ні до сонця, ні до зірок.

    Мене все життя ваблять і хвилюють зорі – їхня довершена і завжди нова краса, і таємнича мінливість, і дивовижні розповіді про них. Та й перші спогади мого дитинства починаються із зірок.

    І тепер, проживши піввіку, я згадую далеке вечірнє стависько, потемнілі в жалобі трави, що завтра стануть сіном, велетенські шоломи копиць, останній срібний дзвін коси і перший скрип деркача, і соняшник вогника під косарським таганком1, і пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, і тонкий посвист дрібних чирят, що струшують зі своїх крилець росу, і дитячий схлип річечки, в яку на все літо повходили м’ята, павині вічка, дикі півники, та й не журяться, а цвітуть собі.

    А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого, зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям. От аби й нам узяти одну зірку у свою оселю…

    І здається мені, що, минувши потемнілі вітряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зірку та й навпростець полями поспішаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголів’ї на другому покосі, торкається повік і наближає до мене зірки.

    Їх стає все більше та більше, ось вони закружляли, наче золота метелиця, я почув їхній шелест, їхню музику… і поплив, поплив на хиткому човнику по химерних ріках сну… (…)

    Я потягнувся до пісні, до неба, до вечірньої зорі і завмер у тому смутку і диві, що їх робив чийсь голос із моїм дитячим серцем.

    Віджурилась, віддзвеніла пісня на шляху, зникли вершники вдалині, а дід, похитуючи головою, зітхнув раз і вдруге, щось тихенько сказав до себе, а потім обернувся до мене:

    – Життє… Чуєш, і він, Шевченко, босоніж до школи ходив. Такий був наш латаний талан. А завтра, дитино, як доживемо дня, підстрижу тебе, візьму за руку та й підемо до школи.

    – Дідусю, це насправді? – аж тьохнуло в мене серце і дрогнув голос.
    – Атож: як сказав, так і зроблю!
    – І книжку мені купите? – в надії прикипів я очима до дідового обличчя.

    – І книжку тобі купимо, і чорнила з бузини зробимо, і на крамну сорочечку розстараємось. А потім, гляди, на чобітки розживемося, підіб’єм їх підковами, будеш іти межи люди і вибивати іскри…

    – Справді? – вірю й не вірю, що стільки щастя може прийти одній людині. Я вдячно прихиляюсь до діда і між зорями мого дитинства розшукую вечірню зорю поета, що буде мені сяяти все життя…

    І радість і горе ходили цієї ночі разом. (…)

    Прокинувся дід на світанку з хворобою в грудях, її вже не змогли вигнати ні піч, ні парене зерно, ні добра чарка.

    Через три дні спочивав у домовині. На подушці біля його голови востаннє лежали любисток, материнка й шавлія… І хоч як я плакав, як благав, щоб він підвівся, дідусь вперше в житті не послухав мене…

    Недовго пережила його й дружина: тяжко засумувавши, вона злягла, а коли почула свою смертну годину, підвелася, сама вибілила стіни, помастила долівку, принесла з городу прив’ялих чорнобривців, купчаків2 і паністки3, розкидала по хаті і звеліла увечері скликати рідню.

    При поганенькому, бензином заправленому, сліпаку востаннє вечеряла зі своїм родом бабуня. І хоча її думи і очі вже летіли в небо, ніхто не вірив, що вона прощається зі світом: адже і мастила, і прибирала сьогодні в хаті, і нічого, крім душі, не боліло в неї… Та, напевне, біль душі – найстрашніший біль. Через день бабуню поховали поруч з дідусем. Рідня і осінній день плакали над її могилою, а із цвинтарної груші в могилу впала грушка. Напевне, для того, щоб бабуня й на тому світі садила сади…

    РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

    Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче і посміхається крізь сльози осінь і натрушує журбу на мою наболілу душу. Поменшав світ, померхли дні мої, а ночі так тривожать, що я прокидаюсь мокрий од сліз. Мамина рука витирає їх, а голос тихо-тихо заспокоює мене:

    – Не плач, Михайлику, не плач, любий… Всі люди вмирають. Он бачиш зорі? – показує мені на вікно, в яке заглядає клапоть проясненого неба. – Гарні ж, наче з казки повиходили, а теж помирають.

    – Я не хочу, щоб умирали зорі, – кажу крізь плач і дивлюся, як знову на той клаптик неба злодійкувато наповзають хмари.

    – Багато чого нам не хочеться, Михайлику, а життя має свою дорогу: одні покидають її, а другі виходять на неї і все сподіваються чогось кращого собі… Засни, синку.

    Я засинав на материних руках, і в мої сни прибивалась хитка дорога, на яку вже не вийдуть мої діди, і в моїх снах зорі, як і осіннє листя, як і люди, падали на землю. (…)

    Вчителька повела мене за собою на ту половину класу, де вчилася друга група.

    – Ось тут, Михаиле, будеш сидіти, – показала мені на тримісну парту. – Завтра приходь з ручкою, чорнилом, олівцем, а книги я тобі зараз дам…

    Додому я не йшов, а летів, бо, по-перше, міг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи, по-друге, треба було збігати в ліс, – нарвати ягід бузини, надерти дубової кори, а потім зварити їх з іржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тоді. (…)

    Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався. Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вікнами сніг, усе в мені похололо: як же я тепер піду до школи? У хаті цього ранку журився не тільки я, але й мої батьки. Після сніданку тато одягнувся у кирею1 з грубого саморобного сукна і сказав:

    – Сніг не сніг, а вчитися треба. Підемо, Михайле, до школи, – він узяв мене на руки, вгорнув полами киреї, а на голову надів заячу шапку.

    – Як же йому, горопасі, без чобіт? – болісно скривилася мати.

    – Дарма, – заспокоїв її батько. – Тепер такий час, що не чоботи головне.
    – А що?
    – Тепер головне – свіжа сорочка і чиста совість, – посміхнувся батько. – Правда, Михайлику?
    – Правда, – щільно притуляюсь до тата, і ми обоє під зітхання матері покинули оселю.

    Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина, деякі школярі на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку.

    Отак перші дні зими тато заносив мене у школу, а після уроків знову загортав у кирею і ніс додому. До цього призвичаїлися і школярі, і вчителька, і я… Якби тепер запитали, яку найкращу одіж довелося мені бачити по всіх світах, я, не вагаючись, відповів би: кирею мого батька. І коли іноді у творах чи п’єсах я зустрічаю слово “кирея” – до мене трепетно наближаються найдорожчі дні мого дитинства. (…)

    РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

    (…) А я взявся писати п’єсу. Напевне, прочитавши ці слова, не один читач поведе правим чи лівим плечем і засумнівається: чому саме п’єсу, а не вірші? На все, як сказав один філософ, є свої причини. Були вони й на п’єсу. (…)

    Поки я так розмірковував над особливостями жанрів, у хаті все світлішало й світлішало. Ось уже й сонце золотою пучкою постукало в моє вікно, а за вікном на тепло заворкували голуби. Пора й до школи. (…)

    А ми з Любою, узявшись за руки, йдемо до школи, ідемо по тих свіжих коліях, що залишились на березневій дорозі.

    І враз угорі над моїм смутком обізвались бентежні звуки далеких дзвонів. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо із них вилітають лебеді й натрушують на хати, на землю і в душу свою лебедину пісню.

    І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі…

    А лебеді летять… над моїм дитинством… над моїм життям!..

  • Вчення Вернадського про біосферу коротко

    Вчення Вернадського Про біосферу коротко викладене в цій статті.

    Вчення Вернадського про біосферу скорочено

    Цілісність біосфери визначається самоузгодженісттю всіх процесів в біосфері, обмежених фізичними константами, рівнем радіації та ін. Земні закони руху атомів, перетворення енергії є відображенням гармонії космосу, забезпечуючи гармонію і організованість біосфери. Сонце, як основне джерело енергії біосфери, регулює життєві процеси на Землі. Жива речовина біосфери з найдавніших геологічних часів активно трансформує сонячну енергію в енергію хімічних зв’язків складних органічних речовин. При цьому сутність живого постійна, змінюються лише форми існування живої речовини. Сама жива речовина не є випадковим створенням, а є результатом перетворення сонячної світлової енергії в дійсну енергію Землі. Чим дрібніше організми, тим з більшою швидкістю вони розмножуються. Швидкість розмноження залежить від щільності живої речовини. Розтікання життя – результат прояву її геохімічної енергії. Автотрофні організми отримують всі необхідні для життя речовини з навколишньої косної матерії. Для життя гетеротрофів необхідні готові органічні сполуки. Поширення фотосинтезуючих організмів (автотрофів) обмежується можливістю проникнення сонячної енергії. Активна трансформація живою речовиною космічної енергії супроводжується прагненням до максимальної експансії, прагненням до заповнення всього можливого простору. Цей процес В. І. Вернадський назвав “тиском життя”. Формами знаходження хімічних елементів є гірські породи, мінерали, магма, розсіяні елементи і жива речовина. У земній корі відбуваються постійні перетворення речовин, кругообіг, рух атомів і молекул. Поширення життя на нашій планеті визначається полем стійкості зелених рослин. Максимальне поле життя обмежується крайніми межами виживання організмів, яке залежить від стійкості хімічних сполук, що становлять живу речовину, до певних умов середовища. Кількість живої речовини в біосфері постійна і відповідає кількості газів в атмосфері, перш за все кисню. Будь-яка система досягає стійкої рівноваги, при якому вільна енергія системи наближається до нуля.

  • “Коли вже люди обляглися спати…” Ліна Костенко

    Вірш “Коли вже люди обляглися спати…” Ліни Костенко

    “Коли вже люди обляглися спати…” Ліна Костенко

    Коли вже люди обляглися спати,
    коли вже місяць вилузнувся з хмар,
    коли спартанка Києва, не Спарти,
    лиш я світила вікнами в бульвар, –
    тоді із ночі, з пітьми, з порожнечі,
    де зіп’ялася вежа на котурн,
    мені хтось душу тихо взяв за плечі –
    заговорив шопенівський поктюрн.
    А то були якісь магінчі пальці.
    Вони німіли на якомусь “фа”.
    І прислухались…
    І боялись фальші.
    Так, як боїться і моя строфа.
    Вони вертались, мучились, питали.
    Вони відклали славу на колись.
    Вони ту фальш роздерли, розтоптали,
    і аж збіліли, так вони сплелись.
    Ніхто не знав. Цього й не треба знати,
    як десь ламає пальці віртуоз…
    Щасливий той, хто ще не вміє грати.
    Він сам собі Шопен і Берліоз.

    Вірші Ліни Костенко популярні не лише в Україні, а й у всьому світі та перекладені багатьма мовами.

    Якщо Ви маєте або можете зробити аналіз вірша “Коли вже люди обляглися спати…” Ліни Костенко лишайте інформацію в коментарях.

  • Альфред Маргул-Шпербер біографія

    Біографія Альфреда Шпербера скорочено на українській мові викладена в цій статті.

    Альфред Маргул Шпербер біографія на українській мові

    Альфред Маргул-Шпербер – румунський письменник, публіцист і перекладач.

    Народився 23 вересня 1898 року в м. Сторожинець Чернівецької області. Походив з асимільованої єврейської родини.

    Навчався в ліцеях м. Чернівці та м. Відень, де протягом 1914 – 1916 р. р. проживала сім’я. У столиці Австрії Маргул-Шпербер зближується з робітничим рухом. Був учасником Першої світової війни. Протягом 1919 – 1920 р. перебував у Парижі та Нью-Йорку, де навчався в університетах, після чого він повертається до Румунії і поступає тут в університет. Під час перебування в Нью-Йорку редагує часопис “Нью-Йоркська народна газета” – орган Компартії США. Захворівши, у 1924 році письменник повертається до Чернівців, редагує газету “Черновіцер Моргенблат”, а у 1933 році переселяється до міста Сучава (Південна Буковина).

    До війни вийшли дві його збірки “Парабола ландшафту” (1934), “Таємниця і зречення” (1939), в яких переважають символічно-пейзажні вірші із строгою класичною метрикою.

    У 1940 році письменник переїжджає до Бухареста, де стає однією з головних фігур німецької літератури Румунії, покровителем молодого поета Паула Целана. Поезія Альфреда Маргула-Шпербера збагачується новими ідеями та образами. Він видає збірки: “Свідок часу” (1951 р.), “Перспектива і ретроспектива” (1955 р.), “Розплющеними очима” (1956 р.), “Діяння і мрії” (1959 р.), “Зоряні години кохання” (1963 р.), “З передісторії” (1964 р.), “Зачароване слово” (1969 р.) та інші. Також перекладає німецькою мовою поезії Міхая Емінеску, Тудора Аргезі, Алексанра Філіппіде, Міхая Бенюка, Марії Бануш.

    Письменник дружив з буковинським поетом і скульптором Опанасом Шевчукевичем, переклав німецькою мовою кілька його поезій (надруковані в журналі “Клінгзор”, Сібіу, 1933). У 1954 році був удостоєний Державної премії Румунії. Помер Альфред Маргул-Шпербер 3 січня 1967 року в Бухаресті.

    Альфред Маргул Шпербер біографія коротко може бути представлена на уроках

  • “Енеїда” Котляревський переказ

    Детальний переказ “Енеїда” можна прочитати за 20 хвилин (а Короткий зміст за 10)

    “Енеїда” Котляревський переказ

    Частина І скорочено

    Після того як греки спалили Трою, Еней [один із героїв Троянської війни в античній літературі] з деякими троянцями, зробивши човни, поплив морем. Але Юнона, дружина Зевса [царя богів і людей, бога неба, грому і блискавки], була на стороні греків і дуже не любила Енея:
    Давно уже вона хотіла, Його щоб душка полетіла К чортам, і щоб і дух не пах.
    Не любила Юнона Енея за те, що був троянцем, і за те, що “мамою Венеру звав”. Венера [давньоримська богиня краси і кохання] підчас Троянської війни була на боці троянців.
    З неба Юнона побачила, що Еней на морі, взяла хліб із сіллю і помчала до Еола [бога вітрів], щоб той здійняв на морі бурю і потопив Енея і його людей, а за це пообіцяла:
    За сеє ж дівку чорнобриву, Смачную, гарну, уродливу Тобі я, далебі, що дам.
    Еол порозпускав усі вітри – Борея, Нота, Зефіра, Евра,- однак плата була дуже спокуслива, і він виконав прохання Юнони. Він зняв на морі страшну бурю, чим викликав “морську хворобу” у людей Енея, та і за борти багато попадало. Тоді Еней звертається до Нептуна [бога морської стихії], щоб той йому допоміг:
    Я Нептуну
    Півкопи грошей в руку суну,
    Аби на морі шторм утих.
    Нептун, почувши Енеїв голос, нагримав на вітрів, бо вони вторглися у його царство. Коли випогодилось, троянці почали готувати обід:
    Тут з салом галушки лигали, Лемішку і куліш глитали І брагу кухликом тягли…
    Троянці любили поїсти і випити, а після цього і поспати. За штормом спостерігала Венера і вирішила піти до Зевса на поклон із проханням:
    Зевес тоді кружав сивуху І оселедцем заїдав; Він, сьому випивши восьмуху, Послідки з кварти виливав.
    Венера запитала Зевса, чим так перед ним завинив Еней, що Юнона ледве не згубила її сина. Зевс не розумів тривоги Венери, оскільки доля Енея уже була вирішена і ніхто не мігїї змінити, бо Зевс велів йому їхати до Риму і:
    Еней збудує сильне царство І заведе своє там панство; Не малий буде він панок. На панщину весь світ погонить, Багацько хлопців там наплодить І всім їм буде ватажок.
    За планом Зевса Еней заїде до Дідони [карфагенської цариці], там відпочине, погуляє, але все буде так, як Зевс сказав. Венері ж не має чого журитися, так заспокоював її Зевс.
    В цей час Еней пливе морем, аж йому набридло, і він навіть пожалів, що не помер у Трої. Потім троянці побачили берег, до якого і пристали. Недалеко від берега Еней побачив місто:
    В тім городі жила Дідона, А город звався Карфаген…
    Побачивши троянців, Дідона запитала, хто вони, звідки і чого приїхали в її царство. Троянці розповіли, як і чому вони плавали з Енеєм, поки не пристали до Карфагена, і просили бути її милостивою до них, бо вони охляли, обірвались і зголодніли. Розчулена Дідона влаштувала на честь Енея і троянців бенкет, де їли з полив’яних мисок “свинячу голову до хріну”, куліш, кашу і пили кубками слив’янку, мед, пиво, брагу, сирівець та інші напоїі страви. Гостей розважали музики (сопілка, дудка), які грали до танців. Весь день минув у танцях, розвагах, гуляннях:
    Ввесь день весело прогуляли І п’яні спати полягали…
    На ранок Дідона, гарно вбравшись, знайшла одяг і для Енея:
    Штани і пару чобіток, Сорочку і каптан з китайки, І шапку, пояс з каламайки, І чорний шовковий платок.
    І знову, як і минулого дня, загуляли:
    …Дідона ж тяжко сподобала Енея так, що і не знала, Де дітися і що робить.
    Закохана Дідона робила все, щоб Еней забув про своє лихо, вигадувала різні ігрища,- щодня пили і гуляли:
    Були троянці п’яні, ситі, Кругом обуті і обшиті, Хоть голі прибрели, як пень.
    Троянці ходили по вечорницях, веселились увесь час – отак і жили. Еней зовсім забув про Рим, куди мав їхати, щоб заснувати там своє царство. Зо два роки провів Еней у Дідони.
    Аж якось ненароком Зевс з Олімпа глянув на землю і побачив, як гуляють троянці, розлютився і послав Меркурія [бога торгівлі, що виступав у ролі вісника Зевса] до Карфагена нагадати Енеєві, що він має робити. Меркурієві треба було доложити сил, щоб розлучити Дідону з Енеєм. Він прийшов до Енея і сказав:
    А ну лиш, швидше убирайся, З Дідоною не женихайся, Зевес в поход тобі сказав!
    Еней знав, який буває в гніві Зевс, тому зібрав троянців і наказав збиратися в дорогу.

    Асам склав свої речі і чекав ночі, щоб відплити і не прощатися з Дідоною, бо прощання було бтяжким. Але Дідона це розгадала і була напоготові, коли Енєй думав, що вона спить. Цариця дорікала Енеєві за таку відплату за життя у неї, плакала і лаяла Енея:
    Мандруй до сатани з рогами,
    Нехай тобі присниться біс!
    З твоїми сучими синами,
    Щоб враг побрав вас, всіх гульвіс,
    Щоб ні горіли, ні боліли…
    Щоб ви шаталися повік.
    Еней побіг від розлюченої Дідони, сів у човен і поплив.
    Дідона тяжко зажурилась, Ввесь день не їла, не пила; Все тосковала, все нудилась, Кричала, плакала, ревла.
    Вона не могла забути Енея, страждала від кохання до нього. Одного разу вночі, коли місто спало, Дідона на своєму городі підпалила сухий очерет, розвела великий вогонь і сама себе спалила.
    Покійниці не видно стало, Пішов од неї дим і чад! – Енея так вона любила, Що аж сама себе спалила, Послала душу к чорту в ад.

    Частина ІІ скорочено

    Еней плив синім морем, тужив і обливався слізьми, почувши, що вона спалила себе, однак сказав:
    Нехай їй вічне царство, Мені же довголітнє панство І щоб друга вдова найшлась.
    Пливли троянці морем, аж ось одного разу знову на морі знялася буря і нагнала на них страху. Палінур, керманич Енейового війська, сказав, щодо Риму вони не допливуть, що потрібно пристати до берега і підкувати кораблі. Недалеко від них була сицилійська земля, де правив цар троянського походження на ім’я Ацест, що заснував на острові Сицилія місто Сегесту:
    Ми там, якдома, очуняєм І, яку себе, загуляєм, Всього у нього вдоволь єсть.
    Так і зробили. Ацест частував троянців від душі салом, ковбасою, хлібом, горілкою, гречаними з часником пампухами тощо. Цей день, коли Еней приїхав до Ацеста, був днем смерті Анхіза – Енейового батька. Еней “схотів обід справляти і тут старців нагодовати”, тобто справити по Анхізу, який “згорів” від горілки, поминки.
    Троянці підтримали бажання Енея і готувалися до поминок, закупивши їжу і горілку, варили страви і пекли:
    Баранів тьма була варених, Курей, гусей, качок печених, Досита щоб було всім їсть.
    Щедро пом’янувши з народом батька, Еней “в одежі ліг і не роздігся, під лавкою до світу спав”. Проснувшись, знову пили, влаштовували ігрища, бійки. Два богатирі: Дарес – троянець, та Ентелл – сицилійський герой, надумали вчинити поєдинок на смерть.
    В цей час на Олімпі до Зевса зібрались на обід гості. Вони там пили, забавлялись, аж прибіг Меркурій і попросив богів втрутитися в земні справи в Сицилії. Побачивши бійку Дареса і Ентелла, Венера благала Зевса зберегти життя троянцю. А за Ентелла заступився син Зевса Ба-хус, бо полюбився йому Ентелл тим, що “сивуху так, як брагу, хлище”. Зевс гримнув на Венеру і Бахуса і велів не мішатись до кулачних боїв. До знесили бились воїни, переміг Ентелл, якому Еней “трохи не цілу гривну” подарував [мідна монета, що у XVIII-XIX ст. дорівнювала 3 копійкам]. Потім Еней велів привести ведмедів, щоб забавляли народ. Поки народ гуляв, а боги дивились на це, Юнона пішла до Ірисі [посередниця між богами і людьми, прислужниця Юнони] і щось на вухо їй шепнула, щоб не почули боги.
    Ірися спустилася в Сицилію, туди, де були троянські човни. Перетворившись на одну із жінок, вона порадила іншим підпалити човни, щоб досадити п’яним чоловікам:
    Великий тяжко був пожар…
    Еней, помітивши пожежу, велів всім бігти до човнів, а сам від страху так розлютився, що почав лаяти богів: і Венеру, і Зевса, і інших за те, що допустили пожежу. За все лаяв їх Еней, а потім попросив пустити з неба бурю. І тільки попросив – з неба пішов дощ і “в годину весь пожар залив”. Не всі троянські човни згоріли, і тому Еней думав, що йому робити: чи пливти до Риму, як велів Зевс, чи зостатися тут, в Сицилії, бо Зевс допустив пожежу флоту,- і все ніяк не міг прийняти рішення. Охрім, з троянської громади, порадив йому поспати, а потім вже приймати рішення.
    Заснувши, Еней побачив у сні батька Анхіза, який сказав синові, що його послали боги:
    Щоб ти нітрохи не журивсь, Пошлють тобі щасливу долю, Щоб учинив ти божу волю І швидше в Рим переселивсь.
    Батько радив залишити Сицилію і пливти, і не журитись, а також прийти до нього в пекло обміркувати якусь справу. Прокинувшись, Еней велів наступного дня збиратися в дорогу, а сам пішов до Ацеста подякувати за гостинність. Троянці цілий день збирались, а другого дня вранці вирушили морем до Риму.
    Венера, побачивши троянців на морі, пішла до Нептуна на поклон, “щоб не втопив їх у волнах”. Нептун пообіцяв Венері, ідо Еней на морі буде в безпеці.

    Частина ІІІ скорочено

    Подорож морем Енею вже добряче набридла, і він не вірив вже ні богам, ні батькові. Вітри дули вслід човнам, що гребці і весла положили та співали пісень “козацьких, гарних запорозьких”:
    Про Сагайдачного співали, Либонь, співали і про Січ…
    Довгенько плавали по морю, а згодом і землю стало видно, до якої троянці і пристали. То була Кумська земля [Кум – місто-держава античних часів на півдні Італії]. Троянці швидко побратались із місцевими жителями (південна Італія) і почали гуляти. Знову вечорниці, ігрища:
    Тут всі по волі забавлялись, Пили, і грали, женихались.
    Еней же був зажурений, бо йому снилися батько та Плутон, бог підземного царства, і він залишив троянців гуляти, а сам пішов по полях шукати дорогу до пекла. Дійшов до лісу, а там:
    На ніжці курячій стояла То хатка дуже обветшала І вся вертілася кругом…
    Еней став викликати господаря. Через деякий час вийшла з хати “бабище старая”:
    Крива, горбатая, сухая Запліснявіла, вся в шрамах, Сіда, ряба, беззуба, коса, Розхристана, простоволоса…
    Еней, побачивши таку господиню, “не знав із ляку, де стояв”. Це була Сівілла – жінка-пророчниця. Вона сказала, що давно чекає на Енея, що про його прихід боги сказали та і батько Анхіз до неї приходив. Сівілла давно живе на світі і багато всього знає. Вона повела Енея до каплиці помолитись, порадила Енеєві пообіцяти Фебові – богу сонця – телицю і золотого та і Сівіллі щось щоб дав, то і шлях до пекла покажуть.
    Еней з Сівіллою молились, Сівіллу добряче трясло, що синя, наче бу-бен, стала, а коли трохи очуняла, то передала відФеба наказ, що доля нелегка чекає Енея і його військо, що не заспокоїлася ще Юнона, що ще намучаться троянці, але все буде так, як вирішили боги на своїй олімпійській раді.
    Еней вислухав її, його ця промова не задовольнила і не дала нічого нового, тож він і попросив Сівіллу провести його до батька, за дві спідниці. Сівілла каже Енею про платню, щоб вона почала думати, як провести його в пекло:
    Ти знаєш – дурень не бере; У нас хоть трохи хто тямущий, Уміє жить по правді сущій, То той, хоть з батька, то здере.
    Сівілла радить Енеєві зломити з найвищого дерева в лісі гілку, бо без неї не можна буде вийти назад. Як Еней зламає гілку, то потрібно, не оглядаючись, повертатись назад. Еней так і зробив. Довго в лісі шукав кислицю високу [яблуню], потім за гілку смикнув і “одчахнув” і побіг з лісу до троянців. Відпочивши, велів троянцям збирати здобич в жертву Плутону і всім, хто пеклом править. І коли прийшла Сівілла, то веліла попрощатися з троянцями, взяти на плечі клунок із хлібом і йти до пекла. І ось Еней із Сівіллою вирушили у путь. Дійшовши до гори якоїсь, вони знайшли нору і “пішли під землю темнотою”. Це була вулиця у пекло, на якій жили Дрімота, Зівота, Смерть, аза ними в ряд стояли: чума, війна, холод, голод і всі інші мирськії лиха. Були тут злі жінки, свікрухи, мачухи, сердиті чоловіки, шурини, брати та інші злидні. Були тут неправедні судді й ісправники, секретарі та інші чиновники, “квартал був цілий волоцюг, п’яниць, розпутниць”.
    Енеєві було страшно, і він хватавсь за Сівіллу. Згодом вони прийшли до річки Стікс, через яку була переправа до пекла. Перевізник Харон перевозив людей не всіх, а за своїм вибором, маленьким човном. Сівілла розказала Харонові, кого і для чого веде в пекло, і той перевіз їх, за роботу взяв півалтина [алтин = 3 коп.] і показав, куди іти далі. Трохи пройшовши, Еней і Сівілла побачили пса, який мав три голови. Пес охороняв дорогу в пекло і, забачивши Енея, “почав гарчати”. Еней злякався і тікати. А Сівілла кинула собаці хліб, і поки той його ловив – вони проскочили з Енеєму пекло:
    Там все поблідло і поблекло. Нема ні місяця, ні звізд… Смола там в пеклі клекотіла… В смолі сій грішники сиділи І на огні пеклись, горіли Хто, як, за віщо заслужив…
    Наприклад, пани там тяжко працювали, все робили, за те їх мордували, що людей вважали за скотів. За панами наглядали чорти і лупцювали їх залізним пруттям. Брехуни лизали гарячі сковороди, скупим вливали розтоплене срібло в рот; батьки, які синів не вчили, “кипіли в нефті в казанах…”
    Еней там бачив щось немало Кип’ячих мучениць в смолі, Як з кабанів топилось сало, Так шкварилися сі в огні…
    Еней побачив там Дідону, почав до неї говорити, женихатися, однак Сівілла наказала не відставати від неї. Далі Еней побачив своїх вбитих земляків-троянців, з якими теж почав реготати і розповідати всяку всячину. Гурт знову розігнала Сівілла. Нарешті дійшли до царського дому Плутона. Пішли з дарами до господаря. У Плутона у дворці теж жили грішники. І тут Еней запитує у Сівілли, чому ніде немає його батька. Та пояснила, що Анхіз – божої крові і за велінням Венери, “де схоче – буде там і жить”.
    Коли ж знайшли Анхіза, він забрав Енея до своєї господи, а ворожки переказали Енеєві його долю.
    Од його має розплодитись Великий і завзятий рід; Всім світом буде управляти…
    Повороживши, Еней попрощався з батьком, і з Сівіллою повернувся назад на землю до троянців.

    Частина ІV скорочено

    Сівілла отримала від Енея 12 шагів [шаг – дрібна монета], розпрощалася з ним. Еней, щоб не мати більш неприємностей від Юнони, відплив із троянцями з Кумської землі. Деякий час вони пливли тихо.
    На морі згодом піднялася буря, знову почало колихати човни, що дуже налякало троянців. Коли ж вітер вгамувався, вони лягли відпочити. А прокинулись від крику паромщика, який повідомив, що мандрівники припливли до острова цариці Цірцеї:
    Цірцея, люта чарівниця І дуже злая до людей; Які лиш не остережуться, А їй на острів попадуться, Тих переверне на звірей.
    Цірцея всіх людей перетворювала на чотириногих. А пропливти острів не можна – чарами Цірцея притягує кораблі до нього. У Цірцеї на острові французи обернені в собак, москалі – в кіз з бородою, цесарці ходять журавлями і т. д.
    Біду побачив неминучу, Троянці всі і пан Еней.
    Троянці проспівали молебень Еолу, щоб той вітрами відвернув їх від клятого острова. Еол молебнем задовольнився і відвернув троянців від біди.
    Пливучи морем, Еней побачив русло річки Тібр [річка, на якій знаходиться Рим], а боги якраз і веліли пливти до берегів Тібру і тут засновувати царство.
    Зійшовши на берег, троянці почали “копати, строїть…”
    Це була латинська земля [центральна частина сучасної Італії], і правивтамцарЛатин [міфічний цар, син бога лісів та полів Фавна і німфи Маріки]. Він був скупим, мав дружину Амату та дочку Лавинію (Лавису).
    Дочка Латина була вродливою дівчиною:
    Дородна, росла і красива, Приступна, добра, не спесива, Гнучка, юрлива, молода.
    У Лавинії було чимало женихів, але не кожний матері Аматі подобався. Серед всіх женихів і Латинові, і його дружині та дочці найбільше був до душі сусідній цар – Турн [цар рутульців – італійського племені]. Він був:
    Товстий, високий, кучерявий, Обточений, як огірок; І війська мав свого чимало, І грошиків таки бряжчало, Куди не кинь, був Турн царьок.
    Всі мешканці Латинової землі думали про майбутнє весілля. І якраз напередодні сватання сюди приплив Еней. Влаштувавшись трохи, Еней послав троянців до латинців, щоб із ними познайомитися. Коли троянці повернулись, то повідомили Енея, що латини розмовляють якоюсь дивною мовою, не зрозумілою троянцям:
    І ми їх мови не втнемо; Слова свої на ус кончають, Як ми що кажем їм,- не знають, Між ними ми пропадемо.
    Еней велів купити граматику латинської мови і:
    Троянське плем’я все засіло Коло книжок, що аж потіло, І по-латинському гуло.
    За тиждень вже всі знали латинську мову і розмовляли:
    Енея звали Енеусом,
    Уже не паном – домінусом,
    Себе ж то звали троянус.
    10 троянців, які найкраще знали латинську мову, Еней відправив послами до Латина, щоб познайомитись із царем. Послів із дарунками, бо Латин був дуже скупий, цар прийняв. Царський палац було прикрашено цінними картинами, наготували всіляких страв і напоїв. Посли передали такі дари: Лавинії – килим-самольот, Аматі – скатертину-самобранку та чоботи-скороходи – Латину. Подарунки сподобались, і Латин запросив Енея в гості і теж дарами наградив, і майже зятем називав, бо вирішив саме за нього віддати дочку.
    З Олімпу за Енеєм і троянцями слідкувала Юнона. Ірися розповіла Юноні, як Енея приймають латинці, про мир та лад між ними. Юноні не хотілось, щоб Еней жив спокійно, і вона вирішила пролити кров троянську, використавши Турна. Змовившись із Тезіфонею [фурією], наказала їй:
    Зроби ти похорон з весілля, Задай ти добре всім похмілля, Хоть би побрали всіх чорти.
    Таким чином, фурія за змовою з Юноною вирішила всіх знедолити:
    Сама троянців всіх поїм, Амату з Турном я з’єднаю І сим Енея укараю, Латину ж в тім’я дур пушу; Побачать то боги і люди, Що з сватання добра не буде, Всіх, всіх в шматочки потрошу.
    Тезіфона спустилася з небес до Амати, яка тужила, що не Турн буде її зятем, і ще більше розпалила її серце проти Енея. Потім Тезіфона напусти-
    ласоннаТурна, і бідолашному приснилося, ніби-то Лавися його зрадила. Прокинувся Турн розлючений і вирішив розправитись і з Енеем, і з Лати-ном. Він послав Енею листа, в якому запрошував на поєдинок “сам на сам”, а Латину оголосив війну. Тезіфона була рада-раденька, але їй потрібно було ще і простий люд розізлити один на одного. І тут фурія використала цуцика няньки Амати, якого та дуже любила. Фурія зробила так, що підчас полювання на зайців собаки троянців розірвали цуцика. Розлючена стара зібра-ла своїх людей, і пішли вони бити троянців. А троянці:
    …носа хоть кому утруть; І няньчину всю рать розбили – Скалічили і розпотрошили І всіх в тісний загнали кут.
    Підбурені Аматою, Турном, латинці на вулицях кричали:
    Війна! Війна! против троянців, Ми всіх Енеєвих поганців Поб’єм – іскореним їх род.
    Латин не любив воювати, а тому зібрав своїх вельмож і намагався з’ясувати, з якої причини Турн оголосив війну:
    Скажіть – з чого війна взялася? З чого ся мисль вам приплелася? Коли я тішився війной?
    Латин сказав вельможам, що військо не готове, що для війни немає грошей, що він не хоче проливати людську кров, то щоб вельможі про війну і не думали. А:
    Вельможі царство збунтували
    Против царя всіх наущали…
    І всі почали готуватися до війни.
    Амата підбурювала жінок, щоб ті допомагали у війні, а ще щоб ” Енеєві дочки не дать”. А де вмішаються жінки:
    Прощайсь навік тогді з порядком, Пішло все к чорту неоглядком, Жінки поставлять на своє.
    Потім Турн посилає до всіх сусідніх царств послів, щоб ті прийшли:
    Щоб Турнові допомагать: Не дать Енеєві женитись, Не дать в Латії поселитись, К чортам енейців всіх послать.
    Енейове військо теж готувалось до війни.

    Частина V скорочено

    Еней роздумує, як знайти вихіді де отримати допомогу, щоб перемогти Турна:
    Еней ту бачив страшну тучу, Що на його війна несла. В ній бачив гибель неминучу І мучивсь страшно, без числа.
    День і ніч шукає виходу Еней, з проханням про допомогу “к олімпським руки простягав”, але, видно, боги не спішили на допомогу. Еней блукає вночі, замислившись, і приходить на берег річки Тібр, де його зморює сон. Енеєві сниться старий дід, який пророкує йому пораду, як перемогти Турна:
    З аркадянами побратайся, Вони латинцям вороги. Троянців з ними як з’єднаєш, Тогді і Турна осідлаєш, Все військо виб’єш до ночі.
    Проснувшись, Еней прочитав богам молитви і велів спорядити два човни річкою Тібр, аж поки на березі не побачать під дубом білу свиню і тридцять білих поросят. Еней велів їх заколоти і принести в жертву богам, щоб ті не залишили його без підтримки, і поплив по Тібрудо царя аркадського Евандра просити допомоги.
    В Евандра відбувалося свято, царство пило і гуляло, коли приїхав до них Еней. Син Евандра Паллант провів Енея до батька, перед яким той сказав, що латинці вороги і Енея, а він, кошовий троянець, маючи хоробре військо, яке натерпілося від злих людей і богів, хоче перемогти Турна, який веде з ним війну. У Турна більше військо і сили свіжі, а покоритись йому Еней не хоче.
    Евандр, мовчки вислухавши Енея, відповів:
    Дамо вам війська в підпомогу,
    І провіанту на дорогу,
    І грошеняток з якийсь міх.
    Еней зі своїми людьми погостювали в Евандра на святі, де їли й пили різні страви та напої, на ранок збиралися назад в дорогу.
    В цей час на Олімпі Венера пустила свої чари на Вулкана – коваля, щоб той допоміг зробити Енеєві зброю і міцну, і дорогу, яка б допомогла здобути перемогу. А оскільки ніхто не може встояти передчарами Венери, то і Вулкан залучив до роботи всіх майстрів, але все, про що просила Венера, виконав до ранку.
    У цей час у Евандра споряджають у дорогу Енея. Дали всього:
    Списів, мушкетів, палашів, На тиждень сала з сухарями, Барильце з срібними рублями, Муки, пшона, ковбас, коржів.
    Разом з Енеєм Евандр відправляє і сина Палланта начальником своїх воїнів, бо хоче, щоб ледачий син навчився у Енея військовому ремеслу, хоробрості. До воїнів цар звернувся зі словами:
    А ви, аркадці,- ви не труси, Давайте всім і в ніс, і в уси, Паллант мій ваш єсть атаман. За його бийтесь, умирайте, Енеєвих врагів карайте, Еней мій сват – а ваш гетьман.
    Евандр попросив і Енея доглянути за сином і ще порадив йому звернутися до лідійського народу, який теж може стати йому при нагоді корисним. Після цієї розмови Еней із новими силами повертається до троянців у старий табір.
    Вночі Енеєві сниться його матір, яка принесла йому зброю, що викував Вулкан:
    До збруї що не доторкнеться, Все зараз лайнеться і гнеться, її і куля не бере.
    На щиті були зображені всі богатирі (Котигорох, Іван-царевич, Кузьма-Дем’ян), які додавали йому казкової сили, здатної відбити ворога.
    Еней збирався напасти на Турна зненацька. Однак тут вмішалася Юно-на і послала до Турна Ірисю, щоб та попередила його про Енеїв похід.
    Ірися застала Турна у наметі, де він був у горі від любові до Лависі і пив горілку. Ірися висміяла Турна за те, що на відміну від Енея, той нічого не робить. Поглузувавши з нього, Ірися каже:
    Швидше охмеляйся, Збирать союзних поспішайся, На нову Трою напади.
    Послухавши її поради, Турн зібрав “і кінних, і піших” і повів їх на кріпость троянців.
    Еней з допомогою ще не повернувся в кріпость, а тому троянці, забачивши військо Турна, на валу всі залягли і приготувались до відсічі ворогів. Турнові не вдалося взяти кріпость, і тоді він дав наказ спалити троянський
    флот. Дим від його багаття дійшов аж до богів. Ця подія дуже вразила Ве-неру, яка боялась за сина, і прийшла Венерадо Цібелли [матері всіх богів] просити, щоб вона заступилась за троянський флот перед Зевсом. Цібелла поплакалась Зевсу, що троянський флот стоїть п ід її горою їдою, і що Турнові уроди [воїни] доберуться і до її царства, а тому Цібелла прийшла до Зевса просити захисту і втручання в земні справи, бо:
    Мене ж стару, уб’ють, мов гниду, Тебе прогонять відсіля.
    Зевс пообіцяв паніматці провчити всіх. Він своєю силою обернув кораблі троянців в сирен, а рутульці, побачивши таке диво, злякались і почали тікати в різні сторони. Вночі троянці пильно охороняли кріпость, бо Турнові не довіряли.
    І ось у стані Турна стало тихо – всі спочивали вороги.
    На варті троянців біля головної вежі на сторожі стояли Низ і Евріал – молоді, хоробрі, міцні воїни-земляки. Вони не були троянцями, а найнялися до Енейового війська і були хорошими йому воїнами.
    У Низа виник план забратися в Рутульський табір і перерізати ворогів, і цим допомогти Енейовому війську. Низ хоче цей вчинок здійснити сам, бо у Евріала є стара мати, а в нього нікого немає, то якщо і загине, то за ним ніхто не буде плакати. Але Евріал не погоджується на це, вони ж разом Енеєві на вірність присягали, то:
    Де общеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинность ісправлять…
    Своїм планом вони поділились з іншими троянцями і просили дозволу на його виконання.
    І так, одважна наша пара Пустилася в Рутульський стан.
    А в Рутульському таборі всі спали, “сивуха сну їм піддала”. Низ і Евріал перерізали чимало війська Турна:
    Так наші смілії вояки Тут мовча проливали кров; Од ней краснілися, мов раки,. За честь і к князю за любов.
    І коли вже поверталися друзі назад, задоволені своєю роботою, натрапили на Волсентаз полком латинської дружини, що їхав в табір Турна. Латинці піймали Евріала, а Низ на вербу заліз і сховався. Побачивши товариша в руках ворогів, Низ кидає списа у ворогів і тим самим видає себе. Волсент відсік Евріалу голову на очах у Низа, і Низ йому прямо в серце меч всадив. Латинці вбили і Низа:
    Так кончили жизнь козарлюги, Зробивши славнії услуги На вічність пам’яті своєй.
    Турн думав про нову битву і як помститися троянцям за нічну різню. Він звелів надіти голови Низа і Евріала на списи і іти на штурм кріпості. Троянці впізнали голови своїх героїв, побачила це і стара мати Евріала, горе якої було безмежне. А рутульці “дралися” на стіни. Троянці ж після побаченого горя матері і долі своїх побратимів люто відбивали ворогів, не жаліючи їх. Тоді Турн приставив до брами таран із колод, і брама упала, подушивши багато троянців, однак вони зібралися з силами і зуміли пролом заложити, тому Турн із військом “не знав, що і робити”. Двоє з троянського табору, Геленор та Лик, пішли на рутульців у рукопашню, і Лик навіть “тим і одличився, що як до Турна примостився, то з’їздив добре по зубах”. Однак ці двоє загинули від рутульців, що ще більше озлило троянців.
    І зав’язалась жорстока битва: Троянці, як чорти, озлились, Рутульців били наповал. Тріщали кості, ребра, боки Летіли зуби, пухли щоки, З носів і уст юшила кров.
    Ремул – родич Турна – звертався так до троянців:
    Чого прийшли ви, голодранці? Лигать латинськії потанці? Пождіть – ваш витісним ми дух.
    Начальник троянців, Іул Енейович, почувши такі промови, прицілився і камінцем Ремулу влучив у лоб, і “хвастун бездушно повалився”, а у троянців дух піднявся, і пішли кулачні бої:
    Враг на врага сйкав, мов блохи, Кусався, гриз, щипав, душив.
    Біля воріт брами стояли два міцних воїни – брати Битіас і Пандар, які ніби пропускали рутульців в місто, а хто заходив, тих вбивали – це була ще одна пастка для рутульців. Коли Турн це розгадав, то привів допомогу. Загинув Битіас, а Пандар, побачивши смерть брата, зачинив ворота. Але в кріпості вже був Турн. Пандар кидає в Турна камінь, і Турн загинув би, однак знову вмішалися боги – Юнона “заслоняє” собою Турна, а відчувши допомогу богів, Турн вбиває і Пандара. Окрилені перемогою Турн і рутульці б’ють троянців, що ті хотіли залишити кріпость, аж тут Серест – начальник артилерії – сказав:
    Куди? Вам сорому немає! Хто чув? Троянець утікає! Чого наш славний ріддоживсь!
    А князь наш бідний що помислить? Адже ж за воїнів нас числить, За внуків славнійших дідів!
    Присоромлені троянці гуртом навалились на Турна, Турн відступив аж до річки Тібр, стрибнув у воду і “пустився вплав”.

    Частина VІ скорочено

    В цей час на Олімпі боги, богині і півбоги зняли гвалт і сварки, чим викликали невдоволення Зевса, який у гніві сказав:
    Поступки ваші всі не божі; Ви на сутяжників похожі. І раді мордовать людей; Я вас із неба поспихаю 1 до того вас укараю, Що пасти будете свиней.
    І своєю владою Зевс забороняє богам вмішуватися до людей, сказавши:
    …тих богів лишу чинів,
    Які тепер в війну вплетуться.
    Тоді Венера нагадує Зевсові, що це він послав Енея біля Тібра оселитись, то ж звідки там узявся Турн? Що це боги мстять Енеєві за те, що він Венерин син, і не дивлячись на наказ Зевса, розпалили на землі війну. І Венера просить у Зевса, “щоб жив Іул і жив Еней”. Тоді в розмову вмішалась Юнона. Вона облаяла різними словами Венеру, що та доносить на неї її чоловікові – Зевсу. Юнона звинувачує у всьому Венеру. Між ними зав’язалась сварка перед Зевсом:
    Одна другу хотіла бить. Богині в гніві также баби… І, як перекупки, горланять,
    Одна другу безчестять, ганять
    І рід ввесь з потрохом клянуть.
    Тоді Зевс, щоб зупинити їх, на них нагримав і ще раз суворо попередив, щоб ніхто і ніяк не допомагав людям.
    А на землі Турн знову повів своїх воїнів на кріпость. Битва була цілий день – “насилу розвела їх ніч”.
    А вночі до “городка, що Турн обліг”, Еней з Паллантом і військом на-(иімжався. Еней не спав в човні, а думав:
    Як Турна-ворога побити. Царя Латина ускромити І успокоїти народ.
    Аж тут, дивлячись у воду, Еней бачить “видиво” – ніби одна істота у вигляді дівчини – мавки розповідає йому, що сталося з троянцями у його відсутність і про те, як ледь знову не згорів його флот, якби не Зевс. І лиш зажеврів день, як Еней “узрів свій стан в осаді”, кинувся з новими силами на допомогу. Троянці з кріпості побачили його, і зав’язалась битва. Еней трощив ворогів. Мужньо бився і Паллант. Досвічені рутульці відразу помітили новачка, однак Паллант зумів розправитися з такими рутульськими воїнами, як: Даг, Гібсон, Ретій, Фарет, Демоток, Галес. У поєдинку Турна з Паллантом Паллант спочатку наніс сильний удар, але Турн зумів перемогти молодого лицаря і вбив його, а потім посадив мертве тіло на коня і відправив у стан троянців:
    Таку побачивши утрату, Аркадці галас підняли, Клялися учинить одплату, Хоча би трупом всі лягли.
    Еней з новим завзяттям кидається у бій, щоб помститися за смерть 1 Іалланта:
    Махне мечем – врагів десятки Лежать, повиставлявши п’ятки: Так в гніві сильно їх локшив.
    Еней убив Мага, Нума, Сереста, Тарквіта, Камерта, Луку та інших ру-тульських молодців. І ось Еней з Іулом возз’єднались:
    Іул, як комендант ісправний, Енеєві лепорт подав.
    Тобто розповів про все, що сталося в кріпості у його відсутність.
    В цей час на небі Зевс поглядав на війну і намагався помиритися з дружиною Юноною, а хитра Юнона хотіла з цього мати зиск і упросила Зевса залишити життя Турнові. Домоглася Юнона свого любощами.
    Юнона у вигляді Енея явилась до Турна. Турн, побачивши свого ворога, кинувся його вбити. Юнона (все ще в образі Енея) прибігла до моря
    і сховалась у байдаку, а Турн шукав розправи з марою Енея, стрибнув у байдак – Юнона перетворилася на зозулю і полетіла, а Турн уже був серед моря:
    Турн глядь, аж він усе средь моря, Трохи не луснув з серця – з горя, Та мусив плить, де жив отець.
    А Еней тим часом побив багато ворогів і з приходом ночі “був п’яний, єлежив…”
    На ранок троянці ховали мертвих, а Еней взяв доспіхи рутульсь-кого лицаря Мезентія та на пень для втіхи посадив, бо він подумав, що опудало Мезентія допоможе їм відкрити місто латинців. Віддавши останні почесті Палланту, Еней тіло з охороною відправив у столицю батька Палланта Евандра. Провівши тіло Палланта, Еней повернувся у кріпость, де його чекали посли рутульські з проханням віддати тіла мертвих, щоб “землі предати, нехай князь милость сю явить”. На це Еней сказав, що навіщо рутульцям воювати з Енеем, який не держить на них зла, що його ворог – Турн. Це Турн не хоче, щоб Еней був латинським князем і одружився з дочкою царя Латина. Але який зиск рутульцям, хто буде князем: Турн чи Еней? І нехай поєдинок між ними вирішить долю цієї війни:
    Ми зробим з Турном поєдинок, Про що всіх кров проливать?
    Послам латинським ця пропозиція була до душі, і вони обіцяли донести її до Латина:
    І мировую тут зробили, На тиждень, два або і три…
    В цей час люди ремонтували місто, наводили порядки, гуляли, ховали воїнів:
    Про Турна ж всі кричали сміло, Що за своє любовне діло Погубить даром ввесь нарід.
    А в таборі царя Латина вельможі, порадившись із воїнами-героями, прийшли до угоди помиритись з Енеєм і відіслати йому дари. А лицарДран-сес наполягав, щоб:
    Нехай лиш Турн, що верховодить І всіх панів за кирпи водить, З Енеєм порівня плеча. .
    Також він пропонував, щоб Тури ніколи не приходив у латинську землю, а Енееві віддати Лавинію і цим сватовством укласти мир надійний:
    Сим сватовством нам мир даруєш І царства рани урятуєш; Дочці ж з Енеєм буде рай. А Турнові сказав: Еней тебе лиш визиває, А нас, латинців, не займає, Іди з троянцем потягайсь. Коли ти храбрий не словами, Так докажи нам те ділами – Побить Енея постарайсь.
    І хоч як цього не хотілося Турнові, він погодився на бій з Енеєм. А поки йшли ці всі дебати, троянці готувались до штурму латинського міста. Знову почалася війна, але вже біля брам латинців. Амата настояла на тому, щоб цар не віддавав дочки за Турна, кажучи, що така воля богів, боТурн не зробить дочку щасливою. А насправді сама була закохана в Турна і не хотіла мати його зятем. Однак вона і не хотіла, щоб Турн бився з Енеєм.
    Другого дня вранця два табори займали позиції, щоб спостерігати за поєдинком Турна і Енея.
    Тут Юнона знову вирішила допомогти Турнові. Вона посилає мавку вод Ютурну [сестру Турна] спасати брата. Ютурна робить так, що воїн-латин пускає в троянців стрілу і вбиває Гиллипенка, що родом із аркадців. Знову зав’язалась бійка:
    Кричать, стріляють, б’ють, рубають, Лежать, втікають, доганяють, Все вмиг зробилось кулішем.
    Еней намагався зупинити всіх, але якась стріла попала і йому в стегно – Енея поранено. Це помітив Турн, і почав вбивати сміливо троянців. “Побив багацько Турн заклятий”.
    Енея лічив Япід, і не без допомоги Венери, слова якісь наговоривши, зробив ліки і вилив на рану Енеєві. Чудотворні ліки подіяли, і Еней знову почав битися з ворогами. Ютурна ж вдалась до хитрощів і управляла кіньми Турна, спасаючи таким чином його від загибелі. Вона намагалась запустити камінь в Енея, але той вчасно ухилився. Це ще більше розпалило Енея, і він веде воїнів на приступ Латинового міста. Безліч стріл полетіло на місто, і воно почало горіти. Амата, подумавши, що Турн загинув, з горя повісилась. Смерть Амати всіх сполошила: Латин “ледве устояв на ногах”, а Лавинія одяглася вусе чорне і перед дзеркалом “кривитись жалібно училась і мило хлипати в сльозах”.
    А Турн, дізнавшись про смерть Амати, виходить на поєдинок з Енеєм. Еней вибив меча з рук Турна, і ніхто не хоче допомогти царю:
    Біжить пан Турн і репетує, І просить у своїх меча; Ніхто сердеги не рятує Од рук троянська силача!
    Однак знову Юнона, рукою Ютурни, дає меч Турну. Зевс розгнівався на Юнону і сказав:
    Уже ж вістимо всім богам: Еней в Олімпі буде з нами Живитись тими ж пирогами, Які кажу пекти я вам.
    Тобто Еней стане безсмертним, як усі боги, а безсмертного не можна вбити, тому Зевс радить Юноні заспокоїтись. Нарешті Юнона погоджується з таким рішенням Зевса, але вимагає, щоб на царстві був Еней:
    Но тільки щоб латинське плем’я Удержало на вічне врем’я Імення, мову, віру, вид.
    Тоді боги “Ютурну в воду одіслали”, щоб не допомагала брату, тим самим лишивши Турна його сили, і Еней списом майже вбив Турна. Турн прохав відправити його труп до батька, і Еней майже пожалів Турна і хотів залишити йому життя, однак тут побачив на плечі у Турна Паллантову ладунку, і в нього від гніву задрижали уста:
    Так ти троянцям нам для сміха Глумиш з Паллантова доспіха І думку маєш буть живим?
    З цими словами Еней, щоб помститися за смерть Палланта, направляє свій меч у рот рутульця і тричі повертає, “щоб більше не було хлопот”:
    Душа рутульська полетіла. До пекла, хоть і не хотіла, К пану Плутону на бенкет. Живе хто в світі необачно, Тому нігде не буде смачно, А більш, коли і совість жметь.

  • “Усмішка” Бредбері скорочено

    “Усмішка” Бредбері скорочено

    Рано-вранці вже вишукалась черга з чоловіків, що хотіли… плюнути в картину в центрі майдану. Серед усіх був і хлопчик Том. Він постійно розпитував чоловіків. А чи правда, що вона усміхається? А чи правда, що їй чотириста років? І що вона зроблена з фарби та полотна…

    “Тут уся справа в ненависті до усього, що пов’язане з минулим, – пояснював Грігсбі. – Людина ненавидить те, що її занапастило, що їй життя поламало”. “А чи є хоч хто-небудь чи що-небудь, чого ми б не ненавиділи?” – питав Том.

    Чоловік погодився. Потім пригадав свята, на які знищували те, що ненавиділи. “Найкраще, – мовив Грігсбі, – було того разу, коли громили завод, який ще намагався виробляти літаки. Ну й потішили ж ми душу! А потім знайшли друкарню та склад боєприпасів – і висадили їх у повітря разом!”

    Та ось один з черги промовив, що колись знайдеться людина, яка підлатає цивілізацію. Людина, в якої душа горнеться до гарного.

    По кутках обгородженого майданчика стало четверо поліцаїв – вони повинні були стежити за тим, щоб не кидали каміння. “Це для того, – пояснив Грігсбі, – щоб кожному випало плюнути разок”.

    Том завмер перед картиною, дивлячись на неї. У хлопчиська пересохло в роті. Жінка на картині посміхалася таємничо-сумовито, і Том відчував, як б’ється його серце, а у вухах неначе лунала музика.

    “Вона гарна”, – мовив він. А потім тихо спитав, як її звати. Йому відповіли, що, здається, “Монна Ліза”. Влада постановила, що сьогодні опівдні портрет на майдані буде віддано в руки тутешніх мешканців, аби вони могли взяти участь у знищенні…

    Том і отямитися не встиг, як натовп, гукаючи, штовхаючись, борсаючись, поніс його до картини. Почувся різкий звук полотна, що рветься… Поліцаї кинулися навтікача. Натовп вив, і руки дзьобали портрет, наче голодні птахи. А Том стояв осторонь і притискав до грудей шматочок полотна.

    Додому він повернувся лише ввечері. Цієї ночі весь світ спав, осяяний місяцем. А на Томовій долоні лежала Усмішка. Він дивився на неї у білім світлі, яке падало з опівнічного неба, і тихо повторював про себе, знову й знову: “Усмішка, чарівна усмішка…”

    За годину він усе ще бачив її, навіть після того, як обережно склав та заховав. Він заплющив очі, і знову у темряві перед ним – Усмішка. Лагідна, щира, вона була там і тоді, коли він заснув, а світ охопила німа тиша, і місяць плив у холоднім небі спочатку вгору, потім униз, назустріч ранку.

  • Стівенсон “Вересовий трунок”

    Роберт Льюїс Стівенсон “Вересовий трунок”

    Із вересового квіту
    Пикти* варили давно
    Трунок, за мед солодший,
    Міцніший, аніж вино.
    Варили і випивали
    Той чарівний напій
    І в темрявих підземеллях
    Долі раділи своїй.

    Та ось володар шотландський –
    Жахались його вороги! –
    Пішов на пиктів оружно,
    Щоб знищить їх до ноги.
    Він гнав їх, неначе ланей,
    По вересових горбах,
    Мчав по тілах спогорда.
    Сіяв і смерть, і жах.

    І знову настало літо,
    Верес ізнов червонів,
    Та трунок медовий варити
    Вже більше ніхто не вмів.
    В могилках, немов дитячих,
    На кожній червоній горі,
    Лежали під квітом червоним
    Поснулі навік броварі.

    Їхав король шотландський
    По вересовій землі;
    Дзинчали завзято бджоли,
    Курликали журавлі.
    Та був можновладець похмурий,
    Думу він думав свою:
    “Владар вересового краю –
    Чом з вересу трунку не п’ю?”

    Раптом васал королівський
    Натрапив на дивний схов:
    В розколині між камінням
    Двох броварів знайшов.
    Витягли бідних пиктів
    Миттю на білий світ –
    Батька старого і сина,
    Хлопця отрочих літ.

    Дивився король на бранців,
    Сидячи у сідлі;
    Мовчки дивились на нього
    Ті броварі малі.
    Король наказав їх поставить
    На кручі й мовив: – Старий,
    Ти сина й себе порятуєш,
    Лиш тайну трунку відкрий.

    Глянули вниз і вгору
    Батько старий і син:
    Довкола – червоний верес,
    Під ними – клекіт пучин.
    І пикта голос тоненький
    Почув шотландський король:
    – Два слова лише, володарю,
    Тобі сказати дозволь!

    Старість життя цінує.
    Щоб жити, я все зроблю
    І тайну трунку відкрию, –
    Так він сказав королю.
    Немов горобчик цвірінькав,
    Мова лилася дзвінка:
    – Відкрив би тобі таємницю,
    Боюся лише синка.

    Смерть його не лякає,
    Життя не цінує він.
    Не смію я честь продавати,
    Як в очі дивиться син.
    Зв’яжіть його міцно, владарю,
    І киньте в кипучі нурти,
    І я таємницю відкрию,
    Що клявся повік берегти.

    І хлопця скрутили міцно,
    І дужий вояк розгойдав
    Мале, мов дитяче, тіло,
    І в буруни послав.
    Крик бідолахи останній
    Поглинули хвилі злі.
    А батько стояв на кручі –
    Останній пикт на землі.

    – Владарю, казав я правду:
    Від сина чекав біди.
    Не вірив у мужність хлопця,
    Який ще не мав бороди.
    Мене ж не злякає тортура.
    Смерть мені не страшна,
    І вересового трунку
    Зі мною помре таїна!

    *Пикти – легендарний народ, що заселяв стародавню Шотландію.

  • Володимир Мономах біографія скорочено

    Біографія Володимира Мономаха скорочено викладена в цій статті.

    Володимир Мономах – видатний державний діяч, князь чернігівський та переяславський, великий князь київський, який здобув славу завдяки своїй реформаторській діяльності. Є онуком видатного київського князя Ярослава Мудрого.

    Володимир Мономах коротка біографія

    Народився Володимир Всеволодович Мономах 1053 року. Ще будучи в 12-річному віці він починає свою військово-політичну діяльність. Загалом протягом свого життя він здійснив більше 80 походів, більшість з яких були проти половців.
    Досягнувши 25-тирічного віку Володимир Мономах отримує у керування Чернігів і влаштувався у Переяславському князівстві. Завдяки мудрій політиці він зумів об’єднати навколо себе князів, селян та ремісників, які допомагали йому оборонятись від набігів половців.

    Для того, щоб стабілізувати внутрішнє становище Володимир Мономах урегулював систему законодавства на Русі. В першу чергу він упорядкував правничо-реформаторські реформи. Їхня суть викладена в “Руській правді”, яка ще відома за назвою “Статут”. Це перша в історії Київської Русі збірка законодавчих актів, яких строго дотримувались навіть після смерті автора. Він перший хто встановив контроль над діяльністю лихварів і землевласників, скасував холопство за борги та розвивав зовнішню торгівлю в інтересах власного народу.

    Володимир Мономах увійшов в історії також як і видатний просвітник. Князь займався церковним та світським будівництвом, за його правління розвивалось малярство та письменство. Значною працею, яку він написав власноруч є “Повчання дітям” 1118 року, яка базується на положеннях про добро, гідність та справедливість. Культурним спадком великого князя є укладена за його ініціативою “Повість временних літ”.

    Цікаво, що прізвище Мономах він отримав від матері, яка була візантійською царівною.

    Розглядаючи коротку біографію Володимира Мономаха, потрібно відзначити, що період його правління був в цілому сприятливим для Русі. Припинилися міжусобиці.

    За всю біографію Володимир Мономах написав кілька творів. Наприклад, “Повчання”, “Лист Олегу Святославичу” , “Молитва”. Помер великий князь 19 травня 1125 року.