Category: Література

  • Ігор Калинець біографія

    Ігор Калинець біографія коротко українського поета та прозаїка викладена в цій статті

    Ігор Калинець біографія скорочено

    Ігор Миронович Калинець на­ родився 9 липня 1939 року в місті Ходорові на Львівщині в сім’ї служ­бовця.

    У 1956 р. закін­чив середню школу й вступив до Львівського університету імені Івана Франка.

    1962 року, закінчивши українське відділення філологічного факультету, почав працювати в обласному архіві: спочатку архіва­ріусом, а згодом – старшим науковим співробітником.

    Перша збірка віршів поета “Вогонь Купала” побачила світ у видавництві “Молодь” 1966 року і здобула прихильні відгуки критиків. Проте до 80-х років його мало хто знав в Україні. За свою громадянську позицію 1972 року Ігор Калинець отримав шість років суворих таборів і три роки заслання, які відбув на Північному Уралі і в Забайкаллі. Тоді попереднє слідство встановило, що він “унаслідок націоналістичних переко­нань, починаючи із 1965 року, з метою підриву та ослаблення радянської влади проводив антирадянську пропаганду й агітацію шляхом створення, розповсюдження та збереження наклеп­ ницьких документів, які порочать радянський державний лад”. Дружину Ігоря Калинця – відому українську поетесу Ірину Калинець – спітка­ла така сама доля. В ув’язненні поет працював токарем і кочегаром.

    На волю вийшов 1981 року. А реабілітува­ли Ігоря Калинця, як і багатьох, лише 1990-го… Після повернення із заслання був редактором журналу львівського обласного відділу Фонду культури.

    Творчий доробок поета стано­ вить 17 збірок, що згруповані у двох циклах: у 1991 році у Варшаві вийшов перший том циклу “Пробуджена муза” (9 збірок), а в США – дру­гий том “Невольнича муза” (8 збірок). Творчість Калинця істотно вплинула на ба­гатьох українських поетів пізніших поколінь. Після повернення з ув’язнення та виселення 1981 року Калинець пише і публікує каз­ки для дітей (наприклад, “Дурні казки”, 1998), готує перевидання власних поезій.

    1994 року журнал “Сучасність” опублікував його повість “Молімось зорям дальнім”, написану ще 1972 року під час перебування у слідчому ізоляторі львівської в’язниці. Та поза всякими сумнівами Калинець був і залишається передовсім поетом. Автор двох томів-фоліантів, куди ввійшли сімнадцять збірок оригінальних поезій.

    Ігор Калинець є почесним членом Міжнародного ПЕН-клубу, лауреатом літературної премії імені Івана Франка (Чикаго, США, 1979).

    У 1992 році отримав премію імені Василя Стуса, а за книжку вибраних поезій “Тринадцять аналогій” удосто­єний Національної премії України імені Тараса Шевченка. Книжка “Слово триваюче” вийшла друком у Харкові 1997 року. У доробку поета також чимало творів для ді­тей, наприклад, “Книжечка для Дзвінки”, видана в Києві 1991 року. Дзвінка – це ім’я коханої ви­датного карпатського ватажка опришків Олекси Довбуша, пам’ять якого й досі вшановують на Західній Україні. Також ім’ям Дзвінка Ігор Калинець назвав свою доньку. За визначні заслуги в утвердженні націо­нальної ідеї, популяризацію українського слова відомому поетові та громадському діячеві Ігореві Калинцю було присвоєно звання почесного громадянина Львова.

    Живе і працює у Львові. Почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка.

  • Гуморески Глазового про родину

    Гуморески Павла Глазового про родину ( Сім’ю )- про відносини чоловіка та жінки, Тещу, свекруху, про зраду, Про дітей, про бабусь та дідусів ви можете прочитати в цій статті.

    Гуморески Глазового про родину

    СУПЕРЕЧКА

    Матір звуть Елеонора, а батечка – Савка.
    Синок у них підростає, ім’я йому Славка.
    Батько щирий українець, мати – сибірячка.
    – Нє говорі, – учить мати, – гавкаєт собачка.
    Вєдь нє гавкаєт собачка, она, дєтка, лаєт.
    Ето тєбє твой папаня язик засоряєт.
    Сколько раз я говоріла: пожалєй рєбйонка!
    Зачєм же ти уродуєш, дєлаєш подонка?
    – Прошу cлова вибирати, – насупився Савка. –
    Це ти мене зараз лаєш, а собака – ГАВКА!

    УНІКАЛЬНИЙ ЧОЛОВІК

    Лає жінка чоловіка: – Я варю, і шию,
    І підлоги натираю, і каструлі мию,
    Він же вернеться з роботи, влізе у піжаму
    І куняє на дивані, вже пролежав яму.
    А свекруха до невістки промовляє тихо:
    – Не чіпляйся ти до нього, буде тобі лихо.
    Хвали бога, що сидить він в рідному гніздечку,
    Не блукає по пивничках і не скаче в гречку,
    І нічого знать не хоче, крім сім’ї своєї.
    Таких’скоро виставляти будуть у музеї.

    Гумореска Павла Глазового “Кошмар”

    З чорного гумору

    Синок родився у Мартина.
    Минає рік – мовчить дитина.
    Лише коли минуло два,
    Найперші мовило слова.
    Сказало “мама” –
    вмерла мама.
    Сказало “баба” –
    вмерла баба.
    Сказало “дід” –
    умер і дід.
    Сказало “тато” –
    вмер сусід…
    Так прояснилась для Мартина
    Життя сімейного картина.

    Павло Глазовий Гумореска “Близнята”

    Тракториста молодого Грицька Воротила
    Повідомили: близняток жінка народила.
    Він біжить до родбудинку, дума: два синочки!
    А насправді їх ще більше: синок і дві дочки.
    Вскочив Гриць до коридора, не пускають далі.
    – Гляньте в шибочку,- говорять,- он де ваші лялі.
    Гриць у шибку заглядає: – Бачу дві дитини.
    А що в третьому пакунку? Запасні частини?

    ЯК КУЗЬМУ ПРОВЧИЛА ЖІНКА ЙОГО МИЛА

    Повернувсь Кузьма з роботи, освіжився в ванні,
    Одягнув нову піжаму та й ліг на дивані.
    Лежить собі, проглядає журнали й газети.
    А дружина варить, смажить, готує котлети.
    Пообідав Кузьма смачно, запалив “Казбека”.
    – Ну чого ти, – пита жінку, – така недалека?
    Тільки в тебе і балачки про бощі й олію,
    І ні слова про театри, про драматургію.
    А є жінки! Збоку глянеш – ходить, як Аїда.
    Драматургів усіх знає аж до Евріпіда.
    Так і сипле: Тіто Гобі, Карузо, Фелліні,
    Есамбаєв, Магомаєв, Кобзон, Паганіні…
    А ти яка? Ти ж не тямиш в цьому ні бельмеса.
    Ти ж не можеш відрізнити Брамса від Бернеса.
    Давно тебе не бачив я в хорошому платті.
    Тиняєшся у тапочках, в дешевім халаті.
    Ти забула, що є в світі жіночі принади –
    Перманенти, манікюри, духи та помади.
    Я хотів би бути мужем культурної дами,
    А ти чавиш помідори, бряжчиш друшляками,
    Що побачиш – вишні, сливи, – пхаєш у консерви…
    Я не можу, розумієш? Здають уже нерви.
    Через добу повернувся наш Кузьма додому.
    Зустрічає його жінка в платті голубому.
    Очі чорним підведені, на губах помада.
    Закрутило Кузьмі в носі від духів “Еллада”.
    Плаття модне, вузесеньке, облягає форми,
    Ще й коліна не прикриті – такі тепер норми!
    Посадила Кузьму в крісло, сіла проти нього.
    Як французька кінозірка, виставила ноги.
    У Кузьми від здивування потилися змокла.
    А дружина запитує: – Ти читав Софокла?
    Тобі, може, до вподоби п’єси Евріпіда? –
    Сопе Кузьма: – Відчепися! Подавай обідать.
    Нащо мені Евріпіди? Нащо їхні п’єси?
    – А ти ж казав, що у мене дрібні інтереси,
    Що немає шику-блиску, манери негарні.
    Я сьогодні простирчала півдня в перукарні.
    Перукар просив, між іншим, щоб прийшла я знову.
    Запевняв, що я похожа на Любов Орлову.
    Не було у мене часу возиться з обідом,
    Так я тобі й замінила обід Евріпідом.
    * * *

    У ПИСЬМОВІЙ ФОРМІ

    За дрібничку посварились чоловік і жінка.
    Чоловік ходив надутий і мовчав, як стінка.
    А коли вкладався спати, наче незнайомий,
    Написав записку жінці: “Розбудить о сьомій”.
    Та й заснув собі спокійно, мов упився маком.
    Вранці глянув на годинник: вже дванадцять з гаком.
    А в руці стирчить записка, писана дрібненько:
    “Рівно сім. Доволі спати. Уставай швиденько!”
    * * *

    СІМЕЄЧКА

    Батько став серед кімнати, гаманцем трясе.
    – Подивіться, п’ять копійок лишилось – і все.
    Це синок мій із кишені гроші вичища,
    Щоб крутити в ресторанах всякі ча-ча-ча.
    Що за люди? Що за звички? Що це за сім’я? –
    Мати каже: – А можливо, взяла гроші я?
    – Ні, не ти! – гукає батько. – Ти береш не так.
    Якби ти, хіба б лишився хоч один п’ятак?
    * * *

    ЗОЛОТІ РУКИ

    Поталанило зустрітись двом старим друзякам,
    Що не бачились, напевне, двадцять років з гаком.
    Пропустивши по чарчині, ходять по квартирі
    І тихенько розмовляють, збуджені і щирі.
    Гість любується портретом: – Гарна балерина! –
    Посміхається хазяїн: – То моя дружина. –
    Гість картину розглядає: – О, яка картина!
    Хто так здорово малює?
    – Теж моя дружина. –
    Гість побачив піаніно у кутку кімнати.
    – Грати любиш?
    – То дружина… Я не вмію грати.
    – От так жінка! – гість радіє. – Руки золотії.
    І танцює, і малює, навіть грати вміє. –
    А хазяїн сумно каже: – Перша гарно грала,
    Друга добре танцювала, третя – малювала.
    А проте найкраща жінка, дорогий мій брате,
    Та, що вміє борщ варити і білизну прати.
    * * *

    ЕХ, ЛІТА, ЛІТА…

    – Мав я, брате, жінку – ідеал краси.
    Талія тоненька, наче у оси.
    А тепер змінилась, а тепер – не та…
    Трохи зіпсувала зайва повнота.
    Другий головою сивою хита.
    – Правду ти говориш, швидко йдуть літа.
    Тільки в мене жінка й досі, як оса:
    Наче й не тоненька, а проте куса.
    * * *

    ГОЛОВА І ШИЯ

    Чоловік говорить жінці: – Пам’ятай мої слова,
    Що в розумному сімействі чоловік – то голова.
    – Ну, а я, виходить, шия? – жінка весело пита. –
    Шия ж голову як хоче й куди хоче поверта.
    * * *

    ДОБРА ДУША

    Чоловік говорить жінці: – Ти сходи по воду. –
    Жінка глянула сердито: – У таку негоду?
    Та хороший же хазяїн в цю холодну пору
    Пожаліє і собаку вигнати із двору. –
    Чоловік змахнув руками: – О, пішла в атаку.
    Хто ж сказав, щоб ти с собою узяла собаку?
    * * *

    ОРЕЛ

    – Ти, – говорить жінка Гнату, – доки оженився,
    Забивать дівчатам баки здорово навчився.
    Ох, орел був! Відзначався витівками злими.
    Двох лишити примудрився з дітками малими.
    А женився, то й змінився: восьмий рік минає,
    Як живем з тобою в парі, а дітей немає… –
    Гнат надувся. – Це не диво. Я читав у школі,
    Що орли страшенно рідко плодяться в неволі.
    * * *

    ЧУДЕСНА БРИТВА

    Чоловік як сяде бритись, так і почалося:
    – Ну й дере ж клятуща бритва! Просто рве волосся. –
    І не витримала жінка: – Це вже ти нечесно…
    Я картоплю нею чищу, так бере ж чудесно.
    * * *

    ВИГІДНА ЖІНКА

    Стрів на вулиці Матвія
    Панько Сарана.
    – Здрастуй, – каже. – Познайомся:
    Це моя жона.
    – Дуже радий, дуже радий! –
    Вигукнув Матвій.
    Цмокнув жінку в праву ручку,
    Поклонився їй,
    А Панькові тихо мовив:
    – Я не доберу,
    Як ти міг узяти жінку
    Отаку стару?
    Видно, старша літ на двадцять?
    – Ні, на двадцять п’ять.
    Так зате грошви у неї
    Свині не їдять. –
    А Матвій ще тихше шепче:
    – К бісу та грошва,
    Як вона сліпа на око
    Та іще й крива.
    – Ай, – махнув Панько рукою, –
    Хто з нас без гріха?
    Не шепчи, балакай вільно,
    Бо вона й глуха.

    Павло Глазовий Гумореска “Дзень-дзелень”

    – Народилося дитятко. Мамі радість, татку – теж.
    Що з малим робити далі? До попа ж не понесеш,
    А оновлених обрядів небагато в нас, на жаль.
    Дехто нині пропонує видавать батькам медаль
    І на ній писати букви, що такого-то числа
    Народився син маленький а чи донечка мала.
    Чи розумна це затія, не казатиму я вам.
    Як на мене, то медалі я давала б матерям,
    А батькам, в яких родились перша донька чи синок,
    Я чіпляла б невеличкий біля галстука дзвінок.
    І звеліла б, щоб носили всі батьки дзвіночки ті.
    Більш було б у нас порядку у сімейному житті.
    Тільки вздрів жонатий дядько гарну дівку, став, як пень,
    Тільки здумав підморгнути, а дзвінок на шиї: дзень!
    Чи за жінкою чужою той татусь побрів, як тінь,
    Крутонувся скоком-боком, а дзвінок на шиї: дзінь!
    А як сказиться той татко та із дому дралала,-
    Дожене його дружина, як блудливого козла.
    Не зуміє він сховатись ні вночі, ані удень,
    Бо дзвінок на шиї скаже: – Ось я, люди! Дзень-дзелень!

    Павло Глазовий ПІЖМУРКИ

    Повернувсь Кузьма додому. У квартирі – сивий дим
    – Хто курив? – питає жінку. – Чи не хахаль твій Максим? –
    Загляда в кутки, під ліжка, покривала підійма
    І приказує сердито: – Тут нема… І тут нема…
    Потім дверці гардероба не вагаючись потяг.
    Глядь: сидить сусідський Жора – більше метра у плечах.
    Обдивився здоровила ошелешений Кузьма,
    Зачинив тихенько дверці і сказав: – І тут нема…

    Гумореска Павла Глазового “Невдалий приклад”

    Повернулась жінка з Криму у свої краї.
    На пероні зустрічає чоловік її.
    Цмокнув раз у ліву щічку і стоїть. як пан.
    – Та візьми ж ти,- каже жінка,- в мене чемодан.
    І чого не обнімаєш? Став, як каланча.
    Подивись он, як мужчина жінку зустріча:
    Обнімає, пригортає, мов не бачив вік.
    – То невдалий в тебе приклад,- мовив чоловік.-
    Він її не зустрічає, а випроводжа.
    А по-друге, я їх знаю: жінка то чужа.

    Гумореска Павла Глазового “В рідному гніздечку”

    Чоловік майнув у Крим лікувать подагру,
    А дружина літаком вилетіла в Гагру.
    Повернулися назад загорілі, свіжі
    Від курортних процедур, від смачної їжі.
    – Ну,- питає чоловік в рідному гніздечку,-
    Як поводилась ти там? Не скакала в гречку?
    – Ах, який же ти дивак! – жінка засміялась.-
    Все робила так, як ти, грілась, лікувалась…
    – Так, як я? – сердитий муж вдарив себе в груди.-
    Більше я тебе саму не пущу нікуди!

    Також перу Глазового належать такі гуморески про сімю – ” Щаслива Настя “, ” Прощання “, ” Мрія про море “, ” Чому стало дітей мало “

  • Роальд Даль хронологічна таблиця

    Роальд Даль хронологічна таблиця життя і творчості англійського письменника норвезького походження, автора романів, новел і казок, поета і сценариста викладена в цій статті.

    Роальд Даль хронологічна таблиця

    1916, 13 вересня – народився у Лландаффі, Кардіфф, (Уельс) в сім’ї вихідців з Норвегії

    1920 – коли маленькому Роальду було всього 3 рочки, померла його старша сестра Астрі (7 років) від апендициту, а через пару тижнів і батько від пневмонії

    1929 – родина Роальда переїхала в Кент і хлопчик почав навчатися в школі Рептона

    1934 – закінчив коледж. У складі шкільної групи поїхав досліджувати Ньюфаундленд

    1940 – Даль надходить добровольцем на службу у Військово-повітряні сили Великобританії. Вперше здійснив політ на літаку “Гладіатор” і зазнав аварії в результаті, якого він пробив череп і на кілька днів втратив зір

    1941 року, весна – повертається на службу

    1942 – відправляється до Вашингтона в якості помічника військового аташе посольства Великобританії. Написав оповідання “Збитий над Лівією”

    1945 – написав книгу для дорослих під назвою “Переходжу на прийом”. Повертається до Англії і живе разом з матір’ю простим життям

    1950 – перебирається в Нью-Йорк

    1951 – знайомиться зі своєю майбутньою дружиною, висхідною зіркою Голлівуду, Патрицією Ніл

    1953 – видавництво Альфреда Кнопфа зацікавилося розповідями Даля і випустило книгу з його новелами. Одружується на Патриції Ніл у шлюбі з якою народилося п’ятеро дітей – Олівія, Тесса, Тео, Офелія і Люсі

    1954 – Даль отримав премію імені Едгара По

    1950-ті, кінець – намагається утвердитися в якості кіносценариста

    1959 – вийшла збірка “Поцілунок”. Другий раз отримує премію Едгара По

    1960, грудень – коляску з чотиримісячним сином Тео збило таксі і він отримав гідроцефалію. Даль бере участь в розробці клапана-пристрою, який полегшувало біль

    1961 – написав книгу “Джеймс і гігантський персик”

    1962 – померла дочка Олівія від корового енцефаліту

    1964 – написав дитячу казку “Чарлі і шоколадна фабрика”

    1965 – під час вагітності п’ятою дитиною його дружина переносить аневризму судин головного мозку. Роальд допомагає дружині впоратися з недугою

    1967 – померла мати. Написав сценарій до фільму “Живеш тільки двічі”

    1968 – написав сценарій до фільму “Читти-Читти-бен-бен”

    1975 – казка “Денні – чемпіон світу”

    1980 – отримує третю премію імені Едгара По

    1982 – написав книгу “ВДВ, або великий і добрий велетень”, яку присвятив померлій доньці Олівії

    1983 – Роальд і Патриція розлучилися. Даль одружується на Фелісіті Д’Абро

    1984 – видав книгу “Хлопчик”, в якій опублікував свої листи до матері під час навчання в приватній школі – інтернаті Св. Петра в Уестон-Сьюпер-Мері

    1986 – написав “Політ поодинці”

    1990, 23 листопада – помер Даль у віці 74 років в Оксфорді

  • Фріш М. “Санта-Крус” короткий зміст

    Фріш М. “Санта-Крус” короткий зміст

    Головні герої

      Ельвіра – 35 років Віола – дочка Ельвіри Ротмістр – чоловік Ельвіри Пелегрін, мандрівний співак

    Події відбувається протягом семи днів і протягом 17 років.

    ПРОЛОГ

    Події відбуваються у шинку. З одного боку нудно грають у карти селяни, а з іншого боку – сидять лікар і мандрівний співак, який щось наспівує.

    Співак згадує, наспівуючи час від часу: “Яванська пісня… матроси, ті смагляві чорти з котячими очима, завжди співали її, як лежали на палубі й не могли заснути зі спеки! Ми оминали великий Ріг, сім тижнів оминали, наші діжки засмерділися, а місяць висів над морем, як срібний барабан, як ліхтар між щоглами… а вони все співали, цілі ночі, довгі безвітряні ночі…”

    Лікар гукає Господиню – Жозефіну, щоб попросити ще вина. Чоловік, що тільки-но ввійшов, розповідає про те, який сніг іде надворі, так що на цвинтарі під час похорону не могли знайти могилу. А тим часом Співак говорить ніби й до Лікаря, та більше до себе: “Вона кохала мене… Може, я тоді, сімнадцять років тому, повівся як негідник, а все-таки, дорогий докторе, повірте мені, – беззастережно, як вірять у диво, – вона мене кохала!”

    У розмові він вимовляє її ім’я, Ельвіра, і Лікар питає, чи не дружина це Ротмістра, господаря маєтку і замку. А Жозефіні тим часом розповідає, що цей Співак, підхопивши лихоманку, цілий рік хворів, а оце тепер святкує одужання. Господиня у розмові зі Співаком розповідає про доброту Лікаря, який дозволяє вижити безнадійно хворим. Проте Співак вважає себе здоровим сам, бо так почувається. Він любить життя і цінує його по-іншому. “Чому вони не живуть?” – питає він у Лікаря, показуючи на людей у Шинку. І пояснює: “Життя коротке. Хіба ви не знаєте? Чому вони не співають? Чому не живуть?.. Не живуть…” І справді, люди саме сперечаються, кому годувати віслюків, яких їм купив Ротмістр, бо вони ж знадобляться селянам навесні. Але ці люди ніби не розуміють того. Вони орендарі і належать до замку. Та, мабуть, вони і в житті лише орендарі, тимчасові господарі. А надає їм можливість працювати Ротмістр, який живе у замку разом з дружиною та дочкою. Співак вирішує йти туди. Його відмовляють, адже господар над усе любить порядок і не пускає сторонніх. Та Співак вважає, що справа не в бідному одязі, адже колись Ельвіра кохала його, то чому ж тепер хоч не привітатися. Він іде, залишаючи в оплату на столі справжній корал. Господиня переймається через те, що він пішов з її гітарою. А Лікар говорить, що гітару повернуть, адже Співакові лишилося жити хіба що тиждень.

    Господиня. Що, він іще тільки тиждень житиме?

    Лікар. Скажімо так: що він тиждень житиме…

    Як же проживе той співак цей тиждень?

    Дія 1 “Санта-Крус” короткий зміст

    Дія відбувається у замку Ротмістра. Ротмістр саме звільняє Хлопця, який крав постійно в нього тютюн. Той обіцяє сплатити вартість украденого, проте Ротмістр невблаганний: “Має бути лад…” А собі він говорить, що не може вчиняти інакше: “.. .я зробив би погану послугу. Він знахабнів би, йому потрібен володар, якого він міг би шанувати, сам він не навчиться володіти собою Отож хазяїн замку віддає належну платню Хлопцеві й звільняє. Цей вчинок і його мотиви одразу окреслюють характер і вдачу Ротмістра. Під час розмови його з Писарем, який занотовує усе, що сталося у замку, служник приніс дрова і розповідає, що сніг пішов одразу, як прибув чужинець до замку:

    “Уже сім днів і сім ночей іде сніг. Такого ще ні разу не було. Разом зі снігом усюди западає тиша, дедалі глибша й глибша. Сніг засипає ліс, дороги, кожен камінь, кожну гілку і кожен стовпець, не лишається нічого, тільки тиша, тиша і сніг, уже сім днів і сім ночей…”

    Він говорить, що ніхто не йде до своєї комірчини, бо там холодно. Усі сидять на кухні разом і бояться. Сміється й співає лише чужинець, який розповідає чудернацькі історії про всякі дива, людей і країни, які він бачив. На питання господаря, звідки він прийшов, служник відповів:

    “Звідусіль, так би мовити, щойно він розповідав про Марокко, про Іспанію, про Санта-Крус…”

    Це слово наче змусило стрепенутися Ротмістра, і коли увійшла його дружина погрітися і веліти подавати вечерю сюди, він говорить до неї про Санта-Крус, приморське містечко, пропахле “рибою і водоростями”, і хлопця у брудному шинку, який каже: “Ми пливемо в Гаваї. Бачите он те судно з червоним вимпелом?” Той хлопець ніби забрав з собою частину його самого, Ротмістра, так він відчуває:

    “Він живий, поки я живий… Поки я живий, моя туга не полишає його, він припнув її до свого вітрила, що несе його морями, а я, сидячи тут, навіть не знаю, де він волочиться з моєю тугою… поки я працюю… по гаванях, узбережжях і містах, яких я не знаю…”

    Це ніби той хлопець з Санта-Крус прожив життя, якого прагнув він сам. Ротмістр говорить, що почувається стомленим і старим саме через оцей факт. Ельвіра ревниво заперечує йому, бо ж хіба за цим не розчарування через те, що він лишився з нею. А він довірливо розповідає про глибинне:

    “Коли я, наприклад увечері, на дозвіллі сиджу біля тебе й читаю, – то що ми шукаємо у книжці, як не його, того, хто живе нашим іншим життям, може, нашим справжнім життям, яким я сьогодні жив би сам, коли б сів тоді на чуже судно, вибрав море, а не суходіл, страхітливе, а не певне. Я шукаю його, який ніколи не сходить мені з думки, навіть коли я втішаюся нашим щастям… нашою дитиною, нашою країною, коли надворі літо, коли я рано-вранці їду верхи полями, коли ввечері над житами, нашими житами пливуть дедалі темніші хмари, – Господи, я знаю, що я щасливий!”

    Ельвіра й не підозрювала, що її чоловік може, люблячи лад в усьому, гак прагнути змін. А він пояснює:

    “Коли вже на те пішлося, то я твердо вірю, що живеш доти, доки є ще мета, а не її здійснення, не оволодіння, не будень”.

    І тоді Ельвіра велить накрити стіл ще на одну особу – мандрівного Співака. На подив чоловіка вона відповідає, що тепер у чоловіка є можливість зустрітися з його іншим життям, адже він цього хотів. До того ж вона вважає, що він має знати: її теж відвідують сни-спомини:

    “Я не забула. Він звався Пелегрін… Але жінка, бачиш, не грається коханням, подружнім життям, вірністю, людиною, з якою пішла”.

    Вона ніби свідомо намагається принизити образ Співака, якого запросила на вечерю, приписуючи йому найгірші зовнішні риси волоцюг. Їй так хочеться почуватися в усьому благодійницею, недосяжною для будь-кого. Навіщо? Аби сховати від усіх свої сни, у яких образ її колишнього коханого такий романтичний. І раптом, обернувшись, вона й справді бачить його, Пелегріна. Вона вражена. А він говорить, що ненадовго, скоро піде, просто він хворів, оце одужав і має поїхати. І вже вдруге (вперше він говорив це Лікарю) ми чуємо:

    “На Кубі є ферма, спалена, висохла ферма, яка чекає на мене, щоб давати плід: ананаси, персики, сливи, смокви, виноград! За місяць відпливає судно… а за рік, Ельвіро, ви отримаєте першу каву!”

    Ельвіра тікає. А він розглядає кімнату замку, милуючись портретом дочки Ельвіри, книгами. Він наче проживає у ці хвилини життя господарів замку, коли входить Ротмістр. Він не одразу впізнає в чужинці того моряка, з яким колись збирався відплисти на кораблі з червоним вимпелом. Пелегрін нагадує, що те судно звалося “Віола”. Вони сідають вечеряти, коли це чується музика і Пелегрін знову згадує: “Матроси, ті смагляві чорти з котячими очима, завжди співали цю пісню…” Коли це увійшла молода дівчина і Ротмістр відрекомендував її: “Наша дочка. Її звати Віола”. Пелегрін перепитує. Він вражений. Картина тьмянішає, а музика лунає, і пісня матросів наближається.

    Дія 2 “Санта-Крус” короткий зміст

    На палубі лежать матроси і співають ту саму пісню. Раптом припиняють, і починаються розмови про вітер, якого все нема. Серед них поет Педро, якого увесь час зв’язують, бо не вірять його розповідям і одночасно прагнуть їх. Педро розповідає історію Ельвіри і Пелегріна: “Сімнадцять років тому, кажу, він звів її на цьому судні, вона, та дівчина, звалася Ельвіра, кажу вам, Ельвіра, і він поніс її до каюти, вірте чи ні, і там це сталося… Сьогодні вона дружина Ротмістра і живе в замку далеко звідси, на другому боці Землі, там, де тепер зима. Ми не можемо заснути зі спеки, а там, подумайте тільки, там вони сидять перед каміном, Ротмістр і його дружина. Вони не знають, про що говорити, так давно одружені…”

    Це розповідь про їхнього капітана, який оце прибув до замку. “Усе брехня, нахабна вигадка і брехня!” – кричить один з матросів, і його підтримують. Але Педро наче викликає в уяві ті часи, про які говорив, і ось знову розмовляють ще молоді Ельвіра і Пелегрін. Він у захваті від неї, від моря, від свободи, від вина – від життя. У нього немає сумніву: вона попливе з ним: “А як ти завтра прокинешся, буде вже ранок, повний веселого сонця, повний блакиті і вітру, ранок без берегів, безмежний ранок…” Та Ельвіра відповідає: “Я знаю, який він буде, Пелегріне, ми вже пережили його”. І ми розуміємо, що Педро показує сон, який сниться Ельвірі знов і знов усі ці сімнадцять років. “І Ротмістр не може всього цього побачити – що діється в голові його дружини, коли вона спить”.

    Дія 3 “Санта-Крус” короткий зміст

    У замку минула вже північ, але біля столу сидить писар, а на підлозі валіза, біля якої чатує служник. З їхньої розмови видно, що Ротмістр раптом зібрався поїхати й пішов одягатися у камзол своєї юності. Незабаром він з’являється, аби закінчити листа до Ельвіри. У ньому він пише, що цієї ночі почув, як вона ніжно вимовляє уві сні чоловіче ім’я. Це не його ім’я! І тепер, на його думку, він має право дати волю своїй тузі, яка манить його вирушити у мандри.

    Ротмістр. Як гостро я відчув після розмови з цим чужинцем, що ми смертні! Перед нами позачасовість, похмура неусвідомленість речей; після нас позачасовість, похмура неусвідомленість речей, порожні простори Бога, який розбризкується у вулканах, випаровується в морях, цвіте і в’яне, гниє і кам’яніє і знов цвіте у пущах, Бог, що не має очей, аби побачити своє безмежне літо, – а ми його єдина надія, що воно буде побачене, що воно віддзеркалиться у блискучих зіницях смертних людських очей, ми, ця неймовірна мить, що зветься людством, ми, це виняткове явище на єдиній планеті, що поволі вичахає… і сам я, іскорка цієї миті у Всесвіті… Відчути це, пізнати це, пережити це…

    За цим крилося бажання відчути, що він ще живий, “яке це щастя, що живу, живу в цьому подиху – поки Нас не засипав назавжди сніг”.

    А тим часом, за словами Писаря, пані Ельвіра “у своїй кімнаті плаває всіма морями сну… і її знову викрадено на судно спогаду…”

    У “оселі ладу” запанував дух авантюризму, принесений Пелегріном. А сам він відчуває, як життя потихеньку спливає, витікаючи поволі: “Мабуть, мені вже не дуже довго жити… За кілька годин почне світати”.

    Тиждень добігав кінця. Той тиждень, що прорік йому Лікар.

    Дія 4 “Санта-Крус” короткий зміст

    Дія відбувається у Санта-Крусі.

    Педро згадує Санта-Крус таким, яким він був сімнадцять років тому. І той самий негр, який під час бійки вкрав у Пелегріна срібний амулет. І молоді Ельвіра й Пелегрін, який говорить: “Ти справді думаєш, що я мерзотник? Що я приводжу тебе до цього шинку і раптом зникаю, знімаюся з кітвиці й кидаю тебе напризволяще? Тут, серед негрів і матросів?..” Та саме так він зрештою і вчинив. Адже її за його борг хотів забрати негр, у якого Ельвіру викупив тоді Ротмістр і вже нікуди не поплив, залишившись з нею чоловіком, батьком її дитини, господарем замку. А поки що вона благає Пелегріна, щоб він одружився з нею. Та для нього “шлюб – труна для кохання”, засіб відтяти в чоловіка й ті “невеличкі крила, які людина вже має”. Вона говорить, що має думати про дитину, а він прагне тільки свободи. Для себе. Його манять Гаваї. “Що тебе вабить на Гаваї? Чому той острів десь у Тихому океані здається тобі таким дивовижно гарним, кращим за все? То відповідь буде одна: тільки через страх, що тобі довелося б відмовитися від нього. Ось що таке Гаваї”.

    То був одвічний спір між чоловіком і жінкою, яких звало докупи кохання, та в кожного з них була своя правда.

    Раптом до них прискіпається негр, що пропонує устриці, а Пелегрін говорить, що вони смердять. Зчиняється бійка. Ельвіра і Пелегрін ідуть. З’являється Ротмістр у костюмі своєї юності. Отже, час змінився. Педро усе це спостерігає, лежачи зв’язаним на передньому плані, коли до нього підходить цей шляхетний пан. Вони розмовляють, і Педро ніби відкриває Ротмістру його ж душу, пояснює його вчинки: “Ви не можете бути таким егоїстом, як хотіли б. Ви не можете робити так, як той інший, що йому ціле життя заздрите… Бо ніхто не здатен жити іншим життям, ніж те, яким він живе… І я скажу вам, що вас чекає далі: якщо ви ще раз приїдете у Санта-Крус, може, згодом, через багато років, і захочете поплисти десь у світ, то ніколи не вчините інакше, ніж сьогодні. Ви не можете вчинити інакше, ви людина шляхетного роду”.

    З будинку рішуче виходить Пелегрін, промовляючи до Педро, що вони мають плисти, бо він не може залишитися, щоб його повісили, адже в них перемальований герб. Одружитися й лишитися він не може. На нього чекають Гаваї: “Ви послухайте, там цвітуть цитрини, ананаси, персики, смокви, фініки, банани, все разом. Кажу вам: там немає зими…”

    І знову Ротмістр проситься до нього на судно, обіцяючи заплатити. Пелегрін погоджується: “Гаваї?” (як вітання) “Гаваї!” – відповідає Ротмістр.

    Але цьому відбутися не судилося. Вже через кілька хвилин по тому, як пішов Пелегрін, юрба цікавих, у центрі якої були негр і жандарм, з’являється на площі перед будинком. І тоді Ротмістр викупає Ельвіру в негра, впізнавши її (адже вони були заручені). Він має відпливати і водночас не може отак залишити Ельвіру, не подумавши, що з нею буде далі. А вона говорить, що чекатиме: “Що ж я, кохаючи тебе, мала б ще робити: як не чекати, не дивитися на твій вимпел, що тепер тоне на обрії, і все ж сподіватися, все ж кохати!..” Ротмістр питає, про кого вона говорить. “Про кого? Про тебе…” – промовляє Ельвіра. І він залишився. Про подальші події дізнаємося від Педро, уже не зв’язаного (він тримає пута в руках): “Вони, Ельвіра та Ротмістр, приїхали до родинного замку. Він людина шляхетного роду. Я казав: він не може вчинити інакше. Народилася дитина. І так далі. Той інший обминув Великий Ріг, біля Мадагаскару його схопили французи, йому світили галери, врятувала лихоманка, медсестра дала йому крові… Усе це ми вже знаємо”.

    А Пелегрінові між тим судилося прожити лише одну ніч. Тепер, через сімнадцять років.

    Дія 5 “Санта-Крус” короткий зміст

    У замку Пелегрін лущить горіхи, а Ельвіра сидить у кріслі, допитуючись, що саме розповів Пелегрін її чоловікові, чи розповів про те, що тоді було між ними. Та він говорить, що розповів Ротмістру лише про Гаваї. Служник заходить і доповідає, що вночі хазяїн поїхав. Вона у відчаї й тривозі накидається на гостя: “Кажу тобі, Пелегріне, наше подружжя щасливе, цілком щасливе… Диво дивне з тим подружжям! Коли ми побралися тоді, сімнадцять років тому, я не знала, як міцно, як чесно зможу колись любити його! Треба пізнати одне одного так, як ми, хоч і не бувши закоханими. Не знаю, чи я заслуговую на такого чоловіка, як він!” Він надійний – ось головне. А тепер Ротмістр, мабуть, думає, що вона хоче лишитися з Пелегріном, тому й поїхав у снігову ніч. Вона докоряє Пелегрінові за це, питаючи, чого він хоче. А він говорить, що це цілковита випадковість, просто зайшов привітатися, дізнавшись, хто живе у цьому замку.

    Вона сердито питає, чи він приїхав, бо вони колись кохалися і тепер йому “закортіло побачити, скільки того кохання лишилося”? І вона згадує, як він надіслав їй колись вітання з Яви: “З Кореї”, – поправляє він. Тоді він побажав їй вірного і надійного чоловіка. Либонь, такого, яким не міг бути сам. Навіщо? Ельвіра вважає: “Так, щоб можна було самому втекти у царство втраченого, туди, де залишаються молодими й вільними, нездоланними! Ось що це означає. Ти не захотів одружитися, щоб зберегти для себе моє палке почуття. Такої підступності треба пошукати. Ти хотів чогось більшого, ніж просто мати біля себе жінку: хотів перебувати в її снах!..” Так і сталося. Любов і ненависть так щільно сплелися в ній, що вона вже не в змозі й розпізнати, що відчуває насправді. А він не може й не хоче пояснювати свої вчинки, бо нині його суть – чекання. Він знає чого. Він їсть помаранчу і згадує про одного астронома, який настільки був захоплений зірками й планетами, що всього іншого ніби й не існувало. Він говорить алегорично про космос, холодний і порожній, який між ними. Тим часом приходить Віола, дочка Ельвіри. Вона налякана й твердить: “Мамо, в наш дім прийшла смерть”. Починає плакати, а мати заспокоює її, пропонуючи чаю. Вона йде гукнути служника, а Пелегрін залишається з Віолою. Він усе розуміє й говорить до дівчини, щоб вона не боялася, він іще живий. Вони говорять про те, як багато на світі гарного: і музика, і малювання, особливо коли ти сам усе умієш. Він раптом згадав: “Я знаю мушлю, якої не бува, мушлю, яку можна тільки уявити собі, така вона гарна. “Але ти така гарна, як вона!” – казав я дівчатам, коли любив їх”. Ці слова він колись говорив Ельвірі. І ще безлічі дівчат, які вірили його словам, як і він сам, бо був тоді щирим: “Але дівчата проминають, вони стають жінками, і жінки також проминають – і врешті лишається ще тільки мушля, якої не буває, мушля, яку можна уявити собі”. Раптом Пелегрін питає, скільки років Віолі. Дізнавшись, що їй сімнадцять, вдивляється в обличчя. Лунає дзеленчання дзвоників. І він говорить, що це, мабуть, “Ротмістр, ваш батько… Ми з вашим батьком знайомі сімнадцять років. Ще тоді він хотів на Гаваї так само, як тепер”. Він велить їй іти зустрічати батька, а сам промовляє до себе: “Видно, не Можна мати і те, й те разом. Один має море, другий замок; один має Гаваї, другий дитину…” Він сідає за клавікорди й застигає з білим обличчям. Входить Ельвіра з листом Ротмістра. “Чому ми не можемо бути чеснішими?” – питає вона в себе і відкрито говорить: “Пелегріне, добре, що ти прийшов”. Її чоловік повертається. Він знову не зміг покинути її, бо він людина честі й обов’язку. Розмова їхня дещо натягнута. Та Ельвіра цілком щиро говорить чоловікові: “Чому ми не можем бути чеснішими? Для цього так мало треба. Якби ми розуміли одне одного! Ти вбивав свою тугу, пишеш, роками вбивав, щоб не злякати мене, а я соромилася своїх снів, бо знала, що вони б тебе злякали. Ми не хотіли розчарувати один одного… аж поки не прийшов Пелегрін”. Раптом вона скрикує, побачивши мертвого Пелегріна за клавікордами. І враз усі зрозуміли по-іншому смисл його слів про те, що життя коротке. І Ельвіра ніби прозріла: “Ми кривдили одне одного, всі разом. Бог розсудив багато краще за нас… Ми могли любити одне одного, всі ми, тепер я бачу – життя не таке, любов більша, вірність глибша, їй не треба боятися наших снів, нам не треба вбивати свою тугу, не треба брехати…”

    А стіни ніби розсуваються, і навколо Пелегріна з’являються постаті.

    Перша постать. Я принесла першу каву з Куби.

    Друга. Я та дівчина, до якої ти ніколи не доторкнувся, Анатолія.

    Третя. Я принесла тобі овочі, ананаси, персики, фініки, виноград – це врожай наступного року.

    Четверта. Я та сестра, що дала тобі крові у шпиталі на Мадагаскарі.

    Постаті з’являлися і йшли, нагадуючи про те, що відбулося чи не відбулося у житті Пелегріна. Дев’ятою з’явилася смерть. Але останньою була не вона. Остання мовила: “Я дитина твоєї крові, Віола, що знову дізнається про все, ще раз починає все”.

  • Вислови про добро

    Вислови, цитати, афоризми про добро відомих людей на українській мові зібрані в цій статті.

    Вислови про добро відомих людей

    Доброта – це те, що може почути глухий і побачити сліпий. Марк Твен

    Спробуйте бути хоча б трохи добрішими – і ви побачите, що будете не в змозі зробити поганий вчинок. Конфуцій

    Добра людина не та, яка вміє робити добро, а та, яка не вміє робити зла. В. О. Ключевський

    Добро не лежить на дорозі, його випадково не підбереш. Добру людина у людини вчиться. Ч. Айтматов

    Доброта – мова, якою німі можуть говорити і яку глухі можуть чути. К. Боув

    Скрутне швидко забувається, пам’ятається добре. В. Биков

    Найбільше задоволення, яке тільки може відчувати чесна людина, це – доставляти задоволення своїм друзям. Вольтер

    Робити добро легше, ніж бути добрим. Ж. Вольфрам

    Доброта краще краси. Г. Гейне

    Добрий знаходить на землі рай для себе, злий уже тут смакує своє пекло. Г. Гейне

    Багатьох доводиться поважати не за те, що вони творять добро, а за те, що не приносять зла. К. Гельвецій

    У внутрішньому світі людини доброта – це сонце. В. Гюго

    Бути добрим дуже легко, бути справедливим – ось що важко. Гюго

    Доброта і скромність – ось дві риси, які ніколи не повинні втомлювати людину. Роберт Льюїс Стівенсон

    Доброта вимагає доказів, краса ж їх не вимагає. Вольтер

    Той, хто добрий, – вільний, навіть якщо він раб; той, що злий, – раб, навіть якщо він король. Августин Аврелій

    Немає риси більш рідкісної, ніж справжня доброта: більшість людей, які вважають себе добрими, тільки поблажливі або слабкі. Франсуа де Ларошфуко

    Якщо ви знаєте цікаві вислови про добро лишайте їх в коментарях. Також ви можете ознайомитися з висловами про милосердя.

  • “Слон і мухи” Євген Дудар

    “Слон і мухи” Євген Дудар – оповідь спрямована проти псевдонаукових суперечок, нарад і досліджень, які піднімають і обговорюють нікому не потрібні теми та проблеми.

    “Слон і мухи” Євген Дудар

    Учені мухи зібралися на симпозіум, щоб розглянути походження приказки “Не робіть з Мухи Слона”.

    Муха-доповідач сказала, що приказка неправильна. Виходить, що первинним був Слон, а Муха – вторинною, тоді як усе навпаки. і вислів має звучати “Не робіть із Слона Муху”.

    Муха-співдоповідач сказала, що Слон не вартий жодної уваги, адже він не вміє ні літати, ні дзуміти. їхню думку підтримала інша Муха-оратор, наголосивши, що Слон неповороткий і зовсім не пристосований до життя. Найсерйозніша учена Муха підсумувала: немає ніякого Слона! У кожному разі, його ніде не видно!

    Учасники симпозіуму радісно задзижчали. І справді, де той Слон? Просто симпозіум проходив на його спині…

  • Вислови про Коцюбинського

    Михайло Михайлович Коцюбинський – відомий український письменник, його називають сонцепоклонником. Він любив життя, людей, землю, природу, прагнув до прекрасного й шукав його навіть там, де не було. Вислови про Коцюбинського відомих людей підтверджують його доброту, його високе становище та повагу до нього.

    Вислови про Коцюбинського

    М. Рильський – про М. Коцюбинського:

    В тугому комірці, з тяжким портфелем,
    Охайний, чепурний і мовчазний,
    Він перебував тут вік свій нелегкий
    Над статистичним ділом невеселим.
    (“Чернігівські сонети”)

    Остап Лисенко (син композитора), який мав щастя особисто зустрічатись з митцем слова: “Уявіть собі людину середнього зросту. В його постаті, ході, одежі стільки простоти скромності і водночас якоїсь внутрішньої вишуканості, благородства. Рухи його скупі, жодного зайвого жесту, вдумливе обличчя так і світиться любов’ю до людей, погляд його темних на диво виразних очей, проникає до самого серця, зігріває душу”.

    “Досить було хоч раз побачити Михайла Коцюбинського, щоб полюбити його на все життя. Чехов писав, що все в людині повинно бути прекрасним: і обличчя, думка, і одяг”.

    В. Ковердинський (наглядач Шаргородської духовної школи), Коцюбинський “завжди був старанно вмитий, причесаний, в скромному, але чистому одязі: чоботи його завжди були вичищені… сам він турбувався про свою акуратність: в боковій кишені його сундучка завжди був гребінець і дзеркальце, щоб кожний раз під час перерви між лекціями можна було все привести до ладу, не залишався він також і без носової хусточки”.

    Михайло Венедиктович Микіша (він зустрічався з Коцюбинським і свого вчителя М. Лисенко) про зовнішність, красу і благородство душі митця: “Найбільше враження зробили на мене його великі, замріяні, глибоко проникливі очі. Він мав статну, вище середнього зросту фігуру, красивої форми, чисто, до блиску виголену голову, прекрасні вуса, які йому дуже йшли і прикрашали його обличчя. Одягнутий був у білий, елегантно пошитий костюм. Взагалі в його постаті, одязі і манерах було стільки простоти, скромності і в той же час відбивались якесь внутрішнє благородство і привабливість. Рухи його були скупі, жодного зайвого жесту, голос проникливий, прекрасного баритонового тембру, який запам’ятовувався і глибоко западав у серце. Від першої зустрічі з Михайлом Михайловичем у мене залишилось враження про нього як про надзвичайно розумну, культурну, виховану людину”. Подорож шляхами життя і письменницької діяльності М. М. Коцюбинського.

    Є. Бакша-Мельникова: “Ласкавий з дітьми, він зумів зразу завоювати нашу загальну симпатію, і нам учитись було легко і приємно. Михайло Михайлович був не лише нашим учителем, а й вихователем та другом. У вільний від навчання час він читав нам доступні нашому розвиткові свої та інших авторів твори і тим розвинув нашу любов до України. Завдяки Михайлові Михайловичу я дуже полюбила все українське: носила український костюм, співала українських пісень, зацікавилась побутом селян…”

    Ольга Дорошенко, чернігівська вчителька: “Дуже проста і мила людина у своєму поводженні, він завжди одягався у звичайне європейське вбрання, трохи строго, але елегантно.

    Не тільки серед людей, а й удома, серед членів своєї родини, він не допускав будь-якої недбайливості в костюмі і вимагав того ж від дітей і близьких, бо вважав, що культурна людина… завжди повинна бути пристойно й охайно одягненою, а тим більше, коли вона перебуває в суспільстві. Цього вимагає пошана до членів цього суспільства”.

    Михайло Мочульський, літературознавець: “Зовнішнім виглядом і манерою тримати себе Михайло Михайлович являв собою тип європейця у повному значенні цього слова. Колір обличчя в нього був смуглявий. Риси – тонкі, красиві. Вдумливе лице оживляли і робили особливо привабливі очі: невеликі чорні, блискучі, як гарячі вуглики”.

    Ірина Коцюбинська, донька письменника: “Він любив квіти, із захопленням вивчав їх, ботанічні знання були в нього досить великі. У садочку, що оточував наш будинок, яких тільки квітів не було… Батько дуже любив садок і разом з матір’ю насаджував дерева і квіти”.

    Володимир Гнатюк, етнограф: “Квіти – це була його пристрасть і розкіш, і треба було бачити, як його очі іскрилися і гуляли з утіхи, коли переходив царинкою, засіяною сотками різних квітів. Не міг здержатись, щоб не запитати когось про їхню місцеву назву, яку не раз записував собі, додаючи до неї й ботанічну назву…

    Високоінтелігентний, умів вести і піддержувати всяку розмову так, що кожний мав задоволення розмовляти з ним. Усе делікатний, старався ніколи нікого нічим не образити…

    До кожного привітний, скромний, нітрошки не зарозумілий, умів увійти в чуже становище, відчути його, зрозуміти чужу душу. Особливо був чулий на чужий біль…

    Безкорисний аж до пожертвування, усе робив із внутрішнього переконання, а нічого з інтересу… Гарячий патріот, любив свій край і народ над усе, готов був йому віддати всі свої сили, усі свої знання, весь свій талант…”

  • Павло Тичина цікаві факти

    Павло Тичина цікаві факти з життя (біографії) українського поета та перекладача викладені в цій статті.

    Павло Тичина цікаві факти

    Павло Тичина народився у 1891-му році у селі Піски Чернігівської області. Був одним з 13-ти дітей у дяка Григорія Тичини.

    Майбутній поет отримав духовну освіту, мав прекрасний голос і слух.

    Багато хто не знає, але Павло Тичина мав задатки художника, і в зрілому віці часто шкодував, що не пішов тим шляхом.

    Свої твори Павло Тичина писав лише олівцем.

    Батькам доводилося постійно економити і через матеріальні нестатки старші діти залишилися без освіти. У 1900 р. 9-річний Павло, повторно й успішно пройшовши проби голосу, став Співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотній грамоті новачків.

    Незважаючи на популярність поета, його матеріальне становище, довгий час залишалося скрутним. У 1921 році П. Тичина навіть був вимушений влаштуватися на роботу в київську дитячу бібліотеку ім. Т. Г. Шевченка, яка знаходилася по вулиці Кузнечній, поруч він знімав кімнату у Катерини Кузьмівни Папарук. Слід відмітити, що поету пощастило з господинею квартири, яка діставала йому папір для роботи, допомагала з харчуванням, зберігала рукописні твори.

    Лідія Папарук та Павло Тичина побралися аж 1939 року, коли Тичині було 48, хоча до цього довгий час спілкувалися.

    Тичину цінувала держава, адже з початком німецько-радянської війни, в липні 1941 року Павла Тичину було евакуйовано з майже 400-ми академіками, членами-кореспондентами та іншими науковими працівниками Академії наук УРСР до Уфи, столиці Башкирії. В Уфі Тичина очолював Інститут літератури імені Тараса Шевченка. Разом із ним в Уфу була евакуйована і його родина – дружина Лідія Петрівна та її мати Катерина Кузьмівна Папарук.

    У 1943-1948 роках Тичина очолював Міністерство освіти УРСР. У важкі для країни повоєнні часи він спостерігав за ходом проведення ремонтних робіт в українських школах, допомагав директорам навчальних закладів діставати необхідні будівельні матеріали. На прохання учнів і вчителів він часто надсилав у школи підручники і необхідну літературу. При цьому, міністр витрачав власні кошти, які він отримував за свою літературну діяльність.

    Вже працюючи в Міністерстві матеріальна сторона життя Тичини покращилася. Він отримав велику квартиру в Києві (де сьогодні знаходиться музей).

    У квартирі Тичини була власна бібліотека – близько 20 тисяч книжок.

    Тичина самотужки досконало опанував майже 20 іноземних мов, а зокрема – вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську. Дав з них цінні поетичні переклади. Збереглися переклади Павла Тичини на українську мову з сорока мов світу.

    Крім поезії, Тичина робив численні переклади (Олександр Пушкін, Євген Абрамович Баратинський, Олександр Блок, Микола Тихонов, Микола Ушаков, Янка Купала, Якуб Колас, “Давид Сасунський”, О. Ованесян, О. Туманян, Акоп Акопян, Ілля Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, Христо Ботев, Л. Стоянов, Нікул Еркай та ін.).

    У листопаді 1954 року Тичина у складі офіційної делегації УРСР Відвідав Фінляндію (Гельсінкі, Турку, Тампере). Мав зустріч із Президентом Паасіківі, який справив сильне враження на поета.

    Павло Тичина хворів на цукровий діабет

  • “Цвіте терен, цвіте терен” аналіз

    “Цвіте терен, цвіте терен” Аналіз родинно-побутової пісні ви можете доповнювати.

    “Цвіте терен, цвіте терен” аналіз

    Тема: оспівування страждань дівчини через те, що “миленький поїхав іншої шукати”.
    Ідея: засудження зради у палкому коханні.
    Основна думка: Хто з любов’ю не знається, / Той горя не знає.
    Жанр: пісня, інтимна лірика.

    Художні засоби “Цвіте терен, цвіте терен”

    Пісня має характерні ознаки фольклору – повтори, звертання, риторичні питання, зменшувально-пестливі слова.

    Повтори: “Цвіте терен”, “нехай їде”, “очі, мої”.
    Метафори: “Очі не дрімали”, “очі наробили”, “очі полюбили”.
    Риторичні запитання: Що ви наробили / Що всі люди обминали, / А ви полюбили?
    Звертання: Очі мої, очі мої, / Що ви наробили…

    Терен – символічна рослина і в літературі, і у фольклорі. Це символ перешкод, страждання. Дівчина полюбила того, хто, можливо, не вартий її кохання, бо поїхав “іншої шукати”. А може, це тільки ревнощі, і дівчина вірить, виглядає милого. Любов – це віра й надія, щастя й нещастя, і хоч у пісні співається, що “хто з любов’ю не знається, той горя не знає”, усе ж без любові, навіть нерозділеної, людині не можна, вона не пізнає справжнього щастя.

  • Прислів’я та приказки про їжу

    Прислів’я та приказки про їжу – це українська народна мудрість про їжу, хліб, без яких людина не може прожити.

    Прислів’я та приказки про їжу

      Без їжі і віл не потягне. Аби душа сита та тіло не наго. Водою ситий не будеш. Гарбузом ситий не будеш. Літом сякий-такий бур’янець, а хліба буханець – то й ситий чоловік. На ситім тулубі голова стоїть прямо. Повар від запаху ситий. По саме горло ситий. Риба не хліб, ситий не будеш. Сита кішка, коли сала не їсть. Сите порося і каші не їсть. Ситий, як бочка, а ще їсти просить. Ситий від крупи, п’яний від води. Не вечерявши легше, а повечерявши – краще. Млин меле водою, а чоловік живе їдою. Який за столом, такий і за роботою. Скоро їсть, скоро й робить. Солодка їда (їжа) – животу біда.

    Приказки про їжу

      Хто сит, той гадає, що вже ніколи не зголодніє. І ріски в роті не було. Ні росинки, ні порошинки в роті не було. Там публіка – сім душ на півбублика. Чудний бублик: кругом об’їси, а всередині нема нічого. Звабиш калачем, не відженеш і бичем. Калач за калач, а дармо нічого. Калач приїсться, а хліб ніколи. Нагодують калачем та й у спину рогачем, Плети йому калачі, а він тобі лапті. Тринди-ринди – коржі з маком. Без приправи і паляниці не зробиш. Із-за смичка – тонка паляничка. їв би паляниці, та зубів нема.

    Прислів’я про їжу

      Не для Гриця паляниця. Або моя душа ворог цілого книша? Нехай книш, аби не паляниця. Паляниця – хлібові сестриця. Паляниця – як пух, як дух, як милеє щастя. Яка пшениця, така й паляниця. Байдуже паски, аби порося. Обійдеться великдень без гречаної паски. Годі з болота паску спекти. Добра паска, як є ковбаска. Не тобі пеклася паска, та тобі досталось з’їсти. Паска ще в колосі. Аби хліб, а зуби знайдуться. Аби риба, а хліб буде. А де ж той хліб, що вчора з’їли? Без зубів лихо, а без хліба ще гірше. Без хліба і без води погано жити. Без хліба і любов гине. Без солі, без хліба немає обіда. І рибка без хліба бридка. Бодай ніхто товченого хліба не діждав ні пекти, ні їсти. Будем постити, як хліба не стане. Легкого хліба захотів.

    Українські прислів’я про їжу

      Дав бог хліб, як зубів не стало. Тоді нажив хліба, коли зубів не стало. Де хліб-сіль-каша, там домівка наша. Де хліб і вода, там нема голода. Добрий хліб, коли нема калача. Живемо: хліб жуємо, а іноді ще й присолюємо. Є хліб – солі нема, є сіль – хліба нема. Житній хліб пшеничному калачеві дід. Жуй, тату, воду, коли хліба нічим. Завжди є їдець на готовий хлібець. З полови хліба не спечеш. Зварили нічо та й з’їли без хліба. З неба хліб не падає. З чого хліб, з того й пироги. З печі сирого хліба не виймають. І я вчений на хліб печений. їмо хліб троякий: чорний, білий і ніякий. Кий на кий вадить, а хліб на хліб не завадить. Клади перед людей хліб на столі, будеш у людей на чолі. Кожному хліб не гіркий. Коли б хліб та вода, то не буде голода. Як є хліба край, то і в хліві рай, а як хліба ні куска, так і в горниці тоска. Коли не стане хліба, так грінки грій. Коли стало на хліб, то стане й на обід. Коли хліб на столі, то стіл – престіл, а коли хліба ні кусочка, тоді стіл лиш гола дошка. Коли хліб, тоді й розум. Краще сухий хліб з водою, ніж паляниця з бідою. Краще їсти хліб з водою, ніж жити чужиною. Ліпше свій хліб недопечений, ніж чужий перепечений. Люди – не татари, дадуть хліба і сметани. Мова мовиться, а хліб їсться. Мій татуньо між двома хлібами вмер: старого не було, а нового не дочекався. Найсмачніший хліб од свого мозоля. На пшеничний хліб – масло, а на вівсяний – голод. Небожата-діти, добре було вліті: хоч хліба не мали, та тепло знали. Не будеш брикати, як прийдеться хлібець з торби смике. Не вмієш пекти хліба, будеш пекти раків. Не вчи вченого їсти хліба печеного, я й сам з’їм.

    Якщо ви знаєте цікаві прислів’я та приказки про їжу, які не ввійшли до нашої збірки лишайте їх в коментарях.

    Також ви можете переглянути Загадки про їжу.