Category: Література

  • “Києво-Печерський патерик” скорочено

    Києво-Печерський патерик – збірка оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого в середині XI ст.

    “Києво-Печерський патерик” скорочено читати

    “Слово про створення церкви Печерської”

    Під час князювання Володимира Святославича в Любечі жив благочестивий муж, який захотів стати ченцем. Він прийшов на Святу Гору Афон і в одному з тамтешніх монастирів прийняв чернецтво. Його постригли під ім’ям Антонія. Одного разу ігумен повелів йому повернутися на Русь, щоб там служити прикладом для інших.

    Антоній, прийшовши до Києва, не захотів оселитися ні в одному з монастирів. Він знайшов в Берестові печеру, яку колись вирили варяги, і оселився там. Коли князем став Святополк Окаянний, який убив Бориса і Гліба, Антоній знову віддалився на Святу Гору.

    Незабаром княжий престол посів благочестивий Ярослав. У той час жив священик Іларіон, він служив в Берестовській Церкві та ще викопав собі маленьку печерку на одному з дніпровських пагорбів і там молився. Князь поставив Іларіона митрополитом, а печерка його збереглася.

    Одного разу ігумен афонського монастиря, де перебував Антоній, підкоряючись Божому гласу, велів Анггонію знову йти на Русь. Коли монах повернувся в Київ, він став жити в печерці, викопаній Іларіоном, і молитися там Богу. Багато людей приходили до нього за благословенням. Приходили і бажали стати ченцями.

    Під час князювання Ізяслава у Антонія вже зібралася братія в дванадцять чоловік, в тому числі святий Феодосій. Ченці викопали велику печеру. Антоній поставив ігуменом Варлаама; сам він звик до самоти і тому зробив собі особливу печеру. А братія вже в печері не поміщалася. Іноки поставили маленьку наземну церкву і вирішили побудувати монастир. Антоній благословив цей намір, а князь Ізяслав віддав їм для споруди гору над печерою. З тих пір монастир називається Печерським, бо раніше ченці жили в печері.

    Князь Ізяслав незабаром перевів Варлаама на ігуменство в монастир святого Дмитра. Тоді братія обрала ігуменом Феодосія. Святий Феодосій зібрав у обителі сто іноків. Він ввів в монастирі статут грецького Студійського монастиря. Феодосій в числі інших постриг і сімнадцятирічного Нестора, який написав це сказання.

    Про смиренного і багатотерпеливого Никона чорнорижця

    Інок на ім’я Никон був узятий в полон половцями. Його тримали в оковах. Родичі прийшли викупити Никона, але він відмовився, вирішивши, що є воля Божа на те, щоб він був у полоні.

    Родичі пішли, а половці, бажаючи отримати викуп, стали жучити інока. Його морили голодом, спрагою, взимку тримали на морозі. Никон же сподівався, що Господь позбавить його. Він повідав мучителям, що бачив сон, в якому йому було сказано: “Через три дні ти будеш в монастирі”. Половці вирішили, що Никон хоче бігти, підрізали йому гомілки і надійно стерегли. Але на третій день він раптом зробився невидимий.

    В цю мить він опинився в Церкві Печерського монастиря. Здивована братія обступила інока. На Никоні були кайдани, і він був весь поранений тими. Монах хотів приховати чудо, але це було неможливо. Коли він про все розповів братії, з його зняли кайдани і перекували на речі, потрібні для вівтаря.

    Через час половчанин, у якого Никон був у полоні, приїхав до Києва. У монастирі він побачив свого колишнього бранця. Тоді половчанин разом зі своїм родом прийняв хрещення і зробився ченцем.

    Никон міг творити чудеса. Коли він був у полоні, його товариші захворіли від голоду, але він зцілив їх молитвою, і вони бігли, ставши невидимими. А одного разу, коли половчанин вмирав, він наказав розіп’яти Никона над його могилою. Никон же молитвою зцілив його, а себе визволив від смерті.

    Про святого Афанасія затворника, який помер, а на другий день знову ожив і прожив потім дванадцять років

    Один брат на ім’я Афанасій, який проводив святе життя, після довгої хвороби помер. Цілий день він залишався без поховання, бо був бідний і ніхто не хотів ховати його.

    Вночі ігумен почув голос, який сказав, що Афанасій другий день лежить без поховання. Ігумен з братією пішли до померлого, але знайшли його живим, таким, що сидить в сльозах. На всі питання він повторював лише: “Рятуйтеся!” – І радив перебувати у послуху й покуті. Він прожив затворником в своїй печері ще дванадцять років і ніколи ні з ким не говорив. Перед смертю він повторив братії повчання про слухняність і покаяння.

    Один з братії, Вавила, що страждав болем в ногах, доторкнувшись до тіла Афанасія, зцілився. Він розповідав, що Афанасій явився йому у видінні і сказав: “Прийди, я вилікую тебе”.

    Про Арефа чорнорижця, як вкрадене у нього злодіями багатство в милостиню йому залічено, завдяки чому він отримав спасіння

    У монастирі жив чернець на ім’я Арефа, родом половчанин. Він був багатий, але нічого не подавав жебракам. Одного разу у нього вкрали все багатство. Арефа почав розшук і звинуватив невинних. Братія намагалася втішити його і вмовляти не шукати зниклого, але він і слухати не хотів.

    Через деякий час Арефа важко захворів. Будучи при смерті, він побачив ангелів і бісів, які вели суперечку про його душу. Ангели сказали, що якщо за втрату багатства людина дякує Богові, то це більш милостині. Тоді Арефа вигукнув: “Господи, згрішив я, все твоє, а я не скаржуся”. Тоді ангели записали вкрадене у нього добро як милостиню.

    Арефа видужав і розповів про все. З тих пір норов його зовсім змінився, і він за все хвалив Бога.

    Про двох ворогуючих між собою братів, Тита-попа і Євагрія-диякона

    Жили два брати по духу, диякон Євагрій і поп Тит. Вони дуже любили один одного, але диявол посіяв між ними ворожнечу і ненависть. Так, у ворожнечі, прожили вони довгий час.

    Одного разу Тит сильно розболівся і послав до Евагрія з благанням про прощення. Але Євагрій не пробачив і не хотів йти до хворого. Старці привели його насильно, бажаючи помирити братів. Хворий зі сльозами просив вибачення, але диякон немилосердно відмовив. При цих жорстоких словах Евагрий раптово впав і помер. А Тит так само несподівано одужав.

    Потім Тит розповів, що в цю мить він побачив ангела з вогняним списом. Ангел вразив Евагрия списом, а Титу подав руку і підняв його.

    Про Микиту-затворника, який потім був єпископом Новгорода

    У монастирі жив чернець на ім’я Микита. Він хотів, щоб його прославляли люди, і став проситися у ігумена Никона в затвор. Ігумен не дозволяв йому. Але Микита не послухався і зачинився в келії.

    Через кілька днів його спокусив диявол. Біс постав перед монахом в образі ангела. Він повелів Микиті НЕ молитися, а тільки читати книги. Микита послухався. Незабаром він почав пророкувати, і пішла про нього слава як про святого.

    Микита напам’ять знав Старий Заповіт, а про Новий навіть чути не хотів. І всі зрозуміли з цього, що він спокушений дияволом. Тоді преподобні отці, що жили в монастирі, відігнали від Микити біса. Інок одразу ж забув Старий заповіт і взагалі всі книги, так що його насилу навчили грамоті.

    Після цього Микита став ченцем слухняним, смиренним, добродійним і навіть чудеса міг творити. Він був поставлений єпископом Новгорода.

    Про святого і блаженного Агапіта, безкорисливого лікаря

    При блаженному Антонії прийняв чернецтво киянин на ім’я Агапіт​​. Він завжди допомагав хворим братам і служив їм. Господь дав йому дар зцілення. Багато хворих видужували за його молитвами.

    В цей час був один майстерний лікар, вірменин родом і вірою. Коли він бачив безнадійно хворих, то відразу передбачав їм день кончини, і завжди його слова збувалися. Одній людині він передбачив смерть через вісім днів. Але святий Агапіт ​​дав цьому хворому монастирської їжі, і він видужав. Тоді вірменин прислав до монастиря засудженого на смерть. На очах у Агапіта йому дали смертельного зілля. Агапіт ​​же нагодував вмираючого своєю їжею, і він отримав зцілення. Тоді вірменин, замучений заздрістю, підмовив своїх одновірців отруїти Агапіта. Але отрута не заподіяла святому шкоди.

    Важко захворів князь Володимир Мономах. Лікування вірменина не допомогло йому. Князь став просити, щоб до нього прийшов Агапіт​​. Але чернець відмовився, тому що він дав обітницю ніколи не виходити з монастиря, а якщо він піде до князя, то повинен буде ходити і до інших хворих. Посланець князя просив, щоб Агапіт ​​хоча б дав ліки. Агапіт ​​знову послав своєї їжі, і Володимир одужав.

    Мономах пішов до Печерського монастиря, щоб подякувати Агапіту, але той зник. Потім князь прислав боярина з дарами Агапіту, але монах відмовився будь-що брати. Боярин умовив інока прийняти дари заради князя, той погодився і сказав, що князь повинен все своє багатство роздати жебракам. Потім Агапіт ​​потихеньку викинув подарунки з келії. Князь же послухався Агапіта і роздав майно бідним.

    Потім захворів сам Агапіт​​. Вірменин прийшов провідати його. Він став розмовляти з ченцем про лікарське мистецтво і зрозумів, що Агапіт ​​нічого в цьому не тямить. Вірменин сказав хворому іноку, що він помре через три дні. “Якщо не буде так, то я сам стану монахом”, – додав він. А сам Агапіт ​​сказав, що помре через три місяці – так йому сповістив Бог.

    В цей час до Агапіта принесли хворого. Інок встав, наче й не був хворий, дав стражденному своєї їжі, і той став здоровий. Дізнавшись, що лікар-вірменин – іновірець, Агапіт ​​вигнав його з келії. Святий помер, як і передбачав, через три місяці

    А лікар-вірменин відрікся від вірменської віри і прийняв чернецтво в Печерському монастирі. Він розповідав, що блаженний Агапіт ​​вже після своєї кончини з’явився йому і нагадав про обіцянку прийняти чернечий образ.

    Про святого Григорія Чудотворця

    Григорій прийшов до монастиря і навчився у святого Феодосія чернечого життя. Він міг виганяти бісів.

    Одного разу ворог роду людського навчив злих людей украсти у Григорія його єдине багатство – книги. Григорій, перебуваючи в Церкві, відчув, що в його келію прийшли злодії. За його молитвою Бог наслав на лиходіїв сон. Вони прокинулися тільки через п’ять днів. Григорій погодував їх і відпустив. Володар міста, дізнавшись про це, схопив злодіїв. А Григорій віддав володареві свої книги, щоб він випустив цих людей. Решту книг він продав, щоб нікому не було спокуси вкрасти їх, а гроші роздав убогим. Прощені злодії покаялися і стали працювати в Печерському монастирі.

    Іншим разом злодії хотіли вкрасти плоди з городу, що належав Григорію. Але, взявши ношу, вони не могли рушити з місця, так і простояли два дні. Григорій сказав, що будуть вони, як любителі ледарства, стояти тут бездіяльно до кінця днів. Злодії ж поклялися, що тепер працюватимуть, а не крастимуть. Тоді святий відпустив їх, і вони, виконавши свою обіцянку, теж стали працювати в монастирі на городі.

    До чудотворця Григорія прийшли троє людей. Вони говорили, що один з них засуджений на шибеницю, але може позбутися смерті за допомогою викупу. Григорій дав ошуканцям свої книги, сумуючи через швидку смерть одного з них. Брехуни зраділи, вирішили продати книги, та ще й обібрати плодові дерева в монастирі. Вони замкнули Григорія святого в печері, щоб він не завадив ім. Один з них (той самий лже-засуджений) заліз на дерево, але гілка обломилася. Його товариші кинулися бігти, а він зачепився за гілку намистом і повісився. На ранок, коли братія випустила замкненого Григорія з печери, він велів зняти мертвого, а його товаришам сказав: “Ось і збулася ваша думка”. Раскаявшися обманщики кінчили дні в Печерському монастирі.

    Коли блаженний Григорій пішов до Дніпра по воду, йому зустрівся князь Ростислав Всеволодич з братом Володимиром. Вони збиралися в похід на половців, а по дорозі хотіли зайти в Печерський монастир. Княжі слуги почали насміхатися над святим. А старець вмовляв їх покаятися, пророкуючи, що скоро вони разом зі своїм князем загинуть у воді. Князь Ростислав, розгнівавшись, звелів утопити Григорія. Так помер святий чудотворець. Братія шукала його два дні, а на третій день тіло Григорія чудесним чином з’явилося в печері.

    Ростислав від люті не став заходити в монастир, а його брат Володимир пішов. І коли, рятуючись після битви від половців, князі переправлялися через річку, Ростислав потонув з своєю дружиною, а Володимир – урятувався.

    Про преподобного Мойсея Угрина

    Блаженний Мойсей був родом угорець. Він служив князю Борису. Під час убивства Бориса Мойсеєві вдалося уникнути смерті. Він став жити у сестри князя Ярослава, Передслави. Польський король Болеслав, який ходив на Русь разом з вигнаним князем Святополком Окаянним, взяв у полон сестер Ярослава і багатьох бояр, а з ними і Мойсея. Його закували в заліза і стерегли.

    Мойсея побачила одна молода знатна вдова. Вона захотіла схилити юнака до перелюбства і навіть була готова вийти за нього заміж. Але Мойсей відмовився – він хотів зберегти душевну і тілесну чистоту.

    Тоді жінка викупила Мойсея, і він став її невільником. Вона намагалася звабити юнака, одягала в дорогоцінні одяги, годувала солодкими стравами, однак це ні до чого не привело. Вдова вирішила морити його голодом, але один з її слуг потайки годував Мойсея. А інші дивувалися його наполегливості та радили одружитися на знатній пані. Але Мойсей прагнув до чернецтва.

    Вдова задумала спокусити Мойсея честолюбством. Його возили за належними їй містам і селам, і всі кланялися юнакові. Але йому це було зовсім байдуже.

    У той час зі Святої Гори прийшов один чернець. Він постриг Мойсея в чернецтво.

    Жінка почала загрожувати юнакові смертю і повеліла бити його палицями. Вона звернулася до короля Болеслава, бажаючи помститися невільникові за свою ганьбу. Болеслав наказав жінці приїхати і привезти Мойсея. Бачачи непохитність юнака, Болеслав дозволив знатної вдові робити з невільником все, що завгодно. Мойсей же передбачив йому і своїй пані близьку смерть.

    Вдова, зневірившись у виконанні свого бажання, наказала оскопити Мойсея. А Болеслав вигнав зі своєї країни всіх ченців. Але незабаром він зненацька вмер, і в країні піднявся бунт, під час якої була убита і пані Мойсея.

    Мойсей же прийшов до Києва, до Печерського монастиря. Він міг зцілювати інших людей від плотської пристрасті.

    Про чернорижця Прохора, який молитвою із трави, званої лобода, робив хліби, а з попелу – сіль

    Під час князювання в Києві неправедного і злого Святополка було багато усобиць, половці здійснювали набіги і був в Руській землі голод.

    У ті дні до печерського ігумена Іоана прийшов чоловік зі Смоленська. Він прийняв постриг і ім’я Прохора. Новий інок відрізнявся дивовижним помірністю: навіть не їв хлібу, а збирав лободу і пік з неї хліби. Коли настав голод великий, люди, наслідуючи Прохорові, теж стали пекти хліб з лободи. А Прохор в цей час особливо багато трудився: він наділяв своїми хлібами всіх бажаючих. Якщо він сам давав цей хліб, то він бував дуже смачний. А якщо хтось крав у Прохора хліб, то він ставав зовсім гірким, так що його не можна було їсти.

    Один із братії вкрав у Прохора хліб і не міг їсти його. Так повторювалося кілька разів. Провинений брат розповів ігумену Іоанну про свій гріх. Хліб був гіркий. Тоді ігумен послав попросити хліб у Прохора: щоб один хліб взяли з його рук, а другий – таємно. Коли принесли до ігумена ці два хліба, вкрадений змінився у нього на очах: став на вигляд як земля, а на смак гірким. Після цього чуда слава про Прохора пройшла по всій землі.

    Колись почалася усобица через засліплення князя Василька, у всій Російській землі Не стало солі бо не пускали купців. А Прохор зібрав безліч попелу, роздавав приходячим до нього, і цей попіл по молитві святого перетворювався в сіль. Всім він роздавав цю сіль безкоштовно, так що на торжище ціна солі сильно впала. Люди, що продавали сіль прийшли до князя Святополка і стали скаржитися на Прохора. Князь вирішив відняти сіль у інока і сам продавати її за високою ціною. Але коли у Прохора забрали сіль, то побачили, що це просто попіл.

    Князь тримав цей попіл у себе три дні, а потім велів викинути його. Він негайно ж перетворився на сіль, і городяни зібрали її. Князь же, довідавшись про це диво, пішов до Печерського монастиря і приніс покаяння ігумену Іоанну (хоча раніше він ворогував з Іоанном і навіть намагався ув’язнити його в Турові).

    З тих пір Святополк став любити і почитати святу обитель, особливо ж Прохора. Він дав слова не творити більше зла і просив, щоб Прохор своїми руками поклав його в труну, якщо князь помре раніше. А якщо раніше помре Прохор, то князь сам покладе його в труну.

    Коли Прохор розболівся, князь був на війні. Святий послав до нього з проханням прийти і виконати свою обіцянку. Святополк розпустив військо, прийшов до Прохора. Той перед смертю наставляв князя. Коли Прохор помер, Святополк поклав його тіло в труну. Після цього він продовжив війну і здобув перемогу над ворогами.

    З цього часу, коли Святополк йшов на війну, він завжди спершу приходив до монастиря поклонитися похованим там святим.

    Про преподобного Спиридона просфорникам і про Алімпія іконописця

    Спиридон прийшов у монастир із села; він швидко вивчився книгам. За велінням ігумена Спиридон пік просфори і при цьому безупинно співав Псалми.

    Одного разу Спиридон затопив піч, і від полум’я загорілася покрівля пекарні. Тоді святий Спиридон зав’язав рукави у своєї сорочки, побіг до колодязя і налив в сорочку води. Чудесним чином вода не вилилася з сорочки, і Спиридону вдалося погасити полум’я.

    Преподобного Алімпія батьки віддали вчитися іконопису. Це було, коли грецькі іконописці розписували церкви Печерського монастиря.

    Майстри прикрашали мозаїкою вівтар церкви, і раптом сам собою виник сяючий образ Богородиці. З вуст Богородиці вилетів білий голуб і влетів в уста Спасові. Художники спробували знайти голуба в Церкві, але марно. Потім вони бачили, як чудо повторилося. І Алимпий, що допомагав майстрам, бачив це.

    При ігумені Никоні Алимпий прийняв постриг. Він добре вивчився іконописної майстерності, писав безліч ікон і нічого не брав за це. Алимпий також оновлював постарілі ікони і ставив їх на свої місця. Ігумен зробив його священиком.

    Один багатий киянин був прокажений. Лікарі не могли вилікувати його. Друг умовив прокаженого піти в Печерський монастир. Там його вмили і напоїли водою з криниці святого Феодосія. Але через свою невіру прокажений розболівся ще сильніше.

    Поміркувавши про свої гріхи, хворий прийшов до преподобного Алімпія і покаявся. Алимпий відпустив йому гріхи і фарбами розмалював обличчя, замазавши струпи і надавши йому колишню красу. Потім прокажений причастився, омился святою водою і негайно отримав зцілення.

    Інший чоловік з Києва поставив церкву і хотів зробити для неї ікони. Він дав двом монахам гроші і іконні дошки, щоб вони передали все це Алімпія, а той написав би ікони. Ченці срібло взяли, а Алімпію нічого не сказали. Замовнику ж вони збрехали, що Алімпій вимагає ще грошей. Чоловік дав ще грошей, а іноки знову привласнили їх і розтратили. Втретє повторилося те ж саме, а потім ченці заявили, що Алімпій гроші взяв, але ікон писати не хоче.

    Тоді ображений замовник з дружиною пішов у монастир і став скаржитися на Алімпія. Алимпий тільки дивувався, бо нічого не знав. Ігумен велів привести ченців, які взяли гроші, і принести іконні дошки. Обманщики продовжували обмовляти на Алімпія, що він не хоче писати ікони. Але ікони, на превеликий подив, виявилися вже написаними – створеними самим Богом.

    Іноків-ошуканців вигнали з монастиря, однак вони не припинили зводити наклеп: тепер вони стверджували, що самі написали ікони. Але чудеса показали, що ці ікони були непростими. Та церква, де вони перебували, згоріла, але ікони залишилися неушкодженими. Князь Володимир, дізнавшись про це, взяв одну з ікон і відіслав її в Ростов, в тамтешню церкву. Ця церква рухнула, а ікона збереглася. Її помістили в дерев’яну церкву, яка згоріла, але ікони вогонь не торкнувся.

    Одна людина замовила у Алімпія ікону до свята. Іконописець розболівся, ікона залишилася ненаписаною, замовник же тужив і докучав преподобному. Той радив сподіватися на Бога: ікона буде готова вчасно. Замовник прийшов до Алімпія напередодні свята, а преподобному було зовсім погано. Людина стала докоряти Алімпію: чому, мовляв, не попередив його, він би передав замовлення іншому іконописцю. Замовник в печалі пішов, а в келії преподобного з’явився ангел і почав писати ікону. Спочатку Алимпий подумав, що це проста людина, але швидкість його роботи показала, що це був ангел. Ікона була закінчена за три години.

    А людина, яка замовила ікону, на ранок пішла до своєї церкви і, побачивши сяючу нову ікону, впала від страху Він прийшов до ігумена монастиря і розповів про диво. Всі разом поспішили до Алімпія і побачили, що він помирає. Його стали питати про створення ікони, і преподобний сказав, що вона була написана ангелом. Цього ангела, готового прийняти душу, бачив Алимпий у свого ложа. Коли святий іконописець помер, тіло його поклали в печері з преподобними отцями.

  • “Альпійська балада” стислий переказ

    “Альпійська балада” стислий переказ твору Василя Бикова ви можете прочитати за 20-25 хвилин.

    “Альпійська балада” короткий переказ

    1

    Іван спотикнувся, упав, але зразу ж підскочив і, загубивши колодки, побіг босими ногами по бетонних уламках, що розкидав вибух. Позаду чулися крики, гулко тріщали автоматні черги, попереду була остання перешкода – майже зруйнована заводська стіна, а далі – вулиці, що потопали в зелені.

    Він узяв у зуби пластмасову ручку пістолета, плигнув, ухопився за край стіни і швидко перескочив її. Упав у колючки, підскочив і щосили побіг.

    Позаду чувся гавкіт собак, крики, постріли, але все це вже не могло зупинити його.

    Вибух на заводі схвилював населення. Іванові зустрілися два хлопчики, дівчина, та він мовчки пробіг повз них. Постріли чулися скрізь, але це стріляли в інших, бо Іван не чув свисту куль.

    Бігти доводилося на гору, підйом ставав дедалі крутішим, але він з останніх сил намагався дістатися до лісу. Та раптом зовсім близько почувся гавкіт. Іван сховався за сосну, підпустив вівчарку ближче і вистрілив. Собака вискнув і впав. Та із-за каменя вискочив вовкодав з нашийником, на якому теліпався повідок. Пістолет заклинило. Собака кинувся, Іван схопив його за нашийник, став душити, але зрозумів, що не впорається. Тоді він з усієї сили вдарив собаку коліном. Щось хруснуло, і пес безсило простягнувся поряд. Іван чекав нападу, собака зі злістю дивився на людину, але лежав нерухомо. Тоді Іван узяв великий камінь, хотів ударити ним вовкодава по голові, але передумав і став тихо задкувати. Пес поповз, скиглячи від безсилої люті, а чоловік кинув камінь, підхопив браунінг і побіг вгору, в ялинові зарості.

    2
    Іван біг уздовж стрімкого ручаю з прозорою водою. Швидко пересуватися заважало каміння. Він хотів бігти потоком, але вода була льодяною. Раптом Іван почув чийсь голос. Це був не німець, а гефтлінг – утікач. Можливо, він кликав на допомогу, та Іван кинувся тікати. Один раз він чув тріск мотоциклів, але дорога була далеко. “Іван обдумував, як йому бути далі, і в той же час якийсь неясний звук підказав, що позаду хтось біжить”. Із-за ялинки вискочила жінка у смугастому одязі, за каменем виднілася ще одна фігура втікача. Жінка відкрито йшла вгору, шукаючи Івана. Коли вона підійшла ближче, то чоловік зрозумів, що це дівчина-італійка.

    Десь угорі зовсім недалеко тріщали мотоцикли, а дівчина йшла, не ховаючись. Іван вискочив, схопив її за руку і потяг під скелю. Вона влетіла за ним, мов пір’їна, як раптом її колодка зірвалася з ноги і покотилася вниз. Дівчина побігла за нею. “Іван не встиг затримати її, тільки в гніві скрипнув зубами”. Коли дівчина повернулась, Іван із злістю вдарив її по щоці і тихо вилаявся.

    “Удар обпік її щоку”, але вона не відхилилась, а кинула на нього повний подиву погляд і невміло повторила його лайку.

    Іван запитав, куди вона біжить, а дівчина повторила це запитання. Почувся гавкіт собак, крики, постріли. Треба було тікати, і він швидко поліз схилом.

    3

    Іван швидко ліз між каменів, поблискуючи голим коліном. Він тільки тепер помітив порвані собакою штани і рани на нозі, що кровоточили. Утікач спішив, бо добре розумів, що німці піднімуть на ноги всю охорону і поліцію. “Часом він чув за спиною кроки своєї супутниці – вона не відставала”.

    Почав накрапати дощ і круги-мішені на мокрій куртці стали ще помітнішими. Раптом Іван побачив дорогу. Дівчина підійшла до нього і зупинилась. Було ясно, що бетонку треба переходити разом, щоб дівчина не наробила якихось дурниць. Узявшись за руки, вони перебігли через бетонні плити, а дощ змивав їхні сліди.

    Дівчина вперто йшла за ним, а Іван, сам страшенно зморений, чекав її. Вона була вдячна за це. Зупинившись відпочити, Іван вирішив оглянути свою ногу. “У п’яті стирчала колючка, яку він намагався витягти, але як не старався, не міг ухопити її пальцями”. Тоді дівчина обхопила його ступню маленькими пальчиками, нахилилась і зубами витягла колючку.

    Плутаючи німецькі слова, Іван подякував дівчинці, а вона у відповідь радісно посміхнулася.

    Вони відпочивали на сухій землі між коренями розлогої сосни, але треба було йти далі. Іван згадав про третього гефтлінга, який біг за ними, і дівчина пояснила, що то був психічно хворий німець-в’язень.

    4
    “Зранку вони, п’ятеро військовополонених, у напівзруйнованому під час нічного бомбардування цеху відкопували бомбу, що не розірвалася”. Вони вирішили востаннє спробувати утекти з цього комбінату смерті. Чорноморський моряк Голодай викрутив з бомби деформований детонатор, Жук замінив його новим, одноокий Янушка усіх підбадьорював. Четвертий, Сребников, безперервно кашляв, а Іван Терешка стояв поряд і мовчав, бо не любив марно говорити.

    Треба було вирішити, хто вдарить молотом по детонатору, щоб зірвати бомбу і своєю загибеллю дати іншим можливість утекти. Усі знічено мовчали, і тоді Іван сказав, що зробить це сам.

    Раптом до ями підійшов есесівець Зандлер. Він тикнув пальцем у Івана, підізвав його і наказав почистити чоботи.

    Недалеко зупинилися жінки в смугастих робах, і Іван піймав на собі презирливий погляд однієї з них. Коритися фашистові було принизливо, але хлопець опустився на коліна і рукавом куртки вичистив німцеві чобіт до блиску.. Потім до його колін придвинувся другий чобіт, носком якого Зандлер штовхнув Івана в груди. Полонений якусь хвильку стояв непорушно, а потім у нього неначе лопнула якась пружина. Він підхопився і з усієї сили вдарив німця в обличчя так, що есесівець упав на бетонний пол. Потім повільно повернувся на бік, сів, рвонув на ремені шкіряний язичок кобури і схопився на ноги. Іван зрозумів, що зараз загине від есесівської кулі, і, щоб померти недарма, кинувся головою на ворога.

    Раптом земля під ногами здригнулася. Через секунду Іван відчув, що лежить на підлозі, а навкруги щось падає. Поряд лежав німець. Іван схопив шмат бетону, кинув його у ворога, і той затих. Потім хлопець схопив пістолет німця і кинувся тікати.

    5

    “Іван усе вище ліз на гору, зрідка зупиняючись, щоб почекати дівчину, яка з останніх сил уперто йшла за ним… Прокляті гори! Іван був вдячний їм за недоступність для німецьких мотоциклістів, але вже починав й ненавидіти їх за те, що вони так безжально забирали сили…” Він згадував свою втечу із Сілезії. Вони йшли тоді невеличкою групою ночами, а вдень відсипалися подалі від сел. Його піймали не есесівці, а схожі на своїх прості сільські хлопці, які говорили знайомою мовою і були вдягнені у свитки.

    Смеркало. Дівчина впала від утоми, і Терешка став шукати місце для ночівлі в ущелині.

    Притулившись спиною до скелі, Іван миттєво заснув і занурився у страшний сон, що снився йому кожної ночі. Війська обходять Харків і наступають на Зміїв. Його рота потрапила в оточення. Іван не почув команди відходити і, доганяючи своїх, налетів на німця, який багнетом пронизав йому груди. “Іван знає, що він убитий, що це кінець, задихається від відчаю, хоча болю чомусь не відчуває…”

    Сновиддя плутаються, і ось він уже у своїх Терешках. Війни ще немає, а до комори пригнали зв’язаних полонених, серед яких знайомі йому гефтлінги. Він намагається довести, що полон – це не зрада, а нещастя, біжить до комори, але раптом бачить чорнооку усміхнену красуню, яка говорить:

    – Чао, Іване!

    6

    Іван проснувся від дзвінкого сміху дівчини. Він із зусиллям переключився на реальність і, щоб зігрітися, за армійською звичкою став розмахувати руками і присідати. Дівчина знову засміялася, та Іван не поділяв її веселощів. Вони були зморені, голодні, але треба було йти далі в гори, у Трієст, де діяли партизанські загони.

    Іван поліз між каменями, дівчина, знявши важкі колодки, мов ящірка, пробиралася за ним і, плутаючи слова різних мов, розпитувала, хто він. Їй було важко зрозуміти, що таке колгосп, колективізація, рядовий, але вона повторювала слова і вимагала пояснень. Себе дівчина назвала Джулією.

    7

    Вони вибралися на кручу і сіли перепочити. Раптом Джулія показала вниз і прошепотіла: “Руссо, менш! Людина!” Іван жестом наказав їй сидіти, а сам побіг до стежки, якою важко піднімався чоловік. Це був старий австрієць у короткій курточці. Іван вискочив із-за каменя, підняв пістолет і наказав зупинитися. Переляканий чоловік щось заговорив про есесівців, і хлопець зрозумів, що він не бреше. Іван розстебнув мішок, який ніс австрієць, забрав черству паляницю, наказав чоловікові зняти курточку. Схопивши добро, хлопець кинувся бігти.

    8
    “Вони з усіх сил бігли вгору”. Єдина думка переслідувала Івана – тільки б есесівці не спустили на них собак. Він проклинав тих, хто зробив з нього злочинця, який грабує мирних жителів. “Для чого йому зупиняти цього чоловіка, погрожувати йому пістолетом і тим більше грабувати, якби не війна, не полон, не знущання і приниження, не те, на що він зважився заради свого життя, заради Джулії, заради цього австрійця теж?”

    Зрозумівши, що відійшли вже далеко, Іван і Джулія сіли перепочити, відломили окраєць хліба, поділили його порівну і з’їли. Раптом знизу почулися крики і постріли. Іван із-за скелі бачив, як схилом бігла фігурка у смугастому. Німці стріляли, і кулі густо лягали навколо втікача, але він біг далі. Раптом фігурка впала, постріли припинилися.

    9

    Іван увесь час думав, що позаду себе залишив свідка. Досвід усіх його втеч підказував, що саме такі обставини були для втікачів фатальними.

    Рік тому він тікав з полону і дійшов до Волині. В одному селі Іван потрапив під облаву і змушений був сховатися в селянській хаті в печі. Фашисти не знайшли його, хазяїн не видав, але поліцаї добре знали, де його шукати. Саме ці прості, на перший погляд, селюки викурили Івана з печі і передали німцям.

    10

    Вони знову продиралися крізь чагарники і каміння, вперто лізли вгору. До Івана прийшла впевненість, що німці не знайшли їхніх слідів, а австрієць їх не виказав. Фашистам буде достатньо повернути в табір труп божевільного, а вони можуть поки що перевести подих. Іван вірив, що зможе знести все, перейде хребет, дістанеться до партизанів, але поряд з ним ішла дівчина, за яку він відчував уже якусь відповідальність.

    Йшли довго, а коли відчули нелюдську втому, сіли перепочити і поїсти хліба. Розділивши ще шматок буханця навпіл, підкріпилися. Раптом Джулія злякано втупилась у щось позаду Івана. Хлопець оглянувся і побачив на камені страшного божевільного гефтлінга, що якимсь дивом уник куль переслідувачів. “Лисий череп на його тонкій шиї стирчав із широкого коміра смугастої куртки, на якій чорнів номер, а темні орбіти-провали, наче загіпнотизовані, дивилися на них”. Він простягав руки до хліба і хрипко вигукував: “Брот! Брот! їх бешайне гестапо! Гіб брот!” Іван вихопив пістолет, але Джулія злякано заговорила: “Дати он хляб! Дати хляб!” Хлопець розумів, що божевільний наробить крику і викаже їх гестапівцям. “І убити жалко, і відчепитися неможливо”. А той уже подався кудись, викрикуючи щось про хліб і гестапо. Хліба було мало, але Іван відламав окраєць і поклав його на камінь, біля якого вони сиділи.

    11

    За великою скелею втікачі побачили ледь помітну стежку, яка вилася вгору. Вони пішли нею, а на тому місці, де Іван залишив хліб, топтався божевільний.

    Вітер шарпав їхній благенький одяг, босі ноги залишали сліди на снігу. Іван віддав курточку Джулії. Дівчина загорнулася в неї і сказала, що колись у неї було чотири манто. Хлопець поцікавився її сім’єю, і Джулія розповіла, що її батько – хазяїн фірми, фашист. Вражений Іван зупинився.

    – А ти що ж… Теж, може, фашистка?

    – Джулія фашиста? Джулія – комуніста! – об’явила дівчина з гордістю.

    Потім Джулія почала розпитувати Івана про село, колгосп, про його дівчину. Хлопець розповів, що жив у Білорусії, в селі Терешки, біля двох озер. Батько помер, залишивши чотирьох малих дітей.

    Згадавши домівку, Іван зітхнув і замовк. “Справді, нащо їй знати про те важке і складне, що було в його житті?”

    12

    Пробираючись через скелі, Іван думав про те, що за двадцять п’ять років свого життя звик обходитися без чужого співчуття. Він завжди покладався тільки на себе, на свої сили.

    Джулія відставала, і хлопець зрозумів, що треба відпочити. “У цій захмарній висоті стало нестерпно холодно, бурхав, рвав одяг, гудів оскаженілий вітер”.

    Джулія сіла на камінь і вже не змогла піднятися. Вона відмовилася йти. Іван спочатку вмовляв її, потім став погрожувати табором і вірною загибеллю, але вона тільки ледь чутно повторювала: “Джулія фініта! Аллес! Іван Трієсто. Джулія нон Трієсто”.

    Іван розізлився, махнув рукою і швидко пішов стежкою. “Один він усе стерпить, перейде хребет, аби навіть довелося повзти по пояс у снігу… Нащо зв’язуватися з цим дівчиськом? Хто вона йому?” Але ноги самі притишили крок. Іван оглянувся, побіг униз. Він забрав у Джулії колодки, які ще тримали тепло її ніг, підняв дівчину, посадив її собі за спину і поніс угору. “Недавнє рішення кинути її тепер злякало Івана, і він, важко стукаючи колодками, поліз до перевалу”.

    13
    “Іти було важко, але Іван відчував, що коли сяде, то більше вже нe підніметься”.

    Коли він відчув, що ноги вже не тримають його, то знайшов захищене місце, зупинився і зняв Джулію. Її ноги змерзли так, що дівчина вже не відчувала їх. Іван розтер маленькі ступні снігом, дав дівчині шматочок хліба і знову поніс її далі. “Його шию лоскотало тепле дихання дівчини. Тонкі пальці її раптом погладили його груди, і він стрепенувся від неочікуваної ласки”. Іван подумав, як це чудесно мати на чужій землі близьку людину, і відчуття її мовчазної близькості наповнювало його тихою радістю.

    Вони дійшли до сідловини, стежка петляла вниз, вітер трішки стих. Іван заговорив з Джулією, але вона спала у нього на спині.

    Над ранок вони спустилися в зону трав і квітів. Іван тихенько опустив дівчину на землю. Вона не проснулась.

    14
    Іван спав, і цього разу йому не приснився його страшний сон. Декілька годин він спав глибоко, потім поступово реальність стала просочуватись у його свідомість.

    У двадцять п’ять років юність уже закінчується, але Іван Терешко не пережив того, що дає ця чудова пора людині. Коли помер батько, він ще підлітком допомагав матері піднімати менших дітей. Потім армія, війна, полон.

    “Було не до кохання. Він не знав жінок і все ж, як це часто буває в молодості, до звичайних стосунків хлопців і дівчат ставився скептично”.

    На фронті Іван був свідком кохання між лейтенантом Глебовим, у якого він служив ординарцем, і медсестрою Анютою. Лейтенант був тяжко поранений, помер на операційному столі. Анюта страшно убивалася, а через деякий час утішилася новими стосунками з легкопораненим майором. Побачивши це, Іван самовільно покинув госпіталь і повернувся в роту. “Рана на плечі зажила, а туга від зневаженого чужого кохання залишилась, і Іван думав, що дівчата не для нього”.

    15
    Його розбудила тиша і тепло. Іван повернувся на бік і перше, що побачив, – була яскраво-червона квітка біля обличчя. “Не розуміючи, де він, Іван підхопився із землі, широко розкрив почервонілі зі сну очі і радісно здивувався небаченій, майже казковій красі навколо”. Скрізь росли червоні альпійські маки.

    Раптом Іван стривожився – де Джулія? Тишу тривожив шум водоспаду. Іван побіг туди і побачив чудову картину: “під… потоком водоспаду спиною до нього стояла на камені Джулія… На її мокрих від бризок худеньких плечах переливалися різнокольорові веселкові відблиски”.

    Іван засоромився, ліг у траву і відвернувся.

    Попереду чекала важка дорога, але Івану зробилося по-дитячому добре і світло на серці.

    Джулія одягла смугасту куртку і побігла туди, де залишила Івана, і раптом злякано зупинилась. Хлопця ніде не було. “Однак щось примусило її оглянутися.

    – Іване!!!

    У цьому оклику прозвучали переляк, полегшення і радість; вона плеснула в долоні і пташкою кинулася йому назустріч… обхопила його за шию… обпекла п’янким поцілунком”.

    16

    Іван поділив частину хліба, а залишок грамів двісті засунув у кишеню. Скоринку віддав Джулії, але вона відмовилась і поділила її навпіл. Доївши хліб, дівчина розповіла, що батько хотів віддати її заміж за багатого, а вона “…любив… як це руско?.. Уно джовінотто – хлопця Маріо” і втекла з ним у Неаполь.

    – А де ж тепер твій Маріо?

    – Маріо фу уччізо?

    – Убили?

    – Сі.

    Вона стала серйозною, але потім її очі потеплішали під поглядом Івана. “Недовга печаль у них розтанула, і вона розсміялась”.

    Сонце припікало дедалі більше. Вони йшли лугом, і раптом Джулія заспівала знайому пісню. Вона плутала слова “Катюші” і сміялася, мов дитина. Серед цієї невимовної краси смугастий одяг в’язня здавався Іванові ще ненависнішим і він зірвав з плечей куртку. Джулія захоплено глянула на його широкі плечі.

    – О Ерколе! Геркулес! Русо Геркулес!

    Він повернувся, і дівчина замовкла, побачивши страшні рубці від поранень.

    17

    Вони дійшли до середини лугу. Під зеленими листочками Іван побачив червоні суниці. “Їх було багато – великих, соковитих, майже всюди спілих”. Джулія назбирала багато ягід, їла їх сама, частувала Івана. Наївшись досхочу, вони пішли далі.

    Ішли довго, а коли зупинилися перепочити, Іван почув кроки. Це знову був німець-утікач. “Як привид, він невідступно йшов за ними, невідомо на що розраховуючи”. Німець жалібно простягнув руку і в відчаєм у голосі сказав: “Брот!” Хліба було дуже мало, але Іван не міг витримати погляд голодних очей. Він відламав шматочок і дав його німцеві. У концтаборі Іван зустрічав і німців-антифашистів, і штрафників, яким не пощастило десь на розбійницькій службі, і пересічних громадян, яких відправляли в табір за необережне слово.

    18
    Відчувши спрагу, вони набрели на гірський струмок з чистою холодною водою. Іван напився, умився, закотив холоші і забрався у воду. Раптом Джулія скрикнула: “Кров! Кров! Ульсангве!” По мокрій Івановій нозі від коліна повзла вузька смужка крові з рани, якої завдав йому вовкодав. Хлопець не звернув на неї уваги, а Джулія відірвала шмат тканини від білизни і забинтувала поранену ногу. Потім ласкаво погладила його бік, торкнулася губами до шрамів: до осколкового – на плечі, до кульового – на руці, до рубця від багнета в боку, спустилася нижче і поцілувала пов’язку. “Іван завмер, до серця прилила хвиля ніжності, а вона все цілувала і цілувала”. Не знаючи, добре це чи погано, він обхопив її за плечі і теж поцілував. У її очах відбився подив, радість, шалене щастя.

    20

    “Лежачи на траві, Іван гладив і гладив її вузьку, нагріту сонцем спину, дівчина, притулившись до його грудей, терлась гарячою щокою об його розсічене осколком плече… Вона щось шепотіла незрозуміле, але Іван розумів усе”. Тепер уже нічого не мало значення – поряд з ним була вона, загадкова, невідома, але безкінечно рідна і дорога.

    21

    Він проснувся, злякавшись, що дав зникнути чомусь великому і радісному. Та вперше за довгі роки дійсність була щасливішою за найрадісніший сон. Поряд з ним спала Джулія. Треба було йти, але йому було жаль будити кохану. Та все ж Іван тихо покликав Джулію. Вона зітхнула, посміхнулась і розплющила наповнені щастям очі.

    – Іван – маріто! Нон синьйор Дзангаріні, нон Маріо. Русо Іван – маріто.

    – А ти не пошкодуєш, що Іван – маріто?

    “Вона підняла пухнасті вії… і в її очах заясніли зірочки”. Джулія сказала, що народить йому сина, після війни поїде з ним у Білорусію, у село Терешки, де близько-близько два озера. Вони будуть щасливими.

    Іван вірив, що Джулія буде найкращою дружиною. Її полюблять селяни. Він не міг навіть подумати про розлуку з нею. “Смерті він не боявся, міг поборотися за себе, тим більше тепер, коли треба боротися за життя двох. Нехай спробують взяти її від нього!”

    Він піднявся, обдивився навколо і сів біля Джулії. Хотілося їсти, а головне – боліла нога.

    22
    Іван проснувся від крику:

    – Во біст ду, русе?

    Далеко внизу йшов божевільний зі зв’язаними руками, а поряд з ним крокували есесівці. Іван схопив Джулію за руку і вони побігли вгору. Хмара спустилася з гір і закрила їх, та вище туман помітно рідшав.

    Іван боявся наступити на хвору ногу, але намагався не відставати від Джулії. Тепер уже вона допомагала чоловікові, підтримувала його.

    Останні шматки хмари розсіялися, і тепер можна було не ховатися від гітлерівців. Ті зразу повеселішали і з криками кинулися вгору.

    Німці доганяли їх. Передні почали стріляти, але кулі не долітали до втікачів. Треба було будь-що затримати фашистів. Іван вистрілив тричі, але не влучив. Джулія попросила його не витрачати кулі задарма, щоб залишилося дві для них.

    Вони перейшли сідловину і тепер бігли вниз. Джулії здалося, що їм вдалося втекти, і вона раділа, мов дитина. Німці затрималися у сідловині і чомусь більше не переслідували втікачів. Іван, здається, здогадався про причину цього: вони добігли до урвища, внизу якого біліли плями залишків снігу.

    24
    “Джулія лежала на кам’яному карнизі за п’ять кроків від урвища І плакала”. Він не втішав її – сидів поряд і думав, що, мабуть, усе вже закінчилось. Вони були у безвиході.

    Фашисти у них на очах штрикали в божевільного запаленими сигаретами, а той кричав і просив Івана допомогти йому.

    Німці не йшли до них. Схоже, вони чекали на допомогу. Іван розумів, що ця четверта втеча з полону виявилася останньою.

    Джулія побачила на сідловині німців, підняла кулачки і стала їх ображати. Там затихли, а тоді закричали у відповідь:

    – Ком полон! Кидай холодна гора. Шпацирен гарячий крематоріум!..

    Джулія заплакала від безсилля, а Іван обняв її за плечі і заспокоював ласкавими словами. Дівчина витерла сльози, розгладила коротке кучеряве волосся і раптом запропонувала з’їсти хліб. Вони розділили шматок, із задоволенням проковтнули хліб, і тут Іван з новою гостротою відчув невідворотність кінця.

    Раптом десь далеко почувся гавкіт собак. Вівчарки йшли по сліду і були розлютовані гонитвою. П’ятеро псів бігло до втікачів. Іван схопив Джулію, штовхнув до урвища. “Дівчина не опиралась, лише слабо схлипувала, неначе задихаючись, очі її стали величезними, але сліз у них не було…” Іван глянув у глибінь і побачив, що в одному місці сніг вузьким довгим язиком піднімався вгору. Тоді він схопив Джулію за комір і штани і з силою кинув у прірву. “В останню мить встиг побачити, як тендітне тіло в повітрі полетіло над прірвою, а чи потрапило воно на сніг, він уже не помітив”. Страшний удар у груди повалив Івана на спину, нестерпний біль від собачих зубів пронизав горло, і все назавжди зникло…

    ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
    Добрий день, рідні Івана, люди, які знали його, село Терешки біля Двох Синіх Озер у Білорусії”. Так починався лист Джулії Новелли з Рима, в якому жінка розповідала про три дні втечі, любові і щастя. Доля врятувала її: вона впала тоді в сніг і вижила. Довгі місяці по тому були наповнені лише згадками про ті три дні. А потім народився син Джиованні, який вивчає мову батька і готується стати журналістом.

    Джулія благословляла долю, яка не дала їй пройти повз Івана, звела їх разом.

  • Рафаель Санті біографія коротко

    Рафаель Санті біографія на українській мові скорочено викладена в цій статті.

    Рафаель Санті біографія скорочено

    Рафаель Санті – італійський живописець, графік, скульптор і архітектор епохи Відродження.

    Народився Рафаель 28 березня 1483 в Урбіно, Італія. Перше навчання художній майстерності проводив його батько – Джованні Санті. Залишившись в 11 років сиротою, Рафаель став навчатися у П’єтро Перуджіно – відомого італійського художника.

    Спочатку Рафаель копіює стиль свого вчителя, а пізніше виробляє свою неповторну манеру написання картин. Неповторну – бо його полотна чисті фарбами, легкі, фігури на них правильні в пропорціях. Однак анатомічні знання були отримані не відразу.
    Лише приїхавши у Флоренцію, ознайомившись з найбільшими роботами Мікеланджело Рафаель став вчитися пропорційного зображення людських тіл.

    Творчий пік в біографії Рафаеля починається приблизно в 25 – річному віці. Він переїздить до Риму, де отримує кілька найцінніших замовлень. Так він виконує фрески в палацах і соборах.
    Там же Рафаель проявив себе як архітектор – був одним з керівних будівництвом собору Святого Петра. Картини Рафаеля найбільше прославлені завдяки його мадоннам. Він написав безліч полотен із зображенням Богоматері.

    6 квітня 1520 Рафаель помер у 37 році життя від гарячки, яку він схопив при розкопках; вона була смертельна для його виснаженого організму.

    Найвідоміші картини Рафаеля:

      Преображення Христове Сикстинська Мадонна (1513) (зображена на фото) Мадонна Конестабіле (1504) Марія з немовлям Заручини Марії Мала мадонна каупера Мадонна в зелені. Марія з немовлям і Іоанном Хрестителем Сон лицаря Св. Себастьян Портрет папи Лева Х

  • Микола Вороний біографія коротко

    Микола Вороний – український письменник, перекладач, поет, режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець. Цікаві факти про Миколу Вороного розширять ваші знання про письменника.

    Микола Вороний біографія скорочено

    Микола Кіндратович Вороний Народився 24 листопада (6 грудня) 1871 (на Катеринославщині) у сім’ї ремісника.

    Навчався у Харківському, пізніше – у Ростовському реальному училищі, був виключений за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет).

    Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства “Руська бесіда”, в редакції журналу “Життє і слово”, де вів рубрику “Вісті з Росії”. Допомагав І. Франкові у виданні газети “Громадський голос” і “Радикал”, деякий час був неофіційним редактором журналу “Зоря”.

    З 1897 – актор трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших. Член РУП.

    Був одружений на доньці Миколи Вербицького Вірі Миколаївні Вербицькій. Батько поета Марка Вороного.

    1901 – залишив сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова.

    1910 – оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі.

    1917 – один із засновників Української Центральної ради.

    1917 – один із засновників і режисерів Українського національного театру.

    1920 – емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи.

    Після повернення в Україну (1926) вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні тощо.

    1934 – М. Вороного було заарештовано як польського шпигуна. Деякий час перебував у Воронежі, потім висланий на Одещину.

    7 червня 1938 – Розстріляний за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області з групою селян.

    10 листопада 1957 – рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного було реабілітовано.

  • “Говорюща риба” проблематика

    “Говорюща риба” Емма Андієвська проблематика

    Емма Андрієвська у своїй притчі порушує низку важливих проблем.

    Проблема індивідуальності. Е. Андієвська порушує у творі питання про те, якою є доля унікуму в суспільстві, яке не готове до його сприйняття, і хто винен у тому, що інакшість приречена на вигнання й загибель. За законом природи, риби мусять мовчати, проте сталося так, що “серед табунів мовчазної риби… народи­лася балакуща риба”. Та, за звичаєм, сіра маса такого іншого має за божевільного, не визнаючи його унікальності чи геніальності. “Говорющих риб”, як правило, жахаються і соромляться; ви­ нятковість заважає і дратує посередностей: “ба­ лакуща риба, говорячи без упину, заважає рибам зосередитися, а це порушує гідність риб’ячу”.

    Проблема сили слова. Чи не виступає “гово­рюща” риба поетом, коли розмірковує над тим, “яка розкіш вимовити слово, а тоді дивитися, як воно кольоровими бульбашками рухається крізь воду”, і чи не є це слово першим серед риб? Пророк часто буває не визнаним за життя. Водночас мудрість завжди цурається марного базікання. Зрештою, на бульбашки можна дивитися по-різному: як на кольорові (естетичний аспект) і як на порожні (марнославство).

    Проблема вимушеної еміграції. Молода й недосвідчена рибина не здатна збагнути, чим загрожує їй спроба порушувати традиції, не могла усвідомити того, чого побоювалися старі та му­дрі мешканці водойми. Так чи інакше вона стає ворогом, доля якого тепер одна – еміграція. По суті рибу, яка, як відомо, без води не жилець, за­ лишають напризволяще, примусово виселяючи з водойми; тож вона змушена пристосовуватися до нових умов і пізнавати світ по-новому

    Проблема дружби. Незвичайна риба, яка до цього часу розмовляла з тими, хто того зовсім не хотів, і дивакуватий чоловік, який мовчить із тими, з ким треба говорити, подружилися. Вигнана з води рибина допомагає людині ловити своїх; рибалка не має порозуміння ні з жінкою, ні з колегами по ремеслу і знаходить спільну мову лише з рибою. Вона тепер для нього важливіша за родину. Проте чоловік усе-таки не уважний до свого друга: зумівши почути голос риби, він не помітив, що риба не така, як люди, і потребує особливого представлення. Так само рибина не здатна була усвідомити, що в людських очах вона може видатися звичайним уловом. Рибалка і риба, будучи різними, так і не змогли до кінця зрозуміти ані одне одного, ані того, що риби і люди – не одне й те саме. Врешті, незвичайна дружба закінчується для риби смертю, а для її товариша – божевіллям. Один вигнанець поми­рає, другий – народжується. Тепер він шукає риб’ячого товариства, але ж чоловік – не риба.

    Проблема взаєморозуміння в сім’ї. Шакал слушно зауважує: “…він [чоловік] ніколи не гуто­ рив із нею так, як із рибою. Зрештою, не виключено, що жінка його просто ніколи не слухала”. З одного боку, можна осуджувати дружину, яка є настільки приземленою, що не здатна помітити нічого, окрім хатніх клопотів, і весь час дорікає чоловікові за його недолугість. А з іншого – хто ще, як не чоловік, винен у тому, що його жінці ніколи і вгору глянути, не те що думати про високе.

    Проблема поділу на “свій” / “чужий” . Говорюща риба сяк-так приживається на березі. Єдине, чого їй не вистачає, – когось, із ким мож­на було б поговорити, тому рибка намагається знайти товариша серед рибалок. Віднині вона ототожнює себе з рибалками, причому за таки­ми ознаками, як мова і ноги, чим, звісно, не во­лодіють звичайні риби. Чому ж тоді їй так важ­ко зійтися з гуртом рибалок, коли ті так до неї подібні? Може, справа тут не в “балакущості”? Оповідь каже, що розмовляти рибина вміла від народження, але нічого не згадує ані про плавники, ані про ноги. Про останні йшлося лише тоді, коли вигнанця викинули на берег і “поставили на ноги”. Можливо, вихід на сушу означає, що настав час обирати: риба ти чи не риба. Віднині рибина уже не плаває під водою, а “ходить по бе­ резі”, навіть знайомитися з рибалкою вона, “зірвавшись на ноги, підійшла”. Та про те, що говорюща риба, позбавившись риб’ячої суті, не стала людиною, свідчить і гурт рибалок, і жінка, яка, зрештою, засмажила свого невпізнаного гостя. Виходить, той, хто чужий серед своїх, серед чу­ жих своїм не стане. Особливо якщо цей чужак, цілком можливо, зрадник, адже “риба допома­гала рибалці вибирати добрі місця для ловитви, розповідала, що діється на воді й під водою”. А святкова пляшка, за якою друзі так любили “по­гуторити”, діставалась їм тільки тоді, коли був гарний улов, тобто пригощалася рибка коштом від продажу своїх родичів. Лише змусивши за­мовкнути навіки, рибину певним чином іденти­фікували: “вона стала такою, як і решта її бра­тів і сестер”, от тільки від голосу її залишилась порожня булька. А якщо мова – основна ознака людини, то, не відбувшись у слові, риба за життя і як рибу себе втратила, і людиною не стала.

  • Ракоподібні: цікаві факти

    Цікаві факти про ракоподібних допоможуть розширити ваші знання про цю групу тварин.

    Клас Ракоподібні: цікаві факти

    Ракоподібні – велика група членистоногих (краби, омари, рак широкопалий, креветки і криль, та ін.

    1. В даний час відомо більше 73000 видів ракоподібних.

    2. Багато ракоподібних вживаються людиною в їжу, особливо велике споживання Креветок. Такі ракоподібні, як веслоногі рачки і криль, можливо, володіють найбільшою біомасою серед всіх тварин на планеті. Вони є найважливішою ланкою харчових ланцюгів.

    3. Найдрібнішою серед ракоподібних вважається водяна блоха з роду Alonella розміром менше 0,25 мм у довжину. Вона мешкає у водах Великобританії.

    4. Довгожитель серед ракоподібних – американський омар (Homarus americanus) Найбільші представники цього виду живуть до 50 років.

    5. До середини 19 століття Омари вважалися їжею американських бідняків, використовувалися як добриво і приманка для риби. Але потім інтерес гурманів до цих ракоподібних став швидко зростати, і тепер омари – визнаний делікатес. Цікаво те, що смачніші омари з м’яким панциром коштують дешевше особин з жорстким панциром, м’ясо яких вже не таке ніжне. Це пов’язано з тим, що м’якотілих омарів можна перевозити на великі відстані, а покуштувати можна тільки в районах безпосереднього вилову.

    6. Найбільшим з усіх ракоподібних (але не найважчим за вагою) вважається ” Гігантський морський павук” (Macrocheira kaempfen), якого називають “крабом на ходулях”. Він зустрічається в глибоководних місцях на південно-східному узбережжі Японії. Дорослі представники цього виду зазвичай мають розміри 254 на 305 мм, а розмах їх клешнів коливається від 2,43 до 2,74 м. Однак були, що не підтвердилися дані про розмах клешнів до 5,79 м. Один з представників важив 18,6 кг, а розмах його клешнів дорівнював 3,69 м.

    7. Найбільша креветка у світі – чорна тигрова. Представники цього виду досягають 36 сантиметрів в довжину і ваги 650 грамів! Як правило, самки важать більше, ніж самці.

    8. Висушені яйця (ікра) морської креветки можуть зберігатися роками, але як тільки потрапляють у воду, “вилуплюються” через кілька годин.

    9. Краби дуже агресивні по відношенню один до одного. Самці часто б’ються за право володіти самкою. Здатними до розмноження краби стають у віці 8-10 років.

    10. Зуби краба знаходяться в шлунку. Якщо краб позбудеться клешні, то він здатний відростити нову. Правда вона буде дрібнішою за розміром і не буде такою ж красивою як перша.

    Якщо ви знаєте цікаві відомості про ракоподібних пропонуємо розширити збірку цікавинок через коментарі)

  • “Гроші не пахнуть” значення фразеологізму

    “Гроші не пахнуть” фразеологізм, який кожен з нас знає, але його походження і пояснення відоме не всім. Часто цю фразу використовують у публіцистичних виданнях, засобах масової інформації.

    “Гроші не пахнуть” значення фразеологізму

    Вислів “Гроші не пахнуть ” вживається на позначення людей, що добувають гроші будь-якими способами, не завжди моральними та законними.

    “Гроші не пахнуть” походження

    Щоб терміново поповнити скарбницю, римський імператор Веспасіан ввів податок на громадські туалети. Однак син Тит дорікнув за це батька. Веспасіан підніс до носа сина гроші і запитав, чи пахнуть вони. Той відповів негативно. Тоді імператор вимовив: “А адже вони від сечі…” На основі цього епізоду склалася крилата фраза.

    “Гроші не пахнуть” приклади

    Який це дурень сказав, що гроші без запаху! Гроші мають, стверджує Катерина, своєрідний, непідмінний запах. (І. Вільде, Сестри Річинські)

  • “На камені” скорочено

    “На камені” скорочено читати

    “На камені” Коцюбинський Короткий зміст (переказ) оповідання ви можете прочитати за 10 хвилин.

    Коцюбинський описує невеличке татарське село з своєю географією, скелястою природою, неначе відокремлений острівець, що пливе у безмежному космосі людського буття. Село було оточене морем та скелями.

    Кав’ярня була серцем татарського села, куди збігались усі інтереси людності, все те, чим жили люди на камені. Там засідали самі значні гості. Власником кавярні був різник Мемет, на початку твору він передбачає бурю на морі. Мемет разом з відвідувачами кавяні йде на берег моря, куди саме підпливав баркас грека, що привіз сіль на продаж.

    “Для Мемета це мало вагу, бо, опріч кав’ярні, він держав крамничку, також єдину на все село, і був різником. Значить, сіль йому потрібна.”

    Баркас наближався до берега, але причалити не міг через бурю. “Сивовусий грек та молодий наймит-дангалак Алі, стрункий і довгоногий, вибивались із сил, налягали на весла, однак їм не вдавалося розігнати човен на береговий пісок.”

    Тоді Алі скочив у воду і почав на плечах переносити сіль на берег. А коли хвилі ставали все більше, і майже діставали сіль на березі всі присутні татари допомогли перенести її в безпечне місце. Потім витягли баркас на берег і привязали до палі, але чергова сильна хвиля підхопила човен і кинула на палю. Грек підбіг до човна і ахнув: у човні була діра. Грек був сумний, і лише ввечері разом з Алі пришов до кавярні.

    Грек розвозив сіль по прибережних кримських селах раз на рік і звичайно боргував. На другий день, щоб не гаяти часу, він наказав Алі лагодити човен, а сам подався гірською тропою збирати по селах довги: берегова стежка була затоплена, і з боку моря село було одрізане од світу.

    Кавярня єднала жителів села, які ворогували довгий час. “Причина ворожнечі таїлась у невеличкому джерелі, що било з-під скелі і стікало течійкою якраз посередині села, поміж татарськими городами. Тільки ця вода давала життя всьому, що росло на камені, і коли одна половина села спускала її на свої городчики, у другої боліло серце дивитись, як сонце і камінь в’ялить їм цибулю.”

    Мемету не було діла до цієї ворожнечі, так як города в нього не було, він був комерсантом, був людиною ненависною і жорстокою. У Мемета була дружина Фатма, яку Алі бачив декілька разів на даху кавярні, і закохавшись постійно шукав її поглядом.

    “Вона спинила очі на Алі, відтак спустила навіки і пройшла далі тихо і спокійно, як єгипетська жриця” “Алі здалося, що ті очі пірнули в його серце і він поніс їх із собою.”

    Героїня твору – Фатьма колись жила в далекому гірському селі: “Вона була з гір. З далекого гірського села, де жили інші люди, де були свої звичаї, де лишились подруги. Там не було моря”. Чоловік її, різник, заплатив батькові більше ніж могли дати свої парубки, і забрав у своє село, де не було родини, подруг, близьких людей, не було навіть звідти доріг.

    Молода жінка часто стояла під одиноким деревом, з надією вдивляючись у рідну гірську долину, сподіваючись на визволення. Але якщо дерево змогло пустити корені на голому кам’яному даху, то Фатьма так і не прижилася в цій людській пустелі. Їй усе тут ненависне – і чоловік, і скелі, і море, яке безроздільно панує над людьми: “Тут тільки море, скрізь море, вранці сліпить очі його блакить, удень гойдається зелена хвиля, вночі воно дихає, як слаба людина… В годину дратує спокоєм, в негоду плює на берег, і б’ється, і реве, як звір, і не дає спати… Навіть в хату залазить його гострий дух, од якого нудить… Од нього не втечеш, не сховаєшся… Воно скрізь, воно дивиться на неї”. Цей малюнок якнайкраще розкриває психічний стан Фатьми, її нудьгу й тугу, безвихідність становища, адже вона продана рабиня. Відношення чоловіка Фатьми до неї яскраво характеризують слова з новели: “Він кидав їй наверх порожні мішки або щось наказував різким, скрипучим голосом, коротко і владно, як пан служебці…”.

    До Алі скоро звикли в селі. Дівчата намагались сподобатися молодому красеневі, а чоловікам подобалась його весела вдача. Алі часто брав свою зурну, привезену з-під Смірни, примощувався під кав’ярнею або деінде і грав.

    Одного разу Фатма наважился поговорити з Алі і закохані наважуються втекти із села. Але Мемет дізнається про це від односельця Нурли. Він збирає сусідів і родичів татар.

    “Татари гули. Усіх тих родичів, що ще вчора розбивали один одному голови в сварці за воду, єднало тепер почуття образи. Зачеплено було не тільки Меметову честь, але й честь усього роду. Якийсь злиденний, мерзенний дангалак, наймит і заволока. Річ нечувана. І коли Мемет виніс із хати довгий ніж, яким різав овець, і, блиснувши ним на сонці, рішуче застромив за пояс, рід був готовий.”

    Татари йшли по гірських стежках, було надзвичайно жарко, але бажання помсти вело їх вперед. Доля була немилосердна до закоханих і вони заблукали й стали легкою здобиччю Мемета й татар: “Алі й Фатьма були тут людьми чужими. Не знали стежок і легко могли заплутатися в їх лабіринті – і на це рахувала погоня”. Не бажаючи повертатися до чоловіка, красуня Фатьма покінчила життя самогубством (впала зі скелі в море), Алі загинув від ножа різника-ревнивця.

    Усі події у творі відбуваються “на камені” – на скелястих берегах моря, але назва прочитується й символічно: “кам’яні” душі цих людей, які безжально знищили прекрасне кохання.

    Мемет притягнув окривавлене тіло Алі за ногу до села, татари “підняли тіло Алі, поклали в човен і при тривожних жіночих криках, що неслись із села, з пласких дахів, як зойк наляканих чайок, дружно зіпхнули човен у море”.

  • Костянтин Паустовський: цікаві факти

    Костянтин Паустовський: цікаві факти

    Цікаві відомості з життя Паустовського ви можете дізнатися в цій статті.

    Костянтин Паустовський народився в травні 1892 році в Москві. Дитинство і юність він провів на Україні, трохи пізніше сім’я переїхала до Москви. У Паустовського було два брати і сестра.

    Родовід письменника по лінії батька пов’язаний з іменем гетьмана П. К. Сагайдачного.

    Коли Костянтин навчався в 6 класі, з родини пішов батько. Тому йому довелося одночасно вчитися і працювати, так як матері було важко в цей період.

    У Першу світову війну його два старші брати пішли на фронт. Паустовський не був в армії, бо як молодшого брата його не призвали. На жаль, обидва брати загинули в один день, але на різних фронтах. У 1917 році Паустовський почав свою кар’єру в ролі Військового репортера.

    У період Першої світової війни Костянтин Паустовський багато подорожував і в Криму зустрів свою майбутню дружину. Повінчалися вони в 1916 році, в шлюбі народився син, якого назвали Вадимом. Однак, через 10 років спільного життя їх шлюб розпався. У другій половині тридцятих років Паустовський одружився вдруге, але шлюб також виявився не довгим. Третьою дружиною Паустовського стала актриса, яка народила йому сина, якого вони назвали Олексієм. У віці 25 років син помер через передозування наркотиків, а його дівчину встигли врятувати.

    На творчість Паустовського сильний вплив зробили праці Олександра Гріна.

    Свого часу Паустовський Працював і вчителем, і санітаром, і водієм трамвая, і журналістом.

    У 1912 році Паустовський опублікував своє перше оповідання під назвою “На воді” в журналі Вогні. Свій перший роман він почав писати в 1916 році під назвою “Романтики”, а закінчив у 1923 році. Однак опублікував його тільки в 1935 році.

    Паустовський дуже Любив подорожувати і на підставі цього створив книги “Колхіда” і “Кара-Бугаз”. Книга “Кара-Бугаз” вийшла у світ в 1932 році, після чого Паустовський став дуже відомим.

    У 1935 році режисер О. Розумний зняв за книгою Паустовського “Кара-Бугаз” фільм, хоча фільм не був прийнятий в прокат через порушення політичних поглядів.

    Вже з середини 50-х років Паустовський починає подорожувати по різних країнах як відомий письменник. Твори Паустовського були орієнтовані більше на дітей. Він намагався прищепити дітям відповідальність до природи і її красі.

    Костянтин Паустовський був нагороджений орденом Леніна і Георгіївським хрестом 4 ступеня, а також орденом Трудового Червоного прапора, крім цього він був нагороджений великою кількістю медалей. Паустовський був претендентом на Нобелівську премію з літератури, але рішення поміняли і присудили її Михайлу Шолохову.

    В останній період своєї творчості Паустовський написав автобіографічну ” Повість про життя “. У цьому творі він розповідає про автора, який знаходиться в пошуках самого себе і в пошуках сенсу життя.

  • Панас Мирний цікаві факти

    Панас Мирний цікаві факти з життя, біографії, творчості ви дізнаєтеся в цій статті.

    Панас Мирний цікаві факти

    Панас Якович Рудченко народився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині. При хрещенні нарекли Афанасієм.

    Батько хотів, щоб сини стали чиновниками, тому Панас працював з 14 років.

    Панас Мирний: жінки і кохання

    Перше кохання до Рудченка прийшло у 1865 році, коли йому було лише 16 років. Він працював у Гадячі і закохався у панночку Олену Олексіївну. Хлопцю важко було стримувати свої почуття, але розповісти про них дівчині не наважився.

    Та знайшлася така, яка покохала нещасного самотнього хлопця. Це була проста дівчина-наймичка. Панас Мирний теж її покохав. Ім’я дівчини невідоме, сам письменник її називає В. Вони були разом, але щастя було недовгим. Дівчина не розуміла душевних поривань письменника, не бачила сенсу у розвитку духовному, тому вони розталися

    Не мало щасливого кінця і його наступне почуття, теж до дівчини-наймички. Вони почали зустрічатися, Панас Якович хотів навіть одружитися з дівчиною, дати їй освіту, ввести у своє коло спілкування. Проте мила проміняла його на солдата-москаля.

    Рудченко важко переживав нанесені душевні рани, пережите наштовхнуло його на написання роману ” Повія “. Працювати над ним він почав у 1881 році. В основі твору – доля сільської дівчини, яка через бідність після смерті батька та матері, змушена була працювати в наймах у місті, а згодом стала повією. Зрештою хвора на сифіліс дівчина замерзає в рідному селі під батьківською оселею. Головна героїня “Повії” – збірний образ дівчат, яких кохав автор роману.

    Своє справжнє взаємне кохання – Олександру Шейдеман, Панас Мирний зустрів у 40 років у Полтаві. Познайомилося майбутнє подружжя Рудченків на суботніх літературних вечорах у полтавського етнографа Віктора Василенка. 26- річна Олександра Шейдеман була капітанською донькою та генеральською сестрою. Вона закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат та Харківське музичне училище, була начитаною, знала кілька іноземних мов. На момент зустрічі з Панасом Яковичем, Олександра Михайлівна не збиралася надовго залишатися в Полтаві, бо мала багатого нареченого лікаря в Петербурзі.

    Сорокарічного Панаса Яковича Олександра одразу ж вразила у саме серце. Його зачарувала не тільки її молодість та глибокі блакитні очі, а й знання літератури та музики. Крім того, на чоловіка вплинуло й те, що майбутня обраниця жила не за батьківські кошти, а сама заробляла на життя, викладаючи музику в Полтавському інституті благородних дівчат. На той час серед панночок таке траплялося не часто. Мовчазний та замкнений з дитинства, Панас Рудченко вирішив будь-що добитися взаємності від красуні. Він пише їй сповнені ніжності листи. Називає її Шурочкою, доброю, святою, голубкою.

    – Дорогая моя Шурочка! Целую, тебя крошку мою, ненаглядную мою, – пише закоханий Панас у листах до нареченої. – Целую тебя, моя добрая, изящная, святая! Голубушка! Будь для меня святою!

    Олександра Шейдеман проміняла багатого нареченого петербуржця на трудящого полтавця Рудченка

    У квітні 1889 року закохані одружилися. Весілля було скромним, святкували в Карлівці в домі нареченої. Батьки та рідні нареченого навіть не приїхали, лише надіслали листівки.

    Сімейне життя стало черговим випробуванням для письменника. Олександра була порядною дружиною та гарною матір’ю, подружжя виховувало 3 синів – Віктора, Михайла та Леоніда. До народження найстаршого сина Віктора у 1892 році, Олександра Михайлівна продовжувала працювати. У 1893 році дружина народила другого сина.

    Після народження двох дітей дружина Панаса Мирного потрапила до психіатричної клініки

    Напади істерії стали постійними, чоловік боявся, що вони можуть перерости у божевілля. Тому змушений був відвезти її на лікування до Харкова. Там жінка провела півроку, а він молився, щоб вона була здоровою.

    Любов, постійна турбота та вірність чоловіка, допомогли Олександрі перемогти хворобу. Після видужання вона народила своєму Панасу ще одного сина – Леоніда.

    Незважаючи на взаємну любов, вірність та порядність, духовної близькості між чоловіком та дружиною не було. Олександра так і не змогла стати соратницею та однодумцем Панаса Мирного. Він постійно вболівав за подальшу долю України, писав твори про простих людей українською мовою. Олександра Михайлівназавжди говорила російською, трималася по-панському. Через це, спочатку у матері Панаса Яковича – Тетяни Іванівни, виникли непорозуміння з невісткою. Батьки Панаса були простими людьми, незважаючи на те, що батько працював бухгалтером, родина жила із землі, завжди говорила українською мовою. Але неприязнь між жінками укорінитися не встигла, бо старі Рудченки жили на Миргородщині, молоді ж – у Полтаві, бачилися не дуже часто.

    Після одруження Панас Якович змушений був багато працювати. Завдяки службі вдавалось утримувати родину, навчати дітей, лікувати дружину. Писати він став все рідше.

    Втрата синів

    Свої корективи у життя Рудченків внесла Перша світова війна, а за нею – круговорот революційних подій. У 1915 році в бою під Рівним загинув найулюбленіший син Панаса Мирного – Віктор, на якого він покладав великі творчі надії. Адже хлопець успадкував від батька письменницький талант. Згодом, у вирі громадянської війни, письменник втратив і наймолодшого сина. Все це відобразилося на здоров’ї Панаса Мирного не кращим чином. Зрештою, його серце не витримало, 28 січня 1920 року він помер від інсульту. Дружина пережила чоловіка більш ніж на 20 років. Разом із сином, вони відкрили в будинку Панаса Мирного меморіальний музей, першим директором якого був Михайло Рудченко, син письменника.

    Державний діяч і письменник Панас Мирний

    Панас Мирний належить до тих українських класиків пера, яким вдалося водночас побудувати блискучу державну кар’єру та реалізувати себе в письменництві.

    Держава належним чином оцінила працю чиновника А. Рудченка (до речі, за 40 років служби він ні з ким не конфліктував, тому не випадково і його позитивні герої відзначалися добротою і вмінням прощати): він отримує орден Станіслава ІІ ступеня, а згодом – орден Анни ІІ ступеня, а в 1914 р. – чин дійсного статського радника (чин цивільного генерала, що прирівнювався до губернаторської посади). Крім того, Панас Якович був членом Полтавської громади. Як член комісії міської Думи він брав активну участь у спорудженні пам’ятника І. Котляревському В Полтаві.

    З нагоди 66-річчя у 1915 р. А. Рудченка вшановують як високого за рангом, талановитого й сумлінного чиновника. Водночас полтавська жандармерія розшукує ” Політично підозрілу особу” Панаса Мирного. Через те, що А. Рудченко писав під псевдонімом і жодного разу не опублікував своє фото, не шукав людської слави, його особа була не відома жандармерії.

    Підтримував Панас Мирний тісні зв’язки з багатьма діячами української культури – Лисенком, Старицьким, Карпенком-Карим, Кропивницьким, Коцюбинським, Лесею Українкою, Заньковецькою, Білиловським, Жарком.

    П. Мирний знаний як дослідник і палкий агітатор української мови та перекладач (на українську) творів О. Пушкіна, М. Лермонтова, І. Тургенєва, О. Островського, У. Шекспіра, Г. Лонгфелло та інших. На початку ХХ ст. Панас Якович навіть уклав невеличкий українсько-російський словник, який, на жаль, так і не було опубліковано – він залишився у рукописі.