Category: Література

  • “Фарбований Лис” казка

    “Фарбований Лис” казка Івана Франка – цікава та повчальна. Лис був хитрим і кмітливим, для свого звеличення він використав обман. А брехня завжди колись викривається. Через це Лис і постраждав.

    “Фарбований Лис” читати

    Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий. Кілька разів гонили його стрільці, травили його псами, заставляли на нього заліза або підкидали йому затроєного м’яса, нічим не могли йому доїхати кінця. Лис Микита кпив собі з них, оминав усякі небезпеки, ще й інших своїх товаришів остерігав. А вже як вибрався на лови – чи то до курника, чи до комори, то не було смілішого, вигадливішого та зручнішого злодія над нього. Дійшло до того, що він не разу білий день вибирався на полювання і ніколи не вертав з порожніми руками.

    Се незвичайне щастя і та його хитрість зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього.

    – Що ви собі думаєте! – величався він перед своїми товаришами. – Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста і просто з торговиці Курку вкраду.

    – Ет, іди, не говори дурниць! – уговкували його товариші.

    – Що, дурниць! Ану, побачите! – решетився Лис.

    – Побачимо або й не побачимо. Там пси купами по вулицях ходять, то вже хіба б ти перекинувся в Блоху, щоб тебе не побачили і не роздерли.

    – От же побачите, і в Блоху не перекинуся, і не розідруть мене! – товк своє Лис і поклав собі міцно зараз завтра, в сам торговий день, побігти до міста і з торговиці вхопити Курку.

    Але сим разом бідний Микита таки перечислився. Поміж коноплі та кукурудзи він заліз безпечно аж до передмістя; огородами, перескакуючи плоти та ховаючися між яриною, дістався аж до середмістя. Але тут біда! Треба було хоч на коротку хвильку вискочити на вулицю, збігати на торговицю і вернути назад. А на вулиці і на торговиці крик, шум, гармидер, вози скриплять, колеса туркочуть, коні гримлять копитами, свині квичуть, жиди шваркочуть, селяни гойкають – одним словом, клекіт такий, якого наш Микита і в сні не бачив, і в гарячці не чував.

    Але що діяти! Наважився, то треба кінчити те, що зачав. Посидівши пару годин у бур’яні коло плоту, що притикав до вулиці, він освоївся трохи з тим гамором. Позбувшися першого страху, а надто роздивившися потроху, куди і як найліпше бігти, щоб осягнути свою ціль, Лис Микита набрав відваги, розбігся і одним духом скочив через пліт на вулицю. Вулицею йшло і їхало людей багато, стояла курява. Лиса мало хто й запримітив, і нікому до нього не було діла. “От Пес так Пес”, – думали собі люди. А Микита тому й рад. Знітився, скулився та ровом як не чкурне просто на торговицю, де довгим рядом сиділи жінки, держачи на решетах, у кошах і кобелях на продаж яйця, масло, свіжі гриби, полотно, сім’я, курей, качок і інші такі гарні речі.

    Але не встиг він добігти до торговиці, коли йому настрічу біжить Пес, з іншого боку надбігає другий, там видить третього. Псів уже наш Микита не здурить. Зараз занюхали, хто він, загарчали та й як не кинуться до нього! Господи, яке страхіття! Наш Микита скрутився, мов муха в окропі: що тут робити? куди дітися? Недовго думаючи, він шмигнув у найближчі отворені сіни, а з сіней на подвір’я. Скулився тут і роздивляється, куди б то сховатися, а сам надслухує, чи не біжать пси. Ого! Чути їх! Уже близько!

    Бачить Лис, що на подвір’ї в куті стоїть якась діжа. От він, недовго думаючи, скік у діжу та й сховався.

    Щастя мав, бо ледве він щез у діжі, коли надбігли пси цілою купою, дзявкаючи, гарчачи, нюхаючи.

    – Тут він був! Тут він був! Шукайте його! – кричали передні.

    Ціла юрба кинулася по тісненькім подвір’ї, по всіх закутках, порпають, нюхають, дряпають – Лиса ані сліду нема. Кілька разів підходили й до діжі, але негарний запах, який ішов від неї, відгонював їх. Вкінці, не знайшовши нічого, вони побігли далі. Лис Микита був урятований.

    Урятований, але як!

    У діжі, що так несподівано стала йому в пригоді, було більше як до половини синьої, густо на олії розведеної фарби. Бачите, в тім домі жив маляр, що малював покої, паркани та садові лавки.

    Власне завтра мав малювати якийсь великий шмат паркану і відразу розробив собі цілу діжу фарби та й поставив її в куті на подвір’ї, щоб мав на завтра готову. Вскочивши в сю розчину, Лис Микита в першій хвилі занурився в неї з головою і мало не задушився. Але потім, діставши задніми ногами дна бочки, став собі так, що все його тіло було затоплене в фарбі, а тільки морда, також синьо помальована, трошечки вистирчала з неї. Отак він вичекав, поки минула страшна небезпека. Серце у бідолахи билося сильно, голод крутив кишки, запах олії майже душив його, але що було діяти! Слава богу, що живий! Та й то ще хто знає, що буде. Ану ж надійде господар бочки і застане його тут?

    Але й на се не було ради. Майже вмираючи зо страху, бідний Лис Микита мусив сидіти в фарбі тихо аж до вечора, знаючи добре, що якби тепер, у такім строї, появився на вулиці, то вже не пси, але люди кинуться за ним і не пустять його живого. Аж коли смерклося, Лис Микита прожогом вискочив із своєї незвичайної купелі, перебіг вулицю і, не спостережений ніким, ускочив до садка, а відси бур’янами, через плоти, через капусти та кукурудзи чкурнув до лісу. Довго ще тяглися за ним сині сліди, поки фарба не обтерлася трохи або не висхла. Вже добре стемнілося, коли Микита добіг до лісу, і то не в тім боці, де була його хата, а геть у противнім. Був голодний, змучений, ледве живий. Додому треба було ще бігти зо дві милі, але на се у нього не ставало вже сили. Тож, покріпившися трохи кількома яйцями, що знайшов у гнізді Перепелиці, він ускочив у першу-ліпшу порожню нору, розгорнув листя, зарився у ньому з головою і заснув справді, як по купелі.

    Чи пізно, чи рано встав він на другий день, сього вже в книгах не записано, – досить, що, вставши з твердого сну, позіхнувши смачно і сплюнувши тричі в той бік, де вчора була йому така немила пригода, він обережненько, лисячим звичаєм, виліз із нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокійно, чисто. Заграло серце в лисячій груді. “Саме добра пора на полювання”! – подумав. Але в тій хвилі зирнув на себе – господи! Аж скрикнув неборачисько. А се що таке? З переляку він кинувся тікати, але ба, сам від себе не втечеш! Зупинився і знов придивляється: та невже се я сам? Невже се моя шерсть, мій хвіст, мої ноги? Ні, не пізнає, не пізнає, та й годі! Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то якимись колючими гудзами, не то їжовими колючками, а хвіст у нього – не хвіст, а щось таке величезне а важке, мов довбня або здоровий ступернак, і також колюче.

    Став мій Лис, оглядає те чудовище, що зробилося з нього, обнюхує, пробує обтріпатися – не йде. Пробує обкачатися в траві – не йде! Пробує дряпати з себе ту луску пазурами – болить, але не пускає! Пробує лизати – не йде! Надбіг до калюжі, скочив у воду, щоб обмитися з фарби, – де тобі! Фарба олійна, через ніч у теплі засохла добре, не пускає. Роби що хочеш, небоже Микито!

    В тій хвилі де не взявся Вовчик-братик. Він ще вчора був добрий знайомий нашого Микити, але тепер, побачивши нечуваного синього звіра, всього в колючках та гудзах і з таким здоровенним, мов із міді вилитим, хвостом, він аж завив з переляку, а отямившися, як не пішов удирати – ледве хлипає! Подибав у лісі Вовчицю, далі Ведмедя, Кабана, Оленя – всі його питають, що з ним, чого так утікає, а він тільки хлипає, баньки витріщив та, знай, тільки лепоче:

    – Он там! Он там! Ой, та й страшне ж! Ой! та й люте ж!

    – Та що, що таке? – допитують його свояки.

    – Не знаю! Не знаю! Ой, та й страшенне ж!

    Що за диво! Зібралося довкола чимало звіра, заспокоюють його, дали води напитися. Малпа Фрузя вистригла йому три жміньки волосся з-між очей і пустила на вітер, щоб так і його переполох розвіявся, але де тобі, все дарма. Бачачи, що з Вовком непорадна година, звірі присудили йти їм усім у той бік, де показував Вовк, і подивитися, що там таке страшне. Підійшли до того місця, де все ще крутився Лис Микита, зирнули собі ж та й кинулися врозтіч. Де ж пак! Такого звіра ні видано ні чувано, відколи світ світом і ліс лісом. А хто там знає, яка у нього сила, які в нього зуби, які кігті і яка його воля?

    Хоч і як тяжко турбувався Лис Микита своєю новою подобою, а все-таки він добре бачив, яке вражіння зробила та його подоба зразу на Вовка, а отеє тепер і на інших звірів.

    “Гей,- подумав собі хитрий Лис,- та се не кепсько, що вони мене так бояться! Так можна добре виграти. Стійте лишень, я вам покажу себе”!

    І, піднявши вгору хвіст, надувшися гордо, він пішов у глиб лісу, де знав, що є місце сходин для всеї лісової людності. Тим часом гомін про нового нечуваного і страшного звіра розійшовся геть по лісі. Всі звірі, що жили в тім лісі, хотіли хоч здалека придивитися новому гостеві, але ніхто не смів приступити ближче. А Лис Микита мов і не бачить сього, йде собі поважно, мов у глибокій задумі, а прийшовши насеред звірячого майдану, сів на тім пеньку, де звичайно любив сідати Ведмідь. Сів і жде. Не минуло й півгодини, як довкола майдану нагромадилося звірів і птахів видимо-невидимо. Всі цікаві знати, що се за поява, і всі бояться її, ніхто не сміє приступити до неї. Стоять здалека, тремтять і тільки чекають хвилі, щоб дати драпака.

    Тоді Лис перший заговорив до них ласкаво:

    – Любі мої! Не бійтеся мене! Приступіть ближче, я маю вам щось дуже важне сказати.

    Але звірі не підходили, і тільки Ведмідь, ледво-не-ледво переводячи дух, запитав:

    – А ти ж хто такий?

    – Приступіть ближче, я вам усе розповім, – лагідно і солодко говорив Лис. Звірі трохи наблизилися до нього, але зовсім близько не важилися.

    – Слухайте, любі мої, – говорив Лис Микита, – і тіштеся! Сьогодні рано святий Миколай уліпив мене з небесної глини – придивіться, яка вона блакитна! І, ожививши мене своїм духом, мовив:

    – Звіре Остромисле! В звірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій. Ніхто там не певний свойого життя і свойого добра. Іди на землю і будь звірячим царем, заводи лад, суди по правді і не допускай нікому кривдити моїх звірів!

    Почувши се, звірі аж у долоні сплеснули.

    – Ой господи! Так се ти маєш бути наш добродій, наш цар?

    – Так, дітоньки, – поважно мовив Лис Микита.

    Нечувана радість запанувала в звірячім царстві. Зараз кинулися робити порядки. Орли та яструби наловили курей, вовки та ведмеді нарізали овець, телят і нанесли цілу купу перед нового царя. Сей узяв часточку собі, а решту по справедливості розділив між усіх голодних. Знов радість, знов оклики зачудування і подяки. От цар! От добродій! От премудрий Соломон! Та за таким царем ми проживемо віки вічисті, мов у бога за дверми!

    Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м’якосердним, тим більше, що тепер не потребував сам ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране, приносили йому услужні міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи.

    Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрільці, той мусив загинути, а хто втік, той богу дякував, що жиє. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто так неподібного до всіх інших звірів.

    І Лис Микита, зробившися царем, жив собі, як у бога за дверми. Тільки одного боявся, щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є по правді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав тільки на м’якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не зрадити перед своїми міністрами, що він є Лис, а не жаден звір Остромисл.

    Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він настав на царство. Звірі надумали святкувати врочисто той день і справити при тій нагоді великий концерт. Зібрався хор з лисів, вовків, ведмедів, уложено чудову кантату, і вечором по великих процесіях, обідах і промовах на честь царя хор виступив і почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж око в’януло. Але як молоді лисички в народних строях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг витримати. Його серце було переповнене, його обережність заснула, і він, піднявши морду, як не задзявкає й собі по-лисячому!

    Господи! Що стало? Всі співаки відразу затихли. Всім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала. Та се Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований! Тьфу! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехуне! Ах ти, ошуканче!

    І, не тямлячи вже ані про його добродійства, ані про його величну мудрість, а люті тільки за те, що так довго давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Лиса Микиту і розірвали його на шматочки. І від того часу пішла приповідка: коли чоловік повірить фальшивому приятелеві і дасть йому добре одуритися; коли який драбуга отуманить нас, обідре, оббреше і ми робимося хоть дрібку мудрішими по шкоді, то говоримо: “Е, я то давно знав! Я на нім пізнався, як на фарбованім Лисі”.

  • Бароко і класицизм: спільне і відмінне

    Бароко і класицизм спільне та відмінне між цими двома напрямами викладене в цій статті.

    Що спільного між бароко і класицизмом?

    Спільні риси між бароко та класицизмом полягають в тому, що обидва напрямки є напрямками-антагоністами, які сформувались в одну епоху та в одній країні.

    Що відмінного між бароко і класицизмом?

    Основними відмінностями між двома культурними напрямки є:

      Бароко відрізняється від класицизму динамічними формами, в той час як класицизму характерні стрункість та точність, рівновага всіх деталей За основу бароко бере – розкіш, пишність, пихатість, багатство обробки та блиск. В основі ж класицизму панує стриманість та простота в лініях, декор використовується дуже акуратно Бароко використовує просторові ілюзії, які спотворюють пропорції та надають масштабності. Класицизм базується на гармонійних пропорціях, які беруть свій початок в античних традицій

    Що таке бароко?

    Бароко – це особливий художній стиль, який зародився в Італії та набув поширення в європейському мистецтві до середини XVIII століття. Він виник на гребні кризи гуманізму і паралельному народженні маньєризму.

    Що таке класицизм?

    Класицизм – це особливий художній стиль, який зародився в Італії та набув поширення в європейському мистецтві до другої половини XVIII століття. Особливістю цього напрямку є принцип свободи вибору та вільного трактування того чи іншого явища.

    Сподіваємося, що з цієї статті Ви дізнались про спільне та відмінне між бароко і класицизмом.

  • Накивати п’ятами: значення фразеологізму

    Що означає фразеологізм “накивати п’ятами” знає багато школярів, адже його часто можна зустріти в літературі та повсякденному житті.

    Накивати п’ятами: значення фразеологізму

    Накивати п’ятами – утекти; швидко, поспішно втекти; кинутися навтіки.

    Речення з фразеологізмом “накивати п’ятами”

    Забравши деяких Троянців, Осмалених, як гиря, ланців, [Еней] П’ятами з Трої накивав (Іван Котляревський);

    У дев’ятнадцятому році не один пан п’ятами накивав, коли почали наші люди маєтки палити… (Ігор Муратов, Буковинська повість)

    Воно б то й тягу дати, п’ятами накивати – так як глянуть вони (селяни) на свої хати,…Шкода їм стане рідної сторони (Панас Мирний, Хіба ревуть воли, як ясла повні?);

    Що таке – балакати? з тими з розпроклятими? Ваше благородіє, накиваєш п’я­тами. Биймо да биймо панів з паненятами! (Тичина);

    І не раз у това­ристві пани глузливо розпитували (Бжеського) за чар­кою венгржина, чим налякали його служниці боярині, що шляхетний лицар накивав їм п’ятами, тікаючи, мов від самого пана Люціфера (Тулуб, Людолови);

    Геннадій. Знаю, знаю! Все знаю, тільки не маю часу на розмову. Бувайте здорові, бувайте… (зникає в дверях, поспішаючи). Дудар. Бачите – накивав п’ятами. Ну, треба і собі (Смілянський, Червона троян­да).

    Зніметься оце чоловік, майне на вільні степи Катеринославські або Херсонські.. Багато тоді Накивало п’ятами й одиноких і цілими сім’ями… (Панас Мирний);

    Доповідайте, як ви там у млині порядкували..- Мусив! Бо власник того млина в Австрію П’ятами накивав, а в людей мливо кінчилось… (О. Гончар);

    Марнуємо час, батьку.. Коли б не довелося Накивати п’ятами на ці капосні Бендери (С. Добровольський);

    Дехто вже позадкував, ховаючись за спини передніх, щоб, коли треба буде, вчасно Накивати п’ятами (А. Іщук);

    Нічого старостам робити, мерщій за шапки та.. з хати! Закивали п’ятами, скільки видно! (Г. Квітка-Основ’яненко);

    Їх оборонці збили всіх до ноги, а хто встиг, Кивав п’ятами (О. Ільченко).

    “Накивати п’ятами” синоніми

      дати драла (драпака, дьору, дьорки) драпонути (дременути) навтікача (навтьоки) дати ногам волю дати ногам знати дати тягу дати чосу, намастити (намазати) п’яти салом.

    Тепер Ви знаєте що означає “накивати п’ятами” та зможете скласти речення з фразеологізмом “накивати п’ятами”.

  • Чим відома Україна?

    Чим відома Україна в Європі, світі?

    Україна – країна солов’їного співу, червоних маків, родючого чорнозему, смачного борщу та гарних дівчат. Чим же ще славиться наша рідна ненька в світі? Сьогодні Ви дізнаєтесь про найвідоміші факти про нашу Батьківщину. Про неї донині знало чимало, але через патріотичність народу та нинішню ситуацію про країну знають всі.

    Відомі українці

    Наша Батьківщина відома на весь світ завдяки творчості Тараса Григоровича Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Ліни Костенко, їхня творчість стала прикладом для світових наслідувачів, їхні твори навіть вивчають в школах діти за кордоном. Вони стали зразком писемного мистецтва.
    В Україні та за її межами існує багато пам’ятників Шевченку: у Росії (Москва, Санкт-Петербург), США (Вашингтон), Канаді (Вінніпег, Торонто), Польщі (Білий Бір, Варшава), Чехії (Прага). Білорусі (Берестя, Гомель, Мінськ, Могильов, Слуцьк), Грузії (Тбілісі), Угорщині, Парагваї, Узбекистані, Франції (Париж, Монтаржі) Австралії (Канбера), Китаї (Пекін).
    Пам’ятники Іванові Яковичу Франку в різних містах України та за кордоном, зокрема в м. Ліпік та м. Відень.
    Іменем Лесі Українки названо безліч музеїв, шкіл, вулиць, театрів тощо. Меморіальна дошка Лесі Українки знаходиться в Берліні. На її честь названо астероїд 2616 Леся.

    Українські художники

    Українські художники прославили рідну країну не тільки на теренах своєї держави, а й за її межами. Ми можемо пишатися творчістю Катерини Білокур, Максима Мамсікова, Олега Голосія тощо.
    Три картини Білокур – “Цар-Колос”, “Берізка” і “Колгоспне поле” – були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх бачить Пабло Пікассо.
    Картини Максима Мамсікова, окрім України, бачили Франція, Німеччина та Росія. Творчість Мамсікова чомусь не так високо цінують на Батьківщині, як, наприклад, у Франції.
    Олег Голосій встиг побути митцем Незалежної України недовго, бо в дуже раному віці помер, але за своє коротке життя він встиг взяти участь у виставках в Англії, Німеччині, Франції, Росії.

    Українські спортсмени

    Також, Україна – спортивна країна, завдяки досягненням братів Кличко, Лілії Подкопаєвої, Яни Клочкової, Сергія Бубки, Андрія Шевченка та ін.
    Брати Клички заявили про себе у світі професійного боксу у 1996 році і відтоді рік за роком вчили світ вимовляти їхні імена та розрізняти їхні обличчя. Їх вважають своїми не лише в Україні, але й у Німеччині та й загалом у Європі. Їх поважають та побоюються в Америці та інших континентах.
    Лілія Подкопаєва на Олімпійських іграх в Атланті, вигравши абсолютну першість зі спортивної гімнастики, заставила стоячи аплодувати тодішнього президента Америки Біла Клінтона та 45 тисяч глядачів зааншлагованого залу “Джорджиа Доум”. Після цього успіху Ліля ще зуміла додати до своїх здобутків на цій Олімпіаді “золото” у вільних вправах та “срібло” на колоді. Її коронне подвійне сальто вперед з поворотом на 180 градусів і досі не може повторити ніхто, навіть серед чоловіків.
    Чотири рази на честь Яни Клочкової грав український гімн на Олімпійських іграх, п’ять разів здіймався синьо-жовтий прапор. Її прозвали “золотою рибкою”. І справді, більше олімпійського золота за Яну Україні досі ніхто так і не приніс. А ще на її рахунку перемоги на чемпіонатах та кубках світу, європейській першості, а також світові, континентальні та національні рекорди.
    Сергій Бубка став людиною-легендою ще до народження незалежної України, першим у світі здолавши планку на висоті 6 м ще у 1985 році. Але із 35 світових рекордів частину Бубка встановив і під синьо-жовтим прапором.
    Андрій Шевченко – володар “Золотого м’яча”, переможець Ліги чемпіонів, володар Суперкубка УЄФА, багаторазовий чемпіон та володар Кубка України та Італії, володар Кубка Англії, найкращий бомбардир української національної першості та італійської “Серії А”, чвертьфіналіст чемпіонату світу 2006 року. Це далеко не повний перелік здобутків та заслуг Андрія Шевченка.

    Українські козаки

    Сьогодні в Україні намагаються відродити козацтво, ретельно вивчають життя козаків, їх звичаї, традиції, створюють сучасні козацькі загони. Справді, часи козацтва – частина героїчного минулого українського народу.
    Козацтво в Україні виникло більше 500 років тому, в час розпаду Київської Русі після монголо-татарської навали. Протягом кількох століть українські козаки стерегли кордони, воювали, захищаючи не лише власні інтереси, а й інтереси інших країн: козацькі загони були бажаною підмогою і у польському, і у французькому війську. Воювали на суші і на морі. Про славетні бої і походи козаків, про їх сміливість, відвагу й винахідливість ходять легенди, які знає весь світ.
    Прославили козацтво хоробрі, талановиті ватажки: Остап Дашкевич, Іван Підкова, Северин Наливайко, Петро Конашевич-Сагайдачний, Б. Хмельницький та інші.

    Українські вчені

    Також, Україна відома завдяки розробкам наших вчених. Ігор Сікорський, Петро Бобонич, Леонард Смирнов, В’ячеслав Євмінов, Олег Збарський та інші.

    Винахідником вертольоту є київський авіаконструктор, який емігрував до США, Ігор Сікорський. У 1931 році він запатентував проект машини з двома пропелерами – горизонтальним на даху і вертикальним на хвості. Перший вертоліт VS-300 піднявся в небо в 1939 році. Пізніше на його основі VS-300 був створений перший у світі вертоліт-амфібія на поплавковому шасі, який міг злітати з води і сідати на суші.
    Серед яскравих досягнень українського літакобудування – найбільший в світі літак АН-225 “Мрія”, а також найпотужніший літак АН-124 “Руслан”. У 2001 році, літак “Мрія”, взявши на борт вантаж у 253 тонни, за один політ встановив 124 рекорди.

    Вчений із Закарпаття Петро Бобонич винайшов глюкометр у вигляді наручного годинника. З його допомогою діабетики можуть дізнаватися рівень цукру в крові в будь-який момент. Для цього не потрібно здавати кров.
    Технологію опріснення морської води для пиття розробив професор Одеської державної академії холоду Леонард Смирнов. Заморожена особливим чином морська вода перетворюється в кристали, з поверхні яких можна видалити солі, шкідливі речовини, а також важкі ізотопи водню, які негативно впливають на гени і нервову систему людини

    До створення тренажера і відомої зараз у всьому світі методики профілактики і лікування захворювань хребта В’ячеслава Євмінова підштовхнула власна серйозна травма. В ході експериментів з дозуванням навантажень і виконання вправ під різними кутами, які активізували обмінні процеси і зміцнювали м’язи хребта, був винайдений тренажер, який отримав назву профілактор Євмінова.
    Олег Збарський, створив автомобіль, що працює на стисненому повітрі. Така пневмомашин, хоч і їздить зі швидкістю 40 км / год, не виробляє шкідливих викидів. І хоча екоавтомобіль дуже громіздкий, при відповідному доопрацюванні технологія може отримати широке застосування.

    Українські страви

    Кожен європеєць, житель Азії та континентів Америки знають про українську національну страву – борщ. Окрім нього ще є безліч національних страв, таких як: пампушки з часником, галушки, сало, деруни, голубці тощо. Всі ці страви є чи не в кожному меню нашої країни. Також вони мають велику популярність і за межами нашої держави.

    В українській культурі багато чого вражаючого і дуже красивого. Особливу увагу хотілося б приділити Національних костюмах. Разом з тим, традиційний одяг українців має свою етнічність, що склалася на спільнослов’янський основі в XVI-XVIII ст.
    Світовою популярністю користувалися українські вінки зі штучних і живих квітів зі стрічками як дівочий головний убір. Поряд з ними були відомі й інші: металевий дріт з підвісками, стрічка, хустка, шматок срібної або золотої парчі, картонний коло та ін.

    Українська архітектура

    Україна відома на весь світ своїми історичними пам’ятками, такими як:

    Кам’янець-Подільський замок, який був споруджений в 11-12 століттях. Основні укріплення фортеці були добудовані в 16-17 століттях. Фортеця є відмінним зразком надійної фортифікації Східної Європи. Фортеця досі приймає відвідувачів.
    Замок Любарта в Луцьку називають Луцьким замком. На території замку знаходяться музеї. Замок добре зберігся, його історія почалася з 14 століття.

    Олеський замок був побудований в 14-17 століттях, на землях Галичини. Точна дата будівництва замку невідома. Вперше про нього згадується в 1837 році. Кажуть, що його побудував син князя Львовича.
    Острозький замок побудований на пагорбі. Раніше там було дерев’яне укріплення, але у 1241 році воно було зруйноване. З 14 по 17 століття він був родовим маєтком Острозьких. У замку є дві вежі. На території замку є Богоявленський собор.

    Золочівський замок знаходиться у Львівській області. Був побудований більше ніж 500 років тому. Це комплекс з двох палаців. Обидва побудовані в стилі ренесанс. У ньому були знайдені два камені з невідомими написами на них.
    Палац Розумовських в Батурині, гетьманський палац – велична споруда, яка будувалася у 1799-1803 рр. за проектом видатного шотландського архітектора Чарльза Камерона. Це не єдина подібна споруда в Україні. В основі цього стилю лежить суворе дотримання симетрії, облік і запозичення принципів класичної храмової архітектури античного періоду.

    Отже, Україна може пишатися тим, що вона має географічний центр Європи (м. Рахів), найбільшу площу у Європі (площа Свободи, м. Харків), першим вищим навчальним закладом в Східній Європі (Острозька академія), найбільшим плавучим фонтаном у Європі Roshen (м. Вінниця) тощо. Ми маємо любити Україну та пишатися тим, що ми є українці!

  • Прислів’я про людину

    Прислів’я про людину – показують всю гуманість, мудрість людей, підкреслюють значення доброти та розуму в життя людини.

    Прислів’я про людину

    Не насититься вівцями вовк, а людина думками.

    Скільки честі, стільки й почесті.

    Дерево листя прикрашають, а людину одяг.

    Дурна людина приказками говорити любить.

    Десять людей залишають сліди на землі, сотня – протоптує стежку, а тисяча – дорогу.

    Залізо випробовується у вогні, а людина в біді.

    Ноги годують швидкого коня, а людину насичують добрі слова.

    Незнайома, чужа людина, що в шкаралупі твердий горіх.

    Кінь барвистий зовні, а людина – зсередини.

    Котла без сажі не буває, а людини – без думок.

    Нема болота без жаб, а людини – без гріхів.

    Не будь лише сином свого батька, будь людським сином.

    Якщо народився людиною, треба нею й померти.

    Скотина часто спотикається, а людина – помиляється.

    На обличчі твоєму совість і чесність, а у вчинках твоїх людяність.

    Прислів’я про людину Зібрали в собі всю мудрість попередніх поколінь, здобуту важкою працею, та наполегливістю.

  • Павло Глазовий “Ой машина ти желєзна”

    Гумореска Павла Глазового “Ой машина ти желєзна” досить повчальна, автор показує наскільки важливі водійські права та знання правил дорожнього руху.

    Павло Глазовий “Ой машина ти желєзна”

    З безмоторним “Москвичем” не повезло,
    Бо у нього лопнув скат, немов на зло,
    Ще й заїло-заклинйлося кермо…
    – Давай, куме, мотоцикла купимо! –
    Обмивали ми покупочку два дні.
    Наливали: куму – я, а кум – мені.
    – Ми ж не знаєм правил руху,- каже кум
    – А навіщо ж,- я питаю,- в тебе ум? –
    Кум своєї: – Треба ж мати ще й права…
    – А навіщо,- я питаю,- голова?
    Я в коляску сів, а кум мій за кермо.
    Запустили. Газонули. їдемо!
    Кум півлітра із кишені витяга.
    – Гуси, гуси! Трохи вип’єм?
    – Га-га-га! –
    Просто з горлечка смикнули: буль-буль-буль…
    Вже не бачимо, де колесо, де руль.
    – Ой машина, ти желєзна!
    Тра-та-та… Куди милого завезла?
    Красота! – Кіт із лісу на дорогу вибіга.
    – Гуси, гуси! Доганяйте!
    Га-га-га! –
    Кіт на стовп, а ми об дуба – та-ра-рах!
    Я на дереві, а кум мій – на дротах.
    …А тепер ми у лікарні лежимо.
    Руки й ноги нам пришили – живемо.
    Кум у гіпсі, я у гіпсі, лиш носи
    Не замазали нам гіпсом – для краси.
    Як дві лялечки в палаті лежимо.
    Манну кашу тільки ніздрями п’ємо.
    Гіпс твердіє, засихає – благодать!
    Можна нас, немов скульптури, виставлять,
    Всім показувать, щоб кожен уявляв,
    Як кататися без правил і без прав.

  • “Басурмен” Степан Васильченко

    Степан Васильченко “Басурмен” читати

    Семен стоїть у сінях, заглядає в одчинені хатні двері.

    Він недавно прибіг знадвору i в очах йому темно. Хата йому здається за темний льох, вікна – за дірки, в які зазирає ясний день. Вся стіна перед дверима обставлена чорними сумними іконами, перед ними горить три лампадки, привішені вряд на довгих шнурках. Десь далеко-далеко, як у глибокій норі, горять у печі дрова.

    Коло печі порається підтикана мати, червона од огню, з пасмами на чолі кіс, що вибилися з-під очіпка.

    – Мамо, дайте снідать!..

    – А Богу молився? Не помолишся, до самого вечора не дам – так собі й знай, – казала мати, сердито тьоригаючи рогачем. – Людські діти в неділю, поки з церкви не вийдуть, то й ріски в рот не беруть, а ти, такий лобаню, схопився, лоба не перехрестивши, та до хліба зараз тягнешся? Безстрамнику!..

    – У дядька ж Микити більший за мене, а його ще ні разу не молили! – гуде плаксиво Семен.

    Бач, з кого він привод бере? З Микити! Та то ж шибеник на те, на те він махамет.

    А дядина казала ж, що ми обидва з Микитою махамети.

    Мати побожно скривилася й заплющила очі.

    – Що ти вдієш із таким кателиком… Із таким лобурем, таким харцизякою! – Далі скривилася й, зітхнувши, почала всовіщати: – І що ти собі думаєш, Семене, коли ти порозумієш? Тож тільки невіра, басурмени Богу не хочуть молитися, а ти ж хрещена тварюка. Та тебе ж за цеє в пекло, в огонь негасимий завдадуть. Он глянь, що будуть робити на тім світі грішникам! – мати показала рукою на стіну.

    Семен спідлоба зиркнув у той бік, де висіла на стіні велика картина страшного суду; од неї завжди смерділо Семенові духом чортячого кубла.

    Він одступив далі й промовив уперто:

    – Хай завдають.

    – На сковороді на гарячій будеш сидіти, гарячу смолу будеш пити.

    – Дарма…

    – Будуть тебе куці залізним гаком за язик тягнути.

    Язик у Семена в роті боязко заворушився, покотилась слина, і він сплюнув.

    – А я втечу-у…

    – Куди? Дурню! Скрізь вони тебе знайдуть, скрізь впіймають. Упіймають тебе, басурмена, потягнуть на саме дно в пекло і вкинуть тебе, неблагословенного, в казан у киплячий…

    Шелевіють, тріскотять перед іконами лампадки; знадвору доліта тягучий дзвін, ніби крізь сон скликаючи людей до служби: “Бе-ем!.. Бе-ем!..”

    Мати порається коло печі, очі її тьмаряться, туманіють і вже лагідним, тихим голосом, як побожну казку, розповідає вона про всі пекельні муки, які дожидають на тім світі грішного Семена.

    – Мамо, а казан буде такий, як ото москалі кашу варять? – довірчиво вже перепитує він матір.

    – Буде казан великий, великий та глибокий…

    Стоїть Семен, схилившись на причілок, задумався.

    Довго він щось міркував собі, зважував, далі зітхнув, тихо вийшов на середину хати й промовив:

    – Ну, моліть…

    Тихо в хаті. Чути тільки, як тріскає в печі.

    Мати одхилила голову од печі, схилилася на рогач, тихо проказує молитви. Перед іконами стоїть, як солдат на варті, Семен – одна рука, як прив’язана, друга маха, як заведена. Плаксивим голосом повторяє він за матір’ю слова молитви, намагаючись тримати такий же, як і в неї, тон і інтонацію.

    Раз по раз тихе молитовне буркотання переривається сердитими вигуками:

    – Стій рівно! Бий поклони! Не верти головою, як коняка! – І далі знову лагідне, побожне: – “І остави нам… долги наша… яко же і ми…”

    У печі щось зашкварчало, зашипіло, ніби його ошпарено окропом.

    Мати охнула й миттю крутнулася до печі:

    – Трясця ж твоїй матері сяких та таких! Чи ти ж не сказився, чортового коріння горщик! – Торохтить рогачем, хапається якшвидше витягнуть із огню оскандалений горщик, почала гримати на його та докоряти, як живого.

    Мамо: “якожеїми”… Мамо!.. – нудьгуючи, навертає її до молитви Семен.

    Мати, заклопотана і сконфужена, доливає горщик водою, бубонить щось до його, про Семена забула.

    – Мамо! – з мукою, із слізьми благає Семен, переступаючи нетерпляче з однієї ноги на другу, як на гарячому камені. – Мамо! Чуєте чи ні? Мамо!

    – Та чого тебе мордує лиха година? Ну, кажи, чого тобі? – витріщилась на нього мати, повернувшись од горщика.

    – Чого мордує! Забули вже? “Якожеїми”…

    Мати пролупується, побожно, крадькома хреститься, зітхає і знову переходить на тихий молитовний тон.

    Семен б’є поклони, не торкаючись коліньми долівки, і охоче задержує голову на землі. Коли він обіпреться чолом об землю, крізь власні його ноги, як у вилазку, йому видно все, що діється позаду його.

    Із хати двері одчинені в сіни, а із сіней видно двір і комору в дворі. Ген дядьків Рябко стоїть коло комори, здається великим-великим, як світ. “Чого ж то він зазирає в комору?” – думає собі Семен. Далі, кинувшись, гукає як несамовитий:

    – Мамо! Собака до сала в комору лізе!

    – Де? – ще голосніше крикнула перелякана мати.

    Семен схоплюється на ноги і трьома пучками, які в нього були складені для хреста, показує на двері:

    – А дивіться!

    Мати щось кинула, щось ухопила і зникла за дверима як буря.

    Залишившись у хаті сам, Семен зажмурив очі і солодко-солодко потягнувся.

    Далі засміявся, підстрибнув і тихенько, навшпиньках почав витанцьовувати:

    Тра-та-та! Тра-та-та!

    Сіла баба на кота!..

    А в хаті тихо, тільки піч сама собі порядкує – топиться.

    Семен відразу змовкає. Очі його загораються радісним, розбійницьким блиском.

    Зирк, зирк! – ними по хаті.

    На вікні – великий недокурок, що батько ще звечора забув.

    У Семена – аж ноги затремтіли: вхопив він його жменею, як метелика, взяв у пучки, роздивляється.

    Швидко виліз на лаву, прихилив до ікони близько свою голову, прикурює. Дим застеляє йому очі, шпигає в ніс – він кривиться, ноги тремтять од страху й радощів, і лице аж міниться од щастя. Розпаливши цигарку, він устромив її в зуби, взявся в боки, осміхається сп’янілою посмішкою.

    – Семене!

    Семен озирнувся – мати.

    Мовби крізь сон пам’ятає Семен, як сама собою випурхнула з його зубів цигарка, іскрами опаливши губу, як чиясь холодна рука тіпала його по губах; чув, як щось гупало в спину і далі, мов на крилах, миттю винесло його в сіни.

    – Іди мені геть! Іди, безбожнику, іди, невіро, з хати зовсім! – наказує йому мати. – Іди собі до басурменів, живи з ними, а додому не вертайся.

    І Семен, гірко ридаючи, спотикаючись, біг із сіней у далекі, невідомі світи…

    Набитий, Богові неугодний, вигнанець із рідної хати, – де йому більш підходяще місце у світі, як не за клунею в кропиві?..

    Сидить Семен там, зігнувшись, поклав голову на коліна й гуде. Гуде й гуде – вже й спина переболіла, і сліз нема, а він гуде.

    Жаль йому на маму, думає, чим би і їй жалю завдати.

    “Коли вже ви виганяєте мене з дому, то краще мені вмерти”.

    – Гу-гу!.. – тягне він ліниво, а думка малює жалісну картину.

    Ось він умер, і несуть його до ями з попами, з корогвами, а мама йде за його труною, полою утирається та плаче-плаче:

    “А куди ж це ти, мій синочку, виряджаєшся?!”

    А Семен їй докірливо одповідає:

    “Не знаєте куди – в пекло!”

    “А на кого ж ти, мій голубчику, покидаєш?!”

    “Ага, тепер “голубчику”, – думає собі Семен, – а тоді “басурмен”! Ні, несіть далі – не встану”.

    Аж ось і яма вже близько.

    Тут Семен засовався на місці й кашлянув.

    “Щоб, чого доброго, справді, не роздивившись гаразд, не вкинули його в яму, – подумав він боязко, уже тільки сам собі. – Ні, нехай яма буде ще далеко-далеко-далеко…”

    Сонце підбилося вище на небо і стало через бур’яни гріти на Семена. За городами видно небо, синє-синє та кругле, ніби велетенська полив’яна піч випалюється на огні, міниться, а під синявою неба геть-геть аж до лісу рябіє усякими квітками зелений луг.

    Дивиться Семен – квітки злодійкувато повиставляли головки з трави та всі, як одна, моргають йому:

    “Тікай, Семене, сюди! Тікай, Семене, сюди!”

    У Семена в голові думки плутаються, похорон зразу ліквідується: тільки хотіли його вкинути в яму – він з труни та далі! А піп за ним із кадилом: держи, лови його! Мати: “То це ти дурив мене, лоботрясе? Стій же ти, кателику, вернешся додому!”

    У заплаканих очах Семена виплив несподівано і затремтів блискучий сміх. Одразу він перестав густи, як одрубав; зачервонівся і закихкотів дрібним невтриманим сміхом.

    Схопившись, вистрибом через капусту, через буряки подався до лугу, широко розставляючи руки.

    Лежить Семен горілиць у високій траві, виставив уверх коліно, дивиться у синє небо, голова – низько на землі.

    Перед очима летить маленький комар…

    Здається, десь високо в небі журавель лине. Над головою недалеко манячить стеблина звіробою, і здається вона Семенові високим-високим, аж до неба, гіллястим та рясним деревом… І друге вже таке, і третє…

    І ось уже всі квіти й травини видаються Семенові височенним та густим чи то лісом, чи садом із дивних, невідомих квіток-деревин. Листки на них великі-великі, як зелені химерні покришки, а квітки – ніби поначіплювані червоні миски, сині чашки та чугуни, блакитні дзвони, жовті цебри, жовтогарячі діжі, а з того густого лісу, ніби верховина якоїсь скелі, визирає його власне коліно.

    Шугають величезні метелі у білих, синіх, темно-рожевих, позолочених шовках. Сідають на квітки, хитають крилами, як мальованими ворітьми.

    Ген-ген ніби із самого неба шумить, гуде патлатий, волохатий джміль у дорогих ризах, перетятий шовковими поясами.

    Летить, гуде, ніби диякон у церкві службу Божу починає:

    “Миром… Господу… по-мо-о-о…”

    Далі спинився він над однією чашкою, зазирає:

    “Що у вас тут таке?.. – Покоштував, подумав, пробурчав: – А нічого собі… – І знову: По-мо-о-о…”

    І подавсь, подавсь, подавсь, кільки видно над верховинами дивовижних квітчастих лісів.

    Комарі, мушки, усякі кузки запищали цілими роями, кожне по-своєму, як той голосливий хор: “І… і… і… і…”

    Семен простяг руки, починає махати ними, як регент у церкві, підспівує їм тоненьким голоском, лад дає:

    – Господи, по-ми-и-и…

    Десь у гущавині, сховавшись у тіні велетня-листка, у срібні струни вдарив невидимий цимбаліст.

    Закували срібними молоточками ковалики, золоті десь вінчики куючи.

    Святі кравчики зашуміли на срібних машинках.

    І роботу роблять, і службу Божу правлять.

    Семен піднімає вгору руки, ніби підбираючи мотузки од небесних дзвонів, і починає працювати руками й ногами, і голос його, як грім, розноситься далеко по всьому зеленому світу:

    Бом, дзень,

    Сав-ка вмер!

    Положили Сав-ку

    На ду-бову лав-ку!

    Лав-ка гнеть-ся,

    Сав-ка смієть-ся!

    Припікає сонце, парить починає – і пахощами обкурюється увесь квітник-ліс. Жарко дихає материнка, п’яним духом дише деревій, озивається святим куревом смілка.

    Бринить, шумить святий гармидер все голосніше й ширше. І над усім гамом геть-геть лунають могучі передзвони радісного нового паламаря.

  • Л. Кисельов “Катерина” аналіз

    Аналіз вірша Л. Кисельова “Катерина”

    Тема “Катерина”: розповідь про Катерину сучасну і Шевченкову.

    Ідея “Катерина”: уславлення жіночої цнотливості, краси, працьовитості, щирості, здатності витерпіти будь-які страждання.

    Основна думка: Катерина, як і Україна, протягом історії мають однакову долю, відчули на собі всі життєві випробування, намагалися долати труднощі.

    Жанр: поезія з оптимістичним, життєстверджуючим пафосом.

    Художні засоби “Катерина”

    Епітети: “барвні сни”, “біле поле”, “біле небо”, “сніжне небуття”, “біла Катерина”.
    Порівняння: “небо, мов велике коло”.
    Метафори: “небо летить”, “вилами розхитували трони”, “буде жити Україна… в хлібі, в снах…”
    Звертання: “не співай, поете…”

    “Катерина” Кисельов Леонід

    Доки буде жити Україна
    В теплім хлібі, в барвних снах дітей –
    Йтиме білим полем Катерина
    З немовлям, притнутим до грудей. Освятивши невимовним болем
    Все прийдешнє, кожну нашу мить,
    Йде вона і мов велике коло,
    Біле небо навздогін летить.

    Про дівочу цноту, про калину
    Не співай, поете, не квили,
    Бо іде сьогодні Катерина
    Тим шляхом, що наші кревні йшли.

    Вилами розхитували трони,
    Руйнували все старе дотла,
    Тільки би Шевченкова Мадонна
    В сніжне небуття не полягла!

    Тільки би вона донесла сина
    До свого народу, до людей.
    Біле поле. Біла Катерина
    Знемовлям, притнутим до грудей.

    Образ Мадонни в вірші Л. Кисельова “Катерина”

    Поезія Леоніда Кисельова “Катерина” вражає двома яскравими і значимими планами: історією України та постаттю національної Мадонни – Шевченкової Катерини. Ці два плани, дві теми, настільки органічно злиті, що становлять єдине ціле, наповнене глибоким символом поетове відкриття:

    Доки буде жити Україна
    В теплім хлібі, в барвних снах дітей, –
    Йтиме білим полем Катерина
    З немовлям, притнутим до грудей.

    Цей образ Мадонни – Катерини піднявся над роками української історії, в якій “Вилами розхитували трони, // Руйнували все старе до тла” і яка пеститься “В теплім хлібі, в барвних снах дітей”. Вся горда історія України закарбувалася на серці національної Мадонни, “освятивши невимовним болем // Все прийдешнє, кожну нашу мить”. З цим болем і величчю йде Катерина, “тим шляхом, що наші кревні йшли”. Ми знаємо, шо цей шлях має і чорні години занепаду, і світлі злети, і политі кров’ю роки. Та Катерина, за поетом, йде “білим полем”, і, “мов велике коло, // біле небо навздогін летить”. Думається, що епітет “біле” (поле, небо) підкреслює винятковість місії Мадонни:

    Тільки би вона донесла сина
    До свого народу, до людей.

    Її син – це нащадок українського роду, його майбутнє. У ньому – майбутня історія прекрасної волелюбної країни, тому

    Про дівочу цноту, про калину
    Не співай, поете, не квили…

    І от перед нами постає вже не знеславлена “Шевченкова Мадонна”, а “біла Катерина” в ореолі своєї святості, бо через українських Мадонн продовжується життя нації. Ось чому для Л. Кисельова так важливо застерегти суспільство:

    Тільки би Шевченкова Мадонна
    В сніжне небуття не полягла!

  • “Євгеній Онєгін” характеристика Тетяни Ларіної

    Характеристика Тетяни Ларіної з твору “Євгеній Онєгін” Пушкіна Наведена в цій статті. Цитати до образу Тетяни навдені в цій статті.

    “Євгеній Онєгін” образ Тетяни Ларіної

    Тетяна Ларіна – подібно до шекспірівської Джульєтти, стала символом жіночності, глибокої, безмежної любові та порядності. Тетяна – людина з гармонійним внутрішнім світом і чистою душею.

    План характеристики образу Тетяни Ларіної

    Біографія героїні. Портрет Тетяни. Взаємини Тетяни з батьками, сестрою, дітьми, сусідами, Онєгіним, Ленським, московським і петербурзьким товариством. Характеристика Тетяни автором, Онєгіним, московським і петербурзьким товариством. Учинки, які найбільш повно розкривають характер героїні. Ставлення автора до Тетяни.

    Тетяна Дмитрівна Ларіна – головна героїня роману у віршах “Євгеній Онєгін”, в заміжжі княгиня N, сестра Ольги. Вона є втіленням російської жінки. Навіть ім’я героїні простонародне і вказує на зв’язок з національним корінням. Відмінні риси цієї героїні – чиста душа, мрійливість, прямота.

    Дика, печальна, молчалива, …
    Как лань лесная, боязлива…

    Вона показала, що може бути як вірним другом, так і героїчною дружиною. Зовні Тетяна була повною протилежністю своїй рум’яній і білявій сестрі. Прекрасною її не можна було назвати, але у ній не було нічого манірного, вульгарного, а лише простота і природність. Веселим компаніям воліла самотність.

    У першій частині роману їй було сімнадцять років. Вона проводила багато часу за читанням сентиментальних романів, за рахунок яких і сформувався її внутрішній світ.

    Ей рано нравились романы;
    Они ей заменяли всё…
    Она влюблялася в обманы,
    И Ричардсона, и Руссо.

    В очікуванні піднесеної любові вона зустріла Онєгіна. Саме він став її романтичним героєм, якому вона, як і годиться героїні французького роману, написала лист. Цим вчинком вона порушила всі норми поведінки того часу, проте сміливості цій боязкій дівчині було не позичати. Не зустрівши взаємності, Тетяна дуже засмутилася. Душевний спокій дівчини був надовго порушений. Онєгін, в свою чергу, вчинив благородно. Розгледівши в ній особу мрійливу, він не посмів грати з її почуттями, а скоро освідчився.

    Романтична особистість Тетяни розкривається і в її захопленні всім таємничим. Вона любить ворожити на святки, вірить у прикмети і сни. Так, наприклад, у сні вона передбачає швидку загибель Ленського Від руки Онєгіна.

    “Татьяна верила преданьям
    Простонародной старины,
    И снам, и карточным гаданьям,
    И предсказания луны”.

    Образ Тетяни через кілька років в Петербурзі вже інший. Пішли наївність, дитяча віра в казки. Тетяна тепер вміє тримати себе у вищому світі, недоступно і по-царськи велично. І при цьому вона не зрікається самої себе, веде себе природно. Тетяна вважається королевою столиці, і Онєгін раптом закохується в неї. Але тут Тетяна виявляє власну гідність. Вона залишається вірною своєму чоловікові, хоча в глибині душі ще живе її дівоче кохання до Онєгіна. Сила волі допомагає їй дотримати чесність, благородство по відношенню до своєї сім’ї.

    Таким чином, Тетяна Ларіна є еталоном чутливої, жіночної, мрійливої особистості. Але одночасно образ Тетяни – це образ сильної, чесної і порядної жінки.

  • Толкін “Володар перснів” переказ

    Толкін “Володар перснів” переказ

    Історія відбувається в контексті історичних подій північно-західного Середзем’я. Задовго до початку роману, в 1600 році Другої епохи, Темний Володар Саурон викував Єдиний Перстень, щоб здобути владу над іншими перснями, які перебувають в руках вождів людей, ельфів та гномів. Він зазнає поразки в битві 3441 року Другої епохи, йІсілдур, син Еленділа, відрубує Перстень разом з пальцем і називає його сімейною реліквією. Пізніше Ісілдура вбивають орки, а Перстень губиться в ріці Андуїн. Через дві тисячі років Перстень потрапляє до рук гобіта Деагола, а від нього – до Смеагола, який вбиває свого друга і відбирає Перстень. Смеагола виганяють з селища, і він ховається в глибині гір, де за сотню років під впливом Персня перетворюється на жалюгідне, зіпсоване створіння – Голума. Згодом він губить Перстень, котрого, як про це оповідається в “Гобіті”, знаходить Більбо Бегінз. Тим часом Саурон набуває нової фізичної форми і відвойовує Мордор, своє колишнє володіння. Голум вирушає на пошуки Персня, але потрапляє в полон до Саурона, який довідується від нього, що Перстень в Більбо Бегінза. Голума відпускають, а Саурон, якому потрібен Перстень, щоб повернути собі абсолютну владу, шле своїх темних, страхітливих слуг Назгулів відібрати Перстень.

    Роман починається в Ширі, з моменту, коли Фродо Бегінз успадковує Перстень від Більбо, свого дядька і наставника. Обидвоє нічого не знають про його походження, але чарівник Гандалф Сірий з’ясовує історію Персня і радить Фродо винести його з Ширу. Фродо покидає Шир, взявши з собою за супутників свого садівника і друга Семвайза Гемджі та двох кузенів, Меріадока Брендібака і Перегріна Тука. Ще в Ширі вони мало не наражаються на Назгулів, але відриваються від переслідувачів, пішовши напрямки через Праліс, де їм допомагає таємничий і могутній Том Бомбадил, на якого Перстень явно не має впливу. Вийшовши з лісу, вони зупиняються в селищі Брі, де знайомляться з Арагорном, спадкоємцем Ісілдура, який приєднується до них в ролі провідника й охоронця. Вони втікають з Брі, ледве уникнувши нападу, але Назгули переслідують їх до сторожової гори Грозової і ранять Фродо проклятим кинджалом. Арагорн веде гобітів до сховку в Рівендолі, а тим часом Фродо мало не вмирає від рани. На броді Бруїнен Назгули нову атакують, але їх змітають хвилі повені, викликаної Елрондом, правителем Рівендолу, і загін рятується.

    Фродо видужує в Рівендолі під наглядом Елронда. На Раді Елронда розкривається багато важливих фактів про Саурона і Перстень, а також повідомляється новина про те, що Саурон схилив на свій бік чарівника Сарумана. Рада приходить до думки, що загроза від Саурона є надто великою і що найкращим рішенням є знищити Перстень, кинувши його у Вогняну Гору в Мордорі, там, де його було викувано. Фродо погоджується взяти Перстень, а щоб супроводжувати й охороняти його формується “Братство Персня”: Сем, Мері, Піпін, Арагорн, Гандалф, гном Гімлі, ельф Леголас і Боромир, син Денетора, правлячого намісника королівства Гондор.

    Не змігши подолати Імлисті гори через перевал Карадрас, загін проходить копальнями Морії, де на нього нападають орки. Гандалф падає в безодню, борючись із древнім та жахливим Балрогом, що дає можливість іншим врятуватися. Загін ховається в ельфійському лісі Лотлорієні. Отримавши човни і подарунки від ВолодаркиГаладріель, загін пливе вниз рікою Андуїн до вершини Амон-Ген. Там Боромир піддається спокусі Персня і пробує відібрати його від Фродо. Тоді Фродо втікає від Братства і сам-один вирушає до Мордору, але Сем пристає до нього, щоб допомагати й охороняти.

    Тим часом, надіслані Сауроном та Саруманом орки вбивають Боромира і викрадають Мері та Піпіна. Арагорн, Гімлі та Леголас йдуть за орками в королівство Роган. Мері та Піпін рятуються, коли на орків нападають рогірими. Гобіти втікають до лісу Фангорн, в якому вони заводять дружбу з деревоподібними ентами. В лісі, Арагорн, Гімлі та Леголас знаходять не гобітів, а Гандалфа, який воскрес після битви з Балрогом і тепер є значно могутнішим “Гандалфом Білим”. Гандалф запевняє їх, що гобіти в безпеці, і вони йдуть до Теодена, короля Рогану, щоб вивести його з пригніченого заціпеніння, заподіяного Саруманом, і допомогти рогіримам протистояти армії Сарумана. Теоден укріплюється у фортеці Гельмів Яр разом з Арагорном, Гімлі та Леголасом, а Гандалф від’їжджає, щоб зібрати більше військо. Гельмів Яр беруть в облогу орки Сарумана, але Гандалф прибуває з підкріпленням і розбиває орків.

    Енти нападають на Ізенгард, оточивши Сарумана у вежі Ортханк. Гандалф, Теоден та інші прибувають до Ізегарда, щоб зіткнутися з Саруманом. Саруман відмовляється визнати помилковість своїх методів і Гандалф позбавляє його чину та більшості його сил. Мері з Піпіном приєднуються до загону і Піпін заглядає в палантир, камінь яснобачення, за допомогою якого Саурон спілкувався з Саруманом. Це наводить Саурона на думку, що Саруман схопив Персненосця, через що Гандалф відвозить Піпіна в Гондор.

    По дорозі до Мордору Фродо з Семом ловлять Голума, який ішов слідом за ними від Морії, і примушують його провести їх до Мордору. Виявивши, до через головні ворота Мордору пройти неможливо, вони йдуть до проходу, якого знає Голум. Голум зраджує Фродо, привівши його до великої павучихи Шелоб, що живе в тунелях Кіріт-Унголу. Здається, Фродо вмирає від укусу Шелоб, але Сем відбиває її напад. Сем бере Перстень і примушує себе залишити Фродо. Орки знаходять тіло Фродо, і Сем виявляє, що Фродо насправді не мертвий, а непритомний. Фродо відносять до вежі Кіріт-Унгол, а Сем вирішує його врятувати.

    Саурон розпочинає військову кампанію проти Гондору. Гандалф прибуває в столицю Гондору Мінас-Тіріт з Піпіном, щоб попередити Денетора про навислу загрозу. Мінас-Тіріт беруть в облогу, і Денетор, під впливом Саурона через ще один палантин, втрачає надію і вчиняє самогубство. Арагорн, Леголас та Гімлі приходять до Гондору через Стежину Мертвих, де Арагорн піднімає невмирущу армію порушників клятви, щоб збулося старе пророцтво. Примарна армія допомагає йому подолати корсарів Умбару, що захопили південний Гондор, і вивільнені збройні сили разом з вершниками Рогану розбивають облогу Мінас-Тіріта.

    Сем рятує Фродо, і вони пробираються через Мордор. Фродо слабшає, чим ближче вони підходять до Вогняної Гори, але Сем його підтримує. Тим часом, у вирішальній битві біля Чорної Брами Мордору об’єднані сили Гондору й Рогану відчайдушно воюють зі значно чисельнішою армією Саурона, з наміром відвернути увагу Саурона від Вогняної Гори. Над самим проваллям вулкану Фродо не може опертися спокусі Персня і привласнює його. Тут з’являється Голум, бореться з Фродо і відкушує йому палець разом з Перснем, а тоді падає у вогняну лаву, забираючи з собою Перстень. Таким чином Перстень знищується. В цю мить Саурон гине, його армія відступає, вежі розсипаються в порох, Назгули зникають і Війна за Перстень неначе завершується. Арагорна коронують як Елессара, правителя Арнору і Гондору, і він одружується зі своїм давнім коханням – Арвен, донькою Елронда.

    Однак, тим часом Саруман втікає з полону і підкорює Шир. Повернушись додому, четверо гобітів піднімають повстання і скидають його. Сарумана вбиває його колишній слуга Гріма Червослов, котрого в свою чергу пристрелюють гобіти-лучники. Таким чином, Війна за Перстень доходить до свого завершального кінця на самому порозі дому Фродо. Мері й Піпіна проголошують героями. За допомогою своїх дарів від Галадрієль Сем відновлює Шир і одружується з Розою Котон. Фродо не вдається зцілити ран тіла й душі, і через кілька років разом з Більбо і Гандалфом він відпливає з Сірих Гаваней на захід, до Невмирущих Земель, де знаходить спокій. Після смерті Rosie Сем дарує своїй доньці “Червону Книгу Західної Марки”, в якій описано історію та пригоди Більбо, Фродо, Сема, Піпіна та Мері. Тоді Сем, останній з Персненосців, вирушає за Море, на Заобрійний Захід.