Category: Література

  • “Intermezzo” скорочено

    “Intermezzo” стисло Новелу Коцюбинського Можна прочитати за 5 хвилин, але краще читати твір у повному обсязі. ( “Intermezzo” детальний переказ )

    “Intermezzo” читати скорочено

    Дійові особи:

      Моя утома. Зозуля. Ниви у червні. Жайворонки. Сонце. Залізна рука города. Три білих вівчарки. Людське горе.

    Герой збирається в дорогу, треба тільки зібратися. Але навіть таке маленьке “треба” викликає у нього небажання щось робити, порив опиратися всім численним обов’язкам. Місто втомило його своїм шумом та багатолюдністю, своєю чорнотою й смородом.
    Потяг везе героя якнайдалі від людського гаму, але місто наче простягає залізну руку, щоб стримати його. Це пасажири у вагоні ведуть свої численні розмови. Раптом наче якась зелена повінь змиває все. Герой опиняється вдома й чує кування зозулі. Все навкруги наповнюється тишею.
    Кімнати сповнені темноти і тиші. Але й тут героя не можуть залишити турботи і страждання тих людей, яких він зустрічав у житті. Він заплющує очі, а коли розплющує їх, то бачить перед собою синє небо й берези. Знову кує зозуля.
    На подвір’ї гавкають пси, скаче на них “довга вовна”. Собак тримає ланцюг, який їх безмірно дратує. У кожного з собак свій норов.
    Дні течуть серед чистого степу. Героя хвилює краса природи. Але серед цієї краси немов здавлене зеленими руками нужденне село.
    Герой пізно вертається додому, мов “старозавітний Ісав”.
    Погожого дня яскраво відчуваєш свій зв’язок з природою, життєдайною силою сонця, яке породжує життя, дає силу всьому. Герой звертається до нього у захваті. Тільки собакам, що скачуть навколо нього, не до вподоби така спека.
    <…> “Школи перше не почував я так ясно зв’язку з землею, як тут В городах земля одягнена в камінь, залізо – і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив ще сонну воду криниці. Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі в лице.
    Після того було молоко, білий пахучий напій пінивсь у склянці, і, прикладаючи його до уст, я знав, що то вливається в мене м’яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п’ю екстракт луки”. <…>
    Дивлячись в небо, герой відчуває незвичайні небесні звуки. Він весь наповнюється красою та спокоєм.
    Але раптом серед нив він зустрічає людину, звичайного селянина, який розповідає про своє нужденне життя, про п’ятьох голодних діточок. Між людьми, говорить він, ходиш, “як між вовками”.
    Ця зустріч одразу знищує всю гармонію. Місто знову простягає свою залізну руку. Герой мусить повернутися до реальності.

  • “Анна Кареніна” образ Вронського

    “Анна Кареніна” характеристика Вронського з роману Л. М. Толстого наведена в цій статті.

    “Анна Кареніна” образ Вронського

    Олексій Вронський – один з головних персонажів роману О. М. Толстого “Анна Кареніна”, граф, флігель-ад’ютант, представник “золотої молоді” Петербурга і завидний наречений. Вронський багатий, красивий і освічений. Він походить з шляхетної родини і має великі зв’язки у світі. Незважаючи на видиме шанобливе ставлення до матері, теплих почуттів до неї не відчуває. Він людина не сімейна і схильний до легких любовних зв’язків. Його життя кардинально змінюється після зустрічі з Анною Кареніною, дружиною високопоставленого петербурзького чиновника. Любов до неї повністю захоплює його, і він слідує за нею по п’ятах в пошуках взаємності. При цьому він забуває про іншу дівчину, з якою легковажно фліртував, про Кіті Щербацьку. Серце дівчини було розбите, коли вона зрозуміла, що Вронського цікавить тільки Анна. Від розпачу Кіті навіть злягла, а потім якийсь час лікувалася за кордоном.

    Поява Анни в житті Вронського носить неминучий фатальний характер. Їхня перша зустріч була ознаменована станційної трагедією: під потяг потрапив місцевий сторож. Анна відразу помітила в цьому поганий знак. Однак Вронський, засліплений її красою і витонченістю, нічого не помічав. За словами автора в образі Вронського і його несподіваній появі є щось страшне і насторожуюче. За характером він був досить поверховою і неглибокою людиною. При всій своїй любові до Анни, він вважав за краще не змінювати свого способу життя. Також, зустрічався і випивав з друзями, любив азартні ігри, відрізнявся жагою до перемоги. Наприклад, під час одних скачок в гонитві за перемогою так загнав свого коня Фру-Фру, що той не витримав і впав.

    Були у Вронського і позитивні риси. На тлі безпечності і несерйозності, йому були також притаманні доброта, мужність і твердість характеру. Заради любові до Анни, він знехтував кар’єрою, друзями, звичними справами і всім, що так його займало до зустрічі з нею. Він розумів, що накликав на неї багато бід і почувався винним. До кінця він залишався чесним з нею і шанобливим. І навіть, коли Кареніна влаштовувала скандали і істерики, він все переносив гідно і намагався з усіх сил втішати і підтримувати її. Сама Анна так і не змогла перенести людських пересуд і світського засудження свого вчинку. Наприкінці роману вона кинулася під поїзд. Це остаточно зламало і морально знищило Олексія Вронського. Він не зміг більше залишатися в Петербурзі і вирішив добровольцем поїхати на війну до Сербії, щоб знайти там свою загибель. Їх з Ганною спільну дочку він залишив на виховання Олексію Кареніну.

  • “Чекаю дня, коли собі скажу…” Ліни Костенко

    Вірш “Чекаю дня, коли собі скажу…” Ліни Костенко

    “Чекаю дня, коли собі скажу…” Ліна Костенко

    Чекаю дня, коли собі скажу:
    оця строфа, нарешті, досконала.
    О, як тоді, мабуть, я затужу!
    І як захочу, щоб вона сконала.

    І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
    Уже вершина, де ж мої дороги?
    …Він був старий. Старий він був. Помер.
    Йому лизали руки епілоги.

    Йому приснився жилавий граніт.
    Смертельна туга плакала органно,
    Він Богом був. І він створив свій світ.
    І одвернувся: все було погано.

    Блукали руки десь на манівцях,
    тьмяніли фрески і пручались брили.
    Були ті руки в саднах і в рубцях –
    усе життя з камінням говорили.

    Вже й небо є. А стелі все нема.
    Пішли дощі. Хитались риштування.
    Внизу ревла і тюкала юрма.
    Вагою пензля металися вагання.

    А він боявся впасти на юрму.
    Сміялись в спину скіфи і етруски.
    І він зірвавсь. Не боляче йому,
    бо він розбився на камінні друзки.

    І ось лежить. Нема кому стулить
    його в одне на плитах базиліки…
    Прокинувся. Нічого не болить.
    Все віднялось. І це уже навіки,

    Нажився він. І недругів нажив.
    Було йому без року дев’яносто.
    Життя стужив і друзів пережив,
    і умирав зажурено і просто.

    Важкі повіки… стежечка сльози…
    і жаль безмірний однієї втрати:
    “В мистецтві я пізнав лише ази.
    Лише ази! Як шкода умирати…”

    Земля пером. Чудний був чоловік.
    Душа понад межею витривалості.
    Щоб так шукати, і за цілий вік –
    лише ази! – ні грана досконалості.

    Ти, незглибима совісте майстрів,
    тобі не страшно навігацій Лети!
    Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, –
    усі митці, художники й поети.
    Всі генії.
    На вічні терези
    кладуть шедеври у своїй щедроті.
    Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
    був Мікеланджело Буонарроті.

    Поезія “Чекаю дня, коли собі скажу…” виражає життєве кредо справжнього митця. Як кажуть, вік живи – вік учись. А то колись сказав про себе (не згадаю наразі хто) дуже розумний чоловік: “Скільки я навчаюся, та все ж не знаю нічого”. Так і митець (в поезії це Мікеланджело), проживши довге життя, десятиліттями відшліфовуючи свій талант, свій геній, дивлячись вже смерті в очі, усвідомлює (не чесно по відношенню до своїх творінь, та й до себе самого): “В мистецтві я пізнав лише ази. Лише ази! Як шкода умирати…”! А ті, хто не мають таланту – всі митці, всі генії – такими себе вважать. Вони кладуть свої “шедеври” на вічні терези, не усвідомлюючи, що вічність їх забуде…

    Вірші Ліни Костенко популярні не лише в Україні, а й у всьому світі та перекладені багатьма мовами.

    Якщо Ви маєте або можете зробити аналіз вірша “Чекаю дня, коли собі скажу…” Ліни Костенко лишайте інформацію в коментарях.

  • Вірші про дружбу для дітей

    Вірші про дружбу українською мовою для дітей, школярів, дошкільнят зібрані в цій статті.

    Вірші про дружбу на українській мові для дітей

    Вірші про дружбу для дошкільнят

    Дружба, дружба над усе,
    Дружба радість нам несе.
    Дружба всім нам дорога,
    Дружба жити помага.

    Якщо друг у тебе є,
    Життя радісним стає.
    Разом можна все зробити,
    Тож без друга не прожити.

    Помирились сонце з хмарою,
    І тепер танцюють парою.
    Ллється дощ, і сонце світить,
    Усміхаються їм діти.
    Райдуга місток зробила –
    Сонце з Хмарою здружила.
    Хай з них приклад беруть діти.
    Треба дітям всім дружити.
    (Алена Гапонюк )

    Сумно хом? яку самому
    ягідки збирати.
    Може, запросити гнома,
    хай виходить з хати?
    Будуть сонячної днини
    друзі серед лісу
    класти ягідки малини
    в кошики з меліси.

    Перевірка дружби

    Посварився з братиком
    І один гуляю,
    Бо у грі “Піратики”
    Він перемагає…
    Заберу свисточок,
    Човники і крейсери!
    Граю сам в куточку!
    Тільки щось не весело…
    (Є. Юхниця)

    Дитячі вірші про дружбу

    Дружить хмарка з дощиком: носить воду горщиком. Дощик – із травичкою, а трава – з копичкою, а копиця – з коником, що гасає з дзвоником. А іще – з телятком, баранцем, лошатком. Всі вони – з Даринкою, дівчинка – з хмаринкою, з тою, що із дощиком носить воду горщиком. Ось замкнулось дружнє коло, подружились всі довкола. (Леся Вознюк)

    Про друга

    Твій друг тобі віддасть усе:
    І свій квиток на карусель,
    І цвях, і гудзик, і літак,
    Та не за щось – а просто так.
    І збільшуване скельце,
    Найкраще у дворі,
    Твій друг із щирим серцем
    Тобі віддасть – бери!
    І ти нічого не жалій –
    Ніколи і нітрохи!
    І навіть м’яч футбольний свій
    Віддай, як друг попросить.
    І посміхнеться друг тобі –
    Аж схочеться співати.
    І ти подумаєш тоді:
    “Як гарно – дарувати!…”
    (А. Костецький)

    Секрет
    Що зробити, щоб удвічі
    торт здавався вам смачнішим?
    Що зробити, щоб удвічі
    кожний день для вас побільшав?
    Щоб і радості, і щастя
    вам було – аж ніде діти?
    Тут – ніякою секрету!
    Треба з другом все ділити!
    (А. Костецький)

    Друзі
    У малої Марусі,
    Десь пропали друзі,
    Де вони поділись,
    Вчора посварились.
    А сьогодні їх немає,
    Вона бігає, шукає,
    Нудьга геть її обсіла,
    Що ж вона не так зробила.
    Бігає по лузі,
    Де ви, мої, друзі,
    Годі вже ховатись,
    Хочу з вами гратись.
    Може завинила,
    Так я ж не хотіла,
    Ось вам лялька нова,
    Не промовлю й слова.
    Будемо разом гратись,
    У ставку купатись,
    Новий м’ячик скаче,
    А дівчинка плаче.
    Збіглися тут друзі,
    Радість у Марусі,
    Сміх всюди лунає,
    Дружба силу має.
    (Антоніна Грицаюк)

    Вірші про дружбу для школярів

    В житті усім потрібна дружба:
    І для розваг, і для журби, й для служби.
    Із другом легше в світі жити,
    Але й дружити треба вміти.

    Слід другові допомагати,
    В пригоді завжди захищати,
    Слід жарти друга розуміти
    Й самому жартувати вміти.

    Коли ж якесь нерозуміння,
    Потрібно виявить терпіння.
    При сварці – швидше помиритись –
    Не варто з друзями сваритись.

    Що це значить – не дружити Що це значить – не дружити, Жити так – одинаком? Не дружити – це ходити Не дверима, а вікном. Це без друга, без подружки Й на перерві у кутку Розправлятись самотужки З апельсином нашвидку. Це дивитись, наче в книжку, Набік з видом кам’яним, А насправді тишком-нишком Роздавати штурхани. В школі вчитись Й не дружити – Це, повірте, все одно, Що, заплющившись, сидіти І дивитися кіно.

    (Оксана Сенатович)

    Нелегко бути добрим другом, Це як талант і як судьба. Рідніше кровних – браття духом, Хто їх розлучить? Смерть хіба! А втім, – це істина затерта, Завчасно вживана мабуть… Суть дружби є самопожертва,

    Тому нелегко другом буть.

    Справжня дружба
    Людина може жити й не тужити, Коли умітиме по справжньому дружити. Бо друг в житті – це вам не просто так, А це, напевно, що від Бога знак. Товариша не можна ображати, Його потрібно вміти поважати. Не кидайте ви друга у біді – Він допоможе й вам колись тоді. Умійте й порадіти ви за друга, І ви забудете відтак, що таке сум і туга Робіть добро й великі і малі, І будуть друзями всі люди на землі. Якщо в мене є цукерка – Півцукерки другу дам. Якщо груша є у мене Значить грушу пополам….Я признаюсь вам відверто, Що боюся злющих псів. Тільки раз на мого друга Пес кудлатий налетів. Мав він зуби, як у вовка Знай підстрибує, гаса. Та не думаючи довго, Кинувсь я на того пса. Його вдарив раз і в друге Не боявся я тоді. Бо хіба ж покинеш друга, Якщо друг твій у біді! Буває все…
    На світі все буває: і сніг, і дощ, і вітер. Буває злива навіть тоді, як сонце світить. Буває, втратять колір всі квіти у саду… Лиш не бува ніколи, щоб друг тебе забув. А як забуде раптом тебе твій друг – то що ж: ніякий він не справжній, а просто так – ніщо!.. (Анатолій Костецький) Дружба
    Сергій червоніючи Тані зізнався: “Пробач, що учора до тебе чіплявся: У ліжечку спати тобі заважав, В твоєму альбомі каляки писав, На ляльку в колясці пісочку насипав Й за те, що постійно за кіски я смикав. Я просто з тобою дружити бажаю Й на себе увагу звернуть намагаюсь”. І хлопчик з кишені своєї дістав Велику цукерку й Тетянці віддав. Тетянка всміхнулась: “Тобі пробачаю. Ми друзі з тобою тепер. Обіцяю, Що завтра бабусю свою попрошу Заплести косичок аж шість, не одну. Їх смикай тоді, якщо хочеш так дуже
    Та тільки не сильно, домовились, друже!”

  • Менделєєв біографія скорочено

    Дмитро Менделєєв біографія на українській мові коротка відомого вченого викладена в цій статті.

    Дмитро Менделєєв – російський вчений-енциклопедист: хімік, фізик, педагог, повітроплавець, приладобудівник. Найбільш відоме відкриття – періодичний закон хімічних елементів.

    Менделєєв біографія скорочено

    Дмитро Іванович Менделєєв народився 8 лютого 1834 року в Тобольську в родині директора гімназії. У 1841 почав навчання в тобольской гімназії.

    У 1855 – закінчив фізико-математичний факультет Головного педагогічного інституту в Санкт-Петербурзі із золотою медаллю.

    З 1855 по 1890 рік викладав (в гімназіях в Сімферополі, Одесі, університеті Петербурга).

    Після повернення до Петербурга вчений захистив дисертацію і став читати лекції з органічної хімії. З 1859 по 1861 рік він перебував у Німеччині, де удосконалив свої наукові знання. Повернувшись на батьківщину, видав перший підручник з органічної хімії, за що був удостоєний Демидівської премії. Через кілька років вчений захистив докторську дисертацію про вивчення розчинів.

    Найбільше відкриття в історії хімії відбулося в 1869 році, коли Менделєєв вивів періодичний закон хімічних елементів. Свої знання про улюблену науку він узагальнив у книзі “Основи хімії” (1871).

    Багато часу і сил Дмитро Іванович віддавав викладацькій діяльності. Він був професором у Петербурзькому університеті, а також вів курси в багатьох інших навчальних закладах. Багато учнів Менделєєва стали видатними діячами, професорами. Незабаром він покинув університет через утиск студентства. На початку 1890-х років Менделєєв став консультантом науково-технічної лабораторії при Морському міністерстві. Там він налагодив виробництво бездимного пороху, який сам і винайшов.

    Пішовши в 1890 році у відставку, Менделєєв брав активну участь у виданні Енциклопедичного словника Брокгауза й Ефрона, був консультантом у пороховій лабораторії при Морському міністерстві. Провівши необхідні дослідження, усього за три роки він розробив ефективний склад бездимного пороху. З 1892 Менделєєв був призначений хранителем (керівником) Головної палати мір і ваги.

    Помер Д. І. Менделєєв 2 лютого 1907 в Санкт-Петербурзі.

    За своє життя Менделєєв був одружений двічі і мав троє дітей від першого шлюбу і четверо – від другого. На одній з його дочок був одружений російський поет О. Блок.

    Залишив понад 1500 праць, серед яких класична “Основи хімії” – перший структурований виклад неорганічної хімії.

    Іменем Менделєєва названий 101-й хімічний елемент – менделевій.

    Також ви можете вивчити Цікаві факти про Менделєєва, щоб розширити свої знання.

  • “35 кіло надії” скорочено

    “35 кіло надії” скорочено

    “35 кіло надії” короткий зміст (переказ) нагадає Вам про головні події в творі.

    “35 кіло надії” – поетична притча Анни Гавальда про головне: про вибір життєвого шляху, про силу любові і відданості. Про сім’ю. Про те, що мрії можуть і повинні збуватися. Треба тільки дуже сильно захотіти. І дуже сильно постаратися.

    Грегуар Дюбоськ, юнак тринадцяти років, ненавидить школу. Проблема хлопця полягає в тому, що у нього зовсім не виходить вчитися. Розсіяного хлопчика двічі залишають на другий рік навчання в шостому класі, а в підсумку взагалі виключають. Лікарі пояснюють особливість Грегуара тим, що у нього проблема з концентрацією уваги, а вчителі нарікають на те, що у молодого Дюбоска не голова, а решето. Втім, Грегуар і сам зізнається, що все, чого його намагаються навчити школі, для нього немов китайська грамота.

    Незважаючи на неуважність, юнак має золоті руки і обожнює майструвати різні вироби. Про те, що хлопчик є талановитим винахідником, його батьки, звичайно ж, знають, але все одно продовжують тиснути на Грегуара за його неуспішність. Через проблеми в школі, в сім’ї Дюбоськ постійно влаштовуються скандали, а спроби зайнятися уроками закінчуються сльозами матері і побоями від батька.

    Порятунком для хлопчика є прогулянки і бесіди з дідусем Леоном. Глибокі переживання Грегуара з приводу постійних сварок в сім’ї розвіює саме дідусь. Він пояснює хлопчикові, що батьки сваряться швидше через проблеми один з одним, а неуспішність Грегуара – лише привід для чергової сварки. Дід Леон є для юнака підтримкою, лише завдяки дідові хлопчик зміг пережити всі випробування, які випали на його долю – знущання в школі, відрахування, сімейні сварки, навчання в муніципальній установі.

    Коли прийшла пора задуматися про своє майбутнє, Грегуар вирішує вступати до університету, де буде можливість працювати руками, майструвати, винаходити. Такий навчальний заклад є – університет Граншан, однак, щоб туди вступити, необхідна хороша успішність. У розпачі, Дюбоськ пише лист директору університету з проханням прийняти його. Дивно, але директор відповідає позитивно, тільки за умови, якщо Грегуар здасть вступний іспит.

    Однак юнак не може радіти настільки втішній новині, адже улюблений дідусь опиняється в лікарні. На іспит Грегуар приходить засмучений, але завдяки вірі дідуся, він здає іспит і вступає туди, де його талант винахідника буде цінуватися вище успішності.

  • Фрідріх Шиллер цікаві факти

    Фрідріх Шиллер цікаві факти з життя (біографії) ви дізнаєтеся в цій статті.

    Фрідріх Шиллер цікаві факти

    Шиллер – німецький поет, драматург, теоретик мистецтва, історик. Військовий лікар, професор історії в Єні.

    1. Предками поета із материного та батькового боку були прості Сільські булочники.

    2. У дитинстві Фрідріх Багато хворів, тільки до підліткового віку він зміцнів. Грамоті навчався з 6 років. Першим його учителем був пастор.

    3. У дитинстві Фрідріх наслідував своїх духовних наставників, які навчали його в латинській школі у Людвігсбурзі, надаючи своїм розмовам елемент пафосності. Таке враження на 7-річного хлопчика справив театр, куди його водили за старанність у навчанні. Юний Фрідріх, ставши на стілець і одягнувши чорний фартух на зразок пасторської мантії, з серйозним виглядом читав проповідь з уявної кафедри. Улюбленим його заняттям також було грати в театр: з паперу він вирізав персонажів, сестра розфарбовувала фігури і на саморобній сцені з товаришами вони влаштовували драматичні дійства.

    4. Були у Шиллера і дивацтва. Одним із них була звичка налаштовуватися на творчий лад, Вдихаючи аромат… гнилих яблук.

    5. Одягався і тримався він як можна більш просто; відмітними його рисами були Скромність, простота, відсутність будь-якої химерності.

    6. Шиллер ненавидів павуків і дуже любив ліловий колір та лілії.

    7. У старших класах Фрідріх подавав великі надії. У 14 років його віддали у військову академію, де почав вивчати право, хоча з дитинства мріяв стати священиком.

    8. Юриспруденція абсолютно не подобалася Шиллеру. Наприкінці 1774 року він був одним з останніх, а в кінці наступного навчального року – самим останнім з вісімнадцяти учнів свого відділення. У 1776-му Фрідріх перевівся на медичне відділення.

    9. Шиллер змушений був переховуватися під прізвищем “доктор Ріттер”, живучи в маєтку своєї старої знайомої Генрієти фон Вальцоген в Бауербасі. Тут він написав “Підступність і кохання”, історичну драму “Дон Карлос” і закінчив “Змова Фієско в Генуї”. У 1783-му Шиллер закохався в дочку господині садиби Шарлоту вон Вальцоген, але мати не дала згоду на шлюб, оскільки Шиллер був безсрібником.

    10. У 1790-му він оженився на Шарлоті фон Ленгефельд, вона народила йому четверо дітей: Карла Людвіга Фрідріха Шиллера, Ернста Фрідріха Вільгельма Шиллера, Кароліну Луїзу Фрідеріку Шиллер, Емілію Генрієтту Луїзу Шиллер.

    11. У 1788-му Шиллер став екстраординарним професором історії та філософії Йенського університету.

    12. Один час щоб розплатитися з боргами, він став посилено працювати, проводячи за письмовим столом по 14 годин на добу. Такий спосіб життя надірвав його здоров’ї. Він сильно захворів, та так, що з лекцій його забирали буквально на носилках. Запалення легенів протікало у важкій формі і залишилося хронічним захворюванням на все життя. Воно не дозволяло йому виступати з кафедри, і в університеті він залишився номінальним професором. У 1791-му навіть прокотилась чутка, що Шиллер помер. Особливо ця звістка вразила датських шанувальників творчості драматурга. Три дні в Данії тривали траурні церемонії в пам’ять про Шиллера. А тим часом сам Фрідріх разом з дружиною приїхав на лікування в Карлсбад, де він і дізнався про власну “кончину”. Масштабні жалобні заходи, організовані на його честь, подіяли на Шиллера краще будь-яких ліків.

    13. Шиллер товаришував з Йоганом Гете.

    14. Тільки на початку 1800-х матеріальні справи поета стали стабільними, він позбавився від боргів, отримував вже за свої твори непогані гонорари – по 1400 талерів на рік, а професорська пенсія його була збільшена з 200 до 400 талерів. Веймарський герцог подарував Шиллеру як почесному громадянину Французької Республіки дворянський титул.

    15. 45-річний Шиллер помер у Веймарі від туберкульозу 9 травня 1805 року. У його паперах знайшлася ще маса нових поетичних творів і більше 25 сюжетів трагедій і драм.

  • “Ромашка” Андерсен українською

    Ганс Христиан Андерсен “Ромашка” на українській мові

    За містом, коло шляху, стояла дача. Ти її, напевне, колись сам бачив! Перед нею – маленький квітничок, обгороджений пофарбованим парканом. Коло самісінького паркана, біля рівчака, в чудовій зеленій траві росла маленька ромашка.

    Сонце голубило її так само тепло й ніжно, як і великі розкішні квіти в саду, і через те вона росла просто не день у день, а щохвилини. Одного ранку вона зовсім розцвіла: її маленькі блискучо-білі пелюсточки промінням розходилися від золотого сонечка, що було посередині.

    Ромашка не думала про те, що жодна людина не побачить її тут у траві і що вона простенька, непоказна квітка. Ні, вона була дуже задоволена, вона повернулася до теплого сонця, дивилась на нього і слухала жайворонка, що співав у височині.

    Маленька ромашка була така щаслива, ніби на свято, хоч Це Був буденний день. Усі діти вчилися в школі. В той час, коли вони сиділи за партами і вчилися, вона сиділа на своїй зеленій стеблинці й також училася – в теплого сонечка, в усього, що було навколо неї. Ромашці здавалося, що маленький жайворонок співає так чудово і дзвінко про все те, що вона зараз відчуває. Ромашка з захопленням дивилась угору на щасливу пташку, яка може літати й співати. Але вона не сумувала, що сама цього не могла зробити.

    “Адже я бачу і чую,- думала вона,- сонце світить мені, вітрець цілує. О, мені дано багато хорошого!”

    В садку за парканом росло багато поважних, гордих квітів. Чим менше вони пахли, тим більше пишалися. Півонії надувалися, щоб бути такими ж великими, як троянди, але ж не в розмірі справа!

    Тюльпани вигравали найкращими кольорами; вони це добре знали і трималися рівно, щоб їх було краще видно. Вони не звертали ніякої уваги на молоденьку ромашку за парканом, але тим уважніше розглядала їх вона і думала: “Які вони пишні та прекрасні! Напевне, до них злетить ця чудова пташка! Яка я рада, що росту так близько і можу бачити всю їхню красу”.

    І тільки вона це подумала, як почулося: “Кві-кві”, і злетів жайворонок, але не до півонії і не до тюльпанів,- ні, він злетів низько в траву до простенької ромашки. Ромашка від радості так злякалася, навіть не знала, що й подумати.

    Маленька пташка кружляла навколо неї і співала:

    – Ой, яка м’яка-травичка! Ой, яка мила маленька квіточка з золотом у серці і в срібному вбранні!

    Справді, жовта середина ромашки ясніла золотом, а білі пелюсточки навколо блискотіли, як срібло.

    Яка щаслива була маленька ромашка,- ні, цього ніхто й уявити не може!

    Пташка цілувала її дзьобиком, співала для неї, а потім знову підносилась у блакитну височінь.

    Напевне, минуло з чверть години, поки ромашка отямилась!

    Трохи соромливо, але щиро й радісно подивилась вона на інші квіти в садку.

    Вони ж бачили те щастя й ту честь, що їй припали, вони ж мусили зрозуміти, яка Це була радість. Але тюльпани виструнчились ще більше, ніж раніш, і такі колючі та червоні стали спересердя їх обличчя! Тупоголові півонії понадимались. Це добре, що вони не вміли розмовляти, а то б багато наговорили ромашці! Бідна маленька квітка побачила, що вони зовсім не в гарному настрої, і їй стало дуже прикро.

    В цей час вийшла в садок дівчинка з великим гострим блискучим ножем. Вона підійшла до тюльпанів і почала зрізувати їх один за одним.

    – Ой! – зітхнула маленька ромашка.- Як страшно! Це ж їм кінець!

    Дівчинка з тюльпанами пішла додому. Ромашка раділа, що вона росте на вулиці, в траві, і що вона маленька, непомітна квітка. Вона була вдячна за це і, коли зайшло сонце, склала свої пелюсточки; заснула, і цілу ніч їй снилось сонце та маленька пташка.

    Другого ранку, коли ромашка знову щасливо простягла свої білі пелюстки, ніби маленькі ручки, до світла й повітря, вона пізнала голос пташки. Але голос бринів сумно, бо пташку спіймали й посадили в клітку коло відчиненого вікна.

    Вона співала про вільні щасливі польоти, співала про молоде зелене жито на полях і чудові подорожі на своїх крилах – високо, в безмежні простори. Сумно було бідному жайворонку, полонений сидів він у клітці.

    Маленька ромашка так бажала допомогти йому! Але що вона могла зробити?

    Це важко було придумати. Квітка зовсім забула про те, як гарно навколо, як тепло гріє сонце і як розкішно біліють її пелюстки. Вона думала тільки про спійману пташку, якій нічим не могла допомогти.

    В цей час зайшли в садок два маленькі хлопчики: один з них ніс у руках ніж, великий і гострий, як той, яким дівчинка зрізувала тюльпани. Вони підійшли до маленької ромашки. Ромашка не розуміла, чого вони хочуть.

    – Тут ми можемо вирізати чудовий дерен для жайворонка,- сказав один з хлопчиків і почав обкопувати землю чотирикутником навколо ромашки так, що вона опинилась посередині.

    – Зірви квітку,-сказав другий хлопчик, і ромашка затремтіла від страху, що її зірвуть: це ж однаково, що втратити життя! А вона хотіла ще жити, вона хотіла потрапити з дерном в клітку до полоненого жайворонка.

    – Ні, облиш її,- сказав перший хлопчик.- Так красивіше.

    Ромашка лишилася стояти і потрапила в клітку до. жайворонка.

    Нещасна пташка голосно скаржилась про свою втрачену волю і билася крильцями об залізні грати клітки.

    Маленька ромашка не вміла розмовляти, не могла сказати жодного слова втіхи, хоч і дуже хотіла. Так минув ранок.

    – Тут нема води,- стогнав спійманий жайворонок.- Вони всі пішли і забули мені лишити хоч краплину води. Моє горло пересохло, все горить! Вогонь і лід всередині, повітря важке. Ах, я мушу вмерти, розлучитися з теплим сонячним промінням, з свіжою зеленню, з усією красою.

    І він встромив свій дзьобик у прохолодний дерен, щоб трохи освіжитися. Тут він помітив ромашку. Жайворонок нахилився, поцілував її дзьобиком і сказав:

    – І ти зів’янеш тут, бідна маленька квіточко! Тебе і маленький жмут зеленої трави мені дали замість цілого світу, що я мав на волі! Кожна маленька травинка буде мені зеленим деревом; кожна твоя біла пелюстка – пахучою квіткою. Ах! Ви тільки нагадуєте мені, чого я позбувся!

    “Як мені його розважити?” – думала ромашка, але не могла поворушити пелюсткою, тільки аромат, що лився з неї, був далеко дужчий, ніж завжди буває цієї квітки. Це помітив й жайворонок, і хоч він знемагав від спраги і обривав зелені травинки, але квітки не чіпав.

    Настав вечір, та ніхто не приносив води пташці. Вона витягла свої гарні крила і затремтіла; її пісня була жадібна – “пік-пік”,- маленька голівка схилилась до квітки, і серце пташки розірвалось від суму та муки. І квітка не могла, як учора, скласти свої пелюстки й заснути; вона схилилась додолу, знесилена й сумна.

    Тільки на другий ранок прийшли хлопчики і, побачивши мертву пташку, гірко заплакали.

    Потім викопали гарненьку могилку і прикрасили її пелюстками квітів. Тіло пташки поклали в гарну червону коробочку: її пишно поховали, бідну пташку. Поки вона жила й співала, про неї забували – залишили її умирати в клітці від спраги,- а тепер влаштували їй пишний похорон і проливали над її могилкою гіркі сльози.

    А дернину разом з ромашкою викинули на запорошений шлях. Ніхто й не подумав про квітку, яка найбільше від усіх любила бідну пташку і так хотіла її втішити.

    Переклад О. Іваненко

  • План характеристики хімічного елемента

    План характеристики хімічного елемента

    1. Хімічний знак і назва елемента.

    2. Місце хімічного елемента у періодичній системі (атомний номер, відносна атомна маса, період, група).

    Хлор Cl

    Атомний номер 17

    Ar (Cl) = 35,5 3-й період

    VІІА група

    3. Будова атома хімічного елемента (заряд ядра атома; число протонів, нейтронів, електронів у атомі; розподіл електронів за енергетичними рівнями). Вид елемента (неметалічний або металічний).

    4. Характер простої речовини, утвореної атомами цього елемента (метал, перехідний метал, неметал).

    5. Склад вищого оксиду, його характер (основний, кислотний, амфотерний).

    6. Склад вищого гідроксиду, його характер (кислота, основа, амфотерний гідроксид).

    7. Склад леткої сполуки з Гідрогеном (для неметалічних елементів).

    План характеристики хімічного елемента

    (за його положенням у Періодичній системі та будовою атома)

    І. Назва елемента, його символ, відносна атомна маса.

    ІІ. Положення у Періодичній системі:

    Порядковий номер;

    Номер періоду;

    Номер групи, підгрупа.

    ІІІ. Будова атома:

    Заряд ядра та його склад(кількість протонів і нейтронів);

    Кількість електронів;

    Кількість електронних шарів і розподіл у них електронів;

    Електронна формула(конфігурація) та схема будови атома;

    Будова зовнішнього електронного шару, його завершеність, кількість спарених і неспарених електронів.

    ІV. Характер хімічного елемента:

    S-, p-, d – чи f-елемент;

    Металічний чи неметалічний елемент

    V. Проста речовина (метал чи неметал):

    Формула;

    VI. Вищий оксид:

    Формула;

    Валентність елемента в ньому;

    Місце у класифікації (характер);

    VII. Гідрат вищого оксиду :

    Формула:

    Валентність елемента в ньому;

    Місце у класифікації (характер);

    VIII. Сполука Гідрогену і валентність елемента в ній.

    IX. Порівняння металічних або неметалічних властивостей із властивостями елементів, що стоять поряд у періоді та групі.

  • Трагізм долі мадемуазель Сент-Ів “Простак”

    Перебування Простака в Парижі починається з в’язниці. І не вилізти б йому звідти довіку, якби не… Утім, попередньо треба ще раз відзначити художню майстерність автора. У повісті є “дзеркальна”, перехресна ситуація: гуронець їде до Парижа передусім для того, щоб визволити з монастиря панну Сент-Ів, а в результаті вона визволяє його. Щоб визволити коханого, Сент-Ів була вимушена зрадити його. Отже, для того щоб стосовно однієї людини здійснився акт справедливості (щоб Простака звільнили), треба, щоб стосовно іншої людини здійснився акт несправедливості (панна Сент-Ів змушена віддатися вельможі Сен-Пуанжу). Такий стан справ називається беззаконням.

    У Парижі панна де Сент-Ів попросила єзуїта влаштувати її до “якоїсь доброї побожниці, яка уберегла б її від спокуси”. Яка їдка іронія Вольтера! “Побожниця”, жінка, не менш поблажлива, чим єзуїт, висловлювалася ще ясніше. “Леле,- казала вона,- рідко справи йдуть інакше в цьому дворі, такому гречному, такому галантному, такому вславленому: найменші й найзвичайніші посади дають часто лише за таку ціну, якої вимагають од вас. Слухайте, ви викликали в мені довіру й приязнь: признаюся вам, що коли б я була така вперта, як ви, мій чоловік не посідав би тої невеличкої посади, з якої живе; він знає це й зовсім не сердиться. Він вбачає в мені свою добродійницю й дивиться на себе, як на моє творіння. Чи ви думаєте, що всі ті, що стоять на чолі округи чи навіть армії, мають ці почесті й багатства за свої заслуги? Вони зобов’язані за це своїм жінкам. Коханням клопочуться про військові чини, й посаду дістає чоловік найвродливішої. Ваше становище набагато краще: мова йде про те, щоб повернути вашого чоловіка на світ божий і одружитися з ним; це святий обов’язок, і ви повинні його виконати. Прекрасних і пишних дам, про яких я вам говорю, ніхто не плямує, вам же аплодуватимуть; скажуть, що коли ви й простудилися, то це лише ради надмірної чесноти”.- “Ах, якої там чесноти? – скрикнула прекрасна Сент-Ів.- Що за лабіринт неправди! Що за країна!”

    Що стосується Простака, він “з’явився в Парижі й у війську під іншим іменем”, і в цьому разі зникнення імені можна тлумачити як зникнення тієї людини, яка його носила. Отримавши посаду, яка давала йому засоби для існування, він перестав бути самим собою.