Category: Література

“Пані Боварі” дуже скорочено

“Пані Боварі” – велика за розміром реалістична розповідь Флобера, яка базується на реальній події. Історія розпочинається з розповіді про юність Шарля Боварі, його вступу до коледжу та одруження з заможною вдовою, яка після 14 місяців у шлюбі померла.

Потім розповідь зосереджується на Еммі. Спочатку вона виховувалась в Конвенті, потім жила на фермі у свого батька. Там вона познайомилась із молодим лікарем Шарлем Боварі, і погоджується одружитись з ним, очікуючи на нове життя, сповнене романтичних пригод та багатства, яке так часто описували у романтичних книжках, які читала Емма. Після одруження вони живуть у Йонвілі, де Шарль працював лікарем.

Насправді її життя в Йонвіллі стає дуже нудотним. Емма вдається до нових дій після балу у одного віконта в Вобіссарі, де вона вперше побачила, що таке життя багатіїв. Той вечір на все життя заполонив мрії та думки Емми. Після марних любовних стосунків з багатим землевласником Родольфом Буланже та помічником нотаріуса Леоном Дюпюї Емма, перебуваючи під тиском боргів, невдоволена своїм життям, вдається до суїциду, випивши миш’яку.

Єдине дитя, яке народилося в шлюбі, Берта, після смерті обох батьків була відправлена до своєї бабусі по батькові. Коли ж та померла, вона пішла жити до своєї тітки, яка змусила Берту працювати на бавовняній фабриці, аби заробити на життя.

Частина перша

Дитинство Шарля, студентські роки та перше одруження. Шарль зустрічає Руо і його доньку Емму; помирає перша дружина Шарля. Шарль пропонує Еммі одружитися. Весілля. Нова родина в Тосте. Розповідь про дитинство Емми та її секретні фантазії. Емма втомлюється; запрошення на бал до маркіза д’Андервільє. Бал в палаці в Воб’єсарі. Емма женеться за модою; її нудьга засмучує Шарля, вони вирішують переїхати, Емма вагітна.

Частина друга

Переїзд у Йонвіль. Знайомство з Оме, Лестібудуа, Біне, Бурнісьєн, Льорьо, Леон Дюпюї. Народження Берти. Гра в карти: дружба Емми та Леона зростає. Подорож на льняну фабрику. Байки Льорьо про майбутнє, де все буде розкішне та де буде багатство. Емма підкорюється життєвим обставинам. Емма зустрічається з священником Бурнісьєном. Берта поранилась. Леон від’їжджає до Парижу. Мати Шарля забороняє синові мати стосунки з Еммою. Рудольф, багатий холостяк зустрічається з Еммою. Ярмарок, Рудольф залицяється до Емми. По шести тижнях РудольфПовертається та зваблює Емму – у них починається роман. Біне бачить Емму після одного з її походів до Рудольфа. Рудольф нервує, адже розуміє, що Емма сприймає їхній роман як щось серйозне. Лист від батька змушує Емму розкаятись. Операція на нозі Іполіта, до якої Шарля надихнув Оме. Каніве, великий лікар, змушений ампутувати ногу через недосконалість процедури. Емма повертається до Рудольфа. Сперечання зі свекрухою. У Емми з’являється план про її заборгованість у Льоро та про відносини з Рудольфом. Але Рудольф тікає. Емма сильно захворіла. Шарль оточений боргами, сам не розуміючи, де діваються гроші. Емма повертається до бога – вирішує доглядати за дочкою та бути хорошою дружиною. Оме та Бурнісьєн сперечаються. Емма зустрічає Леона на виставі “Лючія ді Ламмермур”.

Частина третя

Емма та Леон мають розмову, поїздка до Руанського собору, подорож в в екіпажі. Емма йде до Оме, де вона бачить його припаси, зокрема миш’як. Помирає старший Боварі, до якого Емма толеранто ставилась. Рахунок від Льорьо, який попри свої обіцянки обдурив Емму, використав її та обіграв її необачність. Емма відвідує Леона. Вона домовляється з Шарлем, що відновить уроки на піаніно у четвер, а насправді відвідує Леона, з яким у неї роман. Емма вдається до шахрайства з рахунками. Вона дуже нервує, оскільки борги збільшуються по спіралі та виходять з-під її контролю. Емма просить грошей у декількох людей, але ніхто не може їй допомогти, навіть Рудольф, якому вона практично була ладна продатись. Емма помирає, випивши миш’як. Шарль знаходить листа Емми до Рудольфа, помирає.

Собор – один із найвідоміших і найвизначніших творів Олеся Гончара. Написаний 1967 року.

“Собор” Олесь Гончар критика

Критика спочатку зустріла новий роман Олеся Гончара кількома схвальними статтями, в яких відзначалася передовсім гостра актуальність твору. Зокрема прихильниками були С. Шаховський, Леонід Новиченко, М. Малиновська.

Перша негативна оцінка “Собору” була здійснена Олексієм Федотовичем Ватченком – першим секретарем Дніпропетровського обкому партії. У Дніпропетровську йшов поголос про те, що партійний начальник області, як і Лобода, здав свого батька у будинок для старих. У цьому Ватченко вбачав зумисно наведену автором аналогію. Проте коли через декілька років Олеся Гончара запитають, чи знав він цю історію із Ватченком та його батьком, письменник відповів заперечно.

О. Ватченко запримітив у романі “очорнення радянської влади”, наклеп “на людей праці” – “чудових радянських трудівників”, а також “замилування старовиною”.

Згодом у дніпропетровській газеті “Зоря” з’являється стаття кандидата філософських наук І. Мороза “Собор, революція та ідейність” (1968, 7 квітня), у якій автор продовжує ганьбити роман. Були організовані численні виступи студентів, робітників, колгоспників, службовців.

У “Радянській Україні” 26 квітня 1968 року було опубліковано статтю невідомих авторів, які сховалися під псевдонімами Юрчук та Лебедченко “Перед лицем дійсності”, де була висловлена негативна оцінка творові.

Роман офіційна критика вважала творчою невдачею автора, зважаючи на його літературний авторитет.

Свою позицію також висловив і директор інституту літератури імені Тараса Григоровича Шевченка М. Шамота у своїй статті під назвою “Реалізм і почуття історії” (“Радянська Україна”, 1968, 16 травня). Академік писав:

31 травня 1968 року у неофіційній обстановці відбулася зустріч Олеся Гончара і ще кількох письменників з Петром Шелестом. Микола Бажан, Леонід Новиченко, Павло Загребельний стали на захист “Собору”.

Проте “антисоборна” кампанія продовжувалася, тим більше, що до неї підключилися й деякі московські видання, зокрема стаття М. Федя в “Известиях”.

Через таку гостру критику, роман довго замовчувався і впродовж майже 20 років не видавався.

З тих часів навіть зберігся анонімний вірш:

Таку різку критику певною мірою можна пояснити також й тим, що на 28-ому з’їзді КПРС було проголошено: “Життя – це діалектичний рух, внутрішня боротьба старої й нової якості”. Хоча бажане комуністичною партією і не стало дійсним, літератори були змушені описувати лише позитивні явища у житті тогочасного суспільства. Роман “Собор” не можна було віднести до творів такої категорії.

Проте уже з початком горбачовської відлиги про твір починають з’являтися позитивні статті літературних критиків. Зокрема Є. Сверстюк назвав твір “далеко не пересічним, у якому автор ставить більш чи менш істотні проблеми і пробує вирішити їх на рівні „середнього читача””.

Іван Бокий назвав роман “закономірною, послідовною сходинкою у пізнанні зловісної епохи облуди й лицемірства”

“Зачумлені звірі” – одна з найвідоміших байок Жана де Лафонтена. У ній поет засуджує характерні вади того­часного суспільства.

Жан де Лафонтен “Зачумлені звірі”

Небесна кара, що її за гріх
Великий наслано на всіх,
Чума – нещадна, люта сила,
Спроможна все живе за день
До решти винищити, впень,
Нещадно звірину косила.
Не кожен хворий помирав,
Та кожен дні лихої скрути
Хотів як-небудь перебути.
Було звіроті не до справ:
Уже не йшли на полювання
Ні хитрі лиси, ні вовки,
І велелюбні голубки
Забули вже за любування.
Лев скликав раду і сказав:
“Напевно, кару Бог послав
Нам за чиюсь тяжку провину.
У кого з нас найбільший гріх,
Хай жертвує собою й від загину
Рятує всіх.
Історія нас вчить: зі скрути
Не вийти без належної покути.
Покаймося ж, мов на духу, при всіх
У всіх своїх тяжких провинах.
Я маю на душі великий гріх:
Я стільки з’їв овець невинних!
Куди подітись від гріха?
Того ще мало:
Я, бувало,
З’їдав і пастуха.
Я жертвую собою, як немає
У вас гріхів. Та закликаю вас
Покаятись, як я, бо вмерти має
Найбільший грішник серед нас”.
“О царю! – каже Лис. – Сумлінність ваша може
Всім бути за взірець.
Але хіба то гріх? Та, може,
Ви, ївши тих дурних овець,
Їм честь велику виявляли.
А щодо пастухів – який то гріх?
Вони нам стільки дозволяли,
Що краще б їх поїсти всіх”.
Підлесники аплодували,
А потім тигри та вовки
Себе картали залюбки.
Та всіх їх так атестували,
Що хижаки, розбійники – і ті,
Здавалося, були святі,
Та встав Осел: “Пригадую, давненько
Ішов я лугом, травка зелененька,
А я голодний – біс і спокусив:
Я, грішний, жмутик і вкусив,
А, щиро кажучи, не мав же права”.
“Ганьба! Ганьба!” – зарикала орава.
А Вовк довів – учений писарчук! –
Що цей Осел – падлюка із падлюк,
Паршивий і коростявий – причина
Всіх напастей і лих.
Та мало вішати таких!
Він їв чужу траву! Проклята твар злочинна!
Від них завжди чекай біди.
І заревла громада: “Браво!”
Отак і в нас: є гроші – маєш право,
Немає – то під суд іди.

Комедія “Мина Мазайло” відрізняється оригінальним сюжетом, у якому переплетено культурно-соціальний та родинно-інтимний аспекти, містить галерею виразних характерів з індивідуалізованим культурним і національним світоглядом, насичена дотепними, пародійними, карикатурними, фарсовими сценами.

У творі використано широкий діапазон живої і тому колоритної мови, що відбиває специфіку духовних та національних цінностей основних персонажів. Комедія характеризується широкою палітрою інтонацій та мелодійних візерунків – веселих, ніжних, мажорних, романтичних, елегійних, сумних, трагікомедійних і навіть фантасмагорійних

“Мина Мазайло” Критика

Лесь Курбас про п’єсу: “Я вважаю п’єсу “Мина Мазайло” за виключну річ, як і взагалі Куліша я вважаю за геніальну людину!”

Л. Танюк: “Суттєве у психологічному фарсі Миколи Куліша те, що, всупереч багатьом твердженням, мовна проблема, хоч і яка важлива, не головна в ньому,- вона лише зовнішній сюжет “дискусії з національного питання”, лише символ, знак проблеми глибшої, суспільно-громадської, зумовленої відчуттям (чи запереченням) як свого “національного я”, так і своєї загальнолюдської сутності.”

Після постановки в театрах і публікації комедія стрімко здобула визнання. Проблематика, художні реалії твору жваво обговорювалися у пресі, стали предметом дискусій, у процесі яких висловлювалося чимало високих і дуже високих оцінок, зокрема М. Хвильового, Остапа Вишні. Образи, характери п’єси активно проектувалися на тогочасну українську дійсність і трактувалися як живі й оригінальні типи з навколишнього життя.

Літературознавці про твір. Питання мови, точніше, ставлення до неї персонажів, узято за основу конфлікту, що розгортається в комедії у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії (Мина-Мокій, Уля-Мокій, тьотя Мотя-дядько Тарас та ін.). Вдало дібрані мовні засоби допомагають авторові яскравіше індиві­дуалізувати характери комедійних персонажів, виявити малоросійську меншовартість і духовну порожнечу українського міщанства.

Незважаючи на певну однобічність при змалюванні драматичних ха­рактерів і помітну авторську налаштованість на відповідну ідею, Образи ко­медії “Мина Мазайло” відображали правду життя, те типове й суттєве, що характеризувало тогочасне суспільство. Наприклад, національний нігілізм, як домінуюча риса характеру частини персонажів, розкриває і становить суть малоросійства, є підгрунтям ідей великодержавного шовінізму.

Характери комедії виписані майстерно, поведінка героїв, їхні репліки психологічно вмотивовані. Головна постать у творі – Мина Мазайло, який уособлює духовну порожнечу й малоросійську меншовартість міщан. Його намір зректися свого прізвища породжує низку сюжетних колізій.

Мина цурається свого українського прізвища, мови, культури; гото­вий убити рідного сина, щоб той не завадив здійснити задумане: “Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні – то через труп переступлю. Через труп!..” На його думку, українізація принижує, робить з нього другосортну людину: “Серцем передчуваю, що українізація – це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади”. Досить влучну характеристику Мині дав син Мокій, назвавши його “валуєвським асистентом”.

Чи не найколоритніша постать у творі – Мотрона Розторгуєва з Курська… Уже перша її репліка викликає і гіркий сміх, і тривогу за до­лю рідної мови. Приїхавши на українську землю, вона була вражена не-чуваним, як їй здалося, зухвальством українців: “Тільки що під’їхали до вокзалу, дивлюсь – отакими великими літерами: “Харків”. Дивлюсь – не “Харьков”, а “Харків”! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?”

Згущуючи фарби, автор удається до нещадної сатири, гротеску та влучного шаржування. Абсурдні твердження Розторгуєвої, що “україн­ська мова – то австріяцька видумка”, як і вся її поведінка (“Л тьотя ходила Наполеоном і думала”) допомагають не лише розвінчати нега­тивні явища, а й загострити проблему.

Полярний до шовіністок образ дядька Тараса з Києва. Це націо­нально свідомий українець, який гаряче вболіває за рідну мову, ревни­во обстоює її самобутність, бореться за збереження національного коре­ня, козацького духу.

Головним опонентом войовничого міщанства змальовано в комедії Мо-кія. Він активно дискутує з тими, хто чинить опір українізації, рішуче роз­вінчує ідеї російського шовінізму, які намагається утвердити у своїй родині Мина Мазайло. Мокій не лише не хоче міняти прізвища, а й уважає, що до нього треба додати колись втрачену частину “Квач” (Мазайло-Квач). Хло­пець гаряче пропагує красу рідної мови, демонструє глибокі знання не тіль­ки з філології, а й з етнографії, антропології, історії ( Г. Семенюк ).

Юрій Лавріненко зазначає, що в п’єсі діють лише негативні персона­жі: “Персонажі схоплені в таких найсуттєвіших і оголених рисах, що ці­лий ряд типів остався в пам’яті глядача, немов маски старого вертепно­го українського театру чи commedia dell’arte”.

“Мина Мазайло” – твір, який порушує проблеми, актуальні як за життя автора, так і зараз. І в третьому тисячолітті можна побачити політичні джерела і суспільний грунт найбанальніших побутових явищ, тільки на новому оберті історичної спіралі.

Джанні Родарі біографія скорочено на українській мові для дітей та дорослих викладена в цій статті.

Джанні Родарі коротка біографія

Джанні Родарі – відомий італійський дитячий письменник і журналіст.

Джованні Франческо Родарі народився 23 жовтня 1920 року в містечку Оменья (Північна Італія).

У дитинстві Джанні Родарі багато хворів, але наполегливо займався – вчився грати на скрипці, складав вірші, малював і мріяв стати знаменитим художником.

Батько хлопчика був булочником, і помер коли синові виповнилося 10 років. У сім’ї настали важкі дні. Щоб прогодувати сім’ю (у Джанні було ще два брата – Чезаре і Маріо), мати влаштувалася працювати служницею в багатий будинок.

Вчитися Джанні Родарі довелося в духовній семінарії – там не тільки вчили дітей бідняків, але ще і безкоштовно годували й одягали.
Закінчивши семінарію в 1937 році, він був змушений був працювати учителем в початковій школі і одночасно відвідував лекції на філологічному факультеті Міланського університету, займався самоосвітою.

Джанні Родарі подобалося працювати з дітьми, він придумував для своїх учнів забавні і повчальні історії. Його вихованці будували будиночки з букв, разом з учителем складали казки.

Під час Другої світової війни Родарі був звільнений від служби через погане здоров’я. Після смерті двох близьких друзів і ув’язнення брата Чезаре в концентраційний табір, він став учасником Руху Опору, в 1944 році вступив до Італійської комуністичної партії.

У 1948 Родарі став журналістом в комуністичній газеті “Уніта” (L’Unita) і почав писати казки для дітей. У 1950 партія призначила його редактором щойно створеного щотижневого журналу для дітей, “Піонер” (Pioniere) в Римі.

У 1951 Родарі опублікував першу збірку віршів, “Книжка веселих віршів”, і своій найвідоміший твір “Пригоди Чиполліно” .

У 1952 році Джанні Родарі вперше приїхав в СРСР, де потім бував неодноразово.
У 1953 році він одружився на Марії Терезі Феретті, через чотири роки у них народилася дочка Паола.

У 1957 році Родарі здав іспит на звання професійного журналіста, а в 1966-1969 роках не публікувати книг і лише працював над проектами з дітьми.

У 1970 році письменник отримав престижну премію Ганса Християна Андерсена, яка зробила його всесвітньо популярним.

Після “Піонера” ​​Родарі працював в журналі для юнацтва “Авангард”, потім він перейшов в масову ліву газету “Паезе сірка”, де до кінця життя працював літературним співробітником.

Родарі написав багато різних віршів і такі казки: “Пригоди Блакитної стріли” (1952), ” Джельсоміно в Країні брехунів ” (1959), “Казки по телефону” (1961), “Торт у небі” (1966) та ін.

Помер Джанні Родарі від важкої хвороби 14 квітня 1980 року в Римі.

Чи знаєте ви яка найбільша бібліотека України?

Найбільша бібліотека в Україні

Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського

Адреса: 03039, Україна, м. Київ, проспект 40-річчя Жовтня, 3
Телефон: (044) 524-81-36
Факс: (044) 524-33-98, 524-17-70, 525-56-02
URL: http://www. nbuv. gov. ua/
E-mail: library [@] nbuv. gov. ua

Найбільша бібліотека України, заснована 2 серпня 1918 року, головний науково-інформаційний центр держави. Входить до числа десяти найбільших національних бібліотек світу.

Обсяг фондів – близько 15 млн. одиниць зберігання (книги, журнали, продовжувані видання, карти, ноти, образотворчі матеріали, рукописи, стародруки, газети, документи на нетрадиційних носіях інформації).
Щорічно до фондів надходять 160-180 тис. документів (книг, журналів, газет тощо). Бібліотека комплектується всіма українськими виданнями, отримує примірник дисертацій, які захищаються на території України, веде міжнародний книгообмін з понад 1 500 науковими закладами і бібліотеками 80 країн світу. До Бібліотеки, як депозитарію документів і матеріалів ООН в Україні, надсилаються публікації цієї організації та її спеціалізованих установ. З 1998 р. здійснюється цілеспрямоване комплектування електронними документами, з 2005 – вибіркове архівування науково-інформаційних ресурсів Інтернет.

Найбільші бібліотеки України

Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського Національна парламентська бібліотека України Харківська державна наукова бібліотека імені В. Короленка Наукова бібліотека Національного університету “Києво-Могилянська академія”

Тепер ви знаєте яка найбільша бібліотека в Україні, та при необхідності зможете завітати туди.

Данило Галицький біографія скорочено правителя Галицько-Волинського князівства викладена в цій статті.

Данило Галицький коротка біографія

Князь галицько-волинський, великий князь київський (1240), перший король Русі-України (1253) народився в 1201 році в місті Галич. Син князя Романа Мстиславича з династії Рюриковичів і його другої дружини Анни – дочки Ісаака ІІ Ангела.

У дитячі роки перебував “на вихованні” (а фактично – під наглядом) при дворі угорського короля Ендре ІІ. У 1211 р. був поставлений боярами на князювання в Галичі, але у 1212 р. вигнаний.

У 1221 Р. почав княжити на Волині й до 1229 р. завершив об’єднання волинських земель. У 1223 р. відзначився у битві русичів на річці Калці проти монголо-татар. Прагнучи відновлення Галицько-Волинського князівства батька, Данило Романович у 1238 р. за підтримки городян оволодів Галичем. Згодом передав Волинь брату Васильку Романовичу, а сам зайняв Київ. Ведучи вперту боротьбу не тільки проти княжих чвар, засилля бояр, але й проти зростання агресії з боку угорських і польських феодалів, князь Данило, крім своєї бойової дружини, спирався також на дрібних служилих людей і міське населення. Сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців.

За його правління було засновано міста Львів, Угровськ, Данилів, відновлено Дорогичин, зведено нові могутні фортеці Кременець і Холм. Данило Галицький переніс столицюГалицько-Волинського князівства з Галича в Холм. Після вторгнення монголо-татар у Південно-Західну Русь (1240) і встановлення залежності від татарських ханів, Данило здійснював енергійні заходи для запобігання новим вторгненням. Він поставив перед собою завдання об’єднати Русь для відсічі Золотій Орді й уклав союз із владимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем.

У 1245 р. у битві під Ярославлем Галицьким війська Данила розбили об’єднані полки угорських і польських феодалів і галицьких бояр, що завершило майже 40-річну боротьбу за відновлення єдності Галицько-Волинськогокнязівства. Данило Галицький втрутився у війну за австрійський герцогзький трон і на початку 1250-х рр. домігся визнання прав на нього для свого сина Романа. Одруживши молодшого сина Шварна з литовською князівною, сприяв його сходженню на литовський великокняжий престол. У 1252 р. разом із братом Васильком та синами організував визвольний похід проти монголо-татар на Волинь. Розраховуючи на західних союзників для протистояння Орді, погодився прийняти від папської курії в 1253 р. королівський титул; акт коронації Данила відбувся в м. Дорогичин.

Однак вести війну з татарами Данилу Романовичу довелося власними силами, причому вперше в історії Русі-України один з її князів завжди брав гору над непереможними, як тоді вважалося, монголо-татарами. У 1245-1264 рр. Данило був повновладним господарем Галицько – Волинського князівства. Час князювання Данила Романовича був періодом найбільшого економічного, культурного піднесення і політичного посилення Галицько-Волинської держави. Останні роки життя Данило Романович хворів, майже втратив зір.

1264 р. він помер у збудованому ним улюбленому місті Холмі. З його смертю закінчило існування Галицько-Волинське велике князівство, одне з наймогутніших державних утворень Східної Європи. Галицька і Волинська землі були поділені між його та брата Василька синами. По суті, повернулися часи феодальної роздробленості. Однак до війни не дійшло. Викоренення Данилом галицького боярства позбавило на довгий чаc грунту усобиці в Галицько-волинській Русі.

“Герой нашого часу” образ Печоріна – це образ “зайвої” людини в суспільстві.

План характеристики Печоріна “Герой нашого часу”

1. Зовнішність Печоріна.

2. Печорін – наслідок законів часу й оточення:

А) егоїзм;
б) невдоволеність життям;
в) роздвоєння особистості.

3. Ставлення Печоріна до людей.

4. Самоаналіз і здатність до глибокого почуття.

5. “Для чого я жив? Задля якої мети я народився?”

6. Ставлення автора до Печоріна.

Характеристика Печоріна “Герой нашого часу”

Зовні Печорін – здоровий, фізично розвинений, привабливий чоловік, офіцер, до того ж розумний і добре освічений. Це сильна особистість: активна, цілеспрямована, палка, хоробра і відважна. Печорін вольова натура, у його внутрішньому світі постійно відбувається робота, безперервний розвиток. І все одно сам Михайло Лермонтов в передмові до роману назвав Печоріна настільки поганою людиною, що в існуванні якої важко повірити: “Герой нашого часу, панове, точно, портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у його розвитку “.

Аналіз образу Печоріна говорить про те, що основним недоліком характеру героя є постійне відчуття ним нудьги. З цієї причини він не цінує життя, ні свого, ні чужого. Герой в постійних пошуках нових вражень, які розвіяли б його нудьгу, знайшли йому місце в світі. Він знаходить їх, але ненадовго, і знову прагне “випробувати долю”. Він відчуває її на війні, шукає притулку в любові горянки Бели, “лоскоче нерви” на дуелі, вистежує контрабандистів.

Мимохідь, у пошуках гострих відчуттів, Печорін розбиває людські серця і долі. Страждають закохані в нього жінки, гине Грушницкий, зруйнована сім’я Бели, гине вона сама.

Образ Печоріна у “Белі”

У розділі “Бела” автор показує героя в період любовної історії. Печорін постає перед нами людиною палкою і пристрасною, адже, щоб заволодіти Белою, він йде на величезний ризик. Одночасно цей закоханий вельми хитрий і безжалісний, домагаючись Бели, він використовує будь-які засоби. Він уміло маніпулює хлопчиськом Азаматом, організовуючи насильницьке викрадення Бели, жорстоко руйнує її родину. Печорін не схильний примушувати жінку силою, але не можна відмовити йому в розважливості. Щоб схилити до себе її серце, він використовує всі засоби, і в підсумку викликає до себе жалість. У хвилини щастя герой навіть щиро вірить, що знайшов розраду, порятунок від туги і нудьги на все життя.

Але коли мета досягнута, Печоріна знову стає нудно, Бела перестає його цікавити. Одночасно він і справжній чоловік, хоробрий, відважний: “Я життя за неї віддам…” і найгірший мучитель, тому що всередині цієї людини – холод. Коли мета досягнута, він її завоював, Печоріну нікуди прикласти свою енергію. Бела була для нього лише метою.

Співчуття, тим не менш, живе в душі Печоріна, і до самого кінця він розігрує закоханого, але серце Бели обдурити вже не можна. Дівчина помирає нещасною, відчуваючи себе нелюбою, і Печорін щиро страждає. Людські почуття живі в його серце, але свавілля бере в ньому верх.

Образ Печоріна у розділі “Тамань”

У розділі “Тамань” Лермонтов показує нам мрійливу молоду людину, яка шукає новизни і пригод. Дівчина-контрабандистка зачаровує його. В душі Печоріна живе якась наївна, дитяча віра в казку, у щось краще, незвичайне, дивовижне. Дивна красуня закохує його, вона здається Печоріну неповторною, чудовою. Як дитину, її приваблює все непізнане. Але, жорстоко обманувшись, герой, якого обікрали і мало не втопили, знову приходить в свій звичайний стан розчарованої в усьому людини. Він лає себе за те, що відірвався від реальності і повірив у диво.

Образ Печоріна у “Князівні Мері”

У розділі “Княжна Мері” ми зустрічаємо в особі Печоріна роздвоєну людини. З одного боку це розумна людина, яка усвідомлює, що він творить і які це має наслідки. З іншого – ніби демон сидить у ньому, змушуючи його вести нечесну гру. Витонченими методами цей офіцер домагається любові юної дівчини, роблячи при цьому нещасним свого товариша. Кохання це Печоріна абсолютно не потрібне, його приваблює сама гра, сама пригода, досягнення мети – щоб душа невинної і недосвідченої Мері відкрилася йому назустріч. Печорін носить маски, міняючи їх з легкістю, нікому не показуючи своєї суті. Коли ж Мері закохується і готова пов’язати з ним своє життя, герой йде зі сцени – мета досягнута.

Печорін користується людьми заради тимчасового задоволення. При цьому він чудово розуміє, що робить, засуджує себе за це, вважає це своїм прокляттям, але продовжує в тому ж дусі. Іноді в ньому проривається каяття – це його порив побачитися з Вірою – єдиною жінкою, яка любить його, знає його справжнім, без масок. Але пориви ці недовговічні, і герой, поглинений собою і своєю нудьгою, знову не проявляє до людей ніякого душевного тепла.

Образ Печоріна у главі “Фаталіст”

Остання глава роману розкриває нам ще одну грань його особистості: герой не цінує дару життя. Навіть можлива смерть для нього – лише гра, можливість розвіяти нудьгу. Печорін намагається випробувати себе, ризикуючи життям. Він хоробрий, відважний, має сталеві нерви, і фактично виявляє героїзм у складній ситуації, коли потрібно втихомирити відчайдушного вбивцю. Мимоволі задумаєшся, на які подвиги, на які звершення був здатний цей чоловік з такими здібностями, з такою волею. Але, по суті, все звелося просто до “гострих відчуттів”, грі з життям і смертю.

Лермонтов в передмові до роману назвав Печоріна хворим. Він мав на увазі не буквальну фізичну неміч, а душу героя. Значення образу Печоріна в тому, що герой не знаходить застосування своїм непересічним здібностям, сила його духу нікому не потрібна. Він не знає, що такого насправді героїчного, цінного, корисного він міг би зробити. У підсумку його сильна, бунтівна, неспокійна натура несе людям одні нещастя. Ця думка по ходу дії роману підтверджується і в розумі самого героя.

Байка “Собака і Вовк” Григорія Сковороди, що возвеличує дружбу.

“Собака і Вовк” Сковорода читати

У Тітира, пастуха, жили Левкон та Фірідам, два пси, у великій дружбі. Вони прославились і серед диких, і серед домашніх звірів. Вовк, від заздрості на їхню славу, вишукав хвилю і став набиватися до них у друзі.
– Прошу мене любити та жалувати, панове мої,- казав Вовк з удаваною чемністю.- Ви мене надзвичайно вщасливите, коли дозволите мені бути третім вашим товаришем. Вважатиму це собі за велику честь.
Потім понарозказував їм про славних і багатих предків своїх, про модні науки, в яких стараннями батьків був вихований.
– Коли ж,- додав Вовк,- родом та науками хвалитися серед розумних вважається за дурість, то маю кращі гідності, щоб ви мене оцінили і полюбили. Я на обох вас схожий, а голосом і волосом – на пана Фірідама… В одному лише не криюся, що маю хвіст лисячий, а погляд вовчий.
Левкон відповів, що хоч Тітир на них зовсім не схожий, однак є третім для них другом, що він без Фірідама ніякого діла не починає. Тоді Фірідам сказав таке:
– Голосом і волосом ти справді на нас схожий, але серце твоє далеко стоїть. Ми стережемо вівці, задоволені вовною і молоком, а ви з овець шкуру здираєте і їсте їх замість хліба. Найбільше ж не подобається нам дзеркало душі твоєї – хитрий погляд твій, що скоса на баранця позирає, який онде ходить неподалік.

Сила: І рід, і багатство, і чин, і споріднення, і тілесні принади, й науки не спроможні утвердити дружбу. Лише серця, думками єдині, й однакова чесність людяних душ, що у двох чи трьох тілах живуть,- ось де справжня любов і єдність…

“Товстий і тонкий” аналіз оповідання (тема, ідея, головні герої) наведений в ций статті.

“Товстий і тонкий” Чехов аналіз

Толстий і тонкий – сатиричне оповідання російського письменника Антона Павловича Чехова.

Тема “Товстий і тонкий” – зустріч двох друзів. Ідея розповіді – висміювання чиношанування, низькопоклонництва і підлабузництва.

Жанр “Товстий і тонкий” – оповідання (Розповідається про один епізод із життя героїв.)

Види комічного в оповіданні “Товстий і тонкий”: Письменник використовує сатиру, оскільки саме цей вид комічного нещадно висміює недосконалість світу, людські пороки; автор не вірить у можливість виправлення тонкого.)

Головні герої “Товстий і тонкий”:

Михайло – товстий Порфирій – тонкий

Другорядні персонажі “Товстий і тонкий”
Нафанаїл – син Порфирія
Луїза – дружина Порфирія

Сюжет “Товстий і тонкий”

На вокзалі Миколаївської залізниці зустрілися два давніх друга. Один з них був товстий, а другий – “тонкий”. Тонкий – Порфирій – щойно зійшов з поїзда, вийшовши зі своєю дружиною Луїзою і сином Нафанаїлом. Товстий – Міша – дізнався тонкого і тут же його привітав. Друзі заговорили. Тонкий розповів товстому, що він – колезький асесор і єхидно поцікавився, а не дослужився Товстий до “статського”. Однак товстий виявився таємним радником, після чого тон Порфирія змінився на догідливо-підлесливий. Товстий не виніс цієї зміни в поведінці і розпрощався з Порфирієм.