Category: Література

Віктор Близнець цікаві факти з життя (біографії) українського письменника, автора багатьох дитячих творів Ви дізнаєтеся в цій статті.

Віктор Близнець цікаві факти

Віктор Близнець народився у селі Володимирівка Компаніївського району на Кіровоградщині. Був четвертою дитиною в селянській родині. Через війну та хвороби з шести дітей серед живих залишилося троє.

Народження В. Близнеця У звичайній хліборобській родині, в пам’яті його матері пов’язане з голодом і наближенням Великодня. Вже по війні, залишившись без документів, на сімейній раді вирішили датою його появи на світ вважати 10 квітня 1933 року.

Віктор Наполегливо вчився у школі, був надзвичайно працьовитий, вимогливий до себе, сором’язливий, скромний, не за віком розсудливий. Вчителі і учні любили його за надійність, органічне прагнення допомогти і порадити. І хоча всі науки хлопцю давалися легко, перевагу він все ж таки віддавав літературі.

До столиці Віктор Близнець приїхав із села у 1952 році, щоб вступити до Київського університету.

1955 – студентом четвертого курсу одружується з киянкою Раїсою. Їй було 17, коли вони познайомилися. Віктор приходив до студентів – її сусідів по комунальній квартирі. “Ми були молоді, бідні, за теперішніми мірками просто злиденні”, – згадувала пізніше дружина. Обоє їхніх дітей – старший Юрій і донька Ольга згодом стали біологами.

Перші роки сім’я Близнеців жили всі разом – із дружиною, її матір’ю та маленьким сином – в одній кімнаті, у комуналці в провулку поблизу Київського цирку. Там була страшна тиснява – стояли стіл, диван, дитяче ліжечко, розкладачка

Його університетськими друзями були – В. Симоненко, М. Сом, Т. Коломієць. У людях понад усе цінував гідність. Був щирий, добрий, але принциповий. Не мирився з неправдою, несправедливістю в житті, з сірістю – в літературі, що була для нього великим і святим ділом.

У 1970-ті роки Віктора Близнеця перестали друкувати, він досить важко це переживав. Він опинився фактично в ізоляції. Колеги, журналісти, письменники намагалися з ним не зустрічатися, щоб на них не впала пляма. Через ці події 1981, 2 квітня – Віктор Близнець наклав на себе руки.

Брати Грімм “Хлопчик-мізинчик”

Жив на світі бідний селянин. Якось увечері розпалював він вогонь у грубці, а жінка пряла. Ось він і каже:

– Сумно мені, що в нас нема дітей. У нашій хаті так тихо, а по сусідських он як гамірно та весело!

– Атож, – зітхнула жінка, – якби нам хоч однісіньке, хоч завбільшки з мізинчик дитятко, і то б я була рада. Ми б його щиро любили!

І трапилось так, що жінка занедужала, а через сім місяців у неї знайшовся хлопчик. Був він гарненький і здоровенький, тільки невеличкий – завбільшки з палець. Вони й сказали:

– Так і сталося, як ми бажали, є в нас любе дитя.

І назвали хлоп’я Мізинчиком – адже воно було таке малесеньке.

Батько й мати добре годували й доглядали хлопчика, але він не підростав анітрішечки – лишався такий, як і народився. Та оченятка в нього були розумні, і незабаром став він кмітливий і спритний – хоч за що візьметься, в усьому йому щастить.

Одного разу зібрався Мізинчиків батько в ліс нарубати дров та й каже сам до себе:

– От якби хто услід приїхав возом по дрова! [12]

– Таточку, – вигукнув Мізинчик, – я приїду возом, коли вам треба, не забарюсь і на хвилинку!

Батько тільки засміявся:

– Як же ти поїдеш, такий маленький? Ти й віжок у руках не вдержиш.

– Дарма, таточку, хай тільки мама запряже, а я сяду коневі у вухо і гукатиму, куди йому їхати.

– Ну, гаразд, – сказав, усміхнувшися, батько, – чом не спробувати?

Як настав час їхати, мати запрягла коня, посадовила Мізинчика йому в вухо, і почав малючок правувати, гукаючи:

– Вйо, тпру, гаття!

І все йшло у нього як слід, наче в справжнього погонича: віз їхав просто до лісу.

Сталося так, що, коли Мізинчик загукав: “Гаття, гаття!”, мимо проходили двоє чужих людей.

– Що воно за мана? – сказав один чоловік. – Їде віз, хтось погукує на коня, а на возі нікого не видно!

– Тут щось непевне, – мовив другий. – Ходімо за цим возом і побачимо, де він зупиниться.

А віз приїхав просто в ліс, якраз до того місця, де Мізинчиків батько рубав дрова. Побачив Мізинчик батька та й гукає до нього:

– Бачиш, таточку, ось я і приїхав возом! Тепер зсади мене.

Батько взяв лівою рукою коня за вуздечку, а правою вийняв з конячого вуха свого синочка, і той хвацько вмостився на соломинці.

Як побачили чужі люди Мізинчика, то з подиву їм аж дух захопило. Тоді один одвів Другого трохи вбік і шепнув йому:

– Слухай, це хлоп’я – справжній скарб для нас! Давай купимо його – будемо показувати по великих містах за гроші. [13]

Підійшли вони до селянина й кажуть:

– Продай нам цього малючка, йому в нас добре житиметься.

– Ні, – відповів батько, – це мій любий синочок, я не продам його ні за які гроші в світі.

А Мізинчик, почувши, що його хочуть купити, виліз по одежі на плече батькові й шепоче йому на вухо:

– Тату, віддай мене їм, я все одно вернуся до вас.

І батько продав його тим двом незнайомцям за добрі гроші.

– Де тебе посадити? – запитали вони малого.

– Посадіть мене собі на бриль, там я гулятиму собі та довкола поглядатиму. Я не впаду відтіль, не бійтесь.

Так вони й зробили. Мізинчик попрощався з батьком, і рушили в дорогу.

Йшли вони, поки стало вечоріти, а тоді хлоп’я каже:

– Зсадіть мене на землю, мені треба надвір.

– Е, залишайся там, – відказав той, на чийому брилі він сидів. – Нічого мені не станеться. Адже буває, що й пташка на бриль капку впустить.

– Ні, – сказав Мізинчик, – так не годиться, я знаю. Зсадіть мене швиденько додолу.

Чоловік зняв з голови бриля і посадив малятко на полі край дороги. А воно стрибнуло поміж груддям сюди-туди, знайшло мишачу нірку і шасть у неї.

– Бувайте здорові, панове, йдіть тепер додому без мене! – гукнуло воно й засміялося.

Ті підбігли до нірки, почали штрикати в неї паличкою, та дарма: Мізинчик залазив усе глибше й глибше, і коли вже зовсім смерклося, [14] мусили чужинці, сердиті, з порожніми гаманцями, йти додому без нього.

А Мізинчик, як помітив, що ті вже пішли, видряпався з нірки. “В полі вже темно, – подумав він, – і поночі йти страшно, ще в’язи скручу або ногу зламаю”.

На щастя, він знайшов порожню равликову шкаралупку.

– От добре, – сказав малюк, – маю де спокійно переночувати, – і вліз туди.

Тільки був задрімав, аж чує – йдуть якісь двоє, і один каже:

– Як би це нам у багатого попа гроші вкрасти?

– Я вас навчу! – гукнув Мізинчик.

– Що це? – перелякався злодій. – Наче хтось озвався!

Обидва стали й прислухались. А Мізинчик до них знову:

– Візьміть мене з собою, я вам поможу!

– А де ж ти?

– Шукайте на землі, де чуєте голос, – відповів він.

Нарешті злодії знайшли його і підняли.

– Ах ти ж, горобчику, як же ти нам поможеш? – запитали вони.

– А так, – відказав він. – Я пролізу між гратами до попівської комори і подаватиму вам надвір усе, що захочете.

– Гаразд,- сказали вони, – побачимо, що з цього вийде.

Ось прийшли до попівського дому, Мізинчик заліз до комори та як закричить на все горло:

– Чи ви хочете забрати все, що тут є? Злодії полякалися і кажуть тихенько:

– Та не кричи так, а то почують! [15]

Але Мізинчик, ніби не зрозумів, кричить знову:

– Ну що вам подавати? Все, що тут є? Той крик розбудив наймичку, що спала в

Комірчині. Вона підвелася в ліжку й стала прислухатися. А злодії з переляку відбігли далеченько, та скоро оговталися. Вони подумали: “Це малюк хоче нас подражнити”. Вернулися і шепочуть йому:

– Годі жартувати, подавай, що там є.

Та Мізинчик знову закричав, скільки було голосу:

– Я вам усе подам, тільки руки наставляйте!

Тепер наймичка розчула все як слід, схопилася з ліжка та до дверей. Злодії дременули навтікача, наче за ними сто вовків гналось, а наймичка, нікого не побачивши, пішла засвітити світло. Поки вона вернулась із свічкою, Мізинчик вибрався непомітно з комори й шмигнув у повітку на сіно. А наймичка обшукала всі закутки і, не знайшовши нікого, лягла знову спати, певна, що це їй просто примарилось.

Тим часом Мізинчик, умостившись гарненько в сіні, вирішив поспати до ранку, а тоді вже вернутися додому, до тата й мами.

Але йому судилося ще натерпітись біди. Авжеж! Чимало є на світі горя й лиха!

Коли розвиднілось, наймичка встала нагодувати худобу. Найперше вона пішла в повітку, взяла оберемок сіна, а з сіном захопила й бідного Мізинчика.

Він так міцно спав, що й не чув, як його несли з сіном, і прокинувся лише тоді, коли опинився у роті в корови.

– Ой лихо! – скрикнув Мізинчик, – Як же я потрапив у цю сукновальню? – Але швидко [16] здогадався, де він, і став берегтися, щоб не потрапити корові в зуби, бо тоді пропав би. Нарешті йому пощастило прослизнути разом із пережованим сіном у шлунок.

– У цій кімнаті забули зробити віконце, – сказав він, – сюди й сонечко не заглядає, і світла не засвітиш.

І взагалі помешкання Мізинчику не сподобалось, а тут іще в двері напихалося дедалі більше сіна, і бідоласі стало вже зовсім тісно. Нарешті його взяв страх, і він почав щосили кричати:

– Досить мені сіна! Досить мені сіна!

А наймичка саме доїла корову. Почувши, що хтось кричить, а не видно нікого, та ще й кричить тим самим голосом, що й уночі кричало, вона так злякалася, що впала з ослінчика й розлила молоко. А тоді схопилась і щодуху побігла до господаря, репетуючи:

– Ой лишенько, панотче, наша корова заговорила!

– Чи ти не з’їхала з глузду? – мовив піп, а проте сам пішов до хліва подивитися, що там таке сталося.

Та ледве він ступив на поріг, як Мізинчик закричав знову:

– Досить мені сіна! Досить мені сіна! Тепер уже й сам піп злякався – подумав, що в корову вселився злий дух, а тому звелів її зарізати.

Корову зарізали, а шлунок, де сидів Мізинчик, викинули на смітник.

Мізинчик добре намучився, шукаючи виходу, та коли врешті йому пощастило вистромити голову, його спіткало нове лихо: біг мимо [17] голодний вовк, ухопив шлунок і враз проковтнув його.

Але Мізинчик і тут не розгубився. “Нічого, – подумав він, – якось домовлюся з вовком”.

І гукнув з вовчого черева:

– Вовчику любенький, я знаю одне місце, де тобі можна добряче поживитись!

– А де ж це? – спитав вовк.

– В отакій і отакій хаті, там є і пироги, й сало, й ковбаса, їж, хоч лусни, тільки треба залізти крізь дірку, в яку помиї виливають.

І точнісінько описав вовкові батькову хату.

Вовка не треба було вмовляти: тієї ж ночі проліз він діркою на кухню, тоді до комори і нажерся так, що мало не луснув. Тоді хотів утекти, але від їжі боки йому так розперло, що він уже не міг пролізти назад тим самим лазом.

Цього й сподівався Мізинчик. Одразу він зчинив страшенний галас у вовчому череві.

– Ану замовкни! – крикнув вовк. – А то людей побудиш!

– Еге, ти нажерся, то хай і я повеселюся, – відповів Мізинчик і знову зарепетував щосили.

Від галасу прокинулися батько й мати, прибігли до комори і зазирнули в щілину. Як побачили вони, що там вовчисько, то батько побіг одразу по сокиру, а мати по косу.

– Стань за мною, – сказав батько матері, увійшовши до комори, – коли я його рубону і не вб’ю, ти косою розпанахай йому черево.

Почув Мізинчик батьків голос і гукнув:

– Таточку, це я тут, я у вовчому череві! Батько як почув, то страшенно зрадів:

– Слава Богу, наша люба дитина знайшлась. [18]

І він звелів жінці поставити косу, щоб не поранити синка. А тоді замахнувся та як рубоне вовка по голові – так той і покотився.

Потім принесли ножа й ножиці, розпороли вовкові черево і витягли малюка.

– Ох, – сказав батько, – як же ми потерпали за тебе!

– Еге, таточку, і я чимало набрався лиха в світі. Добре, хоч зараз на вільне повітря потрапив.

– А де ж ти досі тинявся?

– Ох, татусю, побував я і в мишачій норі, і в коров’ячому шлункові, і в вовчому череві. Тепер я від вас нікуди й на крок не ступлю.

– А ми більш не продамо тебе ні за які скарби в світі, – сказали батько й мати, цілуючи й пригортаючи свого любого Мізинчика.

Дали йому їсти й пити і справили нове вбрання, бо старе геть зносилося в мандрах.

Образ Івана Брюховецького в романі тісно пов’язаний з образами черні, натовпу.

Образ Брюховецького “Чорна рада”

Риси характеру Івана Брюховецького – це самолюбство і амбіційність, підлість, вміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість.

Уперше ім’я цієї людини в історії звучить як Іванець, що свідчить про його низьке походження і становище слуги при Хмельницькому. Вишколений старим Богданом, Брюховецький втерся в довір’я Юрасеві Хмельниченкові, який послав його на Запорожжя, щоб прихилити низовців і заволодіти булавою, яка була тоді у Виговського. Брюховецький прислужився Хмельниченкові, але із Запорізької Січі не повернувся, прожив серед низовців три роки, засвоюючи авторитет для самого себе. Він зумів прихилити козацьку голоту до себе тим, що виставляв себе ненависником панства й багатства. У цей час на Україні булава переходила з рук у руки, і Брюховецькому забажалося теж потримати її у своїх руках. Іванець зрозумів, що Запорізька Січ – свого роду автономія, і керуючи нею, можна керувати й усією Україною.

Лицемірством і лестощами Брюховецький уже восени 1659 року одержує в низовників досі не існуючий на Запоріжжі титул кошового гетьмана, хоча кошового тут завжди називали тільки отаманом. Власні користолюбні інтереси Іванець прикривав, нібито щирими турботами про низовиків, сіяв ворожнечу між ними й реєстровим козацтвом, а з конкурентами на майбутніх виборах розправлявся доносами в Москву, в яких обмовляв своїх противників, звинувачував у зраді, а себе рекомендував як найбільш придатного для російської політики на Україні.

Перед Ніжинською радою Брюховецький пообіцяв запорожцям, що дозволить безкарно грабувати майно Сомка, Золотаренка і їх прибічників. Ця обіцянка поширювалася й на чернь, яка допомогла йому стати гетьманом. Але як тільки Іванець досяг мети, він наказав низовцям чернь розігнати, а своїх політичних ворогів знищити фізично.

Характеристика образу Брюховецького “Чорна рада”

Риси характеру:

– лукавий і підступний; – хитрий і підлий; – вразлива, мстива і властолюбива людина; – здатність до демагогічного маскування перед народом; – облудний; – “чарівник-чорнокнижник; – “наче собі чоловік простенький, тихенький”; – “ніхто не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату”; – втирався у довір’я простолюду, на який опирався у боротьбі за гетьманство; – намагався справити вигідне враження, бути малопомічним, скромним; – “по душі були темному людові тії лукавії ухватки, тії тихі, солодкі речі, те нібито убожество, що всяк за його поліз би хоть на ніж”; – “химерний, морочив голови людськії, мов не своєю силою”; – “мов який чарівник-чорнокнижник, ходив поміж миром, сіючи свої чари”; – політичний авантюрист без честі й совісті.

Зовнішність Івана Браховецького

– коротка старенька свитина; – “полотняні штані”; – чоботи шкапові, протоптані; – “шабля при ньому горіла од золота; да й та на йому була мов чужа”; – “і постать, і врода в його була зовсім не гетьманська”; – “наче собі чоловічок простенький, тихенький”.

Цитатна характеристика Івана Браховецького

“Не знатиме під моєю булавою жодного козака або козацького старшини над собою паном: усі будемо рівні” (Добре він порівняв Україну!)

“Брюховецького величали другим Хмельницьким, що іще раз стає за Вкраїну супротив її ворогів і дарує мирові волю”.

“А як придивишся, то на виду в його наче ще й приязне: так би здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тільки очі були якісь чудні – так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й чигають ізпідтишка чоловіка. Іде, трошки згорбившись, а голову схилив набік так, наче каже: “Я ні од кого нічого не бажаю, тілько мене не чіпайте”. А як у його чого поспитаються, а він одвітує, то й плечі, наче той жид, підійме, і набік одступить, що ти б сказав – він усякому дає дорогу, а сам знітиться так, мов той цуцик, ускочивши в хату”

“Отакий-то був той Брюховецький, такий-то був той гадюка, що наварив нам гіркої на довгі роки!”

“…каже тоненьким, ницим голоском”.

Лестощі Брюховецького:

“Ні, не против я, не прогайнув, не промантачив, не проциндрив без пуття: усе спустив з рук, аби б тільки як-небудь прикрити ваші злидні. Не мало пішло мого добра і по Гетьманщині. Як та бідна курка-клопотуха, що знайде зернятко – да й те оддасть своїм курчаткам, так і я все до останнього жупана пороздавав своїм діткам. А тепер от і сам обголів так, що й пучки лізуть із чобіт – доведеться незабаром ходити так, як лапко. Що ж? Походимо й без чобіт, аби моїм діткам було добре”.

“Ви може думаєте, що я, так як ваші нашийники, стану драти з вас шкуру, аби б тільки в мене на ногах рипали сап’янці? Не доведи мене до сього, господи! Везли колись за мною в Січ жупани й сап’янці возами, везли золото і срібло мішками, а я все збув із рук, аби моїм діткам було добре!”

П. Шраменко:

“Окаяний пройдисвіт так усіх оманив, так по душі були темному людові тії лукавії ухватки, тії тихі, солодкі речі, те нібито убожество, що всяк за його поліз би хоть на ніж. Аж дивно стало моєму козакові, що то чоловік зможе, як захоче!”
Підступність і улесливість Брюховецького:

“Батьки мої рідні! Що ж (я) здолаю видумати путиє своїм нік-чемним розумом? У ваших-то сивих, шановних головах увесь розум сидить! Ви знаєте всі стародавні звичаї і порядки – судіть, як самі знаєте, а моє діло махнути булавою, да й нехай по тому буде. Недармо ж я вас вивів із Запорожжя на Вкраїну: порядкуйте по-стародавньому, як самі знаєте; судіте і карайте, кого самі знаєте, а я свого розуму супроти вашого не покладаю. Усі ми перед вашими сивими чупринами діти, дурні”.

“Сам Брюховецький стояв у голубому жупані перед своїх запорожців. Тут уже він був не той, що в Романовському Куті: позирав гордо, по-гетьманськи, і тілько всміхавсь, узявшись у боки”.

Самохарактеристика Брюховецького:

“Мабуть, сам лихий мені помагає… А лучче б нічого сього не було… Ой батьку Богдане! Не пізнав би ти тепер свого Іванця!.. Ворог!.. І звідки нечистий утелющив мені ворога!.. А вже тепер шкода зупинятись… Вивернеться… добре, що поборов! Два коти в одному мішку не помиряться… Чом же оце нема в мене сили до закінчення? Була сила світ на свій лад повернути, а тепер ось шпирнути ворога ножем боюсь… Що ж, як на Москві зроблять не по-нашому? Гроші грошима, бояре боярами, а цар – душа праведна…”

“Мізкує собі ледачий Іванець, ходячи по світлиці…”

Пугач про Брюховецького:

“Бачимо, бачимо, вразький сину,- дармо, що ти гетьман,- до чого ми в тебе дожилися. Убрав єси нас у шори, як сам хотів! Вивезли ми тебе на своїх старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаєш Україною орудувати! Недовго ж поорудуєш! Я тобі кажу, що недовго! Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака! …брехнею світ пройдеш, то назад не вернешся. Плюйте, братці, на його гетьманство! Кому любо з нечестивим пройдисвітом у гріхах погибати, зоставайсь тут, а хто не хоче скаляти золотої слави своєї, той гайда з нами за пороги! А на прощання скажемо сьому Іродові, чого ми йому бажаємо: воно ж йому й не минеться”

“Як Робін Гуд став розбійником” скорочено Ви можете згадати за 12 хвилин.

“Як Робін Гуд став розбійником” короткий зміст (переказ)

Події відбуваються в Англії за правління Генріха IІ. На півночі були величезні ліси, де міг полювати міг тільки король, а іншим під страхом смерті заборонялося вбити хоча б оленя. Ліси охороняли королівські лісники, і головний лісничий у кожному лісі мав таку ж саму владу, як шериф.
У Шервудському та Бернесдейльському лісах головним лісничим там був Х’ю Фітзу. Він мав тиху, лагідну дружину і маленького сина Роберта. Хлопчик, як свідчить запис в актовій книзі, народився 1160 року в місті Локслі, – через те його часто й називали Локслі або Роб з Локслі.

Роб, як тільки міцно зіп’явся на ноги, одразу полюбив блукати з батьком по лісі, а згодом і стріляти з лука. Довгими зимовими вечорами Роб любив слухати розповіді батька про хороброго Зеленого Віллі-розбійника, який не боявся королівських лісників і багато років гуляв по заповідниках, стріляючи оленів та бенкетуючи зі своїми друзями.

Коли надворі стояла негода, Роб цілими днями стругав рівненькі стріли для довжелезного лука й прив’язував до них сірі гусячі пера.

Матері не подобалося, що Роб так цікавиться життям розбійників, вона бачила сина при дворі короля або в абатстві. Вона вчила його читати й писати, прищеплювала йому гарні манери, вчила бути правдивим і чесним як із сановитими лордами, так і з простими селянами. Але Роб почував себе щасливішим в лісі з луком у руках.

Роб мав двох друзів: один був Віллі Геймвелл, син батькового брата, який жив у Геймвелл-Лоджі, біля Ноттінгема, а друга – Маріан Фітцуолтер, єдина дочка графа Хантінгдона.

Маріан і Роб товаришували, але зустрічалися таємно в лісі, бо їх батьки ворогували. Однак ані Роб, ані Маріан аніскільки не зважали на ворожнечу своїх батьків.

Але скоро безхмарне життя Роба закінчилося. У Робового батька, крім Фітцуолтера, були ще два непримиренні вороги: сухоребрий шериф Ноттінгема і гладкий єпископ Герфорда. Ці троє ворогів змовились між собою і нашепотіли на вухо королеві таке, що Х’ю Фітзу відразу втратив посаду королівського лісничого. Сім’ю Фітзу холодного зимового вечора вигнали з будинку, а батька арештували. Роб з матір’ю змушений був жити у родича, сквайра Джорджа Геймвелла, який радо надав їм притулок. Через кілька місяців матір Роба померла, не витримавши таких переживань. А з приходом весни, у в’язниці, помер і батько, а його вороги навіть не встигли вигадати обвинувачення.

Минуло два роки. Двоюрідний брат Роба, Віллі, вчився у школі далеко від дому; Маріан батько відіслав до двору королеви Елеонори, коли довідався про дружбу дочки з Робом. Цілих два роки осиротілий хлопець був зовсім самотній. Дядько нічим не міг допомогти своєму племінникові, який сумував за батьками та колишнім життям у лісі. Він відчував себе трохи краще, лише коли брав до рук лук і стріляв.

Одного дня дядько повідомив Робові, що в Ноттінгемі ярмарок, і шериф оголосив змагання лучників. Найкращі з них стануть королівськими лісниками, а того, хто стрілятиме найвлучніше, чекає ще й нагорода – золота стріла. Роб зрадів цій пропозиції, адже хотів зайняти місце батька і був готовий до змагання за нього.

Роб, через кілька днів, вирушив з Локслі й подався через Шервудський ліс до Ноттінгема. Через плече у нього висів довгий тисовий лук, при боці погойдувався сагайдак, вщерть наповнений стрілами, а в руці юнак міцно стискав дебелий ціпок. Одягнений він був у все зелене і мав великі надії на майбутнє. Продираючись крізь хащі Шервудського лісу він наскочив на гурт лісників, що влаштували бучний бенкет під розлогими шатами столітнього дуба.

Ватажком лісників був той чоловік, який незаконно посів батькове місце і вигнав їхню сім’ю на вулицю. Роб хотів пройти повз них, але ватажок лісників, посміявся над хлопцем і запропонував йому показати своє вміння стріляти з лука. Якщо Роб влучить у ціль, то отримає двадцять срібних монет від лісника, а як не влучить, то позбудеться голови.
За сто кроків у лісі з’явився табун королівських оленів, і Роб за вимогою лісничого мав послати стрілу на піввідстані до них. Але Роб пообіцяв влучити в оленя-ватажка, і за кілька хвилин той упав додолу.
Лісники від подиву зойкнули, а тоді сердито почали репетувати. Найбільше лютував той, що сам же таки запропонував битися об заклад.

Лісничий погродував Робу смертю, і не заплативши йому наказав йти геть. Хвиля обурення здійнялася у Робових грудях.

– Я йду, бо твоя пика вже намуляла мені очі, любий лісничий. На тобі недоноски мого батька! – вигукнув він і, відвернувшись, пішов своєю дорогою.

Лісничий сприйняв ці слова як погрозу і вистрілив Робові у спину. Роб затремтів від гніву і вбив лісничого.

Так помстився Роб за смерть батька, хоч тепер сам опинився поза законом.

Роб втік у зелену лісову гущавину, а ввечері стомлений прибився до хатини, що стояла на далекому узліссі. Там жила одна бідна вдова, яка знала Роба ще хлопчиком. Стара жінка нагодувала гостя, а він розповів усе, що з ним сталося. Жінка нарікала на свавілля багатіїв, а потім вдова розповіла, що трьох її синів оголосили розбійниками, бо вони минулої зими вбили одного королівського оленя, аби не померти з голоду.

Тепер її сини та інші чоловіки ховаються в лісі, і всі мають луки проти кривдників. Роб вирішив пристати до них, і коли вночі три сини вдови прийшли до матері, він мав з ними розмову.

Упевнившись, що всі Робові наміри збігаються з їхніми волелюбними пориваннями, вони взяли з нього присягу на вірність і тільки тоді розповіли, де схованка їхньої ватаги. Але їх ватага не мала ватажка, вони домовились обрати головним розбійника, який зможе пробратися непоміченим у Ноттінгем і здобути винагороду на змаганнях лучників.
Роб зрадів, бо він хотів взяти участь у цих змаганнях, а тепер вони дадуть йому можливість стати ватажком усіх розбійників Шервудського лісу!

Роб замаскувався і вийшов на широкий базарний майдан. Шериф Ноттінгема оголосив винагороду за голову Роба – сто фунтів стерлінгів.

Великі змагання почалися після полудня. Двадцять лучників мали боротися за золоту стрілу. Серед них впадав у око жалюгідний на вигляд жебрак, одягнений в строкате лахміття (це і був Роб). Люди сміялися з жебрака, але не могли йому заборонити брати участь у змаганнях.
Поруч з Робом стояв м’язистий смагляволиций парубійко із зеленою перев’яззю на лівому оці, з якого теж сміявся натовп, але він не це не зважав.

Трибуни були переповнені і всі чекали початку змагань.
У центральній ложі сидів бундючний шериф, його обвішана коштовностями дружина й дочка, як сподівалася одержати золоту стрілу з рук переможця і таким чином стати королевою дня.
У сусідній ложі розсівся товстенний єпископ Герфорда, а в ложі з другого боку сиділа Маріан, побачивши її серце Роба стрепенулося! Тепер він ще більше хотів перемогти.

Першу ціль буде поставлено за тридцять елів. Ті, що влучать у яблучко, стрілятимуть у другу ціль, пересунуту на десять елів далі. Третю ціль поставлять ще далі, і так аж поки визначиться переможець. Він одержує золоту стрілу й посаду королівського лісника, а також завойовує право обрати королеву дня.
У першу ціль влучили всі лучники, а потім учасників все меншало. Натовп підтримував улюбленців, і дивувався, що жебрак і одноокий стрілець так влучно стріляють.

На останньому етапі змагань стріла Роба потрапила в центр цілі, а стріла “однооокого” лише трішечки не влучила в середину, але обчухрала пір’я на Робовій стрілі. Незважаючи на свою поразку, він перший привітав Роба з перемогою і зник у натовпі.

Герольд запросив Роба до шерифової ложі, де чекала його винагорода. Шерифові Роб представився як Роб Мандрівник, і відмовився від посади лісничого.
Шерифові брови погрозливо зійшлись на переніссі, але заради дочки та золотої стріли він удав, що пустив відповідь жебрака повз вуха.
Але і золоту стрілу Роб вручив не дочці шерифа, а Маріан.

Шериф тільки зиркав спідлоба на голодранця-лучника, який відмовився від служби в нього, без слова подяки забрав приз та ще й на очах у всіх принизив його дочку. Він хотів був щось сказати, але чванлива дочка стримала його. Тоді шериф покликав свою сторожу й наказав стежити за жебраком. Але Роб спритно крутнувся і зник у натовпі.

Того ж вечора посеред галявини в Шервудському лісі навколо багаття сиділо сорок молодців, одягнених у все зелене. Вони смажили на вогні оленину і весело гомоніли. До них приєднався Роб, історію якого вже знала вся ватага. Один із синів вдови – Дебелий Вілл нагадав, що їм потрібен ватажок і запитав у Роба як пройшли

– Можу сказати, що я таки справді пошив шерифа в дурні, а на додачу ще й забрав у нього золоту стрілу. Однак щодо приза, ви мусите повірити мені на слово, бо я подарував його одній дівчині.

Роб був готовий стати простим лучником у цій ватазі, якщо його словам ніхто не повірить. Але з’явився “одноокий лучник” (уже без пов’язки на оці) і підтвердив, що Роб чесно виграв змагання і він визнає його ватажком.
Того вечора ще довго навколо багаття лунали бадьорі пісні й точилися веселі розмови. Ватага подарувала Робінові Гудові ріжок, яким він мав скликати своїх бійців. Всі урочисто поклялися, що, забираючи гроші та добро в багатіїв, вони всіляко допомагатимуть бідним та знедоленим і ніколи не заподіють лиха жінці.

Так Робін Гуд став розбійником.

“Мандри Гуллівера” скорочено 1 частина, коли Лемюель потрапив до Ліліпутії, ви можете прочитати в цій статті.

“Подорож до Ліліпутії” скорочено

І

Батько Гуллівера мав невеликий маєток в Ноттінгемпширі. У нього було 5 синів. Гуллівер серед них – третій. Він учився в Кембріджі дуже старанно, однак витрати на освіту для його батька, чоловіка небагатого, були завеликим тягарем, і через три роки сину довелося кинути навчання та піти в науку до лондонського хірурга. Час від часу його батько надсилав сину трохи грошей, і той витрачав їх на вивчення навігації та математики, бо вони корисні для тих, хто вирішив подорожувати. Він думав, що рано чи пізно йому випаде така доля.

Невдовзі Гуллівер переїхав до Лейдена, де він старанно вивчає медицину. Повернувшись додому, найнявся лікарем на корабель “Ластівка”. Там прослужив три роки, постійно подорожуючи. Приїхавши до Англії, він оселився у Лондоні, найняв частину невеликого будинку і одружився з Мері Бертон – другою дочкою власника крамниці.

Та через два роки лікарська практика Гуллівера почала підупадати, і, порадившись із дружиною, він вирішив знову вирушити в море. Шість років працював лікарем на двох кораблях, відвідав Індію та Вест-Індію, приглядався до звичаїв людей і вивчав чужі мови.

Остання подорож була не дуже щаслива, і він вирішив осісти вдома, при дружині та дітях. Три роки чекав, що справи покращають, але врешті

4 травня 1699 року він відплив з Брістоля на судні “Антилопа”. Але вже 5 листопада шквал розбив корабель об скелю.

Гуллівер плив навмання. Нарешті, вкрай знеможений, він відчув під ногами землю. Але пройшовши з милю, не натрапив ніде на ознаки житла чи людей. Страшенно змучений, він міцно заснув на цілих 9 годин.

Вдень він хотів був підвестися, але не зміг і поворухнутись: руки, ноги та довге волосся були прив’язані до землі. Все тіло було обплутане тонкими мотузочками. Гуллівер міг дивитися тільки вгору, і сонце сліпило його. Навкруги чувся якийсь гомін. Незабаром щось живе опинилося у нього на грудях. Це був чоловічок дюймів шести на зріст, з луком та стрілою в руках і з сагайдаком за плечима. Слідом за ним сунуло з півсотні таких самих чоловічків. Гуллівер здивовано скрикнув – і вони з переляку кинулись врозтіч. Але незабаром вони повернулись, і один із них наважився стати перед самим обличчям Гуллівера і крикнув: “Гекіна дегул!” Але Гуллівер нічого не зрозумів.

Нарешті після довгих зусиль велетню пощастило розірвати мотузочки й витягти з землі кілочки, якими була припнута ліва рука. У ту ж мить він відчув, що в нього вп’ялася з сотня стріл, колючих, наче голки. Деякі чоловічки намагалися колоти списами в боки. На щастя, куртку з буйволячої шкіри вони не змогли проколоти. Помітивши, що Гуллівер рухається, чоловічки перестали стріляти. Повернувши голову, велетень побачив поміст футів на півтора заввишки з двома чи трьома драбинами. З цього помосту один із чоловічків, мабуть якась поважна особа, звернувся до Гуллівера, потім вони перерізали мотузочки, якими була перев’язана голова. Оратор був середнього віку і ніби вищий на зріст, ніж ті троє, що його супроводили.

Гуллівер майже помирав з голоду, тому що він їв востаннє за кілька годин перед тим, як покинув корабель. Він знаками попросив їсти. Гурго (такий титул був у вельможі) зрозумів його. Незабаром сотні тубільців-ліліпутів вже несли йому їжу. Потім Гуллівер дав знак, що хоче пити, і йому підкотили три бочки, в кожній було по півпінти легкого вина.

Трохи згодом перед Гуллівером з’явився поважний урядовець, посланець імператорської величності. Державна рада ухвалила перевезти велетня до столиці. Гуллівера повинні були доправити туди як полоненого. Велетня схилило на сон, він спав довго, бо в бочки з вином було підсипано сонного зілля.

Ліліпути – неабиякі математики й досягли особистих успіхів у механіці завдяки підтримці й заохоченню імператора. 500 теслярів та інженерів збудували величезний повіз для Гуллівера. Але найбільші труднощі полягали в тому, щоб підняти його та покласти на платформу. Для цього тубільці вкопали 80 стовпів в один фут заввишки, до них прив’язали міцні канати (не товще шпагату) з гачечками на кінцях, а їх зачепили за шворки, якими обвили шию, руки, ноги і тулуб велетня. 900 найдужчих чоловічків тягли канати, і через три години Гуллівер вже лежав на платформі, міцно прив’язаний до неї. Під час цієї операції він спав глибоким сном. 1500 найсильніших коней тягли повіз за півмилі від того місця, де лежав Гуллівер.

На площі, де зупинився повіз, стояв старовинний храм, що вважався найбільшим у всій державі. Його використовували для різних громадських потреб. Гулліверу його призначено було за житло. Але він ледь туди міг пролізти. Велетня було посаджено на 91 ланцюг розміром з ланцюжок на годиннику дами. Але Гуллівер пересвідчився, що порвати його не зможе, і засмутився.

II

Краєвид був приємний. Вся місцевість здавалась суцільним садом. Ліворуч Гуллівер побачив місто, що нагадувало театральну декорацію.

Імператор уже зійшов із башти і верхи наближався до Гуллівера.

Цим він наражав себе на небезпеку. З його наказу до велетня підвезли їжу і напої. На зріст імператор був майже на цілий ніготь вищий за всіх придворних. Його величність раз у раз звертався до Гуллівера, але той не розумів його. Коли імператор повернувся в місто, до велетня приставили варту, що мала охороняти його від юрби. Бо коли він сидів біля дверей свого житла, дехто наважився стріляти, і одна стріла мало не влучила йому в ліве око. Полковник із варти вирішив, що найбільшою карою буде віддати бешкетників Гулліверові. Та той, діставши ножа, поперерізав мотузочки, якими були зв’язані полонені, і відпустив їх. Це справило добре враження.

Проти ночі довелося Гулліверові залізти у приміщення та лягти спати прямо на землю. Через два тижні з наказу імператора виготовлено було постіль: на возах привезли 600 матраців звичайного розміру.

Коли про прибуття Гуллівера стало відомо по всій державі, подивитись на нього приходили всі тубільці. “Села спустіли майже зовсім, і, якби імператор не видав спеціальних наказів та розпоряджень, сільське господарство країни дуже занепало б”.

Тим часом імператор раз у раз скликав державну раду, де обговорювали питання про подальшу долю Гуллівера. Утримувати його було дуже дорого. Це могло б навіть призвести до голоду в державі. Не раз при дворі схилялися до думки заморити Гуллівера голодом або засипати лице та руки отруєними стрілами, від чого можна швидко загинути. Але такий величезний труп, гниючи, спричинив би до різних пошерстей, які згодом поширилися б а всю країну.

Коли ж два офіцери доповіли імператору про випадок із бешкетниками, той відразу ж видав указ, який зобов’язував усі села на 900 ярдів од столиці приставляти для Гуллівера щоранку корів, овець та іншу живність разом із відповідною кількістю хліба, вина та різних напоїв. Прислуговувати поставили 600 чоловік. Ученим було доручено навчити велетня їхньої мови, і невдовзі він уже міг порозумітися з імператором. Перше, про що він попросив,- це була воля. Імператор відповів, що на все свій час. Проте обіцяв, що з Гуллівером будуть поводитися добре, але обшукають, тому що зброя, коли вона відповідає такій великій людині, повинна бути дуже небезпечною. Гуллівер погодився і посадив двох урядовців, що проводитимуть обшук, до себе у кишеню. Дві кишеньки не були обшукані, тому що Гуллівер держав там речі, потрібні тільки йому. Урядовці склали докладний список того, що знайшли. Коли імператорові його прочитали, насамперед він зажадав, щоб велетень витяг з піхов шаблю і пістоль. Гуллівер попередив, щоб імператор не лякався, і вистрелив у повітря. Це справило враження куди більше, ніж шабля. Таким чином Гулівер лишився зброї. Так само він віддав і годинник, а також монети, складний ніж, бритву, табакерку, носову хусточку та записну книжку.

III

Тубільці поступово перестали боятися Гуллівера. Він добре підучився їхньої мови й міг уже розмовляти з ними. Одного разу імператорові спало на думку потішити велетня видовищем тамтешніх ігор. Найбільш розважили його канатні танцюристи. “У цій грі беруть участь тільки кандидати на якусь високу посаду або ті, хто хоче запобігти великої ласки при дворі”. “Коли хтось, чи то померши, чи то попавши в неласку (що трапляється частенько), звільняє посаду, то п’ять чи шість кандидатів просять у імператора дозволу розважити його та двір танцями на канаті, і той, хто найшвидше підстрибне і не впаде, одержує посаду”.

Була в них ще одна розвага: імператор кладе на стіл три шовкові нитки (синю, червону, зелену), ними нагороджують тих, кого він захоче визначити особливою ласкою. Претенденти повинні пролазити попід горизонтальною палицею або стрибати через неї, залежно від того, підіймає її імператор чи опускає. Хто виконує всі штуки найдовше і з найбільшою спритністю, той дістає в нагороду нитку, що носить замість пояса.

За два-три дні перед звільненням Гуллівера до його величності прибув гонець із повідомленням про те, що вони знайшли на березі дивну річ, що, мабуть, належить Чоловікові Горі. Гуллівер зрадів, бо збагнув, що то його капелюх.

Через два дні після цього імператор вигадав собі оригінальну розвагу: наказавши Гулліверові стати на зразок колоса Родоського, розставити ноги, а під ним вишикував військо і провів церемоніальним маршем. У параді взяли участь 3000 піхотинців та 1000 вершників.

Нарешті його величність поставив питання про дарування волі Гулліверові в кабінеті міністрів, але Скайреш Болголам, один з урядовців, чомусь став смертельним ворогом велетня і заперечував проти цього. Змушений погодитися з більшістю міністрів, він склав текст умов, на яких Гуллівер мав бути звільнений. Гуллівер не мав права залишити володіння без офіційного дозволу. Він не вступатиме до столиці без попередження жителів за дві години, не лягатиме на луках і ланах. Він не має права брати ліліпутів на руки без їхньої на те згоди. Якщо виникне потреба, то Гуллівер має бути спільником у боротьбі з ворожим островом Блефуску, повинен допомагати при спорудженні імператорських будівель та доставляти спішні розпорядження. Цей документ було прочитано Гулліверові і потім урочисто знято з нього ланцюги.

IV

Здобувши волю, Гуллівер попросив дозволу оглянути Мілдендо – столицю Ліліпути. Він посувався дуже оборежно.

Імператорський палац стояв у центрі столиці, на перехресті двох головних вулиць. Гуллівер дуже хотів побачити покої імператора, але для цього йому знадобилися стільці, які було збудовано з найбільших дерев парку. Тоді він побачив найрозкішні покої, які тільки можна уявити. У них були імператриця та молоді принци, оточені почтом. Її імператорська величність усміхнулася до Гуллівера й ласкаво простягла крізь вікно руку для поцілунку.

Якось уранці до Чоловіка Гори приїхав головний секретар у таємних справах Фелдресел. Він розповів Гулліверові, що 70 місяців тому в імперії утворилися дві ворожі партії, відомі під назвою Тремексенів і Слемексенів, від високих і низьких підборів на черевиках, чим вони відрізняються одні від інших. Його величність звелів надавати урядові посади лише тим, хто носить низькі підбори.

Ненависть між обома партіями дійшла до того, що члени однієї не стануть ні їсти, ні пити за одним столом, ані розмовляти з членами другої.

Але Тремексени, або Високі Підбори, переважають числом. Вся влада поки що в руках імператора, але наступник трону симпатизує Високим Підборам. У всякому разі один із його підборів вищий за другий. І серед цих міжусобиць ще й загрожує напад війська з Блефуску – другої великої держави світу, майже такої ж великої, як Ліліпутія. Вже 36 місяців ці держави перебувають у стані запеклої війни, і ось із якої причини.

Ліліпути розбивали яйця, перед тим як їх з’їсти, з тупого кінця. Одначе, коли дід його величності таким чином розбив яйце і урізав собі пальця, видали указ, щоб всі піддані розбивали яйця тільки з гострого кінця. Монархи Блефуску завжди підбурювали народ Ліліпутії на заколоти, а коли ті заколоти придушували, давали притулок вигнанцям. З приводу цієї полеміки видані сотні томів. Імператори Блефуску не раз подавали протести, звинувачуючи уряд Ліліпути у релігійному розколі та порушенні основного догмата великого пророка Ластрога. Але в Аль-корані, книзі книг, написано: “Всі істинно віруючі хай розбивають яйця з того кінця, з якого зручніше”. А це вирішує верховний суддя імперії. З цього конфлікту почалася кривава війна. Ворог збудував численний флот і готується висісти на березі Ліліпутії. Імператор бажав, щоб Гул-лівер підтримав його у війні. Але той не вважав за потрібне втручатися в партійні чвари, проте ладен віддати життя, боронячи його високість та велику державу Ліліпутія від ворожої навали.

V

Імперія Блефуску – це острів на північний схід од Ліліпути. Довідавшись про напад, Гуллівер уникав показуватись на березі. У Блефуску про нього нічого не знали. Він розпитав найосвідченіших моряків про глибину протоки. Велетень пішов на північно-східний берег, звідки видно було Блефуску, ліг за горбком і побачив з півсотні високих кораблів і велику силу транспортів, що стояли на якорях. Гуллівер звелів приставити звій найміцнішого канату та багато залізних брусів. Канат був з нашу шворку завтовшки, а бруси – як прутик для плетіння. Велетень сплів канат утроє, з тією ж метою поскручував докупи по три залізні прутики, загнувши кінці гачечками. Причепив 50 гачків до 50 канатів і подався на північно-східний берег. За півгодини перед припливом в самій шкіряній куртці ввійшов у воду, знявши камзол, черевеки і панчохи. Менш як за півгодини Гуллівер дійшов флоту. Побачивши його, вороги так перелякалися, що пострибали в море і вплав дісталися берега, де їх зібралося не менше як 30 тисяч. Тоді Гуллівер взяв своє знаряддя, позачіпав гачки за отвори, що були в носі кожного корабля, а шворки від них зв’язав докупи. Поки велетень порався з цим, вороги пускали тисячі стріл. Найдужче він боявся за очі. Раптом він згадав про окуляри – їх не помітили імператорські доглядачі при обшуку. Багато стріл влучили в скельця окулярів, але не завдали їм особливої шкоди. Тоді Гуллівер рішуче перерізав якірні канати, потім, узявши зв’язані докупи шворки з гачечками, легко потяг 50 найбільших ворожих військових кораблів.

Блефускіанці остовпіли. Помітивши, що весь флот пливе слідом за Гуллівером, зняли страшенний лемент. А велетень, цілий і неушкоджений, прибув із своєю здобиччю до королівського порту Ліліпути.

Імператор і весь його двір ледь не занепали духом, коли побачили ворожий флот, що швидко до них наближається. Та невдовзі страхи розвіялися, бо з кожним кроком протока мілішала і вже було видно Гуллівера. За цей подвиг його було нагороджено титулом нардака – найвищою почесною відзнакою в імперії.

Честолюбність монархів не має меж, і імператор висловив бажання, щоб Гуллівер знайшов нагоду і привів у його порти решту ворожих кораблів. Проте велетень намагався відрадити його від такого наміру, наводячи як численні політичні аргументи, так і міркування про справедливість, і рішуче відмовився бути знаряддям поневолення незалежного народу. Наймудріші міністри в державі стали на бік Гуллівера.

Імператор не пробачив цього велетневі. Відтоді його величність і ворожа кліка міністрів розпочали інтригу проти Гуллівера, яка через два місяці ледве не призвела до його загибелі.

Тижнів через три після цих подій із Блефуску врочисто прибула делегація, що просила миру, і незабаром було підписано договір на умовах, дуже вигідних імператору Ліліпути. Після цього від імені свого імператора посли з Блефуску запросили Гуллівера відвідати їхню державу. Той на першому ж прийомі в імператора Ліліпути звернувся з проханням дозволити побувати в Блефуску. Його величність зробив це неохоче.

Якось опівночі біля дверей оселі Гуллівера пролунали кроки тисячного натовпу. Кілька придворних, протиснувшись крізь натовп, благали Гуллівера йти до палацу, бо в покоях імператорської величності спалахнула пожежа. Той миттю схопився на ноги. До стін покоїв вже приставили драбини й нанесли силу-силенну відер, але вода була не близько. Гуллівер міг би легко погасити пожежу, накривши палац своїм камзолом, але залишив його вдома, бо квапився. І цей розкішний палац неодмінно згорів би дотла, якби не сяйнула одна щаслива думка.

Гуллівер сходив до вітру і зробив це так влучно, що хвилини за три весь вогонь погас. Але імператриця була страшенно обурена вчинком Гуллівера. Вона оселилась у найвіддаленішій частині палацу, твердо вирішивши ніколи не відвідувати своїх колишніх покоїв, і урочисто пообіцяла помститися.

VI

Гуллівер має намір у цьому розділі докладно описати Ліліпутію та деякі відомості загального характеру. Середній зріст тубільців трохи менший, ніж шість дюймів, і йому точно відповідає величина як тварин, так і рослин. Але природа пристосувала очі ліліпутів саме до таких розмірів, і вони бачать чудово, але тільки зблизька.

Ліліпути пишуть не так, як європейці – зліва направо, не так, як араби – справа наліво, не так, як китайці – згори донизу, а так, як англійські доми – навскоси, через сторінку.

Мертвих вони ховають, ставлячи головою вниз, бо дотримуються думки, що через одинадцять тисяч місяців мерці воскреснуть. А на той час земля повинна перекинутись низом догори. І ліліпути стануть просто на ноги.

За всі злочини проти держави карають тут надзвичайно суворо, але якщо на суді доведено невинність обвинуваченого, то викажчика віддають на ганебну страту, а з його майна стягають пеню на користь невинного, і про безневинність оголошують у всьому місті.

Шахрайство вони вважають за тяжчий злочин, ніж крадіжку, і тому карають за нього смертю, бо дбайливість та пильність можуть уберегти майно від злодія, але проти спритного шахрайства чесність не має чим боронитися.

Там кожен, хто подасть достатні докази, що протягом 73 місяців точно виконував усі закони країни, дістає право на певні пільги відповідно до свого стану та життя і одержує пропорційну суму грошей із спеціальних коштів. Крім того, йому дають титул снілпела, тобто законника, який не переходить до спадкоємців.

Призначаючи кого-небудь на державну посаду, ліліпути більше уваги звертають на моральні якості, ніж на здібності. Вони вважають, що правдивість, справедливість, поміркованість та інші подібні якості – під силу кожному і що ці чесноти, при досвіді та добрих намірах, роблять кожного здатним служити своїй країні, крім тих випадків, коли потрібні спеціальні знання. Невіра в божественне провидіння так само робить людину непридатною для громадської посади. Ганебний звичай призначати на високі посади тих, хто добре танцює на канаті, або плазує під палицею, вперше запровадив дід теперішнього імператора.

Невдячність вважається в Ліліпутії карним злочином, на думку ліліпутів, той, хто відплачує злом благодійникові, є ворог і всім іншим людям, яким він нічого не завдячує, а тому він заслуговує смерті.

Їхні погляди на обов’язки батьків та дітей дуже різняться від тих, що є в країні Гуллівера. Ліліпути вважають, що батькам менше, ніж будь-кому іншому, можна довіряти виховання їхніх дітей, і через те в кожному місті є громадські виховні заклади, куди всі батьки, крім селян і робітників, повинні віддавати своїх дітей і де вони вирощуються та виховуються, доки їм мине 20 місяців, тобто у тому віці, коли, на думку ліліпутів, зароджуються певні здібності. Ці школи бувають кількох видів – залежно від статі дітей та стану їхніх батьків. Учителі там дуже досвідчені й готують дітей до життя відповідно до суспільного становища батьків та їхніх власних здібностей і нахилів. Батьки можуть бачитися зі своїми дітьми тільки двічі на рік, кожного разу не більше години. Цілувати дітей дозволяють тільки при побаченні та прощанні, а вихователь пильно стежить за тим, щоб дітям нічого не нашіптували, не говорили пестливих слів і не приносили іграшок, ласощів тощо.

Гуллівер не помітив ніякої різниці в їхньому вихованні, зумовленої відмінністю статі, хіба що фізичні вправи для дівчаток не такі важкі.

Селяни та робітники тримають дітей удома, бо їм доведеться тільки орати та обробляти землю, і їхнє виховання не має великої ваги для суспільства. Проте для старих і недужих улаштовано притулки, і через це жебрання – ремесло, незнане в імперії.

Далі Гуллівер пише про подробиці свого життя й побуту у країні, де пробув 9 місяців і 13 днів. Він сам собі зробив стіл і стілець з найбільших дерев королівського парку. Дві сотні швачок шили йому сорочки з найцупкішого полотна, яке вони мусили складати в кілька разів. Мірки знімали з великого пальця його правої руки, бо в ліліпутів математично точно вирахувано, що обвід великого пальця вдвічі більший від обводу зап’ястка, обвід зап’ястка вдвічі більший від обводу шиї, а обвід шиї вдвічі більший від обводу стану.

Одяг шили триста кравців. “Коли камзол був готовий, він скидався на ковдри, які шиють англійські дами з клаптиків матерії, з тією різницею, що був весь одного кольору”.

Триста кухарів варили їжу в невеличких хатках, побудованих коло дому Гуллівера. Однієї тарілки зі стравами вистачало на один ковток. Якось його почастували таким величезним окостом, що його стало вкусити аж на три рази, але це був рідкісний випадок.

Одного дня імператор заявив, що хоче пообідати з Гуллівером в супроводі дружини, молодих принців та принцес. Той їв більше, ніж звичайно, бажаючи вразити двір. І Флімпен, лорд-канцлер скарбниці, ворог велетня, потім відзначив, що утримання Чоловіка Гори вже коштувало його величності понад 1,5 мільйона спрагів (найбільша в Ліліпути золота монета), і порадив імператорові позбутися Гуллівера при першій нагоді.

І незабаром чужинець помітив, що втрачає прихильність його величності.

VII

У цьому розділі Гуллівер повідомляє про таємні інтриги, що аж два місяці велися проти нього.

Саме коли він збирався відвідати імператора Блефуску, одного вечора цілком таємно прибув до нього поважний придворний і, не називаючи свого імені, зажадав побачення. Він сказав, що Гуллівера обвинувачують у державній зраді та інших злочинах, за які карають смертю, та показав звинувачувальний акт. Рада вирішила виколоти Гулліверу обоє очей, така кара якоюсь мірою задовольнила б правосуддя. А згодом, так вважав імператор, можна буде покарати його іще тяжче. Через три дні до Гуллівера відрядять секретаря, і він прочитає звинувачувальний акт.

Коли його ясновельможність поїхала, Гуллівер залишився вкрай стурбований та збентежений. Нарешті він спинився на такому рішенні. Маючи офіційний дозвіл його величності відвідати імператора Блефуску, він написав секретареві, що був його приятелем, листа, повідомляючи, що від’їжджає. Не чекаючи відповіді, він того ж дня подався до морського берега, де стояв флот. Там конфіскував військовий корабель, прив’язав до його носа канат, підняв якорі, роздягся, поклав у корабель свій одяг і, тягнучи судно за собою, дістався до королівського порту Блефуску, де народ уже чекав на нього. Імператор Блефуску в супроводі найяснішої родини та найзначніших вельмож вирушив йому назустріч. Гуллівер сказав його величності, що прибув до них згідно з обіцянкою і з дозволу імператора, його володаря, заради високої честі побачити такого могутнього монарха.

VIII

Через три дні по прибутті до Блефуску, Гуллівер помітив на відстані півліги у відкритому морі щось схоже на перевернутий човен. Він пригнав його до берега. Човен був велетенського розміру, як вважали блефускіанці. Тоді Гуллівер сказав імператорові, що цей човен послала йому його щаслива доля, щоб дати змогу дістатися до якогось місця, звідки він зможе повернутися на батьківщину, і попросив його величність дати потрібні для обладнання судна матеріали, а разом із тим і дозвіл виїхати. Той погодився.

Через деякий час посланець із Ліліпутії прибув до Блефуску з копією звинувачувального акта. Імператор Блефуску по триденній нараді послав дуже чемну відповідь із безліччю перепрошень. Він писав, що вислати Гуллівера зв’язаного, як то добре розуміє його брат, не має змоги і що незабаром обидва монархи зможуть полегшенно зітхнути, бо велетень знайшов на березі величезне судно, на якому може вирушити в море.

Із цією відповіддю посланець повернувся до Ліліпутії.

Це змусило Гуллівера поквапитися і виїхати раніше, ніж збирався, а двір охоче допомагав йому в цьому. 500 майстрів зшили двоє вітрил, Гуллівер зробив снасті, великий камінь пристосував замість якоря.

Через місяць, коли все вже було готове, його величність подарував Гулліверу свій портрет на весь зріст, який велетень зараз же сховав у рукавичку, щоб не пошкодити його. У човен було покладено сто волячих і триста овечих туш, відповідний запас хліба та напоїв і стільки готових страв, скільки спромоглися приготувати чотириста кухарів.

24 вересня 1701 року о шостій годині ранку Гуллівер напнув вітрила. Невдовзі він побачив судно. Нелегко висловити радість, що охопила його, коли побачив англійський прапор. На судні Гуллівер зустрів свого давнього товариша і все розповів йому, що сталося, але той не повірив йому, гадаючи, що пережиті злигодні потьмарили розум приятеля. Але Гуллівер дістав із кишені корів та овець, що їх узяв із собою.

В Англії він заробив чималі гроші, показуючи свою худобу різним поважним особам і просто цікавим, а перед тим як вирушити в другу подорож, продав за шістсот фунтів.

Пробувши з дружиною та дітьми тільки два місяці, він попрощався і сів на купецький корабель “Пригода”. З описом цієї подорожі читач зможе ознайомитися в другій частині мандрів.

Образ Сомка в романі “Чорна Рада” Сповнений романтизованого благородства. Сомка Куліш наділяє характерними рисами українського полководця і державного діяча – тими рисами, якими наділив його народ в думках, піснях легендах.

Образ Якима Сомка “Чорна Рада”

Яким Сомко походив з переяславських міщан, був рідним братом першої дружини Богдана Хмельницького. Козацькі літописи подають Сомка як людину великої вроди й розуму. У часи визвольної боротьби проти Польщі Сомко став прилуцьким полковником. Коли ж помер Богдан Хмельницький, а булава не втрималася ні в руках Виговського, ні Юрася, Сомко активно прагнув зібрати чорну раду (такі ради носили характер заколотів, державних переворотів, були підступними стосовно правлячого гетьмана, тому називалися чорними), бо сподівався, будучи вже наказним гетьманом, здобути булаву собі.

Був Яким Сомко далеко не ідеальною людиною, не цурався, як і Брюховецький, писати доноси на своїх конкурентів царю, але перед Ніжинською радою повівся благородно і навіть погодився поступитися булавою Васюті, щоб тільки вона не потрапила в руки Брюховецькому. Та було вже надто пізно думати про єдність після затяжних міжусобиць – Іванець використав усі можливості бути вибраним.

Після поразки на Ніжинській “чорній” раді Сомко просив притулку й оборони в російських представників Ромодановського й Гагіна, але ті видали його Іванцеві, який не забарився приректи в’язня до смерті.

Звісно П. Куліш ідеалізує в романі образ Сомка. Наказний гетьман Сомко щиро засмучений недолею рідного краю, він – продовжувач справи Богдана Хмельницького. Про це свідчать Сомкові слова: “Зложити докупи обидва береги Дніпрові, щоб обидва приклонились під одну булаву!”. Він щирий і незлобливий лицар, гордий і розумний ватажок.

Коли вірні йому козаки вирішили покласти голови, але не віддати свого гетьмана на поталу, він говорить: “Братці милі! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна!”.

Портрет Сомка у романі подано романтичними фарбами, виразами схожими на історичні пісні та легенди, автор нам подає гетьмана таким, яким бачив його народ:

“Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної” (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи…”.

Благородно поводиться він в останню годину життя, відмовляється врятуватися ціною смерті Кирила Тура, який прийшов визволити його з в’язниці. Сомко виступає за єднання з Росією, прагне зберегти кращі народні традиції, з повагою відгукується про запорожців. Він виступає у романі уболівальником за долю України, не хоче, щоб через його особисті інтереси почалися чвари.

В уявленні П. Куліша саме така людина могла об’єднати в одне могутнє ціле Україну, тому і Сомко в романі носій саме цієї ідеї – прибічник возз’єднання Право – та Лівобережної України.

Характеристика образу Якима Сомка “Чорна Рада”

Портрет і зовнішність Якима Сомка

– “воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної”; – “високий, огрядний собі пан”; – “кругловидний, русявий”; – “голова в кучерях, як у золотому вінку”; – “очі ясні, веселі, як зорі”; – “чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи”.

Риси характеру Якима Сомка

– взірець лицарства, мужності, відвертості, благородства; – “щирий і незлобливий”; – не любив жартів; – “щира козацька душа”; – “гордий, пишний і розумом високий”.

Політичні погляди Якима Сомка

– не мириться із запорозьким демократизмом, бунтарством сіроми; – відстоює ідею міцної державної влади, сильної гетьманської руки; – у нього на думці, якби одігнати ляхів до Случі; – прагне об’єднати обидві частини України і триматися договору про возз’єднання з Росією; – мужньо приймає смерть, відмовившись від можливого порятунку, бо “погибає Україна!”

Цитатна характеристика Якима Сомка

Кобзар про Сомка

“А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонілося”.

“А Сомко знаєте який? Зараз загориться, як порох… Сомко видумав Іванцеві гірку кару: звелів посадити верхи на свиню да й провезти по всьому Гадячу”.

“Хтось у дорогих кармазинах, високий і вродливий, а по кармазинах скрізь комір і поли гаптовані золотом; зверху кирея підбита соболем; підпиравсь срібною булавою”.

“Давно я потоптав би сю ледар, да тільки честь на собі кладу!”

“Нехай лиш виїдуть у Переяслав царські бояре, побачимо як та чорна рада устоїть проти гармат”.

К. Тур про Сомка.

“А сі городові кабани усе мають за власне, що перші забрались у баштан”.

Шрам про Сомка

“О, голово ти моя золота! Коли б то так усі, як ти, держались честі та правди! А то на кого не зглянеш – усяке, мов звірюка, про свою тільки шкуру да про свій берліг дбає”.

“Але ось крізь царський намет увійшов і Сомко…, у руках держить золоту булаву Богданову…”

Петро Шраменко.

“Гордий, пишний, і розумом високий”

Брюховецький – Сомку перед початком ради:

“Положи бунчук і корогви, переяславський крамарю!”

І. Шрам.

“…заклювала ворона нашого сокола!”

Сомко у в’язниці.

“…у кутку сидить на голому ослоні. Одним залізом за поперек його взято і до стіни ланцюгом приковано, а другі кайдани на ногах замкнуті. У старій подраній сірячині, без пояса і без сап’янців. Усе харцизяки поздирали, як узяли до в’язнення; тілько вишиваної сріблом да золотом сорочки посовістились ізнімати”

Відвертість Сомка.

“Багато розлив християнської крові Виговський за те нещасне панство да гетьманство; багато й Юрусь погубив земляків, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьманували, невже ж не уйметься плисти по Вкраїні кров християнська ні на часину? Отсе я ще почну одного супроти другого ставити і за своє право людську кров точити! Бо Іванець з козаками стоїть тепер міцно; щоб його зробити, треба хіба усю Вкраїну, надполовинити, а навіщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьманував!”

Сомко – Туру.

“Чужою смертю я волі куповати не хочу”.

Романтична елегійність у вірші М. Петренка “Дивлюсь я на небо…”

Твори Михайла Петренка стали народними піснями. Згадаймо чудові приклади поезій-пісень: “Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…”, “Взяв би я бандуру…”, “Ходить хвиля по Осколу…”

Вірш Петренка “Небо” став популярним українським романсом “Дивлюсь я на небо…”. У цьому творі автор відобразив одвічну мрію людини про небо, про волю. Починається твір риторичними питаннями, у яких ліричний герой висловлює найпотаємніші сподівання соколом здійнятися в небо “далеко, за хмари, подальше од світу”, щоб там знайти собі долю, ласку в зірок і в сонця і втопити в їхнім яснім світлі все своє горе. А горя того немало, адже ліричний герой відчуває себе нелюбим наймитом у долі, приблудою, чужим і для неї, і для людей, Важко уявити собі розпач чоловіка, який гірко, марно проживає свій вік, а розраду бачить лише у високому небі. І тільки милуючись зорями, місяцем, ясним сонцем, забуває, що він сирота, адже в таку мить його “думка далеко, високо літа”.

У вірші “Дивлюсь я на небо…” Михайло Петренко говорить про найважливішу цінність – про свободу особистості. Важко уявити собі стан людини, яка почувається чужою серед інших людей, кохається з лихом, не знає привіту, марно й гірко коротає свій вік і думає, що далекеє небо – його сторона. Але, на мою думку, кожен має право на достойне життя на землі. За нього треба боротися, боротися за себе, не втрачати своєї індивідуальності, шукати людей, які не залишаються байдужими до чужої долі.

“Дивлюсь я на небо…” М. Петренко

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав.

Далеко за хмари, подальше од світу,
Шукать собі долі, на горе привіту
І ласки у зірок, у сонця просить,
У світлі їх яснім все горе втопить.

Бо долі ще змалку здаюсь я нелюбий,
Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;
Чужий я у долі, чужий у людей:
Хіба ж хто кохає нерідних дітей?

Кохаюся з лихом, привіту не знаю
І гірко і марно свій вік коротаю,
І в горі спізнав я, що тільки одна –
Далекеє небо – моя сторона.

І на світі гірко, як стане ще гірше, –
Я очі на небо, мені веселіше!
Я в думках забуду, що я сирота,
І думка далеко, високо літа.

Коли б мені крилля, орлячі ті крилля,
Я б землю покинув і на новосілля
Орлом бистрокрилим у небо польнув
І в хмарах навіки от світу втонув!