Category: Література

  • “Казка про яян” Емма Андієвська

    “Казка про яян” Емма Андієвська читати

    Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.

    Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою1 серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто. Врешті вже зовсім зневірившися, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хліба, пастушок набрів на кволого дідуся, що порався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання.

    – Тут живуть самі яяни, – відповів нарешті старий. – Кожен яянин знає тільки своє “я” і тому запитань іншої людини просто не чує. Я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх яян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені бракує сил.

    – Я вам охоче допоможу, – радісно вигукнув пастушок, – аби тільки трохи щось попоїсти.

    – Яянинові годі допомогти, – скрушно мовив дідок. – Ніхто не може догодити яянинові, бо тільки він сам усе знає і вміє, і то найкраще.

    – Але ж людина мусить їсти, аби втриматися при житті!

    – Усі тут харчуються власним “я”. Коли воно вичерпується, яянин умирає, проте “я” кожного із яян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. Мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік. Я ледве пам’ятаю, що на початку свого життя під час сварки на кораблі, де я виконував обов’язки юнги, я випав за борт і опинився у цьому місті.

    – Але я зовсім не хочу ставати яянином!

    – За рогом моєї вежі лежать кельми для новоприбулих, бери собі якусь і починай будувати свою вежу.

    – Невже з цього міста немає виходу?

    – Ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидів біля каміння цієї вежі, котру я оце марно будую. Він повідав мені, що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити брами з тієї простої причини, що ніхто з тутешніх насельників не спроможний вимовити коротесенького слова, що відчиняє ці брами.

    – Яке ж це слово?

    – Це слово знають усі яяни: звичайнісіньке “ти”. Але коли хтось із яян, – а це стається так рідко, що про це ходять лише легенди, – отож коли хтось із яян пробує вимовити “ти”, в устах яянина це чомусь завжди обертається на “я”, і тому брами не відчиняються.

    – Я спробую, – мовив пастушок. – Ходімо разом, бо я тобі дуже вдячний на пораду, в мене померли батьки, і я хотів би подбати про тебе.

    – Я вже застарий, і ноги вже не тримають мене.

    – Я візьму тебе на плечі, і ми разом подамося далі.

    – Я не пристосований до іншого світу, і час, відпущений мені вищими силами, добігає кінця.

    – Я хочу, аби ти бодай перед смертю дихнув свіжим повітрям, – мовив пастушок, обережно садовлячи собі старого на плечі й простуючи до найближчої брами. Перед брамою він низько вклонився й промовив: – Вельмишановна брамо, чи була б ти така ласкава й випустила нас на волю, бо тільки ти можеш нас випустити.

    І брама вперше за все своє існування навстіж відчинилася, адже ніхто до неї так не промовляв, хоч цього вона чекала відтоді, як її вставили в мури цього міста, і пастушок побачив себе серед знайомих скель.

    – Тепер ти бачиш, який гарний цей світ! – вигукнув козопас й торкнувся старого, аби обережно зсадити його з плечей на землю. Та замість дідуся він намацав тільки мішок, по гузир наповнений самоцвітами.

  • “Гидке каченя” читати

    “Гидке каченя” читати повністю казку Андерсена на українській мові.

    “Гидке каченя” Андерсен читати

    Так добре було за містом, “було літо! Жито жовтіло, овес зеленів, сіно склали в копиці, і на зеленому лузі ходив чорногуз на своїх довгих червоних ногах та белькотав по-єгипетськи,- цієї мови він навчився від матері. За полями та луками йшли великі ліси, а в гущавині лісів були глибокі озера. Справді, чудово було за містом влітку!

    У сонячному сяйві лежав старий хутір, обведений глибоким каналом. Від стін каналу до самої води росли величезні лопухи, такі високі, що маленькі діти могли сховатись під ними, стоячи на весь зріст. Там було так дико, як у глухому лісі, і там, у своєму гнізді, сиділа качка. Вона висиджувала каченят. Сиділа вона вже давно, їй набридло сидіти, а гості приходили до неї не часто. Іншим качкам було приємніше плавати в каналах, ніж сидіти тут, під лопухами, та кахкати з нею.

    Нарешті, яйця почали тріскатись одне за одним.

    – Піп-піп! – почулося звідти, і всі жовтки в яєчках ожили й висунули голівки.

    – Ках-ках! – відповіла качка. Каченята незграбно повилазили, як уміли, і озирнулись на всі боки під зеленим листям,- мати їм дозволила дивитись скільки завгодно, бо зелений колір корисний для очей.

    – Який світ великий! – дивувались малята.

    Ще б пак! Зараз для них було-куди більше простору, ніж у яйцях!

    – Ви думаєте, що це вже й весь світ? – сказала мати.- Він тягнеться ще далеко, ген по той бік садка, аж до ниви, але там я й сама ніколи не бувала. Ну, ви вже всі тут? – спитала вона, встаючи.- Ой, ще ні! Найбільше яйце і досі лежить… І коли цьому буде кінець? Скоро мені це зовсім набридне,- і вона сіла знову.

    – Ну, як справи? – спитала стара качка, що прийшла її одвідати.

    – Довго тягнеться з одним яйцем,- відповіла качка-мати, що сиділа,- ніяк не хоче тріскатись. Але подивись на інших,- чи це не наймиліші каченята з усіх, яких ми бачили? Усі як одне – викапаний батько? А він, негідник, навіть не відвідав мене ні разу.

    – Ану, покажи мені те яйце, що не хоче тріскатись,- сказала стара качка.- Повір мені, це індиче яйце! Мене теж колись обдурили так, і я мала багато лиха й клопоту з малим. Вони ж бояться води! Я їх ніяк не могла туди загнати; я вже й кахкала й клацала, але нічого не допомагало. Ну, покажи мені яйце! Так і є! Це індиче! Залиш його краще та йди вчити своїх дітей плавати.

    – Ні, я ще трошки посиджу,- відповіла качка-мати.- Коли я вже так довго сиділа, то можу посидіти ще трохи.

    – Ну, як хочеш! – сказала стара й пішла. Нарешті, тріснуло велике яйце.

    – Піп-піп! – промовило пташеня і видряпалося звідти. Воно було таке велике та гидке!

    Качка подивилась на нього.

    – Яке воно величезне! – сказала вона.- Жодне не схоже на нього. А може, це й не індича!? Ну, та це ми скоро побачимо. Воно увійде в воду, хоч би мені довелось його туди й силою штовхнути!

    Другого дня була чудова ясна погода. Сонце виблискувало на всіх зелених лопухах. Качка-мати з усією своєю родиною пішла до канави. Плюсь! – стрибнула вона в воду.

    – Ках-ках! – покликала вона, і каченята одне за одним плюснули туди. Спочатку вода покрила їх з голівками,, але вони вмить виринули і зовсім добре попливли.

    Ніжки працювали самі собою, каченята всі були на воді, навіть погане сіре пташеня плавало з усіма.

    __ Ні, це не індича,- сказала качка,- бач, як гарно

    Гребе воно лапками, як рівно тримається! Це моє рідне дитя! Ні, справді, воно нічогеньке, коли до нього добре придивитись.

    – Ках-ках! Ідіть до мене, я мушу вивести вас у великий світ, представити вас на пташиному подвір’ї. Тільки тримайтесь ближче коло мене, щоб ніхто на вас не наступив, а головне – бережіться кішки.

    І вони пішли на пташине подвір’я.

    Там стояв жахливий галас. Дві родини качок билися за риб’ячу голівку, а дісталася вона кішці.

    – Дивіться, так буває на світі,- сказала мати каченятам, облизуючи язиком дзьобик, бо їй самій хотілося риб’ячої голівки.

    – Ну, ну, ворушіть лапками,- мовила вона.- Дивіться привітайтеся та нижче вклоніться отій старій качці. Вона тут найзнатніша. Вона іспанської крові, через те така гладка, і, бачите, в неї червоний клаптик на нозі. Це надзвичайно красиво і найвища відзнака, яку тільки може мати качка. Це значить, що її не хочуть загубити, і її мусять пізнавати і тварини й люди. Шаркніть їй ніжкою – не загинайте лапок всередину. Добре виховане каченя широко розставляє ноги, як це роблять батько й мами – ось так; ну, схиліть шийки і скажіть – ках!

    Вони так і зробили.

    Але всі інші качки оглядали їх і казали вголос:

    – Дивіться! Ще ціла юрба! Ніби нас самих тут мало. Фу! Яке гидке одне каченя, ми його не потерпимо!

    І вмить одна з качок підбігла до каченяти і скубнула його за потилицю.

    – Облиш його! – сказала качка-мати.- Воно ж нікому нічого поганого не зробило.

    – Може, й так, але воно ж таке велике та незграбне,- відповіла качка, що скубнула каченя,- а тому його треба прогнати!

    – Хороші дітки в цієї матері,- промовила стара качка з клаптиком на нозі,- усі гарні, крім одного, який не вдався. Я б хотіла, щоб його виправили!

    – Це неможливо, ваша милість,- сказала качка-мати,- воно хоч некрасиве, але в нього хороша вдача, і плаває воно теж чудово. Я навіть дозволю собі сказати, що ліпше за інших. Я гадаю, воно покращає з часом або принаймні хоча ростом меншим стане. Воно надто довго лежало в яйці і тому не має належного вигляду,- і вона почухала йому спинку й погладила пір’ячко.- До того ж це селезень,- продовжувала вона,- а для них зовнішність не так багато значить. Я думаю, він буде дужим і виб’ється на дорогу!

    – А інші каченята дуже милі,- сказала стара качка.- Ну, будьте як дома, а якщо знайдете риб’ячу голівку – принесіть її мені.

    І каченята стали поводитись як дома.

    Але бідне каченя, що останнім вилупилося з яйця і було таке погане – клювали, штовхали, глузували з нього і качки і кури.

    – Воно занадто велике! – казали всі. А індик, що народився із шпорами на ногах і через це вважав себе за імператора, надувся і, як пароплав на всіх парусах, підбіг до каченяти, забелькотів так сердито, що гребінь у нього зовсім почервонів.

    Бідне каченя не знало куди подітись. Його пригнічував власний гидкий вигляд і те, що воно було посміховищем цілого пташиного двору.

    Так минув перший день, а далі ставало все гірше й гірше. Усі гнали бідне каченя – навіть його брати та сестри сердились на нього і завжди казали: “Хоч би кішка тебе з’їла, гидку потвору!” І навіть мати казала: “Хоч би мої очі тебе не бачили!” Качки скубли його, кури клювали, а дівчина, яка годувала птахів; штовхала його ногою.

    Нарешті, каченя не витримало, побігло і перелетіло через паркан. Маленькі пташки, що сиділи в кущах, перелякано пурхнули.

    “Це тому, що я таке гидке”,- подумало каченя і заплющило очі, але відразу ж побігло далі.

    Воно опинилося на великому болоті, де жили дикі качки. Цілу ніч пролежало там каченя, втомлене та засмучене. Вранці дикі качки злетіли вгору і помітили нового товариша.

    – Хто ти? – спитали вони, і каченя поверталося на всі боки й вклонялося, як уміло.

    – Ти таке поганюче,- сказали дикі качки,- але це нам байдуже, якщо ти не одружишся ні з ким з нашої родини.

    Бідне! Воно, звичайно, і не думало про одруження, тільки б йому дозволили полежати в очереті і напитися трохи болотяної води.

    Так пролежало воно цілих два дні, а потім прилетіли два диких гусачки. Вони недавно лише вилупилися з яєць, а тому були дуже зухвалі.

    – Слухай, друже,- сказали вони,- ти такий нечупара, що не можеш нам заважати. Хочеш жити з нами і бути перелітним птахом? Тут недалечке є інше болото, там живуть гарненькі дикі гуски-панночки. Вони вміють казати: “Рап-рап!” Ти такий потворний, що ще, чого доброго, матимеш у них великий успіх.

    Піф! Паф! – почулося раптом, і обидва гусачки впали мертвими в очерет, а вода почервоніла від їхньої крові.

    Піф! Паф! – залунало знову, і цілі табуни диких гусей знялися над очеретом.

    Ще і ще лунали постріли.

    Це було велике полювання. Мисливці обступили все болото, деякі навіть засіли на вітах дерев, що простягли-ся далеко над очеретом. Сивий дим хмарами оповивав дерева і стелився ген над водою. По болоту ляпотіли собаки – ляп-ляп! Комиші та осока хиталися на всі боки. Який це був жах для бідного каченяти! Воно повернуло голову, щоб заховати її під крило, але в ту ж мить страшний величезний собака опинився перед ним. Він висолопив язик, а очі його горіли люто, жахливо. Він простяг свою морду просто до каченяти, показав гострі зуби і – ляп-ляп – пішов далі, не схопивши каченяти.

    – О, яке щастя!- зітхнуло каченя.- Я таке гидке, що навіть собака не схотів мене вкусити.

    І воно причаїлося в очереті й лежало нерухомо, поки свистав дріб і постріл лунав за пострілом.

    Тільки опівдні стало спокійно, але бідне каченя не наважувалось підвестися. Воно почекало ще кілька годин, потім обережно озирнулося і дременуло щосили якнайдалі від болота.

    Воно бігло через поля і луки, але знялася така буря, що йому важко було рухатись.

    Надвечір каченя дісталось до маленької вбогої хатинки. Вона була така стара, що от-от готова була впасти, але сама не знала, на який бік, а тому лишалася стояти.

    Буря так скаженіла і підхоплювала каченя, що воно мусило сідати на землю. Погода ставала все гіршою та гіршою.

    Вітер все дужчав. Що було робити каченяті?

    На щастя, воно помітило, що дверцята хатинки зіскочили з однієї завіси і так покривилися, що можна прослизнути крізь щілину в кімнату. Так воно й зробило.

    У хатинці жили бабуся з котом та куркою. Кота вона звала “синочком”. Він умів вигинати спину дугою та воркотіти. Він навіть пускав іскри, коли його гладили проти шерсті. В курки були зовсім маленькі, куці ніжки, і тому її звали “Курочка-куцоніжка”. Вона несла хороші яєчка, і бабуся любила її, як рідну дитину.

    Вранці вони “відразу помітили чуже каченя, і кіт почав воркотіти, а курочка кудкудакати.

    – Що там таке? – спитала бабуся і подивилась навколо. Але вона недобачала, і їй здалося, що це заблукала жирна качка, а не каченя.- Це хороша знахідка,- сказала бабуся,- тепер у мене будуть і качині яйця. Коли б це тільки не був селезень! Ну, та ми можемо про це дізнатися!

    І от каченя залишили на три тижні на пробу, але яєць воно не несло. Кіт був хазяїном у хаті, а курка почувала себе хазяйкою, і вони завжди казали: “Ми і світ”, тому що вважали себе половиною світу і до того ж кращою. Каченяті здавалося, що можна бути іншої думки з цього приводу, але заперечень курка не терпіла.

    – А вмієш ти нести яйця? – питала вона.

    – Ні.

    – Ну, то краще помовч! І кіт питав:

    – А ти вмієш вигинати спину, воркотіти та пускати іскри?

    – Ні.

    – Значить, ти не можеш мати своєї думки, коли говорять розумні люди.

    Каченя ховалося в куток, і настрій у нього був поганий. Воно згадувало свіже повітря і сонячне проміння. Раптом йому так захотілось поплавати на воді, що воно не витримало і сказало про це курці.

    – Що з тобою сталося? – здивувалась курка.- Тобі нічого робити^ тому й лізуть у голову такі дурниці; неси яйця або воркочи,- і все пройде!

    – Але це так добре – плавати на воді,- сказало каченя.- Так чудово почувати її над головою і пірнати до самого дна!

    – Справді, велика втіха! – сказала курка.- Та ти збожеволіло! Спитай хоч кота – він найрозумніша істота, яку я знаю,- любить він плавати або пірнати? Я вже не кажу про себе. Спитай, нарешті, саму нашу хазяйку, стару бабусю – розумнішої за неї нема нікого на світі. Ти думаєш, у неї є бажання плавати або пірнати в воду з головою?

    – Ти мене не розумієш! – промовило каченя.

    – Ми тебе не розуміємо! Та хто ж тоді може тебе зрозуміти? Ти хочеш бути розумнішим за кота і бабусю, про себе я вже й не говорю. Не дурій, дитино, а дякуй за все те хороше, що для тебе зроблено. Хіба ти не живеш у теплій кімнаті, не маєш товариства, від якого можеш дечого навчитись? Але ти дурний базіка, і з тобою не варт говорити. Повір мені, я бажаю тобі добра. Я кажу неприємні речі, але з цього тільки й можна пізнати справжніх друзів. Навчися ж нести яйця або воркотіти та пускати іскри.

    – Мені здається, я краще піду світ за очі,-сказало каченя.

    – Щасливої дороги! – відповіла курка.

    І каченя пішло. Воно плавало по воді, пірнало,, але через те, що було таке гидке, всі тварини зневажали його.

    От настала й осінь. Листя в лісі пожовкло і поруділо. Вітер зривав його так, що воно аж танцювало в повітрі. Стало холодно, важких хмар сипався град і сніг. На тину стояв крук і кричав від холоду: “Кру! Кру!” Справді, можна було замерзнути, лише подумавши про такий холод. Напевне, бідному каченяті було не дуже добре.

    Якось увечері, коли сонце так красиво заходило, вийшла з кущів зграя чудових великих птахів. Каченя ніколи не бачило таких прекрасних створінь. Сліпучо-білі, з довгими гнучкими шиями – це були лебеді. Вони дивно закричали, махнули розкішними білими крилами і полетіли у теплі краї, за безмежні моря.

    Лебеді піднеслися високо-високо, а маленьке гидке каченя охопило дивне хвилювання. Воно закрутилось на воді, як колесо, витягло шию високо вгору і закричало так голосно і так чудно, що само злякалось. О! Воно не могло відірвати погляду від прекрасних птахів, від щасливих птахів, і, як тільки вони зникли з його очей, каченя пірнуло на дно, а коли випливло – було само не своє.

    Воно не знало, як звуть цих птахів, куди вони полетіли, але так полюбило їх, як нікого ніколи. Каченя їм зовсім не заздрило, йому навіть не могло спасти на думку – забажати такої краси. Воно було б раде, якби хоч качки терпіли його між собою. Бідне гидке каченя!

    А зима стояла така холодна, така холодна!

    Каченя мусило весь час плавати, щоб не дати воді замерзнути навколо себе. Але щоночі ополонка, в якій воно плавало, все меншала і меншала. Морози були такі, що аж крига тріщала на ставку. Каченя мусило безперервно працювати лапками, щоб крига не закувала його в ополонці. Нарешті, воно знесилилось, стало зовсім тихе і примерзло до криги.

    Вранці проходив мимо селянин і побачив каченя. Він підійшов ближче, пробив кригу своїм чоботом, узяв каченя і відніс додому жінці. Каченя відігріли, та от діти захотіли погратися з ним, але каченя подумало, що вони хочуть зробити йому щось зле, і кинулось з переляку в глечик з молоком. Молоко так і бризнуло по кімнаті. Хазяйка закричала, сплеснула руками. А каченя влетіло в діжку з маслом, а потім у макітру з борошном. Ой, на кого воно було схоже! Жінка кричала та ганялася за ним з кочергою. Діти бігали, гасали по кімнаті, ловлячи каченя. Вони голосно кричали й сміялися.

    Добре, що двері були відчинені, і каченя крізь них стрибнуло в кущі, на свіжий холодний сніг, і впало, зовсім знесилене.

    Але надто сумно було б розповідати про всі ті прикрості та нещастя, яких зазнало каченя тієї суворої зими.

    Воно лежало на болоті, в комишах, коли сонце знову тепло засяяло. Заспівали жайворонки – прийшла чудова весна.

    І каченя враз стрепенуло своїми крилами, вони зашуміли дужче, ніж раніше, легко підняли його, і, перш ніж каченя збагнуло, в чім справа,- воно опинилося у величезному саду, де стояли в цвіту яблуні, і бузок розливав свої пахощі, і де його довгі зелені віти схилялися над широкими каналами.

    О! Тут було так прекрасно! Так пахло весною! І раптом з кущів осоки випливли три чудові білі лебеді. Вони зашуміли крилами і легко попливли по воді. Каченя пізнало чудових птахів, і незвичайний сум охопив його.

    “Я полечу до них, до цих величних птахів! Хай вони заклюють мене на смерть за те, що я – таке гидке – насмілилося наблизитись до них. Але однаково! Краще хай вони вб’ють мене, ніж терпіти, як скубуть качки, клюють кури, штовхає дівчина, що доглядає пташиний двір, терпіти знову лиху зиму і всі нещастя”.

    І воно кинулось у воду і попливло до чудових лебедів. Ті, побачивши його, полинули назустріч, шумлячи пір’ям.

    – Убийте мене! – промовило бідне каченя і схилило голову до поверхні води, чекаючи смерті. Але що побачило воно у прозорій воді? Воно побачило себе самого, але це вже був не незграбний попелястий птах, гидкий та потворний,- це був лебідь. Нема в тому біди, що з’явився на світ в качиному гнізді, якщо вилупився з лебединого яйця.

    Тепер він навіть радів, що зазнав стільки лиха та горя. Він багато перестраждав і тому міг краще відчути своє щастя і ту велич, що оточувала його. А великі лебеді плавали навколо нього і пестили його своїми дзьобами.

    В садок прибігли маленькі діти, вони кидали хліб і зерна, і найменше закричало:

    – Ой, ще новий!

    І інші діти підхопили і раділи теж.

    – З’явився ще новий!

    Діти плескали в долоні, танцювали, потім поскликали батька й матір, кидали в воду хліб і тістечка, і всі кричали:

    – Новий найкращий! Такий молоденький! Такий чудовий!

    І старі лебеді схилилися перед ним. А він зовсім засоромився і сховав голову під крило, сам не знаючи чому. Він згадував той час, коли всі глузували з нього і проганяли його. А тепер усі кажуть, що він найпрекрасніший з найпрекрасніших птахів.

    Бузок простягав свої віти до нього в воду, сонце сяяло ласкаво й тепло.

    Його крила зашуміли, гнучка шия піднялася, і він на повні груди радісно крикнув:

    – Про таке щастя я навіть не мріяв, коли був гидким каченям!

  • Загадки про вовка українські

    Загадки про вовка українською для дітей та дорослих – використовують для конкурсів, в навчанні, вони допомагають розвити логіку, вчать швидко думати. Загадки про вовка для дітей Зібрані в цій статті, рівень складності у них теж різний, деякі складні, деякі прості. Всі Українські загадки про вовка З відповідями.

    Загадки про вовка українські

    Вдалині посеред ночі
    засвітились хижі очі.
    Від його пісень у звірів
    морозець біжить по шкірі. (Вовк)

    Ходить хмуро між дубами,
    Хижо клацає зубами,
    Весь, як є, –
    Жорстока лють,
    Очі в нього так і ллють.
    Зачаївся ось, примовк.
    Грізний звір цей, звісно,…
    (Вовк)

    Засвітились серед ночі
    В темній хащі жовті очі.
    Наче лісу грізний дух –
    Гострі ікла, сірий смух.
    Полювати йде хижак.
    На весь ліс наводить жах.
    (Вовк)

    Я сірий хижак лісовий,
    Для звірів я дуже страшний.
    Живу я в глибокій норі
    Полюю і вию вночі.

    По полю гасає, овечок хапає та всіх лякає. (Вовк)

    Сірий, ікластий,
    Хоче вівцю вкрасти.
    (Вовк)

    Лісом гасає, вівчарів лякає,
    овечок хапає, у хащах зникає.
    (Вовк)

    Невсипущий, хитрий, сірий,
    Голоднющий, ікла шкірить.
    Між кущами припадає,
    Пасовисько оглядає,
    Чи не ходить там телятко,
    Не телятко, так ягнятко,
    Не ягнятко, хоч би гуска –
    Хоч би що, аби закуска. (Вовк)

    Дитячі загадки про вовка

    Лиходій і забіяка,
    Дуже схожий на собаку.
    Він з’явився – ліс замовк…
    Це лихий і лютий…(вовк).

    Гострі зуби, сильні лапи
    Дуже схожий на собаку,
    І полює дуже ловко,
    Що, впізнали, друзі,… ?
    (Вовка)

    Схожий зовні на собаку.
    Але він не вміє гавкати. (Вовк)

    Виє жалібно на місяць,
    Всі його бояться в лісі. (Вовк)

    Любить м’ясом харчуватись.
    Краще з ним не зустрічатись! (Вовк)

    Якщо ви знаєте цікаві загадки про вовка, які не ввійшли до нашої збірки, лишайте їх в коментарях.

  • Чому мову вважають візитною карткою людини?

    Загальновизнаним є факт, що мова – це своєрідна візитна картка кожної людини. Саме вона дає змогу судити про її освіченість, ерудицію, начитаність та професіоналізм.

    Діалог “Чому мову вважають візитною карткою людини?”

    Доповніть репліки діалогу, визначте його різновид. Відповідь обгрунтуйте.

    – Чому мову вважають візитною карткою людини?

    – Та тому, що по тому, як людина говорить, ми пізнаємо, з ким маємо справу.

    – Можемо визначити ступінь інтелігентності, сказав би вчений.

    – …

    – Ступінь її психологічної урівноваженості, ступінь її можливої закомплексованості.

    – …

    – Розвивати і вдосконалювати своє мовлення.

    – …

    – Тому, що мова – втілення думки: що багатша думка, то багатша мова.

    – …

    – Ні, не я.

    – …

    – М. Рильський.

    – Людину, яка зрікається легко й добровільно рідної мови, Б. Харчук назвав нещасною, неправдивою людиною.

  • “Домбі і син” аналіз

    “Домбі і син” аналіз

    Автор : Чарлз Діккенс

    Повна назва: “Торговельний дім Домбі і син. Торгівля оптом, у роздріб і на експорт”

    Дата написання: 1848 рік.

    Жанр: соціально-психологічний роман.

    Художній метод: класичний реалізм.

    Тема твору : історія багатьох доль, об’єднаних розвитком однієї торгової фірми; зображення сімейної кризи як моделі загального неблагополуччя світу. Тема людського страждання.

    Ідея твору : згубність людської пихи, егоїзму.

    Мета твору : розкрити характер стосунків між людьми в тогочасному суспільстві через сімейні відносини, підняти завісу над механізмами знеособлення людини, закономірностями, які діяли у світі.

    Ідейно-художній центр роману : образ містера Домбі-старшого, англійського комерсанта.

    Конфлікти роману : моральний – протистояння гуманізму і бездушності; – філософський – конфлікт між вірою в прогрес, яку поділяли з Діккенсом усі вікторіанці, і зневірою в можливостях англійської державної системи.

    Проблеми твору : криза родини і честолюбних надій; виховання в буржуазній школі; пагубного впливу грошей на свідомість і долю людини; сімейних взаємин, класового розшарування.

    Засіб сатиричного зображення: Гіпербола.

    Принцип побудови оповіді : роман із чіткою фабулою, що визначає інші сюжетні лінії. Автор стежить за тим, щоб внутрішній світ і вчинки героїв були психологічно вірогідними.

    Три історії: 1) занепад сім’ї 2) особистості 3) родинного бізнесу (фірми)

    Композиція :

    І-III розділи – експозиція і зав’язка сюжетної лінії містера Домбі (зав’язка передувала експозиції).

    IV розділ – експозиція і зав’язка лінії Уолтера Гея.

    Розвиток дії: дві сюжетні лінії переплітаються: а) смерть Поля: б) зрада Едіт і Каркера; в) банкрутство; г) розлука Уолтера і Флоренс.

    Кульмінація: плани містера Домбі заподіяти собі смерть.

    Розв ‘язка: ідилічна картина сімейного щастя.

    Система образів: герої роману діляться на дві групи. До першої – належать ті, хто “не має серця” або приглушує його поривання. Це Домбі, Каркер, майор Бегсток, місіс Чік, місіс Скьютон. До другої групи належать ті, які йдуть за покликом серця, не лякаються кохання і відгукаються на негаразди оточуючих. Це Флоренс, Поль, Уолтер Гей, капітан Катл, Сол Джилс.

  • “Король Лір” скорочено

    “Король Лір” скорочено за актами п’єси Шекспіра Ви можете згадати за 20 хвилин.

    “Король Лір” 1 акт скорочено

    Сцена 1. Король Британії Лір, зостарившись, вирішує розділити своє царство між трьома дочками і провести кінець життя в спокої. Зібравши рідних, він вимагає, щоб дочки перед цією знаменною подією висловили йому свою любов. Дві старших – Гонерилья і Регана (дружини герцогів Олбені і Корнуола) – вимовляють перед батьком нудотні, улесливі мови. Але третя дочка Ліра, прямодушному Корделія, з огиди до нещирості сестер, відмовляється від слащавих виливів на адресу батька і обмежується кількома стриманими словами. Старий Лір обурюється на це і гучно зрікається Корделії. Він виголошує, що розділить царство навпіл між Гонерілією і Реганой, а молодшої дочки не дасть нічого.

    Присутній при цьому благородний граф Кент пробує утримати короля від нерозумного кроку, однак Лір обсипає його лайкою і виганяє з країни. Дізнавшись, що Корделія не отримає своєї третини королівства, один з двох її женихів, герцог Бургундський, тут же відрікається від колишньої судженої. Але другий, король Французький, навпаки, із замилуванням безкорисливістю Корделії з радістю бере її в дружини. Корделія передрікає, що час покаже королю Ліру, яка з дочок дійсно любила його. Наприкінці сцени жадібні Гонерилья і Регана радяться наодинці, як приборкати старого “навіженого” батька і відібрати в нього останні залишки влади.

    Сцена 2 . Підступний Едмунд, незаконний син графа Глостера, мріє заволодіти батьківським спадком, відтіснивши законного сина, доброго і довірливого Едгара. З цією метою Едмунд показує Глостеру написаний підробленим почерком Едгара лист, в якому брат, нібито, пропонує йому вбити батька і розділити на двох його графство. Глостер вірить в обман. Едмунд переконує Едгара, що батько страшно гнівається на нього через якийсь наклеп, радить не попадатися до нього на очі і не ходити без зброї.

    Сцена 3 . Віддавши королівство двом старшим дочкам, Лір приїжджає жити до Гонерільї і герцога Олбені. Дізнавшись, що батько побив одного з її придворних, Гонерилья наказує своєму дворецькому, Освальду, звертатися з Ліром якомога грубіше, щоб навмисно викликати розрив з ним.

    Сцена 4 . Вигнаний з Британії граф Кент не втрачає вірності до Ліра, що вигнали його. Розуміючи, що дві старші дочки незабаром почнуть утискати батька-короля, Кент переодягається, змінює вигляд, приходить в палац до Гонерільї і надходить до Ліру на службу. Лір вже зауважує, що люди Гонерильї поводяться з ним без належної шанобливості. Улюблений блазень короля сміється над ним за те, що він вчинив, як дурень, добровільно відмовившись від влади.

    Гонерилья різко і гордовито розмовляє з батьком. Вона докоряє батька за удавані неподобства залишеного йому загону зі ста охоронців і вимагає розпустити половину з них. Обурений Лір проклинає Гонерилью і збирає своїх людей, щоб їхати від неї до Регани. Гонерилья посилає до Регани Освальда з листом, де закликає сестру діяти з нею заодно проти батьківських “безумств”.

    Сцена 5 . Лір доручає Кенту відвезти Регані послання, в якому повідомляє їй про свою сварку з Гонерільєю. Шут продовжує сміятися над королем і пророкує, що друга дочка обійдеться з ним нітрохи не краще першу.

    “Король Лір” 2 акт скорочено

    Сцена 1. Едмунд вселяє Едгару, що батько, граф Глостер, ще більше розлютився проти нього, і схиляє його бігти, куди очі дивляться. Едгар так і поступає. Едмунд розповідає батькові, що Едгар перед втечею напав на нього з мечем і намагався вбити. Глостер відрікається від законного сина і обіцяє заповідати всі свої володіння незаконному – Едмунду. У замок Глостера приїжджають Регана і її чоловік, герцог Корнуол. Регана отримала лист від Гонерильи і має намір допомагати їй в інтригах проти Ліра.

    Сцена 2 . Переодягнений граф Кент, який прибув до Регани з посланням від Ліра, зустрічає там посильного Гонерильї, Освальда, і накидається на цю підлу людину з мечем. Прибігли на шум Регана і герцог Корнуол наказують закувати Кента в колодки. Кент каже, що таке приниження посла короля Ліра є образою самому королю, проте ні Регану, ні Корнуола це не зупиняє. Вони, як і Гонерилья, прагнуть до відкритого розриву з Ліром.

    Сцена 3 . Втікши з батьківського замку Едгар дізнається, що його шукають з метою покарати як зрадника. Він вирішує переодягтися в бродячого божевільного.

    Сцена 4 . Прибулий в замок Глостера король Лір бачить там свого посла Кента закутим в колодки. Спочатку Лір відмовляється вірити, що йому нанесено таку образу. Регана і Корнуол виходять до нього. Король розповідає їм про зухвалість Гонерильи, але Регана у всьому виправдовує сестру. У замок прибуває і сама Гонерилья, в очі називаючи батька “божевільним і буркотуном”. Регана відмовляється дати Ліру притулок і наполягає на тому, щоб він повернувся до Гонерільї і розпустив не половину, а всіх своїх охоронців. Вражений до глибини душі король залишає замок, не знаючи, куди йти. Насувається страшна гроза, але дочки Ліра наказують замкнути ворота і не піклуються про те, де їх батько проведе бурхливу ніч.

    “Король Лір” 3 акт скорочено

    Сцена 1 . Граф Кент і один з придворних Ліра шукають кинутого дочками короля, який у розпачі бродить десь під відкритим небом посеред жахливої ​​грози.

    Сцена 2 . Лір під дощем вимовляє проникливі монологи про невдячність і безсердечність Гонерильї і Регани, поки його не знаходить Кент і веде сховатися курінь, що в стоїть неподалік.

    Сцена 3. Граф Глостер розповідає Едмунду, що в Британії висадилося французьке військо. Глостер співчуває Ліру і збирається допомогти йому у поверненні трону. Едмунд вирішує донести про цей таємний намір батька герцогу Корнуолу, розраховуючи, що той відніме у Глостера графство і передасть йому.

    Сцена 4 . Кент, Лір і шут підходять до куреня і виявляють там Едгара, який переодягнений в жебрацьке плаття і прикидається божевільним. З’явився тут же граф Глостер веде Ліра і всіх його супутників під надійний дах. Глостер не впізнає ні свого сина Едгара, ні графа Кента.

    Сцена 5 . Едмунд приносить герцогу Корнуола підроблений лист, з якого випливає, що його батько, Глостер, нібито, шпигував на користь Франції. Корнуол розпоряджається знайти і схопити Глостера. Його графський сан він передає Едмунду.

    Сцена 6 . Король Лір, наведений Глостером на розташовану поблизу замку ферму, майже позбавляється розуму від горя і в безумстві розігрує сцену суду над своїми дочками. Так як Ліру може загрожувати небезпека від Корнуола і Регани, Кент і блазень за порадою Глостера забирають короля на носилках в порт Дувр. Там все вже приготовлено для його втечі.

    Сцена 7 . Корнуол дізнається, що Глостер допоміг втекти королю Ліру. Глостера хапають і приводять до Регани і Корнуола, який в люті вириває у нього обидва ока. Один із слуг в спробі заступитися за Глостера ранить Корнуола мечем. Зрозумівши, що його оббрехав Едмунд, Глостер гірко кається за те, що сам повірив наклепу того ж обманщика на Едгара. Сліпого Глостера викидають на вулицю. Слуги вирішують дати йому в поводирі бродячого в окрузі божевільного – тобто Едгара.

    “Король Лір” 4 акт скорочено

    Сцена 1 . Сліпого Глостера приводять до Едгара. Той чує, як батько голосно стогне про свою несправедливість до нього, але вирішує поки не розкривати себе. Глостер просить, щоб Едгар відвів його Дувр: колишній граф хоче кинутися там в море з обриву.

    Сцена 2 . Едмунд приїжджає до Гонерільї в якості посланця від Регани. Чоловік Гонерильи, герцог Олбені, не схвалює її гордовитого поводження з батьком і не надто горить бажанням битися з французьким військом, яке висадилися з метою відновити королівські права Ліра. Незадоволена чоловіком Гонерилья намагається зав’язати любовний зв’язок з Едмундом. Гонець Регани повідомляє Гонерільї і герцогу Олбені про кончину герцога Корнуола: той помер від рани, отриманої в сутичці зі слугою, який заступився за Глостера.

    Сцена 3 . Кент у французькому таборі дізнається, що на чолі французького війська стоїть Корделія. Вона нітрохи не втратила любові до батька і прибула з армією захистити його від сестер. Проти французів вже виступили сили герцогів Олбені і Корнуола.

    Сцена 4 . Дізнавшись, що її батько майже збожеволів від горя, Корделія наказує знайти і лікувати його.

    Сцена 5. Залишившися вдовою Регана будує плани свого шлюбу з Едмундом і бачить у сестрі Гонерільї небезпечну суперницю. Дворецького Освальда Регана посилає знайти і вбити сліпого Глостера.

    Сцена 6 . Продовжуючи прикидатися божевільним, Едгар приводить свого батька в околиці Дувра. Там він ставить його на рівному місці і переконує, що перед ним морський обрив. Вирішивши покінчити з собою Глостер робить крок “з обриву”. Едгар знову підходить до нього і, розігруючи роль вже іншої людини, переконує батька, що він дійсно злетів зі скелі, але залишився живий. Обидва вони бачать схибленого короля Ліра у квітковому вінку, який бродить, вимовляючи химерні монологи, поки його не знаходять слуги Корделії і не відводять до лікаря. Раптово з’явився Освальд і намагається вбити Глостера, але гине в сутичці з Едгаром. Едгар знаходить у Освальда адресований Едмунду лист від Гонерильи. Та переконує Едмунда, щоб він під час битв з французами знайшов спосіб убити її чоловіка, герцога Олбені.

    Сцена 7. Турботи лікарів Корделії повертають Ліру розум. Прийшовши до тями, король розмовляє з Корделією, дякує її за любов і кається за свою колишню несправедливість до неї.

    “Король Лір” 5 акт скорочено

    Сцена 1 . У таборі британських військ Регана пропонує Едмунду свою любов. Між нею і Гонерільєю закипає вже явне суперництво через Едмунда. Переодягнений Едгар приходить до герцога Олбені і віддає йому листа, в якому Гонерилья будує плани його вбивства руками Едмунда. Едгар каже, що справжність листа він готовий довести шляхом судового поєдинку з Едмундом.

    Сцена 2 . Едгар і Глостер дізнаються, що в битві військо Корделії було розбите, а сама вона і король Лір потрапили в полон до британців.

    Сцена 3 . Захопивши короля Ліра і Корделія Едмунд наказує відвести їх у в’язницю і дає таємне розпорядження вбити обох. Регана оголошує, що бажає вийти заміж за Едмунда, але передбачаючи такий оборот Гонерилья встигає заздалегідь дати їй отруту. Регані стає погано, її відводять в намет. Герцог Олбені, прочитавши відданий йому Едгаром лист, звинувачує Едмунда у брехні і зраді. Герольд викликає охочого підтримати це звинувачення силою зброї. На поклик виходить Едгар, вступає в поєдинок з Едмундом, смертельно ранить його і називає своє справжнє ім’я. Олбені показує Гонерільї лист, де вона будує плани його вбивства. Та йде і заколюється кинджалом, зізнавшись перед смертю, що отруїла Регану. Едмунд перед кончиною розповідає про даний ним наказ вбити Ліра і Корделія. У в’язницю біжать, щоб врятувати нещасних, але дізнаються, що Корделія вже повішена там. Приведений з в’язниці король Лір вмирає біля тіла дочки. Олбені розпоряджається про їх похорони і просить Едгара і Кента бути його опорою у відродженні країни.

  • Борис Патон коротка біографія

    Борис Патон коротка біографія На українській мові викладена в цій статті.

    Борис Патон біографія скорочено

    Патон Борис Євгенович – український науковець у галузі зварювальних процесів, металургії і технологіїметалів, доктор технічних наук (1952); Президент НАН України (з 1962)

    Народився 27 листопада 1918 року в Києві в родині академіка Євгена Патона, директора Інституту електрозварювання і Наталії Патон, домогосподарки.

    У 1941-му Борис Євгенович закінчив Київський політехнічний інститут.

    У 1941-1942 роках – інженер електротехнічної лабораторії, завод “Червоне Сормово”, Горький.

    Понад 70 років працює в Інституті електрозварювання імені Є. О. Патона: в 1942 році став молодшим, а потім старшим науковим співробітником, завідувачем відділу, заступником директора. З 1953-го по теперішній час очолює Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона.

    У 1945 році Б. Патон захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук, а в 1952-му – доктора технічних наук. У 1951 році був обраний членом-кореспондентом, в 1958-му – дійсним членом (академіком) Академії наук України. З 1962 року є дійсним членом Академії наук СРСР (з 1992-го – Російської академії наук).

    Основні напрямки наукових досліджень. Патон – видатний учений в галузі електрозварювання, металургії і технології металів. Наукові дослідження присвячені процесам автоматичного і напівавтоматичного зварювання під флюсом, розробці теоретичних основ створення автоматів для зварювання та зварювальних джерел живлення; проблемам керування зварювальними процесами, створення нових перспективних конструкцій і функціональних матеріалів майбутнього. Під керівництвом Б. Патона створений принципово новий спосіб зварювання – електрошлаковий. Вчений очолив дослідження по застосуванню зварювальних джерел теплоти в цілях підвищення якості виплавленого металу, заснована нова галузь металургії – спецелектрометалургія.

    Саме Б. Патон вперше почав і активізував дослідження в області застосування зварювання і споріднених технологій в космосі, створення космічних конструкцій. Президент НАН України є визнаним лідером в цій сфері науково-технічної діяльності. Крім того, він головний ініціатор унікальної технології зварювання живих тканин, використовуваної в хірургії.

    Автор і співавтор понад 720 винаходів (500 іноземних патентів), більше 1200 різноманітних публікацій, в тому числі 20 наукових монографій.

    Борис Патон біографія на українській мові коротко може бути доповнена Цікавими фактами про Бориса Патона.

  • Олександр Гаврош хронологічна таблиця

    Олександр Гаврош хронологічна таблиця життя і творчості відомого українського журналіста та письменника викладена в цій статті.

    Олександр Гаврош хронологічна таблиця

    1971, 26 березня – народився в Ужгороді Гаврош Олександр Дюлович

    1993 – закінчив державний університет імені І. Франка у Львові

    2006 – 2007 – обіймав посаду завідувача літературно-драматичної частини Закарпатського обласного музично-драматичного театру

    2006 – вийшла перша поетична збірка автора під назвою “Тіло лучниці”

    2007 – вийшла перша книжка автора під назвою ” Неймовірні пригоди Івана Сили “. Посів ІІ місце у конкурсі “Коронація слова”

    2008 – був дипломантом у конкурсі “Коронація слова” за п’єсу “В Парижі красне літо…”

    2009 – став лауреатом журналістської премії ім. Йосипа Терелі. Дипломант конкурсу “Золотий лелека” за інтерпретацію закарпатських легенд у “Сказаннях Срібної Русі”

    2010 – вийшла перша п’єса Олександра Дюловича під назвою “Ромео і Жасмін”

    2009 – 2010 – займався написанням серії “Українська дитяча класика”

    2011 – працював лектором Другої літньої літературної школи. Став членом Асоціації українських письменників та Національної спілки письменників України

    2013 – став лауреатом “КорнійЧуковської премії” за дитячу п’єсу “Коли звізда ясна…”

    2014 – зайняв ІІ місце “КорнійЧуковської премії” в номінації “Проза для дітей старшого віку” за “Сказання Срібної Русі”

    2015 – став лауреатом Закарпатської обласної премії в галузі літератури імені Федора Потушняка в жанрі “дитяча література” за п’єсу “Князь Корятович”

    2016 – став лауреатом премії ім. Михайла Лучкая Мукачівської греко-католицької єпархії за книги “В пошуках Івана Сили” та “Неймовірні пригоди Івана Сили”

  • “Кресало” Андерсен

    Казка “Кресало” Ганса Крістіана Андерсена Відома всім дітям.

    “Кресало” Андерсен українською

    Йшов солдат по дорозі: раз, два! раз, два! Ранець за спиною, шабля при боці. Йшов він додому з війни. По дорозі пострічалась йому стара відьма. Вона була така противна: нижня губа в неї звисала аж до грудей.

    – Добрий вечір, солдате! Ач яка в тебе славна шабля і великий ранець, ти справжній солдат! Ну, одержиш ти зараз грошей, скільки захочеш!

    – Дякую тобі, стара відьмо! – сказав солдат.

    – Бачиш ти ондечки старе дерево? – спитала відьма і вказала на дерево, що стояло неподалечку.- Воно зовсім порожнє всередині! Ти злізь нагору: побачиш там дупло, спустись в нього на самісінький низ у дерево! Я перев’яжу тебе мотузкою круг пояса і витягну назад, коли ти мені гукнеш.

    – А навіщо мені лізти туди в дерево? – спитав солдат.

    – За грошима! – відповіла відьма.- Знай, що коли дістанешся самісінького низу в дереві, ти опинишся у великому підземному ході, там зовсім світло, тому що горить більше сотні ламп. Ти побачиш троє дверей, можеш їх відчинити, ключі стирчать зовні. Заходь у першу кімнату, там, посередині на підлозі, побачиш велику скриню, а на ній собаку: очі у нього завбільшки як чайні чашки! Але ти не бійся. Я дам тобі мій синій картатий фартух, розстели його на підлозі, швиденько схопи собаку і посади його на фартух, а тоді відчини скриню і бери гроші, скільки захочеш. У тій скрині тільки мідні гроші, та якщо ти хочеш срібла – йди до другої кімнати. Там сидить собака з очима, як млинарські колеса. Та ти не лякайся, посади його на мій фартух і бери гроші. А якщо тобі захочеться золота, дістанеш і його стільки, скільки зможеш віднести, зайди тільки до третьої кімнати.

    Але в собаки, що сидить там, кожне око як Кругла вежа. Оце справді пес, можеш мені повірити! Тільки тобі і його нема чого страхатися. Посади його лишень на мій фартух, і він тобі нічого не зробить, от і бери собі з скрині золота, скільки душі заманеться.

    – Воно непогано! – мовив солдат.- Але що ж я мушу дати тобі за це, стара відьмо? Я гадаю, щось тобі потрібно ж від мене?

    – Ні,- мовила відьма,- я від тебе не візьму ні копійки. Ти мені тільки принеси старе кресало, яке там забула моя бабуся, коли спускалась туди востаннє.

    – Ну, перев’язуй мене мотузкою! – сказав солдат.

    – Готово! – сказала відьма,- а ось і мій картатий синій фартух.

    Поліз солдат на дерево, спустився в дупло і опинився, як і казала відьма, у великому проході, де горіло кілька сотень ламп.

    Ось відчинив він перші двері. У! Там сидів пес і лупав на нього очима, такими завбільшки, як чайні чашки.

    – Нічогенький молодець! – мовив солдат, посадив його на відьомський фартух і набрав повну кишеню мідних грошей, потім закрив скриню, знов посадив на неї собаку і попрямував до другої кімнати. Ой, ой! Там сидів пес з очима, як млинарські колеса!

    – Нема тобі чого витрішки продавати, ще очі болітимуть! – сказав солдат, посадив і цього собаку на відьомский фартух, та коли він побачив у скрині велику купу срібла, викинув усі мідяки і набив обидві кишені і ранець самим сріблом. Тоді пішов він у третю кімнату. Ну й страхіття! У цього собаки очі були справді такі величезні, як Кругла вежа, і крутилися зовсім як колеса.

    – Добрий вечір! – вимовив солдат і узяв під козирок. Такого собаки він ще ніколи не бачив! Проте солдат не став довго роздивлятися, а посадив і його долі, на фартух, та й відкрив скриню. Матінко рідна! Скільки там було золота! На нього він міг би купити весь Копенгаген, всіх цукрових поросят у перекупок ласощами, всіх олов’яних солдатиків, дерев’яних конячок, всі батіжки на світі! Оце справді грошей! Солдат викинув усе срібло з кишені і ранця і так набив золотом свої кишені, ранець, кашкет і чоботи, що ледь-ледь міг поворушитися. Тепер вже він мав гроші! Він посадив собаку знову на скриню, захлопнув двері і гукнув нагору:

    – Тягни мене нагору ти, стара відьмо!

    – А кресало ти взяв? – спитала відьма.

    – Отаке! Зовсім забув! – сказав солдат, пішов і взяв кресало. Відьма витягла його нагору, і він знов опинився на шляху; його кишені, чоботи, ранець і кашкет були повнісінькі золота.

    – Навіщо тобі це кресало? – спитав солдат.

    – Це тебе не обходить,- відповіла відьма,- адже ти одержав гроші! А мені давай тільки кресало.

    – Дурниці! – сказав солдат.- Зразу ж мені кажи, навіщо воно тобі, а то я витягну шаблю і відрубаю тобі голову.

    – Не скажу,- мовила відьма.

    Тоді солдат відрубав їй голову. Відьма упала мертва. А солдат зав’язав усі гроші в її фартух, закинув вузол на спину, сунув кресало в кишеню і попрямував до міста.

    Це було дуже гарне місто. Солдат зупинився в найкращому готелі, обрав собі найкращі кімнати, замовив найулюбленіші страви,- адже він тепер був багатим, мав стільки грошей!

    Служник, який чистив його чоботи, здивувався було, що у такого багатого пана такі кепські чоботи, але ж солдат ще не встиг справити собі нові. Проте другого дня він придбав собі і чоботи і багаті вбрання.

    Тепер солдат став знатним паном, і йому розповіли про всі дива в цьому місті, і про короля, і про чудову принцесу, його дочку.

    – А як би її побачити? – спитав солдат.

    – Це зовсім неможливо,- сказали йому.- Вона живе у величезному мідному замку, а замок оточений високими стінами з вежами. Ніхто, крім самого короля, не сміє туди ні зайти, ні вийти звідти, бо королю напророчили, що дочка його вийде заміж за простого солдата, а королям таке подобатися не може!

    “От би поглянути на неї!” – подумав солдат. Та хто б йому це дозволив?!

    Тепер він зажив дуже весело, ходив у театри, їздив кататися в королівський парк і багато грошей віддав бідним. І це було дуже добре з його боку, адже він по собі добре знав, як то погано, коли не маєш ані копійки в кишені. Тепер він був багатий, розкішне вдягався і придбав багато друзів; вони його називали добрим молодцем, справжнім кавалером, і це йому дуже подобалось. Але він щодня тільки витрачав гроші, а нових взяти не було звідки, і врешті у нього лишилося тільки дві монетки. Довелося перебратися йому з гарних кімнат в крихітну кімнатку аж під самісіньким дахом, самому чистити собі чоботи і латати на них дірки. Ніхто з друзів тепер його не відвідував – надто вже високо було підніматися до нього.

    Якось зовсім пізно увечері солдат сидів у своїй кімнатці, і у нього не було грошей навіть на свічку. Тут він згадав про маленький недогарок у кресалі, який взяв у дуплі дерева, куди його спускала відьма. Солдат дістав кресало і недогарок і ударив по кременю, викрешуючи вогонь, двері широко розкрились, і пес з очима, як чайні чашки, той самий, якого він бачив у підземеллі, з’явився перед ним і спитав:

    – Що накажеш мені, господарю?

    – Що таке? – здивувався солдат.- Та це ж, виходить, презабавне кресало, я зможу одержати все, що захочу! Дістань мені грошей!- наказав він собаці, а той раз – і вже нема; два – знову тут, а в зубах тримає великий мішок з мідними грошима. Тоді зрозумів солдат, яке це чудесне кресало. Вдарить він один раз – прибіжить собака, який сидів на скрині з мідними грошима, вдарить двічі – прибіжить той, у якого срібло, вдарить тричі – прибіжить той, що має золото.

    Ну, знову солдат перебрався в прекрасні кімнати, став знову носити багатий одяг, і всі його друзі відразу його пізнали і полюбили знову.

    От якось йому спало на думку: “А дивно, що не можна побачити принцесу! Вона така красуня, кажуть усі, а яка з того користь, коли вона весь свій вік просиділа у мідному замку за високими стінами з вежами. Невже мені так і не пощастить побачити її? Ану, де моє кресало?” І він ударив по каменю, і враз перед ним з’явився собака з очима, як чайні чашки завбільшки.

    – Воно, правда, вже зараз ніч,- мовив солдат,- але мені страшенно захотілось побачити принцесу, хоч на одненьку хвильку!

    Собака одразу за двері, і не встиг солдат отямитися, як він з’явився з принцесою. Принцеса сиділа у нього на спині і спала. Вона була така гарна, що кожен одразу б побачив, що це справжня принцеса. Солдат не стерпів і поцілував її – адже він був славний вояка, справжній солдат! Потім собака відніс принцесу назад, і вранці, коли король і королева пили чай, принцеса розповіла, що вночі бачила дивний сон про собаку і солдата. Ніби вона їхала верхи на собаці, а солдат поцілував її.

    – Оце справді мила історія! – промовила королева.

    I другої ночі в спальні принцеси залишили стару фрейліну. Стара фрейліна мусила дізнатися, чи то був дійсно сон, чи, може, щось інше.

    А солдатові знову страшенно заманулось побачити прекрасну принцесу, і от, вночі, знову з’явився собака, схопив принцесу і помчав що є сили. Але стара фрейліна одягла непромокальні чоботи і кинулась навздогін. Побачивши, що собака з принцесою зникла в одному великому будинку, вона подумала: “Тепер я знаю, де їх шукати!” і намалювала шматком крейди на воротях великий хрест, а потім пішла додому і лягла спати. Але собака, коли відносив принцесу додому, помітив цей хрест, узяв зразу ж шматок крейди та й понаставляв хрести на всіх воротах у місті. Це було хитро вигадано; адже тепер фрейліна не могла відшукати потрібні ворота, бо хрести були на всіх.

    Рано-вранці король з королевою, стара фрейліна і всі офіцери пішли дивитися, куди це принцеса їздила вночі.

    – Ось куди! – сказав король, побачивши перші ворота з хрестом.

    – Ні, ось куди, чоловіченьку,- заперечила королева, побачивши хреста на інших воротах.

    – Але й тут хрест… І тут! – загомоніли дами й офіцери, бачачи хрести на всіх воротах.

    Тут усі зрозуміли, що діла з цього не буде. Але королева була дуже розумною жінкою, вона вміла не тільки в каретах гуляти. Взяла вона великі золоті ножиці, порізала великий шматок шовкової матерії на клаптики і зшила малесенький гарненький мішечок. У той мішечок насипала дрібної гречаної крупи і прив’язала до спини принцеси, а потім прорізала в мішечку маленьку дірочку, щоб крупа сипалася на шлях, яким поїде принцеса.

    Вночі з’явився знову собака, посадив принцесу на спину і поніс до солдата. Солдат так полюбив принцесу, що дуже бажав би стати принцом і одружитися з нею.

    Собака не помітив, що крупа сипалась за ним весь шлях від замка до вікна солдата, куди він стрибнув з принцесою. Вранці король і королева дізнались, куди їздила принцеса, і солдата посадили у в’язницю.

    От і сидів він. Ой, як там було темно й нудно! Йому сказали: “Завтра вранці тебе повісять!”

    Дуже невесело було це почути. А кресало своє він забув дома, в гостиниці. Вранці солдат підійшов до маленького віконечка своєї камери і став дивитись крізь грати на вулицю: народ юрбами поспішав за місто подивитись, як його вішатимуть. Били в барабани, проходили полки солдатів. Усі люди бігли, біг і хлопчик-швець в шкіряному фартусі і черевиках. Він біг галопом, і один черевик злетів з ноги і вдарився об стінку, за якою сидів солдат і дивився крізь грати.

    – Ей, ти, куди поспішаєш? – гукнув йому солдат.- Адже без мене справа не обійдеться, а коли ти збігаєш туди, де я жив, і принесеш мені моє кресало, я дам тобі чотири монети. Тільки одна нога тут, а друга там.

    Хлопчик був не проти одержати чотири монетки, мерщій дременув за кресалом, віддав його солдатові, і… ну зараз почуємо, що було потім!

    За містом була збудована висока шибениця, <І навколо стояли солдати і багато сотень тисяч народу. Король і королева сиділи на пишному троні, навпроти суддів та радників.

    Солдат уже стояв на сходах, але коли вже хотіли накинути йому петлю на шию, він сказав, що перед тим, як стратити злочинця, завжди виконують якесь його невинне бажання. Він дуже хотів би викурити люлечку тютюну – адже це буде його остання люлечка на цім світі.

    Король не посмів відмовити в такому проханні, і солдат витяг своє кресало. Вдарив по кременю – раз, два, три! І перед ним з’явились три собаки. Собака з очима, як чайні чашки, собака з очима, як млинарське колесо, і собака з очима, як Кругла вежа.

    – Ану, допоможіть мені визволитись з петлі! – сказав солдат.

    І собаки кинулись на суддів і на всіх радників, схопили того за ноги, того за ніс та й почали підкидати на кілька сажнів угору; усі попадали і порозбивались.

    – Не треба! – закричав король, але найбільший пес схопив його разом з королевою і підкинув угору одне за одним. Тоді солдати злякались, а весь народ закричав:

    – Солдатику! Будь нашим королем і одружись з прекрасною принцесою!

    І ось посадили солдата в королівську карету, а всі три собаки танцювали перед нею і кричали “ура!” Хлопчаки свистіли, засунувши пальці в рот. Солдати віддавали їм честь. Принцеса вийшла з свого мідного замка і стала королевою, чим була дуже задоволена!

    Весільний банкет тривав цілий тиждень, і собаки теж сиділи за столом і лупали очима.

  • Прислів’я про листопад

    Прислів’я про листопад

      Листопадовий день, що заячий хвіст. Листопад і колесо, і полоз любить. Листопад – ворота землі. У листопаді зима з осінню бореться. Листопад вересню онук, жовтню син, а грудню рідний брат. У листападі голо в саді. У листопаді зима на заграді. Листопад зимі ворота одчиняє. Листопад не лютий, проте спитає, чи одягнутий та взутий. Як листопад дерев не обтрусить, довга зима бути мусить.

    Прислів’я про листопад на українській мові

    Листопад – ворота зими.

    У листопаді зима з осінню борються.

    Листопад – полузімнік: і колесо, і полоз любить.

    Листопад на рябого кобилі їздить: то сніг, то бруд.

    У листопаді з ранку може дощ дощитиме, а надвечір кучугурами сніг лежати.

    Приказки про листопад

    У листопаді тепло морозу не указ.

    Листопад морозам доріжку показує.

    У листопаді перший міцний сніг випадає за ніч.

    Листопад чим-чим, а стужею всіх багатіїв одяглися може, та ще й на всю бідну братію залишиться.

    Тепло старому в листопаді в ночі на гарячій печі.

    Хто в листопаді не мерзне, тому й у водохресну холоднечу не замерзнути.

    Прислів’я про місяць листопад

    Листопад – вересня внук, жовтня син, зимі рідний батечко.

    Холоденек жовтень-батюшка, а листопад і його перехолоділ.

    Листопадовими заморозками грудневий мороз щедрий.

    Листопад гвоздит, а грудень мостить.

    У листопаді помітно темніє, дні стають зовсім короткими.

    Листопад – сутінки року.

    Листопадові ночі до снігу темні.

    У листопаді світанок із сутінками серед дня зустрічаються.

    У листопаді сонце крізь сльози і “білих мух” усміхається.

    Прислів’я та приказки про листопад

    Листопад – переддень льодоставу.

    Невелика у листопада кузня, а на всі ріки кайдани кує.

    Чи не скувати річку зими без листопаду-коваля.

    Прикмети про листопад

    У листопаді снігу надує – хліба прибуде.

    Якщо сніг ляже на сиру землю і не розтане, то навесні рано і дружно зацвітуть проліски.

    Якщо випаде сніг на мерзлу землю, тоді напевно можна очікувати в майбутньому році хороший урожай хліба.

    Мокрий сніг на озимину – той же назем.

    Без води зима не стане.

    Лід на Волзі НЕ стає в світлу ніч (в повний місяць).

    Колі в листопаді небо заплаче, то слідом за дощем і зима прийде.

    Комарі у листопаді – бути м’якій зимі.