Category: Література

Борис Олійник біографія коротко українського поета та перекладача викладена в цій статті.

Борис Олійник біографія скорочено

Борис Ілліч Олі́йник народився 22 жовтня 1935 року в с. Зачепилівка, Полтавська область. Друкуватися почав ще в школі.
Після закінчення десятилітки в 1953 році вступив на факультет журналістики Київського Шевченківського держуніверситету, який закінчив у 1958 році.
У 1958 році працював завідуючим відділу республіканської газети “Молодь України”.
З 1962 по 1973 рік працював в журналі “Ранок”. Пройшов шлях від простого кореспондента до головного редактора. Був заступником головного редактора журналу “Дніпро” та старшим редактором видавництва “Дніпро”.
З 1971 по 1974 рік – заступник голови правління Спілки письменників України.
З 1974 по 1991 рік – завідувач відділу, член редколегії журналу “Вітчизна”.
З 1976 по 1991 рік – Секретар Спілки письменників України та СРСР. Член ЦК КПУ і ЦК КПРС.
У 1999 році Голова Комітету з Державних премій України імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва при Раді Міністрів України.

Побував майже в усіх гарячих точках міжетнічних конфліктів колишнього Союзу – побував в зоні Югославської трагедії, був проти ембарго Сербії, бував у “гарячих точках” Боснії-Герцоговини, під час перебування в Сербії потрапив під бомбардування натівців.

Борис Олійник, по суті, зупинив будівництво промвузла у Каневі, що загрожувало усипальниці Т. Г. Шевченка. Ще у Верховній Раді УРСР виступив проти зведення мосту через Хортицю, що й змусило урядовців відкласти реалізацію свого заміру. У 1995 року Борису Іллічу присвоєне звання “Почесний громадянин Канева”.

Один із фундаторів Українського фонду культури, з 1987 очолює його на громадських засадах. Віце-президент Парламентської Асамблеї Ради Європи. У 2002 році присвоєно звання “Почесний громадянин міста Києва”.

Відомий державний діяч: обирався депутатом Верховних Рад СРСР (з 1989 по 1991 рік – заступник Голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР). У 1980 – 1991 депутат Верховної Ради УРСР X, XI скликань, голова Комісії Верховної Ради з питань освіти і культури. Депутат Верховної Ради України 1-4 скликань (1992-2006).

З 1995 по 2006 рік Голова Постійної делегації Верховної Ради України у Парламентській Асамблеї Ради Європи. З 1996 по 2006 рік віце-президент Парламентської Асамблеї Ради Європи.

У 1987 році обраний дійсним членом Міжнародної слов’янської академії. З 1990 року дійсний член Національної Академії Наук України.

З 1992 року обраний академіком Української екологічної академії наук. Голова Українського фонду культури, співголова Форуму слов’янських народів.

5 липня 2010 року Указом Президента України В. Ф. Януковича Бориса Ілліча Олійника призначено головою Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Також для підготовки до занять ви можете використати Біографію в датах Бориса Олійника.

Василь Капніст біографія коротка російського поета викладена в цій статті.

Василь Капніст біографія скорочено

Василь Васильович Капніст народився 12 (23) лютого 1758 в Обухівці на Полтавщині. Походить зі славного українського шляхетського роду Капністів.

У 16 років поступив на службу капралом в Ізмайловський полк. З 1775 року – офіцер Преображенського полку.

Василь Капніст почав друкуватися в 1780 році російською мовою. Писав оди, елегії, анакреонтичні вірші.

У 1782-83 рр. – контролер головного поштового управління у Петербурзі.

1783 року після відставки з військової служби повернувся в Україну. Певний час був директором училищ Полтавської губернії.

Користувався великим авторитетом серед українського дворянства. Займав виборні посади ватажка дворянства Миргородського повіту (1782; ще до переїзду в Петербург), Київської губернії (1785-87), генерального судді Полтавської губернії (з 1802 року) та полтавського предводителя дворянства (з 1820 року), перебуваючи на яких завжди відстоював інтереси українського народу.

У 1783 році написав “Оду на рабство” (опубл. 1806), в якій виступив проти посилення колоніальної політики російського уряду в Україні, зокрема, остаточної ліквідації в1783 році козацьких полків і запровадження кріпосного права у Слобідській і Лівобережній Україні.

1787 року В. В. Капніст разом з групою аристократів-автономістів підготував проект відновлення козацьких формувань в Україні (“Положение, на каком может быть набрано й содержано войско охочих козаков”), який, незважаючи на підтримку П. Рум’янцева-Задунайського і Г. Потьомкіна, був відхилений царським урядом.

У квітні 1791 року Василь Капніст разом зі своїм братом Петром за дорученням українських патріотичних кіл перебував у Берліні. Він вів переговори з представниками пруських урядових кіл, у т. ч. з міністром закордонних справ (канцлером) Прусії Е.-Ф. Герцбергом про можливість надання допомоги українському національно-визвольному рухові у випадку відкритого збройного виступу проти російського самодержавства.

У 1798 році опублікував поему “Ябеда”, в якій у гострій формі критикував російську колоніальну політику на українських землях.

Василь Капніст переклав “Слово о полку Ігоревім” на російську мову і зробив цікавий коментар, в якому підкреслено українське походження і українські особливості цього твору.

Помер 28 жовтня (9 листопада) 1823 В селі Кибинці Полтавської області.

Образ Грушницького в романі “Герой нашого часу” Лермонтова Є повною протилежністю Печоріна.

“Герой нашого часу” характеристика Грушницького

Грушницький – герой глави “Княжна Мері”. Він представляється читачеві як юнкер, який, перебуваючи на Кавказьких водах, видає себе за розжалуваного в солдати офіцера. Грушницкий бажає грати роль особливої людини – він наполегливо одягається в стару солдатську шинель, старанно грає роль страждальця, якого несправедливо вивели з першого Ешалону військових.

Грушницький спочатку був задіяний як один з персонажів любовного трикутника “Грушницький – Мері – Печорін”, що виконує роль першого коханого, але відтисненого потім на рівень невдачливого суперника. Справа не обійшлося без гри Печоріна – він і розповів дівчині про порожнечу суперника, його незначність, в результаті чого Мері перестає бачити в ньому бажаного гостя, і вважає його набридливим співрозмовником.

Що стосується характеру та особистісних якостей, Грушницький – самозакоханий і не такий вже і розумний персонаж. Він вибирає для себе маску трагічної таємничості, живучи модними звичками і уявленнями сучасників. Грушницький є слабкою натурою, його гру легко викрити, що і довів Печорін. Марнославний герой не може змиритися з поразкою і мстить кривдникові, зближуючись з сумнівною компанією і розпускаючи брудні чутки про суперника. Про велику підлість цього персонажа говорить вчинок його і його зграї напередодні дуелі: вони залишають пістолет Печоріна незарядженим і надіються втілити свій мерзенний план. Фінал: Грушницкого вбивають, княжна Мері переживає духовну драму, Печорін не розуміє, перемога це чи поразка.

Грушницький тут є певним антиподом Печоріна, його “кривим дзеркалом”.

Василь Королів-Старий цікаві факти з життя українського громадського діяча, письменника та видавця Ви дізнаєтесь з цієї статті.

Василь Королів-Старий цікаві факти

Василь Королів-Старий, справжнє ім’я якого Василь Костьович Королев, народився 4 лютого 1879 року на Полтавщині у селі Ладан, в родині священика.

З самого малечку його захоплював український фольклор. Зі шкільних років уже читав Т. Шевченка та М. Гоголя.

За настоянням батька Василь вступив до Полтавської духовної семінарії, але священиком він так і не став.

Пізніше Здобув професію ветеринарного лікаря у Харківському ветеринарному інституті (1902 рік) і вперше спробував себе у письмі, видавши посібник “Скотолічебник”.

Навчаючись в духовній семінарії, Василь познайомився з Симоном Петлюрою, дружба з яким тривала довгі роки.

В час революційних хвилювань на Україні в 1906 році він брав активну участь. Навіть створив селянську спілку за яку був заарештований і ув’язнений. Після виходу з в’язниці активно зайнявся журналістикою, висвітлюючи головні події на сторінках газет “Рада”, “Хлібороб” та “Засів”.

В період революційних подій 1917 – 1919 років письменник працював редактором журналу “Книгар”, у якому було надруковано його 37 статей.

Василь Королів – Старий підтримував борців за незалежність Української держави.

Він був членом Української Центральної Ради, членом Київського губернського виконавчого комітету Ради об’єднаних громадських організацій, член товариства “Просвіта”.

Василь Королів-Старий – фундатор Товариства шкільної освіти.

У 1919 році в якості дипломата виїжджає до Чехословаччини. За певних обставин він змушений залишитись проживати на чужині до кінця свого життя. Там він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною – Наталеною Королевою.

Журба за рідним краєм вилилась у його романі “Чмелик”, де він розповідає про мандри полтавського юнака, який врешті-решт повернувся на Батьківщину. Цей роман довгий час не видавався в Україні. Вперше він побачив світ Батьківщини тільки у 2010 році.

Сподіваємося, що з цієї статті Ви дізналися щось цікаве про Василя Королів-Старого.

Марко Вовчок цікаві факти з життя (біографії) української письменниці російського походження викладена в цій статті. Марію Вілінську називають “українським Жорж Сандом”, вважають “фатальною жінкою”

Марко Вовчок цікаві факти

Справжнє ім’я: Марія Олександрівна Вілінська

Марко Вовчок ніколи не заперечувала вигадки про себе і не спростовувала публічно помилки стосовно її біографічних даних. Письменниця була впевнена, що біографію людини варто писати тільки після її смерті. Вона ніде не друкувала свого портрета до 1902 року.

Зна­ла близько 10 іноземних мов, се­ред яких французька, англійська, польська, чеська, німецька, українська (рідною для неї була російська) та інші. Повсякденною мовою в родині Вілінських була французька.

Була знайома з Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим, Іваном Тургенєвим, Жулем Верном, Дмитром Менделеєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим, О. Герценом, Л. Толстим.

Повість “Маруся” отрима­ла нагороду Французької академії і була рекомендована для обов’язкового вивчення в французьких школах.

Марко Вовчок Прожила 73 роки, виглядала теж досить молодо, як на свій вік. Померла від раку мозку.

Вона була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею наприкінці 50-х років ХІХ століття.

Марко Вовчок особисте життя

Вперше Заміж вийшла в 17 років за засланого в Орел у Кирило-Мефодіївській справі Опанаса Марковича. У них народився син Богдан.

Чоловіки нею захоплювалися, боготворили, кохали й проклинали. Через неї накладали на себе руки. Жінки пліткували, ревнували, заздрили, осуджували й ненавиділи. У звабливої Марка були романи і з П. Кулішем, і з І. Тургенєвим, і з М. Добролюбовим, і з О. Пассеком, і з Д. Писарєвим. Проте урешті-решт її останнім чоловіком і другим законним був дрібний чиновник М. Лобач-Жученко, який був молодший на 17 років.

Марія Вілінська і Пантелейлон Куліш домовилися про спільне життя за кордоном. Куліш, залишаючи дружину, поїхав за Марком і одразу ж повернувся. Застав її у Берліні з І. Тургенєвим. 30 років ображений коханець виливав гори бруду й непристойностей на звабливу Марка Вовчка.

У Марії Маркович була репутація “фатальної жінки”. Річ у тому, що два її коханих чоловіки померли просто в неї на руках, а третій зако­ханий вчинив самогубство. Юрист Олександр Пассек (з яким вона прожила 6 років під Парижем), помер від туберкульозу. Інший – троюрідний брат та коханець Марії Маркович Дмитро Писарєв, по­тонув на Балтійському морі під час спільної прогулянки на вітрильнику. Ще один коханець, польський хімік, випив ціанистого калію.

Питання авторства?

Серед дослідників існує думка, що твори Марка Вовчка, написані українською мовою, – зовсім не її пера, а авторства Опанаса Маркови­ча, чоловіка письменниці. Зокрема, так думають про “Народні оповідання”, “Інститутку”, “Невільничку”, “Кармелюка” та ряд інших.

Звинувачення в плагіаті

У 1870 Марко Вовчок підписала контракт з петербурзьким видавцем Семеном Звонарьовим про укладання нею та редагування ілюстрованого місячника „Переводы лучших иностранных писателей”. За цю роботу щороку їй мали платити 2 тис. рублів сріблом. Крім того, якщо б Вовчок погодилася ще й перекладати твори для цього видання, то отримувала б по 25 рублів за кожен друкований аркуш перекладу. Письменниця погодилася, бо мала чимало боргів, які нажила за свого кількарічного перебування у Парижі.

Роботи й без перекладів було чимало. Письменниця всього не встигала, тому найняла перекладачок – дівчат із провінції, яким платила по 10 рублів за друкований аркуш перекладу. Перекладені ними твори підписувала своїм прізвищем, справжні авторки претензій не висували. Тож Вовчок на тому непогано заробляла.

Але одного разу, найнята перекладачка, якій Вовчок не доплатила, підставила її (самостійно не перекладала твори, а брала вже наявні переклади інших). Марко Вовчок звинуватили у плагіаті.

Скликали третейський суд з 19 літераторів, які визнали Вовчок винною у плагіаті. Зізнатися в тому, що цей переклад вкрала не вона, письменниця не могла. Адже тоді ніхто не знав про найманих нею перекладачок. Це б ще більше зганьбило Вовчок, репутація якої і так вже була зіпсована. Після цього випадку, який осоромив письменницю, вона переїхала жити в глушину – в маєток своїх знайомих у Тверській губернії.

Якщо вам потрібно написати опис тварини тигра українською мовою в науковому чи художньому стилі, пропонуємо використати наступну статтю, доповнивши її власними знаннями.

Опис тигра

Тигр є найбільшою і найважчою з диких кішок, але різні його підвиди сильно розрізняються за розмірами і масою тіла. Материкові підвиди тигра крупніше острівних. Найбільшими з них є індійський ( бенгальський ) і амурський ( уссурійський, сибірський ) підвиди. Самці яких можуть досягати до 2,3-2,5 м, а в окремих випадках до 2,6-2,8 метрів в довжину без хвоста і важити до 275 кг, а в окремих випадках до 300-320 кг. Довжина тіла без хвоста у різних підвидів коливається від 1,4 до 2,8 м. Хвіст 60-100 см. ( у амурського до 110-115 см).

Висота в холці до 1,15 м. Дорослий самець в природі зазвичай важить від 180 до 250 кг ( амурський за сучасними даними в середньому в межах 180-200 кг, Бенгальська в середньому – 220 кг, бенгальська мешкає в північній Індії та Непалі – 235 кг. ) Самки звичайно помітно менше самців, у амурського і бенгальського підвидів досягаючи маси 100-181 кг.

З урахуванням існуючих шести підвидів тигрів, середня вага самця як виду становить близько 170 кг, самки близько 115 кг.
Рекордна зафіксована маса тигра належить бенгальському тигру, застреленому в північній Індії в 1967 р. , яка складала 388,7 кг. Рекордна маса амурського тигра становила 384 кг, але перебуває під сумнівом, тому що надана з документально непідтверджених або вторинних, третинних джерел. Рекорд в неволі 423 кг у амурського тигра.

Довжина черепа тигра перевищує 200 мм. Задні кінці носових кісток заходять за лінію решт верхньощелепних кісток.
Дорослий тигр, як і більшість інших котячих, має 30 зубів. На верхній і нижній щелепі по 6 різців, 2 ікла; на верхній щелепі – по 3 премоляра і 1 моляр; на нижній щелепі – по 2 премоляра і 1 моляр.

Добре розвинені ікла, довжина яких може досягати 8 см, допомагають тигру вбивати здобич. Довгий і рухливий язик оснащений з боків особливими горбиками, які покриті ороговілем епітелієм і дозволяють відокремлювати м’ясо від скелета жертви. Ці горбики також допомагають при ” вмиванні “.
Основний тон забарвлення тигрів коливається від іржаво – червоного до іржаво – коричневого; живіт, груди і внутрішня поверхня лап світлі. Також є світлі відмітини на тильній поверхні вух. Тіло вкрите смугами, колір яких варіює від коричневого до повністю чорного. Форма і відстань між ними відрізняється у різних підвидів, але більшість тигрів має більш ніж 100 смуг.

Розташування смуг є унікальним у кожної окремої тварини, і, таким чином, може бути використано для ідентифікації окремих особин, аналогічно відбитками пальців у людей. Дана особливість іноді використовується дослідниками для ідентифікації в дикій природі окремих особин, за якими ведеться спостереження. Основною функцією смуг є маскування хижака при полюванні. Характерне захисне забарвлення тигра дозволяє йому залишатися непоміченим в заростях. Вона варіює в різних географічних районах і служить однією з підстав для виділення підвидів тигра. Смугастий малюнок присутній також і на шкірі, і, якщо збрити хутро, то на темних смугах відростає темна шерсть, і малюнок повністю відновлюється.

Тіло у тигра масивне, витягнуте, мускулисте, гнучке. Хвіст довгий, рівномірно опушений. Голова округла. Вуха невеликі закруглені. З боків голови баки. Волосяний покрив щільний і низький у південних підвидів, високий і пухнастий – у північних. На передніх лапах по 5 пальців, на задніх – по чотири, все зі втяжні кігтями.

Тигри мають добре розвиненим нічним зором, а за деякими даними, їм частково притаманне і колірне зір. Як і всі представники роду пантер, тигри, завдяки будові гортані і голосових зв’язок, здатний видавати рев, проте в основному він подає голос тільки в період парування.

Сподіваємось, що інформація надана в цій статті допоможе при написанні твору опис тигра.

Як жили давні мешканці? Повідомлення про первісних людей допоможе підготуватися до уроку історії.

Розповідь про первісних людей

Найперші люди з’явилися на землі близько двох мільйонів років тому. Завдяки вченим-археологам, тепер можна багато чого довідатися про їхнє життя: як вони полювали, як рятувалися від холоду, які у них були інструменти.
У давні часи первісним людям було важко справлятися з проблемами поодинці, і вони збиралися невеликими групами. Це були як б невеликі сім’ї, які разом полювали, захищалися від диких звірів, готували їжу. У кожній такій групі у людей були свої обов’язки і права, вони разом вирішували спірні питання, і здобич ділили на всіх порівну.

Первісні люди дуже сильно залежали від природи і від погоди, адже якщо була посуха – значить, не було їстівних трав і ягід, а якщо були пожежі – то не було полювання, адже звірі тікали далеко від бурхливого полум’я.

У стародавні часи у людей ще не було ножів, сокир, ложок і виделок. Вони навчилися заточувати камінь, щоб він був гострим. Ним потім обробляли здобич. А добували їжу загостреною палицею, з якої ходили на полювання і викопували корисні і смачні корінці.

З такими примітивними знаряддями праці неможливо було побудувати будинок або викопати землянку, тому первісні люди намагалися влаштовувати своє житло в уже існуючих печерах і ущелинах. Намагалися знаходити такі помешкання ближче до води, щоб полювати на тварин під час водопою.

Довгий час люди боялися вогню, вони бачили, які руйнування несли за собою лісові пожежі, коли люди і звірі в паніці тікали, щоб врятуватися, адже вони нічого не могли вдіяти з цією руйнівною силою.
Але прийшов час, коли первісні люди почали розуміти, що трохи вогню створює тепло в печері, а їжа, приготовлена??на вогні – набагато смачніше. Тоді вони почали “приручати” вогонь, постійно підтримуючи його хмизом і дровами. Стародавні люди ретельно стежили за вогнем, навіть призначалися чергові, відповідальні за те, щоб вогонь не згас. Вчені можуть назвати багато місць, на яких багаття горіли, не перестаючи, багато сотень років.

Але час минав, стародавні люди розвивалися, і, врешті-решт, зрозуміли, що вогонь можна не приносити додому, а створювати його самим. Вони були спостережливі, і зрозуміли, що якщо довго терти один об один два сухих шматка дерева, то деревинки почнуть тліти. Тепер, знаючи це, первісні люди, перебираючись на нове місце, могли розпалити багаття вже в печері, а не нести його з собою.

Незважаючи на важке і небезпечне життя первісних людей, вони розвивалися і набували навичок для полювання, життя в суспільстві, виховання своїх дітей. Ось так, поступово вдосконалюючись, первісні люди почали приручати природні сили.

Сподіваємося, викладене повідомлення про первісних людей допомогло Вам. А власні варіанти повідомлень Ви можете залишати через форму коментарів.

Володимир Винниченко хронологічна таблиця Життя і творчості українського прозаїка, драматурга та художника наведена в цій статті.

Володимир Винниченко хронологічна таблиця

Бурлеск – стиль сатиричної літератури, в основі якого навмисна невідповідність між темою твору та мовними засобами, що створює комічний ефект, Наприклад “Енеїда” Котляревського на тему однойменної героїчної поеми Вергілія.

“Конотопська відьма” Г. Квітки-Основяненка – бурлескний твір

· Гумор, сатира, сміх “Енеїди” відчутно вплинули на стиль повісті Г. Квітки та на мову його героїв. · Комічним є прийом єдинопочатку, який ужитий автором з певною метою: він дає читачеві зрозуміти мертвотне, позбавлене всякої думки, існування конотопської верхівки. · У гумористичному плані повість описує ряд епізодів, зокрема, коли писар пропонує Забрьосі перелічити сотню козаків, на що останній відповів: “Еге, пане писарю! Я б, пожалуй, соблаговолив, так ліків більш тридцяти не знаю. Лічи сам і роби, як знаєш, ти на те писар; а я усе опісля підпишу, бо я на те сотник, щоб не лічити, а тільки підписувати”. А коли писар не міг написати “лепорт”, то вирішив зробити його з хворостини, на якій зробив сто зарубок (це означало, що в сотні сто козаків). Писар ніяк не міг пройти з цією хворостиною в сотникову світлицю і пропонує “або стіну протяти, або стелю підняти”. Щоб внести в хату хворостину, писар переламав її і тоді ніяк не міг дорахуватись одного козака. “Се ти як переламав хворостину, так вона якраз на козакові хруснула. От ти, держачи її на дві половини, тим одного і не долічувавсь”. У цьому епізоді письменник висміяв некмітливого писаря, який хотів помститися сотникові. · Смішними є і самі прізвища героїв (Забрьоха, Пістряк, Халявський). · У гумористичному світі письменник подає в повісті епізод про чаклування відьми Явдохи, коли пан сотник М. Забрьоха летів на днищі до Олени хорунжівни. Забрьоха з Конотопу під хмарами “полетів, мов ворона” на Безверхий хутір свататись до хорунжівни. · Смішним у повісті є епізод, коли відьму Явдоху катували, вона напустила ману на людей, і виявилося, що вони били не відьму, а колоду.

· За допомогою сміху Г. Квітка намагався висміяти бездарність адміністративного апарату, у своїй повісті письменник далі пішов шляхом зображення комічного, висміявши свавілля і самодурство козацької старшини.

Вірші про лелеку для дітей та дорослих на українській мові зібрані в цій статті.

Лелека вірш для дітей

Ходить бусол по болотах
У червоних у чоботах,
Ловить ящірок, комах
Та на жаб наводить жах.
Довгим дзьобом цокотить,
За хвилину полетить,
Щоб із неба, з вишини
Помахать крилом мені.

Вірші про лелеку на українській мові

Ходить бузько по мочарах
У червоних чоботятах,
Дивиться в прозору воду,
Ганить жаб? ячу породу:
– Боже, як мені набридло
Це моє болотне їдло,
Ці витрішкуваті жаби
Без найменшої приваби!
Десь читав я, що французи
Жаб їдять, як чорногузи.
Але в них ті жабенята –
Тільки на великі свята.
Ну, а я ж у свята й будні
Їм створіння ці паскудні;
На вечерю й на сніданок
Я ковтаю цих поганок.
А в обід на перше й друге –
Холодушки й зеленуги.
Так навчився з лелечати,
Та пора вже з цим кінчати.
Геть ненависну дієту!
Краще їсти з очерету
Листя! Все! Доволі! Крапка!
Втім, поглянув – скаче жабка.
Ось вона! – завмер лелека.
Придивляється здалека
І підходить неквапливо
Він до неї. Що за диво?!
Не така вона й почварна,
Просто навіть дуже гарна.
Очі завеликі трішки,
Та зате які там ніжки!
Граціозна, наче скрипка,
Жабка-лапка, жабка-рибка.
Викупана, чиста, свіжа,
Рай солодкий, а не їжа!
І дієту він ламає:
Клац! – і жабки вже немає.
Дмитро Павличко

Вірші про лелеку для дітей

“Лелеки” П. Воронько

– Лелеки, лелеки,
Куди ви літали?
– За море, далеко, –
Лелеки сказали.
Отак і сказали,
Присівши у лузі.
На все вони кажуть,
Бо ми – їхні друзі.

Люблять птаху цю дорослі і малі,
Символ спокою та миру на землі.
В синім небі майоріють два крила,
Це лелеченька нам долю принесла,
А якщо вона над хатою кружля –
Там народиться прегарне немовля,
І лелеку привітають залюбки
Мама й тато, найщасливіші батьки.
І тому я попросити вас хотів:
Бережіть, будь ласка, люди, цих птахів!

Раїса Гришина :: Лелеки

Летять великі птахи
Ліси, поля минають
Ту хату де осядуть –
Щасливою вважають.
Лелека-чорногузка
Це – символ України,
Як оберіг у хаті
Великої родини.
На білих крилах птаха-
Хвиляста чорна смуга,
Неначе розлилася
За рідним краєм туга.
Бояться його миші
Та пухлі, товсті жаби,
Але про нього кажуть
Лелека щастя вабить!!!

Микола Вінграновський “До нас прийшов лелека”

До нас прийшов лелека
З косою на плечі,
Води напився з глека
Та й сів на спориші.
І так сидів лелека,
І думав те, що знав:

Пропало десь далеко
Все, що косити мав,
Пропало десь далеко.
Не видно вдень-вночі…
І плакав наш лелека
З косою на плечі.