Category: Література

“Дон Гарсія Наваррський або Ревнивий принц” (фр. Dom Garcie de Navarre ou le Prince Jaloux), героїчна комедія Мольєра У п’яти актах. Вважається найбільш невдалою п’єсою Мольєра. За життя автора п’єса не видавалася. Перше видання здійснено Лагранжем і Вино в 1682 р в сьомому томі Повного зібрання творів Мольєра.

“Дон Гарсія Наваррський” головні герої

– Дон Гарсія Наваррський, принц Наваррский, закоханий в донну Ельвіру
– Донна Ельвіра, принцеса Леонська
– Дон Альфонс, принц Леонский, що приймається за принца Кастильского, дона Сільва
– Донна Інеса, графиня, закохана в дона Сільва
– Дон Морега, викрадач Леонського престолу, закоханий в донну Інесу
– Еліза, довірена донни Ельвіри
– Дон Альвар, довірений дона Гарсіа, коханий Елізи
– Дон Лопе, довірений дона Гарсіа, закоханий в Елізу
– Дон Педро, конюший Інеси
– Паж донни Ельвіри

“Дон Гарсія Наваррський” скорочено

Дія відбувається в Асторозі, іспанському місті в королівстві Леон, на тлі боротьби за Леонский престол. Принц дон Гарсія Наваррский закоханий в донну Ельвіру, і вона відповідає йому взаємністю, але ревнива вдача принца бентежить її. Раз за разом дон Гарсія шукає зустрічі з донною Ельвірою, щоб визнати свою слабкість і просити вибачення, але раз за разом їх зустріч закінчується новим нападом ревнощів.
Дон Сільва звільняє Леон від влади дона Морега і в нагороду повинен отримати руку донни Ельвіри. Але виявляється, що під маскою дона Сільви переховувався дон Альфонс, брат донни Ельвіри. Дон Альфонс бере в дружини донну Інесу, а дон Гарсіа отримує руку донни Ельвіри, яка змирилась з його ревнощами.

Історія створення “Дон Гарсія Наваррський”

У 1660 р Мольєр позбавляється сцени в Пті-Бурбон, деякі з акторів, що залишилися без роботи, покидають трупу, щоб продовжити кар’єру в театрі Бургундський готель. Сам Мольєр, переситившись успіхом в фарсовому репертуарі, знову вирішив спробувати себе в героїчному амплуа. Для нового спектаклю Мольєр складає нову п’єсу в іспанському стилі, роботу над якою він почав двома роками раніше, використавши в неї сюжет п’єси італійця Джачинто Андреа Чіконьіні “Щасливі ревнощі принца Родріго”, яка, у свою чергу заснована на п’єсі “Дон Гарсія Наваррський” невідомого іспанського автора.

Прем’єру грають 4 лютого 1661 на сцені театру в Пале-Рояль в Парижі, яку Людовик XIV надає трупі Мольєра замість зруйнованого театру в Пті-Бурбон. Постановка закінчується повним провалом. Мольєр, ставлячи героїчну комедію, заступає на територію Бургундського готелю, але при цьому в акторській грі і декламації відмовляється від високого стилю, яким пишалися актори Бургундського готелю. Преціозний стиль п’єси, олександрійський вірш, розлогі монологи, одноманітна інтрига і відсутність динаміки в розвитку дії суперечать природній грі, запропонованої Мольєром.

Спектакль витримав лише 7 показів, зібравши при цьому рекордно низькі для театру Мольєра збори (третю виставу 8 лютого зібрав 168 ліврів, а на останньому спектаклі 17 лютого збори склали лише 70 ліврів проти 600 на прем’єрній виставі 4 лютого). 29 вересня 1662 “Дон Гарсія Наваррський ” було зіграно для королівського двору в Пале – Рояль, 29 вересня 1663р. в Шантійиі і в жовтні того ж року двічі у Версалі. Наступне подання цієї п’єси Мольєра відбулося тільки 26 лютого 1871 на сцені театру Комеді Франсез.

Кращі фрагменти тексту з “Дона Гарсія Наваррського” Мольєр пізніше включив у свої комедії “Мізантроп”, “Тартюф” і “Амфітріон”.

Вірш “Кобзарю…” Ліни Костенко побудований у формі діалогу автора з Кобзарем. У чотирьох строфах Ліна Костенко розповідає своєму попереднику з дев’ятнадцятого століття Т. Шевченку про нелегку епоху, “оцей двадцятий невгомонний вік”.

“Кобзарю…” Ліна Костенко

Кобзарю,
знаєш,
нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень – безліч.
Тиші – анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.

Звичайні норми починають ст? аріти,
тривожний пошук зводиться в закон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.

Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує врз вагому самоту.
І позивні прокотяться луною
крізь далі неосяжно голубі…

А як же ми, співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть велич нової краси?..

Тарас гранітний дивиться суворо:
– А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів’ям, пишним та барвистим,
не скаргами,
не белькотом надій,
не криком,
не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам’ятайте,
що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!

Вірші Ліни Костенко популярні не лише в Україні, а й у всьому світі та перекладені багатьма мовами.

Якщо Ви маєте або можете зробити аналіз вірша “Кобзарю…” Ліни Костенко лишайте інформацію в коментарях.

І все-таки до тебе думка лине

І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито чимало, –
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись, –
Що сльози там, де навіть крові мало!

“І все таки до тебе думка лине” жанр

Жанр вірша “І все таки до тебе думка лине” : громадянська лiрика

Входить до циклу “Невільничих поезій”.

Жанр: Медетація, в якій автор осмислює недолю свого “занапащеного, нещасного краю” , під’яремне життя в якому викликає і сором, і жаль, і сльзи.

Ідея “І все таки до тебе думка лине”:
О сліз таких вже вилито чимало,-
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі їм вже литись,-
Що слози та, де навіть крові мало… –
Це заклик до дії за визволення рідного краю.

Сльози – ключове слово у поетичному тексті, однак значення щоразу увиразнюється контекстом: лірична героїня ладна “ридати” над лихом України, що перевершує усі бачені насильства, однак “соромиться” сліз, що ллються від безсилля.

Яскравий взірець громадської лірик, цей вірш демонструє “твердий і мужній тон”(М. Зеров), співчуття патріотки до страждань нації реалізується у проповіді високого вчинку в ім’я майбутньої свободи.

Написаний у 1895р.

“І все таки до тебе думка лине” мотив Туги за Батьківщиною відчувається в кожному рядку.

Патріотичний мотив вірша “І все таки до тебе думка лине” – один з найчастіших у поезії Лесі Українки. Її любов до України не можна навіть і порівнювати з тими зітханнями, які були такими попу­лярними серед частини української інтелігенції. Детальний Аналіз вірша “І все таки до тебе думка лине” підтверджує ще і пояснює чому жанр вірша саме такий.

Аналіз вірша “Незнайома” Блок

Одним з найбільш знаменитих віршів Блока є вірш ” Незнайома “, що відноситься до другого періоду творчості О. Блока. Він фактично розділений на дві смислові частини, що протиставляються один одному. У першій частині поет малює малоприємну картину якогось міста:

Щовечора над ресторанами,
Де шал гарячий не приглух,
Правує окриками п’яними
Весни хмільний і тлінний дух.

Через ці рядки він показує, як порожній світ, повний смороду, що все не має жодного сенсу. І, швидше, тут йдеться не про конкретний ресторан, а про навколишній світ загалом, про людей, про “пияк з очима кроликів”, про безвихідь і дикість життя.

А в небі, все схопивши позирком,
Байдуже скривлюється диск.

Конфлікт у вірші О. Блока “Незнайома” подається через призму романтичної іронії і становить основу сюжету. Дійсність у цій поезії – це світ обивателів, що гайнують свої дні у трясовині затишку, пияцтва, фліртів. Ця реальність представлена у вірші у двох замальовках: дачне передмістя та задушливе приміщення ресторану.

Але цієї похмурої, можна навіть сказати, повної песимізму картині, протистоїть наступна частина вірша, де з’являється Вона – таємнича Незнайомка.

Вона повільно йде між п’яними,
І все зажурена, одна,
Духами дишачи й туманами,
Сідає мовчки край вікна.

Саме в чадному ресторані з’являється Незнайома – загадкова красуня, що заволоділа серцем ліричного героя. Її образ оповитий чарівним серпанком, риси обличчя та обрис фігури невизначені, туманні, розмиті, ніби з “нетутешнього” світу, тому ліричний герой бачить “берег зачарований і чарами пойняту даль”. Образ Незнайомої переростає межі образу земної жінки. Вона символізує містичний ідеал жіночої краси, пов’язаний з ідеєю Вічної Жіночності, самої гармонії. Виникаючи на межі реальності та марення, образ Незнайомої в завершальній частині вірша розпадається на окремі фрагменти.

Отже, вірш “Незнайома” – один з найкрасивіших за своєю поетичністю й один з найглибших віршів Олександра Блока. Він відноситься до циклу Страшний світ, де поет висловлював всю тугу, відчай і безвихідь цього світу. І саме проти цього відчуття він і повставав у своїх віршах, воістину нездатних залишити байдужою жодну людину.

Віршовий розмір “Незнайома” Блок

Вірш написаний двоскладовим ямбом (тобто наголос падає на парні склади). Автором вдало використовується перехресна рима АбАб (римуються рядки йдуть по черзі)

Вірш Ліни Костенко “Чайка на крижині” складається з п’яти частин. В цій стаття наведені 2 частини “Крила” та “Крига на Одрі”.

Ліна Костенко “Чайка на крижині”

“Крига на Одрі”

В цьому році зима не вдягала білої свити.
Часом вже й приміряла, та хтось її зразу крав.
Пошукала, поплакала… Що ж робити? –
Бідувала в старій із торішніх зів”ялих трав.

Як колись лютувала, стелила рядно ожеледиць.
Сперечалася з морем, несла сум”яття вітрів.
Все збиралась на силі, та не встигла огледіться,
Як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів.

Крига буйно ломилась у відкриті двері протоки.
Лід кришився, б”ючись об каміння берегове…
І нарешті по Одрі – темній, широкій –
На останній крижині самотня чайка пливе.

– Ти куди ж розігналась? Чи бува не до самого моря?
Чайки держаться гурту, а ти відпливеш одна.
А крижина тонка. А крижина майже прозора…
Ну, а що, як її підмиє вода весняна?

Ну, а що, коли їй та удержать тебе несила?
затріщить і відломиться… Піде вода кругами…
– Дивна людино! Я ж маю крила,
Нащо крилатим грунт під ногами?

КРИЛА А й правда, Немає поля, крилатим грунту не треба.
То буде воля. Землі немає, Немає пари, То буде небо. То будуть хмари. В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина?
А що ж людина? Живе на землі. Сама не літає.
А крила має.
А крила має! Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
а з правди, чесноти і довір’я. У кого – з вірності у коханні. У кого – з вічного поривання. У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи. У кого – з пісні, або з надії,
або з поезії, або з мрії. Людина нібито не літає…
А крила має, А крила має!

“За городом качки пливуть” Аналіз – тема, ідея, основна думка, жанр, художні засоби.

“За городом качки пливуть” аналіз пісні

Тема “За городом качки пливуть”: зображення різної долі під час сватання бідних і багатих дівчат.

Ідея: засудження соціальної нерівності, яка є перешкодою до щасливого подружнього життя, возвеличення справжньої дівочої краси.

Основна думка “За городом качки пливуть”:

1) любов – почуття, на яке не повинні впливати гроші, матеріальний стан закоханих;

2) Нащо мені на подвір’ї / Воли та корови, / Як не буде в моїй хаті / Любої розмови!

Жанр: соціальна, родинно-побутова пісня, інтимна лірика.

Композиція “За городом качки пливуть”

Експозиція: Вбогі дівки заміж ідуть, / А багаті плачуть. Зав’язка: Чи чула ти, дівчинонько, / Як я тебе кликав, / Через твоє подвір’ячко / Сивим конем їхав?. Кульмінація: Нащо мені на подвір’ї / Воли та корови, / Як не буде в моїй хаті / Любої розмови. Розв’язка: Оце вдова своїй доні / Весілля справляє.

Художні засоби “За городом качки пливуть”

Протиставлення: “Вбогі дівки заміж ідуть, / А багаті плачуть. / Вбогі дівки заміж ідуть, /А багаті дівки сидять”. Повтори: “Вбогі дівки заміж ідуть”, “А багаті…”, “Нехай знають…” Риторичне запитання: “Чи чула ти, дівчинонько?..”. Риторичні оклики: “Темна нічка – петрівочка – / Вийти боялася!”, “Бо я хлопець молоденький / Не зрадив нікого!”, “Хоче собі багатую / Невістку шукати!”, “Як не буде в моїй хаті / Любої розмови!”. Епітет: “люба розмова”. Метафора: “скрипка витинає”. Звертання: “Чи чула ти, дівчинонько?”, “Ой не бійся, дівчинонько…”.

“За городом качки пливуть” – родинно-побутова пісня, побудована на протиставленні та діалозі парубка й дівчини. Народна мораль утверджує думку про те, що пару собі треба обирати з любові, а не за багатство, статки. Хоч кожна мати хоче для сина “королівни”, а собі багатої невістки, син прислухається до свого серця і сватає доньку бідної вдови, бо “нащо мені на подвір’ї воли та корови, як не буде в моїй хаті любої розмови!” Пісня трохи задерикувата, з уживанням прийому паралелізму (качки пливуть – вбогі заміж ідуть, каченята крячуть – багаті плачуть).

Образ Явдохи Зубихи – уособлення у повісті “Конотопська відьма” нечистої сили. Поява подібної героїні підкреслює комічність ситуації, допомагає яскравіше висвітлити якості характеру сотника, писаря та інших. Характеристика Явдохи Зубихи з цитатами наведена в цій статті.

Явдоха Зубиха характеристика “Конотопська відьма”

Явдоха Зубиха – престарезна мешканка Конотопу, відьма вроджена. Вона стара-стара вдень, вночі – молода. Вміє на всіх наводити ману. Розумна, мудра, з гарним почуттям гумору. Її відьма кування допомагає як їй самій, так і односельчанам. Та далі ми бачимо, що де знайдеш, там і втратиш. Вона свої сили направляє на добрі справи, але на зло відповідає злом. У Явдохи є головний відьмацький атрибут – чорний кіт. Вона доїла худобу, була знахаркою, не тонула у воді – всі ці риси мають за основне джерело фольклор.

Портрет і зовнішність Явдохи:

“…Вона вже і тоді така стара була, як і теперечки, так, що, коли б не забрехати, було їй літ п’ятдесят зроду. І кажуть про неї люди, що вона як удень то і стара, а як сонце заходить, так вона і молодіє; а у саму глуху північ стане молоденькою дівчинкою, а там і стане стариться і до сход сонця вп’ять стане стара, як була учора. Так вона як помолодіє, то й надіне білу сорочку і коси розпустить, як дівка, та й піде доїти по селу коров, овечат, кіз, кобил, собак, кішок, а по болотам жаб, ящериць, гадюк. Уже пак така не здоїть, кого задумала! Хоч і ні за що і нічого нема, то вона таки візьме своє”.

Риси характеру Явдохи Зубихи:

рішучість і винахідливість; підступність і хитрість; розумність і обізнаність у справі ворожіння; вміння “ощасливити” людей; здатність до помсти і покарання; улесливість і користолюбство.

Цитатна характеристика відьми Явдохи Зубихи

“Приперли й ту, відопхали човном до паль, підв’язали вірьовками, підняли догори… плюсь! Як об дошку, так наша Явдоха об воду і не порина, а як рибонька поверх води, так і лежить, і бовтається зв’язаними руками та ногами, вихиля черевом і попереком і приговорює: “Купочки-купучі, купочки – купоньки!”. Увесь народ так і жахнувсь… “От відьма, так, так!”.

“Враг рода человіческого; Явдоха Зубиха, великоіменитаявідьма преславної слободи Конотопа. Вона і до убитку тебе препроведе; вона і глумленіє над ними вчинила, похитивши в нас двері; вона превратила гнусообразную твою Паню Солоху – нехай здорова буде! – замість ліпообразної пани Олени і одружила тебе з нею; вона, вона, всьому злу суть і вина, і причина, і предмет”

Пістряк про Явдоху:

“Несумнітельно сія баба суть от баб єгипетських. Вона єхидна прелюта, похитила дождевиє каплі і скри у себе у чванці або у іному місцеві”.

“…Так прудко плава, як тая щука, тільки попереду і позаду хвиля устає, бо звісно, як відьма плава: вже так не по-нашому”.

“Усі кричать, гомонять, біжать до неї, проти неї, усяк хоче тусана або запотиличника їй дати… та й є за що! Нехай не краде з неба хмар, не хова дощу у себе на миснику”.

“…Вона є природжена відьма, що і у воді з каменюками не тоне, і дощі з неба краде, і мару на людей насила”.

“А що Зубисі досталося, так нехай бог боронить! Поки пан Халявський Був конотопським сотником, так пожила у розкоші. Був їй і батрак, була й наймичка, від сотника панщиною приставлена, і на ралець ходили до неї люди зараз після сотнички, і ніхто не смів її по йменню: Семеновна або пані Зубиха. …Як же пана Халявського змінили, так і на неї увесь мир плюнув. Та вона таки швидко зачахла, зачорніла і скоро дуба дала. Та ще не зараз і вмерла. Що вже страждала! Умира і не вмира, і руками, і ногами не двига, а стогне на всю хату, так що і на вулиці чути було… Нікуди її по-людськи поховати; виволокли за село, зарили низь у яму, прибили осиковим кілком та зверху і заплішили, щоб ще не скочила. Собаці собача смерть!”

Цитати Явдохи Зубихи “Конотопська відьма”

“Ось де я була: отсе достала горщик з хмарами, де було заховала їх на тридев’ять рік, так отсе пан конотопський сотник присилував мене повипускати хмари і дощ пустити”.
“От вона зараз шатнулась, достала каганець, піднесла до кота, тернула його проти шерсті, так іскри з нього і посипали…”
“А кіт що є духу нявчить, а далі аж на ноги устав та потягнувсь і засвітив очима ще дужче, чим каганець у хаті палав… Тут Явдоха мерщій у жлукти і полізла… а як вилізла, так стала дівкою! Та й дівка ж немудра? І молода, і хороша, і чорнява, і ще, мабуть, красивіша від чернігівської протопопівни!”
“…Поки вражу щуку зопинила, поки її замовила, щоб даласи здоїти, аж і крикнув перший півень, та хоч він нам не страшний, та усе-таки треба було поспішати, щоб не заспівав другий, тоді б так на вулиці простяглась…”
“Ой, лишенько! Ой, рятуйте! Ой, біда! – став пан Уласович не своїм голосом пробі кричати та за боки хвататись… Пан Пістряк і козацтво кинулось до нього, що йому так сталося? Аж він шелесть… піднявся догори і полетів, як птиця, усе – таки, кричачи що є голосу…”
” Пан Забрьоха притулив тую виделочку до серця панни хорун-жівни… вона зараз спросоння і заговорила і каже: “І вже мені пан Халявський… плюю на нього. Микиточку, мій голубчику! Де ти? Прибудь до мене: хоч би я на тебе подивилась…””
“Тільки таки що Уласович заніс ногу, Явдоха як свисне, як цмокне!.. днище піднялося угору, на ньому пан сотник верхи, а ззаду підсіла Явдоха, та знай веретеном поганя та цмока, та приговорює, мов на кобилу, і піднялися під самі небеса!”

“А зорі тут тихі” скорочено читати

“А зорі тут тихі” Васильєв Б. Л. скорочено Ви можете за 15 хвилин.

Глава 1 “А зорі тут тихі…” скорочено

Травень 1942 року. На 171 залізничному роз’їзді, що опинився всередині військових дій, вціліло кілька дворів. Німці припинили бомбардування. На випадок нальоту командуванням були залишені дві зенітні установки. Життя на роз’їзді тихе і спокійне, зенітники не витримували спокуси жіночою увагою і самогоном, і по рапорту коменданта роз’їзду старшини Васкова стали тільки пити і гуляти… Васьков просив прислати непитущих.

Прибутки “непитущі” зенітники – молоденькі дівчата.

На роз’їзді стало спокійно. Дівчата над старшиною жартували, Васьков відчував себе ніяково в присутності “вчених” бійців: освіти у нього було всього 4 класу. Головне ж занепокоєння викликав внутрішній “безлад” героїнь – вони все робили не за статутом.

Глава 2 “А зорі тут тихі…” скорочено

Втративши чоловіка, Рита Осянина, командир відділення зенітниць, стала суворою і замкнутою. Одного разу вбили підносницю, і замість неї прислали красуню Женю Комелькову, на очах якої німці розстріляли близьких. Незважаючи на пережиту трагедію. Женя відкрита і пустотлива. Рита і Женя подружилися, і Рита прийшла в себе.

Їх подругою стає худенька Галя Четвертак.

Почувши про можливість переведення з передовою на роз’їзд, Рита пожвавлюється – виявляється, у неї поруч з роз’їздом в місті син. Ночами Рита бігає відвідувати сина.

Глава 3 “А зорі тут тихі…” скорочено

Повертаючись з самовільної відлучки через ліс, Осянина виявляє двох незнайомців в маскувальних халатах, зі зброєю і пакетами в руках. Вона розповідає про це коменданту роз’їзду. Старшина розуміє, що вона зіткнулася з німецькими диверсантами, що рухаються в бік залізниці, і вирішує йти на перехоплення противника. У розпорядження Васкова виділені 5 дівчат-зенітниць. Турбуючись за них, старшина намагається підготувати свою “гвардію” до зустрічі з німцями і підбадьорити.
Рита Осянина, Женя Комелькова, Ліза Бричкина, Галя Четвертак і Соня Гурвич зі старшим групи Васковим відправляються коротким шляхом до Вопь-озера, де розраховують зустріти і затримати диверсантів.

Глава 4 “А зорі тут тихі…” скорочено

Федот Евграфич благополучно проводить своїх бійців через болота, минаючи топи (тільки Галя Четвертак втрачає в болоті чобіт), до озера. Тут тихо, як уві сні.

Глава 5 “А зорі тут тихі…” скорочено

Розраховуючи швидко впоратися з двома диверсантами, Васьков все-таки “для підстраховки” вибрав і шлях відступу. В очікуванні німців дівчата пообідали, старшина дав бойовий наказ затримати німців при їх появі, і всі зайняли позиції.

Галя Четвертак, промокла в болоті, захворіла.

Німці з’явилися вранці: але їх виявилося їх не двоє, а шістнадцять.

Глава 6 “А зорі тут тихі…” скорочено

Розуміючи, що п’ять дівчат з фашистами не впоратися, Васьков посилає “лісову” жительку Лізу Брічкіну на роз’їзд, що отримати підкріплення.

Намагаючись злякати німців і змусити їх йти в обхід, Васьков з дівчатами вдають, що в лісі працюють лісоруби. Вони голосно перегукуються, палять багаття, старшина рубає дерева, а відчайдушна Женька навіть купається в річці на очах у диверсантів.

Німці пішли, і всі думали, що найстрашніше минуло…

Глава 7 “А зорі тут тихі…” скорочено

Ліза поспішала, думаючи про Васькова, і пропустила помічену сосну, біля якої потрібно було повернути. Насилу рухаючись в болотах, вона оступилася – і втратила стежку. Вона загрузла в болоті і потонула.

Глава 8 “А зорі тут тихі…” скорочено

Васьков, розуміє, що ворог хоч і зник, але може напасти на загін в будь-яку хвилину, тому йде з Ритою в розвідку. З’ясувавши, що німці влаштувалися на привалі, старшина приймає рішення поміняти розташування групи і відправляє Осяніну за дівчатами. Васьков засмучується, виявивши, що забув кисет. Побачивши це, Соня Гурвич біжить забрати кисет.

Васьков не встигає зупинити дівчину. Через деякий час йому чується крик. Здогадуючись, що може означати цей звук, Федот кличе з собою Женю Комелькову і йде на колишню позицію. Удвох вони знаходять вбиту ворогами Соню.

Глава 9 “А зорі тут тихі…” скорочено

Васьков з люттю переслідував диверсантів, щоб помститися за смерть Соні. Непомітно підібравшись “фріців”, старшина вбиває першого, на другого сил не вистачає. Женя рятує Васкова від загибелі, вбиваючи німця прикладом. Федот Евграфич страждав через загибель Соні. Але, розуміючи стан Женьки, яка болісно переносить скоєне нею вбивство, пояснює, що вороги самі переступили людські закони і тому їй треба зрозуміти: “не люди це, не люди, не звірі навіть – фашисти”.

Глава 10 “А зорі тут тихі…” скорочено

Всі поховали Соню і рушив далі. Виглянувши з-за чергового валуна, Васьков побачив німців – ті йшли прямо на них. Почавши зустрічний бій, дівчата з командиром змусили диверсантів відступити, тільки Галя Четвертак від страху відкинула гвинтівку і впала на землю.

Після бою старшина скасував збори, де дівчата хотіли судити Галю за боягузтво, він пояснив її поведінку недосвідченістю і розгубленістю.

Васьков йде в розвідку і з метою виховання бере з собою Галю.

Глава 11 “А зорі тут тихі…” скорочено

Галя Четвертак йшла слідом за Васковим. Вона, завжди жила в своєму вигаданому світі, а побачивши убиту Соня була зламана жахом реальної війни.

Розвідники побачили трупи: поранених добили свої ж. Диверсантів залишалося 12.

Сховавшись з Галею в засідці, Васьков готовий розстрілювати, німців зо залишилися. Раптом напереріз ворогам кинулася нічого не тямлячи Галя Четвертак, і була убита автоматною чергою.

Старшина вирішив відвести диверсантів якнайдалі від Рити і Жені. До ночі він метався між деревами, шумів, коротко стріляв по мигтючим фігурам ворога, кричав, ведучи німців за собою все ближче до боліт. Поранений в руку, він сховався на болоті.

На світанку, вибравшись з болота, побачив старшина на поверхні топи армійську спідницю Бричкиної, прив’язану до жердини, і зрозумів, що Ліза загинула в трясовині.

Надії на допомогу тепер не було…

Глава 12 “А зорі тут тихі…” скорочено

З важкими думками про те, що “програв він вчора всю свою війну”, але з надією, що живі Рита і Женька, Васьков відправляється на пошуки диверсантів. Він знаходить на занедбану хату, яка опинилася притулком німців. Спостерігає, як ховають вони вибухівку і йдуть на розвідку. Одного з ворогів Васьков вбиває і забирає зброю.

На березі річки, де вчора “спектакль фріцам влаштовували”, старшина і дівчата зустрічаються – з радістю, як сестри і брат. Старшина каже про те, що Галя і Ліза загинули смертю хоробрих, і про те, що всім їм належить прийняти останній, по всій видимості, бій.

Глава 13 “А зорі тут тихі…” скорочено

Німці вийшли на берег, і бій почався. Одне знав Васков в цьому бою: не відступати. Не віддавати німцеві ні клаптика на цьому березі. Як не важко, як не безнадійно – тримати. Здавалося Васкову, що він останній син своєї Батьківщини і останній її захисник. Загін не давав німцям перейти на інший берег.

Риту важко поранило в живіт осколком гранати.

Відстрілюючись, Комелькова намагалася відвести за собою німців. Весела, усміхнена і життєрадісна Женька ​​навіть не відразу зрозуміла, що її поранили – адже нерозумно і неможливо було загинути в дев’ятнадцять років! Вона стріляла, поки були патрони і сили. “Німці добили її впритул, а потім довго дивилися на її горде і прекрасне обличчя…”

Глава 14 “А зорі тут тихі…” скорочено

Розуміючи, що вмирає, Рита розповідає Васкову про сина Альберта і просить про нього подбати. Старшина ділиться з Осяниною своїм останнім сумнівом: чи варто було берегти канал і дорогу ціною загибелі дівчаток, попереду у яких було все життя? Але Рита вважає, що Батьківщину потрібно захищати.

Васьков попрямував назустріч ворогам. Почувши слабкий звук пострілу, повернувся. Рита застрелилася, не бажаючи мучитися і бути тягарем.

Поховавши Женю і Риту, знесилений, Васьков брів вперед, до закинутого скиту. Увірвавшись до диверсантів, убив одного з них, чотирьох взяв у полон. У маренні веде поранений Васьков диверсантів до своїх, і, тільки зрозумівши, що дійшов, непритомніє.

Епілог

З листа туриста (написано багато років після закінчення війни), відпочиваючого на тихих озерах, ми дізнаємося, що приїхали туди сивий дід без руки і капітан-ракетник Альберт Федотич і привезли мармурову плиту. Разом з приїжджими турист розшукує могилу колись загиблих тут зенітниць. Він помічає, які тут тихі зорі…

“Євшан-зілля” – поема Миколи Вороного, написана у Полтаві у 1899 р., навіяна літописною легендою про чудодійну траву-зілля євшан, яка повертає людям втрачену пам’ять.

“Євшан-зілля” Микола Вороний читати

До лучче єсть на своей земли костю лечи, ине ли на чюже славну быти.
(Літопис, за Іпатським списком)

В давніх літописах наших
Єсть одно оповідання,
Що зворушує у серці
Найсвятіші почування.

Не блищить воно красою
Слів гучних і мальовничих,
Не вихвалює героїв
Та їх вчинків войовничих.

Ні, про інше щось говорить
Те старе оповідання.
Між рядками слів таїться
В нім якесь пророкування.

І воно живить надію,
Певну віру в ідеали
Тим, котрі вже край свій рідний
Зацурали, занедбали…

Жив у Києві в неволі
Ханський син, малий хлопчина,
Половецького б то хана
Найулюблена дитина.

Мономах, князь Володимир,
Взяв його під час походу
З ясирем в полон і потім
При собі лишив за вроду.

Оточив його почотом
І розкошами догідно –
І жилось тому хлоп’яті
І безпечно, і вигідно.

Час минав, і став помалу
Рідний степ він забувати,
Край чужий, чужі звичаї
Як за рідні уважати.

Та не так жилося хану
Без коханої дитини.
Тяжко віку доживати
Під вагою самотини.

Зажурився, засмутився…
Вдень не їсть, а серед ночі
Плаче, бідний, та зітхає,
Сну не знають його очі.

Ні від кого він не має
Ні утіхи, ні поради.
Світ увесь йому здається
Без краси і без принади.

Кличе він гудця2[2] до себе
І таку держить промову,
Що мов кров’ю з його серця
Слово точиться по слову:

“Слухай, старче, ти шугаєш
Ясним соколом у хмарах,
Сірим вовком в полі скачеш,
Розумієшся на чарах.

Божий дар ти маєш з неба
Людям долю віщувати,
Словом, піснею своєю
Всіх до себе привертати.

Ти піди у землю Руську –
Ворогів наших країну,-
Відшукай там мого сина,
Мою любую дитину.

Розкажи, як побиваюсь
Я за ним і дні, і ночі,
Як давно вже виглядають
Його звідтіль мої очі.

Заспівай ти йому пісню
Нашу, рідну, половецьку,
Про життя привільне наше,
Нашу вдачу молодецьку.

А як все те не поможе,
Дай йому євшана-зілля,
Щоб, понюхавши, згадав він
Степу вільного привілля”.

І пішов гудець в дорогу.
Йде він три дні і три ночі,
На четвертий день приходить
В місто Київ опівночі.

Крадькома пройшов, мов злодій,
Він до сина свого пана
І почав казати стиха
Мову зрадженого хана.

Улещає, намовляє…
Та слова його хлопчину
Не вражають, бо забув вже
Він і батька, і родину.

І гудець по струнах вдарив!
Наче вітер у негоду,
Загула невпинна пісня –
Пісня вільного народу.
Про славетнії події –
Ті події половецькі,
Про лицарськії походи –
Ті походи молодецькі!

Мов скажена хуртовина,
Мов страшні Перуна громи,
Так ревли-стогнали струни
І той спів гудця-сіроми!

Але ось вже затихає
Бренькіт дужий акордовий
І намісто його чути
Спів народний, колисковий.

То гудець співає тихо
Пісню тую, що співала
Мати синові своєму,
Як маленьким колисала.

Наче лагідна молитва,
Журно пісня та лунає.
Ось її акорд останній
В пітьмі ночі потопає…

Але спів цей ніжний, любий,
Ані перший, сильний, дужий,
Не вразив юнацьке серце,-
Він сидить німий, байдужий.

І схилилася стареча
Голова гудця на груди –
Там, де пустка замість серця,
Порятунку вже не буде!..

Але ні! Ще є надія
Тут, на грудях в сповиточку!..
І тремтячими руками
Роздирає він сорочку,

Із грудей своїх знімає
Той євшан, чарівне зілля,
І понюхать юнакові
Подає оте бадилля.

Що ж це враз з юнаком сталось?
Твар3[3] поблідна у небоги,
Затремтів, очима блиснув
І зірвавсь на рівні ноги.

Рідний степ – широкий, вільний,
Пишнобарвний і квітчастий –
Раптом став перед очима,
З ним і батенько нещасний!..

Воля, воленька кохана!
Рідні шатра, рідні люди…
Все це разом промайнуло,
Стисло серце, сперло груди.

“Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!” –

Так він скрикнув, і в дорогу
В нічку темну та пригожу
Подались вони обоє,
Обминаючи сторожу.

Байраками та ярами
Неутомно проходжали –
В рідний степ, у край веселий
Простували, поспішали.

Україно! Мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синів твоїх багато
На степах твоїх зосталось?

Чи вони ж не відцурались,
Не забули тебе, неньку,
Чи сховали жаль до тебе
І кохання у серденьку?

Марна річ! Були і в тебе
Кобзарі – гудці народні,
Що співали-віщували
Заповіти благородні,

А проте тієї сили,
Духу, що зрива на ноги,
В нас нема і манівцями
Ми блукаєм без дороги!..

Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить,-
Шлях у край свій повороту?!

1899 р.

1[1] Євшан-зілля – різновид полину, що росте в південних степах; має сильний і відночас ніжний, приємний запах.
2[2] Гудець – музикант і співак.
3[3] Твар – тут: обличчя, лице.

Е. По “Золотий жук” скорочено

“Золотий жук” скорочено

Це історія про скарби, ключ до місце знаходження яких був зашифрований. Один з героїв зумів розгадати його, використовуючи чудову систему підрахунку знаків шифру і зіставлення з частотою використання літер в англійській мові.

Дія оповідання відбувається в Південній Кароліні. Нащадок старовинного аристократичного роду Вільям Легран, переслідуваний невдачами і банкрутством, біжить зНового Орлеана і поселяється на пустельному острівці поблизу атлантичного узбережжя зі своєю собакою – ньюфаундлендом і старим слугою.

Одного разу під час прогулянки було знайдено “золотого” жука, якого вони загорнули у шматок знайденого поблизу пергаменту. Прийшовши додому, Легран зовсім випадково виявляє на пергаменті зображення черепа, намальоване прихованими чорнилом, які проявилися від дії тепла – каміна в будинку Леграна. Розпитуючи про подробиці, Оповідач зауважує, що Легран сприймає цю знахідку як щасливе знамення. Негр Юпітер турбується, чи не захворів господар – Легран весь час щось рахує і надовго зникає з дому.

Через якийсь час Оповідач отримує від Леграна записку з проханням відвідати його з якоїсь важливої справи. Інтонація листа змушує Оповідача поквапитися, і він того ж дня опиняться у друга. Легран очікує його з нетерпінням і пропонує всім відразу відправитися в дорогу – на материк, у гори – в кінці експедиції вони зрозуміють, що він має на увазі.

Через кілька годин товариші дістаються дерева, яке і шукав Легран. Він змушує лізти слугу на дерево раз у раз направляючи його. Юпітер знаходить прибитий до суку череп і отримує вказівку пропустити золотого жука на шнурі крізь ліву очну ямку. Забивши кілочок туди, де опустився жук, Легран відміряє відстань і всі починають копати. Через деякий час виявляється, що негр переплутав очниці і їхні зусилля виявилися марними. Легран переміряє все заново і вони відновлюють розкопки.

Їх працю перериває відчайдушний гавкіт ньюфаундленда. Собака рветься в яму і знаходить два скелети. Через кілька секунд компаньйони виявляють скриню, в якій знаходиться справжній скарб – купи золота і дорогоцінного каміння. Подолавши насилу зворотний шлях, нарешті, бачачи, що друг згорає від цікавості, Легран розповідає, що привело його до знахідки і розгадки шифру, який дозволив знайти скарби.

Розгадування криптограмми-чудовий приклад застосування дедукції. Текст криптограми складався з 203 символів:

53‡‡†305))6*;4826)4‡.)4‡);806*;48†8¶ 60))85;1‡(;:‡*8†83(88)5*†;46(;88*96* ?;8)*‡(;485);5*†2:*‡(;4956*2(5*-4)8¶ 8*;4069285);)6†8)4‡‡;1(‡9;48081;8:8‡ 1;48†85;4)485†528806*81(‡9;48;(88;4( ‡?34;48)4‡;161;:188;‡?;