Category: Література

  • Загадки про лева на українській мові

    Загадки про лева на українській мові для дітей можуть бути використані на уроках для проведення цікавих вікторин.

    Загадки про лева українською мовою

    Пазуристий він, гривастий,

    Як збирається напасти,

    Гиркне – ох і лютий рев…

    Відгадали? Так, це… (лев)

    Цар усіх тварин земних,

    В казках він суддя для них,

    Клас ссавці, в їжі – хижак

    Є такий знак-зодіак. (Лев)

    Непроста у нього роль –

    Між звірей він, як король:

    Грива жовто-золота,

    Має довгого хвоста.

    Хоч і схожий він на кицю,

    Кожен звір його боїться.

    Хто сховався між дерев?

    Це, звичайно, грізний…(лев).

    Грізний погляд, буйна грива,

    Дужий, спритний, гордівливий.

    Заричить – усяк змовкає,

    Бо він цар, це кожен знає. (Лев)

    Цар усіх тварин земних,

    В казках він суддя для них,

    Клас ссавці, в їжі – хижак

    Є такий знак-зодіак. (лев)

    Власні загадки про лева українською Ви можете лишати через форму коментарів.

  • “Втрачені ілюзії” Бальзак скорочено

    “Втрачені ілюзії” Бальзак короткий зміст ви можете прочитати за 10 хвилин.

    “Втрачені ілюзії” Бальзак скорочено

    “Втрачені ілюзії” є одним з найдовших романів у Людської комедії Оноре де Бальзака.

    Роман складається з трьох частин, дія яких відбувається в часи Реставрації:

    Два поета
    Це найкоротша частина, що описує життя в Ангулемі. Давид Сешар, син типографа, відданий дружбі з дев’ятнадцятирічним Люсєном Шардоне де Рюбампре, молодим гарним поетом. Батько Давида (типовий скнара, чинячи перешкоди для сина) продає йому свою друкарню на дуже невигідних для того умовах. Не маючи схильності до комерції, Давид абияк зводить кінці з кінцями, продовжуючи справу батька. Через деякий час після покупки друкарні він одружується на сестрі Люсьєна, Єві Шардон, красивій і розумній дівчині. Люсьєн знайомиться з немолодою дворянкою, Луїзою де Баржетон, пише для неї кілька сонетів, вона ж бачить у ньому талановитого поета, уявляючи себе Лаурою, а його Петраркою. Луїза представляє поета дворянству Ангулема і закохується в нього. Ця любов між талановитим і недосвідченим молодим чоловіком і заміжньою жінкою, яка старша за нього за віком, постає в зовсім середньовічному дусі лицарського роману, де герой повіривши в ілюзії, більш-менш свідомо, поступово їх втрачає. Тому роман і має назву “Втрачені ілюзії”. Зрештою, Люсьєн біжить зі своєю покровителькою в Париж, щоб продовжити кар’єру.

    Провінційна знаменитість в Парижі
    Це найдовша з трьох частин роману. Люсьєн, який прибув до Парижа, постає досить убогим в порівнянні з елегантністю парижан. Бідний і не знайомий зі звичаями столиці, він покриває себе глузуванням в опері, вбравшись дуже химерно і без смаку, а мадам де Баржетон тут же відмовляється від нього, не бажаючи псувати свою репутацію. Його спроби опублікувати свої книги закінчилися невдачею. Він знайомиться з Даніелем Д’Артеза, ліберальним філософом, що зібрав навколо себе суспільство молодих людей, різних за політичним поглядам і професіями, які поділяють дружбу і абсолютно аскетичне життя на службі мистецтва чи науки. Люсьєн бере участь в Спілці деякий час. Але, занадто нетерплячий для довгої праці над одним літературним твором, він поступається спокусі журналістики і миттєвого успіху. Люсьєн підписує свої статті як Рюбампре (дівоче прізвище його матері, останньої представниці давнього дворянського роду). Він закохується в молоду актрису Коралі і веде життя в розкоші. Його амбіції привели його до захоплення політикою, він переходить на бік роялістів, покидаючи ліберальну газету і сподіваючись на королівський указ про наділення його дворянським титулом. Це вельми неправильний вчинок у світі журналістики: старі друзі люто критикують його, а нові колеги його не підтримують. Він стає причиною смерті Коралі, яка через нестатки змушена звернутися за допомогою до свого старого покровителя Камюзо. Люсьєн, не маючи засобів до існування, гнаний кредиторами, ворогами і колишніми друзями, пішки повертається в Ангулем просити допомоги у Давида (на чиє ім’я він таємно виписав векселі на три тисячі франків).

    Страждання винахідника
    Давид, не зацікавлений в бізнесі, близький до розорення. Тим не менше, йому вдається вижити завдяки відданості та любові до дружини, Єви, красуні сестри Люсьєна. Він шукає секретний спосіб виробництва паперу, нижчої ціни, але кращої якості. Після багатьох експериментів Давиду вдалося знайти спосіб, який він давно шукав, але братам Куенте, власникам іншої друкарні, конкуруючим з Давидом, тим часом вдалося розорити його за допомогою свого шпигуна Серизе, який працював складачем в друкарні Давида, і стряпчого Пті-Кло. Давида заарештовують і саджають у в’язницю. Люсьєн, відчуваючи відповідальність за біди зятя, вирішує покінчити життя самогубством. Але, перед тим як кинутися в річку, він зустрічає таємничого іспанського абата, Карлоса Еррера, який помічає його і перешкоджає втопитися. Він пропонує поетові гроші, успіх і помсту за умови, що той буде сліпо підкорятися. Люсьєн приймає угоду і тут же відправляє необхідну суму Давиду, щоб він міг вийти з в’язниці, а сам їде в Париж з дивним священиком.
    Давид укладає невигідну угоду з братами Куенте на використання свого винаходу, який так і не приніс йому бажаного багатства. Єва і Давид купують маєток в сільській місцевості, в селі Марсак, і живуть просто, але щасливо, виховуючи двох синів і дочку.

  • “Герой нашого часу” жіночі образи

    “Герой нашого часу” жіночі образи – Бели, ундіни, княжни Мері, Віри повязані з головним героєм та розкривають його сутність. Характеристика жіночих образів роману Лермонтова “Герой нашого часу” наведена в цій статті.

    “Герой нашого часу” жіночі образи

    Образ Бели “Герой нашого часу”

    Становище Бели є по-справжньому трагічним. Хоча їй присвячена ціла повість роману, автор звертає на неї увагу хіба що як на красиву “річ”: “І справді вона була гарна: висока, тоненька, очі чорні, як у гірської сарни, так і заглядали вам у душу. Печорін у задумі не зводив з неї очей, і вона частенько спідлоба на нього поглядала…”. Печорін своєю примхою, навіяною йому Максимом Максимовичем, вирвав її із звичного життя: “…Вона за цими дверима; тільки я сам сьогодні даремно хотів бачити її: сидить у кутку, закутавшись у покривало, не говорить і не дивиться, полохлива, як дика сарна. Я найняв нашу духанницю, вона знає по-татарському, буде доглядати її і навіть привчить її до думки, що вона моя, бо вона нікому не буде належати, крім мене…”. Коли ж вона покохала його і цим свідомо порвала з минулим, він охолов до неї: “Любов дикунки не набагато краща за любов знатної пані, неуцтво і простосердність однієї так само набридають, як і кокетство другої”. Печорін готовий на рішучі кроки заради своєї примхи, незважаючи на наслідки його дій для інших. Він опосередковано винен у смерті Бели, яка здатна на велике палке кохання, але не належить до кола Печоріна, тому перспектив для розвитку їхнього кохання немає.

    Образ ундіни “Герой нашого часу”

    Образ дівчини-контрабандистки є досить романтичним. Для неї є характерною дивна зміна настрою, її мовлення незвичайне і наближене до народних приказок, її пісні нагадують народні, свідчать про прагнення до волі. У ній багато поезії “дикої свободи”. Як говорив Бєлінський, “напівдика мова вільних ущелин”. Але її безпосередність оманлива й допомагає їй завести Печоріна в пастку, яка могла коштувати героєві життя. За її пісенними образами сховано реальне життя, суворе і далеке від первинної природності; її ж внутрішній світ – “поза межами досяжності”.

    Образ княжни Мері “Герой нашого часу”

    Мері Ліговська – розумна, культурна, горда дівчина, здатна на глибоке почуття. Їй притаманна романтична мрійливість. Цим пояснюється її цікавість до Грушницького: “товста солдатська шинель” робить Грушницького в її очах особистістю, овіяну таємничістю. Загадковість, дивність Печоріна інтригує її; його оповідь про себе, про те, як світ не прийняв його та зіпсував його характер, глибоко западає в її добру й довірливу душу, а щирий жаль до нього перетворився на кохання. Ми бачимо перед собою людину з певними життєвими принципами, яка здатна упрохати й матір переступити через будь – які умовності, що в банальному розумінні суспільства складають подружнє щастя, й уможливити щастя коханого за будь-яких випробувань. Із останнього діалогу Печоріна з її матір’ю ми розуміємо, що Мері здогадується про причини становища героя, про його заслання на Кавказ, але все ж, незважаючи на це, чекає на його освідчення – вірніше, відповіді на її освідчення. Мері перша зізнається Печоріну в своєму коханні, але її почуття були ним відкинуті. Протягом кількох хвилин Печорін шукав у своєму серці “хоч краплини любові до милої Мері”. Але на знак глибокої поваги до неї він зробить так, щоб їхня розлука стала для неї менш болючою: виставить себе не в кращому світлі, запропонує Мері його зневажати. Навіть і тоді, боляче вражена в саме серце, Мері не опуститься до дрібної помсти. І ми, читачі, проймемося до неї ще більшою повагою та симпатією.

    Образ Віри “Герой нашого часу”

    Печорін давно кохає Віру, але його кохання примушує жінку лише страждати; заради кохання до нього вона йде на будь-які жертви. Віра – образ більш ескізний, намальований кількома яскравими штрихами. Ми бачимо жінку, у якої почуття, емоції весь час борються з розумом. Взявши шлюб зі старим князем заради сина, вона зраджуватиме чоловіка з Печоріним. Злякавшись за долю Печоріна на дуелі, вона видасть своєю поведінкою власні почуття, поставивши на карту і родинний спокій, і повагу чоловіка до неї, і саме майбутнє. Мабуть, вона передчуває сумне розставання з Печоріним, роман без щасливої розв’язки, але нічого не може з собою вдіяти, бо йде назустріч коханню, не укладаючи жодних угод, не оцінюючи наслідків поривів власної душі й серця.

    З найбільшою симпатією автор описує образи Мері та Віри. Ці неабиякі натури звернули увагу на Печоріна, щиро покохали його й могли б навіть пов’язати з ним життя. Вони розумні й душевні, освічені та емоційні, і – головне! – сміливо відверті у словах і вчинках, можуть стати поруч із Печоріним у щасті та горі. Ми зустрічаємо їх тільки в одній частині роману – повісті “Княжна Мері”, але ж ця повість центральна. Такі різні й за віком, і за вдачею, княжна Мері і Віра схожі в одному – у відвертості почуттів і вчинків, у вірності коханню. Можливо, саме таку героїню свого часу мріяв зустріти на своєму життєвому шляху Лермонтов.

  • “За сонцем хмаронька пливе” аналіз

    “За сонцем хмаронька пливе” – це пейзажна поезія Т. Шевченка. Художні засоби вірша “За сонцем хмаронька пливе” наведені в цій статті.

    “За сонцем хмаронька пливе” аналіз

    Тема вірша “За сонцем хмаронька пливе” : змалювання вечірньої пори та очікування нового дня.

    Ідея “За сонцем хмаронька пливе” : туга за рідним краєм, його чарівною природою.

    Основна думка : батьківщина – рідна домівка.

    Жанр “За сонцем хмаронька пливе” : пейзажна лірика.

    Художні засоби “За сонцем хмаронька пливе”

      Епітети: червоні поли, синє море, рожевою пеленою, хмароньку рожевую, туман сивий, тьмою німою. Метафори: хмаронька пливе, поли розставляє, сонце спатоньки зове, серце одпочине, серце заговорить, туман оповиє душу. Порівняння: мов мати дитину, неначе ворог, мов матері діти.

    Прекрасна пейзажна картина розгортається у вірші Т. Шевченка “За сонцем хмаронька пливе…” Побудований цей твір на казкових, легендарних мотивах, за якими сонце йде спати за море, а вкривають його, як мати дитину, хмарки. Але життя складне. Є в ньому зло, неприємності. Про це нагадує туман, що “неначе ворог”. Сонце – уособлення тепла, світла й радості, туман же, навпаки, – у, темряви, небезпеки. Та людина має завжди вірити, що сонце зійде, прожене пітьму, обігріє, як мати дитину.

  • “Дон Кіхот” характеристика головного героя

    “Дон Кіхот” характеристика головного героя роману Сервантеса наведена в цій статті.

    “Дон Кіхот” образ головного героя

    Ім’я: Бідний ідальго Алонсо Кіхано → мандрівний рицар Дон Кіхот із Ламанчі (щоб уславити свою батьківщину)→ Рицар Сумного Образу → Рицар Левів.

    Опис Дон Кіхота – “Літ нашому гідальгові до п’ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий…”

    Захоплення. Полюванням, але “водно читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише полювання, а усяке господарство”. Він навіть збожеволів через них, і, вірячи у правдивість описаного, вирішив стати мандрівним лицарем.

    Мета мандрівок Дон Кіхота. “Поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє безсмертною славою”. Подорож не можна було відкладати, “бо від того світові неабияка могла вчинитися шкода: скільки ще в ньому треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки сваволі впинити, скільки помилок виправити, скільки повинностей виконати” (розд. II, ч. І).)

    Збруя. “Поперед усього вичистив прапрадідну збрую, що вже бозна-відколи занедбана в кутку валялася і добре іржею та цвілизною взялася”. “Вирізав з картону такий ніби начілок, примостив до шишака – от тобі і шолом зуповний. …рубонув раз і вдруге, то одним махом знівечив усе, над чим цілий тиждень морочився”.

    Кінь. “Тоді огледів свою шкапу і, хоч вона в нього була…сама шкіра та кості, визнав, що ні Александрів Буцефал, ані Сідів Баб’єка його коневі не рівня… І назвав нарешті Росинантом, себто Перешкапою. Се ім’я здалось йому благородним і милозвучним, а до того ще й промовистим: бувши передніше шкапою, перетворився б то його кінь у найпершого румака на світі”.

    Дама серця. “Проста дівчина з сусіднього села, хороша на вроду, що він у неї був деякий час закоханий, хоч вона, здається, про те не знала і не дбала. Звали її Альдонса Лоренсо… Він назвав її Дульсінею Тобоською (бо родом була з Тобоса). Це ім’я здавалось йому доброзвучним, витворним і значливим, до пари тим, що він приклав уже собі й коневі своєму”.

    Зброєносець – Санчо Панса (Панса – черево). “Був то чоловік добрий, хоча добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олії в голові… покинув жінку і дітей і став до сусіда свого за джуру”.

    Дон Кіхот – це мрійник-ідеаліст: людина зі шляхетними намірами, котра не може втілити в реальне життя, бо не знає, як це зробити. В образі Дон Кіхота узагальнено характерні риси людської природи, які проявляються в різні часи, в різних країнах. Сервантес створив образ глибокого загальнолюдського змісту, що виходить ‘за межі своєї епохи. Дон Кіхот є символом певних властивостей людського духу, тому й став “вічним образом”. Його “вічність” зумовлена тим, що риси літературного характеру Дон Кіхота притаманні людям різних епох.

  • Загадки про Плутон на українській мові

    Загадки про Плутон на українській мові можуть бути використані на уроках астрономії. Також для зацікавлення учнів можна використати Цікаві факти про Плутон.

    Загадки про Плутон для дітей

    По порядку всі планети
    Назве будь-який з нас:
    Раз – Меркурій,
    Два – Венера,
    Три – Земля,
    Чотири – Марс.
    П’ять – Юпітер,
    Шість – Сатурн,
    Сім – Уран,
    За ним – Нептун.
    Він вже восьмий йде у нас.
    А дев’ята в нас планета
    Називається… (Плутон)

    ~~~

    Сама далека від Сонця планета, яку і в телескоп побачити нелегко (Плутон)

    ~~~

    Потрібно п’ять годин, щоб світло
    Долетіло до цієї планети… (Плутон)

    ~~~

    Планета ця найменша серед всіх,
    Життя там не було й не буде.

    Власні загадки про Плутон українською мовою Ви можете лишати через форму коментарів.

  • “Каторжна” образ Докії

    Борис Грінченко особливо яскраво зобразив дитячу психологію в оповіданні ” Каторжна “.

    “Каторжна” образ Докії

    Докія, головна героїня оповідання, рано залишилася без матері, яка дуже любила свою маленьку донечку. Батько не балував ласкою свою доньку, а з того часу, як одружився ще раз, дуже рідко згадував про Докію. Зате мачуха ніколи не забувала про падчерку: ледь не з першого дня спочатку давала їй штурханців, а потім почала бити дівчинку. “Принеси дров, почисть горщики, побав малу дитину, послідкуй за худобою”, – тільки й чула Докія від мачухи. Дівчинка була такою забитою й відлюдькуватою, що і мачуха, і батько, і чужі називали її “каторжною”. Люди наче зовсім забули її ім’я. Докія росла неласкавою, ніколи не плакала, нікому не жалілася, мовчки, з-під лоба, наче вовк, поглядала на мачуху, штовхала зведеного маленького братика. Одного разу мачуха побачила, що Докія бавить хлопчика, але кинулася до дітей, закричала на дівчинку, і та більше не няньчила братика. Люди дивувалися з поведінки Докії, але тільки сусідська дівчина Христя одного разу пожаліла каторжну, та у відповідь почула грубощі. Жоден житель села не замислився над причиною такої поведінки. Та й сама Докія не намагалася налагодити хоч якісь стосунки з ровесниками. Єдиною розрадою дівчинки була калина, до якої припадала дівчинка, мов до рідної матінки, співала пісень та плакала. Але ненависна мачуха дізналася про це й безжально зрубала кущ.

    Минув час, Докія виросла, стала в красивою дівкою, на яку заглядалися парубки, але жоден так і не наважився підійти до каторжної, бо “зараз стусанами нагодує”. Та одного разу хлопець із сусіднього села зупинив її, обняв, задивився в її очі, наговорив ласкавих слів – і серце каторжної розтануло. Вона покохала Семена, сподівалася на щастя, але він зрадив Докію, привселюдно висміяв її. Важко уявити, що вона пережила в цю мить. Каторжна ненавиділа зрадника, його коханку, усіх, хто сміявся з її нещастя, і готова була живцем спалити своїх ворогів – і таки запалила хату, стіни якої бачили її приниження. Та в останню мить Докія згадала, що в хаті залишилася маленька дівчинка Санька, яка любила її. І каторжна схаменулася, кинулася гасити вогонь, що вже розгорявся, почала підгортати під себе солому і не помічала, що язики полум’я палили її тіло.

    Борис Грінченко у невеликому оповіданні зумів тонко відтворити психологію зневаженої, затурканої, забитої дитини, яку ніхто не любив. Вона рада була отримати ласку хоча б від маленького зведеного братика, відчути тепло його обіймів, але й тут втрутилася мачуха. Вона систематично вибивала з дівчинки залишки любові до людей, до світу, називала її каторжною, і Докія виросла злою, мовчазною, готовою стусанами відбиватися від усіх, хто зневажає її. Усе життя люди методично вбивали в ній найщиріші почуття, проганяли її, називали каторжною. Але глибоко в душі вона залишалася людяною, адже не змогла допустити, щоб через її необачний учинок загинули невинні душі.

    Оповідання Грінченка – цс вирок бездушності світу, жорстокості людей, усьому тому, що робить душу героїні не просто черствою, а й по-справжньому жорстокою. Та людська природа перемогла в душі Докії, хоча дівчина так і не отримала відповіді на своє останнє запитання: “За що?”.

    Цитатна характеристика Докії з твору “Каторжна”:

    “Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті!”

    “Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, – ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли…”

  • Бертольд Брехт “Життя Галілея” історія написання

    “Життя Галілея” – п’єса німецького поета і драматурга Бертольта Брехта, один з найзначніших його творів. Перша редакція п’єси датується 1939 роком, друга, суттєво відрізняється від першої, – 1945-м; на думку ряду дослідників, існує і третя редакція, спеціально підготовлена Брехтом до постановки спектаклю в театрі “Берлінер ансамбль” в 1955 році.

    Бертольд Брехт “Життя Галілея” історія створення

    Існує три редакції п’єси “Життя Галілея”.

    У першій редакції (1938–1939) автор підсилює позитивне начало в образі Галілея: відмовляючись від свого вчення, Галілей не зрікається його, а лише відступає під тиском обставин заради наступу в майбутньому. Галілей, не зламаний інквізицією, згодом напише відомі “Бесіди” і цим дасть поштовх для подальшого злету наукової думки. Таке трактування образу і вчинку Галілея містило в собі натяк борцям-антифашистам на необхідність будь-якої, хоч і підпільної боротьби з фашизмом.

    Другу редакцію п’єси про Галілея (1945–1946) Брехт написав у США. Драматург випускає всі моменти, які могли б романтизувати головного героя. Галілей тут життєлюб, для якого кварта свіжого молока значить не менше, ніж наукова істина. Це й приводить ученого до зради науці. У фіналі п’єси Галілей передає свій останній рукопис учневі і зізнається: “Упродовж кількох років я був таким сильним, як і влада. Але я віддав свої знання можновладцям для того, щоб вони їх використали, чи не використали, чи зловживали ними – як їм заманеться – у власних інтересах. Я зрадив своє покликання. І людину, яка зробила те, що зробив я, неможливо терпіти серед людей науки”. Така зміна в трактуванні постаті Галілея була викликана тим, що у зв’язку з випробуванням атомної бомби в Хіросімі та Нагасакі надзвичайно гостро постала проблема відповідальності вчених за використання їхніх винаходів.

    Остання, Третя редакція “Життя Галілея” (1956) була поставлена в “Берлінському ансамблі” вже після смерті драматурга. Переконаний у тому, що науковий прогрес може набути загрозливої для людської цивілізації форми, Брехт ще більше загострює проблему наукової та громадянської неспроможності Галілея. Він вилучає сцени “Чума” та “Андреа провозить через кордон рукопис Галілея”, які свідчили про те, що вчений зацікавлений у кінцевій перемозі наукової істини. Таким чином відбулася повна зміна ідейної спрямованості твору. Змінився світ – змінився і герой Брехта.

  • Хронологічний довідник Галицько-Волинська держава ЗНО

    Хронологічний довідник Галицько-Волинська держава ЗНО

    1054 Р., кінець лютого – 1068 р,, 15 вересня – князювання в Києві Ізяслава Ярославича.

    1068 Р. Поразка руських дружин Ізяслава, Святослава та Всеволода Ярославичів на р. Альті від Половців, Згадка про київське віче. Виступ киян проти Князя Ізяслава, його вигнання, звільнення з ув’язнення Князя Всеслава

    1078 р., З Жовтня – Битва Ізяслава та Всеволода Ярославичів з Олегом Святославичем на Нежатиній Ниві поблизу Чернігова. Загибель Ізяслава.

    1097 P., 19 Жовтня – Любецький з’їзд князів. Схвалення принципу князівської вотчини. Вотчинні землі закріплювалися за певними гілками князівського роду й могли передаватися у спадщину дітям та онукам. Спро­ба припинити усобиці, об’єднатися для боротьби із зовнішніми ворогами.

    1113 р., квітень – повстання в Києві після смерті князя Святополка Ізяславича. Закликання на княжий стіл переяславського князя Володимира Мономаха, який прибув до Києва 20 квітня.

    Укладання юридичних норм – “Статуту” (“Уставу”) Володимира Мономаха, за яким обмежувалися високі лихварські відсотки, заборонялося брати в кабалу селян-закупів.

    1113 р., 20 квітня – 1125 р., 19 травня – князювання у Києві Володимира Всеволодовича (Мономаха). Відновлення великокнязівської влади на більшій частині давньоруських земель. Успішна боротьба з половцями.

    1125 р., 19 травня – смерть князя Володимира Всеволодовича (Мономаха).

    1125 р., 20 травня – 1132 рр., 15 квітня – правління в Києві Мстислава Володимировича. Низка пере­мог над половцями. Закінчення періоду єдності на Русі.

    1141 р. – об’єднання князем Володимирком Володаревичем галицьких земель в єдину державу.

    1153 р. – 1187 р., 1 жовтня – князювання Ярослава Володимировича (Осмомисла) в Галицькій землі. Потужна держава, у якій значний вплив мали бояри.

    1169 р., 12 березня – розорення Києва володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським. Початок занепаду Київської держави.

    1185 р. 1-13 травня – похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців. Розгром руської дружини половецьким ханом Кончаком на р. Каялі.

    1187 р. – найдавніша згадка назви “Україна” в Київському літописі, сповіщаючи про смерть переяславсь­кого князя Володимира Глібовича.

    1199 р. – об’єднання волинським князем Романом Мстиславичем Волинської та Галицької земель. Утво­рення Галицько-Волинської держави.

    1199 Р.-1205 р., 19 червня – князювання Романа Мстиславича у Галицько-Волинському князівстві. Роз­ширення могутності держави. Здобуття Києва.

    1205 р., 19 червня – загибель князя Романа Мстиславича у бою під Завихвостом на р. Віслі. Початок бо­ротьби за його спадщину.

    1223 31 травня – поразка руських дружин і половецького війська у битві з монголами на р. Калці.

    1238р. – утвердження Данила Романовича у Галичі.

    Розгром військом Данила Галицького лицарів-хрестоносців під Дорогичином.

    1238-1264 рр. – князювання в Галицькій землі Данила Романовича. Правив дружно з братом Васильком, який до 1269 р. княжив на Волині.

    1239р. – розорення монголами Переяславщини та Чернігівщини.

    1240р., Зима – 6 грудня – князювання в Києві Данила Романовича (через тисяцького Дмитра). Об’єднання Волинської, Галицької та Київської земель.

    1240р., листопад – 6 грудня – облога й розорення Києва військами хана Батия. Початок монголо – татарського ira. Падіння ролі міст. Занепад ремесла й торгівлі.

    1241р. – вторгнення монголів у Галицько-Волинське князівство. Розорення Володимира, Галича та інших міст. Кременець вистояв під натиском ворога.

    1245 р., 17 серпня – перемога галицько-волинських дружин князів Данила та Василька над боярською опозицією й угорсько-польським військом біля м. Ярослава. Утвердження в Галицькій земля князя Данила Ро­мановича.

    1245 р., жовтень – 1246 рр. – поїздка Данила Галицького в Орду “за ярликом”. Визнання залежності Галицької землі від Золотої Орди.

    1253 р., 7 жовтня – коронація Данила Галицького легатом римського папи Інокентія IV у Дорогичині. Прагнення отримати допомогу Західної Європи у боротьбі із Золотою Ордою.

    1256 р. – перша літописна згадка про місто Львів.

    1264-1301 рр. – князювання Лева Даниловича (Лева І) у Галицькій землі. Приєднав до своєї держави За­карпаття та Люблінську землю.

    1270-1288 рр. – правління у Волинській землі князя Володимира Васильковича, ініціатора створення Другої, Волинської частини Галицько-Волинського літопису.

    1301 р.- 1308 р., 24 квітня (1315 р.) – князювання в Галицько-Волинській державі Юрія Львовича (ко­роля Юрія І).

    1315-1323 рр. (1308-1323) – Правління Андрія і Лева Юрійовичів (Андрія І та Лева И) у Галицько-Волинському князівстві.

    1324(1325) р. – 1340 р., 7 квітня – правління мазовецького княжича Болеслава Тройдейовича (Юрія II Болеслава) у Галицько-Волинській державі.

    1340 р., 7 квітня – отруєння галицького князя Юрія II Болеслава.

  • Даррелл “Балакучі квіти”

    Дж. Даррелл “Балакучі квіти”

    Уривок з оповідання

    Одібравши потрібний ключ, Кралевський встромив його в замок і відчинив важкі двері. З мансарди на мене хлюпнуло сліпуче сонячне світло і мало не оглушив різноголосий пташиний спів. Здавалось, що в тьмяному коридорі вчитель розчинив переді мною браму раю. Мансарда була простора, займала майже цілий поверх. Підлога гола, з меблів – лише довгий сосновий стіл у центрі. Зате на всіх стінах від підлоги до стелі висіли ряди красивих легких кліток з десятками жвавих, щебетливих мешканців.

    Долівка була густо встелена насінням; воно приємно хрумкотіло під ногами, наче дрібний гравій на пляжі. Зачарований такою силою птаства, я неквапом переходив од клітки до клітки, милуючись кожною пташиною. Тим часом Кралевський (який, певно, геть-чисто забув про моє існування) схопив зі столу велику лійку і заходився спритно наливати воду в поїлки своїх плеканців.

    Моє перше враження, що всі птахи в клітках – канарки, було хибним. На мою втіху, тут виявилися щиглі зі строкатим клоунським оперенням – червоним, жовтим, чорним; оливково-жовті зеленяки, схожі на цитринове листя в розпалі літа; коноплянки в ошатних шоколадно-білих твідових костюмах; рожевогруді снігурі та ще безліч іншого птаства.

    В одному кутку мансарди я надибав скляні двері, що вивели мене на балкон. З обох боків були прибудовані просторі вольєри. В одній жив чорний дрізд з оксамитовим пір’ям та чепурним бананово-жовтим дзьобом; у другій, навпроти,- схожий на дрозда птах у розкішному оперенні всіх небесних відтінків – од густо-синього до опалового.

    – Кам’яний дрізд, – оголосив Кралевський, несподівано зазирнувши в двері і вказуючи на цього гарного і птаха.- мені привезли його торік з Албанії… Тоді він був ще пуцьвірінком. На жаль, я ніяк не можу знайти для нього даму.

    Він приязно помахав дрозду лійкою і знову зник за дверима. Дрізд зиркнув на мене пустотливим оком, спушив пір’я на грудях і видав серію уривчастих звуків, що нагадували жартівливий сміх. Надивившись на нього досхочу, я пішов назад на мансарду, де Кра-левський все ще розливав пташині воду.

    – Чи не хотів би ти мені допомогти? – спитав він, дивлячись на мене відсутнім поглядом, і опустив лійку, так що тоненька цівка води полилася на його начищений до блиску черевик.- Дві пари рук виконають цю роботу швидше. Візьми лійку… отак… а я діставатиму блюдечка… чудово! Саме те, що треба!

    Я наливав воду в керамічні блюдечка, а Кралевський зграбно, двома пальцями брав їх і ставив у клітки так, наче тицяв льодяники дитині до рота. При цьому він без угаву балакав і зо мною, і з птахами абсолютно однаковим рівним тоном, через те я іноді не міг второпати, до кого він звертається: до мене чи до котрогось з мешканців кліток.

    – Атож, вони сьогодні в доброму гуморі, бо надворі сонячно… Ти розумієш… коли сонце перейде на цей бік, вони почнуть співати, адже так, мої співушечки?

    Іншим разом треба відкласти більше… лише два, серденько, лише два. Хіба можна назвати це виводком, навіть з найпалкішим бажанням? Ну що, смакує тобі новий корм? А в тебе вдома є пташка? У мене, як бачиш, чимало цікавих екземплярів… Не роби цього в чисту воду… Розводити декотрих, звісно, нелегко, але це вдячна робота, особливо з гібридами. У мене завжди успішно йде схрещування… Звичайно, тільки тоді, коли ти відкладеш не менше двох… хитрюга, хитрюга!

    Нарешті з напуванням було скінчено. Кралевський помилувався ще якусь хвилю своїми улюбленцями, всміхнувся сам до себе і старанно витер руки маленьким рушничком. Затим він провів мене по мансарді, спиняючись перед кожною кліткою, щоб розповісти історію птаха, його родовід, а також поділитися планами щодо майбутнього кожного підопічного. Ми розглядали – в доброзичливому мовчанні – пухкенького, жвавого снігура, коли раптом пронизливо залунав мелодійний дренькіт, що майже заглушив пташиний спів. на мій подив, цей дзенькіт линув звідкілясь зсередини живота вчителя.

    – Клянусь Юпітером! – жахнувся він, зводячи на мене страдницький погляд.- О Всевишній!

    Діставши з кишені годинник, він натиснув важілець, і передзвін стих. Я був трохи розчарований тим, що джерело звуку виявилось таким зрозумілим; наскільки привабливішими стали б наші уроки, думав я, коли б у вчителя час од часу дзвеніло всередині. Кралевський тривожно зиркнув на годинник, і спохмурнів.

    – Клянусь Юпітером… – ледь чутно повторив він. – Уже дванадцята година… Час летить, мов на крилах… а тобі ж за півгодини треба рушати…
    Учитель поклав годинник назад до кишені й пригладив лисину.

    – Ну от що, – зронив він нарешті. – За півгодини ми навряд чи досягнемо видатних наукових успіхів, тому я пропоную спуститися в сад і зібрати трохи жовтозілля для птахів. Звісно, якщо ти не проти. Ця рослина дуже корисна для них, надто коли вони несуться.

    Ми спустилися в сад і збирали там жовтозілля доти, доки з вулиці почулися сигнали автомобіля Спіро, схожі на крики підстреленої качки.

    – По тебе, здається,- чемно зауважив Кралевський. – Ми встигли зібрати достатньо зеленого корму. Твою допомогу важко переоцінити. Отже, завтра рівно о дев’ятій, домовились? Чудово! Вважаймо, що сьогоднішній ранок пройшов змістовно: перше знайомство, так би мовити, прикидка. І я сподіваюсь, що цим акордом ми започаткували нашу дружбу. Боже мій, як це важливо! Au revior, тобто до завтра, як кажуть французи.

    Коли я причинив за собою рипучу чавунну хвіртку, він гречно помахав мені рукою і пішов назад до будинку, лишаючи за собою слід із золотистих пелюстків жовтозілля.

    Вдома мене одразу спитали, яке враження справив новий учитель. Не вдаючись в деталі, я сказав, що людина він гарна і що ми, напевне, з ним заприятелюємо. На розпитування про перший урок я досить чесно відповів, що сьогоднішній ранок було присвячено орнітології та ботаніці. Всіх це, здається, задовольнило.

    Стара жінка зітхнула і роззирнулась довкола.

    – От квіти, наприклад, – вказала вона на букети в кімнаті. – Ти чув коли-небудь, як розмовляють квіти.

    Я збентежено хитнув головою. Досі я не уявляв собі, що квіти володіють даром мови.

    – Запевняю тебе, вони велемовні. Ведуть довгі бесіди між собою, хоча, природно, я не розумію, про що саме. Коли ти доживеш до моїх літ, можливо, тобі теж пощастить почути їх, якщо твоє серце не зачерствіє. Кажуть, що з плином часу людина зневірюється, байдужіє і через те краще сприймає абстрактні ідеї. Нісенітниця! У всіх старих, яких я знаю, мізки з отроцтва зашкарубли, позакривались, мов сірі устриці.

    Місіс Кралевська пильно глянула на мене.

    – Мабуть, я здаюсь тобі дивакуватою? Пришелепкуватою? З оцими балачками про велемовні квіти?

    Я щиро поспішив її запевнити, що нічого такого мені не здається. Ясна річ, квіти можуть гомоніти між собою, чом би ні? Приміром, кажани часом стиха полискують, я це чую, а дорослі ні, бо звуки надміру високі.

    – То-то ж бо! – зраділа вона. – Проблема в довжині хвилі. Гадаю, це все через уповільнення руху. Окрім того, кожна квітка має свою індивідуальність, – замолоду ми цього не помічаємо. Вони різняться одна від одної, достоту мов люди. Бачиш отам троянду у вазочці?

    У кутку на столику в срібній вазочці пишалась оксамитова троянда такого насиченого червоного кольору, що видавалася майже чорною. Невимовної краси квітка, з пелюстками досконалої форми і з ніжним пушком на них, таким, як на крильцях юного метелика.

    – Правда ж, гарна? – мовила місіс Кралевська. – Справжня красуня, чи не так? Вона стоїть у мене два тижні. Важко повірити? А попервах це був миршавий пуп’янок. Хирлявий, чахлий, не знати було, чи й виживе. Хтось необачно засунув його в букет разом з айстрами. А це смертельно, просто смертельно! Ти не уявляєш, які жорстокі всі складноцвіті – айстри, стокротки тощо. Це грубі, приземлені квіти, і не годилося тулити до них таку аристократку, як троянда. Коли її принесли сюди, вона була геть зів’яла, непомітна між айстрами. На щастя, я почула їхні голоси, доки дрімала тут. Завели розмову жовті айстри, вони завше войовничі. Я не знаю, про що вони балакали, але звучало це страхітливо. Спершу я не втямила, до кого вони звертаються; думала, просто сваряться. Я підвелася з ліжка і побачила цю бідолашну троянду в брутальному оточенні, виснажену, змучену. Зразу ж витягла її, поставила окремо, додавши у воду півтаблетки аспірину. Аспірин відживлює троянди. Срібні монетки – для хризантем, аспірин – для троянд, бренді – для пахучого горошку, цитриновий сік – для м’ясистих квітів на зразок бегонії. Отож, коли її було врятовано від айстр і підживлено, троянда воскресла і аж засвітилася вдячністю. Тепер вона намагається зберегти свою красу якомога довше, щоб зробити мені приємність.

    Пані Кралевська закохано подивилась на красуню, яка сяяла в срібній вазі.

    – Так, я чимало дізналась про квіти. Вони точнісінько як люди. Якщо їх збирається разом забагато, вони починають дратувати одне одного і в’януть. Змішай кілька видів і сам побачиш, які спалахнуть між ними чвари. Звичайно, важливу роль відіграє вода. Знаєш, дехто думає, що воду слід міняти щодня. Безглуздя! Квіти від цього швидко гинуть. Я міняю воду раз на тиждень, кладу в неї жменьку землі, і квіти буяють.

    Відчинились двері, в кімнату з променистою усмішкою увійшов Кралевський.

    – Вони вилупились! – сповістив він. – Усі четверо. Це така радість! Я непокоївся, бо це її перший виводок.

    – Чудово, любий! Я теж дуже рада, – заясніла місіс Кралевська. – Ну, а ми з Джеррі досить змістовно побесідували. Принаймні для мене це було цікаво.

    Я сказав, що для мене це також було вельми цікаво, і підвівся.

    – Неодмінно приходь до мене ще, – запросила місіс Кралевська. – Можливо, мої міркування дещо екстравагантні, але тобі варто їх послухати.

    Вона всміхнулася мені й приязно змахнула рукою на прощання. Ми з Кралевським пішли до дверей. На порозі я спинився, глянув назад і всміхнувся. Жінка лежала нерухомо під важким покривалом золотистих кіс. Мені здалося, що в тьмяному світлі кімнати квіти присунулися ближче до неї, з’юрмились біля ліжка в напруженому очікуванні, – ану ж вона розповість їм яку історію. Немічна стара королева в оточенні свого почту – одухотворених квітів.