Category: Література

Персоналії

Українська СРР в умовах нової економічної політики (1921-1928)

Бойчук Михайло (30.10.1882, с. Романівка, тепер Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. – 13.07.1937) – видатний живописець-монументаліст і педагог, один із основоположників укр. монументального мистецтва. 1908 удосконалював свою майстерність у Парижі. 1917 – проф. УАМ, з 1924 – худ. ін-ту в Києві. Б. створив школу художників-монументалістів, т. зв. бойчукістів (Т. Бойчук, К. Гвоздик, С. Колос, І. Падалка та ін.), вміло поєднував впливи візантійського живопису з традиційними елементами укр. малярства. Під його керівництвом виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ВУЦВК на Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933-1935). Б. – автор портретів Б. Лепкого і С. Жеромського (поч. XX ст.), ряду декорацій для вистав “Молодого театру” Л. Курбаса у Києві (1918). 1937 заарештований і засланий у концтабір, де й загинув.

Волобуєв Михайло (24.01.1900, Миколаїв – 20.06.1972, Ростов-на-Дону, нині у РФ) – учений-економіст. Екстерном закінчив екон. відділ Харківського ін-ту професійної освіти. У 20-х рр. – наук. працівник науково-дослідного інституту ВУАН у Харкові. 1928 опублікував у журналі “Більшовик України” дві статті під назвою “До проблем української економіки”, в яких обгрунтовано доводив, що Україна за рад. влади, як і в часи Рос. імперії, залишається екон. колонією Росії. Через деякий час В., зазнавши переслідувань з боку офіційних рад. організацій, був змушений написати спростування своєї теорії та засудити свої попередні погляди як помилкові, згодом репресований (1933-1938). Згодом завідував кафедрою Ростовського фінансово-економічного ін-ту.

Грннько Григорій (30.11.1890, с. Штепівка Лебединського пов. Харківської губ., тепер Лебединського р-ну Сумської обл. – 15.03.1938, Москва) – рад. політ. і гром. діяч. Навчався у Московському ун-ті. Один із засновників партії боротьбистів. Г. був членом Всеукраїнського рев. комітету (грудень 1919 – лютий 1920). 1920 став членом ЦК КП(б)У, нарком освіти УСРР (1920-1922), голова Держплану УРСР, один із зачинателів українізації. Г. з 1926 працював у Москві. 1930-1937 – нарком фінансів СРСР. 1937 арештований, розстріляний за процесом “право-троцькістського блоку”.

Довженко Олександр (10.09.1894, с. Сосниця, нині Чернігівська обл. – 25.11.1956, Москва) – видатний кінорежисер, письменник, гром. діяч, художник. 1914 закінчив Глухівський (тепер Сумська обл.) учительський ін-т, 1917-1919 навчався в комерційному ін-ті та УАМ (Київ), 1922-1923 удосконалював майстерність у худ. училищі Берліна, де працював дипломатом. Брав участь в укр. нац. русі, мало не розстріляний більшовицькою владою. 1923-1926 працював художником-ілюстратором газети “Вісті ВУЦВК” у Харкові. 1926-1928 Д. – режисер і сценарист Одеської кіностудії (“Звенигора”, 1928), 1929-1941 – Київської кінофабрики (“Арсенал”. 1929, за власним сценарієм, як і всі наступні фільми; “Земля”, 1930, визнаний 1958 одним з 12 найкращих фільмів всіх часів і народів; “Іван”, 1932; “Аероград”, 1935; “Щорс”, 1939). Під час Другої св. війни Д. написав визначні кіноповісті ” Україна в огні ” та “Повість полум’яних літ”, різко критиковані режимом, зняти фільми за ними йому не вдалося. Держ. (Сталінські) премії СРСР 1941, 1949. Завершальні кіноповісті – ” Зачарована Десна ” (1955) і “Поема про море” (1956, Ленінська премія, 1959). Величезне значення для розуміння творчої спадщини Д. має “Щоденник” митця.

Драй-Хмара Михайло (спр. Драй; 28.09.1889, с. Малі Канівці Золотоніського пов. Полтавської губ., тепер Чорнобаївського р-ну Черкаської обл. – 19.01.1939, Якутія, РФ) – визначний поет, літературознавець. Навчався на іст.-філол. ф-ті Київського ун-ту (1910-1915). Д.-Х. був проф. Кам’янець-Подільського держ. ун-ту (1918-1923), викладав українознавство, мовознавство в ін. вишах. Вірші почав писати з 1918. Д.-Х. належав до відомого гурту неокласиків. Д.-Х. 4.09Л 935 арештований, загинув у концтаборах на Колимі.

Єфремов Сергій (псевд. Ромул, С. Охріменко, С. Ярошенко, Р. Дніпровенко, Липовчанин, Земець, Киянин та ін.; 18.10.1876, с. Пальчик Звенигородського пов. Київської туб., нині Катеринопільського р-ну Черкаської обл. – 10.03.(за ін. даними 31.03) 1939, Вологда, РФ) – визначний гром.-політ. і держ. діяч, літ. критик, історик літератури. Закінчив юрид. ф-т Київського ун-ту (1901). З 1919 – академік УАН, 1922-1928 був віце-президентом ВУАН, вів величезну наук, роботу. Автор монографій про видатних укр. письменників ” Марко Вовчок ” (1907), ” Тарас Шевченко ” (1914), “Співець боротьби і контрастів” (” Іван Франко “, 1913), ” Михайло Коцюбинський ” (1922), “Іван Нечуй-Левицький”, “Іван Карпенко-Карий” (обидві – 1924), “Панас Мирний” (1928) та ін. Однією з найвизначніших праць Є. було видання “Щоденника” і “Листування” Т. Шевченка (1927-1928), а також монументальна двотомна праця “Історія українського письменства” (1911). Важливим для розуміння ситуації 20-х рр. є “Щоденник” Є.

Зеров Микола (26.04.1890, Зіньків Полтавської губ., нині Полтавська обл. – 3.11.1937, Сандармох, Карелія, РФ) – визначний поет, перекладач і вчений-літературознавець. Закінчив іст.-філол. ф-т Київського унту (1914), учителював, викладав у київських вишах (з 1923 проф. Київського ін-ту нар. освіти, колишній ун-т), редагував часопис “Книгар” (1919-1920). З. належав до літ. гурту неокласиків. Арештований 1935, згодом розстріляний. З. – автор зб. поезій “Камена” (1924), зб. літ.-крит. статей “До джерел” (1926), “Від Куліша до Винниченка” (1929), курсу лекцій з історії укр. л-ри, численних статей, перекладів та ін.

Каганович Лазар ( 22.11.1893, с. Кабани, нині Чорнобильського р-ну Київської обл. – 26.07.1991, Москва) – рад. парт. і держ. діяч. З 1911 належав до РСДРП, брав активну участь у більшовицькому русі. Квітень 1925 – липень 1928 – генеральний секретар ЦК КП(б)У, проводив сталінську лінію. Довів до розколу КПЗУ, добився арешту, а згодом і знищення її провідних членів. Був одним з головних винуватців Голодомору 1932-1933.

Квірінг Еммануїл (13.09.1888, с. Фрізенталь Новоузенського пов. Самарської губ., тепер с. Новолипівка Федоровського р-ну Саратовської обл., РФ – 26.11.1937, Москва) – рад. парт. І держ. діяч. Народився у родині нім. колоніста. Належав до партії есерів, з 1912 – більшовик. 1917 К. – секретар Катеринославського (нині Дніпропетровськ) комітету РСДРП, жовтень 1918 – березень 1919 – секретар ЦК КП(б)У. 1919-1920 очолював Катеринославський, а 1921-1923 – Донецький губком КП(б)У, квітень 1923 – березень 1925 – перший секретар ЦК КГІ(б)У (березень-квітень 1925 – генеральний), чинив опір політиці українізації. Репресований.

Курбас Лесь (Олександр; 25.02.1887, Самбір, тепер Львівська обл. – 3.11.1937, Сандармох, Карелія. РФ)- визначний театр. діяч і режисер. Навчався на філос. ф-ті Віденського і Львівського ун-тів. 1912-1914 – актор театру Т-ва “Руська бесіда”. У вересні 1915 організував трупу “Тернопільські театральні вечори”, 1916 на запрошення М. Садовського переїжджає до Києва. У серпні 1917 – квітні 1919 К. працював у “Молодому театрі”, у червні 1920 утворив Кийдрамте, а в березні 1922 Мистецьке об’єднання “Березіль”. 1926 театр переїхав у Харків. 5.10.1933 К. було усунуто під обов’язків мистецького керівника театру “Березіль”, згодом позбавили знання нар. артиста УСРР, яке було йому присвоєно 1925. Наприкінці 1933 арештований, згодом розстріляний. Поставив на сцені п’єси “Чорна пантера і білий ведмідь” В. Винниченка, “У пущі” Лесі Українки, “Драматичні етюди” О. Олеся, “Цар Едіп” Софокла, більшість творів М. Куліша та ін. В історію укр. театру К. увійшов як його реформатор, організатор, режисер, яким шляхом експерименту прищеплював йому нові ідеї та форми.

Липківський Василь (19.03.1864, с. Попудня Линовнцького пов. Київської г-уб., тепер Монастирищанського р-ну Черкаської обл. – 27.11.1937, Київ) – визначний релігійний діяч. Навчався у Київській духовній академії. З поч. 1900-х рр. – завідувач Київською церковно-вчительською школою, 1905 звільнений за нац. переконання. Л. з поч. 1917 разом з архієпископом володимирським Олексієм, протоєресм С. Потіхіним, священиком Н. Мариничем очолив укр. релігійно-громадський рух за автокефалію Укр. православної церкви. 9.05.1919 відправив першу службу укр. мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. У жовтні 1921 Всеукраїнський церковний собор затвердив проголошену 1.01.1919 автокефалію і обрав Л. митрополитом УАПЦ (висвячений 23.10.1921). Проводив українізацію церковного життя, сприяв перекладу релігійних книг укр. мовою, особисто відвідав бл. 500 парафій, чим підняв авторитет УАПЦ в Україні. 1927 під тиском влади змушений залишити сан митрополита, перебував під постійним наглядом більшовицьких репресивних органів, кілька разів перебував під арештом. 20.11.1937 засуджений до страти і незабаром розстріляний.

Липський Володимир (11.03.1863, с. Самостріли Волинської губ., нині Корєцького р-ну Рівенської обл. – 24.02.1937, Одеса) – визначний учений-ботанік. 1886 закінчив фізико-математичний ф-т Київського ун-ту. 1894-1917 – співробітник ботанічного саду в Петербурзі (з 1914 – Петроград). Після повернення в Україну працював у Києві й Одесі. Л. з 1919 – академік УАН, 1922-1928 був президентом ВУАН, з 1928 – директор Одеського Ботанічного саду. Знав майже всі європейські мови і багато сх. мов, що допомогло у численних експедиціях, зібрав унікальні гербарії, описав 4 нові роди і бл. 220 нових видів рослин. Л. 1930-1931 досліджував водорості Чорного моря (зібрані дані сприяли організації першого в Україні заводу з виробництва йоду).

Малевич Казимир (23.02,1878, Київ — 15.05.1935, Ленінград, нині Петербург, похований під Москвою) – видатний художник. Дитячі та юнацькі роки провів по селах і містечках Поділля, Харківщини, Чернігівщини. Малювати вчився у М. Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895-1897), удосконалював свою майстерність у Москві (1904-1910). Брав участь у виставках об’єднань художників “Бубновий валет” (1910) і “Ослиний хвіст” (1912). Був одним із засновників абстрактного мистецтва, 1915 започаткував новий модерністський напрям – супрематизм (“Чорний квадрат на білому тлі”, “Біле і чорне”). 1927 переїхав до Києва, де зусиллями М. Скрипника йому були створені нормальні умови для творчості. Публікував статті на мистецьку тематику, викладав у Київському худ. ін-ті. Поч. репресій в Україні проти інтелігенції змусив М. повернутись у Ленінград. Автор картин: “Купальниці” (1908), “Дачник” (1909-1910), “Жнива” (1912), “Динамічна композиція” (1915), “Дівчата в полі” (1928-1932) та ін.

Раковський Християн (13.08.1873, Градец, тепер Болгарія – 11.09.1941, Орел, РФ) – політ. і держ. діяч. За національністю болгарин. Активний учасник болгарського і румунського соціалістичних рухів. Навчався в ун-тах Женеви, Цюриха (Швейцарія), Берліна, Нансі, Монпельє (Франція). 1918 вступив у партію більшовиків. З січня 1919 до липня 1923 очолював РНК УСРР (з перервами). Р. ставив під сумнів навіть саме існування укр. народу, але до кінця 1921 змінив свої погляди, вимагав розширення політ, та екон. самостійності УСРР. У квітні 1923 критикував позицію Й. Сталіна з нац. питання. Р. був послом СРСР у Великій Британії (1923-1925) і Франції (1925-1927). Після повернення до СРСР був репресований, 1938 засуджений до 20,років ув’язнення, згодом розстріляний.

Ревуцький Лев (Левко; 20.02.1889, с. Іржавець, нині Ічнянського р-ну Чернігівської обл. – 30.03.1977, Київ) – відомий композитор, педагог, гром. і муз. діяч. Навчався у муз.-драм, школі М. Лисенка, на юрид. ф-ті Київського ун-ту, фортепіанному відділі Київського муз. училища. 1924-1934 – викладач Київського муз.-драм. ін-ту ім. М. Лисенка, з 1934 – Київської консерваторії (з 1935 – проф.). 1944-1948 Р. очолював Спілку композиторів України. Академік АН УРСР (1957, музикознавство). Автор кантати-поеми “Хустина” (за Т. Шевченком, 1923, оркестрова редакція 1944), Другої симфонії (1920), концерту для фортепіано з оркестром (1934, друга редакція 1963), обробок нар. пісень (збірки “Козацькі пісні”, 20-і рр., “Сонечко”, 1926, “Галицькі пісні”, 1928), трьох хорів на слова Т. Шевченка тощо. Серед учнів Р. – Г. і П. Майбороди, В. Гомоляка, Г. Жуковський, А. Філіпенко та ін. Нар. артист СРСР (з 1944). Республіканська премія УРСР ім. Т. Шевченка (1966) за концерт для фортепіано у супроводі симфонічного оркестру. Герой Соціалістичної Праці (1969).

Скрипник Микола (25.01.1872, слобода Ясинувата Катеринославської губ., тепер місто Донецької обл. – 7.07.1933, Харків) – рад. парт. і держ. діяч. Навчався у Петербурзькому технологічному ін-ті з 1900, відрахований за рев. діяльність (розпочав з 1897). 15 разів арештований поліцією, 7 разів перебував на засланні (відбув 6 років з присуджених 34-х, утікаючи із заслання). Учасник жовтневого перевороту в Петрограді. У грудні 1917 С. викликаний у Харків, став членом першого маріонеткового уряду (т. зв. Мар. секретаріату) рад. України, з березня 1918 очолив його (до квітня). Намагався створити окрему КПУ, але, за наполяганням В. Леніна, у липні 1918 КГІ(б)У стала складовою частиною рос. партії більшовиків. С. очолював наркомат внутр. справ (1921), юстиції (1922-1927), освіти (1927-1933). Особливо плідною була діяльність на останньому місці роботи. С. активно сприяв проведенню українізації, організував масштабну допомогу в налагодженні освіти укр. мовою у місцях компактного проживання українців поза межами України (Кубань, Казахстан). У вересні 1928 діяч затвердив новий правопис, нормативи якого максимально наближалися до специфіки укр. мови. Під керівництвом С. здійснювалася велика робота з вироблення укр. наук, термінології. Академік ВУАН (з 1929, філософія, соціологія, право). У лютому 1933 став головою Держплану УСРР і заст. голови РНК, але відразу ж почалася кампанія його цькування. П. Постишев запропонував С. виступити з критикою своїх націоналістичних помилок. Розуміючи безвихідь, у яку потрапив, знаючи систему зсередини, С. застрелився. Автор понад 810 наук. і публіц. статей, брощур, збірників.

Сосюра Володимир (6.01.1898, Дебальцеве, тепер Донецька обл. – 8.01.1965, Київ) – визначний поет. У листопаді 1918 – лютому 1920 воював у складі армії УНР, 1920 – у Червоній армії. 1922-1923 навчався у Харківському ком. ун-ті ім. Артема, 1923-1925 – на робітфаці Харківського ін-ту нар. освіти (колишній ун-т). У 1920-х рр. С. створив неперевершені зразки інтимної лірики, здобув славу дуже популярного поета, видавши зб. віршів “Поезії” (1921), “Червона зима” (1922), “Осінні зорі” (1924), “Юнь” (1927), “Коли зацвітуть акації” (1928) та ін. У Лисичанську (Луганська обл.) 1966 споруджено пам’ятник С.

Тичина Павло (27.01.1891, с. Піски, нині Бобровицького р-ну Чернігівської обл. – 16.09.1967, Київ) – видатний поет. Походив з родини сільського дяка, де виховувалося 13 дітей. Навчався у Київському комерційному ін-ті (1913-1917). Уже перші твори (“Золотий гомін”, 1917, “Пам’яті тридцяти”, 1918), зокрема перша поет. зб. “Сонячні кларнети” (1918) стали помітним явищем в укр. л-рі, наступні – “Плуг”, “Замість сонетів і октав” (обидві – 1920), “В космічному оркестрі” (1921), “Сковорода. Уривки з симфонії” (1923), “Вітер з України” (1924) закріпили за Т. славу найвизначнішого укр. поета. 1923-1934 жив і працював у Харкові, з 1934 до кінця життя – у Києві. У 20-х рр. належав до “Гарту”, В АПЛІТЕ, з 1934 – до СГТУ. Яскравий талант Т. був деформований умовами тоталітарного режиму. Щоб вижити, він був змушений написати такі твори як зб. “Чернігів” (1931), “Партія веде” (1934), “Чуття єдиної родини” (1938), “Сталь і ніжність” (1941), “І рости, і діяти” (1949), “Ми – свідомість людства” (1957), “Комунізму далі видні” (1961) та ін. Деякі дослідники вбачають у писаннях Т., що “вихваляють” рад. лад, певні поет, пародії, глибоку іронію. 1943-1948 – нарком (з 1946 – міністр) освіти УРСР. Т. залишив чимало перекладів, відомі також його літературознавчі твори. Академік ВУАН (з 1929, мова і література). Герой Соціалістичної Праці (1967). Держ. (Сталінська) премія СРСР (1941). Республіканська премія УРСР ім. Тараса Шевченка (1962) за вибрані твори в трьох томах. Творчість Т. належить до вершинної укр. поезії XX ст.

Хвильовий Микола (спр. Фітільов; 13.12.1893, с. Тростянець Харківської губ., тепер районний центр Сумської обл. – 13.05.1933, Харків) – відомий письменник, публіцист. Закінчив Богодухівську (нині Харківська обл.) гімназію (1916). Воював на фронтах громадянської війни у повстанському загоні УНР, згодом у Червоній армії. З 1919 – член КП(б)У. 1921 почав друкуватися, переїхав до Харкова. Належав до літ. о-цій “Гарт” (з 1923), ВАПЛІТЕ (1925-1927). Ініціював літ. дискусію (1925-1928), закликав орієнтуватися на “психологічну Європу”, висунув гасло “Геть від Москви! Дайош Європу!”, яке набрало політ, звучання. Змушений був “каятися”, “визнавати помилки”. X. видавав часописи “Літературний ярмарок” (1928-1930), “Політфронт” (1930-1931). На знак протесту проти арешту свого товариша М. Ялового покінчив життя самогубством. X. – автор зб. поезій “Молодість” (1921), “Досвітні симфонії” (1923), зб. оповідань “Сині етюди” (1923), “Осінь” (1924), романів “Вальдшнепи”, “Санаторійна зона”, “Сентиментальна історія”, публіц. праць “Камо грядеши?” (1925), “Думки проти течії” (1926), “Апологети писаризму” (1926) та ін.

Чубар Влас (22.02.1891, с. Федорівка Катеринославської губ., тепер с. Чубарівка Пологівського р-ну Запорізької обл. – 26.02.1939, Москва) – рад. парт. і держ. діяч. Навчався в Олександрівському (нині Запоріжжя) механіко-технічному училищі (1904-1911). Член більшовицької партії з 1907. працював на заводах. Брав участь у жовтневому перевороті в Петрограді. З грудня 1919 Ч. перебував в Україні, з 1920 – голова Вищої ради нар. господарства, у липні 1923 очолив РНК УСРР. Був слухняним виконавцем авантюрніїх більшовицьких планів.

Шумський Олександр (2.12.1890, с. Рудня Борова Житомирського пов. Волинської губ., тепер с. Нова Борова Володарськ-Волинського р-ну Житомирської обл. – 18.09.1946) – відомий політ. діяч. Навчався на вечірньому відділенні ун-ту ім. Шанявського (Москва, з 1911), Московському ветеринарному ін-ті (1915). Учасник Першої св. війни. Входив до складу УСДС (з 1908), УПСР (1917-1919), боротьбистів (1919-1920), з 1920 – у КП(б)У. Член УЦР. У січні 1918 Ш. з прихильниками рад. ладу намагався здійснити переворот, тим самим допомогти військам М. Муравйова, що наступали на Київ. 1919 працював у рад. органах влади, був на підпільній роботі. Ш. – повпред (посол) УСРР у Польщі (1921-1923). З вересня 1924 до лютого 1927 Ш. – нарком освіти, активно проводив політику українізації, порушив питання про усунення Л. Кагановича з посади генерального секретаря ДК КП(б)У і заміщення його українцем В. Чубарем. 1927 звільнений з посади, займав другорядні пости в Москві. Ш. був заарештований 13.05.1933 за звинуваченням у приналежності до “УВО”, перебував в ув’язненні та на засланні. 1946 намагався повернутися в Україну, дорогою з Саратова (РФ) до Києва був убитий за особистим розпорядженням Й. Сталіна, Л. Кагановича і М. Хрущова.

Читайте тему “Українська СРР в умовах нової економічної політики (1921-1928)” , щоб детально розглянути матеріал.

Артикль – це частина мови, яке визначає певні особливості іменника.

В англійській мові існує два види артиклів: the і a/an.

Артикль the ми вживаємо з конкретними, визначеними іменниками. the = визначений артикль Артикль a/an ми вживаємо з невизначеними іменниками. a/an = невизначений артикль Давайте разом дізнаємося, Коли вживається the. Коли вживаєтья a/an Чи Коли артиклі не вживаються потрібно знати також.

Коли вживається the

Визначений артикль ” The ” вживається в однині та в множині перед обчислювальними та необчислювальними іменниками.

Давайте розглянемо випадки, в яких потрібно використовувати визначений артикль:

1) коли ми говоримо про одну конкретну річ ( When there is only one of something ):

The Pope lives in Vatican

2) якщо мова йде про моря, гори, річки, озера, групи островів, пустині, океани, канали ( With rivers, lakes, oceans and seas, mountain ranges, groups of islands, wilderness, channels ):

The Nile is the longest river in Africa

3) перед словом, яке передає найвищу ступінь чогось ( With superlatives ):

Kate is the best teacher

4) з винаходами ( With inventions ):

When was the telephone invented?

5) з назвами тварин ( With species of animals ):

The dog is а man’s best friend

6) з національними групами ( With national groups ):

The French drink a lot of wine

7) з унікальними іменниками ( With unique nouns ):

The Earth, the sun

8) з назвами газет, театрів, кінотеатрів, музеїв, кораблів, організацій ( With the names of newspapers, theatres, cinemas, museums, ships, organizations ):

The Daily Express, the Ambassador Theatre Group

9) з країнами, якщо вони включають в себе слова States, Kingdom, Republic :

The USA, the United Kingdom

10) зі сторонами світу ( With the parties of the world ):

The North, the East, the South, the West

11) з назвами музичних інструментів та танців:

The guitar, the salsa

12) зі званнями ( With titles ):

The Queen, the President

Виняток – якщо додається ім’я, тоді артикль не вживається:

Queen Victoria

13) зі словами Day, morning, afternoon, evening :

It was early in the morning when they left

14) якщо говоримо про історичний період ( Historical period ):

The last Ice Age, the Vietnam war

Виняток:

World War I

15) зі словами Only, last, First у випадку, якщо вони використовуються у ролі прикметників:

She was the only one who came

16) коли йдеться про вибір між двома речами ( Choosing between two things ) або можна це також трактувати як у випадку, коли раніше вже згадувався іменник ( With previously mentioned nouns ):

There is a red marker and a black marker. I want the red marker

There is an apple and an orange. I want the apple

17) якщо ясно, що ми маємо на увазі ( When it is clear what we are referring to ):

Could you open the window, please?

Тепер ви знаєте коли вживається the, а для кращого розуміння краще записати цю інформацію на окремий аркуш.

Видатні українські архітектори 19, 20 століття зробили значний внесок у вивченні архітектури та у розвиток науки взагалі. Їхні роботи є зразками для багатьох початківців, які пов’язали свою долю з цією нелегкою та художньою працею. Сьогодні Ви дізнаєтесь про відомих українських архітекторів та короткі відомості про них.

Видатні архітектори України

1. Мазепа Всеволод Григорович (1939) – український архітектор. Заслужений архітектор України, перший нагороджений Хрестом Івана Мазепи.
До 1969 – архітектор, керівник групи у ДПІ “Дніпрозв’язок”, автор проектів міжміських телефонних станцій у м. Львові, Дніпропетровську, Омську, Алма-Аті та ін. З 1980 по 2002 працював у головному управлінні містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації, в тому числі на посаді першого заступника начальника управління. Член Національної спілки архітекторів України (1968), акредитований член Академії архітектури України (1996), дійсний член Академії будівництва України (1998).

2. Степанов Микола Миколайович (1911-2002) – радянський та український архітектор, член Спілки архітекторів, 1981 – заслужений архітектор УРСР.
З 1937 року працював у Києві автором-архітектором у інституті “Діпроцивільбуд”, згодом – в Інституті художньої промисловості Академії архітектури УРСР.
Займався проектуванням та будівництвом штабу Київського військового округу по вулиці Банковій, парку Березовий гай на Куренівці, споруд у Могилеві-Подільському. Є автором проекту забудови Північного району Одеси, комплексу гуртожитків на одеській вулиці Ювілейній. Написав велику кількість статей по теорії та історії архітектури.

3. Григорій Володимирович Головко ( 1900-1982) – український архітектор, мистецтвознавець. Академік Академії будівництва і архітектури УРСР (1958), заслужений будівельник УРСР (1960), заслужений архітектор УРСР (1970).
Співавтор проектів повоєнного планування міст Біла Церква (Київська область), Новоград-Волинський (Житомирська область), станцій Київського метрополітену “Університет” (1960), “Політехнічний інститут” (1963), “Святошин” (1970), будинку Інституту гідрології та гідротехніки АН УРСР у Києві (1953–1955).

4. Олександр Володимирович Комаровський (1945-2002) – український архітектор. Заслужений архітектор УРСР (з 1985 року), лауреат Державної премії СРСР (1985), академік Академії архітектури України.
Закінчив Київський художній інститут (майстерня Є. І. Катоніна). З 1971 року працював в проектному інституті “Київпроект”. В 1991–1998 роках – керівник персональної архітектурної майстерні “О. Комаровський”, з 1998 року – директор архітектурного бюро “О. Комаровський”.
Споруди в Києві:
– реконструкція та забудова площі Жовтневої революції (1976–1981, нині Майдан Незалежності);
– офіс Верховної Ради України по вулиці Садовій, 3 (1998–2002);
– реконструкція Майдану Незалежності і монумент на честь проголошення Незалежності України з музейним комплексом (2001–2002).

5. Олександр Якович Хорхот (1907-1993) – архітект родом з Києва; закінчив Київський інженерно-будівельний інститут (1931) і в ньому викладав (з 1925), з 1968 професор; працює в проектних установах Києва. Співавтор Клубу чекістів у Києві (1930–1932), театру-цирку та будівель зав. в Україні і в Росії; генеральні плани східного району Запоріжжя, деяких районів Черкас, Тернополя, Калуша (1958–1962). Хорхот автор праць і статей з архітектури та будівництва.
Заслужений архітектор УРСР, доктор архітектури. Його син – Хорхот Георгій Олександрович – заслужений архітектор України.

6. Хорхот Георгій Олександрович (1939) – український архітектор, заслужений архітектор України, лауреат Державна премія України в галузі архітектури (2005).
1964 року закінчив архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту.
Серед відомих споруд: комплекс санаторію “Куяльник” в Одесі, пансіонат Міншляхбуду в Алушті, експериментальна база по використанню сонячної енергії у с. Маяк (всі в Криму), науково-дослідний інститут ветеринарії у Києві (1987–1990), отель в м. Славутич, будинок АБ “Брокбізнесбанк” у Києві.

7. Білоконь Юрій Миколайович (1950-2009) – український архітектор, доктор архітектури (з 2003 року), професор (з 2005 року). Директор Українського державного науково-дослідного інституту проектування міст “Діпромісто”. Член Національної спілки архітекторів України. Народний архітектор України (2006).
Споруди:
– Спортивний комплекс педагогічного інституту в Києві (1984).
– Культурно-економічний центр в Москві (1988).
– План реконструкції площі Данте в Генуї (1989).

8. Могитич Іван Романович (1933-2006) – народний архітектор України (1996), директор Українського регіонального спеціалізованого науково-реставраційного проектного інституту “Укрзахідпроектреставрація”, член Комітету із Державної премії України в галузі архітектури, лауреат Державної премії України в галузі архітектури (2007, посмертно).
Працював за фахом у Львові як інженер, майстер, виконроб. Менш як за рік став головним інженером будівельного управління. У той час під його керівництвом споруджено промислові об’єкти і житлові будинки у смт Соснівці, корпуси заводу “Львівсільмаш”, забудову мікрорайону “Новий Львів”.

Також, значний внесок зробили такі архітетори, як: Р. Могитич, В. Єжов, В. Жежерін, Ш. Валентин, Н. Чмутівна та ін.

Романтизм – ідейний рух у літературі й мистецтві, що виник наприкінці 18 століття у Німеччині, Великій Британії й Франції, ы згодом поширився у всьому світі.

Термін “романтизм” указує на зв’язок із Середніми віками, коли в літературі був популярним жанр рицарського роману. Головні особливості рицарського роману – фантастичність, зображення високого, ідеального кохання, лицарських подвигів, добрих і злих чарівників, казкового пейзажу.

Передумови виникнення романтизм У

Велика французька буржуазна революція завершила епоху Просвітництва. Відомий філософ Карл Маркс сказав: “Романтизм – це своєрідна реакція на Французьку революцію”. Письменники, художники, музиканти стали свідками грандіозних історичних подій, революційних струсів, що кардинально змінили життя. Багато хто з них захоплено привітав зміни та був у захваті від проголошених ідей Свободи, Рівності та Братерства. Але йшов час, вони помічали, що новий суспільний порядок далекий від ідеалів того суспільства, що передрікали філософи XVIII ст. Наступило розчарування.

На початку століття у філософії та мистецтві прозвучали трагічні ноти сумнівів щодо перетворення світу на принципах Розуму. Це сприяло виникненню нової світоглядної системи – романтизму. Романтики нерідко ідеалізували патріархальне суспільство, яке вважали царством добра, щирості, порядності. Оспівуючи минуле, вони брали за основу старовинні легенди та народні казки. Романтизм набув особливого характеру в кожній з європейських культур: у німецькій – містика; у англійській – це особистість, яка протиставляє себе розумній поведінці; у французькій – це незвичайні історії. Що ж об’єднало їх в одну течію?

Романтики не втікали від проблем життя.

Головне завдання романтизму було вираження внутрішнього світу, душевних переживань, а цього можна було досягти, використовуючи історії, містику і т. п. Потрібно було показати парадокс внутрішнього життя, його ірраціональність.

Микола Леонтович біографія скорочено Викладена в цій статті.

Микола Леонтович біографія коротка

Леонтович Микола Дмитрович – український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог. Автор відоми народних пісень для хору “Щедрик”, “Дударик”, “Козака несуть”.

Народився 1 грудня 1877 року в селі Монастирок Брацлавського повіту Подільської губернії в сім’ї сільського священика. Раннє дитинство пройшло у селі Шершнях Тиврівської волості Вінницького повіту. Початкову музичну освіту Леонтович здобув у батька, який грав на віолончелі, скрипці, гітарі та деякий час керував хором семінаристів.

У 1887 році Леонтович вступив до Немирівської гімназії. У 1888 році, через брак коштів, батько переводить його до Шаргородського початкового духовного училища, де вихованці утримувалися на повному пансіоні. В училищі він опанував спів по нотах і міг вільно читати складні партії в церковних хорових творах.

1892 року Леонтович вступив до Подільської духовної семінарії в Кам’янці-Подільському, де вивчав теорію музики та хоровий спів, опанував скрипку, фортепіано, деякі духові інструменти, почав обробляти народні мелодії, беручи за взірець обробки М. Лисенка.

1898 року Леонтович закінчив духовну семінарію й вирішив працювати вчителем у сільських школах і водночас самотужки удосконалювати свою музичну освіту. У селі Чукові він організував самодіяльний симфонічний оркестр, який виконував українські мелодії та п’єси російських та українських композиторів. 1901 року він видав перший збірник пісень з Поділля. 1903 року вийшов другий збірник подільських пісень з посвятою М. Лисенкові.

З 1904 по 1908 працює на Донбасі викладачем співу та музики у місцевій залізничній школі. Під час революції 1905 року Леонтович організував хор робітників, який виступав на мітингах. Діяльність Леонтовича привернула увагу поліції, й він змушений був повернутися на Поділля, у місто Тульчин, де викладав музику і спів у Тульчинському єпархіальному жіночому училищі для дочок сільських священиків.

З 1909 року Леонтович навчається під керівництвом відомого теоретика музики Б. Яворського, якого він періодично відвідує у Москві та Києві.

У той час створив багато хорових обробок, зокрема славнозвісний “Щедрик”, а також “Піють півні”, “Мала мати одну дочку”, “Дударик”, “Ой зійшла зоря” та ін. У Тульчині знайомиться з композитором Кирилом Стеценком.

1916 року разом з хором Київського університету виконує свою обробку “Щедрика”, яка принесла йому великий успіх у київської публіки.

Із встановленням Української Народної Республіки Леонтович переїздить з Тульчина до Києва, де починає активну діяльність як диригент і композитор. Після приходу більшовиків Леонтович працює деякий час у музичному комітеті при Народному комісаріаті освіти, викладає у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, разом з композитором і диригентом Г. Верьовкою працює у Народній консерваторії, на курсах дошкільного виховання, організовує кілька хорових гуртків.

Під час захоплення Києва 31 серпня 1919 року денікінцями, які переслідували українську інтелігенцію, змушений утікати до Тульчина. Засновує першу в Тульчині музичну школу. 1919-1920 року працює над першим великим симфонічним твором – народно-фантастичною оперою “На русалчин великдень” за однойменною казкою Б. Грінченка. Восени 1920 року в Тульчині відбулися гастролі хорової капели під керівництвом К. Стеценка та Павла Тичини як другого диригента. Під час концертів капели виконувалися твори Леонтовича. В останні місяці життя Леонтович закінчував оперу “На русалчин великдень”.

В ніч з 22 на 23 січня 1921 року композитор перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий агентом ВЧК Грищенком, який напросився в хату переночувати, назвавшись чекістом, що проводить боротьбу з бандитизмом. Вранці невідомий пограбував будинок, застреливши Миколу Леонтовича. Текст рапорту, що розкриває ім’я вбивці композитора було оприлюднено лише у 1990-х роках.

“Чесна бідність” вірш Роберта Бернса написаний на мотив відомої шотландської пісні з приспівом “То а’ваі, а (іа’іваі)” (“Нічого, нічого”; рос. “При всем при том, при всем при том”). Деякі з висловів цього вірша стали афоризмами, крилатими.

Вірш “Чесна бідність” Бернс

Хай бідні ми, хай злидні ми,
Не маємо нічого,
А будьмо чесними людьми
Й не біймося нікого.
Нічого, нічого,
Що ми звання простого!
Звання – лиш карб, людина – скарб,
Цінніший від усього.

Хоч ми їмо черстві шматки,
Вдягаємось убого,
А в багача булки й шовки –
Ми людяніш од нього.
Нічого, нічого,
Що ми живем убого,
А чесним бути в бідності –
Найвище од усього.

Бундючиться вельможний лорд,
Що сотні слуг у нього;
Дурний, як пень, лихий, як чорт,
А строїть з себе Бога.
Нічого, нічого,
Що стрічка й хрест у нього,
Бо хто розумний чоловік, –
Сміється з того всього.

Король зведе в дворянський стан
Лакейчука двірського,
Людини ж праведної сан
Не дасться ні від кого.
Що з того пустого
Дворянства гербового?
Шляхетний дух, шляхетний ум
Шляхетніш того всього.

Молись же всяк, щоб стало так –
А йдеться вже до того! –
Щоб ум і честь, де тільки єсть,
Пробили скрізь дорогу.
Нічого, нічого,
Діждем ладу нового,
Торжествуватиме весь світ
Братерства перемогу!

Роберт Бернс “Честна бідність” на русском

Кто честной бедности своей
Стыдится и все прочее,
Тот самый жалкий из людей,
Трусливый раб и прочее.

При всем при том,
При всем при том,
Пускай бедны мы с вами,
Богатство –
Штамп на золотом,
А золотой –
Мы сами!

Мы хлеб едим и воду пьем,
Мы укрываемся тряпьем
И все такое прочее,
А между тем дурак и плут
Одеты в шелк и вина пьют
И все такое прочее.

При всем при том,
При всем при том,
Судите не по платью.
Кто честным кормится трудом,
Таких зову я знатью,

Вот этот шут – природный лорд.
Ему должны мы кланяться.
Но пусть он чопорен и горд,
Бревно бревном останется!

При всем при том,
При всем при том,
Хоть весь он в позументах, –
Бревно останется бревном
И в орденах, и в лентах!

Король лакея своего
Назначит генералом,
Но он не может никого
Назначить честным малым.

При всем при том,
При всем при том,
Награды, лесть
И прочее
Не заменяют
Ум и честь
И все такое прочее!

Настанет день и час пробьет,
Когда уму и чести
На всей земле придет черед
Стоять на первом месте.

При всем при том,
При всем при том,
Могу вам предсказать я,
Что будет день,
Когда кругом
Все люди станут братья!

“Співець” – вірш Лесі Українки, вперше надрукований у журналі “Зоря”, 1889. Опублікований у збірці “На крилах пісень”.

“Співець” Леся Українка

Пишно займались багрянії зорі
Колись навесні,
Любо лилися в пташиному хорі
Пісні голосні;

Грала промінням, ясним самоцвітом
Порання роса,
І усміхалась весняним привітом
Натури краса.

Гордо палала троянда розкішна,
Найкраща з квіток, –
Барвою й пахом вродливиця пишна
Красила садок.

А соловейко троянді вродливій
Так любо співав,
Голосом дивним співець чарівливий
Садки розвивав;

Слав до вечірньої зорі прощання,
Що гасла вгорі,
Ще ж голосніше співав на вітання
Поранній зорі…

Вже пролетів, немов пташка зальотна,
Весняний той час, –
Осінь холодная, осінь вільготна
Панує у нас.

Тихо спускається нічка осіння, –
Година сумна;
Місяць холоднеє кида проміння;
Здалека луна

Пугача віщого крик – гук єдиний.
Діброва німа.
Де ж соловейко? де ж спів солов’їний?
Ох, де ж він? Нема!

В вирій полинув, де вічная весна,
Натхненний співець.
Вічно красує там рожа чудесна,
Там теплий вітрець;

Глухо і смутно кругом на просторі,
Мій гаю сумний!
Кинув співець тебе в тузі та в горі,
Тебе й край рідний.

Тиша така тепер всюди панує.
Лиш в листі сухім
Вітер зітха, мов дріада сумує,
Із жалем глухим.

Чом я не маю огнистого слова,
Палкого, чому?
Може б, та щира, гарячая мова
Зломила зиму!

І розлягалась би завжди по гаю
Ясна-голосна
Пісня, й розквітла б у рідному краю
Новая весна.

Та хоч би й крила мені солов’їні,
І воля своя, –
Я б не лишила тебе в самотині,
Країно моя!