Category: Література

Володимир Дрозд хронологічна таблиця життя і творчості українського письменника викладена в цій статті.

Володимир Дрозд хронологічна таблиця

Образ Кутузова в романі “Війна і мир” – історична постать, головнокомандувач російською армією. Характеристика Кутузова з цитатами наведена в цій статті.

Характеристика Кутузова Війна і мир

Кутузов – головнокомандувач російською армією. Учасник реальних історичних подій, описаних Толстим, і одночасно сюжету твору. У нього “пухке, знівечене раною обличчя” з орлиним носом; він сивий, повний, важко ступає. На сторінках роману Кутузов вперше з’являється в епізоді огляду під Браунау, справляючи на всіх враження знанням справи та увагою, прихованого за уявною неуважністю. Кутузов вміє бути дипломатичним; він досить хитрий і говорить “з витонченістю виразів і інтонацій”, “з афектацією шанобливості” , коли справа не стосується безпеки батьківщини, як перед Аустерліцкім боєм. Перед Шенграбенскою битвою Кутузов, плачучи, благословляє Багратіона.

У 1812 р Кутузов, всупереч думці світських кіл, отримує княжий ранг і призначається головнокомандувачем російською армією. Він улюбленець солдатів і бойових офіцерів. З початку своєї діяльності в якості головнокомандувача Кутузов вважає, що для перемоги в кампанії “потрібно терпіння і час”, що вирішити всі справу можуть не знання, не плани, не розум, а “щось інше, незалежне від розуму і знання”. Згідно толстовської історико-філософської концепції, особистість не в змозі по-справжньому впливати на хід історичних подій. Кутузов має здатність “спокійного споглядання ходу подій”, проте вміє все побачити, вислухати, запам’ятати, нічого корисного не перешкодити і не дозволити нічого шкідливого. Напередодні та під час Бородінської битви командувач стежить за підготовкою до бою, разом з усіма солдатами і ополченцями молиться перед іконою Смоленської Божої матері і під час бою управляє “невловимою силою”, званої “духом війська”. Болісні почуття переживає Кутузов, приймаючи рішення про залишення Москви, але “всім російським єством своїм” знає, що французи будуть переможені. Направивши всі свої сили на визволення батьківщини, Кутузов вмирає тоді, коли роль його виконана, а ворог витіснено за межі Росії. “Проста, скромна і тому істинно велична постать ця не могла влягтися в ту брехливу форму європейського героя, уявно керуючого людьми, яку придумала історія”.

Якщо вам потрібні інші характеристики та образи героїв роману, можете переглянути іх у наступній статті: Головні герої Війна і мир.

Маленький горбань – оповідання українського письменника Спиридона Черкасенка. Опубліковане в 1912 році в збірці”Маленький горбань та інші оповідання”. В оповіданні розповідається про невеликого на зріст та горбатого хлопчака, який своєю щирістю та добротою робить все кращим.

Черкасенко “Маленьний горбань” аналіз

Автор : Спиридон Черкасенко

Рік написання: 1910

Тема “Маленьний горбань”: зображання страждання шахтарського хлопчика Павлика через вади у стані здоров’я (горб), що сприяло негативному, зневажливому ставленню до нього сільських хлопців.

Ідея “Маленьний горбань”: уславлення дитячої доброти, щирості (Павло); засудження жорстокості у стосунках між дітьми, ставленні до природи, навколишнього світу.

Основна думка: головне в житті людини – бути добрим, порядним, чемним, цінувати дружбу, взаємодопомогу; на зло відповідати добром (за законами Біблії).

Жанр “Маленьний горбань”: соціально-побутове оповідання

“Маленьний горбань” головні герої

“Павлик” – горбатий хлопчик “Дід Антип” – дідусь Павлика “Мама” – неня Павлика “Дівчатка” – подруги Павлика “Захарко” – хлопчик-пустун “Тітка Явдоха” – мама Захарка “Хлопці” – компанія слобідських хлопчаків

Проблематика “Маленьний горбань”

добро і зло; що є щастя; взаємостосунки між дітьми; сила і слабкість втрачене здоров’я, його наслідки.

“Маленьний горбань” сюжет

Павлик – малий горбань, хлопчик-каліка, що живе в убогій шахтарській халупі разом з матір’ю – вдовою і дідом Антипом. Він тягнеться до дітей, хоче з ними гратися, ділитися своїми радощами, але зазнає від своїх ровесників лише зневаги і знущання. Тяжко переживає Павлик своє каліцтво, гірко доводиться його матері, захищає внука дід Антип. Життя не озлоблює їх, вони залишаються добрими і чесними, терпляче зносять біду.

Композиція “Маленьний горбань”

Оповідання складається з 6 розділів, пов’язаних між собою історією гіркої долі малого хлопчика Павлика, який втратив здоров’я через батька-п’яницю і став горбатим.

Експозиція: знайомство з героями твору; страждання Павлика через горб.

Зав’язка: рішення дітей піти на вигін по катран. Кульмінація: сварка, а потім побиття Захарком Павла за те, що останній боронив від знищення пташині гнізда.

Розв’язка: порозуміння між Захарком і Павлом.

“А брат сестрицю та й розплітає” аналіз пісні – тема, ідея, жанр, художні засоби

“А брат сестрицю та й розплітає” аналіз пісні

Тема: оспівування обряду розплітання коси.

Ідея: висловлення суму брата за сестрою, яка має залишити батьківську домівку і стати до шлюбу.

Основна думка: в житті кожної дівчини відбувається така подія, коли вона не матиме права з’являтися серед людей без хустки або очіпка із розплетеними косами, бо вона вже буде шлюбною жінкою.

Жанр: весільна народна пісня.

Художні засоби

Звертання: “Не іди, сестрице молода, заміж…”, “Вже ж мені, брате, рожі не рвати”.

Тільки до заміжжя дівчина могла ходити без хустки, головного убору, з косою та вінком зі стрічками. Під час весілля молодший брат розплітав косу сестрі. При цьому співалися пісні. Брат жалкував, що не буде тепер близько старшої подруги й захисниці, сестра тривожилася, як то їй житиметься у новій родині, з чоловіком.

“Авіаційний гурток” С. Васильченко характеристика оповідання

В оповіданні “Авіаційний гурток” на селі біля Києва хлопці під керівництвом учителя намагаються зробити модель моноплана. Цей моноплан – не просто літаючий пристрій. Це немовби символ усього нового, світлого. Дитячі душі рвуться у небо, у світ незліченних можливостей. Дитина неспроможна довго чекати. Вона хоче усе и негайно. Завзято беруться хлопці до роботи, але їх наміри зробити моноплан за один-два дні не справджуються.

З великою повагою змальовано образ учителя Петра Михайловича. Він веде своїх учнів крок за кроком до поставленої мети. У майстерні не тільки роблять модель літака, там загартовується майбутня людина, що повинна вміти не тільки мріяти, але й наполегливо працювати.

Васильченко талановито змальовує романтику наполегливої праці. Ось Андрій, дуже талановитий хлопчик, раптом відмовився працювати, бо над гуртківцями у селі сміються, та й робота затяглася. Ось Петро та Матвій, що вирішують довести справу до кінця, бо інакше вони не зможуть себе поважати.

Невеличкі “лекції” про електрику та майбутнє авіації у наш час здаються трохи наївними. Але треба пам’ятати, що оповідання створене в 1925 році.

Оповідання, звісно, повчальне, але дидактика втілена у яскраві події та характери, тому й сприймається легко.

Вміє декількома штрихами намалювати особу так, що читач відчуває, немовби знає її усе життя. Дуже приваблива мала Марійка, що віддала бусинку зі свого намиста на необхідну деталь для моноплана. Щира душа – Тетяна, мати Петра. Жінка приносить у гурток ряжанку та хліб, розповідає, що вона теж хотіла б полетіти… Але так, щоб повернутися! Це втілення романтичного жіночого характеру, що прагне неба, але й не забуває про землю.

Дід Назар – цей звичайний селюк спочатку відноситься до ідеї літака з недовірою. Але нарешті переконується у тому, що молодь і справді спроможна злетіти в небо.

Вагання – полетить чи не полетить – створюють основну сюжетну лінію оповідання.

Образ заздрісного крамаря Латки посилює драматичність твору. Латка підмовляє і старих, і малих глузувати з авіаційного гуртка, бо, звісно ж, йому “раніше жилося краще”. Але він безсилий проти впевненого кроку прогресу.

Закінчення “Авіаційного гуртка” трохи нагадує сучасну казку. Прилітає до села з Києва товариш Микола, схвалює працю гуртківців та запрошує двох у літак на повітряну прогулянку до Києва.

Тетяна з сином піднімаються у повітря. Казка перетворюється у буття. Навіть діду Назару привозять півпуда солі.

Після цієї подорожі можна повірити в неможливе!

Недарма оповідання закінчується тим, що хлопчик розповідає другові легенду про Ікара, який хотів побачити Сонце.

Початок національно-визвольної війни українського народу середини 17 ст

Національно-визвольна війна українською народу. Причини:

посилення соціального гноблення (зростання шляхетського землеволодіння, панщини); посилення національно-релігійного гніту (полонізація, окатоличення); невідповідність між набуттям козацтва фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та різким погіршенням його становища згідно з “Ординацією” 1638 р.; слабкість найвищої державної влади Речі Посполитої.

Це викликало протести не тільки козаків, селян, міщан, але й представників привілейованих станів православної шляхти, витого православного духівництва, козацької старшини, міської верхівки. Заходи польської впади мали на меті цілковите загарбання і підкорення України, тобто були колоніальними. Це неминуче мало викликати загальнонародний виступ.

Його очолив Богдан Хмельницький, обраний па початку 1648 р. гетьманом. Він одразу уклав угоду з кримським ханом Іслам Гіресм III про військову допомогу. Хід воєнних дій:

– перша битва – 5-6 травня 1648 р. під Жовтими Водами, гетьман завдав ворогові нищівної поразки;

– 15-16 травня 1648 р. – ще більша перемога під Корсунем, взято в полон керівників польського війська М. Потоцького і М. Калиновського, визволення на кінець літа Лівобережної й майже всієї Правобережної України:

– 11-13 вересня 1648 р. відбулася ще одна битва Національно-визвольної війни, цього разу гетьман розгромив польське військо Поблизу містечка Пилявці (тепер Хмельницька обл.), відкрився шлях наступу на Західну Україну; Українське військо обложило Львів, взяло викуп і пішло далі на Замостя. Б. Хмельницький вступив у переговори з поляками. До цього його спонукали різні обставини: нестача боєприпасів і харчів, загальна втома, надходила зима, епідемія чуми (помер видатний соратник Максим Кривоніс), повернення татар до Криму. Гетьман уклав перемир’я з новообраним королем Яном ІІ Казимиром і 23 грудня урочисто в’їхав до Києва.

На початку 1649 р. Б. Хмельницький сформулював остаточну мету війни, яка полягала у створенні держави українського народу в його етнічних межах, наголошувалося, що Українська козацька держава є наступницею Київської Русі, основу її устрою складають козацькі порядки.

Головні воєнні події 1649 р. відбулися під Збаражем і Зборовом. Знову проявився талант полководця Б. Хмельницького, перемога була за козаками. Але війська Кримського ханства порушили угоду й погрожували перейти на бік Польщі. 8 серпня 1649 р. було укладено Зборівський договір :

під владу гетьмана переходили Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства: реєстр встановлювався у 40 тис. козаків, не включені до нього мали повертатися під владу панів; шляхта могла повертатися до своїх володінь, селяни мали виконувати довоєнні повинності; найближчий сейм повинен був розв’язати питання ліквідації унії та повернення захопленого у церкви майна; Чигирин переходив у володіння гетьмана.

Головною битвою 1651 р. була Берестецька, яка через зраду татар стала першою програною українцями битвою. Оскільки Б. Хмельницький намагався зупинити відступ ханських військ, то він не зміг очолити козацьку армію в цій битві. Наказним гетьманом був обраний Іван Богун, який зумів вивести з оточення значну частину українських військ. 18 вересня 1651 р. укладено Білоцерківський мирний договір :

обмеження території Гетьманщини Київським воєводством; кількість козацького реєстру скорочувалася до 20 тис. козаків; козаки, що лишилися поза реєстром, мали повернутися до своїх панів, шляхта – у свої маєтки; гетьман позбавлявся права дипломатичних відносин, повинен був розірвати союз з Кримським ханством; збереження прав і привілеїв, наданих православній церкві.

22-23 травня 1652 р. українські війська здобули блискучу перемогу над польською армією біля гори Батіг на Брацлавщині. Це був реванш за Берестечко. Білоцерківський договір утратив чинність, кордони України знову були, як за Зборівським миром.

Восени 1653 р. українська армія оточила польське військо під Жванцем (тепер Хмельницька обл.), але їх знову врятувала зрада татар. Б. Хмельницький активно шукав інших союзників.

Зміни в суспільно-політичному житті. Утворення української козацької держави – Війська Запорізького. Переможні битви 1648-1649 рр. сприяли утвердженню Української козацької держави – Війська Запорізького. В історичній науці цю державу, а також її територію називають Гетьманщиною.

Найвищим законодавчим органом держави стала Генеральна рада – загальна рада всього війська. Виконавча та судова влада, а також військова й адміністративна зосереджувалися в руках гетьмана. Керувати всіма справами йому допомагав уряд – генеральна старшина, яка утворювала Старшинську раду. Поступово вона стала не обиратися, а призначатися гетьманом.

Столицею і гетьманською резиденцією став Чигирин. Усю територію Гетьманщини було в 1649 р. поділено на 16 полків (на Правобережжі – 9, па Лівобережжі 7), які поділялися на 10-20, а то й більше, сотень. Полками керували полковники, а сотнями сотники, які здійснювали військово-адміністративну владу. Містами, що мали магдебурзьке право, керували магістрати на чолі з війтами. У селах справами керували старости, яких обирана сільська громада. Запорізька Січ була окремою адміністративною одиницею в державі.

У соціально-економічному житті відбувалися глибокі зрушення: було ліквідоване велике та середнє землеволодіння, фільварково-панщинну систему господарювання, кріпацтво. Формувалися козацька, селянська і державна власність на землю. Змінилася соціальна структура суспільства. Провідну роль почав відігравати козацький стан. Поліпшилося становище міщан, бо ліквідоване було засилля іноземців і усунуті національно-релігійні перешкоди для підприємництва й торгівлі, участі в самоврядуванні.

Культура. Найвцдагніші досягнення в архітектурі й образотворчому мистецтві пов’язані з особою керівника Національно-визвольної війни українського народу: Портрет Богдана Хмельницького (гравюра В. Гондіуса, середина ХVІІ ст.), ікона Покрову Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького, Іллінська церква у Суботові (1656 р.).

Зовнішньополітична діяльність уряду Б. Хмельницького. Місце Гетьманщини в міжнародних відносинах тогочасної Європи.

На той час країни Європи поділялися на три табори: католицький, православний і протестантський.

Католицькі країни здебільшого підтримували Річ Посполиту, лише Венеційська республіка підтримувала з Україною дружні стосунки, надіючись у майбутньому на її підтримку проти Туреччини.

Протестантські країни спостерігали за цими подіями з певним співчуттям до України, особливо Швеція, яка готова була розпочати війну проти Польщі.

Православні країни загалом теж ставилися позитивно. Але Москві непотрібною була не лише сильна Річ Посполита, а й сильна Україна. Страх, що полум’я повстання може охопити й Московію, утримував царський уряд від допомоги у війні.

Відносини з Молдовою. У 1650, 1652, 1653 рр. козацькі війська здійснили молдовські походи, щоб зробити це князівство союзником. Для цього було укладено шлюб сина Б. Хмельницького і доньки господаря Молдови Василя Лупула. Допомагаючи своєму тестеві, Тиміш Хмельницький у 1653 р. загинув у Сучаві.

Відносини з Московією. Наприкінці 1653 р. Москва погодилася прийняти Військо Запорізьке і розпочати війну з Польщею. 8 січня 1654 р. у Переяславі відбулася рада, де були присутні близько 200 представників старшини та козацтва. Вирішено було укласти союз з Московією. Того дня склали присягу 284 особи. Письмово Українсько-московський договір оформлено “Березневими статтями” (1654 р.):

чисельність козацького війська встановлювалася в 60 тис. ос;б; гетьманові дозволялося підтримувати відносини з іншими державами за умови повідомлення царя, заборона зв’язків з польським королем і турецьким султаном без царського наказу; збереження прав і вольностей гетьмана і всього Війська Запорізького, а також міщанства; збереження української адміністрації та її права на збирання податків, суд лишався самостійним; зобов’язання московського уряду вступити у війну з Річчю Посполитою весною 1654 р.; православне духівництво відмовилося від незаконних вимог Москви.

Умови договору свідчать про об’єднання України та Московії у своєрідну конфедерацію. Договір був загалом рівноправний і (за умови дотримання) взаємовигідний. У 1655 р. відбулися битви українсько-московських військ проти польських під Охматовим (без переможця) і під Городком (успішна). Але вже в 1656 р. було укладено московсько-польське Віденське перемир’я, що фактично порушувало українсько-московський союзний договір.

Б. Хмельницький домовляється про спільні дії проти Польщі з Трансільванією і Швецією. Перші наслідки цих домовленостей були дуже успішними, але влітку 1657 р. виникли труднощі. Можливо вони прискорили смерть видатного державного та військового діяча Б. Хмельницького, який помер 27 липня 1657 р.

Наслідки Національно-визвольної війни українського народу:

– відродження Української держави, відокремлення Війська Запорізького від Речі Посполитої;

– ліквідація кріпосної залежності селянства;

– об’єднання народу навколо гетьмана і козацької старшини;

– перетворення козацтва на політичну еліту держави, привілейований стан;

– Україна посіла вагоме місце у міжнародних відносинах тогочасної Європи.

Хронологічний довідник: Початок національно-визвольної війни

Персоналії: Початок національно-визвольної війни

Терміни: Початок національно-визвольної війни

“Украла” Борис Грінченко переказ оповідання нагадає про головні події в творі.

Оповідання Б. Грінченка “Украла” сповнено авторським гуманізмом, в основі якого лежить віра в людину, в її здатність до милосердя.

“Украла” Грінченко скорочено

Вчитель зайшов до класу, і зрозумів, що щось трапилося. Школярі оточили його стали навперебій про щось сердито розказувати. Всі діти стояли і лише одна дівчинка Олександра, дочка сiльського писарчука-п’янички, сиділа.

…низько похнюпивши голову i втупивши очi у свiй стiл. Їi бiляве, все у веснянках, обличчя було бiле, як крейда. Вона вхопилася руками за стiл, мов боялася, що ii тягтимуть кудись силомiць.

Все ж діти розповіли, що саме Олександра украла в однієї з учениць Пріськи шматок хліба.

Ця новина здивувала вчителя, в школі ще такого не було, і на Олександру вiн такого подумати не міг. Вона була просто дiвчина боязка – мабуть, налякав ii батько-п’яниця.

Вчитель почав допитуватись Олександру, чи правда це, а вона сиділа, як кам’яна. Учитель зрозумiв, що Прiська казала правду.

Пріська почала розповідати, що вона вже й раніше потроху крала в неї хліб, і всі учні почали вимагати вигнати Олександру зі школи.

Учитель сказав, що потрібно дізнатися – чому Олександра так вчинила. І вчителю вдалося довідатися від дівчини, яка гірко плакала, що це вона вкрала хліб.

Вона заридала ще дужче. У великiй класовiй хатi стояли шiстдесят школярiв мовчки, не ворушачись, а серед iх, припавши головою до столу, гiрко плакала маленька бiлява дiвчинка.

Трохи заспокоiвшись, зібравшись з духом дівчина сказала:

– Я iсти хотiла. У нас… у нас… нема чого iсти… Батько нiчого… не приносять з волостi… усе пропивають… Ми iмо су…су…сухарi вже другий тиждень.

I бiльше вона нiчого не могла сказати за слiзьми. Учитель взяв Олександру за руку i, сказавши iй кiлька ласкавих слiв, повiв у свою хату, щоб вона там заспокоiлася. Як повернувся вiн у клас, то з десяток рук простяглося до його, i в кожнiй руцi була якась iжа.
– Нате! дайте iй! хай попоiсть!
Учитель глянув на дiтей. Хлопцi були нi в сих нi в тих, дiвчата деякi плакали. Вiн забрав усе, що дiти надавали, i понiс Олександрi. Але вона нiчого не хотiла iсти i все плакала.

Після цього ніхто не згадував Олександрі того випадку. Товаришки люблять її, часто пригощають чимось, але вона рідко щось бере. Цього року здасть всі екзамени і вийде зі школи розумною і правдивою дівчиною.

Персоналії

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ XVIII – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

Білозерський Василь (1825, хутір Мотронівка, тепер у складі с. Оленівка Борзнянського р-ну Чернігівської обл. – 20.02(4.03). 1899, там же) – гром.-політ. і культ. діяч, журналіст. Навчався у Київському ун-ті (1843-1846), працював учителем у Полтаві (1846-1847). Б. разом з М. Костомаровим і М. Гулаком виступив організатором Кирило-Мефодіївського т-ва, брав участь у розробці статуту братства, розвинув ідеї християнського соціалізму. 1847 арештований і засланий в Олонецьку губернію (тепер Карелія), 1856 звільнений. 1861-1862 – редактор укр. часопису “Основа” у Петербурзі. Згодом служив у Варшаві, підтримував зв’язки з Галичиною. Останні роки життя провів на рідному хуторі.

Борисов Андрій (1798-1854) – військ. і політ. діяч, декабрист. Відставний підпоручик. Засновник і керівник Т-ва об’єднаних слов’ян (Новоград-Волинський, тепер Житомирська обл., 1823-1825). Б. засуджений на довічну каторгу (1826). З 1839 на поселенні в Іркутській губ. (нині РФ).

Борисов Петро (1800-1854) – військ, і політ, діяч, декабрист. Відставний підпоручик. Засновник і керівник Тов-ва об’єднаних слов’ян (Новоград-Волинський, нині Житомирська обл., 1823-1825). Б. засуджений на довічну каторгу (1826). З 1839 на поселенні в Іркутській губ. (тепер РФ).

Гладкий Йосип (1789, с. Мельники, нині Канівського р-ну Черкаської обл. – 16.07.1866, Новопетропавлівка Олександрівського пов. Катеринославської губ., тепер Волноваського р-ну Донецької обл.) – військ. діяч, останній кошовий Задунайської Січі. Під час російсько-турецької війни 1828-1829 на чолі козацького загону бл. 500 осіб перейшов на бік рос. військ. Після війни Г. було присвоєно звання полковника і доручено сформувати Азовське козацьке військо, 1852-1853 був наказним отаманом цього війська. Згодом вийшов у відставку.

Гулак Микола (25.05.1822, Золотоніський пов. Полтавської губ., тепер Черкаська обл. -26.05(7.06).1899, Єлизаветполь, тепер Гянджа, Азербайджан) – гром.-політ. діяч, учений, педагог. Закінчив юрид. ф-т ун-ту в Дерлті (нині Тарту, Естонія). Г. – один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, належав до радикального крила о-ції. Був ув’язнений у Шліссельбурзькій фортеці (1847-1850), перебував під наглядом поліції у Пермі (1850-1855). З 1859 був викладачем математики, природничих наук та історії у навчальних закладах Одеси, Керчі (нині АРК), Тифліса (тепер Тбілісі). Г. – автор праць з історії, математики, філософії, права, перекладів з грузинської й азербайджанської літератур.

Капніст Василь (12(23).02.1758, за ін. даними 1757, с. Вел. Обухівка, тепер Миргородського р-ну Полтавської обл. – 28.10(9.11). 1823, с. Кибинці, нині Миргородського р-ну Полтавської обл., похований у Вел. Обухівці) – відомий гром.-політ. діяч, письменник. Деякий час перебував на військ. і держ. службі (1782-1783 у Петербурзі). Повернувся в Україну, мав вел. авторитет серед укр. шляхти. 1787 разом з ін. автономістами підготував проект відновлення козацьких військ. формувань. У квітні 1791 К. разом з братом Петром за дорученням укр. патріотичних кіл відвідав Берлін, де мав зустріч з канцлером Пруссії Е.-Ф. Герцбергом, обговорював можливість надання допомоги укр. нац.-визв. рухові у випадку відкритого збройного виступу.

Кармалюк Устим (Кармелюк; 27.02(10.03). 1787, с. Головчииці Літинського пов. Подільської губ., тепер с. Кармалюкове Жмеринського р-ну Вінницької обл. – 10(22). 10.1835, с. Шляхові Коичинці, нині с. Коричинці Деражнянського р-ну Хмельницької обл., похований у Летичеві, тепер Хмельницької обл.) – визначний селянський ватажок. 1812 відданий поміщиком у солдати, звідки наступного року втік і очолив повстанський рух проти рос. адміністрації та дворянства на Поділлі. 1830-1835 цей рух охопив майже все Поділля і частину Київщини і Бессарабії, у ньому брали участь бл. 20 тис. селян. Протягом 23-х років б-би загони під проводом К. зробили понад 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Значну частину захоплених грошей повстанці роздавали селянам. К. чотири рази арештовували та засилали на Сибір, але кожного разу він тікав і знову очолював селянський рух. Убитий із засідки шляхтичем.

Костомаров Микола (літ. псевдонім Ієремія Галка; 4( І6).05.1817, слобода Юрасівка Острогозького пов. Вороненької губ.. тепер Ольховатського р-ну Воронезької обл,, у РФ – 7( 19).04.1885, Петербург) видатний історик, письменник, етнограф, сусп.-політ. діяч. Закінчим іст.-філол. ф-т Харківською ун-ту (1836). Один з творців Кирило-Мефодіївського братства, автор його програмних документів. К. 1847 був арештований і засланий у Саратов. 1859-1862 працював проф. Петербурзького ун-ту. Вчена рада Київського ун-ту присвоїла йому ступінь доктора рос. історії (1864). Член-кореспондеит Рос. АН (1876). К. – автор іст. праць “Богдан Хмельницький” (1857), “Початок Русі” (1860), “Руїна” (1879-1880), “Мазепа” (1882), “Мазепинці” (1884), “Російська історія у життєписах її найважливіших діячів” (тг. 1-3, 1874-1876). Історик – засновник народницького напряму в укр. історіографії. Написав також літ. твори “Сава Чалий” (1838), “Переяславська ніч” (1X41), “Чернігівка” (1881) та ін.

Котляревський Іван (29.08(9.09). 1769, Полтава – 29.10(10.11). 1838, там же) – видатний письменник, гром. діяч, перший класик нової укр. л-ри. Навчався у Полтавській духовній семінарії (1780-1789). 1796-1808 К. перебував на військ. службі, брав участь у російсько-турецькій війні. 1812 сформував козацький полк, отримай звання майора. К. був директором полтавського театру (1818-1821), входив до складу масонської ложі “Любов до істини” (1818), сприяв викупу з кріпацтва М. Щепкіна. 1827-1835 був попечителем “богоугодних” закладів. Літ. діяльність розпочав 1794. К. – автор першого твору нової укр. л-ри “Енеїди” (1798, перші три частини, 1842 – повне видання), а також п’єс ” Наталка Полтавка ” і “Москаль-чарівник” (обидві – 1819, надруковані -1838 і 1841), які стали основою нової укр. драматургії.

Куліш Пантелеймон (26.07(7.08). 1819, містечко Вороніж Глухівського пов. Чернігівської губ., нині смт Шосткинського р-ну Сумської обл. – 2(14).02.1897, хутір Мотронівка побл. Борзни, тепер у складі с. Оленівка Борзнянського р-ну Чернігівської обл.) – видатний сусп.-політ. діяч, письменник, перекладач, літ. критик, історик, мовознавець, етнограф. Навчався у Київському ун-ті (1839-1840), працював учителем у Луцьку, Рівному та Києві. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства. К. був засланий до Тули, згодом працював у Петербурзі, активний дописувач журналу “Основа” (1861-1862). Через переслідування влади 1868-1871 перебував в еміграції, мешкав переважно у Галичині, з якою і надалі підтримував тісні зв’язки. Останні роки життя провів на хуторі Мотронівка, відійшов від політ, діяльності, але не переставав займатися письменницькою працею. К. – автор першого укр. іст. роману ” Чорна рада, хроніка 1663 року” (1857), зб. поезій, іст. і етнографічних праць, літ.-крит. оглядів, перекладів (зокрема 15 п’єс В. Шекспіра)та ін.

Лукашевич Василь (бл. 1783, Бориспіль, нині Київської обл. – 16.10.1866, там же) – гром.-політ. діяч. Закінчив Петербурзький пажеський корпус, працював у міністерстві внутр. справ (1805-1807). 3 1811 – предводитель дворянства Переяславського пов. Л. 1818 став членом масонської ложі “Любов до істини” у Полтаві, а 1821 створив Малоросійське таємне т-во, що ставило за мету створення самостійної укр. держави. Заарештований 1826, ув’язнений у Петропавлівській фортеці. Не признався в існуванні о-ції, звільнений, мешкав на батьківщині під наглядом поліції. На думку деяких істориків, Л. був автором “Історії русів”.

Муравйов Нікіта (Микита; 1796-1843) – рос. політ. діяч, декабрист. Один з керівників Пн. т-ва, автор його програмного документу – “Конституції”. У ній М. передбачав установлення конституційної монархії та федеративного устрою майбутньої Росії. Планувалося утворити Українську, Чорноморську і Бузьку держави з центрами у Харкові, Одесі й Києві.

Муравйов-Апостол Сергій (28.09(9.10).1795 – 13(25).07.1826, Петербург) – один з керівників декабристів в Україні. Закінчив Петербурзький ін-т інженерів шляхів сполучення (1811). М.-А. брав участь у воєнних діях проти наполеонівської армії (1812-1814). Разом з М. Бестужевим-Рюміним очолював Васильківську управу Пд. т-ва (1823). 29.12.1825(10.01.1826) підполковник М.-А. очолив повстання Чернігівського полку, разом з товаришем склав рев. прокламацію “Православний катехізис”, був поранений у бою з урядовими військами й заарештований. Повішений за вироком суду.

Пестель Павел (Павло; 24.06(5.07). 1793, Москва – 13(25).07.1826, Петербург) – рос. революціонер-декабрист. Закінчив Пажеський корпус (1811). Брав участь у війнах з Францією (1812-1814). П – полковник, командир В’ятського полку в с. Линці Тульчинського пов. (тепер Вінницької обл., з 1821). Створив і очолив Пд. т-во декабристів. П. розробив проект соціально-економічних і політ, перетворень у Рос. імперії, названий “Руською правдою” (1821). У вирішенні нац. питання заперечував право неросійських народів на самовизначення (крім поляків), противник перебудови Рос. імперії на федеративних засадах. П. негативно ставився до діяльності Малоросійського т-ва. Заарештований у Тульчині напередодні повстання декабристів. Страчений разом з чотирма ін. керівниками декабристів.

Симиренко Федір (1791, Платонів хутір, побл. Млієва, тепер Черкаська обл. – 1867) – підприємець, один з перших цукрозаводчиків в Україні. Батько Платона, Михайла і Василя Симирснків. Був кріпаком князя М. Воронцова. Разом з тестем К. Яхненком спочатку орендував, а потім споруджував млини, торгував хлібом, худобою. С. викупився з кріпацтва і став співзасновником фірми “Брати Яхненкн і Симиренко”, що спорудила 1843 перший у Рос. Імперії цукрово-рафінадний завод у Ташлику (нині Смілянського р-ну Черкаської обл.), 1848 Городищанський цукрово-рафінадний завод побл. Млієва. 1846 у Млієві фірма збудувала механічний завод, який випускав обладнання для цукроварень, перші пароплави, що перевозили по Дніпру зерно.

Шевченко Тарас (25.02(9.03). 1814, с. Моринці, тепер Звенигородською р-ну Черкаської обл. – 26.02(10.03). 1861. Петербург, 10(22).05.1861 перепохований у Каневі, нині Черкаська обл.) видатний письменник і художник, нац. пророк, ідеолог і символ укр. націоналізму. До 1838 був кріпаком. Ш. 1838-1845 навчався у Петербурзькім АМ. 1843, 1845 і 1846 побував в Україні, зблизився з членами Кирило-Мефодіївського братства. Ш. 1847 був заарештований, до 1857 перебував на засланні в Оренбурзі, Орській і Повопетровській фортецях (нині РФ і Казахстан). 1858 повернувся у Петербург. 1859 побував в Україні, де був заарештований і змушений був повернутися у столицю Рос. імперії. Багаторічне заслання, душевні переживання за долю України та хвороба призвели до передчасної см. Ш. Йому належить виняткова роль у формуванні укр. нац. ідеології. НІ. – автор поет, творів “Причинна” (1837), “Катерина” (1838), “Іван Підкова” (1839), ” Гайдамаки ” (1841), “Сон” (1844), “Єретик”, ” Великий льох “, ” Кавказ “, “І мертвим, і живим…”, ” Заповіт ” (усі – 1845), “Княжна” (1847), “Варнак”, “Царі”, “П. С.” (усі – 1848), “Неофіти” (1857), “Марія” (1859) та багато ін., щоденника, автобіографії. 9 повістей рос. мовою, бл. 250 листів, 835 картин, малюнків та ескізів тощо. Геніальна творчість Ш. і його мученицьке життя зробили поета одним з найпотужніших символів укр. нац. руху.

Яхненки (Терентій р. н. невідомий – 1866; Кіндрат 1783-1863, за ін. відомостями 1867, 1868; Степан р. н. невідомий – 1866) – промисловики-цукрозаводчики, брати. Походили з селян-кріпаків міста Сміли, тепер Черкаська обл. Викупилися з кріпацтва, розбагатіли на торгівлі хлібом, худобою, пром. виробами. Бл. 1815-1820 Я, разом з Ф. Симиренком (був одружений з їхньою сестрою Анастасією) заснували фірму “Брати Яхненки і Симиренко”. Під час голоду 1830 протягом тривалого часу годували кілька тис. бідних селян. З поч. 1840-х рр. Я. зайнялися торгівлею цукром, 1843 побудували перший у Рос. імперії паровий пісково-рафінадний завод у с. Ташлик (тепер Смідянського р-ну Черкаської обл.). Згодом поширили свою діяльність на машинобудівні заводи, спричинилися до зростання пароплавства на Дніпрі. 1861 компаньйони мали майна на 4 млн рублів.

Читайте тему ” Українські землі у складі Російської імперії 18-19 ст “, щоб детальніше зрозуміти матеріал.

“Гетьман” Михайло Старицький

(Посвята дорогій Люді)

По синім волнам океана
У ніч водохресну тайничу,
Як глупа настане пора,
Хтось гонить конем ясногривим
По хвилі холодній Дніпра;

Кінь рине насупроти виру…
Скалки аж довкола летять:
Боки йому димом парують,
Вогнем йому очі горять.

За ним бунчуки й хоруговки
Аж мають у синявій млі,
І стеляться синім туманом
По мерзлій, німотній землі.

Де б’ють і клекочуть пороги,
Здіймаючи піну до дна, –
Стоїть серед “пекла” там скеля,
Під нею печера сумна.

В тій скритій від миру печері,
Під дужим кремінним хрестом
Лежить якийсь гетьман незнаний,

Лежить без клейнод кістяком…
Нема йому місця в родині:
Могилу, де гетьман лежав,
Розрив лихий ворог до краю
По полю кістки розметав.

Алє ж їх до батька Славути
Скотили струмки весняні…
А той свого сина останки
Сховав у печері-труні.

Там хрест… то не хрест – удовиця
Кремніє від туги на вік,
І в ніч під водохреща ронить
Криваву сльозину щорік.

І скоро та крапля гаряча,
Зайнявшись червоним огнем,
Прониже мерця потайного –
Підводиться гетьман живцем…

Здіймається маревом білим
На білім огнистім коні
І вихорем лине в клейнодах
По рідній своїй стороні…

Зорить і не може пізнати:
Де мрілись простори степів,
Тепер простяглись залізниці
Й повстали будови дворців;

Вбача він обдерті хатини,
Дівчат по сахарнях вбача –
І вітром спішиться у Канів,
На раду військову влуча.

Горить його серце нудьгою,
А очі палають стидом,
Що крів’ю геть змив Україну
Та й стиснув ще гіршим ярмом.

І от він стає на майдані,
Здійма дорогого шлика, –
І кличе козачество славне.
Усе Запоріжжя склика:

Зове Богуна, Кривоноса,
Зове і надію одну –
Свого безталанного сина,
Що рано поліг у труну…

До всіх він тепер присягає
І руки до бога здійма,
Що зве за голоту повстати,
Якій і просвітку нема,
Яку колись в давню годину
Запродав він сам старшині.

І гетьмана голос лунає,
Склика вояків до борні…
Але того клику не чують
Колишні чубаті брати:

Одні полягли на могилах,
Других повкладали кати,
А треті сього відцурались,
Чим перше святили слова,
І гетьман у скруті-розраді,
Як перш, до поспільства взива:

“Вставайте, сині мої, квіти!
Не гніть перед катом спини,
Клянусь, розіб’ю ваші пута,
Свої поквитую вини”.

Але перемучені діти
У лаву не сходяться тут…
І жде їх безрадісний гетьман,
Аж поки не крикне когут…

Тоді, застогнавши, сідає
На білого змія-коня
І лине назад до порогів
Крізь води й ліси навмання.

І там у печері глибокій
З жалем до хреста принада,
І молить за край свій у бога
Та тяжко гіркими рида.

І б’є себе з розпачу в груди.
Кляне свій безщасний талан, –
Поки не поляже кістками,
Як здійметься ранній туман.

Гійом Аполлінер хронологічна таблиця життя і творчості великого французького поета викладена в цій статті

Гійом Аполлінер хронологічна таблиця

1880 26 серпня – народився в Римі. Справжнє ім’я – Вільгельм Альберт Володимир Олександр Аполлінарій Вонж-Костровицький. Його матір’ю була російська піддана, а батько невідомий

1887 – разом з матір’ю і своїм молодшим братом, Аполлінер переїжджає в князівство Монако, де він вчиться в монакському релігійному коледжі Св. Карла

1896-1897 – протягом 5 місяців відвідує курси в ніцском ліцеї. Надходить в ліцей Станіслава в Каннах.

1899 – родина Гійома переїжджає в столицю Франції – Париж, де він влаштовується службовцем банківської контори

1901 – публікує вірш “Місто і серце”

1901-1902 – працює в Німеччині вихователем в німецькій родині

1902 – повертається в Париж і стає редактором фінансового видання “Супутник рантьє” Пише статті для журналів “Європеєць”, “Сонце”, “Мессідор”, “Соціальна демократія”. Публікує кілька віршів і оповідань під псевдонімом Гійом Аполлінер.

1903 – знаходить спільну мову з поетами Максом Жакобом і Андре Сальмоном і засновує журнал “Езопове свято”

1905 – знайомиться з Пабло Пікассо. Починає друкується в журналі “Вірші і проза”

1907 – пише два еротичних романи “Подвиги молодого Дон Жуана” і “Одинадцять тисяч дев’ятсот”. Читає лекції в Салоні незалежних художників, зачіпаючи теми про поетів і поезію. Знайомиться з художницею Марі Лорансен, з якої зав’язуються любовні відносини

1908 – читає лекцію “Нова поетична фаланга”, де Аполлінер висуває теорію гуманістичного ліризму

1909 – веде рубрику в журналах “Непримиренний” і “Французький Меркурій”. Видає статтю “Поезія символістів”. Опублікував поему “Пісня нещасного в любові”, “Гниючий чарівник”

1910 – видає збірку оповідань “Єресіарх і компанія”

1911 – публікує збірник “Бестіарій, чи Кортеж Орфея”

1911 7 вересня – підозрюється в співучасті в крадіжці “Джоконди” Леонардо да Вінчі з Лувра. Його уклали в паризьку в’язницю Санте, а 12 вересня був відпущений за відсутністю складу злочину

1912 – засновує журнал “Паризькі вечори”

1912 зима – друкує “Міст Мірабо” та поему “Зона”

1913 – пише статтю “Футуристична антитрадиція”, випускає книгу “Художники-кубісти: Міркування про мистецтво”. Виходить збірка віршів “Алкоголи”

1914 – видає кілька експериментальних віршів, які були набрані в формі малюнків (калліграмм)

1915 – Аполлінер іде добровольцем на фронт в період Першої світової війни, де був важко поранений в голову

1916 – збірка оповідань “Вбивство поета”

1917 – ставить п’єсу “Груди Тірезія” і виступає з лекцією “Нова свідомість і поети”

1917-1918 – активно публікується, пише сценарії для фільмів, видає дві п’єси і комедію “Казанова”

1918 року, квітень – віршований збірник “Калліграмми”

1918 року, 9 листопада – Аполлінер помер в Парижі, заразившись іспанкою. Йому було 38 років. Похований 13 листопада на кладовищі Пер-Лашез.