Category: Література

  • Опис лева

    Якщо вам потрібно знайти опис лева на українській мові, то пропонуємо нижченаведену статтю, яка допоможе при написані твір опис лева як тварини в розгорнутому варіанті або використовуючи лише певні речення для короткої формі описа про лева.

    Опис лева

    Лев – один з найвідоміших тварин у світі, що з давніх пір отримав в безроздільне користування титул “цар звірів”. Серед котячих, конкурувати з ним у розмірах може тільки тайговий тигр. Довжина тіла лева досягає в довжину трохи менше 2,5 метрів, без урахування хвоста, при середній масі близько 200 кг. Незважаючи на настільки великі габарити, звір дуже спритний і прекрасно бігає.

    Лев має досить велику, по відношенню до тіла, голову, з дещо витягнутою мордою. Лапи невисокі, сильні, з кігтями на пальцях. Відмінності в розмірах самців і самок значні, до того ж, чоловічих особин можна легко відрізнити за надзвичайно розвиненою гривою, що покриває шию, плечі і груди, яка у самок відсутня. Шерсть на тілі лева коротка, буро – жовта. Винятком є??грива, що пофарбована значно темніше.

    Ще в середні століття лев був поширений по всій Африці, на півдні Європи, і далі на схід, аж до півострова Індостан. Проте в даний час його ареал багаторазово скоротився. Тепер зустріти звіра можна лише в центральній Африці, а також невелика популяція збереглася в Гирських лісах, що простяглися вздовж східного узбережжя Індостана.

    Як часто помилково припускають, лев не є мешканцем пустель. Типові місця її проживання – відкриті савани, порослі травою і рідкісною рослинністю. Саме тут накопичується велика кількість копитних, і є безліч водопоїв, без яких хижак не може обходитися.

    У відмінності від леопардів, гепардів і тигрів, леви рідко зустрічаються поодинці. Набагато частіше вони живуть парами або групами, званих прайд. Кількість особин у прайді може досягати 30 особин. Очолює групу дорослий самець, інші члени сім’ї – левиці з молодим потомством.

    Днем прайд левів ховається від сонця в тіні, а з настанням темряви виходить на полювання. Основними здобувачами виступають самки, лише в рідкісних випадках на допомогу їм приходить ватажок. Лев не гидує ніякої здобиччю, харчуючись від падалі і дрібних гризунів, до антилоп, зебр, і навіть молодих слонів, носорогів і бегемотів.

    Злучаються ці тварини цілий рік, тому в одному прайді зустрічаються самки з різновіковим потомством. Самець лева відчайдушно захищає левиць від зазіхань конкурентів. Іноді такі зіткнення призводять до смерті одного з спаринг – партнерів. Після 3,5 місяців вагітності на світ з’являється від 2 до 5 дитинчат. Самка лева переносить левеняти в затишне місце, яким служить печера чи інше укриття, розташоване у важкодоступному місці. Левенята народжуються плямистими, близько 30 см довжиною, і лише пізніше їх шерсть стає однотонного буро – жовтого кольору. Статевої зрілості молодий лев досягає на четвертому році життя.

    Досить рідко в природі, але досить часто в неволі, лев схрещується з тиграми і іншими великими кішками. Потомство таких пар хоч і виживає, але до розмноження в більшій своїй масі не здатне.

    Тепер на основі наданого опису про лева ви зможете написати власний науковий чи художній твір на задану тему.

  • Характеристика Наташі Ростової “Війна і мир”

    Образ Наташі Ростової в романі “Війна і мир” – ідеал жіночності. Характеристика Наташі Ростової з цитатами наведена в цій статті.

    Характеристика Ростова Наташа

    Ростова Наташа – одна з головних героїнь роману, дочка Графа Ростова, сестра Миколи, Віри і Петі ; в кінці роману дружина П’єра Безухова.

    Наташа – “чорноока, з великим ротом, некрасива, але жива…”. В якості її прототипу Толстому Послужили його дружина і її сестра Т. А. Берс, у заміжжі Кузминска. За визнанням письменника, він “взяв Таню, перетовк з Сонею, і вийшла Наташа”. Образ героїні складався поступово з самого зародження задуму, коли письменнику поруч з його героєм, колишнім декабристом, надається і його дружина.

    Наташа дуже емоційна чутлива, вона інтуїтивно вгадує людей, не “намагаючись” бути розумною, іноді у проявах своїх почуттів егоїстична, але частіше здатна на самозабуття і самопожертву, як у випадку з вивезенням поранених з Москви або виходжування матері після загибелі Петі.

    Одна з визначальних якостей і достоїнств Наташі – її музикальність і рідкісний за красою голос. Своїм співом вона здатна впливати на краще в людині: саме спів Наташі рятує від розпачу після програшу 43 тисяч Миколу. Старий граф Ростов говорить про Наташу, що вона вся у нього, “порох”, Ахросимова ж називає її “козак” та “зілля – дівка”.

    Постійно захоплюючись, Наташа живе в атмосфері закоханості і щастя. Зміни в її долі відбувається після зустрічі з князем Андрієм, який став її нареченим. Нетерпляче почуття, переповнююче Наташу, образа, завдана старим князем Болконским, підштовхують її до захоплення Анатолем Курагіним, і до відмови князю Андрію. Лише багато переживши, вона усвідомлює свою провину перед Болконским, мириться з ним і залишається біля вмираючого князя Андрія аж до його кончини. Справжню любов Наташа відчуває лише до П’єра Безухова, з яким знаходить повне взаєморозуміння і дружиною якого стає, занурюючись у світ сімейних і материнських турбот.

    Якщо вам потрібні інші характеристики та образи героїв роману, можете переглянути іх у наступній статті: Головні герої Війна і мир.

  • “Річний пісок слідок ноги твоєї” аналіз

    “Річний пісок слідок ноги твоєї” Є. Плужник аналіз вірша – тема, ідея, художні засоби, жанр та інші питання розкриті в цій статті.

    “Річний пісок слідок ноги твоєї” аналіз вірша

    Збірка “Рання осінь”

    Рік написання : 1927

    Тема: зображення особистих почуттів ліричного героя, спогадів про кохання, які не стираються з пам’яті, філософських роздумів про сенс життя, про велике мале в ньому

    Ідея: возвеличення великого почуття кохання, яке робить людину щасливою

    Основна думка: кохання – це те велике, чим варто дорожити, що треба берегти.

    Жанр : інтимна лірика

    Римування: перехресне

    Віршований розмір: Ямб

    Художні засоби “Річний пісок слідок ноги твоєї”

    Метафори – тремтить ріка, хилиться ріденький ліс, не заблукають з хуторів лелеки, спокій стереже мене

    Епітети – друже мій єдиний, а далекий, мертвий лист, ласкаві вересневі феї, на осінній лагідній землі,

    Порівняння – немов ласкаві вересневі феї спинили час,

    Риторичне звертання – о друже мій єдиний, а далекий.

    Риторичні оклики

    Який тут спокій стереже мене!

    І твій слідок малий – такий великий,

    Що я тобі й сказати б не зумів!

    “Річний пісок слідок ноги твоєї” ідейно-художній аналіз

    У вірші Є. Плужника “Річний пісок слідок ноги твоєї…” передає особисті почуття ліричного героя, спогади про кохання, які не стираються з пам’яті, і філософські роздуми про сенс життя, про велике мале в ньому. Кохання – це те велике, чим варто дорожити, що треба берегти. Досить похмурий пейзаж (“ріденький ліс”, безлюддя, “мертвий лист”) натякає на складні життєві обставини ліричного героя, на те, що він у розлуці з близькою людиною. І це додає його спогадам нотку трагічності, болючого щему, жалкування за тим, що головні слова, можливо, так і не були сказані.

    Ліричний сюжет розгортається на тлі мальовничої природи, яка відтінює душевні почуття й сум’яття героя. Щасливі дні й піднесені почуття, які він пережив тоді, коли поряд із ним була кохана, перетинаються з жалем, душевним болем за неповоротно втраченим відчуттям краси, гармонії у світі та душі
    Образ коханої обожнюється ліричним героєм, стає особливо дорогим і рідним.
    Ліричний герой Є. Плужника занурюється у світ душевних переживань, у психологічні переливи, в уяві звертаючись до коханої, ведучи з нею розмову, мов сповідаючись їй.
    У вірші є незвичайний образ “слідок ноги” милої, що набуває символу, бо стає “великим”, тобто дорогим, неповторним, як слід богині, самого життя. Це символ вічної краси й кохання, який бентежитиме душу завжди)
    Філософські роздуми над плинністю і вічністю буття автора виражено в рядках

    “Бо я дивлюсь і бачу: все навіки
    На цій осінній лагідній землі,
    І твій слідок малий – такий великий,
    Що я тобі й сказати б не зумів!”

  • “Хоч гать гати” фразеологізм

    “Хоч гать гати” значення фразеологізму розкрите в цій статті.

    “Хоч гать гати” фразеологізм

    Хоч гре́блю (гать) гати́ – дуже багато, велика кількість кого-, чого-небудь.

    “Хоч гать гати” приклади

    – Чому не йдеш заміж, Олесю? – питає стара тітка.- Женихів у тебе, хвалить Бога, як цвіту в городі, Хоч греблю гати (Марко Вовчок);

    – А гриби у вас є? – Хоч греблю гати, коли знаєш місце (М. Стельмах);

    Тепер дівчат, Хоть гать гати (І. Котляревський).

    (Мама) – У нас отих обірванців, що з кобзами по ярмарках швендяють, Хоч греблю гати! (Панас Мирний, Твори, т. IV, 1955, стор. 339);

    – Гратимемо! І п’єсу ви­брали, і у волості підходящу кімнату дають, а арти­стів – Хоч греблю гати! (Остап Вишня, Твори, т. І, 1956, стор. 236).

  • “Наймичка” Шевченко аналіз

    “Наймичка” Шевченко аналіз твору

    Автор – Тарас Шевченко

    Рік написання – 1845

    Жанр – соціально-побутова поема

    Тема “Наймичка” : зображення важкої долі жінки-кріпачки, яка вимушена була все своє життя страждати і приховувати своє материнство.

    Ідея “Наймичка” : засудження тогочасних умов в яких жінка відчувала себе соціально-незахищеною.

    Основна думка:

    А) мати – найсвятіше, що є у кожної людини;

    Б) Я каралась /Весь вік в чужій хаті… /Прости мене, мій синочку! /Я… я твоя мати.

    Композиція “Наймичка”

    Композиційно поема поділяється на пролог і вісім частин. У перших чотирьох розповідається про молоду наймичку, решта – про її старість і смерть.

    Поемі властива так звана “видима” композиція. Кожний розділ твору – немовби окремий кадр, що рухає дію, сприяє розгортанню сюжету.

    Експозиція – розділ І. Дії тут поки ще немає. Автор знайомить нас із старими заможними хуторянами – дідом та бабою. У них своє горе – невтішна самотня старість. Уже “смерть з косою за плечима”, а вони бездітні.

    Зав’язка – розділ ІІ. Трохимові та Насті поталанило – вони знайшли підкинуту біля свого перелазу дитину і всиновили її.

    У наступних розділах розгортаються різні сюжетні перипетії. За часовими вимірами дія у творі довготривала. Відповідно до вимог поемного жанру Т. Шевченко концентрує час, зосередивши увагу на найважливіших епізодах життя своїх героїв.

    Композиція поеми письменника нагадує побудову драматичного твору. У ній чітко виділяються сцени, картини, епізоди. Як у драмі, кульмінація винесена на кінець і перед смертю Ганна відкриває синові Маркові сокровенну таємницю свого життя.

    Розв’язки як окремого компонента сюжетобудови немає.

    Сюжет “Наймичка”

    Сюжет цього твору схожий із сюжетами народних пісень і балад. У поемі “Наймичка” розповідається про жінку-покритку, яка народила сина позашлюбного. У пролозі у формі народної пісні йде сповідь розчарованої, ошуканої жінки, яка не знає як далі жити, що станеться з нею і дитиною? Тепер вимушена вона покинути свої рідні місця, щоб сховатися від сорому і знущань.

    У частинах від 1 до 4 описано життя дитини і матері. Жінка підкидає дитину під воротами двох старих бездітних хуторян Насті і Трохима. Ідилічно змальоване їх подружнє життя: вони зростали разом, побрались, важкою працею заробили собі статок. Але велика печаль спіткала обох – не мали вони дітей. Тому великою радістю для старих став їх прийомний син Марко. Через деякий час у домі з’являється молодиця, яка проситься у найми, бо ж тепер багато клопотів, у домі дитина. Важливим моментом у сюжеті повісті є готовність Ганни служити за будь-яку плату. Але вражає справедливість, чесність, вміння поважати працю Трохима. Він твердо знає, що важка праця коштує хороших грошей. Наймичка несамовито працювала, у рядках поеми описано як день і ніч не відходила молодиця від Марка, робила важко і самовіддано, спокутувала чим могла свій гріх. І тільки вночі дозволяла собі плакати.

    З четвертої по восьму частину Марко – дорослий, його мати-наймичка уже стара жінка. Марко чумакує, його прийомну матір поховали, а старий дід ледь пережив таку втрату. Перенести це нещастя йому помагала Ганна, вона весь цей час у родині, помітно, що вже давно вона стала її членом. Наймичку питає Трохим про те, з ким слід одружувати Марка. Мудрою і вистражданою колись була порада наймички. Нехай сам чоловік вибирає собі пару, саме так вчиняють люблячі й розумні батьки. Не шукаючи вигоди, вони дають дитині самій вибирати собі долю. Але відмовляється стати наймичка запрошеною матір’ю. Насправді вважає себе жінка великою грішницею, бо підкинула свою дитину. Суворо вона себе карає, а ще й скромна за характером і бідна, тому думає, що не має ані морального, ані соціального права сидіти запрошеною матір’ю на весіллі серед чесних і багатих людей. Уходить Ганна замість весілля у паломництво до Києва. Дорогою

    Працює, а коли вертається до Марка, завжди гостинці несе всій родині. Тільки собі нічого не купує. Така самовідданість породжує і у невістці Катрі повагу до старої. Вона миє старій ноги, пропонує відпочинок і подальше спокійне життя у родині. Але Ганна продовжує спокутувати, вимолювати свій гріх: до самої смерті ходить молитися у Київ. І тільки перед самою смертю повертається до Марка. Готова вона унести таємницю народження Марка із собою у могилу, але той уже повернувся з чумакування. І зізнання матері стає кульмінацією поеми. Жінка вважає, що все життя “каралася”, тобто себе карала за свій гріх, а перед смертю можна сказати, що вона справжня матір Марка. Дуже зрадів Марко, бо любив Ганну все життя як матір. Але своїм останнім покаранням зробила Ганна неможливість відчути синовнє визнання і любов.

    Авторська ідея твору

    Т. Шевченко виголошує ідею справедливості людського суду.

    Слід оцінювати людину не за її особисті помилки, а за її справи. Одним з перших підняв поет на висоту соціально-морального конфлікту проблему жінки-матері, її трагічну долю, її незахищеність від людського марнославства, від консерватизму й хибних церковних постулатів про гріховність такого материнства.

    І. Франко про “Наймичку” Т. Шевченка

    “Наймичка” – натура безмірно глибша, чуття у неї не тільки

    Живе, але сильне та високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все інше, заслонює перед нею весь світ, заставляє забути про себе саму, віддати все своє життя не для хвилевої покути, але для довгої жертви на користь своєї дитини.”

    Назвавши поему “Наймичка” “безсмертним твором поетичним”, Франко підсумовуючи, відзначає, що вона “належить до найбільших тріумфів правдивої штуки і мусить уважатися за найкращий доказ геніальності Шевченка”.

  • Князювання Володимира Мономаха та його сина Мстислава в Києві ЗНО

    Наступником Святополка на столі в Києві стає князь Володимир Мономах у 1113 році.

    Князювання Володимира Мономаха та його сина Мстислава в Києві ЗНО:

      повсталі в 111 3 р. кияни вимагали Володимира Мономаха собі за князя, після деяких вагань – згода; зміцнення великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі заходами військового та ди­пломатичного характеру, придушення князівських міжусобиць; схвалення “Уставу”, що являв собою доповнення до “Руської правди”, обмеження обсягів стягування лихварями відсотків за позику; ведення активного будівництво в Києві та інших містах, спорудження першого моста через Дніпро; відновлення міжнародного авторитету Київської держави, продовження шлюбної дипломатії; підтримка культури, “Повчання дітям” Мономаха тощо.

    Після смерті Володимира Мономаха гідно правив його син Мстислав, прозваний Великим (1125-1132 рр.). Він був останнім київським князем, чию владу можна схарактеризувати як монархічну. По його смерті в Київській державі почалася доба роздробленості – посилення самостійності удільних князівств та влади удільних князів.

  • Ознаки роману

    Роман (фр. Roman – “романський”) – літературний жанр, великий за обсягом, складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.

    Характерні ознаки роману:

      · зображення всебічної картини життя людей та складного кола життєвих явищ; · декілька сюжетних ліній; · наявність системи рівнозначних персонажів; · значна тривалість подій у часі.

    Жанрові форми роману:

      · родинно-побутовий – історія однієї або декількох сімей; · соціально-психологічний – зображення й аналіз душевного стану героїв; · історичний – зображення конфліктів епохи; · любовний – історія кохання; · пригодницький – історія подорожей.

    Ознаки пригодницького роману

    Пригодницький роман (фр. Roman d’aventures) – роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується їхнім несподіваним поворотом, великою динамікою розгортання.

    Для пригодницького роману характерні мотиви викрадення й переслідування, атмосфера таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування.

    Ознаки соціально-психологічного роману

    Соціально-психологічний роман – це один із різновидів романного жанру, в якому в складних, часто екстремальних життєвих ситуаціях розкриваються багатогранні характери героїв з усім розмаїттям їхнього психологічного функціонування в контексті соціального середовища.

    Для соціально-психологічних творів характерне розкриття несподіваних вчинків, прихованих причин поведінки персонажів через розкриття спадкових факторів, потаємних бажань, роздумів, мрій, снів. На відміну від соціально-побутових творів, у яких увага митця прикута до повсякденного життя, зримих, передусім соціальних, причин і наслідків поведінки персонажів, автор соціально-психологічного твору досліджує взаємини особи і соціуму, враховуючи психологічні чинники: інтелектуальні зусилля, емоції, інтуїцію, свідомі й несвідомі поривання людини.

    Приклади: Панас Мирний “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” і “Повія”; О. Гончар “Собор”; Г. Тютюнник “Вир”; “Червоне і чорне” Стендаля

    Ознаки роману хроніки

    Роман-хроніка (від грецьк. ??????? – літопис) – літературна форма роману, що містить викладення подій в їх часовій послідовності в житті однієї людини чи цілої сім’ї. Але крім цього містить суто романні засоби – переживання і конфлікти людей. Сюжетоутворюючу роль грає саме час, розповідь це почергова зміна епізодів.

    Приклади роману-хроніки: “Чорна рада” П. Куліша; “Марія” У. Самчука; “Жовтий князь” В. Барка;

    Основні ознаки історичного роману

    Історичний роман – роман, побудований на історичному сюжеті, який відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історична правда поєднується з художньою правдою, історичний факт – з художнім вимислом, справжні історичні особи – з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи.

    1.Епічний жанр
    2.Сюжет-зображених подій певного історичного часу
    3.Опора на історичне джерело
    4.Головний персонаж-історичні та вигадані особи
    5.Поєднання історичних фактів, з художнім вимислом
    6.Автор обєктивно показує історичні випадки, але має свій погляд на них.
    7,Мова розповіді характернаепохи автора.

    Приклад: “Чорна рада” П. Куліша, “Сагайдачний”, “Корнієнко” А. Чайковського, “Євпраксія”, “Диво”, “Роксолана”, Павла Загребельного, “Святослав”, “Володимир” Семена Скляренка,

    Характерні ознаки роману

    Ознаки роману як жанру художньої літератури:

      оповідь та творений нею уявний світ у просторі й часі, населений персонажами, наповнений подіями, укладеними в сюжет. розповіді (виклад від третьої особи), роману властива пряма мова персонажів (у вигляді діалогів, монологів), описи, авторські відступи, невласне пряма мова (коли авторський виступ насправді представляє думки персонажа).

    Залежно від різновиду роману, авторського стилю чи творчої манери письменника співвідношення між ними різноманітні – від переваги оповіді (розповіді), що є характерним для класичного роману, до переваги опису, діалогу чи монологу (внутрішнього монологу у психологічному романі, опису в документальному романі, потоку свідомості в модерному романі, колажу з цитат, діалогів та монологів у постмодерному романі).

    Роману 20 ст. притаманний інший тип оповідача: оповідач часто вступає у “діалогічні стосунки з чужими свідомостями”; інші свідомості є рівноправними щодо нього, сам оповідач не володіє “істиною в останній інстанції”, для перебігу сюжету стає характерна емергентність, тобто невизначеність, множинність напрямків розвитку оповіді. В такого роману є своя традиція – від Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Ганса Гріммельсгаузена. В українській літературі елементи діалогічності, поліфонії наявні вже в “Перехресних стежках” Івана Франка й широко використовуються сучасними авторами.

    Оповідь визначає і сюжетну схему роману: від найпростішої, епізодичної, яку частіше спостерігаємо в повісті, оповіданні, до складної, розгорненої, притаманної творові з багатолінійним сюжетом. Якщо в романі 18-19 ст. сюжет, як правило, відповідає хронологічному й логічному розгортанню подій, то у 20 ст. спостерігається порушена причинно-часова послідовність, бо автор зміщує хронологічний і логічний перебіг подій. Пов’язані ідейним задумом, сюжетом, персонажами, романи утворюють дилогії, тетралогії та цикли.

  • Андерсен цікаві факти

    Андерсен Цікаві факти з життя (біографії) датського письменника і поета Ви дізнаєтесь з цієї статті.

    Цікаві факти з життя Андерсена

    Народився 4 серпня 1875 року в Копенгагені.

    З самого юнацького віку Андерсен був цілковито упевнений, що його батько – це король Крістіан Восьмий, який, будучи принцом, дозволяв собі численні романи. І від одного з них, а саме з дворянською дівчиною на ім’я Еліза Алефельд-Лаурвіг він і народився.

    Будучи позашлюбним сином його віддають до родини простого шевця і прачки.

    Під час його подорожі до Риму данська принцеса Шарлотта-Фредеріка справді сказала письменнику, що він є позашлюбним сином короля. Більше всього вона просто посміялася над бідним фантазером-письменником. Але, коли Андерсен, жебракуючи у свої 33 роки несподівано Отримав королівську стипендію (яку видавали йому щорічно), він ще більше переконався в тому, що він королівської крові.

    Будучи ще дитиною, Ханс Крістіан Зазнавав гонінь від людей, що його оточували – від учителя, що час від часу бив його по руках лінійкою за неуважність і страшну неграмотність, до однокласників, які його сторонились та знущались.

    Одного разу дівчинка Сара подарувала йому білу троянду. Хлопець настільки був вражений нечуваним проявом уваги, що ця подія врізалась на все життя у його пам’ять. І цю троянду Андерсен згадує в багатьох казках.

    Письменник постійно знаходився в русі – за своє життя він Здійснив 29 великих подорожей.

    Ханс Крістіан був витривалою людиною. Вмів їздити верхи та добре плавав.

    Він був страшним панікером. Маленька подряпина могла навести на нього жах, а самі лише назви хвороб викликали паніку.

    Він боявся собак та незнайомих людей. Пограбування бачив на кожному кроці.

    Мав звичку дуже економити – при кожній покупці постійно мучився питанням, чи не переплатив він.

    У кошмарах йому бачилося, що його ховають живцем, тому кожен вечір перед сном він клав біля ліжка записку: “Я живий!”

    Вічним стражданням Андерсена був зубний біль. Втрачаючи черговий зуб, він засмучувався, а попрощавшись з останнім у 68 років, заявив, що тепер не зможе писати казки.

    Андерсен ніколи не був одружений.

    Оскільки письменник не мав своїх дітей, то любив розповідати цікаві історії чужим діткам. Але ще однією його причудою було те, що Андерсен не любив брати їх на руки чи садовити на коліна.

    Він не боявся травмувати дитячу психіку, ненавидів щасливий кінець і залишав після себе сумні, а часом і похмурі казки.

    Єдиним твором, який зворушував і його самого, була “Русалонька”, але і та з нещасливим кінцем.

    Сподіваємося, що з цієї статті Ви дізнались щось цікаве про Ханса Крістіана Андерсена.

  • “Поєдинок Робіна Гуда з Гаєм Гізборном” читати

    “Поєдинок Робіна Гуда з Гаєм Гізборном” читати онлайн

    – Поклявсь я Робіна спіймать,

    Знайду лиш – так і знай:

    У ріг баранячий скручу, –

    Це каже Гісборн Гай!

    Минуло кілька тижнів після того як було визволено трьох синів удови, і весь цей час шериф марно намагався покінчити з ватагою Робіна Гуда. Чутки про діла непереможного Робіна дійшли до Лондона, і король послав бідолашному Фітзу наказ, погрожуючи зняти його з посади, якщо він не спіймає ватажка розбійників. Ось чому шериф аж із шкури пнувся та гасав по лісу, силкуючись заскочити Робіна Гуда зненацька. Проте всі його старання не давали ніяких наслідків. Тоді шериф збільшив винагороду за голову Робіна, сподіваючись, що це спокусить когось із переможців на королівських турнірах випробувати своє молодецтво поза мурами міста.

    Такий герой і справді знайшовся. Це був найманий лицар з королівської важкої кінноти, на ім’я Гай Гісборн. Він теж прочув про Робіна та про солідну винагороду за його голову. Сер Гай вважався одним із кращих лучників і мечоносців у всій королівській армії, але серце в нього було підступне й запроданське. Він добився в короля дозволу негайно вирушити на розшуки ватажка розбійників і, озброївшись папером від його величності, примчав до шерифа Ноттінгема.

    – Я приїхав сюди, щоб зловити Робіна Гуда, – самовпевнено мовив він, – і я його зловлю – живого чи мертвого!

    – А я з радістю допоміг би вам навіть тоді, коли б ви не мали наказу з печаткою самого короля, – улесливо відповів шериф. – Скільки вам треба людей?

    – Ніскільки, – відповів сер Гай, – бо я певен, що гуртом нічого не вдієш проти цього відчайдушного злочинця. Я піду сам. Але ви тримайте своїх людей напоготові поблизу Бернесдейля. Як тільки почуєте голос срібного ріжка – летіть туди щодуху. Це означатиме, що Робін у мене в руках.

    – Чудово! – вигукнув шериф. – За нас будьте певні, ми не підведемо.

    Шериф пішов давати відповідні накази, а Гай Гісборн почав переодягатися, щоб його ніхто не міг упізнати.

    Трапилось так, що саме в цей день Вілл Пурпуровий і Маленький Джон подалися в Бернесдейль купити кілька пар зеленого одягу для тих своїх товаришів, які вже світили голими колінами й ліктями. Але вважаючи, що не варто обом зразу лізти в петлю, вони біля міста розділилися. Вілл почимчикував крізь браму, а Джон заліг по цей бік муру за пагорком і став чекати.

    Раптом він побачив, як Вілл, мов ошпарений, вискочив з брами назад, а слідом за ним, майже наступаючи на п’яти, гнався сам шериф і десятків шість його людей. Вілл з розгону махонув через рів, продерся крізь колючий живопліт, по камінні та пеньках проскочив болото і, мов сполоханий заєць, довгими стрибками подався до лісу. Шериф та його посіпаки вибивалися з сил, проте все ж таки не припиняли погоні. Але ряди переслідувачів рідшали: один з них сторч головою полетів у заповнений водою рів, другий загруз у багнюці, третій, спіткнувшись об камінь, так і врізався носом у землю, а з десяток інших знеможено сіли на узбіччі дороги й відкритими ротами хапали повітря, мов риба, яку витягли з води.

    Маленький Джон, спостерігаючи все це, не міг стримати щирого сміху, хоч усвідомлював, що буде зовсім невесело, коли Вілл випадково спіткнеться. Його вже й так майже наздоганяв один з переслідувачів. То був найкращий бігун шерифового війська, на ім’я Вільям Трент. До Вілла йому залишалося не більше двадцяти кроків, і він скорочував що відстань швидко, мов хорт. Побачивши небезпеку, яка нависла над його другом, Маленький Джон блискавично скочив на ноги, натягнув лук і пустив смертоносну стрілу. Краще було б Вільяму Тренту лежати того дня хворим у ліжку, – оповідає старовинна балада, – ніж зустрітися з стрілою Маленького Джона під шатами зеленого лісу. Це було його останнє змагання з бігу.

    Коли стріла із свистом вилетіла з-за пагорка, переслідувачі на мить заціпеніли від жаху. Та, глянувши в той бік і побачивши лише самого Маленького Джона, вони люто закричали й кинулись усім гуртом до нього. Вілл Пурпуровий тим часом досяг вершини пагорба і, скотившись униз, пропав з очей.

    – Пошлю ще одне привітаннячко шерифу, – надумався Маленький Джон, – а потім наздожену Вілла.

    Але цей нерозважливий крок виявився фатальним: як тільки Маленький Джон наклав стрілу й розтягнув тятиву, його чудовий тисовий лук, що досі ніколи не підводив свого господаря, раптом переламався надвоє.

    – Хай тобі всячина, клята деревиняко! – вилаявся Джон.

    Потому він твердо став на ноги й вирішив захищатися до останньої змоги, бо солдати були вже зовсім поруч.

    Добре ж він постояв за себе того дня! Переслідувачі, поки видерлися на пагорб, страшенно засапались, і перших десятьох Джон легко поклав на землю нищівним ударом свого пудового кулака.

    Та один у полі не воїн, хоча б який сильний він був, і впоратися з шістьма десятками ворогів Маленький Джон явно не міг. Крім того, лучники зупинилися на безпечній відстані од нього і, розтягнувшися лінією, націлились в Маленького Джона стрілами.

    – Здавайся! – задихаючись, гукнув шериф. – Здавайся, Маленький Джоне, Рейнольде Грінліфе, чи як там тебе сьогодні звати! Здавайся негайно, коли не хочеш, щоб оці стріли прошили наскрізь твоє серце!

    – О, ваші слова прудкіші за стріли, – мовив Маленький Джон. – Вони вже торкнулися мого серця, і я здаюсь.

    Тієї ж миті шерифові люди навалилися на нього з усіх боків і міцно скрутили мотузками: вони страшенно боялись, щоб розбійник не втік по дорозі. Шериф радісно реготався, думаючи про те, як краще помститися за викрадений посуд, і зрештою таки надумав.

    – Клянусь усіма святими, – вигукнув він, – ми відведемо тебе до Бернесдейля і повісимо там на високому горбі сьогодні ж!

    – Гаразд, вішайте, – мовив Маленький Джон. – Тільки дивіться, щоб і вам не відгукнулось тим самим! Бог милостивий, і він ще може не допустити, щоб ви зробили цю чорну справу.

    Все ще побоюючись втечі полоненого, шериф та його почет швидко спустилися з пагорба і подалися через торфовище. По дорозі до них приєднувалися ті, що відстали раніше. Ось один насилу видерся з глибокого рову і, потираючи голову, влився до гурту. Другий припадав на ногу, третій геть подрав на собі одяг, вскочивши в колючий живопліт, четвертий був весь у грязюці. Вся команда шерифа ледве пересувала ноги і мала вигляд жалюгідних бродяг. Але солдати раділи, що шериф пообіцяв од пуза напоїти їх вином; до того ж невдовзі вони мали повісити найхоробрішого після Робіна Гуда розбійника Англії.

    Швидко вони спорудили стовп з перекладиною і прив’язали до неї товсту мотузку. Шибениця була готова.

    – Ну, прощайся з життям! – гукнув шериф до Маленького Джона. – Тепер ми подивимося, чи допоможуть тобі твої лісові хитрощі.

    – Хотів би я зараз мати при собі Робінів ріжок, – пробурмотів бідолашний Джон. – Але його немає, і, здається, все кінчиться так, як каже шериф.

    Становище і справді було безвихідне. Мотузка вже стискала шию полоненого, і солдатам залишалося тільки її потягти.

    – Готово? – запитав шериф. – Ну, тоді: раз… два…

    Та перш ніж він вимовив “три”, з-за пагорба долинув слабенький гук срібного ріжка.

    – Щоб я луснув, коли це не сигнал сера Гая Гісборна, – мовив шериф, – і він кличе мене на допомогу. Сер Гай спіймав Робіна Гуда!

    – Даруйте, ваша світлість, – докинув один з солдатів, – але якщо він справді спіймав Робіна Гуда, то це буде дуже радісний день. Давайте почекаємо з цим розбишакою і підготуємо ще одну шибеницю. Треба повісити їх разом!

    – Чудова думка! – вигукнув шериф, ляснувши себе по колінах. – Зніміть негідника та добре прив’яжіть його, поки ми вернемося.

    Міцно припнувши Маленького Джона до шибениці, шериф з своєю пошарпаною зграєю подався у ліс, щоб привести Робіна Гуда й повісити відразу двох знаменитих розбійників.

    Облишмо поки що Маленького Джона й шерифа та подивимось, які пригоди спіткали за цей час Робіна Гуда.

    Перш за все слід сказати, що саме цього ранку ватажок розбійників мало не посварився з Маленьким Джоном. Причиною до того був нетутешній підозрілий йомен, якого вони разом уздріли в лісі. І кожному закортіло викликати незнайомця на поєдинок. Але Робін Гуд не поступився своєму помічникові. Ось тоді-то роздратований Джон і подався з Віллом Пурпуровим до Бернесдейля, а Робін виступив назустріч захожому чужинцеві.

    У нового гостя Шервудського лісу вигляд був досить – таки потішний. На перший погляд він здавався якоюсь триногою потворою. Та, підійшовши ближче, Робін розгледів, що це просто бідно вбраний чоловік, якому чомусь заманулося натягти поверх лахміття висушену на сонці конячу шкуру, – з головою, гривою і хвостом. Шкура голови правила йому за каптур, а хвіст, спадаючи донизу, створював враження третьої ноги.

    – Доброго ранку, друже, – гостинно привітався Робін. – Лук у твоїй руці свідчить про те, що ти, напевне, хороший стрілець.

    – Стрілець як стрілець, – мовив незнайомець у відповідь. – Тільки не до стрільби мені зараз. Я згубив стежку і ніяк не можу на неї втрапити знову.

    “Слово честі, я був певен, що ти згубив розум!” – усміхнувшись, подумав Робін, а вголос сказав:

    – Я проведу тебе через ліс, а ти мені розкажеш, які справи примусили тебе блукати в цих краях. Мова твоя здається мені набагато шляхетнішою за твоє убрання.

    – А хто ти такий, щоб питати мене про мої справи? – гарикнув незнайомець.

    – Я один з королівських лісників, – відповів Робін, – і приставлений сюди охороняти оленів його величності від усяких підозрілих людей, які тут часом вештаються.

    – Вигляд у мене, можливо, й справді підозрілий, – заперечив незнайомець, – але я тут не вештаюся без діла. Ну, слухай: якщо ти королівський лісник, ти мені теж знадобишся. Я тут також за королівським дорученням – розшукую небезпечного злочинця. Звати його – Робін Гуд. А ти. часом, не з його банди?

    І незнайомець пильно подивився на Робіна.

    – Ні, ні, боронь боже! – запевнив його ватажок розбійників. – А навіщо тобі потрібен отой Робін Гуд?

    – Це вже мені знати. Скажу тільки, що зустрітися з цим гордим і неприступним розбійником мені хочеться дужче, ніж одержати за нього сорок повноцінних фунтів з королівської скарбниці.

    Тепер Робіну все стало ясно.

    – Іди за мною, друже, – мовив він, – трохи пізніше я. певне, зможу показати тобі схованку Робіна Гуда. А поки що давай проведемо приємну часинку під оцим деревом, постріляємо з наших луків.

    Незнайомець погодився. Вони зрізали дві тоненькі лозини й, відмірявши сто кроків, увіткнули їх у землю.

    – Починай, друже, – сказав Робін. – Перший постріл – твій.

    – Е, ні, – відмовився той, – я стрілятиму після тебе.

    Робін виступив на крок уперед, недбало розтягнув лук і пустив стрілу. Вона просвистіла в повітрі й тільки ледь-ледь не зачепила лозинки. Незнайомець цілився набагато ретельніше, але його стріла збочила дужче.

    Другий захід почав незнайомець. Цього разу він вистрілив дуже майстерно, влучивши в пучечок листя на кінці лозинки. Але постріл Робіна виявився ще кращий – його стріла розколола лозинку якраз посередині.

    – Хай тобі всячина! – вражено вигукнув незнайомець. – Ніколи ще я не бачив, щоб хтось так влучав! Та ти ж, мабуть, стріляєш краще за самого Робіна Гуда! До речі, ти ще й досі не сказав, як тебе зваги.

    – Авжеж, ні, – мовив Робін, – і не маю права сказати, поки не назвешся ти.

    – Своїм ім’ям я можу пишатися, – заявив незнайомець. – Я поклявся спіймати розбійника Робіна. І я сказав би про це йому в очі, коли б він не був такий боягуз. Моє ім’я – Гай Гісборн.

    Незнайомець проказав усе це врочистим голосом, бундючно походжаючи туди й назад між деревами і зовсім забувши про те, що його кілька хвилин тому побили в стрільбі з лука.

    Робін спокійно дивився на нього.

    – Здається, я вже десь чув про тебе. Тобі не доводиться вішати людей заради грошей?

    – Так! Але тільки розбійників на зразок Робіна Гуда.

    – А скажи, що поганого зробив тобі Робін Гуд?

    – Та це ж грабіжник з великої дороги! – мовив сер Гай, уникаючи прямої відповіді.

    – Хіба він не віддає бідним усе, що забирає у багатих? Чи, може, він не захищає жінок та дітей, слабких і безпомічних? І чи не найбільшим його злочином є те, що він забив кількох королівських оленів?

    – Годі патякати! – нетерпляче перебив його сер Гай. – Тепер я бачу, що ти й сам з Робі нової зграї.

    – Я ж сказав – ні, – коротко відрубав Робін. – А якщо я допоможу тобі спіймати Робіна, що ти робитимеш далі?

    – Бачиш оцей срібний ріжок? – відповів сер Гай. – Як тільки Робін опиниться в моїх руках, я дам один довгий сигнал. І враз сюди прибуде шериф з усім своїм військом. Якщо ти покажеш мені, де ховається цей розбишака, я віддам тобі половину винагороди. Двадцять фунтів!

    – Я не став би штовхати людину на шибеницю навіть за тисячу фунтів! – мовив зневажливо Робін. – Але я покажу тобі Робіна і нагороду за те знайду собі на вістрі власного меча. Я сам і є Робін Гуд, ватажок розбійників Шервуда й Бернесдейля!

    – Тим гірше для тебе! – вигукнув сер Гай.

    Натренованим блискавичним рухом він вихопив з-під конячої шкури меч і без попередження, по-зрадницькому кинувся на беззахисного Робіна. Той спритно ухилився від удару і теж оголив свою зброю.

    – Це ж підло, – мовив він зловісно, – нападати на людину, яка не готова до бою!

    І, не кажучи більше ні слова, став захищатися. Удар на удар, удар на удар! Понад дві години кресала криця крицю, проте ні Робін Гуд, ні сер Гай не відступили один перед одним ані на крок. Це був такий двобій, який рідко кому доводилося бачити навіть у Шервудському лісі. Вороги похмуро зиркали один на одного, і в очах у них палала ненависть. Один з них бився за своє життя, другий – за винагороду та королівську ласку.

    Блискучі гострі леза раз у раз розтинали повітря, осяяне миротворним промінням сонця, і стикались з сичанням розлючених змій. Але вони ще ні разу не торкнулися живого тіла. Та ось Робін Гуд випадково спіткнувся об корінь, що випинався з землі, і впав на коліна. Сер Гай, замість того, щоб дати йому змогу підвестись, як це зробив би кожен шляхетний лицар, ударив лежачого. Так Робін дістав поранення в лівий бік.

    – О пресвятая діво, – вигукнув Робін, – заступися за мене, грішного! Де ж це видано, щоб людина помирала раніше, ніж настав її час!

    Потому він знову спритно скочив на рівні ноги й завдав своєму ворогові раптового удару. Лицар тієї миті якраз високо замахнувся мечем, щоб остаточно прикінчити Робіна, але той зробив блискавичний випад знизу. Сер Гай Гісборн поточився назад і з глухим стогоном упав на траву: меч Робіна протнув йому горлянку.

    Ватажок розбійників з жалем подивився на забитого.

    – Ти сам накликав на себе біду, – стиха мовив він. – Хоч ти і був запроданцем підступним, я зовсім не хотів тебе вбивати.

    Після цього він оглянув власну рану. Вона була неглибока. Робін швидко зупинив кровотечу й перев’язав поранений бік. Потім зняв з сера Гая конячу шкуру, накинув її на себе, а труп лицаря затягнув у кущі. Там він прикрив його своїм плащем, притрусивши обличчя травою та листям, щоб не можна було одразу впізнати забитого.

    І будовою тіла, й обличчям Робін не дуже відрізнявся від сера Гая.

    Насунувши кінську шкуру на голову так, що під нею сховалося майже все обличчя, Робін узяв срібний ріжок і просурмив довгий сигнал. Цей звук і врятував Маленького Джона в Бернесдейлі. Він примусив недалекого розумом шерифа нашорошити вуха, припинити страту й чимдуж мчати за пагорб до лісу, аби захопити ще одну жертву.

    Два десятки кращих шерифових лучників менше ніж за півгодини були вже на місці.

    – Це ви подавали сигнал, ваша милість? – запитали вони, наближаючись до Робіна.

    – Я, – мовив Робін, йдучи назустріч засапаному шерифу.

    – Які новини, які новини, сер Гаю? – нетерпляче загукав високоповажний урядовець.

    – Робін Гуд і Гай Гісборн зустрілися тут у двобої, і той, на кому Робінів плащ, зараз мертвий лежить у кущах.

    – Це найкраща новина, яку я будь-коли чув у своєму житті! – вигукнув шериф, потираючи руки. – Я гадав, що нам пощастить його повісити за компанію, але я й так не шкодую.

    – Повісити за компанію? – перепитав Робін.

    – Авжеж! Сьогодні в нас винятково щасливий день. Як тільки ви пішли од мене, ми вистежили й мало не спіймали одного з тутешніх молодців, – здається, то був Вілл Пурпуровий. Зате його друга, що допоміг йому врятуватися, ми були вже підтягли до шибениці, коли раптом почули ваш сигнал.

    – А хто ж той другий? – схвильовано запитав переодягнений Робін.

    – А як ви гадаєте, хто? – зареготав шериф. – Перший розбійник після самого Робіна Гуда – Маленький Джон, він же Рейнольд Грінліф!

    Шериф ніяк не міг забути того ім’я, яким назвався Маленький Джон в Ноттінгемі під дахом його будинку.

    “Маленький Джон! – здригнувшись у душі, подумав Робін. – А й справді, це був дуже щасливий сигнал!”

    – Вас, бачу, також трохи подряпало? – не вгавав шериф, зробившися на радощах страшенно балакучим. – Послухайте, хлопці! Приведіть серові Гаю Гісборну коня, а самі закопайте отого поганця там, де він лежить. Собаці собача смерть. Швидше порайтесь, та ходімте до Бернесдейля. Прикінчимо й того.

    Вони пришпорили коней і виїхали з лісу. По дорозі Робін примушував себе весело підтримувати розмову, а сам обмірковував, як би допомогти Маленькому Джонові.

    – У мене до вас велике прохання, шерифе, – мовив він, нарешті, вже майже під самим містом.

    – Яке, шановний сер? Говоріть, я слухаю.

    – Я відмовляюсь од вашого золота, бо втішився чудовим двобоєм. А що я переміг самого ватажка, дозвольте мені порахуватися також і з його спільником, щоб потім усі говорили: сер Гай Гісборн уподовж єдиного дня послав на той світ двох найнебезпечніших розбійників Англії!

    – Робіть як знаєте, – погодився шериф, – але вам би не слід відмовлятися од винагороди, яка тепер має подвоїтись. Не кожному й не кожного дня доводиться перемагати Робіна Гуда.

    – Свята правда, ваша світлосте, – відповів Робін. – Скажу не хвастаючись: ніхто не міг перемогти Робіна Гуда вчора, не переможе його й завтра.

    При цьому він наблизився до Маленького Джона, який все ще стояв прив’язаний до шибениці, й гукнув шерифовому почту:

    – Почекайте там, а я дізнаюся, чи хоче покаятись полонений.

    Він швидко нахилився, перерізав Маленькому Джонові пута й тицьнув йому в руки лук та стріли сера Гая, які не забув прихопити з собою.

    – Це я, Робін, – прошепотів він.

    Та Маленький Джон і без того впізнав свого друга, і серце йому вже підказало, що нині шибениця лишиться порожньою.

    Нарешті Робін голосно й дзвінко просурмив тричі у свій ріжок, а потім вихопив з-під конячої шкури свій незрадливий лук. І перш ніж отетерілий шериф та його вояки встигли вхопитися за зброю, в повітрі засвистіли несхибні стріли.

    Ще одна злива стріл посипалася на них з-за міських мурів та крізь ворота. То Вілл Пурпуровий і Вілл Стютлі, коли Робін ще розмовляв з шерифом у лісі, побачили їх і поспішили на поміч своїм товаришам. Вони наспіли дуже вчасно.

    Нажахане військо шерифа кинулося панічно тікати. А Робін і Маленький Джон живі та здорові стояли під шибеницею, посилаючи навздогін ворогам співучі стріли й глузливий сміх.

    Невдовзі вони приєдналися до своїх товаришів, і вся ватага подалася на спочинок до гостинного лісу. На один день пригод було більше ніж досить.

  • Петро Калнишевський біографія скорочено

    Петро Калнишевський біографія скорочено останнього кошового отамана Запорозької Січі викладена в цій статті.

    Петро Калнишевський біографія коротка

    Походження і дата народження останнього кошового отамана овіяна таємницями. Багато дослідників вважає, що він походив з знатного роду козацької старшини, інші схиляються на користь того, що Петро Калнишевський родом з сім’ї рядових козаків. Те, що пізніше він став багатим козаком, дворянином – безперечно, але про соціальний стан його пращурів даних не збереглося. Датою народження вважається або 1690, або 1691 рік. Більш конкретно можна лише сказати про місце народження – це село Пустовійтівка що біля міста Ромни Лубенського полку (нині Смська область). Він був найстаршим сином в родині, але не єдиним.

    Потрапивши на Січ, Калнишевський навчався в школі при січовій церкві та пройшов довгий шлях від джури до кошового отамана. Під час служби в Війську Запорозькому вибирався походним полковником, військовим осавулом та військовим суддею.

    1755 року Калнишевського обирають одним із трьох запорозьких депутатів до Петербурга. Більше року делегація перебувала у російській столиці, очікуючи скасування мита на провіз із Запорожжя до Гетьманщини риби, хутра, у зворотному напрямі – харчів, а головне – на повернення захоплених Новосербією, Слобідським полком і Донським Військом запорозьких земель. Вже 10 червня 1756 року було задоволене прохання щодо мита, але не стосовно запорозьких територій. 1758 року Калнишевського було включено до складу другої депутації у тій самій справі.

    У військових осавулах Калнишевський ходив до 1761 року. У січні наступного року його вперше обрали кошовим отаманом. У вересні Калнишевський разом з військовим січовим писарем Іваном Глобою був присутній на коронації Катерини II. Кошовий імператриці не сподобався, і вона того ж таки року домоглася його усунення. Проте на чергових виборах у січні 1763 року січовики обирають Петра Калнишевського військовим суддею – другою посадовою особою у Коші після отамана, а у січні 1765 року – знову кошовим. Імператриця спочатку активно заперечувала цей вибір, але з огляду на підготовку війни з Туреччиною за вихід до Чорного моря на деякий час пригнітила свою неприязнь до Калнишевського. Козацька звитяга й досвід були їй потрібні у планованій війні.

    Під час російсько-турецької війни Калнишевський проявив себе талановитим полководцем та керівником козацтва, за що у 1771 році його було нагороджено золотою медаллю з діамантами на Андріївський смужці. А у 1773 році кошовому отаману надали звання генерал-лейтенанта. Успіхи у війні, до яких доклав чимало зусиль Петро Калнишевський, стали початком його тривалої неволі. Зміцнивши свої позиції в Причорномор’ї, царизм вирішив у 1775 році ліквідувати Запорозьку Січ, яка за своїми демократичними традиціями, фермерським характером господарства не вписувалася в самодержавно-кріпосницькі порядки Росії.

    Після зруйнування в червні 1775 році царськими військами Нової Січі, Петро Калнишевський був заарештований. Без суду і слідства кошового отамана було відправлено на довічне заслання і ув’язнення, із забороною не лише листування, але й усякого спілкування з людьми. Останній кошовий отаман запорожців спочатку 12 років просидів замурований у казематі, а потім ще 13 років перебував у іншому казематі, з якого він мав змогу під караулом тричі на рік ходити до церкви, але без дозволу розмовляти з будь-ким.

    2 квітня 1801 року указом Олександра І, Петро Калнишевський був звільнений з монастирської тюрми. Але хворий, сліпий кошовий тепер уже за власним бажанням залишився у монастирі, де й помер 31 жовтня, в суботу, 1803 року на 113 році життя.